Текст книги "Сакрал"
Автор книги: Iрина Хомин
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
– А що, може, пообідаєш у мене? – улесливо спитала підстаркувата сусідка. – Я зварила борщу.
– Не хочу. Дякую.
– Ти ж не снідала, певно.
– Снідала, – збрехала Тереза.
Вона чудово розуміла, що стара намагається підкреслити її непрацьовитість. Цю жінку завжди пекло, що Тереза не гне спину на городах, не господарює, а тільки пріє над своїми картинами.
А сьогодні й до картин не береться. Ходить подвір'ям, бліда, мов сновида. Може, не виспалась? Завжди спить до обіду і нічим не переймається. Мабуть, з глузду з'їхала, бо тиняється кругами від воріт до порога.
– Як удома, Терезо? – кралася в душу.
– Усе гаразд.
– Ти казала, наречений у Києві?
– Саме так.
– А хто той мужчина, що ти з ним приїхала?
Терезу аж пересмикнуло. Ну звичайно, на що сподіватися, коли приїздиш серед ночі і фарами освітлюєш подвір'я. Сусідка прокинулася і за всім спостерігала.
– До речі, де він?
Тереза порожнім поглядом глянула на стару і відверто відповіла:
– У пеклі.
Більше забракло сили слухати це. Кинулася в хату. Сіла на веранді і розплакалася. Слізьми не допоможеш, але так значно краще.
Десь загавкали собаки.
Може, він?
Даремно, півгодини минуло, а Борис не прийшов. Чи прийде взагалі?
Тільки б почути його голос! Усе б віддала. Не знала, чому раніше такого не траплялося. Але в Борисі їй подобалося все – і сильні руки, і суто чоловіча манера висловлювання, і його здатність вирішувати проблеми, і навіть вірність мертвій дружині, хоч раніше вона не могла цього визнати. І плакала зараз тому, що не могла його побачити.
Сонце повільно котилося через небозвід, мабуть, золотоголовий Ра вирішив затягнути муки людей, змучивши спекою. Але для більшості селян то був чудовий привід поратися коло сіна. Господаря видно здалеку – завжди метушиться, завжди пильнує господарство. Така його доля. Тереза ніколи нічим не переймалася. Тепер зрозуміла чому.
Споконвіку людство ділиться на дві категорії – люди, що вирішують справи матеріальні, та духівники – їх праця незрима, вони не допускають до власних таємниць, і якщо вони можуть зрозуміти тих, інших, то матеріалісти навідріз відмовляються осягнути справу «диваків».
Ніхто й не помітить зникнення ще одного дивака. Ніхто у світі не засумує за ним. Одна лише дівчина згадає і заплаче, можливо, колись навіть розповість своїм дітям, що був такий дивак.
Ввечері, коли стемніло, Тереза вже й не сподівалася на прихід коханого. Вона лежала на ліжку, скрутившись калачиком, і чекала, що разом з темрявою прийде ВОНО – мертве і безжалісне. Вона не сумнівалася, що коли-небудь настане мить його приходу. Вона потрібна ЙОМУ. Невідомо для чого, але потрібна.
Коли відчинилися двері в спальню, Тереза заплющила на мить очі, аби не бачити того, що прийшло по неї… А потім почула голос Бориса:
– Мені не вдалося. Потрібне тіло. Те саме тіло.
Вона не розбирала змісту. Видих злився із зойком радості – так щиро вона в житті ще не раділа. Сама не осягала, що зістрибнула з ліжка. Кинулася на шию Борису і почала жадібно його цілувати. Він не противився, навпаки – з такою ж жадібністю відповідав на її цілунки і за мить навіть перейняв ініціативу на себе.
Тільки один раз вона зупинилася, щоб сказати:
– Я знайшла свою квітку, Борисе.
І він усе зрозумів.
Він був лагідним, ніжним, пестливим, більше зважав на її відчуття, ніж на власні. її тіло з особливим трепетом відповідало на кожну ласку і поцілунок. Здавалося, так солодко ще не було ніколи…
Під ранок, коли Борис заснув, а вона пригорнулася до нього, раптом прийшло усвідомлення, що вже ніколи не зможе бути з Валентином.
По суті, вона сама запропонувала себе Борису, і будь-який інший уже б зневажав її. Але не він. Таких слів про кохання вона ще ніколи не чула і ніколи не відчувала стільки ніжності у дотику.
Вона хотіла бути з ним завжди.
…а під вікнами оселі, де ніжилися в обіймах закохані, стояла юна дівчина, так схожа на Жасмін, обійняла себе руками, і з очей нестримно текли сльози…
* * *
Вона прокинулася о дев'ятій ранку, Бориса вже не було. Раніше любила, коли Валентин покидав її в ліжку, це давало змогу поніжитися і розслабитися без його присутності. Але Бориса вона хотіла бачити, відчувати, хотіла лягти йому на груди, ніжно поцілувати в шию, прошепотіти якусь нісенітницю. І він обов'язково сказав би «кохаю».
Дивно, ні вчора на шляху до Львова, ні ввечері, коли кохалися біля каміна, він не говорив, що планує відлучитися. Справ більше немає, він, з його досвідом і знанними, не може втихомирити Духа, і залишається тільки спостерігати за розвитком подій. Але одне все ж пообіцяв Терезі:
– Я ніколи не віддам тебе ніякій силі, ти будеш щаслива, станеш відомою художницею і… – і не договорив.
А даремно Тереза не дозволила йому сказати ті слова… затуливши поцілунком вуста. Він хотів сказати, що з Валентином їй буде добре…
Але це було по дорозі додому на невеличкій заправці, коли зайшли в магазин купити води і чогось поїсти. Тоді ще Тереза пустувала, мов маленька дитина. Вона була повною протилежністю Діні – завжди цілеспрямованій і непохитній, яка при своїй зовнішній тендітності мала натуру сильну і далекосяжну.
А поки доїхали до будинку, вже й не виникало бажання говорити про Валентина. Хто він такий, щоб забрати Терезу? Чи зможе він любити її все життя, не зрадити і забезпечити всім необхідним? Відповідь очевидна. Хіба що останнє. Але він, Борис, теж зможе відгородити Терезу від фінансових проблем, і не тільки. Чому він має віддавати комусь кохану людину, коли доля йому вдруге дає шанс знайти щастя? Це така рідкість, і він не сподівався на таку велику Божу милість. Вчора, при світлі каміна, коли він годував її скибочками персика і вона сказала, що персик такий солодкий, мов його кохання, Борис вирішив боротися за неї, вже не тільки з демоном, але й з Валентином.
Залишилося тільки одне, що не давало спокою, – клятва, що її він дав Діні. Поклявся на крові, що вічно кохатиме її одну і помститься. Не зміг помститися – треба бути Богом чи хоча б ангелом, а він тільки людина. Та й з почуттями не вийшло – зустрів іншу. Подвійна зрада. Мертві такого не вибачають.
Але Діна повинна зрозуміти. Вона завжди відрізнялася від інших жінок неабиякою мудрістю. Тож коли Тереза під ранок заснула на його плечі, вкрившись ковдрою, виникло єдине правильне рішення – попросити в Діни пробачення і все пояснити. Свято віруючи, що там, у могилі, Діна чує його, він вирішив зранку відвідати її вічну домівку.
* * *
Яким же улюбленим став будинок Бориса! Навіть розкішний батьківський особняк і власна квартира не були такими рідними, як ця оселя, в яку запропонував переселитися коханий.
Його відсутність була якоюсь недоречною. їй не хотілося снідати самій.
Накинувши той самий махровий халат, спустилася в кухню, увімкнула електрочайник і заглянула у величенький сніжно-білий холодильник. Все, що хочеш, навіть готувати не треба – і вуджене м'ясо, і рулети, і напівфабрикати, які варто лише розігріти в мікрохвильовій печі. На противагу її холодильнику – тут цілий магазин.
Але нічого не хочеться.
Взяла з полички рум'яний червоненький персик і з насолодою надкусила його, відразу пригадалася сценка біля каміна, і тиха усмішка заполонила губи.
Поснідала справді по-англійськи, крім персика вмістилася лише кава, та й то невеличка чашка.
Радіо сповіщало останні новини, що трапилися у світі, час від часу перериваючи трагічні повідомлення недоречною веселою музичною заставкою. Для цього світу це норма, хіба можна придумати щось інше? І Тереза, як і тисячі інших людей, не вельми задумувалася над скоромовками дикторів. Хтось черговий раз пророкував загибель світу – як завжди протягом віків; десь пішли мільярди на вирощення клона вівці в пробірці, а десь тисячами вимирали люди від голоду і примітивних вірусів, бо економічна війна забрала в них усе. їм хоч би один мільярд з тих, що віддали вівці.
Тереза тут же згадала недавно почуті новини про відкриття чергового притулку для бездомних кішок, тоді як у країні на кожному кроці трапляються бездомні люди, бомжі, а ще скільки на межі через безробіття?
– Усе ж у нашому досконалому світі щось не так, – задумливо мовила дівчина.
Чому б це?
Дивлячись у вікно, вкрите коротенькою призбираною фіранкою, Тереза вирішувала, як діяти далі. В неї своє життя, нарешті їй усміхнулося справжнє жіноче щастя, і залишається лише перевезти речі до її нової оселі. Хотіла зробити це разом з Борисом, але, схоже, він має недобру звичку зникати. А може, хоче, щоб на нього завжди чекали. Жаль, досі не взяла номер мобілки. Навіть соромно комусь сказати.
Нічого.
Сидіти вдома і дивитися телевізор Тереза не збиралася, вирішила заїхати до батька, а потім до себе. Поки збере речі, Борис повинен повернутися.
* * *
Дві невеличкі троянди, зовсім ще пуп'янки, висковзнули з протягнутої руки і впали на холодну надмогильну плиту. Не міг сказати, чому не поклав, як завжди, а просто… кинув.
Її улюблені квіти.
Росою з пелюстків спадала вода на камінь – холодний темний надгробок. І в тій росі відбилося сонце, крихітне і непомітне, зовсім беззахисне, мов самі темно-червоні квіти. Простягнув був руку, аби поправити їх, але передумав. Нехай лежать так, розкидані.
Тут завжди було безлюдно, інколи здавалося, що й на цвинтар неподалік не навідуються люди. Збудували близьким малесенькі кам'яні домівки і відреклися. І тільки вітер щодня пролітає поміж травами і шепочеться з птахами та деревами.
– Привіт, кохана, – неголосно мовив Борис, притулившись спиною до плити: не міг дивитися на могилу, все одно що в очі. – Сьогодні чудовий день, правда? Я пам'ятаю, тобі подобалася така погода. Ти так любила в спеку купатися в озері. Я все пам'ятаю, кожну мить від дня знайомства з тобою. Завжди пам'ятатиму…
Знову обіцянки.
Не стримав клятви і знову щось обіцяє.
Як же важко сьогодні говорити! Ніколи так не було, завжди біг до неї від світу людей, щоб виговоритися. А тепер це так складно.
– Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Терезу? Дівчинку Марти… – осікся від лестивості власного голосу. – Звичайно, пам'ятаєш… Як же ще. Вона не апостол. – Сам не знав, кого намагається переконати. – Вона… – Вирвав жмут трави і нервово почав дрібнити його на шматки. – Вона хороша мила дівчина, майбутнє мистецтва, таких берегти треба, вона ніколи нікому не заподіє зла! До цієї справи Тереза навіть менше причетна, аніж ти. Вона ніколи не читала тієї чудо-літератури, що прирекла тебе на смерть, вона заслуговує на життя! – Черв'ячок, ймення якого сумління, дер душу зсередини, вимагаючи позбавитися відчуття провини, і Борис обрав далеко не найкращий спосіб. – Це ти все почала. Твоя непосидючість привела до ритуалу. Що саме ти хотіла довести?! Ти прирекла стількох людей на мученицьку смерть! – Тон став раптом грубим і жорстоким, майже з ненавистю. – Мовчиш? Ти завжди відмовчуєшся, коли до тебе говорять, ти не хочеш відповідати за свої помилки! Ти вбивця, Діно!
Він не міг бачити, як з граніту з-поміж написів імені виділилась малесенька краплина, схожа на ті, що падали з троянд. Стекла, залишаючи за собою нерівний прозорий слід, схожий на сльозу на щоці. І навіть вітер, що гуляв полем, не міг висушити її.
– Ти позбавила її шансів на щасливе життя. Твоя допитливість, будь вона проклята!
Дівчинка років десяти з білявим, мов ромашки, волоссям, заплетеним чорною стрічкою, ненадовго відійшла від матері, що прибирала свіжу могилу. Вона вперше була на кладовищі, але поведінка дядька, що знаходився метрів за сто, видалась, м'яко кажучи, нестандартною, її дитячий розум ніяк не міг усвідомити, чому такий дорослий дядечко сидить на землі. Не могла також зрозуміти, чому він раптом обернувся лицем до плити, став навколішки і почав битися головою об граніт.
– Мамо, мамо, там божевільний!
Та Борис не міг того чути.
Лише завивання вітру, що ні з того ні з сього подужчав, аж занадто. Вгорі ні хмаринки, зате по землі його сила лягала хвилями, звідусіль стікаючись до могили Діни. Листя, обірване з дерев, поодинці падало на плити і лягало поруч з розкиданими трояндами. Борис не помічав нічого.
– Я кохаю її… – Шепіт переростав у крик. – Розумієш, кохаю! Не думав, що вдруге зможу! Взагалі не думав, що здатний ще когось любити!.. – Обійняв плиту і притулився до неї лицем, ніби міг таким чином зігріти. – Я не знаю, як так сталося, де саме симпатія переросла у щось більше, але… Тебе я також люблю, кохана моя, ти завжди будеш у моїм серці. – Палкий цілунок граніту мав стати найкращим доказом. – Пробач мені, Діно. Пробач за кохання до вас обох. Це різні почуття, і моє серце розділилося надвоє. Пробач мене за кохання до неї!
А далі вже й сам не розумів, що говорить, – обривки фраз, слів, змішаних з поцілунками, якими вкривав плиту, обпікав теплом власних губ холодний неживий граніт. Мука скорчила його тіло, якби заплакав, було б легше…
Він не звик плакати.
Гранітні плити теж не плачуть, але краплі виринали то тут, то десь-інде і стікали додолу, зникаючи по дорозі в безвісті…
* * *
У той час, коли Борис мчав по шосе на потужному «Ніссані» додому, Тереза сиділа на м'якому кріслі в будинку батька. Поза «знак питання» і руки, що охопили голову, робили очевидним стан дівчини.
– Як він помер? – не відриваючи погляду від підлоги, в соте допитувалася Тереза в жінки, що працювала тут одночасно і прибиральницею, і куховаркою.
їй уже не відповідали, втомилися переказувати одне й те саме протягом години.
А в Терези перед очима стояло ніби виліплене батькове обличчя в коридорі, освітленому факелами. Але то ж був сон!
Прийшли зранку, а він мертвий, зупинилося серце – все, що пояснили їй люди, і тепер співчували, а може й осуджували, адже донечка загуляла так, що й на похорон не потрапила.
Хтось приніс чаю, аби заспокоїти дівчину. Вона випросталася, і, мабуть, у когось застигло на обличчі презирство. Вона не плакала. Виглядала втомленою, але очі залишилися сухими. Подякувала за чай, та напою не торкнулася.
– Все так неждано, – похитала головою.
– Хто ж знав? – зажурилася куховарка. – Що ж тепер зі мною буде? Валентин, ваш наречений, дозволив мені поки що залишатися в будинку.
Тереза з-під лоба глянула на жінку. Валентин. Він, виявляється, часу дарма не гаяв, бач відрекомендувався. На господаря мітить, ще кілька тижнів тому весілля було вилами по воді писане, а тепер й поготів.
Але, як повноправна господиня, заявила:
– Так, ви можете залишатися тут, за будинком треба доглядати.
– А ви не переселитися сюди?
– Ні.
– Будинок краще, ніж квартира.
– У мене є власний і нічим не гірший, повірте.
Людей уже нічого не дивувало, але того, хто увійшов у двері і почув останню фразу, інформація явно зацікавила.
– Ну-ну, і де ж ти збираєшся жити?
Валентинів сарказм не піддавався логіці. Спопеляючим поглядом він глянув на наречену, від чого вона аж встала з крісла.
– Дякую, – ввічливо мовив молодику, що приніс чай і виконував при батькові невідому функцію.
А може, й не при батькові. Хтозна, раніше Тереза його не бачила. Та відразу ж зрозуміла, за що дякують: Валентину зателефонували і повідомили про її перебування тут. Заклали, зрадили, а вона ще не встигла отямитися після попереднього удару. Наскільки все цинічно.
Вона планувала поговорити з колишнім нареченим, але трішки пізніше, хотіла підготуватися до розмови.
Як за наказом, їх залишили вдвох.
Тереза за мить встигла подолати власну розгубленість і тепер готова була відбити напад. Чи, може, почати самій?
Валентин теж не змусив себе довго чекати, роззирнувся по італійських меблях, заставлених книжками, кинув оком на стіл і врешті-решт, спершись на підвіконник, спокійнісінько спитав:
– Збираєшся жити з Борисом Сокольським?
У голосі вчувалося більше співчуття, ніж зневаги. Якби зараз пролунав грім, Терезу це вразило б менше.
– Тебе вже проінформували, – твердим голосом зробила висновок Тереза. – Швидко.
– Авжеж, я турбуюся про тебе.
– Не треба, про мене потурбується Борис.
Проте в очах Валентина світилася не злоба, а справді турбота, весь вигляд говорив, що на волю рветься дуже важлива інформація, і ця схвильованість у погляді – справжня.
– Нам треба поговорити, Терезо.
– Справді, так, я планувала.
Таким же тоном вона могла заявити: «Нам немає про що розмовляти».
Аж занадто стривожений вигляд Валентина просто кричав, що щось не так, як має бути. Неспішно розстібнув свій піджак, Терезу деколи навіть дратувало його «буденне» вбрання – костюм і, майже постійно, галстук, бодай коли-небудь одягнув би щось інше, як нормальні люди, просто мріяла побачити його в джинсах і відповідній сорочці чи светрі. Нічого, хай одягається як хоче, зате її майбутній чоловік носить одяг спортивного стилю. Віднедавна Тереза почала чіплятися навіть до дрібниць.
– Ось, – простягнув їй жмут паперів, які дістав із внутрішньої кишені. – І пам'ятай, я зробив це, бо мене непокоїть твоє майбутнє. А тепер ще й турбуюся за твоє життя.
Щиро не розуміючи, що відбувається, Тереза розклала те, що було в її руках. Кляті папери ніяк не хотіли розгортатися, заломлювалися, складалися знову. Врешті-решт перед нею постала фотографія Бориса. Багаторічної давності, тут він ще був зовсім молодим хлопцем, досить симпатичним, і навіть погляд у нього був інший, але вона впізнала б його із тисячі.
Далі йшли прізвище, ім'я, номер і… заголовок «Справа номер така-то».
– Це копія справи про вбивство, – коментував Валентин. – Твій Борис маніяк-убивця.
Вражена дівчина спробувала заперечити. Чи то посмішка, чи то її подоба зникла, коли Валентин майже налетів на неї, вже не стримуючи власних емоцій. Налякана Валентиновою реакцією, а може, звалена з ніг новиною, вона практично впала у крісло, на якому не так давно сиділа, а Валентин, розмахуючи руками, просто в лице прокричав:
– Він убив свою дружину і кількох її друзів. Просто так, через якісь релігійні переконання – до пуття нічого не зміг пояснити слідству!
– Не може бути, – у відповідь зарепетувала Тереза, – це помилка, його обмовили! Тобі вигідно так говорити, тебе завжди цікавили гроші мого батька, ти все сфальсифікував!..
Терезину спробу встати з крісла колишній наречений грубо обірвав руками, та так, що дівчині аж спинка віддала. Але раптовий сплеск енергії змусив його зупинитись і заспокоїтися.
– Його називали Сакрал. Це прізвисько. Так прозвали його ще до їх весілля. За свідченням свідків, Сакрал був фанатом і з ненормальною впертістю відстоював свої переконання. Ще коли був студентом, Сакрал побив одного зі своїх друзів тільки за те, що той вилаявся на території храму, у бідолахи були зламані ключиця і два ребра!
Дивлячись на Валентина широко розплющеними очима, Тереза не йняла йому віри. Взагалі не розуміла, що відбувається. Нова спроба встати на ноги увінчалася успіхом, на цей раз Валентин не перешкоджав, та коли вона заходилася шукати сумочку, аби зникнути з кімнати, поспішив видати подальшу інформацію:
– Ти знаєш, що твоя мати теж малювала картини? У тебе її талант. – Це Терезу зупинило, вона інколи здогадувалася про це з уривків батькових фраз. – А знаєш, хто поклав хрест на її таланті і мистецькій кар'єрі? Сакрал. Спитай його про це. Про її виставку в університеті. Але… – Валентин схаменувся. – Краще не питай, він небезпечна людина. Він щось задумав, Терезо. Перш ніж убити свої жертви, він втягує їх у якісь безглузді ігри, нав'язує хворі фантазії. Він божевільний, Терезо, всі його жертви йому довіряли. На одній він навіть одружився!
Дівчина заперечно хитала головою. Світ похитнувся у неї під ногами. Все, в що вона вірила, втрачено, піддано сумніву. Але… з однаковою ймовірністю може брехати і один, і другий.
– Він кохав Діну.
– Він хворий. Тебе він теж кохає? Він говорив тобі слова кохання? Будь обережною, бо Діну він таки вбив. Його застали на місці злочину, закривавленого її кров'ю. Він говорив з нею мертвою!!!
Неспроможна вислухати більше, Тереза вибігла з кімнати. Збігла вниз по нещодавно лакованих східцях. Батько любив порядок і явно не планував помирати. От чого він справді не любив за життя – це… Як вона раніше не збагнула? Він завжди був проти її мистецького потягу, та відколи себе пам'ятає – оті коридорні стіни, фарбовані у світле, завжди були оздоблені маленькими нічого не значущими картинками. Нікому не дозволяв їх знімати. Отже, якусь цінність вони мали. Можливо, пам'ять? Він вперше розвішав їх сам, через кілька днів після похорону мами. Маленькій Терезі назавжди в пам'ять врізалося це видовище. Він комусь тоді розповідав, як вони з Мартою купували ті картини на вернісажі.
Отож картини не з легкої маминої руки. Якщо вона справді була художницею, могла б намалювати щось сама.
Плани змінилися, щойно сіла за кермо автомобіля, їхати додому? Для чого? Потреба збирати речі тепер виявилася не такою вже й нагальною. Радше навпаки. Хто з них бреше? Валентин, який домагається її руки і батьківського спадку, чи Борис, присягаючись у коханні і мріючи про розкішне вбивство, яке б надовго запам'яталося людям?
У руках все ще була копія про судову справу. Так само обережно пальці перебирали складені вчетверо сторінки і розгорнули на отій першій, з фотографією. Очі не вірили в написане. Вбивство? Хіба Борис схожий на вбивцю? Згадалося перше враження при знайомстві на пагорбі. Маніяк. Завжди кажуть: «Перше враження правдиве, рано чи пізно до нього неодмінно повернешся».
Кожна наступна сторінка кричала, підтверджуючи приповідку. Згадувалися свідки, імена, свідчення самого звинуваченого… Підпис.
Лише один раз Тереза бачила таку закарлючку з літерою «Б» попереду. Впізнала б із мільярда.
Але якщо можна підробити справу, то скопіювати підпис ще легше.
– Кажеш – університет? – спитала Тереза нібито у Валентина.
А той справді раптом вирішив наздогнати дівчину і вибіг з будинку.
Для нього стало дуже важливим наздогнати її. Розкішні квіти на клумбі перед під'їздом перешкодою не стали. Проте дівчина, натиснувши на газ, через дві секунди зникла за поворотом.
– Університет, – повторювала собі Тереза. – Двадцять років – не так багато. Хоча б записи про виставки мають зберегтися.
Працювала логіка. Якщо відкинути чудове світле почуття кохання до Бориса та багаторічну перевірену довіру до Валентина, залишаються факти. Якщо виставка була – «плюс» у Валентиновій графі. Правда, це не розставляє крапки над «і». Решту покаже час. Ще ж треба перевірити автентичність судової справи в прокуратурі.
У розкішній альма-матері тисячів великих людей України і не тільки, тобто в університеті імені Франка, дали адресу непримітної маленької вулички Львова, пояснили, що там міститься мистецький гурток і керує ним людина, яка брала участь в організаціях виставок при університеті двадцять років тому. Єдиний чоловік з тих, хто не виїхав з міста.
Гурток. Бодай слово красиве.
Споруда своїми сірими невеличкими порожніми залами та коридорами зовсім не нагадувала альма-матер митців, які пізніше розносять по світу власні шедеври. Облуплені по закутках стіни, як і все некомерційне в нашій країні, благали про помилування і вклади. Кабінет мистецтвознавця, куди направили Терезу, був розташований на другому поверсі й давав змогу відчути весь смак любові до мистецтва, ще коли сходиш крутими сходинами і зазираєш у немиті вікна з видом на старі страшненькі особнячки зі сміттєзвалищем поряд.
Тереза двічі постукала в дерев'яні двері і, не почувши відповіді, зазирнула всередину. Все, як і малювала уява: старенькі меблі, завалені журналами, папками та недоречними вазонами, і серед оцього розгардіяшу в малесенькій кімнатці – худесенька літня жіночка з сивим, як молоко, волоссям. Господиня була явно не задоволена появою без дозволу, діловито поправила лляну хустку на плечах і зиркнула з-під товстих скелець окулярів.
– Ви записати дитину?
Тон говорив, що жінка сувора.
– Ні. Я хочу задати кілька питань.
– Про мистецтво?
– Майже. Ви пам'ятаєте виставки в університеті?
– Я все пам'ятаю.
– А… Марту Януш? Ви не пригадуєте такого імені? Обличчя жінки спохмурніло, видаючи глибоке замислення і явне незадоволення.
– Януш? Ні, такого… Але була одна Марта… Болгарка за національністю.
– Так! – майже крикнула Тереза. – Це моя мама.
Раптова зміна погляду насторожувала. З неприхованою цікавістю стара оцінила Терезу з ніг до голови і зробила висновок:
– Ви не схожі.
– Знаю. – Тереза мить обдумувала, як сформулювати наступне питання. – Кажуть, у неї була виставка? Вона гарно малювала?
– Гарно – не те слово! – здивувалася Терезиній непоінформованості жіночка: як можна не знати цього, адже йдеться про власну матір? – її картини були чудові! Яке майбутнє відкривалося перед Мартою! Ви навіть не можете собі цього уявити. Будь-яка людина мистецтва, яка бодай один раз бачила роботи Марти, говорила про неземну геніальність дівчини! Ну, ви, мабуть, не розбираєтеся в мистецтві, і вам важко пояснити, що таке поєднання стилів, але, попри різнобарвну стилістику, картини Марти жили, в них відчувалася містика, яку дівчина намагалася відтворити в кожній своїй роботі.
– А виставка? – згадала пораду Валентина.
Тут жінка відвела погляд і пригнічено мовила:
– Не відбулася. – Старечі пальці затремтіли, коли вона почала складати папери на купку. – У всьому винен Сакрал. Ви б знали, яка то недобра та цинічна людина!
Вдруге за сьогодні Тереза почула прізвисько Сакрал. Але ж ідеться про її коханого!!!
– Стільки ненависті не відчувалося ні в кому, – вела далі стара, встаючи з-за столу. І, незважаючи на досить голосне рипіння дощок, притишила голос. – Вірите, мене досі проймає страх при згадці про ту людину. Чорт, а не людина!
– А ім'я його…
Стара здивувалася запитанню.
– Борис. Сокольський, здається… Не має значення, – махнула рукою, не звертаючи уваги на те, що дівчина прихилилася спиною до одвірка. – Паскуда. Скільком життя скалічив! От, знаєте, поки розмовляєш з ним, буцімто правду говорить, все правильно, щирий і начебто добра бажає. А коли починаєш розуміти, що граєш за його правилами в безумство, виявляється, що дуже пізно…
– Граєш?…
– Ніколи його не розуміла. Мабуть, він був божевільним. Маніяк якийсь. Дівчина так гарно малювала, а він мало не добився її відрахування з університету. І тільки тому, що в її картинах була містика. Сакрал. А знаєте, чому його називали Сакралом?
Знайшла в собі силу заперечно похитати головою. У вухах починало гудіти.
– Він був схиблений на містиці. І проповідником не був, а щось таке… не розбереш. Але будучи впливовою людиною і маючи владу, переслідував усіх, хто цікавився… як він висловлювався, недозволеними речами. Інквізитор – і квит! Скільки людей залишилося без роботи! Коли б не він, я ніколи б не пішла з університету. Але, слава Богу, його посадили у в'язницю. Нелюд убив власну дружину, бо вона вивчала давні релігії. Але ж як закрутив дівчині голову, дивуюся…
Тереза промовчала. У справі було вказано, що Бориса Сокольського за недостатністю доказів причетності до вбивства виправдано. Але свідки, всі як один, говорили, що бачили його, закривавленого, біля жертви!
Старенька мистецтвознавиця говорила ще і ще, але Тереза вже не слухала, гул у вухах пересилив слова, і вона, мабуть, сама не усвідомлювала, що тихенько, не прощаючись, вийшла на сходи і, геть шокована, повільно попленталася вниз.
На шляху в прокуратуру ледь не втрапила в аварію й раптом згадала про побиту «Таврію» і той вечір, коли вона зачепила іномарку. Тоді Борис теж був поряд і здавався таким щирим і надійним. Від згадки про Бориса дівчина здригнулася. Знервувалася і відчула в горлі присмак відрази. Ніколи такого не було.
Сакрал. Відтепер він для неї Сакрал. Убивця.
А ноги самі вели в прокуратуру, щоб іще раз почути підтвердження.
І почула.
– Так, – сказали в архівному відділі, – дійсно незрозуміла справа. Нещодавно нею цікавилися. Я думаю, всім було зрозуміло, що підсудний винен. І не тільки в цьому вбивстві, а ще в кількох, але чому його відпустили?… Блат, напевно…
І розвели руками.
Останнє, що бачила, – оте, як розводили руками, потім прошепотіла щось на зразок «до побачення» і пішла геть, засліплена образом Сакрала, що пестить її оголене тіло перед каміном.
* * *
Світло фар вихоплювало з темряви сіру смугу асфальтованого шосе та інколи поодинокі дерева обабіч дороги. Ніч огорнула навколишні поля і тиснула з неба чи то зірками, чи то темрявою, що так і соталася звідусіль, немов з темних недобрих джерел зі свердловинами в пекло. Дорожні знаки на мить засліплювали своєю білизною і відразу ж зникали позаду, поглинуті всюдисущим мороком та нічною прохолодою, що так і дерлася в авто крізь відчинене бокове скло і ховалася там за спиною, лягаючи пластами і простягаючи до водія свої химерні щупальця. Тереза ніколи не любила холоду і зараз намагалася не звертати уваги на протяг, проте віконечко про всяк випадок легенько причинила. До того ж починався дощ. Поодинокі краплини потрапляли на вітрове скло і розповзалися гадиною донизу, полишаючи сліди, крізь які важко було добре роздивитися дорогу.
Дощ густішав, і за кілька хвилин почалася справжнісінька злива, що обмивала машину з усіх боків, потоками спливаючи по склу, і це змусило дівчину зменшити швидкість. Часова затримка дратувала. Тереза сама не знала, навіщо поспішає, – за спокоєм чи за смертю. Однаково. Лишень би швидше.
За наступним поворотом починалася траса, і навіть крізь зливу виднілися лісосмуги вздовж шосе і зовсім спустіле тіло дороги. Моторошно і самотньо. Отож десь там, за кілька годин їзди, знаходиться місце, яке зможе відповісти на всі спитання.
Свідомість, психіка, розум уже змирилися з шоком, і тільки серце боролося і, здається, перемагало все інше. Свідомість говорила: так, це правда, твій коханий психопат-убивця, що вибрав собі наступну жертву, можливо, прорахував твої кроки і чекає за наступним поворотом. Психіка сплела нерви в жмут, від напруги примушуючи тремтіти все тіло, особливо на кожній ямці, в яку потрапляла машина, через це тіло не слухалось і, непідвладне, автоматично перемикало коробку передач і крутило кермом. З розумом було найгірше – він підказував, що нова інформація – це не тільки розбиті мрії, а й реальна смертельна небезпека, бо дії хворої людини, яка живе заради вбивства, передбачити неможливо.
Гра. Як можна бавитися в смерть і коли вона вляпалася в ігри Сакрала? Справді, її звичне життя вибилося з колії, коли з'явився цей чоловік. З першого ж дня. Перше враження не бреше – переконалася в народній мудрості.
Десь на виставках він міг помітити її знак і знав, що подібне існує в давніх символіках.
Тереза з розпачу витерла рукою сухе чоло, навіть не зауважуючи, що зробила.
Його хвилював містичний підтекст її картин. Згадати б маму. Бідна! Вона першою постраждала від забав Сакрала. Знищити людині життя лише через те, що не сподобалися картини. Як це було? В яку гру він втягнув Марту, примусивши збожеволіти і ледь не вбити власну дитину. Чим можна залякати жінку?… її він теж переконав в існуванні темної сили, яка вийшла з надр пекла? Швидше за все, там теж була розіграна вистава і підіслані воістину талановиті актори, як-от, наприклад, Рома.