Текст книги "Сакрал"

Автор книги: Iрина Хомин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

І ось це дитятко вирішило пограти в дорослі ігри. Не рипалася б, жила б як у Бога за пазухою. Він завжди вирішував би всі справи, забезпечував дітей і її усім необхідним. А скільки їй потрібно для щастя? Хатинку в Карпатах і можливість малювати. Творитиме свої шедеври, по кілька тижнів сидітиме у своєму селі, а він, Валентин, в цей час зможе дуже добре розважитися з іншими. Він знав, що Тереза вже зараз відчуває свою провину через майбутню заклопотаність, думає, що чоловіку це не сподобається… І підливав олію у вогонь – фразами, словами, докорами…

Але ж це так має бути, адже чоловік – глава сім'ї. І своє верховенство Валентин вбачав не лише в матеріальному забезпеченні, але й у здатності безкарно обдурювати жінку.

Тож все давно прораховано наперед, на роки, прораховано без Терези, і вона не має жодного права порушити його плани, – так вважав Валентин, і його кидало в жар від думки, що Тереза Януш, це дурне безпомічне дитятко, посміла виказати супротив.

Хвиля обурення гадюкою душила горло. В грудях пекло. Пальці від злості дряпали поруччя крісла. Почуття люті, що кипіло в душі, змішалося з думками і стало не то ненавистю, не то зневагою. Раніше він клявся, що до дружини буде ставитися добре, навіть, можна сказати, чудово. Ніколи не образить, ніколи вона не дізнається про жодну з його зрад.

Як те стерво посміло завести собі когось? Скільки часу триває їх роман? А може, люди навколо шепочуться, мовляв, невдовзі він відчинятиме двері рогами?

Від такої думки Валентина почало трясти. Він не знав, що зробить з Терезою, але солодко їй не стане – це сто відсотків.

* * *

Пізніше, на похоронах, коли навколо назбиралося безліч людей – родичів, друзів, колег по бізнесу і просто знайомих, але Терези серед них не виявилося, Валентин вже не відчував такої впевненості щодо успіхів пошуку.

Ряд машин, що вишикувалися вздовж цвинтарного паркана, надавали церемонії вишуканості і солідності. Якби не чорно-жовті стрічки на антенах, то, може б, і настрій був трішки інший. Захмарене небо пропускало достатню кількість світла, щоб освітити помпезну картину похорону і позбавити живих надмірної літньої спеки, за що присутні були щиро вдячні небесам.

Залізний паркан, щедро заступлений пишними кущами, правив швидше за символічну перегородку або ж просто відділяв територію мертвих. Межа, створена руками людей. Цікаво, а як же виглядають межі, створені вищими енергетичними субстанціями? Навряд чи можна відчути дотик до такої межі. Можна пройти і йти далі, допоки не відчуєш нутром, де знаходишся. Коли не ризикнеш озирнутися, щоб не померти від жаху, коли захочеш почути звуки шелесту листя та щебетання птахів.

На кладовище з якоюсь внутрішньою енергійністю прилетіла зграя пернатих. Горобці обсіли дерево, що стояло неподалік, раптово перелетіли на інше, а потім зовсім зникли геть. Закінчивши панахиду, панотець став з молитовником над могилою і оглянув присутніх. Тепер справа лише за могильником, секунда за секундою яма заповнювалася землею, допоки не перетворилася на невеликий горбик з дерев'яним хрестом. І в міру засипання навколо зростав шепіт, що поволі перетворився на неголосні розмови, уривки фраз яких долітали до Валентина.

Він ладен був розглядати кожного горобця окремо, кожен кущ і просто спостерігати за погребальною церемонією збоку, а ще краще – перебувати за кілька сот кілометрів звідси в Києві та робити свої звичайні буденні справи. Тільки б не вислуховувати безкінечних запитань: «Де Тереза?» Навколо зібралася численна рідня Янушів, і практично кожен відчував потребу задати таке запитання.

Нерви натягнуті мов струна, готові щомиті обірватися, нехай тільки до нього долетить якась оригінальна репліка співчутливих.

Взагалі, Валентин ніяк не міг зрозуміти, кому ж тут більше співчувають – померлому чи йому, Валентинові, який ніяк не міг знайти власну наречену. Йому здавалося, що всі навколо глузують. Як так, він не може сказати, де зараз Тереза? Чому її кілька днів немає вдома? З ким вона?

Всі розпитування закінчувалися банальним питанням: «Може, щось сталося?»

Що могло статися з Терезою? Картина на голову впала? Ну, може, ще фарби наїлася, облизуючи пальці…

Через втому Валентин ніяк не міг впорядкувати останні події. Нехай так – до поїздки в Карпати все було як завжди – далека від світу Тереза, яку нічого не хвилювало, яка нікуди не лізла і яка (основне) належала тільки йому. Та й чи вперше вона їздила на дачу на кілька тижнів? Щоправда, на цей раз обіцяла, що то востаннє.

Ні. Щось сталося опісля.

Що?

Вона раптом ледь змінилася. А він проґавив момент. Треба було задуматися, коли безпомічна Тереза ні з сього ні з того взялася за організацію виставки, відмовляючись від допомоги. І треба було бити на сполох, коли вона (завжди безпроблемна) зателефонувала серед ночі з домашнього телефону свого батька і попросила дозволу скористатися Інтернетом. По-перше, Валентина цікавило, чи вона справді прийшла в офіс заради мережі, чи… Тут його версії за своєю оригінальністю випереджали одна одну. Річ у тім, що кабінет не прибрали і, окрім кількох папірців з незрозумілими записами, на столі залишилося дві брудні склянки.

Хто був другим? Охорона в груди себе била, що Тереза заходила одна і ніхто з працівників після роботи не залишався. Не могла Тереза працювати з комп'ютером і не забрати з-перед очей брудний посуд. Ніяк не могла. Ще допитають охоронця, який її впустив. Власне, ним уже займаються… І якщо виявиться, що справа в грошах, заплачених Терезою, йому будуть непереливки.

Але він щось таке верзе, ніби Тереза аж зранку вийшла з офісу. То й що з того – пила з двох склянок? Ну навіщо Терезі не спати ніч, а ритися в глобальній всесвітній мережі?…

З ким вона була, там, в офісі?

І що робила?

Документи начебто не чіпала. Сейф теж.

Їй був потрібен комп'ютер. Лазила по файлах? Що їй було потрібно?

Старий Януш мусив знати. Вона телефонувала від нього. Але цю таємницю він назавжди забрав із собою в могилу. Це вже точно…

– Так жаль, що з нами немає Терези…

Голос належав старшій незнайомій жінці, яка точно зверталася до нього. Вперше її бачив. Кому ж вона співчуває – старому Янушу чи йому?

– Так, Тереза дуже любила свого батька, вона ніколи не вибачить нам, що не повідомили про похорон. Ми мали б її знайти, – ввімкнувся в розмову літній чоловік, що стояв поряд.

Слово «ми» Валентин сприйняв, як «ти». Можливо, він просто відчував провину, що вони з Терезою не жили душа в душу. Прикриваючи слабкі місця в стосунках, він заявив:

– Вона багато кого «любила». – І, вже схаменувшись, додав: – Мабуть, у неї виникли нагальні справи і вона виїхала з міста. Я їй усе поясню.

– Можливо, сталося щось дуже погане, – не вгавав старий. – Вона мала мобільний, а з нею неможливо зв'язатися. До того ж нещодавно я розмовляв з Олександром, він казав що дуже переживає за дочку, мовляв, у неї серйозні проблеми. Він виглядав справді схвильованим.

– Я розберуся, – вже крізь зуби процідив Валентин.

Родичі померлого з подивом перезирнулися і, вибачившись, відійшли подалі.

Серйозні проблеми. Ну які серйозні проблеми могли виникнути в Терези? Хіба що старий Януш непокоївся, що донька поміняла такого вигідного і перспективного нареченого, як Валентин, на якогось волоцюгу… Це єдині проблеми, які могли виникнути в Терези.

Валентин уже не усвідомлював, що стоїть посеред натовпу зі стиснутими кулаками і намагається приховати лють, що ключем била з погляду. Йому хотілося когось вдарити. Байдуже кого. Нехай ще хтось нагадає про Терезу. А ще краще було б, якби вона сама з'явилася тут. О-о-о, він би навчив поваги до чоловіків, а заодно б виплеснув свою неситу лють.

Потроху люди почали розходитися. Церемонія закінчилася, а засліплений люттю Валентин навіть не помітив, коли це сталося. Не помітив, що небо спохмурніло, і лише коли почав ляпотіти негустий дощ, вирішив, що треба кудись іти, щось робити. Але що?

Передусім треба знайти Терезу. Вона мов крізь землю провалилася. Мабуть, зараз у того іншого. Розважаються і посміхаються над нареченим-лопухом.

Валентина черговий раз пересмикнуло і довелося докласти чимало зусиль, аби приховати свій стан від навколишніх.

– Валентине, – почулося поряд. – Дещо маємо.

Його давній хороший друг. Один з найкращих. Все розуміє і ніколи не осудить. На таких можна покластися, не підведуть.

– Знайшли її?

– Машину. В одному із СТО, там же була й мобілка.

– Не збрехали. А чому ж то вона авто на ремонт разом з мобілкою здає?…

– Машина була побита. Схоже на аварію. На ремонт її здав якийсь мужик. Це дорого коштувало, але маємо його ім'я і домашню адресу.

– То якого дідька ми тут стоїмо? Якби ти знав, ЯК я хочу її побачити! Я за себе не відповідаю…

– Розумію.

І, не прощаючись ні з ким, Валентин кинувся геть з кладовища. Туди, до Терези. Зараз вона в обіймах іншого. Без сумніву. Він уже уявляв, що зробить з ними обома. Сцена змінювала сцену. Але всі вони закінчувалися тим, що Тереза, ридаючи, на колінах просить у нього пробачення. її, мабуть, ще ніхто в житті не бив. Нічого, завжди щось буває вперше.

За півгодини Валентин зі своїм другом Сергієм і ще кількома знайомими були на краю міста. Непоганий район – невисокі будинки, алеї, парк, досить престижне місце, і, щоб мати тут квартиру, потрібні кошти. Схоже, Сергій це теж оцінив, бо задумливо глянув на Валентина і додав:

– СТО теж було одне з найдорожчих у місті. Не питай, скільки мені коштувала інформація про цього Бориса Сокольського.

– Нічого. Зараз ми розставимо всі крапки над «і».

Семеро чоловіків рушили в напрямку одного з будинків.

Та вже при виході з ліфта їм додали інформації для роздумів. Старенька жінка, що поспішала у власних справах, глянула на молодиків, які намагалися додзвонитися у квартиру сусідів і мовила:

– Він тут не живе. – І на запитливі погляди стверджувально захитала головою. – Так, так. Уже кілька років не живе і навіть не з'являється тут.

– А де він живе? – поцікавився Валентин.

– Не знаю, він ніколи не казав. Завжди весь такий таємничий… так, Борис – дуже таємнича людина.

– Нам терміново необхідно його знайти, – почав Сергій, – це дуже важливо…

– Але я справді не знаю, де він, хотіла б допомогти, але не знаю… – ніби вибачаючись, мовила стара і зникла в ліфті.

Чоловіки розгубилися. Всі вони тут зібралися для справи, та розбиратися немає з ким. Так не буває.

– Треба відчинити квартиру, – наказав Валентин. Ніхто не заперечував.

Не довелося навіть ламати двері. Знайшовся спеціаліст по замках, який, правда, обурювався, мовляв, замок солідний і доведеться помучитися, але таки відкрив, і компанія вже за кілька хвилин була у квартирі.

Сусідка не збрехала.

Застояне повітря, намертво запнуті штори і вікна, півтемрява і товстелезний шар пилу на меблях говорили самі за себе. Незважаючи на інтер'єр, квартира виглядала дуже порожньою. Три кімнати, і всюди те саме – напівпорожні серванти зяяли заскленими поличками, досить дорогі меблі та килими суперечили такій порожнечі, але повна відсутність хоч якихось засобів миття у ванній кімнаті підтвердили осиротілість квартири.

– Доведеться тут трохи погосподарювати, – мовив Валентин і розсунув штори.

* * *

Прокинувшись надвечір, Тереза солодко потягнулася в ліжку, потім намацала поряд книжку і дбайливо закрила її. Борису не сподобається, що вона так поводиться з цінними давніми книжками. Він так старається їй щось пояснити, чогось навчити. Стверджує, що це допоможе захиститися від напасті. І Тереза справді показово поривається до науки. Але тільки показово. Насправді ж їй так ліньки щось читати, вдумуватися, вчити. Адже тепер в неї є Борис. Такий розумний, добрий і сильний. Він допоможе і захистить. Обов'язково захистить.

Терезу неодноразово дивувало, як серйозно він ставиться до її проблем, і навіть на думку не спадало, що Борис може бути небезпечним.

Він допоможе.

Ніколи не забуде того ранку, коли залякана і втомлена стукала у ворота Борисового подвір'я. Дуже боялася залишитися вдома сама. Відколи переступила поріг власної квартири, весь час відчувала чиюсь присутність. Щосекунди чекала дзвінка у двері. А там…

Поспіхом помилася в душі, зібрала найнеобхідніше і поїхала до Бориса. Не виникало сумніву в його гостинності і, лише коли натиснула кнопку дзвінка на воротах, промайнула зрадлива думка: «А раптом прожене геть?» Хіба вони так довго знають один одного? Хто вона для нього? Чуже дівчисько, чиї проблеми потрібно вирішувати. І так дивно, що він турбується про неї. Чи це звичайна ввічливість етикету? Так, він причетний до якихось таємних справ, намагається розплутати давню проблему, але з таким успіхом може й надалі жити сам, осторонь від усіх і заплющити очі на все, що станеться з Терезою. Схоже на те, що Борис вирішив опікуватися дівчиною.

Чому?

Зараз Терезу мало хвилювало таке питання. Вона тиснула на кнопку дзвінка і молила Бога, щоб Борис був удома. Нарешті рипнули двері в будинку, і разом з полегшенням Тереза відчула неприємну прохолоду. Не можна сказати, що надто легко вдягнулася, швидше давала про себе знати нічна прогулянка підземними лабіринтами з крижаною водою. Її морозило.

Ще сонний Борис відчинив двері, мовчки, не задаючи жодних прискіпливих питань, узяв сумку з рук дівчини і поглядом запросив до будинку. І лише там лагідним співчутливим голосом спитав:

– Що сталося?

Сльози, час від часу переростаючи в ридання, не давали цілісно викласти послідовність подій, описати страх і агонію підземелля, потім побоювання погоні. Навіть зараз вона не відчувала себе в безпеці. Знала, що її шукатимуть і одного разу таки доведеться зустрітися з переслідувачами і дати відсіч.

Як не дивно, найбільше Бориса зацікавила Рома. Він неодноразово намагався розпитати Терезу, хто це така, звідки, чому намагається допомогти? А що могла сказати Тереза, якщо вона й сама нічогісінько не знала про свою рятівницю.

А потім почалася справжнісінька істерика. Схлипуючи та затинаючись, Тереза розповідала про страх і про те, як хоче жити нормальним життям, про майбутню омріяну виставку і про біди, що раптом з'явилися в її завжди такому безтурботному житті. Борис слухав її, обіймав, заспокоював, а самому з голови не йшла думка, що є ще щось, чого дівчина не договорює. Щось, чого дуже боїться і що ніяк не дає. спокою. Що сказали їй дядько з тіткою в той злощасний вечір? Недомовки почалися саме тоді. Нутром відчував всю важливість тодішньої розмови. Але якщо Тереза не захоче розповісти сама, то її не примусиш зізнатися. Хіба що збреше.

У той день під вечір її почало лихоманити. Організм не витримав переохолодження. Тільки цього бракувало. Звісно, Борис поки що не хотів нікуди відпускати її саму. Тепер вони обидва були прив'язані до будинку. Виходив Борис лише на кілька хвилин в аптеку, щоб купити якісь ліки для підопічної. Борис не розумів, навіщо він це робить, чому не спостерігає за подіями збоку, як це бувало досі. Хотів допомоги Терезі вирватися з пекла. Але…

Насправді він не міг пояснити собі багатьох речей.

Вони годинами розмовляли про життя. Потроху Борис розповів про всі свої мрії і сподівання, з його лексикону почало зникати мрійливе слово «якби» і навіть все рідше звучало ім'я Діна. Та ні Тереза, ні він сам не помічали змін у розмові. Дівчині було добре поряд з Борисом, з ним не хотіла згадувати про решту світу. Здавалося, від цього чоловіка йшло тепло, в проміння якого можна зануритися і забутися сном про гарне-гарне інше життя.

І справді. В будинку їх було тільки двоє, і ніхто інший – ні люди, ні темні сили – не намагатася завадити їм. Це був їх особистий світ. Тереза хворіла, а Борис намагався доглядати її, готував смачненькі страви, примушував пити ліки, розповідав красиві історії. Його знання вражали. Скільки ж треба було перечитати, щоб мати такий світогляд? А ще намагався передати багато знань про потойбіччя. Засипав дівчину книжками, виписками, заставляв вивчати символи і їх застосування, наказував бути уважною. Виявляється, навіть на давніх будинках та в оздобленні церков можна зустріти безліч таємних символів. їх треба вміти читати.

– Це алфавіт, – пояснював Борис, – а потім ми перейдемо до вивчення текстів, написаних таким алфавітом.

Терезу це мало тішило, та вона не хотіла розчаровувати Бориса і тому намагалася вчити або хоча б зробити вигляд, що вчить. Зазвичай, залишаючись на самоті, вона просто засинала, як-от сьогодні посеред дня. І проснувшись, черговий раз заскочила себе на думці, що від Бориса їй потрібно щось інше, а не наука про потойбіччя. Тільки… він не виявляв жодної ініціативи. Інколи дівчина ладна була заприсягтися, що подобається йому. Інколи його холодна ввічливість просто вражала. Мабуть, він ніколи не розлюбить своєї мертвої дружини. І при кожній згадці про Діну в душі виникала тиха ненависть до суперниці.

Вставши з ліжка, вона злегка поправила за собою покривало, глянула на себе в дзеркало і покривилася. Запухлі очі, розтріпане волосся, яке до того ж давно пора б помити, і бліда шкіра, виснажена хворобою. Ну хто в неї закохається?!

Незважаючи на температуру, Тереза полізла у ванну. Набрала гарячої води, всипала сіль і розслабилася в блаженному окропі. І чому Борис забороняє їй купатися з температурою? Навпаки, навіть носа відклало. Чудний він у своїх заборонах. Проте Терезі були приємними його хвилювання та турбота.

Трохи помокла, помила голову, аж вона перестала боліти, перечитала всі етикетки з шампунів і морської солі, а вже коли знову почало хилити до сну, вирішила, що досить.

Аби ще більше не застудитися, загорнула голову в ніжно-рожевий махровий рушник, що зробило приємним навіть зблідлий колір обличчя, і натягнула той самий теплий халат, що і в перший день перебування в Борисовому будинку.

Чомусь раптом згадала перший візит у цей будинок. Була тоді так само знервована і замерзла. І так само, як тоді, Борис відігрів її і заспокоїв. Зовсім безкорисно. Навіщо йому зайві турботи?

Згадалося, тоді періщив холодний дощ, і навіть коли вони вже були в будинку, стихія ще довго стукала у вікно. Як оце зараз…

Спочатку подумала, що їй на мить здалося, але ні, дощ справді ляпотів у скло вікна, намагаючись достукатися до неї. Спочатку ріденький, а потім все густіший і густіший, поки не переріс у важку раптову зливу. Тільки тоді була ніч, а зараз день.

Та Тереза все одно милувалася прекрасною раптовою зливою, яка впала, здавалося, зі щойно чистого неба. Правда, не минуло й п'яти хвилин, як стихія так само раптово вщухла і небо знову засяяло сонцем. Вперше таке бачила. Аж здивувалася. В одній з мудрих Борисових книг читала, що мертві так прощаються з живими. Світ великий, і, може, в ньому справді хтось з кимось прощався. Правда, данина живих – спровадити померлих в останню дорогу, чи не так? То хто з ким має прощатися?

Сушачи собі голову над такими надто філософськими проблемами, Тереза вийшла з кімнати, заодно захопивши з собою книжку, і подалася на пошуки Бориса. Вона вже досить добре вивчила будинок і звички господаря, тож могла наперед вгадати, де може перебувати Борис. В його улюбленому місці – у залі з каміном – Бориса не було, отож, скоріше всього він у кабінеті на першому поверсі. Власне, тільки Тереза називала невеличку кімнату, завалену специфічною літературою, кабінетом. Специфіка книжок – потойбіччя, і меблі та сучасне офісне обладнання зовсім не в'язалося між собою. Борис проводив тут весь вільний від розмов з Терезою час. Іноді, прокинувшись посеред ночі, Тереза спускалася в кухню на перший поверх приготувати чай і бачила світло, що вибивалося з-під дверей. Одного разу вона так зайшла посеред ночі і спитала:

– Не спиться?

– Ні, – почула у відповідь. – Намагаюся знайти щось, щоб витягнути тебе, і заодно й себе, з цієї історії.

Борис допоможе. Звичайно, він допоможе, такий щирий, добрий і безкорисливий. Дівчина навіть не сумнівалася в цьому.

От і зараз, обійнявши обома руками книжку, Тереза постукала в дубові двері й увійшла всередину. Певна річ, її покровитель був тут. Побачивши дівчину, він відірвався від власних записів, закрив зошит, книжку і втомлено усміхнувся Терезі.

– Ти маєш якісь запитання? – Все ще не відключився від книг.

«Ну просто, як учитель до учениці, – обурилася в думках Тереза. – Він ніколи не побачить в мені жінку!»

– Ні, у мене немає запитань.

– Невже все зрозуміло? Ти дійшла до символіки майя?

– Ні, – знову знітилася дівчина, – я трішки заснула.

«Зараз почне читати мораль!» – приготувалася Тереза.

– Тобі погано? – Борис схопився на ноги і підійшов до дівчини. – Як ти себе почуваєш? Сідай!

Від такої турботи аж дух перехопило. Ні, Валентин ніколи не буде так турбуватися про неї. Ніколи.

А що Борис? Він все ще кохає Діну. Довіку її не розлюбить. І не дозволить собі стосунків з Терезою. Хоча б тому, що старший за неї і впевнений в байдужості до себе з її боку. До того ж була ще одна причина.

– Ти мила голову?

Йому це не сподобалося.

– Так, я трохи покупалася, – впевнено відповіла Тереза.

– Трохи? У тебе температура, ти знаєш, чим можуть скінчитися твої купелі?

Дівчина посміхнулася і трохи винувато опустила погляд, розглядаючи візерунки на дерев'яній підлозі. Все її єство тріумфувало – він хвилюється за неї, вона йому не байдужа! Можливо, він навіть зможе її покохати…

– Як можна бути такою безвідповідальною? – не вгавав Борис. – Тут холодно. Ходімо нагору в залу. Там… все ж таки килими, крісла з теплою обшивкою, більше сонця і тепла.

Коли б Терезі дозволили вибирати між Борисом і Валентином, як гадаєте, кого б вона вибрала?

Звичайно, Бориса, і не задумуючись. Бо Борис весь такий… хороший і чудовий, сильний… такий, яким має бути справжній чоловік. І він турбується про неї. Леліє, мов маленьке дитятко, яке треба вберегти від негараздів. Поряд з ним Тереза почувала себе слабкою, але людиною. Передусім жінкою. І все б віддала, аби так було завжди.

Сходячи на другий поверх, він весь час допитувався про її самопочуття, непокоївся, хоч сам виглядав втомленим і знищеним. Але не намагався перекласти тягар проблем на її плечі. Хотів вберегти. І за це Тереза платила вдячністю.

«Ти ніколи не розчаруєшся в мені», – пообіцяла подумки і кинула на Бориса такий погляд, що всередині душі аж щось ворухнулося.

– Пам'ятаєш, як колись ми тут сиділи і пили вино? – спитала, присівши у величезне м'яке крісло навпроти каміна.

Виникла можливість роззутися і підібгати під себе ноги, чим Тереза й скористалася.

– Пам'ятаю. Та зараз ти п'єш таблетки і вина не отримаєш, – сухо відказав Борис.

– Ні, я просто… – і осіклася.

– Просто – що? – перепитав Борис.

Він спіймав її погляд. Він знав, коли жінки так дивляться на чоловіків. Тереза була дуже гарна молода тендітна жінка, і вона… прагла його. Переборовши грудку в горлі, Борис відвернувся і запропонував:

– Хочеш апельсинового соку?

– Ні. Він холодний.

– Так, справді.

У чому ж річ? У нього були жінки окрім Діни, були нетривалі зв'язки. Тереза восени виходить заміж, і незабаром в неї буде зовсім інше життя. Тоді їхня історія закінчиться. Бо він нічого не може запропонувати їй, такій молодій і такій милій. Він навіки пов'язаний з Діною і потойбіччям, але раніше йому не було так тяжко від цього.

Чому ж він не може дозволити собі скористатися її почуттями? Ніколи такого не було. Душа нила від думки, що він може зробити Терезі боляче. Може…

І відігнав від себе думку.

Він не має права. Завжди тільки захищатиме Терезу. Восени вона вийде заміж. Хоча Борис відчував супротив цьому. А з часом стане відомою художницею, він інколи приходитиме на її авторські виставки і ніколи не нагадає про себе відомій художниці та дружині багатого бізнесмена – Терезі Януш.

– Нам треба поговорити про тебе, – запропонував Борис.

Тереза зраділа. Може, він хоче сказати про свої почуття? І стенула плечима, мовляв, давай.

– Я хочу пояснити, наскільки необхідно тобі вивчити знаки і навчитися читати санскрит. Ти повинна вміти захистити себе в будь-яку мить. Допоки ти тут, в цьому будинку, тобі нічого не загрожує. Будинок захищений. Але ти не можеш перебувати тут завжди. Не сьогодні, так завтра ти вийдеш за стіни будинку, і в необхідний момент мене може не бути поряд. Що тоді?

– Але ти завжди будеш поряд.

Це прозвучало наївно і трохи незвично, так, що аж за душу щипнуло.

«Тільки не закохуйся, – подумки благав себе Борис. – Тільки не закохуйся, я не зможу дати тобі нормального життя!»

– Я вчуся. Читаю. Правда, не все розумію. – Інтонація Терези раптом змінилася, голос став твердим і впевненим.

– Це добре. Скажеш, що саме не розумієш, я поясню.

– О'кей, перше питання – які ЙОГО можливості?

– Всюдисущий і, якщо з погляду людини, всесильний.

– З погляду людини?

– Так. Бог сильніший. Супроти неба ВОНО слабке.

– А що ЙОМУ потрібно від мене?

– На це питання я не можу дати чіткої відповіді, – ухилився Борис. – Знаю єдине – ВІН щось шукає.

Приготувавшись вислухати наступне запитання, Борис сів на поруччя другого крісла-велетня, вивчаючи невідривним пронизливим поглядом повадки Терези.

– Гаразд. Він існує з дня створення світу, то, може…

– Ні, ВІН з'явився значно пізніше.

Від різкого руху голови ледь не злетів рушник, довелося притримати руками.

– А коли?

Було над чим замислитися, він не знав, як пояснити Терезі наступну ситуацію.

– Судячи з записів Кролла, колись існувала давня, дуже розвинена держава. Жерці та верховенство, знать отримували знання ззовні. Гадаю, мається на увазі – з неба. Та коли правляча династія почала вимирати, жерці вирішили створити надлюдину. В цариці от-от мала народитися дитина. Тож планувалося провести ритуал для вселення в немовля кількох божественних сил… Далі записи Кролла були трохи пошкоджені, і я не все зрозумів. Він там описував сам ритуал. Немовля помістили в спеціально виготовлену для цього колиску, яка була вкрита давніми символами. – Від Бориса не приховалося, як розширилися очі Терези. – І виконали багатогодинний обряд, після якого, згідно з віруванням, почали до колиски в тіло дитини стікатися різні надприродні сили. Процес мав тривати більше десяти днів. Але, – Борис опустив голову, – політика існувала вже тоді. І противники династії, щоб не допустити виникнення надлюдини… вбили немовля прямо в тій самій колисці.

– О Господи, – прошепотіла Тереза.

– Дитя поховали. А за деякий час в палаці, а потім і за його межами почали відбуватися жахливі речі. Помирали люди, зникали, часто знаходили рештки людей, а то й просто калюжі крові. Для НЬОГО не існувало політики, ВОНО не перебирало і з кожним днем набирало сили. Зібралися жерці, почали думати, як позбавитися створеного. Але ритуали не допомагали, ВОНО було сильніше. Врешті-решт ВОНО знищило жерців… Правда, вони встигли проклясти ЙОГО, тож стало ще гірше. ВОНО ніколи не матиме спокою. Ніколи не спить і не має жалю. ВОНО безпощадне, і людською логікою ЙОГО не осягнеш.

Від такої історії мороз йшов попід шкірою. Вбити немовля. Маленьку беззахисну дитину. Та в кого рука піднялася на таке? В голову не кладеться.

– Людська жорстокість не має меж. Це чудовисько породили люди. їх цинізм і жадібність, бажання владарювати, – з трагічним виглядом додав Борис. – Взагалі, все зло, яке існує на землі, створили люди, воно не прийшло з потойбіччя. Диявол без людей сили не має…

І це було істинною правдою. Тільки як пояснити мільйонам людей, що вся їхня злоба, вся ненависть і заздрість повернуться проти них самих? Проти кожного. Це тільки питання часу.

Перед очима Терези все ще стояла картина – закривавлене немовля в колисці.

Стоп. Колиска.

– А яка… якою була та колиска?

Борис по-своєму відреагував на питання. Дуже хотілося пити. Надзвичайно. І яка різниця, як виглядала та колиска кілька десятків тисяч років тому? Це вже неважливо.

– Не знаю, не бачив.

– Та все ж таки…

Наполегливість Терези насторожувала.

– Гадаю, як звичайна колисочка, яку використовували навіть наші народи, можливо, ще десь так сто років тому. Єдине, що її відрізняло, – це символи, якими вона була вкрита. От і все.

Терезу наче струмом ударило.

От і все? Для Бориса це може і все. А що ж вона бачила тоді на горищі власної дачі? Якби вона тоді знала, що тримає в руках, біля чого живе!

Перед очима стояло закривавлене ложе для немовлятка. Тереза почала дрижати. Від жаху, від холоду, від людського цинізму. Якби вона тільки могла зупинити те вбивство, а ще краще – відвернути всі вбивства, скоєні на землі. Люди, невже ви думаєте, що ЗЛО не повернеться по вас?!

Хвиля гарячого жаху спаралізувала нерви. Вона була там, біля витоку, біля джерела. І ВОНО теж було поряд, без сумніву. ВОНО було поряд, там, на горищі, серед темряви і стародавнього непотребу. Але як весь отой непотріб потрапив в одне-єдине місце? Хто жив в хатині до неї? Треба буде розпитати батька. Він купував хатину.

– З тобою все гаразд? – неголосно спитав Борис. – Ти вся зблідла…

– Я… – Терезі забракло слів, щоб пояснити. – Здається, я бачила колиску…

– Що?!!

Борис не повірив власним вухам. Але ж це неможливо – кілька десятків тисяч років. Вона не могла зберегтися. Ніхто не бачив колиски, відколи…

У манускриптах не сказано, що з нею сталося.

– Можливо, це була інша колиска. Звичайна така…

– Можливо, – квапливо погодилася Тереза, вона вже шкодувала, що почала цю тему.

Та тепер не здавався Борис. Якби Тереза хотіла переконати його в неіснуючому, то наполягала б на своєму.

– Як вона виглядала?

– Кажучи твоїми словами – звичайна колиска, зверху донизу вирізьблені символи. Об один із символів навіть попеклася…

– Що?

– Попеклася.

Тереза простягла палець, та на ньому вже, звісно, нічого не було. Невеличка ранка встигла за цей час зажити.

– Вона… що… гаряча була?

– Холодна.

– А як?

– Не знаю. Думала, ти скажеш.

– Чому ж ти досі не розповіла?!

– Я забула. Гадала, це неважливо. Я…

– Боже мій! Ці жінки, вони завжди не на те сподіваються!

Сльози мов горох покотилися по щоках. Здається, саме це називають нервовим зривом. Тереза більше не витримувала. Вона так хотіла почути від Бориса, що все буде гаразд, що він все знає і все зробить правильно. Але, виявляється, про багато речей Борис навіть не здогадується.

– Ти ж захистиш мене?…

Благальний погляд виривав серце з грудей. Так хотілося пообіцяти їй усе. Все що завгодно, тільки б вона не плакала!

– Звичайно, захищу. Має бути вихід.

Сам здивувався впевненості, що прозвучала у власному голосі.

Має бути вихід. Колиска. Це перша і єдина річ, що збереглася з давніх часів. Початок, можна сказати. До того були лише санскрит, символи, розповіді – все, що написане в книжках. А це реальна матеріальна річ, і Тереза її бачила.

Якщо це та колиска.

Як же її впізнати? Вона згадується лише в записах Кролла, та й то під час опису ритуалу. Був невеличкий опис на подертих сторінках, Борис запам'ятав кілька символів. Одні символи, вирізьблені на колисці, використовувалися для залучення сил до дитятка, інші мали використовуватися під час ритуалу закриття. Запечатування сили в тілі. Але дитину вбили до того. Остання частина ритуалу проведена не була.