Текст книги "Сакрал"

Автор книги: Iрина Хомин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Пальці старенької розтулилися, і вона простягнула своєму гостю невеличкий дерев'яний хрестик на шнурочку.

– Ось, вона попросила їй передати. Ви справді знайшли її?

Чоловік кивнув.

– Вона зараз у Львові. Ми півшляху їхали на відстані ста метрів. Вона попереду, я позаду. Аж в місті роз'їхалися.

– Це справді вона?

– Так. Але я даремно шукав її. Тереза нічим не може допомогти. – Борис згадав собі їх розмову біля Межі. – Вона ставить знак на кожній своїй картині, але, здається, не розуміє чому.

Ще кілька хвилин посиділи в цілковитому мовчанні, дослухаючись до цокання настінного годинника. Вони занурились у власні спогади, кожен у свої. Борис знайшов цю жінку лише місяць тому, випадково, коли дізнався, що тоді за Межею було шестеро людей, а не п'ятеро. Довелося шукати шостого, власне шосту, сліди якої зникали в лікарні для психічно хворих. Та жінка померла, а свідком була ця старенька, що працювала на той час медсестрою в лікарні.

– Я піду. – Борис підвівся з місця. – Коли що – телефонуйте, ви знаєте мій номер?

Він знав, що вона має його координати, ще місяць тому власноруч їй записав, просто інколи хочеться заспокоїти людину, а не знаєш як, тому й говориш дурниці.

– До побачення.

Старенька кивнула.

Вона завжди знала, що хрестик їй не належить. Інколи сумнівалася у власному глузді. її збентежила розповідь пацієнтки, а ще більше збентежила її смерть.

Мабуть, людське життя не завжди однолике.

* * *

Вона перебрала. Просто захотілося напитися, і вона зробила це. Красиве пухнасте волосся локонами розвіювалося в різні боки, а сукня підмітала брудний асфальт.

Валентин ніяк не міг збагнути, що з нею діється. Знає її стільки років – але ніколи не бачив у такому стані.

Не кваплячись, причинив дверцята «Мерседеса» і почав з цікавістю спостерігати за подругою.

Вона щось розповідала, перериваючи сміхом вислови, та було таке враження, що не йому: дивилася кудись у небо, закинувши голову, і щось говорила, говорила. Потім почала кружляти. Дивний вигляд – в одній руці сумочка, в іншій туфлі…

Врешті-решт наступила на власну сукню, заточилася і ледь не впала. Мабуть, так і було б, якби не Валентин.

Тереза з невимовною радістю обійняла його, вимазуючи новенький костюм туфлями, що все ще залишалися в руках. Спочатку поцілувала його, відтак загадково поморщила носик і прошепотіла:

– Пішли в спальню.

– Добре, що ти здатна йти, – зіронізував Валентин, більше тримаючи її, ніж обіймаючи.

– Йти? – Вона помахала рукою з сумочкою перед його обличчям. – Ні! Неси мене на руках!

Валентин оторопів. Гарненька ж картина збоку. Не дай Боже людей. Але Тереза навідріз відмовилася йти. Нести-таки довелося. Хоча б до ліфта.

– Неси по сходах, – завередувала красуня, коли «принц» поставив її на ноги і викликав ліфт.

– Подивися на себе, – грубо відрізав Валентин.

Він мав на увазі її стан, але Тереза думала лише про вечірню сукню та сережки, що так пасували до її обличчя. Дівчина вражено зупинилася, і коли в очах з'явився не то докір, не то сльози, Валентин зрозумів, що перестарався. Ну, перебрала вона, з ким не буває.

– Ти не романтик, – звинуватила в убогості почуттів коханого, – а мені так хочеться бути коханою, відчути, що до тебе залицяються.

– Ти подобаєшся мені, – тихо і ніжно мовив на вухо, цілуючи в щоку, потім в губи, так і не давши можливості перепитати – тільки подобається чи щось більше.

Вона заплющила очі, і по щоках потекли сльози. Відповіла на поцілунок пристрасно і невинно, немов дівча, що вперше куштує смак кохання.

Від чергових розмов їх врятував ліфт, двері якого раптово розчинилися за спиною Терези. Не перериваючи поцілунку, вона вхопила Валентина за комір і потягла всередину ліфта, нащупала останню кнопку і натиснула.

– Ти не така, як завжди, – прошепотів Валентин, коли її губи почали пестити його шию.

Вона повернулася до губ, не хотіла говорити, пояснювати, хотіла кохати і бути коханою.

Навіть якщо немає почуттів.

Уже у квартирі, наливши Валентину склянку коньяку, вона зникла лише на мить, у ванну. А потім повернулася, вся волога і трепетна, загорнута в рушник.

Сидячи на дивані у вітальні, Валентин завмер з тією ж склянкою в руках. Такою він її ще не бачив. Майже не впізнавав. У її рухах, погляді з'явилося щось звірине, котяче, привабливо-жагуче.

Поки Валентин оглядав свою кралю, загорнуту в рушник, під яким (він був упевнений) абсолютно нічого немає, дівчина підійшла ближче, не відриваючи погляду від його очей, взяла з рук склянку, потім сіла на коліна і, цілуючи, почала розстібати ґудзик за ґудзиком, допомагаючи Валентину зняти одяг. Коли він проникнув руками під рушник і перконався, що був правий, невпевнено запитав:

– Нести тебе в спальню?

– Ні, – відповіла дівчина. – Тут зручніше.

* * *

Олександр Януш уже давненько не бачив своєї маленької Терези, яка вимахала в дорослу тендітну красуню. Вона зовсім не була схожою на свою матір. Він намагався вловити найменші риси, але дарма – у Терези були власні. А жаль, бо Марту, її матір, він справді кохав. Минули роки, а він ніяк не міг забути її погляду, її манер, грайливого характеру. Вона завжди нагадувала йому дитинча пантери. А в Терезі отієї грації вже не було.

Зараз, дивлячись у вікно на доньку, він подумав, що, може, це й на краще. Отже, Тереза не повторить помилок Марти, в неї буде інше життя.

Марта своє зіпсувала. А заодно і його. Чому ж він досі так нестримно її кохає? Вдруге не одружився й інколи ловив себе на думці, що лічить роки до старості, до смерті.

Щоб зустрітися з нею, Мартою.

Вічно юною і палкою, немов саме кохання. І там, на небі, вони нарешті зможуть бути разом. Марта вірила, що людина народжується кілька разів. Цікаво, чи зустрінуться вони в іншому житті? Чи згадають одне одного?

– Я обов'язково впізнаю тебе, – прошепотів Олександр у тишу, хоча на людях завжди повторював, що потойбічного світу не існує.

Люди народжуються і вмирають. І все.

– Тату! – почулося в коридорі. – Ти де?

Але відповідати вже не довелося. Його пташенятко само його знайшло.

– Давно ж я тебе не бачила!

– Як Карпати?

– Як Відень?

1 хто її навчив відповідати питанням на питання?

Тереза якимось новим поглядом глянула на батька, завважила, що його колись пшеничне волосся стало зовсім сивим (може, давно придивлялася?), трішки змінилося лице, і тільки очі залишилися такими самими блакитними і світлими, як колись.

– Як справи?

– Добре.

Стандартне питання, стандартна відповідь. Батько ніколи не розповідав ні про себе, ні про бізнес. Зате все завжди хотів знати про неї.

– Що з твоєю виставкою?

У яблучко. Найменше Тереза хотіла говорити зараз про неї, розповідати про власні проблеми і про те, яка вона немічна щодо їх вирішення.

– Ну-ну, колися. Знову щось трапилось?

І як він вгадував, коли в неї було щось негаразд?

– Її, мабуть, не буде…

Втуплений у підлогу погляд підтвердив, що все надто серйозно.

– Не буде? – хотів перевести на жарт Олександр.

– Ні.

Тереза ще більше напружилась.

Ось так завжди розповідала про свої оцінки в школі, коли хвалитися було нічим, тоді Олександр сідав коло неї і пояснював, що вона повинна вчитися, бо це її майбутнє. Правда, це рідко спрацьовувало. Та й сам він, відверто кажучи, теж не вірив, що то майбутнє. Бачив, що діється в країні. Але ж не ростити доньку тупою!

– Що сталося?

– Картини замокли… Хтось пожартував… усе зіпсуте! А тих картин якраз і бракує для виставки! Корчовський відмовляється влаштовувати виставку з такою кількістю картин, що у мене.

– Я з ним поговорю, – серйозно мовив Олександр.

Тереза від несподіванки ширше розплющила очі. Вона зовсім не хотіла цього. Просто зайшла мова про виставку…

– Ні!

– Ні? – здивувався батько.

– Ні! – Тереза відійшла подалі на середину кімнати. – Я хочу спробувати сама…

Олександр все зрозумів. Пташеня виросло і тепер хоче політати само. В цьому світі? Але ж батько не вічний, нехай спробує.

– Якщо будуть проблеми, звертайся.

– Гаразд.

Миттєва відповідь свідчила, що його донька не належить до ідеалістів і, мабуть, вже прораховує варіанти. Це непогано.

– Якби ти приїхала на півтори години раніше, ми б пообідали разом.

– Я провела Валентина в аеропорт.

Олександр стрепенувся, раніше Тереза говорила про Валентина зовсім іншим тоном. Вона справді подорослішала. І коли ж встигла? Говорить про нього так, наче він уже невід'ємна частина їхньої сім'ї – не обідала з одним, бо проводила іншого.

– І як ваші справи?

– У кінці осені, можливо, одружимось.

Олександра аж розвернуло. Чи то від несподіванки, чи то від холоду і спокою в голосі дочки, але на душі стало якось не так.

«Всі батьки реагують так, коли діти створюють власні сім'ï, – заспокоїв себе Олександр. – Я не виняток».

Але в Терези був вигляд досить заклопотаної людини. І, однак, не весіллям. Про коханого вона говорила аж занадто спокійно. Чимось іншим. Можливо, виставкою? Це ж була її мрія – все, для чого жила його дитина, – то мистецтво. І Олександр давно змирився з цим.

– Невже тебе анітрішечки не радує твоє весілля?

– Радує. Але я не кохаю його.

Чекала, що батько зараз почне читати лекції про те, що почуття зовсім неважливі, що вони підходять одне одному і тому у них все буде прекрасно, але не почула ані слова.

Ні. Спочатку Олександр хотів сказати, що то недобре, та промовчав. їм з Мартою почуття принесли щастя? Ніскілечки. Тільки біль. Якби він її не кохав! Все було б по-іншому!

– Ти вже доросла, – витиснув з себе Олександр. – Сідай, розкажи мені хоч щось. Що в кульку? Ти привезла мені з Карпат презент?

– Ні, то хтось мені зробив «презент». Знайшла вранці під дверима, а Валентин вирішив поглянути, що то. Довелося взяти в машину. Так гарно було упаковане, а виявилося лише книжкою. Причім такою, яку не прочитаєш…

– Книжка, яку не прочитаєш? – усміхнувся батько.

– Еге ж.

– Що ж то за книжка? Покажи.

– Якісь дивні знаки, ритуали. – Тереза намагалася говорити якомога спокійніше.

Простягнула батькові книжку, а сама задумливо сіла на маленьку кушетку біля журнального столика.

Весь ранок намагалася виглядати спокійною і веселою після знахідки. Поки Валентин вів авто, вона розпаковувала подарунок, вгадуючи, що ж може бути всередині. Було безліч варіантів і думок. Гадала, таємничий шанувальник з'явився, гарненький подарунок під двері поклав. Виявляється, зовсім недавнє минуле ходить по п'ятах і не відпускає від себе. Чи, може, це вже манія переслідування?

Глянувши на батькове обличчя, нарешті відволіклася від власних думок. Кам'яне, бліде, з потемнілим поглядом в очах, воно не віщувало нічого доброго. Так хотілося підтримки рідних людей, а її не було! Валентин в аеропорту влаштував скандал – хто і чому. А тут, мабуть, буде щось гірше.

На скам'янілому обличчі єдине, що ворухнулося, – то губи. Немовбито хотіли щось сказати і не могли. Батько мовчки гортав книжку. Сторінка за сторінкою, по кілька сторінок, іноді затримуючись, вдивляючись в малюнки, в текст, врешті мовив:

– Де ти її взяла?

– Мені підклали під двері.

Погляд Терези питав: «У чому я винна?»

– Хто?

– Не знаю.

– Мусиш здогадуватися.

– Зовсім не здогадуюсь.

Олександр тихенько закрив книжку і задумливо підійшов до вікна. Довго мовчав. Думав.

Тереза також не наважувалася мовити ані слова. Почувалася чомусь винною, але в чім, не знала. А може, просто боялася.

– Останнім часом, – нарешті якимось віддаленим голосом запитав Олександр, – ти ні з ким не розмовляла про щось таке?

Він махнув книжкою в повітрі.

– Ні, – збрехала Тереза.

– Згадай.

– Що ж тут згадувати? Знаки, давні тотеми. Це, звісно, цікаво…

– Що тут цікавого?! – гаркнув батько. – Я не дозволю тобі цікавитися подібними речами.

– Не дозволиш? – вражено вигукнула Тереза, її нерви почали здавати. – Я буду цікавитися всім, що вважатиму за потрібне…

– Не будеш!

Тереза ніколи не бачила свого батька таким. Завжди спокійний, врівноважений, зараз він був зовсім іншою людиною. Вона ніколи не бачила його в гніві. Ніколи не відчувала страху перед ним. І зараз не бажала підкорюватися.

– В останні кілька днів багато що вказує на те, що мені слід зайнятися саме давніми релігіями.

– Оцим? – Олександр вказав на книжку.

– Так.

Книжка тут же полетіла у відчинене вікно. Вражена Тереза від несподіванки підхопилася на ноги.

– Що ти зробив?

– Я не дозволю тобі піти слідами Марти! – вигукнув Олександр і тут же пошкодував.

– Марти? – Тереза раптом стала дуже спокійною. – Ти маєш на увазі маму?

Батько відвів погляд убік. Він ніколи не говорив з донькою про її матір. Сподівався, що так буде завжди і клявся собі, що, навіть помираючи, не згадає про неї. При доньці. В думках він завжди пам'ятав її.

– Тату, ми ніколи не говорили про маму. Коли в дитинстві я запитала, якою вона була, ти дав мені її фотографію. Але я ніколи не чула, щоб ти згадував її.

– То й що?

Олександр відвернувся до вікна, ховаючи сповнені болю очі, блукаючи поглядом по подвір'ю, а в думках шукаючи вихід. Він знав, якими будуть наступні запитання.

І вони таки були. Правда, Тереза зайшла дещо здалеку.

– Ти любив її?

– Так.

– Справді?

– Я сказав, що так.

– То чому ж вона опинилася в божевільні?

Все життя він готувався до подібного запитання, спостерігав, як підростає донька, і шукав відповідь. Але, схоже, досі не знайшов…

__ Чому ти мовчиш?

– Вона збожеволіла.

– А ти не міг найняти лікарів? У тебе ж завжди були гроші.

– її стан… вимагав ізоляції.

– Ізоляції… – задумливо повторила Тереза. – Ізоляції…

її тоненькі пальці, що закінчувались акуратними нігтями з французьким манікюром, вп'ялися в руки вище ліктів, але вона не відчувала болю. Здавалося, вона навіть не відчувала, що дряпає собі тіло.

– А чому ти жодного разу не влаштував нам побачення?

– Чому? – Батько обережно озирнувся. – Не хотів, щоб ти запам'ятала її такою. Годі питань. Я не винен, що твоя мати з'їхала з глузду.

– Але ти віддав її до лікарні.

– Я вже пояснив чому.

Тереза вкотре замовкла. Щось не так. Батько явно щось не договорює. Він завжди любив усе пояснити, а тут кидає якісь завчені фрази. У чому ж річ?

– А як вона померла?

Ще одне хороше питання. Олександр аж потягнув руку, щоб розстібнути верхній ґудзик, але, глянувши на доньку, передумав. Раніше він її недооцінював. Вважав маленькою дівчинкою, яку цікавить лише мистецтво. Зараз на нього дивилася людина, яка була сповнена рішучості і навіть агресії, і ця людина стежила за кожним його рухом. Нарешті Олександр спромігся опанувати себе.

– Як вона померла? Передозування. Помилка медперсоналу. Хочеш, я навіть довідки відповідні покажу. Висновок медекспертизи є… ти мені не віриш?

– Вірю.

– Сухо звучить. Ти ніколи раніше не розмовляла зі мною таким тоном.

– Я раніше не задумувалася над такими питаннями. Гаразд. Розкажи мені про неї.

– Що саме? – розгубився Олександр.

– Якою вона була?

Батько посміхнувся. І це все, що її цікавить? Справді, коли б тоді десятирічній дівчинці замість того, щоб показати фотографію, він розповів щось гарне і приємне про її маму, тепер не довелося б йому викручуватися. Ні, під цим панциром агресії ховалася дитина, яка хотіла якомога побільше дізнатися про маму.

– Вона була гарна. – Здавалося, Олександр намагається щось пригадати. – Дуже добра, завжди весела. Марта відрізнялася від інших жінок. Завжди була допитливою, хотіла збагнути речі, яких інші й гадки не мали торкнутися… – Його голос недоречно затремтів, що відразу завважив тонкий слух Терези. – Вона дуже багато знала, але при цьому залишалася тендітною дівчинкою з усіма своїми невинними примхами.

Дивлячись собі під ноги, Тереза ходила по кімнаті. Від стіни до стіни. Вслухалася в батькову розповідь і відганяла нав'язливу думку, що все це «вода». А є щось ще.

– Скажи, – урвала вона батькову мову. – Що ти мав на увазі, коли говорив, що не дозволиш мені піти по її слідах?

Олександр розгубився. Ось що мають на увазі, коли кажуть: «Язик мій – ворог мій».

Але Тереза вже не відступала:

– До чого тут книжка, тату? Між книжкою і мамою є зв'язок?

– Ти хочеш бачити неіснуюче. Все, що міг, я вже розповів. Ти не хочеш слухати, ти хочеш почути НЕІСНУЮЧЕ! Розмову закінчено!

– Ти так гадаєш?

– Я не дозволю тобі говорити зі мною в такому тоні. Я виховав тебе. Ти завжди мала все необхідне. І не тільки. Я запхав тебе в один з найпрестижніших вузів. Правда, толку з цього небагато – досі оплачую всі твої рахунки.

Докір батька освіжив знервовану Терезу. З усього нині сказаного останніх кілька речень мали відношення до життя. Вони були реальними. Дівчина навіть згадала про виставку, якій, мабуть, вже не судилося відбутися. Вона справді була безпорадною. Квартиру, машину, дачу купив їй батько. А вона навіть оплатити рахунки неспроможна. Досі він ніколи не дорікав. На що сподівався? Що донечка вдало вийде заміж і чоловік до кінця життя забезпечить Терезу всім, що душа забажає? В принципі, так і виходило. Тільки Тереза ніколи не замислювалась над тим, що «сидить у когось на шиї».

Нереальна.

А якби не стало батька і Валентина? Що тоді?

Дівчині стало моторошно. Вона повинна навчитися виживати. І почати слід з виставки. Якщо виставка відбудеться, значить, вона на щось іще здатна, ні – то…

– Вибач. Я останніх кілька днів сама не своя… Можливо, мені справді не слід було так довго знаходитися біля Межі.

Тереза втомлено посміхнулася. Впевнена, що батько не зрозумів, про що йдеться, взяла зі столу свою сумочку і, збираючись прощатися, підійшла до тата.

– Про яку межу ти говориш? – насторожено спитав Олександр.

– Місце так називається…

– Де воно? – спитав так голосно, що Тереза аж підстрибнула.

Дівчина здивувалася, намагаючись зрозуміти, чому він кричить.

– Чому ти мовчиш? – Він схопив доньку за плечі. – Де воно?

Коли він нарешті перестав трясти доньку за плечі, та поспішила відійти і якось ображено мовила:

– Біля селища.

– Там, де дача?

– Так.

– І… – Олександр заткнувся. – І що там? За Межею…

Отепер Тереза все зрозуміла. Дивний здогад, наче блискавка, пройшов крізь її свідомість, перекреслюючи сказане.

– Йдеться про маму, чи не так?

– Ні, – сахнувся батько. – Як ти могла таке подумати? Я просто чув про те місце… що воно недобре…

Тереза стверджувально кивнула. Нічого вона так не доб'ється, батько завжди наполягатиме на своєму, нічого не відкриє і не розповість.

Навіть не прощаючись, вибігла з кімнати. В очах пекли сльози, здавалося, що такий твердий непорушний світ під ногами раптом почав кришитися. Все, що було таким зрозумілим, немовби губка, ввібрало в себе таємниці. А вона нездатна вижити бодай і в реальному світі. Не те що там – за Межею…

Біля виходу з особняка, витираючи сльозу, що потічком пробіглася по щоці, Тереза помітила книжку. Вона лежала на газоні під вікнами батькової кімнати і покірно чекала на свою господиню.

Підняла, обтерла від пороху, обійняла, ніби щось рідне, і пішла до машини. Біля самого авто озирнулася, глянула на батька, що стояв при відчиненому вікні, і сіла в «Таврію». У нього був нещасний вигляд, а особливо, коли помітив в руках доньки книжку. Похитав головою, неначе хотів про щось попередити. Але, але, але…

* * *

Увесь вечір Тереза вивчала свою знахідку. Читала багато, та не все. Тут справді був «її» знак. Той, яким вона підписувала власні картини. Він налічував десятки тисяч років…

«Збіг», – вирішила Тереза.

Були й інші знаки, а також пояснення до них. Відкривався цілий світ – новий, давній і невідомий, який так кликав до себе. Цікаво описувалися давні релігії, цілі системи явищ і подій, що відбувалися багато тисяч років тому. Усе пояснювалося, підтверджувалося фактами, тибетськими манускриптами… і Тереза вже навіть вірила в той світ. Він був іншим, окремим, і водночас він був невід'ємною частиною звичайного світу. Одноликого. Враження, яке викликала книжка, можна було порівняти хіба що з…

…коли йдеш по замерзлому озері, бачиш лише сніг, що вкриває крижану поверхню, буває, він кучугурами лежить на берегах, інеєм наліплений на очереті, але все біле, зовсім біле. Однолике. Але раптом ти стаєш там, де тонше, і провалюєшся під лід. Якби не холод, який голками впивається в твоє тіло, можна було б розгледіти обриси підводного царства. Дно, каміння, брили, загублені кимось речі, змертвілі водорості, світ, який живе своїм життям. Але ти відчуваєш холод, нестримний холод і страх загибелі, і це заважає тобі зосередитися на спогляданні іншої частини світу.

Приблизно такі ж почуття виникли в Терези після прочитання деякої частини текстів. Зараз і вона, і книжка лежали на великому ліжку в спальні і вдивлялися в білу стелю. Від читання очі почали ледь пекти, і Тереза на секунду заплющила їх, занурюючись у спокійний сон при ввімкненому світлі.

Але й сну не судилося здійснитися.

Дзвінкий настирний телефонний дзвінок змусив Терезу взяти слухавку.

– Алло.

– Як у тебе справи? – почувся голос Валентина.

– Ти перевіряєш, чи я вдома? – посміхнулася Тереза.

– Майже. Хотів почути тебе.

Приємно знати, що ти в цьому світі комусь потрібний.

– Ти вже вирішив свої справи в Києві?

– Тільки влаштувався. Боюся, це затягнеться на кілька тижнів. Не хочеш до мене? – Остання фраза прозвучала, мов муркотіння кота на сонечку, власне, голодного кота.

– Обов'язково згадаю про запрошення, – солодкаво пообіцяла Тереза. – Коли вирішу всі свої справи і захочу добре відпочити. Ти ж влаштуєш мені відпочинок? Чи не так?

– Ще й який! Ти й наполовину не уявляєш, скільки всього хорошого на тебе тут чекає…

– Справді?… Може, мені відкласти усі проблеми і поїхати до тебе?

– Дуже слушно…

Тереза засміялася. Звичайно, вона не збиралася все кинути і бігти до Валентина, але словесна гра її розвеселила. Ну, якби вона його любила, можливо…

– Я з виставкою ніяк не можу впоратися, – поскаржилася Тереза.

– То й що? Я когось попрошу…

– Ні, – обірвала його дівчина. – Я хочу спробувати сама.

– Яка ти в мене самостійна! І як, виходить?

– Шукаю партнера. Обдзвонила всіх знайомих, кого знала за виставками. Завтра або післязавтра мені дадуть відповідь.

– Розкажи щось гарне.

– Щось гарне?

– Так.

На мить задумалася, що ж може цікавити Валентина, а потім промуркотіла:

– Уяви мене у своїх обіймах.

– В обіймах? – уточнив Валентин.

– На великій шкурі, – продовжувала Тереза, – перед палаючим каміном. Без одягу. Ти обіймаєш мене, цілуєш в шию, пестиш волосся, спину, я легенько дряпаю тебе нігтиками по грудях…

– Ти, мабуть, хочеш, щоб я прислав по тебе літак.

Вони весело розсміялися. Розповідати було нічого, а Тереза вперше піймала себе на думці, що не знає, що ще може цікавити Валентина, і тому поспішила попрощатися.

– У мене на плиті згорить картопля.

– Ти так пізно їси?

– Зголодніла.

– Я теж голодний, – відповів Валентин тоном котика-муркотика, маючи на увазі інший голод.

– На добраніч, хай тобі присняться голі поросятка.

– Поросятка? – розчарувався Валентин.

– Авжеж. Суперниць на ніч я тобі не побажаю.

– Ну це ж сон.

– На добраніч.

Тереза кинула слухавку і занурилася головою в атласні подушки.

«Боже мій! – подумала дівчина. – Що я робитиму з ним усе життя? Він бачить в мені тільки одне – гарну ляльку. Таких тисячі. Вийди на вулицю, глянь, а там їх безліч. Цих кілька тижнів він з ними розважатиметься».

Тереза ніколи не сумнівалася, що Валентин її зраджує Цілком можливо, в нього є постійні коханки, які чекають його з відкритими обіймами. Хтось, можливо, навіть кохає.

Вона не ревнувала. Від учора боялася втратити, але не ревнувала. Просто дратувало, що вона не єдина.

Дратувало, що його цікавить лише її тіло, бажання він називав коханням. Зовсім не цінував її душу. Якось вони розмовляли про душу. Пам'ятає, її коханий тоді сказав, що такого не існує. Не вірив у вічне неземне, існування Бога не заперечував, але віри в ньому не було.

Думки роїлися в голові, змінювали одна одну, плуталися і врешті відходили у безвість. Заново зморена сном Тереза запхала голову під подушку, намагаючись заховатися від такого недосконалого світу, але не вдалося.

Знову телефон.

Без сумніву, Валентину не спиться.

– Я тобі вже все побажала, – дорікнула в слухавку. – Що там іще?

– Ти отримала мій подарунок? – почула чоловічий голос.

Безперечно знайомий, тільки де ж вона могла його чути раніше?

– Подарунок? – Тереза присіла на край ліжка і потягла до себе книжку.

– Під дверима. Книжка. Ти читала її?

– Так. З ким розмовляю?

– Ми бачилися. Біля Межі.

Дівчина завмерла із слухавкою в руці. Схоже, що вона потрапила в трясовину, з якої вже не вирватися. Але хто той чоловік, звідки він знає, де вона живе, і навіщо їй книжка? Може, він справді маніяк?

– Відкрий її на вісімдесят сьомій сторінці. – Тон вимагав негайної покори. – Бачиш?

– Це мій знак. Я вже читала про нього. Але що то, до дідька, означає?

– Сто сорок друга сторінка. Швидко.

Руки перегорнули сторінки, але сама Тереза все ще боролася.

– Ви поясните мені хоч щось?

– Що бачиш?

– Плутанина якась. Написано про Давній Єгипет. – Тереза на мить замовкла, вчитуючись у текст. – Написано, що єгипетський жрець Кролл застерігає від… небаченої сили з потойбіччя, яка мандрує світом і не має спокою. Навіщо це мені?

– Читай далі.

– Не буду. Дайте мені спокій. Яке я відношення маю до…

– Що сталося з твоєю матір'ю, Терезо?

Дівчина оніміла. Вона ніколи в житті не бачила жінки, яка народила її. Все, що знала, – як та виглядала і кілька речень, власне, стандартних речень, які сказав їй батько.

– То що ж з нею сталося, Терезо?

– А що ви мені можете сказати?

– Знайди відповідь сама.

Короткі гудки в слухавці свідчили, що розмову закінчено. Буває так, що час зупиняється і все раніше важливе просто зникає, – починається нестримний спринтерський біг свідомості.

Тереза поклала на місце слухавку. Пальці лише трішечки тремтіли. Зовсім трішки. А так – широко розплющені очі, рівномірне дихання і завмерлий силует обманювали кімнатну тишу, видаючи розпач Терези за холодний спокій.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що час для неї завмер.

Виставка більше не має жодного значення. І нехай її називають нереальною і неспроможною вирішити власні проблеми. Тепер існує таємниця, похована більше двадцяти років тому за мурами клініки для психічно хворих. А може, ще давніше – в Давньому Єгипті.

Години через півтори на зеленкуватому килимі спальні були розкидані фотографії родичів, старі записники, листи – все, що мало відношення до родини.

Марно, всі листи присилали родичі батька, про матір вони не знали нічого. Вона була болгаркою. Власне, Тереза завжди знала про походження мами, ніколи не думала, що це стане для неї аж таким важливим. Жодного разу за все життя Терезу не навідав ніхто з маминої родини. І шукати «ниточку» звідти немає сенсу, її просто неможливо знайти…

Батько мовчатиме.

Його родичі ніколи не говорили про маму. Навряд чи знають.

Теплий струмінь води приніс тілу бажаний спокій. Завжди так заспокоювала нерви. Душ допомагав розслабитися і привести думки в систему.

Притискаючись обличчям та грудьми до холодної кахлі в ванній кімнаті, Тереза відчувала, як гарячий струмінь ніжно омиває спину. Хоч як хотіла, а розслабитися не могла: пальці сплелися в кулаки, а голова безжально тиснулася в холодну стіну.

Мусить бути вихід.

Хтось щось має знати.

Може, в клініці?

Ніколи не цікавилася її долею. Думала, що вони різні і майже чужі. Просто неприємно було пояснювати, що вона лікувалася і померла там…

Від чого ж її лікували?

* * *

Потріскана кам'яна надмогильна плита, густо перевита плющем, не відповідала ні на питання, ні на неголосний монолог Бориса. Він часто бував тут, трохи далі від кладовища, біля одинокої могили над пагорбом. Сідав поряд і розповідав, що бачив, чув, що нового дізнався. Говорив так, наче чув відповіді, сміявся, сумував, виливав душу тій, яку кохав і якій обіцяв жити лише для неї.

– ВОНО чекає свого апостола. Як гадаєш, то вона? Здається такою беззахисною і невинною… – Помовчав, ніби очікував відповіді, а потім посміхнувся: – Така, як вона, мухи не вб'є. Що ВОНО може вимагати від того дівчиська?… Сміх сміхом, а напруга зростає. ВОНО вийшло за межі. Я більше не в змозі ЙОГО втримати. Все, що писав Кролл… ВОНО тягнеться до неї, переслідує… Чи, може, вона все знає? Цілком можливо. Навряд, чи вона б ризикувала, розповідаючи першому ж зустрічному, наприклад мені, про знання тотему. Якщо так, то вона небезпечна. Але як відрізнити зло від добра? Чому ж Кролл не пояснив, як їх відрізнити? Бо якщо загине добро, йому дістанеться необмежена сила. Кролл надто любив шифровки. Може, він просто не розумів, що писав? у будь-якому разі, йдеться про смерть людини. Тільки, я не впевнений, там про наш випадок чи то вже було колись, сотні років тому?… А може, ще буде? Діно, – Борис вкотре похитав головою, – сонце, навіщо ти влізла в ті кляті рукописи? Не ті рукописи… Краще б ти прочитала записи Кролла, і… Хто ж тобі всунув у руки ті рукописи? Мовчиш? Ти так любила все розповідати. Чому ж я не звернув уваги, що діється щось не те? В принципі, ти завжди була така заклопотана власними справами, а я своїми… – Борис прихилився вустами до кам'яної плити. – Я тебе люблю, чуєш? Я завжди любитиму тебе одну і нікого більше… як же мені тебе бракує! – повторював він, цілуючи могильну плиту. – Кожен день, кожну секунду згадую тебе, живу спогадами, нашими спільними спогадами… Вивчав манускрипти, копирсався в закляттях, сподівався, зможу воскресити тебе… Але, мабуть, це під силу лише Богові, – він знову ніжно поцілував плиту. – Усі ці роки я просив Його, благав повернути тебе до життя, мов Лазаря, мов… Але Він мовчав, не відповідав на мої прохання, як і ти. Навіщо ж ти влізла в ті прокляті рукописи?… – Він помовчав, прихилився боком до каменя, а потім неквапливо дістав з внутрішньої кишені піджака маленький дерев'яний хрестик. – Не скажеш, що то означає? На ньому знаки мініатюрні, ледь помітні… Але знаки. Мовчиш. Яка ж ти зла! Чому ти не хочеш зі мною розмовляти? Заради нашого кохання, скажи хоч слово! Мовчиш. Лягла на спочинок і не бажаєш розмовляти. Спиш. Постійно спиш, коли б я не прийшов. Прокинься врешті! Поговори зі мною. Я так хочу почути твій голос. Хочу… щоб ти заспокоїла мене, сказала, що все буде гаразд. – Він звів очі до неба і сумно посміхнувся. – Я так втомився, Діно. Ти натворила біди і лягла на спочинок. А я вештаюся світами, шукаю відповіді, виконую свою клятву, що присягнув на твоїй крові… в нас могли бути діти. Я так хотів двох, а може, й трьох. Дівчинка обов'язково була б схожою на тебе. Мала б такі самі чорнющі очі, як у тебе, і довге смолисте волосся. Я хотів, щоб так було. А хлопчик, хлопчик обов'язково би вивчав якесь дзюдо або карате. Ще змалку, років у шість, я віддав би його в якусь секцію. Цілком можливо, що комусь з них зараз ми б влаштовували весілля. Мабуть, донечці. Уявляєш її в білій сукні? – Заплющивши очі, Борис хотів ще щось сказати, але вже не зміг.