355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Iрина Хомин » Сакрал » Текст книги (страница 1)
Сакрал
  • Текст добавлен: 20 марта 2017, 13:00

Текст книги "Сакрал"


Автор книги: Iрина Хомин


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Iрина Хомин
Сакрал

Пролог

 
Цілунком Юди волхв напроти трону
Корив серця верховних і жерців,
Пообіцяв царевичу малому
Усе, що пригадати тільки зміг.
 
 
І в срібних шатах молода цариця,
Що тільки народила немовля,
З поклоном волхву, наче так годиться,
Віддала в руки крихітне маля.
 
 
Всміхнулась людям – син її владика  —
Таких ще не бувало на землі!
І визріла у когось помста дика,
Така, що не присниться навіть в сні…
 
 
Спустів старезний величавий замок,
Усе покинуте – і золото, і трон.
Лиш стогін серед ночі кличе: «Мамо!»
Зло повертається прокляттям – це закон…
 
* * *

Коли океан після відчайдушного штурму берегових скель нарешті затих і став суцільною водяною гладдю, серце Кролла стиснулося з такою силою, що біль озвався в усьому тілі й змусив пальці вчепитися в жезл. Він відчував себе безкрайньо самотнім. Тут, на березі океану, не було навіть чайок.

Він знав чому.

Тут не було й звірини – в цьому Кролл був стовідсотково впевненим. Він був сам. І він так і не звик до страху…

Руки автоматично ковзнули по жезлу і підняли його вгору. Погляд метнувся кудись убік. Кролл не хотів бачити того, що наближається до нього. Те, що змусило змертвіти місцевість і… навіть хвилі позбавило життя. Океан нині не виглядав океаном. А вітер більше нагадував подих – деколи гарячий, а інколи просто морозяний, здавалося, от-от випаде сніг…

За стільки років блукання по світу, вірніше, його відлюдними закутками, волосся Кролла відросло і могло б вільно спадати на плечі, якби не вітер, що рвав його в різні боки, інколи ставлячи сторчма, наче хтось невидимий та химерний запустив у нього свої щупальці й намагається вирвати з корінням. Ніхто б не впізнав у Кроллі колись бритого наголо єгипетського жерця. На ньому вже не було світлої золотавої одежі, що належала за правом верховенства. Була чорна брудна ряса, капюшон якої рвав вітер, погрожуючи настромити на голову і, через великий розмір, затулити від нього навколишній світ.

У тиші, від якої крижаніла кров, вчувалося завивання вітру і віддалені химерні голоси, що не належали ані живим людям, ані цьому світові…

Кролл випростався, підніс жезл ще вище і стиснув його обома руками. Це коштувало зусиль, бо страх спаралізував усе тіло.

У нього зараз виникло одне-єдине бажання. Він ще ніколи нічого так не хотів, як цього.

Не бачити того, що діється навколо. Не бачити того, ЩО ПРИЙШЛО ПО НЬОГО.

Просто заплющити очі й померти. Зникнути.

А вітер щодалі ставав сильнішим, проймаючи Кролла то морозом, то теплом.

Кролл нараз відчув, що ВОНО зовсім поряд. Раптово розсипався камінь, що стояв за якихось півметра від нього. Розсипався на порох, який відразу вітер поніс у безвість…

ВОНО любило мучити. Особливо страхом.

Кролл стулив повіки і несподівано для самого себе мовив:

– Коли-небудь ти зіткнешся з тим, хто тебе зупинить… Інакше просто несправедливо…

* * *

Крихітна молода дівчина сиділа просто неба на траві на вершечку величезного пагорба, з якого відкривався неймовірної краси краєвид. Крутий спуск був в уяві мало не прірвою, за якою лежала захована в глибині між горбами рівнина, розділена навпіл блискучим лезом ріки. А на полотні красувався величавий храм поміж тих же горбів, точніше, на підніжжі одного з них, храм на березі озера, сліпучо-білий з витонченими архітектурними композиціями, безліччю граней і білими мармуровими сходами, що спускалися до самої води.

Залишилося нанести лише кілька штрихів, і Тереза втомлено опустила руки, з якоюсь прикрістю перевела погляд з недокінченої картини на реальний пейзаж і подумала: шкода – адже така будівля справді б прикрасила краєвид.

Забруднені фарбою пальці ковзнули по оголених ногах і залишили темний брудний слід. Вона могла б витерти ноги хусточкою, але не схотіла – все одно зараз зійде вниз і скупається в річці. Молода художниця завжди купалася на смерканні в холодній гірській річці, уявляючи себе жрицею невидимого храму на березі озера.

– Гарна картина, – почула вона позад себе. – Ти ще не завершила її, а вже поставила в кутку свій таємничий знак.

Незнайомий махнув рукою, вказуючи на щось середнє між двобічною свастикою і колом.

Він обійшов картину, і Тереза мала можливість розгледіти чоловіка, який з'явився нізвідки. Власне, можна було зійти сюди стежиною з боку селища, але стежка простягалася перед очима Терези – вона б помітила його!

Ні, він прийшов з боку лісу, з Пагорба Тіней, який обминають місцеві жителі. І їй теж не радили йти понад «прірву», казали, що там недалечко є межа, де починається земля проклятих. Чому так говорили, Терезі вивідати в місцевих не вдалося, а піти і подивитися самій, ЩО ТАМ, вона теж не наважувалася.

– Я ставлю такий знак на кожній своїй картині, – відповіла Тереза, коли незнайомий знову глянув на полотно.

Той кивнув – мовляв, знаю.

Його цікавив сам храм. Не горби, не вкриті лісом схили, а храм. А ще озеро.

– Так, він справді знаходився на отому схилі, – підтвердив незнайомий. – І можливо, такий само сліпучо-білий…

Дівчина не зрозуміла.

– Справді, було б дуже добре, якби храм існував…

– Якби?

– Ну… його ж немає! – розгубилася Тереза.

Вона раптом підхопилась на рівні і заходилася складати інструмент.

«Кумедно, – заспокоювала себе художниця, – чоловік пожартував, а я почала нервуватися».

Але, певно, відповідь Терези здивувала незнайомого, бо він продовжував вдивлятися в неї прищуленим поглядом.

– Ти не знаєш, – прозвучав висновок.

– Про що? Про існування храму? – спробувала відповісти жартом.

– Звідки у тебе цей знак?

Пронизливий погляд дівчини мав би зупинити питання. Ситуація була не зовсім звичайною.

– Звідки?

– Сама вигадала. Ще в школі. – Тереза спробувала згадати, в якому саме класі, але не змогла – здавалося, вона знала його завжди, просто одного разу намалювала ручкою на сторінці зошита. Задумалася і намалювала. – Малювала якісь хрестики, кружальця, і вийшов отакий цікавий знак.

– Справді? А може, ти колись бачила його в книжках… пергаментах. – Настирливість незнайомого починала дратувати. – Можливо, хто з батьків показав тобі знак?

«От зануда, – подумала Тереза. – Звідки він взявся?»

– Моя мама померла, коли мені виповнилося п'ять. До того часу вона перебувала в лікарні для божевільних. А батько завжди був діловою людиною, він взагалі таких штучок не визнає. Вони його дратують. Задоволені?

Тон, яким Тереза видала інформацію, пропонував незнайомому забиратися геть, але схоже, що в цій точці перетиналися його власні інтереси і він не мав наміру відступати.

Чоловік ще раз задивився в темні, мов ніч, очі Терези, що так відтінялися світло-коричневим довгим волоссям. Задивився так, наче хотів знайти відповідь на питання, яке мучило його вже понад двадцять років. Але відповіді не було. Вона ховалася під шаром грунту в давніх містах, в мурах пірамід, про них мовчали мертві…

– Ти справді не знаєш? – Здавалося, питав не Терезу, а когось іншого невидимого і давно неіснуючого. Але нараз стрепенувся і задав інше запитання: – Ти гадаєш, що зможеш дати раду сама? ВОНО сильне, сильніше, ніж думаєш. І ВОНО зовсім не має жалю. Сказати, що ВОНО приносить смерть, буде неправильно. Смерть – це частина ЙОГО…

«Він божевільний! – зробила висновок Тереза і поглянула на схил. – Нікого! Лише цього їй бракувало!»

Правильно оцінивши стан дівчини, незнайомий спокійно мовив:

– Мене не слід боятися. ЙОГО бійся.

Залишилося забрати лише полотно, а потім податися вниз до селища і якомога швидше. Це було єдине бажання, що вирувало в душі дівчини. Але там, поряд з полотном, цей божевільний. То, може, покинути картину напризволяще? Але ж стільки праці!

– У твоїх думках світ, Терезо.

– Звідки ви знаєте моє ім'я?

– Інший світ. Храмів і духів, давнини, страждань, і невідомі знання, що передаються лише втаємниченим. Чи не так?

– Ви помилилися.

– Тоді скажи, що, залишаючись наодинці, ти обдумуєш буденні проблеми, які необхідно вирішити. Скажи, що, перебуваючи серед людей, ти не замислюєшся над тим, чого не існує, – його голос переростав у крик, – скажи, що віриш у те, що храму ніколи не існувало! – Рука його метнулася в бік картини, і Тереза відбігла на кілька кроків назад. – А цей знак – Знак переходу, зіткнення, Ворота, точка злиття двох світів, крізь яку просочуються твої знання, те, що ти вважаєш власною фантазією! І крізь яку просочується мертве у світ живих…

Голос раптом став зовсім тихим, немов біль, що не гоїться часом. Цю людину щось тривожило, в погляді з'явилася мука, але тільки на мить, і Тереза скористалася тим моментом, щоб схопити картину і кинутися геть.

Не зупиняв, не намагався схопити її і лише, коли зникла серед дерев, гукнув:

– Ти не зможеш дати раду сама! Ніхто не може…

* * *

Кладка відповіла гулом, коли Тереза швидко пройшла по ній. Майже пробігла. Практично всю дорогу озиралася назад. Здавалося, що божевільний захоче догнати. Здавалося, що зараз озирнеться і помітить його посеред дерев. При світлі сонця, що заходить. Посеред тіней. Байдужого і невпинного. її гнав страх.

Але навіть коли вона забігла у свій будиночок, якого два роки тому купив її батько, виконуючи чергову забаганку єдиної донечки, страх не зник. Щільно причинені двері не дали бажаного спокою. Здавалося, усе її єство завмерло в очікуванні стуку.

Але стуку не було, а страх не минав.

Ввімкнене світло залило кімнату і частину коридору, де Тереза зазвичай складала інструмент і полотна. Але сьогодні в коридорчик її не впускав дошкульний страх. Батько завжди казав, що слід боятися живих. Але Тереза чомусь більше боялася отакої пустки. Бо порожнечі не буває. Там просто немає живих…

Як отой чоловік вгадав її думки?

Про духів? Про храми?

Треба ввімкнути в коридорчику світло. Змусити себе і ввімкнути.

Вона підійшла до порога. Залишилося тільки простягнути руку, намацати на стіні коло дверей вимикач і натиснути кнопку. Але здавалося, що хтось схопить за руку. Вона не знала хто.

Можливо, ТЕ, про що говорив отой чоловік?

Вона вже не знала, кого більше боїться – божевільного незнайомого чи… ЧОГОСЬ іншого.

Рука швидко метнулася і натиснула кнопку. Загуділа лампа денного світла. І Тереза полегшено зітхнула. Порожньо. Тільки полички зі скрученими полотнами і розкиданим інструментом. Це ж треба так злякатися. Наслухалася божевільного і злякалася. А насправді тут зовсім нічого немає.

І так само в кімнаті за плечима. Хоча вона могла поклястися, що відчуває чийсь погляд у спину.

Невже її знайшов отой чоловік?

Вона нараз озирнулася, але нікого не помітила. Це тільки страх. Дурний страх, що супроводжує її все життя і якого вона мусить коли-небудь позбутися.

Двома годинами пізніше, коли вимкнула телевізор і тепліше загорнулася в ковдру, подумала, що слід нарешті покласти край своїм фантазіям. Треба поринути в реальний світ, узяти участь в організації власної виставки, а не лише малювати картини; зрештою, відповісти на почуття Валентина. Він заслуговує на нормальні стосунки…

Незчулася, як заснула.

Встала з ліжка і вийшла з кімнати. Босоніж. У коротенькій атласній нічній сорочці, що так спокусливо облягала тіло. Збігла сходами вниз і вийшла надвір.

Величні сходи з білого мармуру, що освітлювалися обабіч факелами, простягалися далеко вниз і зникали в темряві. Вона знала, що далеко, метрів за двісті звідси, вони заходять у воду – воду прекрасного чистого гірського озера. Неймовірна краса. Темрява і білі мармурові сходи освітлені вогнем. Деінде статуетки незнаних звірів чи птахів прикрашали черговий сходовий майданчик, а вона все бігла і бігла вниз, босоніж, по освітленому факелами холодному мармуру. Тріпотіла коротенька нічна сорочка, розвівалося на вітрі волосся, а вона чимдуж бігла вперед. До озера.

Ноги торкнулися крижаної, мов лід, води, на мить спинилися, а потім сміливо ступили в неї. Сходи заходили в воду. Глибоко. Закінчувалися досить широким мармуровим майданчиком, по якому були розкидані статуетки міфічних створінь. Деяких до половини омивали хвилі, деякі зовсім ховалися під водою. Вона пірнула. Мільйон голок впилося в тіло, аби вмить перетворити його на лід. Але стало легко. Дуже легко. Тереза розплющила очі і помітила підводні статуї. Німфи, сирени… що навіки застигли в камені. Інший світ, незнаний людьми, не бачена ніким краса.

Раптом одна із сирен розплющила очі і простягла назустріч свої мармурові руки, махнула крильми і незримим поглядом примусила серце стиснутися від страху.

Кров застигла в жилах вже не від холоду, а від жаху, від усвідомлення того, що діється. Швидше з озера!

Тереза вже перед самою поверхнею випустила повітря з грудей, аби набрати свіжого, аж ні! Здавалося, поверхня над водою стала твердою, точніше, густою, і не випускала дівчину з води. Вона билася руками об хвилю так, наче то була крига. Повітря забракло, і поряд була жива статуя…

Вона глибоко вдихнула і… прокинулася.

У ліжку, під ковдрою, було неймовірно холодно, мов у холодильнику… Можливо, від дощу, який стукотить у вікно. Яка ж там була злива! Шум дерев, блискавки, грім. Стихія освітлювала кімнату, подібно до спалахів фотоапаратів.

«Волого, і тому приснилася вода», – пояснила собі Тереза.

А ще протяг – навпроти вікна відчинені двері. Мабуть, забула зачинити їх, хоч завжди зачиняє їх на ніч…

* * *

Ранкове сонце підбилося вже височенько, стояло майже в зеніті, коли заспаній Терезі заманулося вийти на подвір'я. Защіпаючи на ходу джинси, підійшла до великого відра з водою, лінькувато поглянула на безхмарне небо і з нехіттю вмилася прозорою холодною водою. Сон не відступав; все ще перемагаючи дрімоту, вона опустилася на сходи і, притискаючи рушник до вологого обличчя, перебрала в пам'яті вчорашні події.

Дивно було самій, що її так схвилювала поява незнайомого і його безглузда балаканина. Якби він був маніяком, він спробував би її переслідувати. Атак… може, приколовся. Буває…

Сьогодні ввечері вона мала бути у Львові. Пообіцяла Валентину, що відірветься від своїх божественних справ і спуститься на грішну землю. А точніше, повечеряють у затишному кафе і проведуть разом кілька годин. Перед тим як він знову поїде у справах. Відколи Валентин поселився в столиці, вони зустрічалися нечасто. Минулого разу вона образилася – коханий назвав її нереальною. Мав на увазі її фанатичний потяг до мистецтва. А якою могла вирости Тереза, коли їй ніколи не доводилось хоч щось виборювати. Хочеш університет? Ось, на долоньці. Хочеш дачу в Карпатах? Ось вона! Коханий її примхів не сприймав. Та й чи можна його назвати коханим? Так, людина, яка поруч, тільки й те. І яка пов'язує власні плани на життя з тобою. Досить непогано знається на мистецтві й бере участь у різних заходах як організатор. А ще, крім того, має власний бізнес. Досить непогана партія, чи не так?

Можливо, він навіть її кохає. Тереза не була впевнена стовідсотково, але якби він нічого не почував, вони давно б уже розійшлися. А так терпить усі її коники. Коли Тереза цілком серйозно сповістила йому про свій намір стати професійною художницею, він погодився, навіть сказав, що не хотів би, аби його дружина працювала. Мабуть, гадав, що вона сидітиме вдома і буде домогосподаркою, котра десь, колись, щось там намалює… Він, певно, справді так гадав, бо коли Тереза почала тижнями жити на дачі, подалі від цивілізації, і писати свої картини, щоб ніхто їй не заважав, Валентин її не зрозумів і назвав нереальною. Для нього бізнес, безперервний рух, можливість заробити гроші – ось справжнє життя. Те, що дає змогу людині почувати себе справді людиною. Тереза не розуміла важливих речей. Забезпечене розпещене дівчисько. Але невдовзі він збагнув, що вона не розуміє ще однієї дуже важливої істини – що таке сім'я. Того, заради чого людина все робить і, зрештою, живе. Полишена на себе (бо батько за роботою майже не бачив дочку) уявляла себе окремо від чоловіка і дітей. Терезі хотілося лише творити свої картини, а стосунки між рідними, близькими людьми були для неї другорядними. І Валентина дратувала її нереальність, її нерозуміння, але він вважав, що зможе підкорити собі примхливу, досить капризну успішну маленьку художницю Терезу Януш.

Найголовніше, що Тереза все це усвідомлювала, наче відгадувала його думки. її приваблювала така гра, самій цікаво, хто ж кого переможе?

А можливо, вона усвідомлювала значно більше: жити нормальним життям – це не для неї. І хто розпорядився її долею, небо чи пекло, її підсвідомість теж не могла збагнути…

– Відпочиваєш? – раптом почула дівчина десь зовсім поряд.

Спершись на браму, стояла сусідка, що жила через хату. Ще молода Років під сорок, але вже добре спрацьована огрядна жінка із захованим під хусткою волоссям. Характер у неї був хороший. Добра і жартівлива, одне слово, жартівниця.

– Ага, відпочиваю, – неголосно, але так, щоб відповідь Галина все ж таки почула, відповіла Тереза. – Втомилася спати, тож відпочиваю.

Щире позіхання стало найкращим підтвердженням її словам.

– А що ж ти вночі робила, що вдень спиш? – Галя кинула погляд на годинник.

– Дощ не давав, – збрехала Тереза.

Вона пам'ятала, що вибилася зі сну лише на десять – п'ятнадцять хвилин, але хіба люди, які звикли вставати о шостій ранку, тебе зрозуміють? І що казати? Добре, що все можна перекласти на стихію, мовляв, страшно було, блискало, шуміло…

Але наступне питання вивело Терезу з рівноваги:

– Який дощ?

– Злива…

– Злива?… Але ж не було ніякої зливи. Я не сплю від четвертої, виходила надвір. Сухо. Зовсім сухо. Поглянь, і пилюку не прибило. Коли б то пройшов хоч маленький дощик, а то так набридло, на городах нічого не росте!..

Якби Галина тільки знала, яке враження справлять її слова! Як стиснеться Терезина душа.

Не могло наснитися.

Озеро, статуя – це сон… Так можна і з глузду з'їхати…

У вас бувало, що подія, яка відбувається, здавалася такою, що колись вже була? Коли здається, ніби знаєш, що станеться найближчим часом. Знаєш, але не можеш до кінця втямити того, що має відбутися. Просто не хочеш вірити, що ЦЕ таки станеться…

Тереза копирсалася у власній свідомості. Щось вислизало. ЩОСЬ. Знову фантазії? Може, Валентин має рацію, і їй слід стати більш реальною? Допоки ще при своїй пам'яті. Живемо на світі один раз, отож жити треба достойно. Хіба можна самій відмовлятися від нормального життя? Зараз вона спакує речі і повернеться до Львова. До Валентина. А ще почне готувати свою виставку. Раніше віддавала Валентину готові картини, а все решта було його проблемою. Тепер вона перебере на себе реальні проблеми.

– Ти десь «літаєш», – жартівливо завважила Галина, – не переймайся, він тебе кохає, і ви обов'язково будете разом.

– Звичайно, – відсутнім голосом відповіла Тереза і схаменулася – Галина сама підказала відмовку, людям не обов'язково знати про її «фантазії». – Сьогодні ми помиримось і завжди будемо разом. Власне, ми вже помирилися, залишається обговорити деякі речі.

– Що ж ви так часто сваритеся?

Тереза задумливо похитала головою. Як можна не сваритися з людиною, до якої в неї немає ніяких почуттів?

– Він мене не розуміє, – пригладила рукою розтріпане волосся. – Впертий. Але такий, як мені треба. Опора в житті. Поки що він один здатен впоратися з моїм характером.

– Поки що! – Галина видала звук, схожий на здивування. – А якщо трапиться хтось інший, хто зможе впоратися з ним?

– Ну, тоді подивимося, який буде той інший!

Вони весело розсміялися. Тереза на мить навіть забула про свої власні тривоги. Задумалася над жартівливим питанням Галі. Ніколи нічого подібного не приходило в голову. Хтось інший? З'явиться хтось інший? А якщо їй справді буде краще з іншим? Що, як вона навіть закохається? Всі навколо говорять, що воно, кохання, існує. Кожна людина принаймні раз у житті закохувалася. Може, її попереду чекають великі почуття?

Галина вже замовкла, а Тереза все ще продовжувала сміятися над власними думками. Такими наївними і безпечними. Так, вона була «нереальна», але ж не настільки, щоб повірити в таку дурню, як почуття.

Ні, ну може, якісь почуття справді існують, але ж не кохання!

– Галя, – спитала вона сусідку, коли та вже зібралася йти, – а чому отой пагорб, що за «прірвою», називають Пагорбом Тіней або Межею?

– Нащо воно тобі? – ледь спохмурніла жінка. – Полиш мертве мертвим. Хай не розмовляють з нами з могили. Так завжди говорить моя мама, коли хтось згадує про пагорб. Ніхто не знає, що там.

– Невже ніхто ніколи там не бував?

Тереза аж схопилася від цікавості на ноги. Сама не помітила свого захоплення, зате його добре помітила Галина і нараз заквапилася поспішати додому, посилаючись на всілякі справи.

– Не повірю, що на той пагорб ніхто ніколи не ходив, – наполягала Тереза. – Може, там люди мешкають?

– Мешкають. Але не живуть. Живих там немає.

– Чому ти так стверджуєш, адже ніхто не бачив, що там?! Ніхто не може розповісти, то навіщо ж залякувати один одного плітками? В селищі є хоч одна людина, що бувала на Межі?

– За межею, – сумно пожартувала Галина, але Тереза не зрозуміла гри слів. – Михайло Бурий, брат Оксани, з якою ти розмовляла в понеділок в магазині. Але не раджу тобі питати в нього про Пагорб…

Навіть не прощаючись, Галина розвернулася й пішла. Наче розгнівалася. А може, просто відчула біду.

«Неспроста вона це питає, – крутилося в думках Галини. – Насиділася над «прірвою». Казали ж їй, не йди туди, надто вже близько від землі проклятих… Неспроста питає, потрібно самій остерігатися, бо біду накличе…»

Але Тереза не вміла читати думок. Реакцію сусідки пояснила її марновірством. Люди обожнюють страх. Не можуть без страху. Живуть, вигадуючи собі неприродні явища, істоти. Тереза усвідомлювала, що її фантазії теж мають містичний характер. Але в тім, що вона втілювала на полотнах, відчувалося життя і краса. Там не було смерті. Взяти до уваги хоча б останню картину – грандіозний величний храм неймовірної краси. Можна сказати, неземної. Храм і озеро, фантастичний контраст, враховуючи архітектуру будівлі, поєднання стихії і творіння рук людських.

Щоправда, Тереза не переймалася тим, кому був побудований отой храм. Навіть не спитала себе про те. І яку сакральну часточку він ніс у собі для людства…

Години за дві речі були зібрані. Тереза вже закінчила носити пакунки в машину, коли згадала, що планувала забрати з собою кілька готових робіт. Ще й місце залишила для них під вікном. Виставка десь за три тижні, довелося б повертатися, а часу обмаль.

Так, наче поспішала на поїзд, поспіхом промчала через веранду і сіни, вбігла в коридорчик з інструментом і картинами. З силою вдарила по кнопці вмикача і завмерла.

Світло не засвітилося.

Натиснула ще раз.

Ніякого результату.

Потім ще раз і ще. Світло не вмикалося. В повітрі відчувалися холод і сирість. Сніп неясного світла, що падав з відчинених дверей, дозволяв роздивитися лише невеличку частину коридорчика, але й так було зрозуміло, що тут щось змінилося.

Щось не так.

Серце шалено ганяло по жилах ураз схололу кров. Страх, знову цей страх. Тереза намагалася опанувати себе.

«Це тільки світло, – заспокоювала себе. – Просто немає світла. Десь на веранді має бути ліхтар. Все гаразд».

Судомно втягнувши ніздрями повітря, вийшла в сіни і відразу ж метнулася на веранду. Ліхтар справді був там. Біля вікна, де завжди залишала його, коли поверталася з двору. Досі в хаті він не знадоблявся.

Погане передчуття заважало зосередитися на думках.

– Це тільки світло, – вголос повторила собі Тереза і повернулася до коридору.

Тонкий сніп проміння ліхтаря проник в темряву коридорчика і освітив темну вологу підлогу. Власне, мокру. Здавалося, дошки чимало часу пролежали у воді, набубнявіли і покрутилися. Наступне, по чому ковзнув сніп світла, – двері в кімнату праворуч, важкі і завжди зачинені.

Тереза лише два рази бувала в тій кімнаті – коли купувала будинок і коли прибирала після зими. Тоді їй кімната здалася досить незатишною, темною (вікна виходили в садок) і холодною. Згодом вона зрозуміла, чому попередні господарі завжди тримали кімнату зачиненою. Протяг. Варто не зачинити двері на ключ, як вони враз відчинялися навстіж, і прохолода ринула в інші приміщення. Тож молода хазяйка теж назавжди зачинила непривітну кімнату і ніколи в неї не заходила.

Зараз, коли Тереза оглядала двері, стоячи з ліхтарем в руці, вона завважила, що деревина набрала вологи і потемнішала. Так, наче її поливали водою. Навіть сліди залишилися нерівномірні, мов обриси невідомих знаків…

Стіни теж вкрилися плямами і віддавали пліснявою, ніби довго мокли в воді. Обережно простягнувши руку, дівчина торкнулася кінчиками пальців стіни. Майже м'яка. На подушечках пальців залишилася побілка, мов кашка щойно розведеного вапна…

Звідки тут взятися воді?

У сінях сухо. Веранда, кімнати… всюди сухо. Навіть килими не вологі. Зовні коридорчика стіни сухі.

Серце шалено відбивало ритм і радило забиратися геть. Не тільки з будинку, а й з селища взагалі.

Але цікавість взяла гору. Чи то навіть не цікавість, а так, інстинкт. Коли ліхтар освітив стелю, Тереза завмерла. На розмитих покручених дошках все ще були краплі води.

Невже вода лилася зі стелі?

Ніколи не бувала на горищі. Не було такої потреби. І навіть фантазія не підказувала, що там могло бути. Діжка з водою? Скільки ж то треба води, щоб залити всі стіни і підлогу? Щоб аж дошки понабирали води…

Стоп.

Деревина набрала води. А картини?

Тереза сіпнулася наче від струму. Забула про все – страх, темряву і кинулася до сувоїв своїх творів. її побоювання підтвердилися. Мокрі. Намоклі полотна ледь не розлазилися в руках. Тремтячими руками вона поставила ліхтар на мокру поличку, обережно взяла один із сувоїв і вибігла в сіни.

Виникало враження, наче полотно не просто намокло, а кілька днів вимочувалося в посудині з водою. Матеріал зм'як, гнувся в руках і мало не розлазився від дотику.

Але як же так, стільки роботи! Можна сказати, кілька місяців роботи. Тереза вважала створені тут картини найкращим своїм доробком. Найціннішим. Саме такими картинами підкорюють серця людей, а може, й свідомість. Усю свою душу вона виливала на полотна. А тепер що? Безглуздо. Звідки могла взятися вода? Стільки води?

Руки обережно розмотували сувій. Розум підказував, що справи погані, але все єство Терези сахалося будь-яких висновків. Вона відмовлялася вірити, що найцінніші її роботи втрачено. Нарешті полотно було розгорнуто. На очі набігли сльози і, не втримавшись, потекли по щоках.

Все марно. Фарби розпливлися і перетворилися на суцільні нерозбірливі плями. Це якраз була вчорашня недописана картина. Кілька штрихів – і вона була б завершена…

А тепер що? Розмиті плями на полотні, фарби, якими забруднились руки і килим.

Важко сказати, що почував Бог, коли побачив, що всі зусилля були зведені нанівець і людина втрачена для раю. Але Тереза, коли зрозуміла, що все, в що вона вклала душу, знищено, відчула образу. І злість. Та таку, що аж в горлі душить. Страху вже не було, був жаль, що випікає очі, і клубок болю в горлі.

Притягнувши з двору драбину, вона якомога надійніше притулила її до стіни і полізла вгору. Мусить дізнатися, що сталося! Що могло бути на тому дідьковому горищі такого, що замок лише коридорчик? Але ж як замок!

Кришка виявилася важкою. Такою важкою, що Терезі знадобилося кілька хвилин, щоб підняти її. Збиті докупи товстелезні дошки ніяк не хотіли піддаватися на постукування і зусилля дівчини, але зрештою – і то досить легко – піднялися і дозволили себе відсунути.

Важкий застояний запах пилу, сіна та старовини вилився з отвору просто в лице. Від несподіванки Тереза відсахнулася і мало не злетіла з драбини. Потім зрозуміла, що запах – не єдина неприємність, яку доведеться терпіти. Ще є темрява. Густа-густюща темрява горища.

Довелося повернутися за ліхтарем.

Вже з потрібною річчю в руці відсунула кришку подалі, що було зробити доволі важко, й обережно зійшла східцями нагору. Так, на горищі було справді темно, але темряву розмивали смужки сонця, що їх випромінювало одне-єдине маленьке віконечко в стіні. Скельця вікна не витиралися, мабуть, вже дуже давно, можливо, кілька десятків років. Тож вони стали брудними та помутнілими від пороху та павутини, що заполонила практично все горище. Якби віконце було відчинене, повітря не було б таким тягучим і не віддавало таким застояним запахом цвілі.

Завжди це якби…

Поступово освітлюючи горище, Тереза розгубилася і навіть на якусь мить забула, для чого вона сюди піднялася. Вражаюча картина. Старі поламані речі, можна сказати, антикваріат, розкидані просто по підлозі. Купи мотлоху, вкритого товстим шаром павутиння, пилюки та часу… Навіть не відомо, чи зможе вона через цей безлад пройти.

Тереза ступила крок і навіть не звернула уваги на те, що під ногами сухо.

Але ж там, внизу, все вологе!

На кілька хвилин вона забула, для чого сюди піднялася. Ще ніколи в житті вона не бачила стільки старовини одночасно. Хіба що в музеях. Дивно. Хіба попередні власники не мали уяви про антикваріат і про те, скільки він коштує? Чи їм зовсім не потрібні гроші? В останньому Тереза дуже сумнівалася, правда, вона не бачила тих людей, але добре пам'ятає, в якому стані була хатина, коли вона вперше сюди приїхала.

Скільки старовини!

Тереза зупинилася перед кутою рельєфним залізом палицею, що стирчала з гори мотлоху і павутини. Легенько відкинула рукою павутину, намацала якийсь матеріал і зсунула його з предмета. Неприємне відчуття, тим більше, що під руку можуть потрапити живі павуки, цілі кубла павуків. Та й не лише під руку: вона стояла точнісінько в такому самому мотлоху, в якому крім павуків могло водитися що завгодно. Та позаяк уже тут…

Кута залізом палиця виявилася частиною прядки. Дуже давньої і гарної, правда, з поламаним колесом і перекошеними ніжками. Власне, прядка лежала боком на горі якогось антикваріатного брухту. Для того щоб побачити, що під нею, треба розбирати мотлох, а в Терези чомусь не виникло такого бажання, коли згадала, якою є на дотик павутина.

Переступивши через вкрите павутиною лахміття, вона почала пробиратися далі до віконечка. Треба обов'язково освіжити тут повітря, а для цього постаратися відчинити віконце або, у найгіршому разі, розбити його.

Наступна купа залізяччя сягала майже її росту. Щось покручене і гостре. Світло ліхтаря ковзнуло по кованих прутах, але Тереза так і не змогла збагнути, що то було перед нею. Щоправда, довелося озирнутися на залізяччя ще раз. Коли проходила повз нього і вже хотіла переступити через набитий старим посудом ящик, щось її сіпнуло. Так, ніби зачепилася сорочкою за щось гостре.

Озирнулася і попід шкірою пройшов легенький морозець…

До залізяччя було щонайменше півметра. Вона не могла ні за що зачепитися. Просто не могла.

Але ж таки щось сіпнуло її!

Готова поклястися.

Всупереч здоровому глузду ще раз освітила купу пруття, аби пересвідчитися, що все лежить на місці. І лише коли не помітила жодного поруху, пішла далі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю