Текст книги "Сакрал"

Автор книги: Iрина Хомин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– Я не кохаю його. І мені якось байдуже, буду я з ним чи ні… В принципі, не зовсім байдуже, він вирішуватиме всі мої проблеми, все залагоджуватиме, утримання сім'ї стане тільки його справою. Багато жінок мріють про таке.

– Але не ти.

– Чому ти гадаєш, що я виняток?

– Hi, – пояснив Борис, – ти не виняток. Але тобі чогось бракує для щастя. Можливо, того ж кохання.

– Можливо.

– А чому в тебе немає до нього почуттів?

– Складно якось…

– Він негарний?

– Та ні… вродливий.

– Ідіот?

– Розумний. Аж занадто.

– То в чому річ?

Тереза задумалася. Воістину важке питання. їй завжди хотілося пізнати оте кохання. Але… інколи вона сумнівалася в його існуванні.

– А як люди закохуються?

Питання застало Бориса зненацька. Він і уявити не міг, що на світі живуть такі люди! Ще в студентські роки він покохав Діну і досі не може розлюбити, хоч вона вже понад двадцять років лежить у землі.

– Ну, як би тобі пояснити?… У чоловіків і жінок це відбувається по-різному. Можу розповісти, як у жінок… – пожартував Борис.

Тереза схилила голову на спинку крісла-велетня і приготувалася вислухати курс з анатомії, але почула інше:

– Колись жила на світі богиня кохання…

– Гейша.

Борис від несподіванки ледь не випустив чашу з рук.

– Ні, не гейша… Це ніби міф такий, розумієш?

– Отже, Венера.

– Ні, не перебивай. Цю звали по-іншому. Не пам'ятаю як, – сам собі посміхнувся Борис. – Так от, та богиня роздавала людям кохання. Воно було на дотик м'яке і невелике і відразу ж топилося в руках… Богиня дивилася, хто кому підходить, об'єднувала людей в пари і дарувала їм оте кохання.

Тереза хотіла вставити якусь цинічну фразу, але передумала. Хто їй іще коли розповість таку гарну милу казочку? Надто практичний Валентин? Та ніколи у світі!

Борис тим часом продовжував:

– Але людям стало нудно так жити. Все просто. Занадто просто. І знайшлося кілька дівчат, які захотіли, щоб їх кохав не один, а кілька чоловіків. І вони викрали частину кохання в богині. Наступного дня півсвіту було закохано в тих трьох красунь… – Борис впевнився, що Тереза його слухає, і з задоволенням повів далі. – Богиня дуже розгнівалася через це і зробила так, що жодна з тих трьох красунь ніколи не знайшла собі пари і щастя. Але не це було найстрашніше. Згодом виявилося, що залишилося надто мало кохання…

– Отого м'якого, що топиться? – уточнила Тереза, крутячи в руках чашку.

– Так.

– Не дивно, що мені забракло.

– Не перебивай! – засміявся Борис. – Слухай далі. Взяла богиня те, що залишилося, розтерла на дрібнесенький порох і перетворила його на пилок квітів… Відтоді кожна жінка, щоб закохатися, мусить знайти свою квітку і понюхати її. А чоловіки навмисне дарують коханим жінкам побільше квітів.

– А вони про це знають? Тобто, чоловіки.

– Чому дарують? – здивовано зиркнув Борис на дівчину. – Ні, це на рівні підсвідомості.

– Справді? Валентин з квітами промахнувся.

Дивуватися було чому. Людина начебто мистецька, а така байдужість до красивих фантазій. Чи, може, вона переймається чимось іншим?

Тереза сіла на край крісла і, віддаючи чашу Борису, спитала:

– А де ж заховане кохання чоловіків?

Загадковий вираз обличчя говорив, що вона хоче загнати в кут.

– У вині, – недовго думаючи, відповів Борис.

– Тоді обережно з вином…

– Своє вино я вже випив.

Терезі знову стало незручно. І хто тільки тягнув за язика? Як вона могла забути про його мертву дружину?

– Вибач.

– Не вибачайся.

Терезі раптом забаглося піти геть.

– Я втомлена, і вино… До того ж одяг буде сохнути до самого ранку.

– А ти планувала серед ночі кудись піти?

– Ні, просто.

– Сьогодні, – спокійно мовив Борис, – ота кімната, де ти приймала ванну, твоя. Нам обом треба відпочити. На добраніч.

– Дякую. Тобі теж.

Тереза зникла, а Борис все ще продовжував сидіти на підлозі перед каміном, спершись спиною на крісло. Поговорив про кохання і знову лавиною нахлинули спогади минулого.

Отак любили філософствувати з Діною. Вона взагалі любила якісь міфи, старовину, історію… Власне, це захоплення її й занапастило. їхня історія, тобто історія їхнього кохання, ділилася надвоє. На «до» і «після». «До» все було чудово. Вони мріяли, планували. В чомусь їх далекоглядні плани збігалися, в чомусь ні. Але про такий будинок, як цей…

– Він би тобі сподобався, – сказав Борис тиші.

Діна мріяла про камін. Щоразу, коли мова заходила про житло, вона марила каміном. Так, Борис погоджувався, що це красиво. Але одного разу спитав у неї:

– Для чого тобі камін?

– «Щоб розпалити в нім багаття, налити в келихи вина, а потім кохатися з тобою», – було відповіддю.

Він запам'ятав ці слова назавжди.

Він навіть придбав величезну шкуру ведмедя і постелив її перед каміном. Тільки… Діни немає.

Завжди така загадкова, така життєрадісна, весела, дуже ділова і неймовірно гарна. Грайлива. Вона б ніколи так цинічно не перекрутила красиву розповідь-міф, як це зробило молоде мистецьке дівчисько.

Терезі тільки двадцять два, а вона вже така… байдужа до навколишнього світу.

Діна померла молодшою – у двадцять…

І «після» почалося інше життя, інша частина історії їхнього кохання – безкінечні монологи на могилі та клятви вічного неземного кохання.

Бо вона і була єдиним коханням у його житті. Два з половиною роки, проведені з нею, важили набагато більше, ніж решта життя.

Це в ім'я їхнього кохання він став хранителем, упродовж років, досі вивчає манускрипти, давні писання, шифровки, священні книжки. Все, аби спинити ЙОГО.

Вірно виконує клятву, проголошену на пролитій крові коханої.

ВОНО не має спокою і має надто велику силу. ЙОГО неможливо стримати, можна лише простежити за діями і дорогою ціною щось «підправити»…

Тепер ВОНО шукає свого апостола, людське тіло, що стане частиною його єства. Цікаво, чи це не Тереза? Надто вже вона заклопотана і черства. Але є різні характери в людей. Може, в цієї дівчинки справді надто багато проблем? Зрештою, Марта просила передати хрестик. Символ захисту. Вона просила захистити її дитину. Марта знала, чого треба остерігатися. Вона була шостою.

Але як так сталося? Ритуал був розрахований на п'ятьох. Вона була зайвою!

Ось чому він так довго не міг відповісти на багато запитань. Так багато кінців не сходилося! Тривалий час думав, що сталася помилка або неправильно розшифровано записи… Помилка справді сталася – їх було шестеро!..

– Допоможи, Діно, – втомлено попросив Борис. – Якщо все ще кохаєш, допоможи!

* * *

Сріблясте «Ауді» стало чудовою заміною побитій «Таврії». Виявилося, в будинку окрім трьох поверхів є ще й підвал, власне гараж. І крім «Ауді» там стояв ще й гарненький джип «Ніссан». Борис послався, що останній йому потрібний для негайної поїздки в Карпати, то ж без права вибору вручив Терезі ключі від сріблястого.

Саме на «Ауді» Тереза й під'їхала під під'їзд будинку, в якому мешкала. Так вона й думала – поряд стояло авто батька, і, без сумніву, він зараз перебував в її квартирі. Намічалася ще одна неприємна розмова.

Безшумно відчинилися двері, і Тереза хотіла непомітно пробратися, аби застати тата зненацька. Та даремно. Олександр сидів у вітальні на дивані і крізь відчинені двері кімнати спостерігав, як донька намагається прокрастися всередину.

– Йди сюди.

Жорсткий голос батька не віщував нічого доброго.

Тереза стала перед ним, наче нічого не трапилося, просто учениця отримала двійку на уроці і тепер треба послухати трішки теревенів.

– Мені здавалося, ти вже виросла і здатна відповідати за свої слова і вчинки, – почав батько. – Ти таки підібрала книжку. – Він кинув погляд – книжка лежала на столі. – А вчора влаштувала справжній допит тітці з дядьком. Може, запитаєш мене, що тебе цікавить?

– Я тебе питала. Ти не слухав.

– Мені здається, я відповів на всі твої запитання.

– Збрехав.

– Про матір. А ти хотіла почути справжню причину її ізоляції? Я хотів врятувати тебе. Ти – моя дитина, моя донечка. Але зробив помилку. Я не зміг тебе виховати сам. Потрібно було одружитися, щоб ти мала якийсь приклад сім'ї… Жаль. Спочатку сподівався, що Марта видужає і повернеться до нас, а потім… Я надто кохав її, розумієш, і все життя відчував провину. Але все, що я робив, робив заради тебе…

– Треба було сказати. Хоч колись.

Він виглядав нещасним. У солідному дорогому костюмі, з розщепнутим верхнім ґудзиком сорочки і зім'ятим галстуком у руках. Нервував, помітно нервував, хоч не хотів цього показувати, видавали ледь напружена міміка і стиснуті кулаки, в одному з яких виднівся кінчик галстука.

Сівши на стілець біля журнального столика, Тереза насуплено глянула на обличчя батька і відвернулася. Ніколи так гостро не відчувала відсутності родинного тепла. їй начебто і жаль було тата, але… образи було більше.

– Я хотів тебе вберегти.

– Від чого?

– Від неї. З Мартою діялося щось не те. Вона нібито була при здоровому глузді, але верзла якісь… дурниці. Про духів, про смерть, раптом почала читати досить дивну літературу, практично відьомські енциклопедії. Щось на зразок цього, – він кивнув на книжку. – Перестала спілкуватися з людьми, всього боялася. Кожен звук чи телефонний дзвінок – все доводило її до паніки, навіть істерики. Потім вона завагітніла, і я сподівався, що нарешті все стане на свої місця і життя увійде в свою колію. Але не так сталось, як гадалось. – Батько розщепнув ще один ґудзик, склалося враження, наче йому бракує повітря. – Поки вона виношувала тебе, я дуже хвилювався за її постійні неврози, стреси, вже навіть сумнівався, що вона таки народить тебе. Але диво сталося, і ти з'явилася на світ. – Потім батько замовк, ніби щось опускаючи, не знав, чи варто розповідати дитині, що рідна мати відрікалася її, не хотіла бачити. – А коли тобі виповнився місяць і до нас прийшли гості… Марта тоді тільки вийшла з лікарні… Ми залишили вас ненадовго… – Олександр благально глянув на доньку. – Я не можу! Розумієш, не можу!

– Розумію, – тихо відповіла Тереза.

Їй просто було дуже кривдно і невиплескану злість виливала на батька. Хоча він ні в чім не був винен. у нього не було вибору.

Тереза нікого не хотіла бачити. Болючий клубок злості застряг у горлі і не давав змоги вирватися жодному слову. Полум'я сліз обпікало очі, від образи, від безсилля, від…

Скільки всього несказаного!

Хотілося спитати в батька, дорікнути, чому ж він не допоміг їй, матері, у вирішенні проблем. Чи намагався хоч раз зрозуміти її? Схоже, це їхній з Валентином варіант. Валентин також не стане докопуватися до суті, а так само відправить її у божевільню.

Виходить, щось невидиме і сильне існує. Воно небезпечне. Марта знала. Вона боялася.

Тереза знову глянула на батька. Як би там не було, а він врятував їй життя.

– Зробити чаю або кави? Може, щось поїсти?

– Ні, я не спав цілу ніч, тебе чекав і зараз поїду додому. В мене одне-єдине прохання, Терезо.

– Яке?

– Не пірнай у це.

– У що?

– В окультизм. Я коли побачив книжку… В мені щось урвалося. Здалося, час повернувся назад і під ногами все обвалюється… не пірнай у не. Це загибель!

– Можливо, й порятунок. Ти ніколи не питав, чому мама читала подібне? Може, вона хотіла врятуватися? Ти ніколи не задумувався над тим, що ВОНО, може, існує?

– Що це – ВОНО?

– Я ще сама не збагнула.

Олександр у розпачі схопився руками за голову.

– Боже мій! Таке враження, що слухаю Марту! О Боже!..

– ВОНО існує, – сама собі підтвердила Тереза. – І ти можеш запхати мене в клініку, як маму. Тоді ВОНО мене знищить. А можеш допомогти, розповівши більше, чим займалася моя мама, як жила…

Мабуть, останні слова дуже вразили Олександра, бо він раптом підвівся з дивана, підійшов ближче до Терези і зазирнув у вічі.

– Я не допомагатиму тобі сходити з розуму. – Раптово розвернувся і пішов. – Надумаєш повернутися до нормального життя, дзвони або приїжджай. Це все.

* * *

Десь золотаво-червоне сонце торкнулося горизонту, ховаючи своє лагідне проміння у хвилях величезного озера. Юна дівчина, що стояла на березі водоймища, задивилася у величавий слід світила у воді, однією рукою тримаючи вуздечку, а другою пестячи лагідну мордочку коня.

Нараз кінь сіпнувся, на мить застиг, а потім вирвався з рук юної наїзниці і галопом помчав геть. Дівчина розгубилася. Що тепер? Наздоганяти його? Марна річ – тварина набагато прудкіша. Але й залишатися тут раптом стало страшно. Вона глянула на небо в пошуках хмар і помітила, що зникнути забажав не лише кінь, птахи зграями віддалялися з поля зору. І хвилі раптом почали стихати, перетворюючись на прозору мертву гладь.

А потім стало дуже холодно…

Старий професор сидів над своєю останньою працею. Не те щоб історичним наукам він приписував аж надто велике значенні, просто хотілося залишити свій слід для людства. Замолоду питав себе – що буде потім, коли його не стане? Рідним залишаться спогади і фотографії. Суспільство через кілька десятиліть оцінить його праці над розшифровками міфів та легенд давньої України. Можливо…

На мить замиготіло світло, але не зникло, відновилося, добре, що комп'ютер ввімкнено через буфер. Саме комп'ютер і був мало не єдиним джерелом світла в кімнаті. Ще була настільна лампа. Професор не помітив, що на стінах застрибали химерні тіні, начебто на столі стояла свічка і тоненьким танцюючим язиком розкидала їх по стелажах, шафах, стінах. Зненацька він відчув холод, майже мороз, але тільки на мить, а потім невимовну спеку…

Професор стрепенувся – вікна і двері в кімнаті зачинені, до того ж на вулиці літо!

А потім знову відчув крижаний холод. Виникло враження, наче мороз хвилею облив груди, потім увірвався всередину і торкнувся серця. Воно, серце, ще кілька разів стрепенулося і затихло назавжди.

А професор здивованим поглядом вчепився в недописану книжку, намагаючись збагнути, що то…

Вийшовши з ванни після гарячого душу, точніше сказати окропу, Тереза залізла під ковдру, попиваючи гарячу каву та гортаючи книжку з символами. Читала не підряд, вибірково, що найбільше сподобалося, чомусь була впевнена, що рано чи пізно такі знання стануть у пригоді. Під ковдрою було душно, навіть хотіла розкритися, та раптом стало холодно.

Морозяно.

Як тоді, на горищі.

Повільно обвела поглядом кімнату. Нікого.

«ВОНО невидиме», – майнула думка, але легше не стало.

Прохолода огорнула тіло. Як же хотілося її позбутися! Хоч кричи, хоч плач!..

Замість крику вирвалося скиглення. Відкинула ковдру, наче сподівалася когось під нею побачити, й обвила руками зігнуті в колінах ноги. Чи то від власного тепла, чи так, стало ледь тепліше. А може, ВОНО відступило?

Мертву тишу розітнув телефонний дзвінок. Тереза зіскочила з ліжка і помчала до апарата, ніби він міг зараз її врятувати.

Телефонував батько.

– Терезо, я весь день думав над нашою розмовою, – невпевнено промовив до доньки, – якщо ти вже зацікавилася… Марта мала багато… матеріалу – книги, аркуші, записи. Практично все я попалив. Але десь через рік після її смерті під час ремонту знайшов сховок. Схоже, тут вона складала більш «цінні» речі… Я приніс ящик з підвалу, якщо хочеш…

– Я буду в тебе за півгодини.

Як же їй хотілося втекти кудись подалі з квартири, де щойно було так холодно. В голову не приходило, з якою швидкістю ВОНО може мандрувати світами, але хотіла побільше дізнатися. Щоб захиститися.

Мамин сховок став у пригоді…

Дівчина раптом згадала ще про одну річ. Під розкиданим одягом пошукала сумочку і витягла звідти невеликий дерев'яний хрестик. Мама вважала, що він може захистити. Без сумніву, вона носила його на шиї, про це свідчив невеликий тоненький шнурочок, майже нитка.

Надягнувши прикрасу-оберіг, Тереза на мить затрималася біля дзеркала. Холоду більше не було.

Майже через годину вона сиділа в батьковому кабінеті на столі і розбирала не надто акуратно складені в ящик папери. Батько, сидячи за столом у великому шкіряному кріслі, тримав склянку з коньяком і методично попивав із неї великими ковтками. Якби не сп'янілий стан, він ніколи б не спустився до підвалу за клятою знахідкою. І ніколи б не повідомив про неї Терезу. Але є як є, і зараз йому хотілося ще більше напитися.

– Ти щось у них розумієш? – запитав Олександр, важко повертаючи язиком.

– Ні. Поки що.

– Будеш розбирати?

– Так.

Власне, саме це Тереза і робила, сидячи над ящиком і поступово виймаючи його вміст. Погортала пару старезних книжок, впевнилася, що прочитанню вони не підлягають, – мова незнайома, перейшла на блокноти. Уривки записів тільки згодом могли дати якесь пояснення, зараз вони більше були подібні до шифровок. Марта знала, що записує, але ж не розраховувала, що її нотатки можуть комусь знадобитися. А особливо власній доньці років через двадцять з гаком.

– Мамо, мамочко, ти мусиш мені щось розповісти, – прошепотіла дівчина, від чого Олександру стало моторошно.

– Зараз уже глупа ніч, – сказав він. – Ти не хочеш відпочити? На свіжу голову думати легше.

– Можна скористатися твоїм комп'ютером?

Здавалося, крім власних роздумів, Тереза більше нічого не чує.

– Вінчестер накрився.

Він не брехав. Напередодні якраз вийшов з ладу вінчестер. Олександр розпорядився замінити, але через вихідні так і не вдалося відремонтувати комп'ютер. Тим більше, що на вінчестері зберігалася вкрай важлива інформація і потрібно було її зберегти.

Тереза не дуже повірила. П'ятдесят на п'ятдесят. Але не дорікнула. Мовчки зняла слухавку, набрала номер, і, коли їй відповіли лагідним голосом, мовила:

– Привіт, любий. Що робиш?

– Тереза? – здивувався Валентин.

Звичайно, вона його не розбудила. Довелося навіть вийти на балкон, щоб наречена не чула романтичної музики і п'яних голосів у кімнаті.

Вона все зрозуміла, але її це не схвилювало.

– Вибач, я тебе не дуже потривожила?

– Ні, сонечко.

– Як настрій?

– Чудовий! Тільки, – уточнив Валентин, – тебе мені дуже бракує… Я був би дуже радий, якби ти переїхала до мене…

Він з обачністю глянув на свого колегу і двох дівчат у кімнаті та щільніше причинив балконні двері.

– Ти сумуєш за мною?

– Так. – Тереза мить обдумувала, що іще можна сказати перед тим, як Валентин вирушить до чергової коханки. – Ти навіть не уявляєш, як я за тобою сумую. Цілий день мої думки постійно повертаються до тебе… Постійно думаю, де ти, що робиш… Що ти зараз робиш?

На обличчі Терези з'явився саркастичний усміх, якого Валентин бачити не міг.

– У даний момент? – розгубився.

– Так. – Ніжність у голосі Терези бентежила і п'янила душу.

– Дуже багато справ, доводиться допізна розбиратися… Я в кабінеті за комп'ютером…

– О, щодо комп'ютера. Завжди планувала придбати, але не було потреби. Ти не проти, якщо я скористаюся твоїм комп'ютером на фірмі? Він приєднаний до Інтернету?

– Так.

– Зателефонуй, будь ласка, охороні.

– Домовилися, завтра зранку.

– Негайно. Зараз.

– Не зрозумів.

– У мене нагальна потреба. Колись я тобі все поясню, коханий.

«Можливо», – подумки додала Тереза.

– Гаразд.

Валентин примружив очі. Така нагальність його бентежила. Навіщо їй комп'ютер? Тереза практично ніколи не користувалася ним. Треба буде розібратися. Але зараз він не хотів вислуховувати наступні питання майбутньої дружини.

– Я зателефоную.

– На добраніч, любий. Солодких снів…

– Цілую.

Він перший «скинув». І завмер з телефоном у руках. Щось не те. Не схоже на Терезу. Вона ніколи не займалася жодними справами. Щось усередині підказувало – добром це все не закінчиться. Все ж таки зателефонував і повідомив охорону про прихід Терези Януш. Щоправда, попросив охорону простежити, скільки часу вона пробуде в офісі.

* * *

У напівтемному офісі Валентина Кравського вся його атмосфера створювала приємний затишок і всі умови для плідної праці. Тереза зайняла кабінет нареченого, розклавши по всьому столу книжки та записи матері.

Вона не раз бувала в приміщенні офісу. Знала, що на першому поверсі розташовані кабінети службовців, на другому – невеликі зали для засідань, презентацій та два кабінети – для Валентина та його всюдисущого зама. Для фірми така посада була необхідною, мов повітря, адже власник був завжди відсутній: як не поїздки по інших містах, то особисті справи, а тепер зовсім переїхав до Києва. Переступивши вперше поріг офісу (десь рік тому), Тереза відразу відчула дискомфорт і недоброзичливе ставлення. Працівники ненавиділи Кравського, а отже, його пасію також. Ні, в очі вони премило посміхалися, говорили компліменти і намагалися справити якнайкраще враження. Але є речі, які відчуваєш душею…

Тереза рідко заходила в офіс, та й то у супроводі Валентина. То ж не дивно, що її поява викликала неабияке зацікавлення та інтригу в його підопічних. Охоронці пронизливо глянули на дівчину, яка приперлася серед ночі, провели до кабінету і запитали, скільки часу панна планує бути тут.

Панна відповіла, що не знає.

Відтак її залишили одну, і Тереза полегшено зітхнула, усвідомивши, що крім неї в офісі більше немає ні душі. Ще, звісно, охорона при офісі…

Помаленьку розібралася з Інтернетом. Звичайно, Тереза працювала з мережею і раніше. Та то було так давно. Як не дивно, потрібний матеріал дівчина знайшла в рубриці «релігія», а не серед стародавніх мов, як гадала раніше.

«Яке відношення до релігії можуть мати стародавні символи?» – питала себе Тереза, відзначаючи шлях курсором.

Шумери, арії, Єгипет – все зводилося до Тибету. Власне, безліч посилань та записи, але самих записів в Інтернеті не було. Втаємничені. Що іще дивувало – подібні символи не вважалися давніми.

«Вони належать семи расам. Вони вічні», – знайшла запис на одній зі сторінок.

Таку шалену кількість матеріалу вивести на друк неможливо. Це Тереза розуміла. Перечитувати все підряд теж непросто – ночі не вистачить.

Хапатися за заголовки та окремі слова?

Непогана ідея. Але де гарантія того, що матеріал виявиться справді потрібним і таким чином не пропустиш чогось дійсно важливого?

Заморока.

Тереза мимохідь глянула на стрілки годинника. Майже дві години. Коли вони встигли минути? Так ціла ніч втече, а толку мало.

Символи, символи…

Треба знайти сторінку із символами, розшифровки, бо мамині записи були більше схожі на шифровки, ніж на нотатки. А може, по-іншому й неможливо було нічого написати?

А ще було б вельми добре знайти побільше матеріалу про силу, описану Кроллом. Треба ж знати, з чим маєш справу!

Те, що ВОНО холодне, Тереза вже зрозуміла. Холодне, як і все мертве… Але що ж то за жар, який інколи просто обпікає? Наскільки ВОНО сильне? На що здатне?

Чому Кролл, такий великий знавець, не зміг зупинити це? Знищити або відіслати кудись в потойбіччя?

Безліч питань. Як завжди, жодної відповіді. На запит «Кролл» комп'ютер відповів, що матеріалу не знайдено. Для світу такого імені не існує. Залишилися тільки символи. Доведеться розбиратися самій. Звичайно, Борис допоможе, здається, в таких справах він мастак.

Мелькнув «її» знак. Те саме, що говорив Борис. Точка дотику двох світів. Ворота. З одного світу можна перейти в інший.

«Як? – запитала Тереза. – Можливо, Борис знає».

Вона навіть не задумалася, чи це їй справді потрібно.

Далі ще кілька знаків. Тереза уважно перечитала зміст. І перемістила написане у Word.

«Треба пізніше вивести на друк», – вирішила для себе.

Потім знову читала і знову відсортовувала для Word'a. Було багато зайвого. Можна сказати, надто багато. Все друкувати не має сенсу.

«А пропустити щось необхідне є сенс?» – питала себе і знову добавляла матеріал для друку.

Збігав час. Доводилося вчитуватися то в мамині записи, то в інформацію Інтернету. Порівнювати, аналізувати. Але картина була надто розмита. Складалося враження, що то лише дрібненькі шматочки єдиного цілого, яке потрібно з'єднати.

Але не вистачало знань.

Вірніше, їх зовсім не було.

Коли Тереза в черговий раз заглибилася в потерті клаптики паперу і вкотре згадала автора «рукопису» незлим тихим словом, у коридорі почулися легкі впевнені кроки.

Надто легкі, але в офісній тиші вони здалися громом. Кроки наближалися.

Щоб сховати все розкидане на столі, часу не вистачить ніяк, тож Тереза просто притулилася спиною до великої м'якої спинки крісла в очікуванні на візитера. Зла і втомлена. Ладна накинутися на кожного, хто скаже щось не так. А тим паче на охоронця, який полізе не у свої справи.

Але внутрішній голос підказував, що то не охорона. Кроки надто легкі. Не чоловічі, більше жіночі. Хіба в охороні офісу може бути жінка? Тереза сумнівалася. Знала Валентина – він ніколи б не допустив такого «неподобства».

Двері відчинилися без стуку, і на порозі постала молода особа років вісімнадцяти, може, крихту більше. Дівчина з довгим чорним мов смола волоссям і чорними-чорнющими очима. Обличчям і всією тендітною фігуркою вона дуже нагадувала популярну російську співачку Жасмін.

«Жасмін» була одягнена в строгий діловий костюм (піджак, спідниця вище колін), що аж надто підкреслював не лише фігуру, а й витончену жіночність юного створіння.

«Що вона робить серед ночі в офісі Валентина? – запитала себе Тереза. – І так впевнено відчинила двері.»

Насправді то були ревнощі. Звичайний малесенький черв'ячок, що так псує настрій і життя. Справді, дівчина була дивовижною красунею, до того ще й молодша на кілька років. Валентин таких любив. Зайшла, мов господиня, без стуку.

«Мені треба частіше заходити в офіс», – майнула думка у Терези.

– Вибачте, – дзвінким голосом мовила «Жасмін», зайшовши всередину, – я не думала тут когось побачити.

«Когось? Чи, може, тут мав бути Валентин?» – підказували ревнощі.

– А що ви тут робите? – грубо запитала Тереза. – Робочий час давно закінчився і… – демонстративно глянула на годинник, – ще не скоро почнеться.

– Я тут працюю, – впевнено мовила незнайомка. – Але крім цього ще й навчаюся в університеті. І мені потрібно було зробити кілька комплексних.

– А мій майбутній чоловік, – Тереза навмисно підкреслювала кожне слово, – знає про вашу присутність в офісі в неробочий час?

– Ні, я домовилася з охороною.

Спокій у голосі дівчини вражав. В очах навіть не промайнув страх при згадці про ненависного шефа. (Чи коханого?) Так, наче його взагалі не існувало.

– Я захотіла пити і знаю, що тут завжди є сік, – спокійно продовжувала «Жасмін», – зайшла попити.

– Тут? – Тон вимагав уточнити.

– У Валентина Романовича.

Знову холодний спокій і впевненість.

Дівчина підійшла до шафи, відчинила дверцята, дістала графин з апельсиновим соком і дві склянки. Мовчки розлила сік, поставила графин на місце, склянки принесла до столу і одну простягла Терезі.

– Мене звуть Рома. А ви, мабуть, Тереза Януш, наречена пана Кравського? Ви сказали, що він ваш майбутній чоловік. Чи не так?

Потік запитань збив Терезу з пантелику. Ця Рома була такою впевненою в собі, майже нахабною, але все ж таки викликала симпатію.

– Так, я Тереза Януш…

І взяла запропоновану склянку. В горлі справді так пересохло!

Вона відпила кілька ковтків і, мов між іншим, поцікавилася:

– Ви часто залишаєтеся в офісі після роботи?

– У міру необхідності. Кому хочеться сидіти на роботі в неробочий час? – сухо відповіла Рома.

Ревнощі помалу почали відступати. Тереза не бачила суперниці у своїй новій знайомій. Це відчувається. Жінки відразу відчувають зацікавлення своїм коханим іншою жінкою. Тут такого не було.

– Цікавитеся стародавньою мовою? – Погляд Роми зупинився на екрані.

– Доводиться.

– Хобі?

– Ні. Треба дещо перекласти.

– Перекласти?

– Розшифрувати.

– Може, я допоможу? – запропонувала Рома.

Здивуванню Терези не було меж. Стародавні символи? Ця дівчинка? Тепер ніхто таким не цікавиться. А тим більше молодь.

– Ви знаєтесь на символах давнини?

– «Ти», – дозволила Рома. – І не на символах давнини, а на символах вічності. Я права?

Від несподіванки Тереза аж завмерла.

– Так… справді. Вічності.

Не чекаючи на дозвіл, Рома глянула на екран, а потім взяла до рук кілька затертих аркушів Марти.

– Буде простіше, якщо скажеш, що саме намагаєшся знайти.

– А звідки ти знаєш про символи? – не вгавала Тереза.

– Я вчуся на філософському в університеті.

– І вас на філософському такому вчать? – Знову в голосі з'явилася недовіра.

– Так. Ще й як. Більше того, мій дядько відомий лінгвіст, і він змалку зацікавив мене деякими темами…

«Деякими темами» було вимовлено майже по складах. Виникало враження, наче Рома хоче щось навмисно підкреслити, звернути увагу, налякати…

Тереза вже зовсім заплуталася. І поки думала, чи варто довіритися незнайомці, та раптом запитала:

– Тут йдеться про силу Давнього Єгипту. Кролл перший згадав про неї. Я не помиляюся?

У Терези від здивування округлилися очі. Невже та сила така відома? Невже тільки вона нічого не знала про її існування? Але хоч десь мала чути…

У принципі, почула.

– І що ти про неї знаєш? – намагаючись виглядати спокійною, спитала Тереза.

Здавалося, Рома тільки й чекала на подібне питання, її очі блиснули, вона зручно вмостилася на край столу і тоном вчительки промовила:

– Є помилкова думка, наче всі знання про містику, духів, релігію походять з Єгипту як з найдавнішої з цивілізацій. Це помилкове твердження. Були цивілізації давніші, наприклад, майя, шумери. Але були цивілізації ще давніші, про які нічого не може знати сучасна наука. Деякі свідчення про них знаходяться в тибетських монахів і вивчаються лише втаємниченими. Суть приблизно така: людство за часом й історією поділяється на кілька рас, кожна раса проживає певний період і відходить на задній план. У небуття. Але то люди. Вони смертні. Та крім людей у всесвіті є інші сили. Наприклад, Бог. Він Творець, Добро, до Його ідеалу потрібно прагнути, Він – Життя! На жаль, є й інші сили, неймовірно слабші за Бога, але інколи сильніші за людей.

– Інколи?

– Коли віра слабка, – майже як священик в церкві, мовила Рома. – Ті сили постійно борються з Богом. Вони ніколи не подолають Його, але намагаються знищити, тобто перетягти на свій бік якомога більше душ людей. Бо кожна безсмертна душа – це теж сила. Те, про що ти намагаєшся знайти інформацію, виникло давно, ще до появи людства як такого. ВОНО винищує життя й іншої місії не має. ВОНО розумне. Раз на кілька сот років набуває великої сили і використовує її, щоб нищити. На перший погляд, логіки немає. Але Кролл перший проаналізував ЙОГО природу і виявив, що, знищуючи, ВОНО прагне до… життя. Знищуючи, воно аналізує форму об'єкта. Не лише тіла, але й душі! І в якийсь певний період часу намагається стати подібним до найвищої істоти Божого творіння.

Тереза нічого не могла зрозуміти. Але більше сушила голову над тим, звідки подібні речі може знати Рома. Навряд чи викладають таке в універі. Дядько?

– Ставши одним із нас, ВОНО зможе керувати нами, – закінчувала Рома, – це страшна сила, лише Бог може перемогти ЙОГО.

– А чому не переможе?

– Це складно… – тихенько мовила Рома. – Якби не людська дурість, ВОНО ніколи б не мало сили… Але наприкінці, коли настане час Великого Суду, все стане на свої місця.