Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Поза часом

Історії, які я собі розповідаю

Епілог до одного оповідання

Люба Глендо, цей лист не буде надісланий вам звичним шляхом, бо ми нічого не можемо надсилати одне одному в звичний спосіб, удаватися до загальноприйнятих ритуалів з конвертами й поштовими відправленнями. Мені належало б покласти його до пляшки й кинути її у води затону СанФранциско, на березі якого височіє дім, де я вам його пишу; або прив’язати його до шиї однієї з тих чайок, що хвиськими ударами батога пролітають повз моє вікно, відкидаючи мінливу тінь на клавіші друкарської машинки. Однак лист у кожному разі адресований вам, Глендо Джексон, у якийсь куточок світу, можливо, це й досі Лондон; як і чимало листів, чимало оповідань, існують послання, що є такими собі кинутими в море пляшками і проникають у повільні, чарівливі sea-changes [63] 63
  Морські шури-бурі (англ.) – слова з пісні Аріеля з «Бурі» В. Шекспіра, згодом викарбувані на надгробку, під яким спочиває серце англійського поета П.Б. Шеллі (1792–1822), прах якого згідно із заповітом був розвіяний над морем.


[Закрыть], які Шекспір відтворив у «Бурі» і які через багато років невтішні друзі викарбували на надгробку, під яким на цвинтарі Гая Цестія в Римі спочиває серце Персі Біші Шеллі.

Саме так, на мою думку, слід чинити із глибинними звістками: пляшки неквапно пливуть повільним морем; так само неквапно прокладатиме собі шлях ця пляшка, що шукає вас під вашим справжнім іменем, а не під ім’ям Гленди Гарсон, яка теж була вами, але яку сором’язливість і ніжність змінили, не змінивши суті, так само, як, не змінюючись, змінюєтеся ви від фільму до фільму. Я пишу жінці, котра дихає під безліччю масок, в тому числі й тією, яку я вигадав, щоб не образити вас; я пишу вам, бо ви також вийшли на зв’язок зі мною під масками письменника, що я напнув на себе; відтак ми маємо право спілкуватися ось так, адже сьогодні, хоч таке годі було припустити, до мене дійшла ваша відповідь, ваша власна пляшка, кинута в море: вона розбилася об скелі цього затону й наповнила мене втіхою, під якою криється невиразний страх; він не притлумлює втіхи, він робить її панічною, відкидає за межі будь-якої плоті та будь-якого часу, чого, поза сумнівом, і прагнули ви та я, кожен по-своєму.

Непросто писати вам це, адже ви нічого не знаєте про Гленду Гарсон, однак скидається на те, що я мушу марно пояснювати вам щось таке, що певним чином є сенсом вашої відповіді: все відбувається немов у різних площинах, у двоїстості, що робить безглуздим будь-який звичний спосіб спілкування; ми пишемо чи граємо не для себе, для інших, через те цей лист набуває форми тексту, який читатимуть інші й, імовірно, ніколи не прочитаєте ви або прочитаєте, але через багато днів, так само, як і ваша відповідь уже давно була відома іншим, а я одержав її лише днів зо три тому та й то випадково, завдяки подорожі. Гадаю, якщо все відбувається таким чином, не варто й намагатися встановити прямий контакт; мабуть, існує лише один спосіб сказати вам це: знову звернутися до тих, хто прочитає моє оповідання як художній твір, таке собі оповідання в оповіданні, коду до чогось, чим слід завершити твір, аби надати йому тієї досконалості, якою, на мою думку, повинні відзначатися добрі оповідання. І якщо я нехтую цим правилом, якщо у властивий мені спосіб пишу вам це послання, яке ви, можливо, ніколи не прочитаєте, то саме ви змушуєте мене до цього, спонукаєте мене вам це писати.

Отож, взнайте те, чого ви не могли знати, а проте знаєте. Два тижні тому Гільєрмо Шавенсон, мій мексиканський видавець, вручив мені перші примірники книжки оповідань, яку я писав останнім часом і назва якої збігається з назвою одного з них – «Ми дуже любимо Гленду». Оповідання, звісно, написані по-іспанськи, їх лише за кілька років перекладуть на інші мови, вони щойно на цьому тижні з’явилися в

Мексиці, отже, ви ніяк не могли читати їх у Лондоні, де мене до того ж майже не читають, а тим паче по-іспанськи. Я повинен розповісти вам про одне з них, відчуваючи водночас – і саме в цьому полягає жахлива двозначність ситуації – всю марність справи, оскільки ви дивним чином, зрозуміти який можна лише з самого оповідання, вже з ним знайомі; всупереч здоровому глузду, розумом не збагнути як, відповідь, яку я щойно одержав, це доводить і змушує мене робити те, що я роблю зараз, попри весь абсурд, якщо це справді абсурд, Глендо, а проте я так не вважаю, хоча ні ви, ні я не знаємо, про що тут ідеться.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, хоча не можете пам’ятати того, чого ніколи не читали, бо на цих сторінках ще не висохла друкарська фарба, що в тому оповіданні йдеться про компанію приятелів із Буенос-Айреса, такий собі клуб людей, пов’язаних швидкоплинним братерством: усі вони ніжно й захоплено люблять вас, актрису, названу в оповіданні Глендою Гарсон, однак чия кар’єра в театрі та кіно відтворена доволі прозоро, щоб кожен, хто на це заслуговує, міг упізнати вас. Оповідання доволі просте: друзі так люблять Гленду, що вважають скандальними й не можуть стерпіти в її фільмах бодай незначні відхилення від досконалості, яку обстоює та, якої потребує справді велика любов, тоді як деякі посередні режисери потьмарюють те, що ви, безперечно, шукали під час зйомок. Як і кожна історія, що передбачає катарсис, кульмінацію в очисній жертві, моє оповідання поступається правдоподібністю в ім’я більш глибинної та потаємної правди; відтак члени клубу роблять усе для того, щоб заволодіти копіями менш досконалих фільмів, і переробляють ті епізоди, де просте вилучення або ледь помітна зміна монтажу здатні виправити непростимі похибки первісної версії. Гадаю ви, як і вони, не переймаєтеся жалюгідною практичною неможливістю зображеної в оповіданні без зайвих подробиць маніпуляції; просто відданість та гроші роблять свою справу, й одного чудового дня клуб може вважати своє завдання виконаним і перейти до щасливого сьомого дня творення. Особливо щасливого ще й тому, що саме тоді ви повідомляєте, що залишаєте театр і кіно, несамохіть довершуючи роботу, яку повтори та час могли б кінець-кінцем зіпсувати.

Несамохіть… Ох, Глендо, я – автор оповідання, однак тепер уже не можу стверджувати того, що здавалося мені таким зрозумілим, коли я його писав. Тепер я одержав вашу відповідь, і щось таке, що не має нічого спільного з розважливістю, змушує мене визнати, що відхід Гленди Гарсон від справ був дещо дивним, ледь не вимушеним, якщо бути справедливим, пов’язаним із діяльністю якогось невідомого й далекого клубу. Однак я переповідаю вам далі своє оповідання, хоча зараз його фінал здається мені жахливим, а проте я змушений вам його переповісти, оскільки цього не можна уникнути, тому що це є в оповіданні, тому що це вже десять днів відомо в Мексиці, а надто тому, що ви також це знаєте. Просто через рік Гленда Гарсон вирішує повернутися в кіно, і члени клубу читають цю новину з гнітючою впевненістю, що їм уже не вдасться повторити роботу, яку вони вважають остаточно виконаною. У них залишається тільки один спосіб захистити досконалість, вершину щастя, до якого вони так важко йшли, – Гленда Гарсон не зможе зніматися в проанонсованому фільмі: клуб зробить для цього все необхідне, раз і назавжди.

Це, як бачите, одне з оповідань, з деякими елементами фантастичного та надзвичайного, що збігається з атмосферою інших оповідань цієї книжки, яку видавець вручив мені напередодні моєї поїздки до Мексики. Книжка має саме таку назву просто тому, що жодне інше оповідання не відлунювало в мені з тією дещо ностальгічною закоханістю, яку ваше ім’я та ваш образ пробуджують у мене відтоді, як одного вечора в театрі «Олд Вік» у Лондоні я побачив, як ваше волосся шовковим батогом шмагає оголений торс маркіза де Сада; не знаю достеменно, коли я вибрав для книжки саме таку назву, що певним чином виокремила це оповідання з-поміж інших і виклала все його навантаження на обкладинку, так само як для вашого останнього фільму, який я три дні тому подивився тут, у Сан-Франциско, хтось уподобав назву «Hopscotch», знаючи, що це слово перекладається на іспанську, як «Гра в класи» [64] 64
  «Гра в класи» – роман Х. Кортасара, вперше виданий у 1963 р. (українською перекладений Анатолем Перепадєю).


[Закрыть]. Листи в пляшках дійшли за адресою, Глендо, однак море, яким ті пливли, – це не море кораблів і альбатросів.

Усе сталося за одну мить – я з іронією подумав, що прилетів до Сан-Франциско, щоб прочитати курс для студентів Берклі, і ми добре посміємося з того, як збіглася назва фільму та роману, який буде однією з тем для обговорення. Аж раптом, Глендо, я побачив фотографію головної героїні й уперше перелякався. Прилетіти з Мексики із книжкою, в назві якої є ваше ім’я, і знайти ваше ім’я в титрах фільму, назва якого збігається з назвою однієї з моїх книжок, – це скидалося на чарівну гру долі, яка часто розважалася так зі мною; але це ще було не все, це було дрібницею до тієї миті, коли пляшка розбилася на друзки в темній залі, і я взнав відповідь, авжеж відповідь, бо я не можу й не хочу думати, що тут ідеться про помсту.

Це не помста, а заклик на межі всього прийнятного, запрошення до подорожі, яка може відбутися лише на території, що знаходиться поза всіма територіями. Фільм, можна сказати нікчемний, екранізація шпигунського роману, який не має нічого спільного ні з вами, Глендо, ні зі мною, і саме тому я відчув, що за цим безглуздим і зручно банальним сюжетом приховано щось інше, неймовірне: ви не мали й водночас мали що сказати мені, адже тепер ви були Глендою Джексон, і коли вже погодилися зніматися у фільмі з такою назвою, то вчинили так – я не міг цього не відчути, – бо йшли від Гленди Джексон, від витоків тієї історії, в якій я дав вам це ім’я. А те, що фільм не мав з усім цим нічого спільного, те, що це була не надто дотепна шпигунська комедія, наводило мене на очевидну думку: це шифр, тайнопис, що на сторінці будь-якої заздалегідь обумовленої газети чи книжки містить слова, здатні передати інформацію тому, хто знає ключ. Усе було так, Глендо, саме так. Чи повинен я доводити це вам – адже авторці листа доводи не потрібні, еге ж? Я кажу це для інших, для тих, хто читатимуть моє оповідання й дивитимуться ваш фільм, для читачів і глядачів, котрі – навіть не здогадуючись про це – стануть мостами між нами, між нашими посланнями: щойно видане оповідання, щойно випущений фільм, а тепер ще й цей лист, який незбагненним чином повторює їхній зміст і підсумовує їх.

Стисло переповім фінал, який нас уже мало цікавить. У фільмі ви кохаєте шпигуна, котрий заповзявся написати книжку, що називатиметься «Hopscotch» й викриватиме брудні афери ЦРУ, ФБР і КДБ – чарівних контор, на які він працював і які тепер намагаються його знищити. З відданістю, що живиться вашою любов’ю, ви допомагаєте йому інсценувати нещасний випадок, аби вороги вважали його мертвим; потім на вас двох чекають спокій і безпека в якомусь далекому закутку світу. Ваш друг друкує «Hopscotch», і хоча це не мій роман, його іспанська назва, безперечно, буде «Гра в класи», коли якийсь видавець бестселерів надумає надрукувати переклад. Наприкінці фільму є кадр: примірники книжки виставлені у вітрині; мабуть, так у вітринах деяких книгарень США стояв мій роман, коли кілька років тому його випустив «Пантеон Букс». В оповіданні, яке щойно вийшло у Мексиці, я умовно вбив вас, Глендо Джексон, а в цьому фільмі ви допомагаєте так само умовно знищити автора книги «Hopscotch». У фільмі ви, як завжди, молода й вродлива, а ваш друг – старий письменник, як я. З моїми приятелями по клубу я збагнув, що лише зникнення Гленди Гарсон закріпить назавжди досконалість нашої любові; ви також знали, що ваша любов повинна зникнути, щоб справдитися. Тепер, завершуючи те, що я щойно написав із невиразним страхом перед чимось так само невиразним, я чудово знаю, що ваше послання містить не помсту, а неймовірно чарівну симетрію, що персонаж мого оповідання щойно об’єднався з персонажем вашого фільму, бо ви захотіли, щоб так сталося, бо лише ця подвійна видимість смерті через любов могла їх зріднити. Тут, на території, непідвладній жодному компасу, ви, Глендо, та я дивимося одне на одного, поки я у своєму домі дописую цього листа, а ви хтозна-де, мабуть, у Лондоні накладаєте на себе грим, перш ніж вийти на сцену, або вивчаєте роль для наступного фільму.

Берклі, Каліфорнія, 29 вересня 1980 року

Історії, які я собі розповідаю

Шеріданові Ле Фаню [65] 65
  Шерідан Ле Фаню (1814–1873) – ірландський письменник, автор класичних оповідань про привидів.


[Закрыть] – за деякі будинки,

Антоні Тауле [66] 66
  Антоні Тауле (нар. 1945) – каталонський художник і фотограф.


[Закрыть] – за деякі столи.

Мабуть, вона зупинилася тут, бо сонце вже пряжило й мимовільна втіха, з якою кермуєш у перші ранкові години, поступилася місцем сонливості та спразі. Для Діани це містечко з незнайомою назвою було ще однією маленькою позначкою на мапі провінції, далекою від міста, де вона збиралася заночувати, і площа, яку крони платанів затуляли від розпеченого шосе, здавалася такими собі лапками, між якими вона, полегшено зітхнувши, й залишила автівку, біля кав’ярні, столики якої стояли просто під деревами.

Офіціант приніс їй ганусівку з льодом і поцікавився, чи не збирається вона потім у них поїсти, – квапитися не треба, вони працюють до другої. Діана відповіла, що наміряється оглянути містечко, а тоді повернеться. «Тут майже нема на що дивитися», – озвався офіціант. Вона хотіла була завважити, що й сама не пропадає з цікавості, а натомість попросила чорних маслин і майже одним духом перехилила шкалик ганусівки, що райдужно сяяв на сонці. Відчула шкірою тінисту прохолоду, помітила завсідників-картярів, двох хлопчаків із собакою, якусь бабцю біля газетного кіоску – все мовби існувало поза часом, бовваніло в літньому мареві.

«Мовби поза часом», – подумала вона, задивившись на руку одного з картярів, що надовго зависнула в повітрі, перш ніж переможно хльоснути картою по столу. Вона вже давно не мала бажання зупинити, подовжити щось приємне, сповна насолодитися принадливістю життя в чарівному завмиранні часу, тріпотіння якого колись відчувала. «Цікаво, що життя можна сприймати як цілковиту злагоду, – подумала, дивлячись на собаку, що важко дихав, лежачи на землі. – Сприймати навіть те, що не надається для сприйняття, поїхати ледь не раніше, ніж приїхала, знищити все, що досі не спромоглося знищити мене». Вона не виймала з рота сигарети, хоча знала, що та зрештою обпече губи і тоді доведеться вихопити й розтоптати її, наче ці роки, коли вона нестямно намагалася наповнити життя чимось, крім сигарет, зручної чекової книжки та автівки. «Пропащий, – повторила вона, – чарівна мелодія Дюка Еллінгтона, хоча я вже її забула, отже, дівчинко, двічі пропащий, та й ти, дівчинко, пропаща – коли тобі сорок, це лише спосіб сходити словами, мов сльозами».

Відчула себе раптом повною дурепою, розрахувалася й пішла оглядати містечко, назустріч речам, які не надавалися чуттям та уяві. Споглядала речі так, як вони б споглядали її: ось антикварна крамничка, що не викликала жодного інтересу, а ось старовинний фасад музею образотворчого мистецтва. Афіша персональної виставки, невідомий їй художник, прізвище насилу вимовиш. Діана купила білет і зайшла до першого залу скромної будівлі з прямокутними кімнатами, перебудованої до невпізнання тутешньою владою. Їй дали буклет із невиразною інформацією про творчий шлях митця, пов’язаний переважно з провінцією, уривками критичних відгуків – це були звичайні славослов’я; вона залишила буклет на одній з консолей і задивилася на картини. Спершу подумала, що то фотографії, і її увагу привернули їхні габарити: нечасто можна побачити знімки, збільшені до таких розмірів. Щойно збагнула, що це картини, її увагу привернула маніакальна любов автора до досконалості в деталях; тепер, навпаки, їй здавалося, нібито ці картини ґрунтуються на фотографіях, на чомусь, що було притаманне і тим, і другим, і хоча зали добре освітлювалися, перед полотнами її не полишав сумнів: чи це, бува, не малюнки з фотографій і чи не є вони ознакою реалістичної маніакальності художника, яка привела його до небезпечної й двозначної межі.

У першому залі висіли чотири чи п’ять робіт, в яких повторювалася тема стола – порожнього чи майже порожнього, освітленого яскравим сонячним промінням. На деяких полотнах був також стілець, на інших – нічого, крім стола та його видовженої тіні на підлозі, на яку був спрямований потік бічного світла. Зайшовши до другої зали, вона завважила на одній з картин дещо нове – постать чоловіка, яка об’єднувала інтер’єр із розлогим садом, що бовванів удалині; чоловік стояв спиною до глядача, він уже вийшов з кімнати з незмінним столом на передньому плані, що стояв на однаковій відстані від намальованого чоловіка та Діани. Неважко було зрозуміти чи здогадатися, що будинок увесь час був той самий, тепер додалася ще довга зелена галерея з іншої картини, на якій чоловік, стоячи спиною до глядача, задивився на двері чи вікно вдалині. Хоч як це дивно, силует чоловіка був виписаний не так ретельно, як порожні столи: здавалося, він випадково опинився в цьому величезному порожньому домі. А ще тиша, не лише тому, що Діана була єдиною відвідувачкою невеличкого музею, а й через те, що картини розточували самотність, яку похмурий силует чоловіка тільки увиразнював. «Це все через світло, – подумала Діана, – воно проникає, наче якась тверда речовина й притлумлює предмети». Але й кольори були сповнені тиші, тло щораз чорне-пречорне, різкі контрасти робили тіні схожими на жалобні хустки, безживне драпування катафалків.

Увійшовши до другого залу, вона з подивом уздріла, крім нової серії картин із порожніми столами й зображеним зі спини чоловіком, полотна на інші теми: самотній телефон, якусь пару. Звісно, вона оглянула їх також, але якось неуважно; враження від дому з порожніми столами було таким сильним, що інші картини перетворилися на таку собі додаткову прикрасу, наче б вони висіли на стінах дому, а не в музеї. Їй було приємно почуватися зачарованою, із заспокійливою втіхою віддатися уяві, легковажній спокусі полуденної спеки. Вона повернулася до першого залу, бо не могла з певністю пригадати одну з картин; на столі, який здався їй порожнім, стояв глечик із пензлями. Натомість порожній стіл був на картині, що висіла на стіні навпроти, і Діана якийсь час вдивлялася в неї, намагаючись краще розгледіти тло: прочинені двері, через які видніла ще одна кімната – чи то частина каміну, чи то інші двері. Щоразу ставало дедалі зрозумілішим, що це кімнати одного будинку, вони нагадували нескінченну серію автопортретів, у якій художник мав приємність заглибитися в себе, принаймні якщо це себе відтворив він у чорному силуеті (в довгому плащі на одній з картин), навмисне повернутому спиною до гостя, до самозванки, котра заплатила за вхід і тепер блукає порожніми кімнатами його дому.

Вона повернулася до другого залу й попрямувала до зачинених дверей, що вели до наступного. Чемний, трохи ніяковий голос змусив її озирнутися; хоронитель в уніформі – сердешний, у таку спеку – попередив її, що опівдні музей зачиняється, але о пів на четверту знову відчиниться.

– Ще багато залишилося дивитися? – поцікавилася Діана, відчувши раптом відразу до музеїв; у неї мигтіло в очах, які перетравили забагато зорових образів.

– Ні, лише останній зал, сеньйорито. Там тільки одна картина – подейкують, художник хотів, аби вона висіла одна. Хочете оглянути її? Я можу зачекати.

Відмовлятися було безглуздо, Діана чудово це розуміла, коли сказала «ні», і вони обмінялися жартами про обід, який доводиться їсти холодним, коли запізнюєшся. «Якщо повернетеся, не купуйте нового білета, я вас запам’ятав», – мовив хоронитель. На вулиці засліплена промінням сонця в зеніті, почала картати себе, мовляв, що це з нею діється, чорт забирай, адже безглуздо зацікавитися до такої міри гіперреалізмом чи як там ще назвати манеру цього невідомого художника й раптом оминути останню картину, мабуть, найкращу. Втім, художник волів виокремити її з-поміж інших, отже, можливо, вона не така, написана в іншій манері або в інший період, тож не варто було руйнувати послідовність, що жила тепер у ній як одне ціле, помістивши її в цілісне середовище. Тож краще було не заходити до останнього залу, відкинути нав’язливу ідею ретельного туриста, похмуру манію намагатися оглядати музеї до кінця.

Вона завважила віддалік кав’ярню на площі й подумала, що вже час підобідати; їсти не хотілося, але завжди, коли вона подорожувала з Орландо, полудень був для нього вихідним пунктом, церемонія підобіду якимось чином освячувала перехід ранку в день, відтак Орландо відмовився б блукати містечком, коли до кав’ярні залишалось якихось два кроки. Однак Діана не відчувала голоду, а думка про Орландо вже не видавалася такою болючою; піти в протилежний від кав’ярні бік не було ані непослухом, ані нехтуванням традиції. Вона могла безборонно згадувати будь-що, брести навмання, оживляючи в пам’яті невиразні картини іншого літа, яке вони з Орландо провели в горах, і пляжу, що, мабуть, нагадав про себе пекучим сонцем, яке обпалювало спину й потилицю; Орландо там, на пляжі, де віє пронизливий солоний вітер, а тим часом вона, Діана, загубилася серед безіменних безлюдних вуличок із сірими мурами й неуважно дивиться на розчахнуту химерну браму, угадуючи за нею внутрішні подвір’я, криниці з прохолодною водою, гліцинії, поснулих на кам’яних плитах котів. І знову таке відчуття, начебто це не вона блукає містечком, а містечко блукає нею, бруківка вулиці ковзає назад, немов на кінострічці, і поки вона отак заклякла, все довкола пливе й губиться позаду неї, чи то життя, чи то незнайоме містечко. Ось перед нею постала невеличка площа з двома хисткими лавами, ще одна вулиця, що вела до поля, сади з не надто надійними загорожами, цілковита самотність полудня, його жорстокість нищителя тіні, руйнівника часу. В дещо занедбаному саду дерев не було, очі вільно гляділи на розчахнуті двері старого дому. Не вірячи їм, Діана невиразно розгледіла в напівтемряві таку саму галерею, як на одній з картин у музеї, вона мовби бачила картину з іншого боку, знадвору, замість знаходитись як глядачка всередині. Коли щось і видавалося дивним у цю мить, то хіба що те, що вона нітрохи не здивувалася, упізнавши знайомі місця, і – не вагаючись – зайшла в сад і наблизилася до дверей – а чому б і ні, зрештою, вона заплатила за білет, і ніхто її не зупинив – і ось уже Діана входить у двійчасті двері, йде галереєю, що веде до першого порожнього залу, у вікно якого пробивався жмут сяйливого золотого проміння, що впинався в бічну стіну, окреслюючи контури порожнього столу та єдиного стільця.

Ні страху, ні здивування, ні спроби пояснити все випадковістю – нічого такого, навіщо ці принизливі припущення та з’ясовування, коли вже прочиняються другі двері й у кімнаті з високим каміном неминуче стоїть стіл, відкидаючи довгу, старанно відбиту тінь. Діана ковзнула поглядом по невеличкій білій скатертині та трьох склянках, повтори робилися одноманітними, яскравий промінь розтинав півморок. Єдина відмінність: двері в глибині кімнати не розчахнуті, а причинені, і це надавало деякої

несподіванки її ходінню повз неухильно повторювані предмети. Зупинившись на мить, вона подумала, що двері причинені тому, що вона не зайшла до останнього залу музею, тож побачити те, що приховано за цими дверима, все одно що повернутися туди й завершити огляд. Зрештою, все це якесь надто правильне, все неймовірне й водночас начеб передбачуване, боятися чи дивуватися було б так само недоречно, як свистіти або гукати, чи є хто в домі. Навіть ця відмінність не була винятком, двері прочинилися, щойно вона до них доторкнулася, і знову та сама картина: промінь жовтого світла розбивається об стіну, стіл, здавалося, ще більш порожній, ніж попередні, його відбиток – подовжений і химерний, наче хтось раптом брутально зірвав із нього й жбурнув на підлогу чорну скатертину, а ще він скидався на заклякле тіло на чотирьох лапах, з якого щойно зняли одіж, що лежала на підлозі темною плямою. Досить було глянути на стіни чи на вікно, щоб упізнати те саме місце дії, ту саму порожнечу, де цього разу не було навіть інших дверей, які б продовжували дім, ведучи до нових помешкань. Вона не одразу завважила стілець біля стола і тепер додала його до того, що вже знала: столів зі стільцями чи без них у подібних одна до одної кімнатах. Трохи розчарована підійшла до стола й сіла, запалила сигарету, випускаючи кільцями дим, що продирався крізь жмут сонячного проміння, окреслюючи сам себе, мовби опираючись порожнечі, яка панувала в усіх кімнатах, на всіх картинах; у такий же спосіб короткий смішок десь за спиною в Діани урвав на мить тишу – втім, можливо, це був лише крик якогось птаха чи рипіння сухих дощок; звісно, не було сенсу знову оглядати попередню кімнату, де три склянки на столі відкидали слабкі тіні, так само безглуздо було б прискорювати ходу – слід було йти без страху, не озираючись.

На вулиці якийсь хлопець запитав у неї, котра година, і Діана подумала, що варто поквапитися, щоб устигнути підобідати, втім, офіціант уже начеб чекав на неї під платанами, жестом запросив, показавши найбільш тінисте місце. Їсти щось видавалося безглуздим, однак у світі Діани майже завжди чинили саме так, чи то тому, що Орландо нагадував, мовляв, уже час, чи то просто знічев’я. Вона замовила одну страву та білого вина, чекати довелося досить довго, хоча кав’ярня була порожня; ще перед тим, як випити кави й розрахуватися, вона вже знала, що повернеться до музею: найгірше, що було в її єстві, змушувало Діану перевірити те, що краще було б просто прийняти без жодних розумувань, навіть без цікавості, а проте, якщо вона не вчинить так, як замислила, то шкодуватиме до кінця етапу, коли все знову зробиться таким буденним – музеї, готелі, ворушіння минулого. І хоча в глибині душі для неї залишалося чимало незрозумілого, її розум, наче задоволений собака, зрадів би споживі, щойно вона впевниться в цілковитій симетрії, в тому, що картина з останнього залу музею слухняно відтворює останню кімнату дому; все інше також стало б на свої місця, якби поговорити з хоронителем і заповнити порожнечі; зрештою чимало художників скрупульозно відтворювали свої моделі, скільки столів кінець-кінцем опинилися в Луврі або Метрополітен-музеї, хоча були лише двійниками реальності, що зробилася порохом і забуттям.

Вона неквапно перетнула два перші зали (в другому була якась пара, що шепотілася між собою, хоча о цій порі доти вони були єдиними відвідувачами). Діана зупинилася перед двома чи трьома картинами, і вперше краєчок променю пройняв і її, як щось неможливе, що вона відмовлялася визнавати в порожньому домі. Завважила, що пара подалася до виходу, й зачекала, щоб залишитися на самоті, перш ніж попрямувати до дверей останнього залу. Картина висіла на стіні зліва, треба було дійти до середини приміщення, щоб добре роздивитися стіл і стілець, на якому сиділа жінка. Як і зображений зі спини персонаж деяких інших картин, жінка була вбрана в чорне, проте її лице було майже обернене до глядача, з невидимого для сторонніх очей боку на плечі їй спадало каштанове волосся. Ніщо начебто не вирізняло її з-поміж усього іншого, вона здавалася такою ж часткою полотна, як і чоловік, котрий переходив з картини в картину; вона була фрагментом послідовного ряду, ще одним елементом єдиного естетичного задуму. І разом з тим було в ній щось таке, що пояснювало, чому картина самотньо висіла в останньому залі; з позірних подібностей виникало нове відчуття, дедалі сильніша переконаність, що ця жінка відрізняється від чоловіка на інших полотнах не лише статтю, а й позою: ліва рука звисала вздовж тіла, ледь похиленого, спертого на невидимий Діані лікоть, – все це було для неї ознакою чогось іншого, виявом забуття, що переважало самозаглиблення чи летаргічний сон. Жінка була мертвою, її волосся, повисла рука, нерухомість незбагненним чином вражали більше, ніж відтворені на інших картинах предмети й речі: смерть була кульмінацією тиші, самотності дому та його мешканців, усіх столів, тіней і галерей.

Вона не пам’ятала, як знову опинилася на вулиці, на площі, сіла в автівку й виїхала на розпечене шосе. Одразу взяла велику швидкість, але поступово зменшила її; зібрала думки лише тоді, коли сигарета обпекла губи, та й чи варто було про щось думати, коли в автівці стільки забутих Орландо касет із його улюбленою музикою, яку вона час від часу слухала, бо хоча серце краяла навала споминів, все ж краще вони, ніж самотність, ніж порожнє сидіння поруч. Місто було в годині їзди, а проте здавалося, що відстань до нього, як і до всього іншого, вимірюється годинами, ба навіть роками – приміром, як до забуття або до повної гарячої води ванни, що чекає на неї в готелі, чи до двох-трьох келишків віскі в барі, чи до вечірньої газети. Все, як завжди у неї, симетричне: новий етап як спростування попереднього, наче готель, що збільшить число готелів до парного або, навпаки, виявиться непарним і тоді наступний етап доповнить пару, наче ліжка, бензоколонки, собори, тижні. Мабуть, те саме сталося й у музеї, де все повторювалося з маніакальною послідовністю: предмет за предметом, стіл за столом аж до нестерпного фінального розриву, винятку, що за одну мить зруйнував цю досконалу злагодженість, яка вже не надавалася нічому – ні розуму, ні божевіллю. Бо найгірше шукати щось раціональне в тому, що від самого початку мало ознаку маячні, безглуздого повторення, і водночас із відразою відчувати, що лише ретельне справдження всього цього повернуло б їй душевну злагоду, обернуло б цю нісенітницю їй на користь, вписало б її в ряд інших симетрій, інших етапів. Але в такому разі щось було не так, щось пройшло там повз її увагу, і вона вже не могла примиритися з цим і їхати далі, все її єство линуло назад, мовби опираючись рухові вперед; їй залишалося хіба що розвернутися й поїхати назад, переконатися, що все це дурниці, що ніякого дому не було або що дім таки був, але в музеї експонувалися чи то абстрактні малюнки, чи то картини на історичні теми – щось таке, на що вона б не гаяла часу. Втеча – це паскудний спосіб прийняти неприйнятне, надто пізно відмовитися від єдино уявленого життя, безбарвне повсякденне сприйняття світанку чи новин по радіо. Угледіла поворот праворуч, розвернулася й поїхала назад на повній швидкості, яку зменшила лише тоді, коли дісталася до перших хуторів, що з усіх боків підступали до містечка. Проминула площу, пригадавши, що ліворуч був тупик, де можна залишити автівку, потім пішки йшла безлюдною вуличкою; з крони платана чулося скрекотання цикади, аж ось занедбаний сад і досі розчахнуті великі двері.

Не варто було зупинятися в перших двох кімнатах, де так само пряжило сонячне проміння, столи залишалися на своїх місцях, двері до третьої кімнати причинила, либонь, вона сама, коли виходила. Знала, що їх слід штовхнути, щоб безборонно увійти й побачити ті самі стіл і стілець. Знову сісти, щоб випалити сигарету (купка попелу від першої лежала на краю стола, недопалок слід було викинути на вулиці), зіпертися ліктем у півоберта, щоб уникнути прямого сонячного проміння. Вона знайшла в сумочці запальничку, глянула на перше кільце диму, що звивалося в повітрі. Якщо той смішок був таки криком птаха, то тепер не було чути нічого. Але в неї залишалося ще багато сигарет, можна було зіпертися на стіл і вп’ястися очима в огорнуту темрявою дальню стіну. Певна річ, вона могла піти будь-якої миті, але могла й залишитися; мабуть, це справді чарівно – дивитися на сонячний промінь, що дереться по стіні, поволі подовжуючи тіні – її власну, стола та стільця, чи, навпаки, завмирає, нерухоміє, як усе довкола – як вона сама, як струминка диму.