Текст книги "Сакрал"

Автор книги: Iрина Хомин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

– Ритуал закриття! – вигукнув Борис, і в його очах заблищала надія.

Тереза не зрозуміла.

– Що?

– Не було ритуалу закриття!

– Коли?

– Тоді, на початку, жерці не провели ритуал закриття. Можливо… якби вони його зробили, то не було б тих жахіть, на які прирекло блукання мертвої енергії. Якщо це та колиска… Треба поглянути! Де вона?

Дівчина кивнула. Потроху вона почала усвідомлювати зміст справи. Запропоноване Борисом могло покласти край проблемам.

– Вона на дачі, біля Межі.

– Нам треба негайно поїхати туди.

– Ніч насувається! – заперечила Тереза.

Насправді вона жахливо боялася повертатися в хатину і тим більше не мала жодного бажання провести в ній ніч.

– А чим відрізняється ніч від дня? Відсутністю сонця та темрявою, – збрехав Борис. Насправді він знав різницю, просто хотів заспокоїти Терезу. – Відколи люди винайшли електроенергію, стало набагато простіше, чи не так?

Усмішка прикрасила обличчя Терези, але в душі залишився страх. Не любила темряви. І там, на горищі, і в підземних лабіринтах темрява не принесла нічого доброго.

– Нам треба їхати, Терезо. Мені потрібна твоя допомога, чуєш? Мені треба, щоб ти показала, де знаходиться та злощасна річ!

Розпач ділився надвоє – з одного боку, хотілося допомогти, з другого – заховатися, перечекати, поки все закінчиться. Врешті-решт Тереза опанувала себе і майже спокійним голосом спитала:

– Все буде гаразд?

– Обіцяю.

– Він не торкнеться мене?

– Ні. Я не дозволю.

Борису самому хотілося вірити в сказане. Вибору не було. Треба спробувати, можливо, саме він зможе покласти край віковічній проблемі.

* * *

Коли авто в'їхало в селище, була вже глуха ніч. На чистому небі мирно, наче знущаючись, поблискували зорі. Обабіч дороги в темряві шелестіли дерева, розхитані несильним вітром, то завмирали, то пригиналися, вклоняючись візитерам. Тепло надворі, спокійно. Люди в селищі все ще не спали. Лампи на стовпах деінде освітлювали дорогу і разом з тим – то гурт дітлахів чи молоді, то жінку з відром, що перейшла дорогу.

– З повним, це на щастя, – намагався розвеселити Терезу Борис.

Відповіддю була вимушена посмішка.

– Тут, – нарешті показала Тереза, коли «Ніссан» мало не проїхав повз її хатину.

– Чудово.

– Чудово було б, якби ми їхали звідси. Невже не можна було почекати до ранку?

– А потім на ніч йти за Межу?

– За Межу? Ми ще й за Межу підемо? – Терезу охопила паніка.

– Не ми. Я піду за Межу. Ти залишишся тут.

Стало легше, але тільки на мить. Вона не хотіла відпускати дорогу для себе людину туди. А також не бажала залишатися сама. Хоча б на мить.

Миті інколи буває забагато.

Вони підійшли до порога, залишивши світло фар ввімкненим, – воно розріджувало густу темряву подвір'я. Від хати віяло страхом. Темно, непривітно і порожньо. У Терези не було жодного бажання заходити всередину.

– У мене немає ключів.

– Не проблема, – відповів Борис.

По голосу було зрозуміло, що зараз він обдумує справді важливіші речі.

Впевнено підійшов до дверей, сіпнув за ручку, потім оглянув замок.

– Через вікно буде легше, – виніс свій вердикт.

Тереза, не втручаючись, лише спостерігала і молилася, щоб не загасилося світло фар. Просто так, ні з сього ні з того. Тут усе можливо.

У той час, коли Борис виймав шибу з вікна, позаду них щось стукнуло. Схоже на звук падіння каменя. Досить величенького.

Спроквола Тереза таки озирнулася. Боялася озирнутися. Знову цей страх, який паралізує все тіло і навіть душу. Як же вона хотіла не побачити щось незвичайне! Як же вона хотіла, щоб то виявилася лише кішка або… вітер. Та в душі щось настирливо нашіптувало, що то не киця і не вітер.

Вона знала, що то.

Та озирнувшись, не помітила нічого. Тільки темрява і світло фар.

Борис, який теж був укляк, прислухаючись, знову продовжив роботу і вже за кілька секунд був у хатині.

Він був там тільки мить. А може, ще менше. Але для Терези ця мить розтягнулася до безкінечності. Хотілося вовком вити від розпачу тут, серед темряви, під нічним небом із зірками, неподалік від Межі…

Нарешті рипнули двері і на порозі з'явився Борис.

– Прошу додому.

– Світло вмикається справа, – нагадала Тереза, перш ніж ступити крок.

Справді, зі світлом набагато зручніше. Бачиш кожен закуток, і тобі вже не ввижаються на кожному кроці химери.

Борис ввімкнув світло лише на веранді. Тереза освітила подвір'я і пробіглася майже по всіх кімнатах.

– Навіщо тобі ілюмінація? – зіронізував Борис.

Відповіді не надійшло, та й навіщо щось говорити, якщо й так все зрозуміло.

– Де вхід на горище?

– Може, спочатку поїмо? Так втомилася і зголодніла, – спробувала відтягнути неприємне на потім.

– У нас немає часу. Дістанемо колиску, і, поки я розбиратимусь з нею і з ритуалом, ти приготуєш нам щось смачненьке. Домовилися?

А що залишалося робити?

Драбина все ще стояла тут, на місці. Запах цвілі бив в обличчя, під ногами валялися покручені згортки зіпсованих водою картин.

– Гарна з тебе хазяйка, – пожартував Борис.

Він уже міг відтворити в уяві події, що відбувалися в останній день перебування Терези на дачі.

Не роздумуючи, Борис вручив Терезі один з потужних ліхтарів, які захопив із собою, і попросив:

– Покажи де – наскільки я зрозумів, там купи мотлоху і знайти потрібну річ вкрай нелегко.

На це Тереза ледь хитнула головою. Ні. Вона нізащо не хотіла повертатися туди, де вперше відчула невимовний жах і де знаходиться причина, першоджерело зла.

– Тоді йди за мною. Ти потрібна мені, Терезо. Все, що робиться, робиться заради тебе, – нагадав.

І, мабуть, лише це протверезило дівчину. Справді, Борис може і не пхатися. Він хранитель знань. Він зобов'язаний лише вивчати природу і вчинки об'єкта та можливості коректувати дії темряви. Він може осторонь стояти і дивитися, як воно прийде по Терезу, і ніхто не може осудити хранителя.

Щойно Борис зник на горищі, Тереза поспішила за ним. Зрештою, залишатися внизу теж небезпечно.

Два потужних ліхтарі освітили те, що не зміг освітити сніп Терезиного ліхтарика. Грона павутиння звисали зверху і до самого низу. В них щось ворушилося. Живе і важке. Такими ж в'язкими нитками павуків вперемішку з пилом були заліплені старожитності, переважно поламані і нікому не потрібні. Призначення більшості речей Тереза не розуміла. Зрозуміло, для чого прялка або піскоподібна зброя, але решта… Проте вона бачила лише невеликі частини речей. Навіть не хотіла розгрібати ті… кубла.

А от Бориса явно зацікавили дощечки, стержні, залізяки. Кілька речей він покрутив у руках, а потім поставив на місце.

– Схоже на обрядове причандалля. Хто вам продав хатину?

– Не знаю. Треба в батька спитати.

– Обов'язково. І ти ніколи не підіймалася на горище?!

– А навіщо? Я приїжджала працювати і цілими днями сиділа над урвищем.

– Біля Межі.

– Так.

– І тебе ніколи не цікавило, що робиться в тебе в хаті? Хороша з тебе господиня. За жінку страшно брати.

За інших обставин кинута фраза зачепила б за живе, тим більше сказана Борисом. Але тепер все перемагало одне-єдине бажання – якнайшвидше забиратися звідси.

– Те, за чим ми прийшли, коло вікна.

– Колиска?

Він і сам не радий був «екскурсії», а тут ще Терезу треба на кожному кроці заспокоювати. Полоснув світлом по горищі. Вдень знайти віконечко неважко – сонце світить, а вночі… Зорієнтувався по балках, потім помітив і саме вікно.

– Зачинене, – прошепотіла Тереза і, не дочекавшись питань, вела далі: – Я його відчинила, щоб провітрити.

– Це тільки вікно…

«Заспокоїв», – подумала дівчина.

Колиску вони знайшли відразу ж. Борис не захотів розглядати її в темряві, взяв на руки і поніс до виходу. Чомусь виникла впевненість, що їх звідси не випустять, – Тереза мала гіркий досвід. Чекала, що от-от вхід зачиниться.

Першим вийшов Борис. За ту секунду, на яку Тереза залишилися сама на горищі, вона ледь не отримала інфаркт. Нічого не сталося – ні звуку, ні руху, але в ній жив такий страх, який мало хто може витримати. І причин було предосить.

Поряд був Борис. Сильний і розумний, він допоможе здолати все – Тереза свято вірила в переконання. Не задумувалася, що його ідеалізує її не так давно зароджене кохання.

В одній із кімнат Борис вийняв із сумки і поклав на стіл папери, а потім почав порівнювати символи. Переривчасто і швидко, схоже, просто підтверджував те, що й так знав.

– Неймовірно.

Це означало, що їх версія підтвердилася. Річ автентична. І в цьому світі немає нічого неймовірного.

Найбільше диво у світі – це сніг. Так вважає найвідоміший ілюзіоніст сучасності Девід Копперфілд. Інколи саме звичайні речі заслуговують більшої уваги, аніж якась дивина.

– Є чим протерти?

Тереза кинулася до найближчої шафи і подала невеличкий рушник. Старанним рухом руки Борис звільнив від пилу величеньку дерев'яну річ, відкриваючи заховані від людського ока ледь помітні потемнілі плямки.

«Кров», – подумала Тереза і не помилилася.

Бориса цікавило інше – подряпини, отвори, малесенькі знаки, розкидані по дну, які він знову ж таки порівнював з санскритськими.

Розуміючи, що йому зараз не до неї і відірвати від справи зможе хіба що грім серед ясного неба, дівчина повідомила:

– Я приготую вечерю.

І ніким не почута вийшла геть.

Від усього серця сподівалася, що після вечері Борис нарешті приділить їй увагу і заспокоїть, розповість одну із своїх чарівних історій, скаже, що все буде гаразд і хвилюватися не варто. Можливо навіть, вона не відпустить його в іншу кімнату. Просто обійме і не відпустить. І що далі минав час, то більше вона зациклювалася на такій ідеї. Без сумніву, вона подобається йому, адже саме заради неї він тут.

Чи, може, заради пам'яті Діни?

Згадка про суперницю струмом пройшла крізь свідомість Терези. Так, він міг робити це заради Діни. Здається, він щось говорив про клятви.

Тереза відчула себе ідіоткою.

Звісно. Він марить нею. Двадцять років минуло, а він все ще кохає її. Навіщо ж дурити себе і плекати надію про красиве кохання?

Нехай робить, що хоче.

На столі вже вистигала щойно зварена картопля, і Тереза дорізала салат, коли Борис увійшов на кухню і повідомив:

– Я зараз збираюся за Межу. Ти почекаєш мене тут.

Авжеж, за Межу вона не хотіла йти. Навіть якби він примушував, Тереза ніколи б не погодилася на подібну прогулянку. Він робить це заради Діни, то ж нехай старається.

– Хоч повечеряй.

Від Бориса не приховалися нотки агресії в голосі дівчини. Не так давно вона дивилася на нього, мов на Бога. Тепер за щось ображається. Не зрозумієш тих жінок.

– Із задоволенням повечеряю. Я дуже голодний.

Сів без запрошення. За його рухами і запобіжним поглядом стало зрозуміло, що він дуже поспішає і їжа для нього зараз неважлива, просто Тереза старалася, приготувала вечерю, і він не хотів її образити.

За столом в основному говорив Борис, хвалив страви, розповідав про ритуал, про свої сподівання на спроможність відтворити його, а дівчина тільки слухала і кивала.

Чимось незадоволена, відламала шматок печива і відвернулася.

– Щось не так? – поцікавився в Терези.

– Ні. Все гаразд.

Борис швидко допив чай і нерішуче встав з-за столу.

– Я планую повернутися післязавтра зранку. Дочекайся мене тут. Гадаю, ВОНО нічого тобі не заподіє.

Тереза кивнула. Сперечатися марно. Та й куди вона подінеться без машини? До траси ого-го скільки йти.

Ні, якби він робив це заради неї, то ніколи б не залишив тут саму. Відвіз би у Львів у свій затишний безпечний будиночок, і байдуже, що втрачено було б ще день чи два. Він робить це заради іншої людини.

– Молися за мене, – попросив, уже забираючи приготовану сумку.

– Так, щасливо, хай Бог тобі допомагає…

А потім вже при самому виході почув:

– Діна б тобою пишалася.

Скільки образи і докору було в її голосі! Таж це ревнощі! Звичайні жіночі ревнощі! А він голову собі сушить, що ж сталося. При чому тут Діна? І раптом так захотілося поцілувати цю нерозумну гарненьку дівчинку. Розвернутися, затиснути в чіпких обіймах і поцілувати. Хоча б на прощання.

Заледве стримав себе. Якби Тереза бачила його усмішку в ту мить, вона б ніколи не грюкнула дверима за його плечима. І не засмутилася б через його мовчання.

* * *

Знову ніч, і вона знову залишилася сама. Так холодно і самотньо. Страшно.

Раніше вона не боялася будинку. Боже, скільки ночей вона тут провела! Не задумуючись над життям і смертю. Все, що її цікавило, – мистецтво, картини. Дратував світ людей. Хотілося втекти подалі від суспільства, цивілізації, всіх… А зараз…

Піти до сусідів? Практично ніколи не ходила. Навіщо будити їх? Уже давно глупа ніч і люди навколо сплять.

Він робить це заради Діни.

Залишив саму, пішов, все одно що до неї пішов…

І на душі стало так гірко.

В очах стояли сльози. Не текли, просто стояли і випікали очі. А що ж буде з нею?

Господи, чи в цьому світі є людина, на яку можна покластися?

Залишив її в будинку, заваленому, як висловився, обрядовими предметами. В будинку, де було ВОНО, і зник, покликаний боргом минулого.

– Будь вона проклята, така мертва і така!..

У Терези забракло слів. Раніше, мабуть, і не знала, що таке ненависть.

Її мучив страх і почуття безпорадності.

Начебто і раніше тут бувала, завжди сама, тижнями жила і не хотіла нікого бачити. А тепер усвідомила – проживання в хатині подібне до перебування на цвинтарі серед мерців. Так само, як у морзі.

Кожна із тих залізяк над головою багато могла повідати, ой як багато. І Тереза дуже сумнівалася, що хоч щось добре.

Здається, ще недавно могла провести тут вічність, всі свої плани пов'язувала з хатиною, а тепер так хотілося втекти. Та куди? Навколо безлика темнота, і куди подітися о такій порі? Вибігти з хати, а далі куди? В темряву, в ліс?!

Почуття безвихідності іноді буває дурнішим за будь-який сон.

Вона сиділа на сходах, підібгавши під себе ноги, ладна щомиті від найменшого звуку схопитися на ноги і помчати до людей. Всіх побудити, битися в істериці, але пригорнутися до живих.

Здавалося, серце от-от вистрибне з грудей, розірветься, нехай тільки щось стукне.

А вона знала, що стукне. Нутром відчувала.

Тиша теж тиснула невимовною вагою. Аж у вухах дзеленькало.

Ледве змусила себе звестися на ноги і зайти в спальню. Там був телевізор. Хоч якась ілюзія життя. Перебрала всі канали, які могла. Нічого не хотілося дивитись, врешті-решт залишила одну передачу і тихенько сіла, прислуховуючись не так до телевізора, як до навколишніх звуків.

І дочекалася.

Сама здивувалася ненормальному спокою, що раптом огорнув душу. Майже спокійно зійшла вниз і натрапила на уламки скла. Якраз на тім самім місці, де щойно сиділа.

І навколо порожнеча.

Не хотіла озиратися, боялася помітити щось, що дуже не сподобається. Але озирнулася.

Нічого.

Раптом у будинку знову стало тихо-тихесенько. Кинулася нагору.

Телевізор вимкнуто. В кімнаті нікого.

Рука сама потяглася до невеличкого дерев'яного хрестика на шиї. Це він її оберігав.

– Дякую, мамо, – прошепотіла.

Зненацька в голову прийшла ще одна ідея. Як раніше не додумалася? В одній з кімнат нанизу висів образ. Невеличкий, у кутку, колись давно привезений нею з дому.

Чимдуж кинулася до нього. Швидко, наче побоювалася бути недопущеною. Зашпорталася за поріг, мало не впала, біль блискавично розійшовся по тілу, та попри все, вона схопила образок і приклала до грудей.

Голосно стукотіло серце, заглушуючи все. І тільки трішки заспокоївшись, зрозуміла, що плаче. Сльози самі котилися з очей, навіть не схлипувала. Отак, з пригорнутим до грудей образом, провела час до ранку, вслухаючись у химерні звуки нічного будинку.

Борис був правий, коли казав про необхідність вивчати символи. Даремно вона не слухала. Зараз вже могла б читати давні записи. Недаремно він обумовлював потребу самозахисту. Як відчував.

Це все її вередливий характер. Завжди звикла все перекладати на інших. Завжди хтось має вирішувати її справи.

О, як же картала себе Тереза, обклавшись під яблунею книжками і манускриптами. Борис же якось сам до всього додумався, йому ніхто не допомагав. Який же він розумний!

Дівчина перегорнула пожовклу від часу сторінку книжки. Власне, все зрозуміло, бодай можна здогадатися. Скільки тут того добра і на окремих аркушах, і в тонких палітурках, і навіть у важких шкіряних обкладинках! А в неї часу ой як мало – лише до вечора кілька годин, а потім знову буде ніч.

За парканом пройшли сусіди, привіталися, Тереза навіть не звернула уваги, чи удостоїла їх відповіддю.

Зеленкувата ряднина зливалася з травою і губилася серед численних згортків давнини. Час від часу прибираючи з чола довгі пасма волосся, дівчина все більше заглиблювалася в прочитане, сортуючи дані за часом і смисловими прикметами. Релігії, вони одні виникали, інші зникали, залишаючи по собі сліди у вигляді міфів, легенд та ледь помітних знаках на стінах усипальниць. у кожного народу своя система божественних об'єктів, але всі вони зводяться до єдиного – існує споконвічна субстанція добра, яку намагаються подолати паразити, назва яких – демони. Для Бога вони ніщо, Бога вони не переможуть, проте є істоти, створені за Божою подобою, – люди, немічні і такі заздрісні та жадібні, – і за що їм даровано безсмертну душу? Вони не цінують дарунка. У що ж вони оцінюють життя людини, якщо Божого Сина відправили на смерть за тридцять срібників?

А ще безкінечне дурне прагнення влади. Над ким? Після смерті володарем не будеш – будеш підсудним. Та й земні блага досить часто бувають ілюзією. Можна мати мінімум. Але відчувати себе набагато вільнішим і багатшим, аніж той, хто вже й забув, для чого женеться за грішми та славою. Потрібно навести приклади, аби люди з їх безцінним даром осягли, для чого живуть, і зробили свій внесок у перемогу над злом. Саме про це кричать всі релігії, міфи, навіть дитячі казки, то чому ж люди не розуміють таких елементарних речей?

Сонце перекотилося небом і торкнулося земного обрію. Тіні дерев ставали все довшими і темнішими, поки врешті-решт не почали заважати читанню текстів. Сьогодні начебто й листочки на деревах тихіше шепотіли, дозволяючи Терезі не відриватися від роботи, і трави були м'якшими та духмянішими, і навіть люди не чіпали заклопотану власними проблемами дівчину. Спостерігали з-за паркану, проходячи повз присадибний садок, але мовчали. І Тереза більше не горнулася до людей. Вони мало можуть допомогти, їм самим необхідна допомога, може, й більше, ніж їй. Те, що переслідує її, відчувається, ВОНО десь окремо від неї, хоч і безжальне. А те, що переслідує всіх, – підступне, його думки та бажання сприймаємо як свої власні, воно не окремо – воно живе в людській свідомості, і ім'я йому… Здогадайтеся.

Правильно. Хіба не страшно? Чому ж люди не намагаються боротися?

Тереза відчайдушно шукала способи боротьби зі своїм невидимим ворогом. Вона знала – час обмежено. Навіть не обідала – врятували зеленкуваті яблука з тієї ж яблуні, під якою сиділа. Хотілося вижити, і це бажання виявилося таким великим, що надало сили боротися і навіть зменшило страх.

Вона «дерлася на стіни» тут, серед людей, подалі від лісу, а що ж тоді відчував Борис там, далеко в горах, за Межею, з першоджерелом у руках і наміром покінчити з матеріалізованим злом. Чи зло допустить ритуал? Навряд.

Тільки тепер Тереза схаменулася. Якою ж егоїсткою треба бути, щоб отак випровадити кохану людину на смерть. Справді кохану. Адже почуття не дається кожному, воно таке крихке та вразливе, і його так важко зберегти. А що зробила вона? Не попрощалася зі своїм коханим через те, що він мав у своєму серці когось ще до її народження, ще за два десятки років до їх знайомства. Хіба розумно вчинила? Цікаво, в чому саме винна Діна, щоб її ненавидіти через два десятиліття після смерті.

Жовтавий вогник сірника лагідно запалив свічку біля образка. Простуваті штори зсунуті на вікнах, на столі стоїть гаряча кава і лежить бутерброд, до якого вона не доторкнулася – не лізло в горло. І хоч надворі вже давно ніч, в душі панував тремкий спокій. Страх теж був, він нікуди не зник, але став меншим, переборним. Тереза почувала себе так, наче за один день подорослішала на кілька життів.

А ще в тій же душі гніздилося сумління і тривога за Бориса. Чи він повернеться? Де він зараз, що робить? Чи живий?

З губ зривалася тиха молитва. Не за себе, за коханого. В думках просила допомогти йому повернутися живим і неушкодженим, благала надати їй шанс, щоб розповісти коханій людині про власні почуття. Навіть якщо після цього він розвернеться і піде, навіть якщо після цього кохатиме лише Діну.

Видно, вітер надворі посильнішав, бо штори раптом злетіли вгору, мов пір'їнка, і довелося зачинити вікно. Опустила донизу залізну засувку та ще довго вдивлялася в непроглядну темряву, сподіваючись помітити Бориса. Щось усередині підказувало відійти від вікна. Небезпечно. Але бажання бачити рідну постать виявилося сильнішим. Допоки не почувся удар у скло.

І головне, що надворі на відстані кількох метрів окрім дерев нічого немає! Тихий скрегіт вказував на повільне сповзання предмета по склу. Невидимий.

Тереза відійшла і повернулася до свічки. Ставши на коліна перед образом і поклавши руки на стіл, дівчина знову почала молитися. Не за себе, за коханого. Це йому там погано, його намагаються зупинити…

Чи вже зупинили і прийшли по неї?

Пальці рук затремтіли і безпомічно лягли на квітчасту скатертину, сама ж дівчина повисла на столі, заходячись у мовчазному риданні. Не себе було шкода.

Просто – не встигла відчути себе по-справжньому коханою і боялася не дістати змоги побачити кохану людину і спокутувати свою провину.

Тільки б він прийшов. А далі вже що буде – чи почуття, чи цинічна зрада. Навіть якщо так.

Під ранок її, втомлену і виснажену, зморила дрімота. Зробили своє тоненька ковдра, яка розіслала по тілу лагідне тепло, і м'яка велика подушка, приставлена до стіни біля ліжка.

У величенькій залі із загадковою мозаїкою на підлозі було зовсім пусто. Обабіч стін стояли білі мармурові колони, освітлені вставленими в них же факелами. Язики вогню зміями звивалися по обмотаному просмоленими смужками стрижню і зникали разом із кіптявою в півтемряві. Тереза спробувала розібрати малюнок мозаїки. Поблизу коло її ніг простягався закручений хвіст змія, закінчуючись пікою, трохи далі факел освітлював гігантські пазурі та крила, трішки схожі на кажанячі. Чорне єство мозаїки зовсім не поєднувалось зі світлим, майже білим кольором зали, що губився в тінях округлого купола і колон. Вузенькі, наче прорізі, вікна в товстелезних стінах будівлі виходили на красивий водяний простір, теж освітлений десятками, а то й сотнями факелів. Чіткий містичний тандем чорного та білого.

Тереза вже знала, де вона перебуває – десь там, поміж хвиль біля спуску сходів очікують своїх жертв застиглі у вічності статуї. Але ж із храму має бути ще один вихід. Горло стиснуло передчуття недоброго. Десь, у глибині свідомості, вона осягала, що то тільки сон. Гнітючий і нехороший, як липке павутиння старого горища. Всього лиш сон. Але з нього потрібно вибратися, і успіх залежить від її власної кмітливості і спраги до життя.

З мармуру тягнулися щупальці холоду і смерті. Ще мить тому храм вабив до себе незайманою красою таємниць. Як тоді, над прірвою, жив в уяві чи не єдиним місцем гіпервисокого мистецтва. Шедевр, створений тисячами рук найталановитіших майстрів тих часів. Треба бути генієм, аби внести вклад в уособлення вищого прояву цивілізації, викласти в підлозі гігантську вражаючу мозаїку, та так, щоб жоден шматочок каменю і на половину міліметра не височів над іншим – суцільна гладь, мов склом покрито, поставити в залі багатотонні колони – однорідні, не складені з помірних частин. В наші часи з усім арсеналом техніки така мета є проблемною. А он та арка, що увінчувала вхід, – щонайменше двометровий барельєф людських постатей вперемішку з дивовижними рослинами і символами.

Мить тому вона не могла відвести очей і від зали, і від незвичайного пейзажу за вікном, але тепер, коли подих перетворився на пару і від холоду звело м'язи, Тереза кинулася до виходу.

Бігти. Із замку. Але куди?

Довжелезний коридор, вкритий нішами для амфор, Що за кілька метрів розгалужувався на двоє ходів, однакових, ідентичних і, здавалося, безкінечних. Тереза дзиґою закрутилася на черговому повороті. І тут амфори, як деінде. Невеличкі посудини з невідомого, мабуть, цінного каменю з виробленими ручками та кришкою, а над нею, амфорою, на стінці ніші виліплене чітке людське обличчя. Над кожною.

Від бігу все ще в розбій ішло серце і подих здавався жаром на тлі всюдисущого морозу.

Понаставляли «глечиків». Для чого? Дизайнер, певно, був диваком.

Руки самі потяглися до найближчої амфори. На темній блискучій поверхні посудини відбивалося світло язиків факела. Амфора здавалася такою живою в абсолютній порожнечі коридорів та німій покірності глиняних облич. Без проблем піддалася кришечка, і, ворухнувши посудиною, дівчина почула сипучий звук, схожий на шипіння падаючого піску в кар'єрах. Висипала те, що містилося в амфорі, на долоню. Сіра маса попелу не затрималась у пригорщі і серпанком просипалася крізь пальці. А Тереза оторопіла, зачудована побаченим. Попіл в амфорах? Прах мертвих?

Це що – гігантський крематорій?

Невже всі обличчя – візуальна пам'ятка про померлих? Відображення…

Кладовище!

Стало ще холодніше. На цей раз морозом сипнуло зсередини. З дитинства не любила кладовищ. Завжди вважала їх чужою територією і ніколи не задумувалася, що коли-небудь сама там опиниться. Але це буде потім, коли душа назавжди покине тіло і стане зовсім байдуже, що відбувається навколо.

Кладовище, величезний склеп відточеної краси.

Амфора вислизнула з рук і з оглушливим брязкотом розбилася об гладесенький мармур підлоги. Задкуючи, Тереза гарячково обдумувала, куди бігти далі, – всі видимі відрізки коридорів видавалися однаковісінькими. Не знати навіть, звідкіля прибігла.

Вибрала ліве відгалуження.

Такі ж амфори і такі ж повороти, на одному з яких Тереза ледь не впала, посковзнувшись на гладі підлоги.

Бігла далі, все швидше і швидше, вже не роззираючись довкола, – все однакове, тільки б вибратися з цієї… «краси»! Хвилини бігли в безвість, і Тереза вже й без годинника могла сказати, що бігає більше, ніж півгодини. Втомилася і, як тоді у підземних лабіринтах Львова, прагла єдиного – щоб закінчилися коридори. Стіни душили свідомість, обмежували повітря, прах лякав своїм єством. Тільки б вибратися!

На одному з наступних поворотів зупинилася.

Далі йшли порожні ніші. І це дивувало.

Ще кілька заповнених, і вже за кілька кроків – порожні.

Кінець?

Мимохідь кинутий погляд на одне з облич змусив озирнутися. Риси обличчя, такі рідні й такі застиглі, – аж душа занила. Батько. Але ж то неможливо. Він живий! Неможливо! Простіше піддати сумніву весь сенс буття склепу. Авжеж, це не склеп – тут обриси живих.

Та який же зрадливий сірий попіл, що висипався з амфори додолу!..

Тремтячими руками повернула посудину в нішу і стала мов укопана. Який сенс бігати по коридору, якщо виходу немає?

Тремтливі губи все ще повторювали: «Цього не може бути. Не може!»

Із забуття її вивів плач дитини. Судячи зі звуків – ще зовсім маленького немовлятка, і десь зовсім поруч. Плач долинав з отієї розвилки без амфор – єдине, що чітко усвідомлювала Тереза і що примусило її кинутися на допомогу дитятку.

Кілька поворотів, кілька зупинок і прислухань до звуків. Врешті-решт коридор вивів її до зали. Вхід був оздоблений орнаментом, схожим на попередній, але тут униз тягнулися невеличкі сходи. Підлога колоподібної зали містилася в невеличкому заглибленні, до якого виходило ще четверо таких сходів – видовище, подібне до впадання рік в озерце.

Немовля плакало десь поряд.

Тереза зійшла сходами вниз і завмерла. Просто на підлозі лежало загорнуте в шовк немовля. Але так холодно! Піддаючись інстинкту, дівчина кинулася до нього. Взяла на руки немічне створіння і притисла до грудей. Відігріти крихітку! Яким жорстоким треба бути, щоб покинути малятко на підлозі!

Немовля раптом перестало репетувати.

Заспокоїлося? Так швидко!

Тереза поклала дитинку на руки і вдивилася в обличчя. Воно посміхалося. Але посмішка була жахливою. Тисячі голок замість зубів своєю білизною контрастували з посинілими тонкими губами. Чорнющі очі безжальним поглядом вп'ялися в дівчину, вириваючи з жахом душу, – так висмоктують вустами сік з м'якого помідора. – О Боже… – прошепотіла Тереза.

Але навряд чи дана істота мала хоч найменше відношення до Бога. її невеличкі ручки, що закінчувалися довжелезними пальцями з химерними кігтями, потяглися до дівчини і вчепилися в руки мертвою хваткою. Губи раптом поповзли вверх, оголюючи довгі нижні голки і роблячи очевидними наступні дії створіння. Воно збиралося кусати. Зажерти.

Тереза присіла, аби поставити дитину на місце. Але не так сталось, як гадалось. Кігті влізли глибоко в руку, і їй було невимовно боляче. В тілі створіння була неабияка сила і спритність. І дівчина навряд чи перемогла б, якби… Якби не прокинулася.

У холодному липкому поті, але неушкоджена і жива. За вікном уже сіріло, і, схоже, закінчувався дощ. Звідкілясь долинала вранішня пісня півня і помірне ґелґотіння гусей. Тиша в будинку свідчила про те, що Борис ще не повернувся.

Позіхнувши і витягнувшись струною на ліжку, Тереза подумала, що варто лише прокинутися, аби вирватися з кошмару. А Борис перебуває там уже другу добу. А взагалі, жахіття для нього тягнеться понад двадцять років.

Зараз він за Межею. Хто зна, які випробовування йому доведеться пройти. Адже він всього лиш людина.

Там була Діна. І вона мертва.

Була Марта. Після кількох років у божевільні теж пішла з життя.

А Михайло Бурий? За ним давно клініка плаче.

Всі інші не повернулися з Пагорба взагалі.

Якщо вона лякається кожного звуку, прокидається зі сну в холодному поті, то що ж випало на долю Бориса?! Через що йому довелося пройти?

Якби вона сказала про свої почуття, у нього був би стимул боротися. А так йому, мабуть, байдуже: жити чи загинути, виконуючи обіцяне Діні.

То хто ж буде розповідати їй цікаві чудернацькі історії, до яких так швидко звикла? Особливо запам'яталася ота, про кохання, начебто воно пилком розкидане по квітах і варто тільки знайти свою квітку.

Полудень вп'явся в гори незвичною спекою, яка зазвичай кликала за собою дощі. Парило. Сусідський собака заліз в кущі порічок, аби сховатися від сонця, але навряд чи йому це допомогло – язик звисав, сухий і шершавий, а часте дихання переривалося лише на мить, коли кудлай намагався змінити позу. Неподалік від тих же кущів примостилася й сусідка, готуючи цілу купу речей для прання. Тереза завжди була з нею в не дуже теплих стосунках, а тепер тим більше не хотілося вислуховувати її репліки, але в хату повертатися не хотілося, і самотність чавила, мов камінь, провокуючи не найкращі думки.