Текст книги "Сакрал"

Автор книги: Iрина Хомин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

З Михайлом Бурим все ясно. Заблукав у лісі, кілька днів не міг вибратися, а ще, розігрітий плітками про злих духів, чогось злякався і трішечки збожеволів.

О-о-о, Сакрал добре використав місцеві перекази про Межу. Все врахував. І страх людей, і всілякі плітки, і залякування. Добре вивчив фольклор. Мабуть, і про Михайла знав і знав, що вона звернеться до німого.

Тварюка, гад, знищив картини. Запросто міг проникнути всередину будинку і облити коридорчик водою. Він кожну дрібницю продумав, щоб усе виглядало найефектніше, адже найвищим бажанням його було знищити Терезу як митця. Цілком можливо, що й злощасну колиску підклав. До речі, вона єдина була без пилу. А потім ще й жахливу легенду про немовля підкинув, знав – поведеться. Аж жахи потім снилися… Саме він і зачинив її на горищі. А більше нікому. Все продумав. Як у фільмі – за наростаючою шкалою. Потім підклав книжку під двері і сам же спитав, що сталося з мамою. А знав же гад, до чого довів бідолашну Марту!

Хотілося помститися за двох – за себе і за маму. Боже, як хотілося помститися!

Потім найняв якогось Дарсова. Сакрала абсолютно не хвилювало, чи станеться з нею щось у темних підземних лабіринтах з крижаною водою.

Це означало лише закінчення гри.

Але так не цікаво. І він підсилає свою суперакторку Рому. «Рятівницю», що вивела з лабіринтів. За планом, Рома годує її легендою-брехнею задля виключення сумнівів у реальності подій. Скоти!

Як можна вчинити так із живою людиною? В голову не кладеться!

Тереза підсвідомо натиснула на газ, від чого авто додало швидкості, долаючи погано видимий шлях. Щітки не встигали зливати зі скла небесну воду, і залишалося тільки молитися, щоб на шосе не з'явилася людина.

Але ж яким добреньким прикидався! Такі красиві казочки розповідав. Особливо запам'яталася ота – про квіти й кохання. Талановитий катюга.

– Гадина, – процідила Тереза, забираючи з очей пасмо волосся.

Унікальний психолог. Залякав так, що повірила в неможливе. Духи, демони. Навіть повірила в переслідування одним із них. А сам виконував роль рятівника. Фу, як гидко, вона сама себе йому запропонувала, цілувала, запросила в ліжко…

Нудотна огида клубком підійшла до горла.

Батько. Навряд чи він сам помер. Без Сакрала тут не минулося. Без сумніву, щось утнув!

– Відімщу, – шепотіла Тереза. – За всіх відімщу!

У нього, мабуть, були дуже оригінальні плани на майбутнє. Але десь проколовся. Не врахував Валентина. Недооцінив його Сакрал. Думав, всі такі дурні, як він мудрий.

Холодний гострий розум, мов саме лезо. Він хворий. Одружитися на Діні, щоб убити її? Хто ще може до такого додуматися, як не Сакрал? Діні не пощастило – у неї не було Валентина!

Треба придумати, як врятуватися від Сакрала. Хто попереджений, той озброєний.

Тереза сама не тямила, чому іде до Межі. Мабуть, гнало серце, бажаючи отримати останнє підтвердження. А розум питав: «Може, Сакрал уже все прорахував, і поведінку Валентина в тому числі, а тепер просто чекає там – за Межею…»

* * *

Щойно отримавши справжню адресу Бориса Сокольського, Валентин відразу помчав за наданими координатами. Сергій обіцяв під'їхати з хлопцями і настирливо просив почекати на решту, не йти одному в будинок маніяка. Але хіба можна спокійнісінько чекати під ворітьми, – адже це значить важити життям Терези.

Ну, і куди вона помчала?!

Цілісінький день просидів у неї на квартирі і, лише коли стемніло, нарешті зрозумів, що вона не прийде. Мабуть, у Сакрала. Вона кохає його. А коли кохаєш, так сліпо віриш людині!

Іноді довіра позбавляє життя…

Ризикувати так заради грошей старого Януша? А може, отой малесенький черв'ячок усередині – це все ж таки любов, а не сумління?

Ворота і височенький паркан, що оточував будинок Сакрала, здавалися аж занадто надійними. Пройти можна, але доведеться помордуватися. Жаль, слабкі місця диво-огорожі ховала ніч і тут вона зіграла проти Валентина. Обійшовши добру половину периметра, Валентин таки знайшов слабинку. Біля самого паркана стояв великий старий смітник без дна, давно порослий травою та лопухами, але, дякуючи Богу, міг правити за драбину, чи за трамплін, аби зміг подолати перешкоду.

Валентин, що не звик до таких подвигів, учепився в цемент паркана, спробував підтягнутися і врешті виліз на смітник, тоді видряпався на паркан і зістрибнув на подвір'я.

Відразу оцінив, що Сакрал володіє неабиякими коштами. Тереза не могла зазіхнути на менше. І звідки, не маючи бізнесу? Може, це кошти жертв? Якщо він вибирає багатеньких, то з Терезою не помилився. Саме тому і хотів одружитися. Отже, для Сакрала вбивство не лише насолода, а й непоганий заробіток.

Пройшовши в темряві між насаджень, Валентин вийшов на алейку. Господар був удома, але явно збирався в дорогу. І то далеко, бо пакував в «Ніссан» багато речей.

Поклавши в авто наступну сумку, Борис знову побіг до будинку, двері якого були відчинені навстіж. Валентин пішов слідом.

Сакрал його не помітив, але, мабуть, відчув погляд у спину. Стояв в одній із кімнат, спаковував якісь гострі залізяки в чохли і скручував усе в купу. Квапився. Щось не виходило, нервувався, а потім раптом завмер і озирнувся на Валентина.

– Цікаво, а що роблять отими гострими прутами, Сакрале? – спитав Валентин, вказуючи на розкидані по дивану залізяки.

Та, схоже, Сакрала більше хвилювали розгорнуті на столі книжки та розкидані аркуші. Він тихо, неприродно спокійно підійшов до столу і позгрібав записи.

– Добрі люди без запрошення не заходять.

– Добрі люди не розкидають по хаті знаряддя вбивства.

Прищурений погляд Сакрала метнувся на непроханого гостя.

– Валентине, не заважай мені.

– Ти знаєш, як мене звати? – протягнув Валентин.

– Вона моя, розумієш? Не ставай у мене на шляху.

– Так просто? А де чарівне слово «будь ласка»?

– Будь ласка.

Валентин розреготався. Але то був істеричний сміх. Досі він не мав справи з хворими і не мав уяви, що так просто можна попросити дозволу на вбивство. Від нервового напруження губи затремтіли, і Валентин несвідомо потягнувся за схованим під піджаком пістолетом.

– Сакрале, де Тереза?

– Я збираюся до неї. Все буде гаразд.

– Ти вмієш заспокоювати.

Неспокійний вигляд Сакрала бентежив, він нервувався і вочевидь дуже поспішав. Аж надто. Рухи стали різкими, коли все ж таки почав пакувати книжки в сумки.

– Де моя наречена, Сакрале? – не витримав Валентин.

– Забудь про неї. Знайди собі іншу ляльку.

– Вона для тебе лялька.

– Ні, вона жінка, яку я кохаю і якій потрібний!

– А з чого ти взяв, що ти їй зараз потрібний?!

– Діна сказала, що…

– Діна?! – вражено вигукнув Валентин. – Ти хоч чуєш себе збоку? Тобі мертва дружина щось розповідає, так?!

Сакрал похитав головою, мовляв, нічого ти не зрозумієш, і, схопивши залізного прута з дивану, пригрозив.

– Згинь, мені треба до неї, бо буде пізно. Ти нічого зараз не зрозумієш. Якщо хочеш, поясню пізніше. В мене немає часу!

Але у відповідь на прохання в руках у Валентина з'явився пістолет. Нервове напруження сягнуло апогею, і як тільки Сакрал рвонувся вбік, пролунав постріл і краплини його крові обросили Валентинове обличчя.

* * *

Лило, мов із відра. Дороги практично не видно, і щітки вже більше заважали, ніж допомагали. Світло фар ледь пробивало темряву і воду, а нога все тиснула і тиснула на газ. Це допомагало розслабитися. Тим паче, що який ідіот додумається їхати в таку негоду в Карпати чи повертатися звідти. І яким же було здивування, коли на шляху, прямо на шосе, раптом з'явився силует людини. Жіночий силует, на швидкості неможливо розгледіти хто, але в образі вбачалося щось знайоме. Особа не збиралася сходити з дороги, і гальмівного шляху ледь вистачило, аби не збити її машиною. Може, кілька сантиметрів залишилося до ніг промоклої під зливою Роми-Жасмін, коли авто зупинилося.

– Про вовка промовка, а вовк і в двері, – прошепотіла Тереза, сидячи за кермом авто і вдивляючись у розмитий силует.

А раптом вона теж маніячка, напарниця Сакрала?

Мабуть, Сакрал таки все прорахував.

Попід шкірою пройшов мороз. Рома і гадки не мала відходити геть. Стояла під зливою, мокра і незворушна, і вдивлялася в Терезу довгим рівним поглядом. Хоч би на мить сплющила очі.

Перемкнувши коробку передач, Тереза спробувала від'їхати назад. Рома пішла слідом.

– Терезо! – покликала вона. – Терезо, послухай!

Певно, так би й бігла далі, якби Тереза не зупинила машину. Впускати в салон «Жасмін» не хотілося. Вийти самій чи що?

Краплі зливи виявилися холодними-холоднючими, і як ота Рома стоїть стільки часу незворушно?

– Чого тобі? – різко спитала Тереза і відчула, як ураз на ній намокає одяг.

– Мене просив Борис…

– Ти маєш на увазі Сакрала?

Ромині очі від здивування розплющилися ширше.

– Авжеж знаю, – відповіла на німе питання Тереза. – А ти, напевно, разом з ним?

Рома ще більше здивувалася і невпевнено відповіла тихеньким сумним голосом:

– Колись була…

Тереза витримала ще мить, а потім зарепетувала:

– Геть з дороги! Геть, бо переїду, клянуся! Пішла звідси!

– Ти нічого не зрозуміла! – гукнула, стоячи на місці, Рома. – Тобі не можна туди. ВОНО тебе чекає там, куди ти ідеш.

«Аякже, – подумала Тереза, – хочеш заманити в пастку?»

– Не такі ви з Борисом мудрі, як гадаєте, – повідомила Ромі і раптом спитала: – Ти не боїшся, що тебе він також уб'є? Адже свою кохану дружину він убив!!!

Наступна хвиля Роминого здивування промайнула швидко. Тепер усе стало на свої місця. Обходячи капот машини, вона лагідно і навіть трохи глумливо мовила:

– Він не убивав мене. Я… мене звуть не Рома, моє справжнє ім'я Діна.

Украй агресивно налаштована Тереза ладна була кинутися на ворога, тільки з острахом поглядала, чи бува не з'явиться в руках Роми-Жасмін-Діни чогось довгого і гострого, а то й вогнепального.

– І ти гадаєш, я знову поведуся на казочки. Досить, це вже не спрацює!

– Я прийшла попередити, – вела далі Рома. – Мене Борис просив не допустити тебе до хатини.

– Це ж чому? – вирішила словесно побавитися Тереза.

– ВОНО там, де вічний холод. Але щоб жити, йому потрібна людська енергія.

– Ага, ВОНО у вас ще й енергетичний вампір.

Футболка і джинси промокли наскрізь, але Тереза вже й гадки не мала ховатися в авто. Навіть холод перестала відчувати – так її гріли зсередини нерви.

– Борис помилявся, вважаючи що ВОНО існує за Межею. А я ніколи не могла сказати йому правди. – Рома заглянула Терезі просто у вічі, між ними залишалося всього півметра. – Що ти знаєш про одну з кімнат у твоєму чудовому будинку, Терезо? Оту, завжди зачинену, з якої постійно віє холодом навіть при зачинених вікнах і на одвірках якої видно зловісні символи?

– Досить дурниць.

Тереза зачинила дверцята машини і ступила крок назустріч Ромі.

Вдивляючись у силует новоствореної примари, по якій струмочками стікала вода, дівчина перебирала в думках всі випробовування, що впали на неї за останні кілька тижнів, і відчувала, як закипає в ній люта, невимовна ненависть. Хіба ж можна відчувати стільки злоби до однієї людини? Власне, до двох?!

– Скільки він заплатив?!

Ніколи не встрявала в жодну бійку і завжди вважала ницістю таке з'ясовування стосунків між жінками.

Але зараз так хотілося когось вдарити!

Явні наміри Терези можна було розпізнати в цілковитій темряві. Рома почала відступати назад, але суперниця не дала жодного шансу для капітуляції. Щойно жінки порівнялися, Тереза відразу перейшла в наступ, схопила Рому за старомодну нейлонову сукню і щосили потягла на себе. Та відбивалася руками, вперлася в груди агресорки і спробувала вивернутися від ляпасу, але посковзнулася на мокрому асфальті і, падаючи, потягла Терезу за собою. Якби не високі підбори, без яких взуття для Терези не існувало, дівчата могли б втриматися. А так, добряче потовкши ребра об капот, хто напівсидячи, а хто й лежачи, продовжили боротьбу на холоднючому шосе під зливою.

Перевага була на боці Терези, вона знаходилася зверху і вже готувалася вчепитися в коси суперниці, коли та раптом вислизнула з рук і відразу ж поквапливо скочила на ноги.

Як так могло статися? Адже вона так чіпко тримала Рому в руках!.. Нонсенс. Неможливо. Ніби пройшла крізь пальці!..

– Терезо, – Рома спробувала повернутися до мирних переговорів, – я хочу тобі добра. Не їдь у селище, ВОНО чекає на тебе в хатині!!! Я недорозповіла тобі історію Марти!

– Розповідай.

Чіпляючись за капот машини, Тереза підвелася з єдиною метою – напасти знову. Після сліпучого світла фар навколишня темрява здавалася ще густішою, і Рома губилася в мороці. Руки підсвідомо стріпували мокрий одяг, наче це могло чимось зарадити, а очі жадібно шукали силует.

– Ну де ж ти, Каспер? – зі знущанням протягнула Тереза.

– Не треба так. Ти не знаєш, що означає бути проклятою.

Прохання прозвучало ліворуч, але Тереза щойно туди вдивлялася!

Ось вона. Не змерзла, хоч і мокра, і зі спокійним співчутливим поглядом, який так виводив із себе. Лежала на дорозі, і зовсім не забруднилася?!

– Тобі не знайоме почуття відчаю, коли хочеться спокою, а його немає? – продовжувала Рома. – Я померла так давно, а досі блукаю щоночі поміж людей, роблю вигляд, що жива, намагаюся не відрізнятися від інших, щоб не лякались. Як би ти відреагувала в ніч нашого знайомства, коли б я повідомила тобі про власну сутність? Я проклята. Дух зла вибрав собі тіло через мою цікавість. Я його випустила і він мене вбив, всіх решту членів ритуалу також, окрім тіла, яке ми ненароком запропонували йому…

– Ти гадаєш, що я тобі вірю?

Рома вийшла на світло фар. її блідий, щільно вкритий дощем силует поволі став прозорим, потім почав втрачати власні контури і врешті зовсім зник, розмитий краплинами грози.

Дощ барабанив по машині, задній капот якої ховався в моторошній темряві, а фари освітлювали таку порожнечу, що в жилах застигала кров. І дощ начебто став голоснішим, і крижаний холод раптом так скував тіло, що здригалася кожна клітинка, не кажучи вже про організм у цілому.

Коли за кілька хвилин очікування прийшло рішення сісти в машину, Терезу почали бити дрижаки так, що ноги, наче довбні, відмовлялися йти, а руки ледве відчинили дверцята автомобіля. Від нервового напруження на холоді незчулася, як по щоці стекла сльоза. Тільки в авто, коли причинила за собою дверцята, судомно затулила рукою вуста, аби притулити скиглення.

– Готова дослухати до кінця історію Марти? – поцікавилися на задньому сидінні.

Блискавичний погляд у дзеркальце не дав нічого. Порожньо. Та інтуїція примусила озирнутися, і в салоні пролунав схожий на передсмертний стогін крик розпачу.

– Я не відображаюся в дзеркалах. Я… звикла.

Довелося впертися вустами в лляну спинку сидіння, щоб врешті заглушити нерівномірне стукотіння зубів. Сльози рясно заливали обличчя, і нервова істерика змусила все тіло притиснутися до сидіння.

Вражаюче спокійна Діна задивилася кудись у темряву, її губи зарухалися в незрозумілому ритмі, наче щось шепотіли, і коли блукаючий погляд звернувся до дівчини, вона ледь чутно мовила:

– Щаслива. Я не можу плакати. Нічого не можу. Двадцять з гаком років блукаю ночами між людей, роблю все, щоб не видати свого єства, і ніяк не можу заснути… Я так втомилася… Якби ще могла бачитися з Борисом!.. Ми могли б бути щасливі навіть так, могли б бачитися вночі, а вдень… Моє прокляття не підпускає мене до нього. Вперше за вічність нам дозволили зустрітися на три хвилини, і ми використали їх, щоб обговорити твої проблеми!

Нарешті знайшлися сили роздивитися примару. Зараз Діна була у тій же старомодній сукні, але абсолютно сухій, пухке темне волосся приховувало плечі, а руки бавилися маленькою сумочкою Терези, необачно кинутою назад.

– Він зрадив мені. З тобою. Більше того – звинуватив мене у твоїх бідах. Нехай так. Будь-яка інша жінка вже давно розвернулася б і пішла. Чи зникла… – Повіки Діни болісно прикрилися, і темні п'явки зіниць вп'ялися в темряву за вікном. – Заради пам'яті Марти і заради нашого з Борисом кохання. Минулого кохання, знищеного і розбитого тобою. – Вона повернула голову до Терези. – Він мене не вбивав. А щодо мистецтва твоєї матері – на той час він уже був хранителем і намагався боротися з НИМ у такий спосіб. Хочеш знати, чому Марта хотіла задушити тебе?

Не хотіла. Але кивнула – так, хочу! І заховала голову між власними руками, що обіймали спинку.

– За ритуалом або вона, або хтось із її нащадків має стати апостолом – прийняти у своє тіло ЙОГО. Себе Марта захистити змогла. А ось про те, що чекає її дітей чи онуків, вона дізналася надто пізно – ти вже народилася.

– І тоді вона прийняла рішення за мене?

– Так.

У голові плуталися думки. Це міняло в житті все. Ставило з ніг на голову. Закреслювало всі плани і перспективи. Руйнували майбутнє. Слово «виставка» стало відголоском недосяжного. Поняття «сім'я» набувало загрозливого характеру. Мрія перетворилася на болючу сльозу безсилля і зникла разом з образом Діни.

Діна виконала дану Борису обіцянку і зникла, а Тереза залишилася сама в салоні нерухомого автомобіля, сидячи коліньми на сидінні, серед холодної темряви і нічної порожнечі.

Не вірила, що майбутнього більше немає, відмовлялася сприймати дійсність, і залишався тільки один-єдиий спосіб для перевірки.

ВОНО там, де вічний холод.

Рішуче завела машину і рвонулася назустріч невідомому. Спасіння або небуття – одне з двох її чекає за дверима, вкритими символами.

Громом серед ночі прокотилося авто по сільській ямкуватій дорозі, супроводжуване гавкотом собак та постукуванням зливи, що вщухала. Хоч би хто зупинив. Якби хоч хтось прокинувся, вийшов на дорогу і не впустив до клятої хатини.

Коли стається погане, завжди знайдеться хтось, хто знав, що так воно й буде. Цього разу Тереза й сама розуміла, що їй не слід відчиняти кімнату.

Залазити через вікно не довелося. Обачно залишила ключі у схованці, коли два дні тому їхала звідси з Борисом. Сакралом.

І тепер тремтячими руками відчинила вхідні двері. Не відчуваючи підлоги, пройшла через сіни, вмикаючи на шляху всі наявні лампи, і зупинилася в коридорчику перед зловісними дверима. Запах плісняви і гнилі. Хотілося втекти. Закричати і втекти геть.

Руки зняли з гвіздка ключ і відчинили двері.

Порожньо.

Тиша тиснула на барабанні перетинки.

Ступила крок. Спокійно звисав неприкритий шторами білий тюль на вікнах. Уздовж стіни стояло застелене старим барвистим покривалом ліжко. Поряд шафа, забита різним мотлохом, тільки не одягом. І холод. Вічний холод. Його можна було пояснити затіненою стороною і відсутністю на підлозі килима. Але обдурювати себе не було сенсу.

Крижану хвилю можна пояснити мокрим від зливи одягом, що обліпив тіло. Та звук дверей, що зачиняються, розставив усе на свої місця.

Марно озиратися. Там нікого.

Так само Кролл кілька тисячоліть назад стояв над розбурханим океаном. Втомлений, знищений і заляканий. Він хотів, щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Тереза теж частково вже здалася.

– Всесильне зло, створене людськими руками, – прошепотіла вона, малюючи в уяві сцену загибелі малесенької людини.

Що ВОНО зробить з нею? Вб'є? Вселиться?

Руки безпомічно охопили власні плечі, примушуючи не здригатися і стати трішечки сильнішою.

– Людськими руками, – повторила вголос.

Раптом підвела голову і озирнулася назад.

Звичайно, нікого.

Яке ж ВОНО всесильне, якщо навіть матеріалізуватися не може? Бідолашна примара Діни і то спромоглася на таке.

Зло, створене людськими руками. Силу йому надали теж люди – з допомогою несвідомих дурних ритуалів. Живилося людським страхом. Чи можна перемогти зло, вбивши власну кровинку?

– Ти не хочеш мені показатися? – враз знахабніла Тереза. – Покажися, чого ж ти! Я так хочу тебе побачити, навіть не уявляєш як! Навряд чи тебе в цьому світі хоч хтось бачив! Ти боягузливе, ти вбиваєш слабших за себе. А як на те, щоб позмагатися із Богом?

Витягнутий з-під одягу хрестик став вагомим аргументом. Відчутно потепліло, але тиша все ще тиснула на слух.

– Ти хочеш влізти в моє тіло? Приїхавши до Львова, я відразу охрещуся. Обіцяю! До речі, треба освятити хатину!.. – понесло Терезу. – Ага, обдумуєш, як убити мене? Тоді дія ритуалу закінчиться, і ти знову станеш химерною легендою із запилених книг. Я не проти!..

ВОНО відступало. Тягнучи за собою моторошний холод, відступало геть. Несподівана хвиля тепла надала Терезі сили. І вона зробила тактичну помилку.

Порухом руки зняла з шиї хрестик і простягла перед собою. Авжеж, простягнути оберіг легше, аніж кидатися по кутках самій. Але де ж ВОНО? В якому саме закутку? Чи всюди? Рука, відповідно до думок у мозку, металася в різні боки кімнати.

Тепло, тепло… Холод сахався, відступав…

Опинившись біля однієї із стін, вона знову розвернулася обличчям до середини кімнати і рушила на простір мертвого холоду. В голову прийшла блискуча ідея – ВОНО боїться хрестика, отож молитви теж боятиметься…

І звідки з'явився під ногами отой малесенький стілець, чи, може, він «стрибнув» під ноги в останню мить?…

Як би там не було, а Тереза зашпорталась і, падаючи, відчула, як щось вирвало з рук хрестика. Не зважала на біль – інстинкт самозбереження виявився сильнішим – відразу ж підхопилася на ноги і розгледілась навколо. Хрестика ніде не було.

Але ж він мусить бути десь поряд! На підлозі.

Всередині вона усвідомлювала, що шукати його справа марна. Все було прораховано. Напад у відповідь. Тепер потрібно якнайшвидше забиратися звідсіля.

Коли б не повітря, яке раптом згусло і обклало тіло морозом… Дівчина почувалася гірше, ніж у морзі. Тепер що? Смерть чи… вселення його мертвої душі в її молоде трепетне тіло?

Краще вже перше.

Але ВОНО не питало.

Чомусь ноги відмовлялися йти, наче приросли до підлоги. Руки теж скам'яніли і стали важкими-важки-ми. І ота важкість влилася спочатку в плечі, а потім і в решту тіла, змушуючи ноги зігнутися в колінах і дозволити тілу безпомічно впасти на підлогу.

Тереза все ще боролася. Її вуста не слухалися, проте, будучи при свідомості, в думках вона почала молитися. «Отче наш», потім «Вірую» – все, що вивчила за життя, але, скінчивши одну з молитов, заново починала другу.

ВОНО вагалося. Її біополе обороняли молитви.

Лежачи на холодній підлозі, без кінця-краю повторюючи в думках молитви, Тереза благала себе тільки про одне – лиш би не збитися і не замовкнути притомною. А це давалося ой як важко!

Почала мутнішати свідомість. Не знала, через скільки це сталося: через годину чи дві? Не могла ворухнути рукою і глянути на годинника. Володіння власним тілом стало недосяжним. Але вона боролася. В її свідомості звучала молитва до Бога, і ВОНО не могло подолати її душу.

Не могло вселитися. Поки що.

Однак скільки часу Тереза зможе протриматися? Чи дотягне до ранку? Але ж ВОНО має силу й удень – згадати хоча б горище!

Тільки трішки слабне. Але що з того? Сюди ніхто не прийде і не вирве її з чіпких обіймів сили. Та одного разу вона зіб'ється, втратить контроль над свідомістю… і тоді її тіло стане його оселею.

Навколишні навіть не помітять змін. Для них – на деякий час – вона все ще залишатиметься Терезою Януш.

Це тільки питання часу. Скільки вона ще витримає – три години, п'ять, десять?! її доля вирішена…

Слова в молитві почали збиватися. Плутатися. Молитва обривалася десь посередині і тут же починалася заново. Тільки б оборонитися! Незважаючи на гул у вухах і стукіт власного серця, який збивав з молитви, Тереза усвідомлювала, що наближається її смертна година.

Але як довго тягнуться хвилини! Вже мало б світати.

Чому не сходить сонце? Чи ще не час, а просто заціпеніння розтягло секунди на вічність? Чи краще здатися і…

Хвиля холоду свідчила, що ВОНО пожвавішало, зраділо таким думкам.

Та схоже, що чимось і стривожилося.

Двері відчинилися, і на порозі став Борис. Саме на порозі, бо там же притулився до одвірка і стояв добрих дві хвилини, стікаючи кров'ю і оброшуючи нею ж одвірок. Кожен крок давався йому надзвичайно важко. І, певно, сам Бог допоміг Борису доїхати сюди в такому стані, після того як Валентин утік з місця злочину. Вся сорочка запливла кров'ю, він був поранений і ледь тримався на ногах.

Наче крізь пелену, Тереза побачила його образ і не знала, радіти їй чи плакати. З якою метою тут Сакрал – допомогти чи… знищити апостола. Думки і слова молитви плуталися, а через неясність зору не могла зрозуміти, чому йому так важко йти, чіпляється руками за все підряд – і стіл, і ліжко, і що це за бордова пляма розтеклася від ключиці?

– ВОНО забрало в тебе енергію, – почула вона, коли Борис торкнувся її тіла, а вона все ще не могла поворухнутися.

Він укляк коло неї і, як двадцять з зайвим років тому, обійняв кохану. Тільки тепер то була його кров і це була Тереза, а не Діна.

Вдруге зло відбирало в нього кохану жінку.

– Я кохаю тебе! Чуєш, кохаю… – шепотів до Терези, що помирала, як колись мертвій Діні.

Шепотів і гладив її волосся, плечі. Обійняв і завмер.

її очі вп'ялися поглядом у нього. Боялася заговорити, щоб не збитися з молитви. Та й чи змогла б ворухнути губами? І в тих очах були неймовірне кохання і прохання вибачити її.

Борис не міг на це погодитися.

– Я не зможу виволокти тебе звідси. І вийти за допомогою теж не зможу. Я помираю, Терезо.

Тільки тепер вона усвідомила, що ота здоровенна пляма – то кров…

– Але не можу дозволити померти тобі, – вів далі хранитель. – Не дозволю. Ти мусиш стати відомою художницею. Жаль, що я не побачу твоїх авторських виставок. І мусиш стати щасливою… Матимеш чоловіка, народиш йому дітей! Інколи згадуй про мене, гаразд? – Він запитливо глянув на неї. – Зараз я зніму з себе знак хранителя – завдяки йому ВОНО не могло знищити мене всі ці роки. І передам знак із закляттям тобі. А ти, будь ласка, виживи і… пам'ятай, що я кохаю тебе!

Сльози обпекли очі і змусили її повіки зімкнутися.

– Ні! – закричала Тереза, перериваючи молитву. – Ні! Моє життя без тебе…

Холод і ще щось змусило її вуста заніміти. Неспроможне оселитися в ній, ВОНО вирішило її просто вбити.

І в цей момент Тереза відчула, як щось зімкнулося довкола її шиї, і громом пролунали слова Бориса, сказані невідомою досі мовою.

А потім вона раптом стрепенулася і відчула, що повернулася здатність рухатися. Звелася на лікті і припала до Бориса, який ще раз, лежачи горілиць, прошепотів: «Діно», востаннє судомно втягнув у себе повітря і завмер, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.

Тільки після першої хвилі істерики Тереза зрозуміла, що хранителеве серце більше не б'ється.

* * *

Вітер підхопив з розкішних дерев, що стояли неподалік, оранжево-червоний листок, прокотив його по жовтавій траві і кинув на гранітний надгробок. Під подихом осені хвилями пригиналася до землі трава, а пориви вітру доносили далекий дзвін і рвали на голові волосся.

Тепліше закутавшись шарфом, Тереза в темному півпальті та легеньких рукавичках схопилася за ремінець власної сумки і, стоячи перед двома однаковими могилами, доводила свою розповідь до кінця:

– От я й подумала: чому забороняю собі приходити до вас? Ще з дня похорону не навідувалася. Адже я ні в чім не винна. Сподіваюся, ви дозволите мені інколи приходити? Сьогодні був останній день суду над Валентином – його визнали винним у незаконному використанні зброї і нанесенні важких тілесних пошкоджень, що призвели до смерті. Я почуваюся такою самотньою! Так сталося, що ви найрідніші мені… Діно, пробач мені кохання до Бориса. Тепер ви назавжди сім'я, навіки будете разом. А я приходитиму до вас і розповідатиму, як посуваються мої справи. – Вона перестала розглядати носочки власних чобітків і глянула на плити. – Я вже вивчила достатньо символів і тепер можу перекласти найпростіші тексти. Обіцяю бути хорошою хранителькою і передати цілісні знання наступникам. Знаю, що ви подумали: дівчисько, яке нездатне дати собі ради, пнеться рятувати світ. – Вона раптом стала серйозною і такою дорослою. – Але більше немає кому. І я зроблю все, аби очистити світ від зла. А кар'єра, виставки – це не основне. То не біда, що я більше не малюватиму, – в мене просто немає часу. Я зроблю для світу значно більше – надам шанс іншим проявити себе і викласти власний талант людству. Зло, створене руками людей, може бути знищене лише добром, яке творитимуть люди.

Не прощалася. Просто розвернулася і пішла. Попереду ще стільки роботи. Якщо люди робитимуть якомога більше добра навколишнім, зло зникне з нашого життя.