355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Iрина Хомин » Сакрал » Текст книги (страница 2)
Сакрал
  • Текст добавлен: 20 марта 2017, 13:00

Текст книги "Сакрал"


Автор книги: Iрина Хомин


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Тепер зосередити увагу заважали нерви і серце, що раптом почало шалено битися. Ось-ось вистрибне з грудей. Достатньо якогось шурхоту чи стуку. Вона знала, як називається такий стан. Страх, найжахливіший із усіх станів людської душі. Його ніхто не може пояснити. Існує споконвічно, нікому не підвладний і не знає, що таке спокій. Немов червоточина живе в душах людей. Заважає думати, а іноді й жити. Хоч хтось може похвалитися, що подолав у собі страх? О, він має безліч ликів! Страх болю, фізичного болю, крові, смерті, страх втрати близької людини, страх зради. Останній найпідступніший з перелічених. Це коли віриш людині, довіряєш найпотаємніше, а потім, коли тобі у важку хвилину потрібна підтримка, дізнаєшся про зраду.

Страх буває різним. Але чого саме вона боїться в цю хвилину, Тереза не знала. Не могла пояснити. Можливо, через те що навколо відбувалося занадто багато незрозумілого. Дивні події. Занадто багато дивних подій як на останні два дні.

Вікно вона все ж таки відчинила. Без проблем, хоч думала, буде важко. Потьмяніле, воно здавалося зачиненим навіки, навіть вмурованим, але легко піддалося рукам і відчинилося всередину. Потоку чистого повітря навіть не відчула, зате стало трішки світліше. Важко зітхнувши, Тереза розвернулася і стала обличчям до темряви, звідки дивилися на неї навдивовиж давні предмети старовини.

Знаєте, буває так, всередині ворушиться невеличка змія, яка називається передчуттям. Ниє, шкребе, дряпає зубками, пришіптує, що ось-ось станеться щось неймовірно погане.

Тереза в цю мить думала, що в ній, мабуть, не одна змія, а ціле кубло. А ще вона відчувала, що звідси потрібно забиратися геть, і то якнайшвидше.

«Треба буде повернутися сюди через місяць з людьми… з якимись експертами чи що… – порадила сама собі Тереза. – Стільки старовини!»

Її погляд мимоволі впав на предмет досить правильної форми, схожий на корито, але значно ширший. Увагу привернула не сама форма, а відсутність товстелезного шару пилюки, що вкривав тут усе. Схоже, «корито» принесли не так давно, більше того, плями на ньому свідчили, що хтось цікавився ним зовсім недавно.

Корито виявилося частиною колиски. І очевидно-таки дуже давньої. Курсу університету Терезі було замало, щоб визначити, до якого століття могла належати ця річ. Так само не могла визначити, якій писемності належали знаки, вирізьблені на днищі. Правильної форми, вишикувані в ряд, вони лягали темними фігурками чи то орнаментом, чи то ієрогліфами. Не розбереш. Але щось вабило до них. Пробуджувало цікавість…

Дівчина навіть не помітила, як простягнула руку в напрямку днища. Мимоволі ковзнула пальцями по різьбі і почала повільно витирати пилюку.

Це трохи незвично – знаки давньої писемності на колисці, в яку клали немовля. Невинне, щойно народжене, до нього ще жодні сили у світі, окрім Бога, не мають права доступу. Воно невинне, а під ним таємничі сакральні знаки. Що вони несуть у собі? Обереги? Чи щось інше…

Тереза обережно провела пальцем по різьбі найглибшого знаку і застигла. Раптом стало холодно. Просто морозом обсипало, навіть волосинки на руках стали дибки, мовби надворі не літо, а середина зими, і повітря аж бринить, насичене холодом, ось-ось почує скрипіння снігу під ногами перехожих за вікном та обпече пальці об іній на деревині. Пучки пальців таки обпекло, але не інеєм, не морозом, а жаром… Так, начебто торкнулася розпеченого заліза. Рука рефлекторно сіпнулася, і Тереза різко випросталася.

Вперше в житті вона відчула присмак справжнього жаху. В роті стало гаряче і солодко, наче від крові, а тіло заціпеніло в очікуванні продовження.

Ілюзія?

Чи відчуття, викликане власною фантазією? Знаки, колиска, сакральний підтекст.

І тільки стукіт серця в глибокій тиші підказував, що треба забиратися геть із горища. Бігти, допоки можеш. Бо потім…

Гуркіт від дощок, які падали, підказав, що буде потім. Та маленька сіра плямка світла посеред горища, яка виринала знизу, раптом зникла, і залишився лише непроглядний морок. І страх.

Щоб вийти звідси, треба знайти кришку. Але як вона могла впасти? Вона ж була просто відсунута вбік, а судячи зі звуку, впала десь згори…

Стиснувши ліхтар з такою силою, що аж заболіло зап'ястя, Тереза спрямувала світло вглиб. Метр за метром намагалася освітити все довкола. Намагалася знайти когось чи ЩОСЬ, що зачинило її в цьому… моторошному місці. Так-так, саме моторошному. Наче кладовище – все давнє і таке мертве…

Звідки такі думки?

Щось відстрибнуло, впало, випадково посунуло кришку. Потрібно просто підійти і спуститися вниз. І цей жах відразу ж закінчиться.

Вона рушила вперед, від напруження тремтіли ноги, і руки, мабуть, теж, бо світло ліхтаря стрибало по добрій половині горища. Лахміття плуталося під ногами, Тереза на щось наступала, але болю не відчувала. Тільки їдкий нестримний страх. Біля високої купи кручених прутів сахнулася – подумала, що там, за ними, хтось може стояти… але освітлена порожнеча не виказала нікого.

Поки стояла, щоб заспокоїтися, відчула, як біля щиколотки ковзнуло щось холодне й мокре. Сяйнула думка, що то щур. Хоч раніше ненавиділа і боялася щурів, зараз усе б віддала, лишень би то був пацюк.

Не стала з'ясовувати, що торкнулося її ноги, метнулася далі. Ледь встигала освітлювати собі дорогу, заледве оминала перешкоди, наштовхуючись на них. Не зважала на біль, хотіла якнайшвидше вибратися звідси. Мало не проскочила кришку. Поставила ліхтар поряд і зрозуміла, що є проблема. Повна відсутність будь-яких ручок. А кришка вставлена точно на місце, навіть пальці нікуди не просунеш…

Не вірячи собі, провела руками по квадрату кришки. Жодної зачіпки. Спробувала з одного боку просунути пальці, не зважаючи на біль і довгі нігті, а також те, що нігті просто виламувалися в різні боки. Відчувала дикий страх. А ще почалася паніка. Безвихідь.

У будинку жодної живої душі. Хоч би було кого покликати на допомогу.

Тереза раптом спохопилася на думці, що саме живої. Як могла кришка сама(!) так точно зіскочити?

– Звідки такі дурні думки? – прошепотіла Тереза.

Треба заспокоїтися і знайти вихід. Що роблять розумні люди в таких ситуаціях (якщо вони в такі ситуації потрапляють)? Треба чимось підважити.

Шмат загостреної залізяки підійшов. У давнину він давав життя, а міг заподіяти смерть. Зараз він може їй допомогти.

Вона чомусь вважала, що йдеться саме про життя або смерть, бо знову з'явилася прохолода. Раптова прохолода. Зібравши всю свою силу волі, дівчина примусила руки не тремтіти, якомога швидше просунула залізяку в щілину і з усієї сили підважила. Вдалося. Але як же втримати?

Однією рукою схопилася за кришку і просунула великий палець під низ. Трохи боляче, але це дало змогу звільнити другу руку і зовсім відсунути кришку.

Після горища в коридорчику вже не здавалося так темно, навпаки, крізь відчинені двері сочилося таке бажане світло, і Тереза чимдуж кинулася до нього, відчиняючи перед собою навстіж двері.

Вперше в житті відчула, що її лякає будинок. Кілька років тому, коли батько подарував їй цю маленьку особисту віллу, вона була неймовірно щаслива, раділа, наче їй до ніг кинули всі скарби світу. Або ніби їй довірили найбільшу таємницю всесвіту. її тягло сюди, на берег річки, яку уявляла озером з першої ж секунди перебування на цій таємничій землі. Вона відчувала себе тут хазяйкою, навіть повелителькою, коли перетворювала на картинах звичайний пейзаж на щось вище, нереально красиве, містичне, сакральне. І коли вона намалювала оте щось інше, їй здавалося, що воно існує, воно реальне. Варто лише простягти руку… і опинишся у хвилях озера поряд з мармуровими статуями, що намагаються тебе втопити, або на темному душному горищі, де відчувається чиясь присутність, когось невидимого і жорстокого, холодного, мов сама смерть…

Залишилося забрати кілька дрібничок і документи. Дівчина розуміла, що тепер навряд чи захоче повертатися в будинок. Навіть з експертами з антикваріату. Треба буде розпитати батька про попередніх власників. Мабуть, у них теж не виникало бажання розгрібати отой мотлох на горищі, і тепер Тереза зрозуміла чому. А зачинена кімната, з якої віяло протягом? При зачинених вікнах. Як вона раніше не помічала цієї химери у своїй оселі?

Переймалася лише своїми малюнками, фантазією, красою. Місцеві таки помиляються – не тільки Пагорба Тіней треба боятися, тут у селищі діється, мабуть, щось гірше. Що той Пагорб? Він далеко, і ніхто не знає, що за ним. Ніхто не повертався, окрім однієї людини – Оксаниного брата Михайла Бурого. Він бачив, що там, за Межею. Тереза застигла. Спочатку з'явилася думка, а потім виникло невеличке бажання дізнатися. Неприємно заворушилася в жилах кров, передчуваючи щось лихе, але думка, неначе змія, вже гніздилася в мозку.

«Ні, краще поїхати звідси від гріха подалі. Забрати речі, сісти за кермо і навіть не озиратися на цей чудесний, наповнений полтергейстом краєвид. – Думки змінювали одна одну з блискавичною швидкістю. – Чи, може, піти і спитати. Раптом там взагалі нічого немає, навигадували люди. Так само, як упала кришка, а висновки напросилися хтозна-які. Ну і з водою в коридорчику теж хтось дуже недоречно пожартував… Знищили картини. Кілька місяців роботи. Варвари».

Женучи від себе бажання втамувати цікавість, побігти до Михайла і розпитати, що ж ТАМ, Тереза похапцем зібрала решту речей і сіла за кермо «Таврії». Аби заспокоїтися, на кілька секунд схопилася руками за темну обшивку сидіння, якомога глибше вдихнула повітря і глянула у вузеньке дзеркало заднього бачення. Скуйовджене волосся вимагало щітки. За всією незбагненною біганиною Тереза геть-чисто забула про свій вигляд. Тут люди ще зрозуміють, а у Львові? Зачухана дивачка із замурзаним обличчям. Треба причепуритися. Кілька секунд, навіть будинок не доведеться заново відчиняти – воду витре хусточкою.

Проте напруга не відпускала. Не могла розслабитися, але була впевнена в одному – як тільки виїде з селища, все відразу ж скінчиться.

Вода у відрі вже встигла прогрітися, і тепер приємна прохолода була навіть бажаною. Зачерпнула в долоні ще води і знову хлюпнула на обличчя.

Чудова насолода.

Чистим носовичком витерла обличчя і, вже дотираючи руки, відчула біль у вказівному пальці. Пригледілася ближче і при яскравому сонячному світлі помітила опік. Як від праски.

Але сьогодні нічого гарячого в руках не тримала. Це пам'ятала точно.

Колиска.

Коли проводила пальцями по різьблених знаках, відчула біль, наче від опіку…

Але ж це неможливо!..

Погляд інстинктивно метнувся вгору, де було горище і клята колиска на ньому.

Спокій, тиша і зачинене віконечко…

Тереза точно пам'ятала, що відчинила його, ще розбити хотіла, якщо б не піддалося. Стовідсотково відкрила. А тепер воно зачинене.

Протяг?

Навряд чи так.

Вікно було відчинене навстіж, жоден вітерець не міг зачинити його. То що ж, до дідька, діється?

Поїхати і очікувати те ДЕЩО там, удома, чи піти до Михайла і пересвідчитися, що нічого не існує, що це тільки нездорова фантазія і протяг?

Другий варіант видавався кращим.

Але все одно не виникало жодного бажання повертатися до будинку. Вирішивши, що по дорозі заїде до Михайла, Тереза виїхала на дорогу і причинила за собою браму. З надією, що назавжди.

«Треба все ж таки прислати сюди експертів з антикваріату, а потім продати чудо-віллу і забути про неї», – промайнуло в голові, і вона заспокоїлася.

Хата Бурих була чи не останньою у величенькому селищі. Ще зо дві-три оселі – й починалася траса, на яку так прагла потрапити Тереза. Та якщо вже вирішила дійти істини, треба було побачити Михайла Бурого.

Як кажуть, назвався грибом, лізь у кошик.

На подвір'ї виявилася лише господиня – Оксана, яка щиро здивувалася, помітивши гостю, точно нікого не чекала. Бруднуватий фартух відразу ж опинився на паркані, а пшениця, що нею годувала курей, разом з мискою – на землі.

– Які гості! – зраділа молода жінка з блакитними, мов небо, очима. – Яким побитом? Не ждала такої шанованої гості у своїй оселі.

– Доброго вам дня. Шанованої?

Оксана тільки усміхнулася.

– І тобі теж доброго дня. Сідай на лавку.

Кинула поглядом на лавчину попід хатою і заходилася витирати руки об фартух, якого щойно повісила на паркан.

З такими зовнішніми даними стають моделями. Стрункий стан, довгі ноги, нічого зайвого, гідне подиву сліпучо-біле волосся і яскраво голубі очі. А до всього цього спокійний врівноважений характер. Навіть якщо жінки такої вроди не стають моделями, то сім'ю заводять швидко. Що ж завадило Оксані зробити це?

Тереза відігнала геть свою недоречну цікавість. Вона прийшла сюди із питаннями, але іншими.

– Можу я поговорити з вашим братом? – не сідаючи на лавку, спитала Тереза.

– Поговорити? – здивувалася Оксана.

Її рухи раптом стали повільними, вона з підозрою глянула на дівчину і, все ще щось обдумуючи, сіла на запропоноване гості місце.

Тереза розцінила здивування по-своєму.

– Так, я розумію, що він мене не знає, і я його… – намагалася щось пояснити. – Але я хочу в нього поспитати про те, що мене цікавить. Кажуть, тільки він у змозі відповісти…

Оксана втомлено провела рукою по чолі, так, ніби стояла нестерпна спека і їй було треба втерти піт. Сама собі кивнула. Вона вже знала, що запитає ця чужа, малознайома дівчина. Сама колись намагалася випитати в Михайла деякі речі. Якщо можна вжити слово «випитати».

Тоді, понад десять років тому, вона збиралася в столицю на навчання, а Михайло мав того року одружитися. Яка ж гарна у нього була наречена!

І навіщо ж він поліз на той клятий пагорб? Для чого?

Вона допитувалася в нього. Та марно.

– Він там, – втомлено мовила. – За хлівом.

Непевний рух у бік садка насторожив дівчину більше, ніж можливе заперечення, яке очікувала почути. Ще мить постояла і невпевнено рушила в сад, мало не наступивши на миску з пшеницею. Кури порозбігалися геть, а Тереза не бачила й не чула нічого, окрім внутрішнього запитання: «Що ж діється?»

Реакція Оксани не тішила, й невдовзі Тереза зрозуміла, чому вона була такою.

За хлівом сидів чоловік дивакуватий, з довгим волоссям, старший за свої роки, на низенькому стільчику, спершись плечима на хлів, вирізав дерев'яні фігурки, яким, мабуть, судилася дорога на базар. Це був Михайло.

Погляд дикий, мов у загнаного звіра. Увесь вигляд у нього був дикий, Тереза так і не ризикнула підійти ближче.

– Доброго дня вам, – привіталася.

У відповідь мовчання, лише жвавіше почав витесувати фігурку з деревини.

– Я до вас.

Мовчання насторожувало, сприймалося за агресивність. Можна ж було відповісти!

– Хочу запитати вас, – наполягала дівчина, – про Пагорб Тіней…

Руки відклали ножа вбік і щосили затисли фігурку. Погляд метнувся на Терезу з такою силою, наче хотів відігнати дівчину від себе. Або щось сказати…

– Він не говорить, – почулося позаду.

Притулившись до яблуні, стояла Оксана і пильно вдивлялася в брата, так, ніби давно його не бачила. Тільки погляд був надто спокійний і втомлений.

– Уже багато років не говорить. Відколи повернувся з Пагорба. Відтоді він став схожий на звіра. Всі люди його відцуралися… – Вона задивилася кудись удалечінь, ніби згадуючи щось дуже болюче, пекуче. – Отож, панянко, – Оксана надала голосу веселості, щоб приховати сльози, – вибачайте, ви нічого від нього не дізнаєтеся.

– А як ви зрозуміли, – Тереза розгубилася, – що саме я буду питати?

– О, не тільки ти така мудра.

По голосу відчувалося, що Оксану душать сльози.

– Я спробую.

– Багато хто приходив. Одні хрестяться, втікають, інші мучать, задаючи безплідні питання. Ти до яких належиш?

– Він не розмовляє, але ж писати вміє!

– А чи захоче?! – зірвалася Оксана і раптом зм'якла – у принципі, я вже не знаю, що він може. Чи пам'ятає букви… все, на що здатний, – це витесувати нікому не потрібні фігурки. Я боюся, він дичавіє, коли тиснути на нього… Не треба.

Благання подіяло тільки на мить, потім Тереза згадала про обпечений палець, кришку, що засунулася назад, віконце… Попід шкіру наче морозу сипнули, але вона підступилася ближче.

– Що там? – спитала чітко.

По очах було видно, що питання він зрозумів і тепер обмірковував. Тільки що – відповідати чи ні, прогнати, вдарити чи відвернутися – цього Тереза вже не могла збагнути.

– Що там? – повторила.

– Зайве, – кинула Оксана.

Тереза зрозуміла, що такий підхід не спрацює, навіть майнула думка, щоб піти, але раптом в голову прийшла божевільна ідея. Справді божевільна, бо її чула ще й Оксана, не лише Михайло.

– Стає холодно, – почала Тереза, – неймовірний холод посеред спеки, ніби мороз, ось-ось все вкриється інеєм. – Слова знайшли свою ціль – це Тереза прочитала в очах чоловіка. – Що воно – цей холод? Чому можна обпектися об дерево, об колиску, призначену для невинних? Колиску, вкриту знаками, подібними до санскриту? Чому? Нащо ви мовчите, зрозумійте, що, можливо, лише ви знаєте відповідь! Кажіть, що там? – Рука метнулася в бік гір. – Що ви там бачили?

Але у відповідь одне лише мовчання і жодного руху чи хоча б міміки.

Зачекавши кілька хвилин, дві-три, а здавалося, вічність, Тереза врешті відвернулася і з досадою мовила:

– Чому ж колиска зі знаками?

Вона раптом зрозуміла, що ніколи не дістане відповіді. Даремно зупинилася, так би вже проїхала чималий відтинок шляху. Тільки душу ще більше розтривожила.

Ненароком махнула рукою, коли почула позад себе невиразне гуготіння. Тільки коли звела очі на Оксану, зрозуміла, що відбувається щось значне.

Михайло сидів на стільці і щось белькотів. То не були слова, тільки звуки. Але він хотів говорити. Вперше за весь час ХОТІВ! Оксана з Терезою обсіли його з двох боків.

– Давай говори! – вмовляла Оксана. – Говори.

Даремно. Щось негаразд зі зв'язками. Михайло не міг говорити. Зате взяв до рук ножа і заходився щось креслити на землі.

Заледве вдалося кривувате коло, потім хрест і риски увсебіч.

Оксана нічого не зрозуміла. Зате Тереза не знала, радіти їй чи плакати. Вона знала цей знак, часто сама його малювала. На кожній роботі. На кожному полотні.

– Він бачив мої картини? – невпевнено спитала в Оксани.

Знала відповідь, але так хотіла почути підтвердження. Навряд чи цей чоловік за останні кілька років хоч кудись виходив. А картини Тереза ще не продавала.

– Ні, не бачив, – заперечила Оксана. – А при чім тут твої картини?

Настала черга мовчати Терезі. Не хотілося відповідати. Може, й Михайло увесь час мовчав, бо не хотів розказувати.

– Терезо.

– Ні, – стрепенулася дівчина. – Нічого. Я не знаю, чому задала таке недоречне питання. Справа не в моїх картинах.

«Але ж що заставило його намалювати знак? – сама себе питала Тереза. – Згадка про колиску?»

* * *

Всю дорогу Тереза сушила собі голову над дивними незвичними питаннями, хоча таким же незвичним здавався вже нормальний світ.

А хто його назвав нормальним? За якими законами ми живемо? Хто вигадав ці закони? Норми, стандарти. Ми так звикли вірити в те, що світ, в якому живемо, одноликий. Народжуються люди, підростають, пізнають довколишній світ, приймають як належне те, що в небі світить сонце і місяць, що трава зелена, що існують тварини добрі і злі, пухнасті і не дуже, вчаться, вивчають процеси фізичні й хімічні, майже все пояснюють науково, працюють, і вже зовсім рідко хто задумується над питанням «чому?», цікавляться явищами, наслідками, виживають після катастроф, гинуть у незначних аваріях, повертаються після клінічної смерті і просто живуть, намагаються чогось досягти, закохуються, народжують собі подібних, навчають їх, що все має бути так, а не інакше і не можуть пояснити інколи зовсім простих речей, хоча б таких, як молитва, потім помирають… рідні скажуть: «Відійшов у кращий світ», хоча майже впевнені, що він (світ) один-єдиний. Одноликий. Ви теж так гадаєте? Тоді поясніть мені, що таке душа і чому людина без неї не може жити…

Тереза вже розділила для себе світ на нормальний і ненормальний. Усе, що не піддавалося логіці і поясненню, перекреслила – фантазія, божевілля… не існує, збіг обставин. Є тільки нормальний світ, і їй треба стати реальнішою. Добре, що батько має змогу фінансувати проекти, добре, що Валентин займається їх організацією. А якби їх не було? Що тоді? На які кошти вона б тоді жила? Навряд чи їхала б зараз за кермом цієї, дарма що не дуже крутої машини, сумнівно, чи мала б власну окрему квартиру і дозволяла собі дорогі, але непотрібні речі. Ось справжнє життя. Йдеться не про пояснення складного, а про виживання в суспільстві. Насправді це і є те єдине, справжнє, чого не обдуриш і не обійдеш. Або ти живеш за законами суспільства, або його жорна перемелють тебе на порох, а на все інше просто бракує сил і часу. Можливо, тому світ здається таким одноликим?

Перше, що Тереза зробила, коли переступила поріг квартири, – зателефонувала Валентину. Як завжди, вдома його не було, довелося телефонувати в офіс.

– Добрий день. Є Валентин? – спитала в секретарки і нараз подумала, що краще було б з'єднатися по мобільному.

Її тут же перемкнули.

– Алло, – почувся приємний спокійний голос Валентина.

– Привіт.

– Приємно здивований. Ти все ж таки вирішила зійти з Олімпу?

Його слова вразили Терезу. Як він може пускати шпильки в такій ситуації?

– Я скучила за тобою.

– Справді? – Тон пом'якшав. – Я за тобою теж. Зустрінемося?

– Сьогодні. Годинки через три… Гаразд?…

– Так…

– Повечеряємо десь у затишному місці, – долаючи втому, Тереза намагалася надати голосу спокусливості, – а потім заїдемо до мене, і я не відпущу тебе аж до ранку…

– Справді?

Валентин відхилився на спинку крісла і подумав, що інколи вона може бути просто чарівною, власне, спокусливо-чарівною. Що вона задумала? Може, щось сталося?

– Як твоя поїздка? Все гаразд? Відпочила?

– Працювала. – Тереза насупилася від гадки, що Валентин не сприймає її малювання за працю. – А тепер повернулася в реальний світ і візьмуся цілком до нормальних справ.

– Нормальних? Це ж яких? Що нормального ти можеш зробити?

Терезу наче струмом пройняло. Ніколи не любила, коли він натякав, що вона дурна. Ніхто б такого не потерпів, і вона також не мусить. Але, можливо, вона й сама винна в усьому. Чим довела, що їй можна доручити важливі речі і що вона впорається з ними?

– Хочу організувати виставку.

– Невже? – Валентин украй здивувався. – Ти хочеш організувати виставку? А ти хоч знаєш, як це робиться?

– Не така я дурна, як ти гадаєш.

У душі в неї вже починала закипати злість.

– Залишилося три тижні, – нагадав Валентин. – Хто відповідатиме за рекламу? Та бог з нею, з рекламою. Ну, щодо залу не турбуйся, я вже домовився, залишилося оплатити оренду. – Його тон ставав дедалі різкішим. – Можеш з декораторами поговорити, тільки дивись – не помилися, вони не завжди специ у своїй справі. Далі охорона, але за це нехай візьметься власник приміщення, домовся.

– Ти про Корчовського?

– Так. О-о-о! Це вже прогрес. Ти хоча б знаєш його прізвище.

– Звісно.

– О, так. Як всі служителі музи.

– Не клинь.

Тереза переборола бажання покласти слухавку. Як можна любити таку людину?

Зовсім не дивно, що в неї немає до нього жодних почуттів. Ні краплини.

Мабуть, Валентин і сам схаменувся:

– До вечора? – вже лагідно спитав він.

– Так.

– Десь пів на восьму я по тебе заїду. Гаразд?

– Звичайно.

– Вибач.

– Нічого. Ти просто ще не знаєш, на що я здатна.

– Інтригуєш.

– Ти гадаєш, що знаєш мене?

– Жінка має залишатися загадкою для чоловіка.

– У мені суцільні таємниці, – спокусливо мовила Тереза. – Цілую.

– І я тебе теж. До зустрічі.

Кладучи слухавку, Тереза задумалася, що в ній насправді занадто багато таємниць. Слід з ними кінчати і повертатися до нормального життя.

Від наступного дзвінка втіхи було мало. Корчовський виявився людиною практичною і не вів загальних розмов про мистецтво. Він одразу ж запропонував:

– Я можу знайти декораторів, вони дорого беруть, але це перевірені люди. Вас цікавить якість, чи не так?

– Звісно.

Раніше вона не питала, скільки це «дорого», а тепер дуже хотілося спитати, проте Корчовський не дав такої можливості.

– Наскільки мені відомо, у вас понад половина робіт готові. Решту ви мали привезти… необхідно показати їх декораторам, порадитися, як краще розставити.

Тереза прикусила язика. Картини! Вони всі знищені водою. Тварюки, хто ж так зле пожартував? Вона й справді казала Валентину, що привезе решту робіт.

Варвари! Яка ж бо вона зла на них…

– Алло, – нагадав про себе Корчовський. – Ви мене чуєте?

– Так.

– Коли ви зможете…

– Я не зможу.

– Що?…

– У мене виникла незначна проблема.

– Незначна проблема? – повторив Корчовський. – Запам'ятайте, панянко, незначних проблем не існує. Проблеми або є, або їх немає.

– Річ у тім, що картини… знищено.

– Знищено?

– Так.

На іншому кінці дроту замовкли. Мабуть, Корчовський намагався зрозуміти, як можна знищити картини.

– Вони замокли.

– Отакої!

– Не зрозуміла.

– Хіба ви не знаєте, що роботи слід тримати подалі від води?

– Не вчіть мене, – обурилася Тереза. – То хтось зле пожартував. Можливо, я колись дізнаюся, хто саме.

– Той хтось вас добре підставив і зірвав вам виставку.

– Що?

Тереза не вірила тому, що почула.

– Тієї кількості, що є на цей час, – пояснив Корчовський, – недостатньо. Я не можу продавати людям квитки на те, щоб вони оглянули голі стіни.

Тереза від несподіванки сіла на диван, що стояв поруч з телефонним столиком. Звістка була мов грім серед ясного неба.

– Та за оренду вам все одно доведеться заплатити, – продовжував Корчовський. – Вчора я відмовив потенційним клієнтам, оскільки укладено договір з вами. Так що, буде виставка чи ні, а гроші ви сплатити мусите.

Тереза обхопила руками голову. Навіть не знала, що сказати.

– Хіба що шукайте партнера і робіть спільну виставку ще з кимось із митців, – запропонував Корчовський. – Так, гадаю, буде найкраще.

– Я подумаю, що можна зробити.

Тереза попрощалася і поклала слухавку.

А що можна зробити? Гроші, в принципі, вона знайти може – батько дасть. Але це гроші на вітер, бо виставки не буде. Не доросла вона ще до авторського показу.

Домовитися з кимось із художників. Три тижні – це не так уже й мало, щоб підготувати роботи. Але діяти треба негайно.

Тереза нервувала.

Не подобалася їй така ідея, вона хотіла ВЛАСНУ виставку, а не спільну! Вона прагнула слави і визнання, утвердження.

Кілька місяців тому вона почула уривок розмови, йшлося про те, що вона, Тереза Януш, не така вже й талановита. Просто гроші. Батько при грошах, коханий теж. Вони люди солідні, пробивні, не те що вона. Сама Тереза ні до чого не придатна.

Пам'ятає, саме тоді вона вирішила, що доб'ється визнання, власної виставки. Тоді здавалося, що достатньо лише творити. Що більше картин, то краще. Люди глянуть на полотна і вирішать, що вона – геній. Тепер усвідомлювала, що все набагато складніше. Навіть почала розуміти, чому стільки людей мистецтва займається суспільною діяльністю. Що більшої сфери ти торкаєшся, то більше тебе знають і то більше з тобою рахуються.

Ні. Треба-таки пошукати людину для спільної виставки. Когось з подібним стилем. Валентин знає…

Стоп.

А сама?

Валентин, звичайно, може когось підшукати, знає організаторів, митців… а вона не може? Хіба мало знайомих, хіба мало вешталася по виставках?

Соромно, але Тереза не могла пригадати бодай когось, хто б використовував елементи містики.

Чи зробити навпаки – контраст. Якийсь модерн, авангард. Сашко Мілик якраз працює в такому стилі і до того ж він дуже хороший знайомий Валентина, майже друг.

Знову Валентин.

Схоже, що сама по собі вона справді ні до чого не придатна. Терезі стало незатишно від такого висновку. В неї немає хороших друзів, знайомих, зв'язків.

Навіть вперше в житті стало страшно втратити Валентина. Що тоді? Що вона без нього робитиме? А раніше так гордувала, було байдуже – знайде він собі іншу чи ні…

Цікаво, він її справді кохає чи, може, йому потрібні зв'язки її батька? І вдала партія, от і все.

У крайньому разі, гроші на оренду вона може взяти в батька. А тоді що? Звідки вона бере гроші на прожиття? У нього ж.

Ні. Треба щось робити. Працювати. Але щоб знайти хорошу роботу, знову ж таки, треба звертатися або до батька, або до Валентина.

Сама по собі вона ніщо.

Тільки тепер Тереза відчула власну мізерність. Невже ота підслухана розмова – правда?

Треба щось робити. Чогось добиватися.

Для початку організувати виставку, хай і спільну, головне, щоб у партнера були хороші роботи. Це вже крок.

Спробувати організувати, може, й з допомогою Валентина, потім матиме практику, заведе знайомства. Просто досі вона не намагалася нічого зробити сама.

Справді якась нереальна.

Підібгавши під себе ноги, Тереза сиділа у власній вітальні на величезному м'якому дивані персикового кольору і намагалася розібратися з проблемами. Одне-єдине вона усвідомлювала чітко – їй необхідний Валентин.

І для цього сьогодні треба бути дуже гарною і привабливою.

Довелося обійтися без перукарні. Поніжилася в наповненій гарячою водою ванні, виклала феном волосся, яке розкидалося по оголеній спині, що її відкрив великий виріз вечірньої сукні чорного кольору. Кілька солідних прикрас і туфлі на високій шпильці завершували композицію. Інколи вона сама собі подобалась.

Не повертаючи голови, глянула на годинник. Ось-ось має прийти Валентин. Завжди такий пунктуальний і серйозний. Хоч би один раз у житті прийшов без попередження, сказав: «Я так за тобою скучив». Хоча б один-єдиний раз приліз п'яний і сказав, що любить.

Ні. Все сухо. І тільки: «Ти мені подобаєшся». І за неписаним законом вони почали зустрічатися. Всі звикли, що Валентин і Тереза разом. Навіть Тереза звикла. Може, це і є життя?

Все ідеально лежало – сукня, волосся, але Тереза нервувалася, поправляла бретельки, обсмикувала довгу сукню, ще раз перевірила замочки на сережках. Мабуть, так мало продовжуватися до безкінечності, але пролунав дзвінок і дівчина кинулася до дверей.

– Bay! – єдине, на що спромігся Валентин.

Спершись плечем на одвірок, оцінив свою красуню, оглянувши її від п'ят до голови, усміхнувся кутиками уст і лише опісля підійшов і поцілував в губи. Сухий безпристрасний поцілунок.

– Гарненька, гарненька, – мовив, ніби роблячи висновок. – Сходимо в наше гніздечко?

Тереза чудово розуміла, що він мав на увазі, – невеличкий ресторанчик, майже бар, на краю міста. Чомусь завжди називав його гніздечком. Коли б він тільки знав, як вона не терпить цього. Але Тереза мовчала.

Навіть змовчала, коли він не почекав її у квартирі, коли Тереза повернулася за сумочкою, а поквапився на сходову клітку, наче кудись запізнювався.

Інколи треба мовчати.

* * *

На іншому кінці міста в невеличкій однокімнатній квартирі з потемнілими від часу шпалерами у великому кріслі сиділа літня жінка років сімдесяти. Акуратно вдягнена господиня, прибрана кімната, у кожній дрібниці відчувався смак і тільки тремтливі руки видавали, що в житті цієї людини далеко не все було гладко.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю