Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Тепер вона могла визирати у вікно, нехтуючи марудні й марні запобіжні заходи; Міло вже не стояв під деревом, він приходив щодня о п’ятій і півгодини сидів із Флорою та майже завжди з Карлітосом, часом Карлітос піднімався до матері раніше, ніж той ішов, і Матильда розуміла, що за ті кілька хвилин, коли вони залишаються самі, готується те, що має статися, те, що вже відбувалося тут, як у тому кинутому на софі романі; це готувалося на кухні, в чиємусь домі, власне, в будь-чиєму – чи то матері Реканаті, чи то Чоло; минуло вже вісім днів, і Херман зателефонував із Кордови, запевнив, що невдовзі повернеться, сказав, що привезе Карлітосу медяників, а на Матильду чекає сюрприз: він візьме п’ятиденну відпустку й вони зможуть утішатися дозвіллям, ходити по ресторанах, поїздити верхи в Мансанаресі. Ввечері вона зателефонувала до Перли, просто, щоб почути її голос, а за годину повісити слухавку, бо Перла вже починала здогадуватися, що тут щось не так, що з Матильдою щось коїться, тобі варто піти до психолога Грасіели, ти якась дивна, Матильдо, послухай мене. Коли повісила слухавку, не мала навіть сил наблизитися до вікна, знала, що сьогодні це вже зайве, вона не побачить Міло на тьмяному розі. Спустилася до кухні, щоб побути з Карлітосом, поки Флора годувала його вечерею, чула, як хлопчик вередував через суп, а Флора глипала на неї, сподіваючись, що вона втрутиться й принаймні допоможе покласти його до ліжка, бо Карлітос опирався, він хотів залишитись у вітальні, щоб бавитися з каченям і дивитися телевізор. Увесь перший поверх був наче іншою територією; вона не розуміла, чому Херман так наполягав, аби спальня Карлітоса була поряд із вітальнею, так далеко від їхньої нагорі, однак Херман не терпів уранішнього гамору, коли Флора виряджала Карлітоса до школи, а Карлітос галасував або співав; вона поцілувала його на порозі спальні й повернулася до кухні, хоча не мала там ніяких справ, глянула на двері Флориної кімнати, підійшла, взялася за клямку й трохи їх прочинила – уздріла ліжко, шафу, обклеєну знімками різних рок-музикантів і Мерседес Соси [31] 31
  Мерседес Соса (1935–2009) – популярна аргентинська виконавиця народних пісень.


[Закрыть], їй здалося, що Флора вийшла зі спальні Карлітоса, й вона рвучко зачинила двері та втупилася в холодильник. Я приготую ваші улюблені гриби, сеньйоро Матильдо, й принесу вечерю до вас нагору за півгодини, тож вам не доведеться більше виходити, я ще маю для вас смачний десерт із шматочків підсолодженого гарбуза, як готують у моєму селі, сеньйоро Матильдо.

Світло над сходами ледь блимало, але сходинок мало й до того ж вони широкі, тож вона піднімалася, майже не дивлячись під ноги; з-під нещільно причинених дверей спальні пробивалась яскрава смужка й відсвічувалася на начищеній до блиску площадці сходів. Уже кілька днів вона їла за столиком біля вікна, вітальня внизу здавалася надто помпезною без Хермана, на таці поміщалося все, а Флора така прудка, їй начеб подобалося, що тепер, коли сеньйор у від’їзді, сеньйора Матильда їсть нагорі; Флора залишалася з нею, і вони якийсь час теревенили про те та се, Матильда воліла б, аби Флора їла разом із нею, але Карлітос розповість Херманові, а той почне читати їй мораль, мовляв, повинні бути дистанція та повага, Флора теж боялася, адже врешті-решт Карлітос завжди про все дізнається й розповідає Херманові. Та й про що зараз гомоніти з Флорою, коли залишається тільки одне – розшукати пляшку, яку вона заховала за книгами, й перехилити півсклянки віскі, задихнутися, а тоді налити знову й випити майже біля вікна, розчахнутого в ніч, у порожнечу, де нічого не відбудеться, де навіть не з’явиться тінь під деревом, не зажевріє вогник сигарети, що здійматиметься й опускатиметься, ніби подаючи незбагненний, але такий очевидний сигнал.

Вона жбурнула гриби у вікно, поки Флора готувала тацю з десертом, почула, як та піднімається сходами, немов побрязкуючи балабольчиками, сказала їй, що гриби були напрочуд смачними, завважила, що десерт має чудовий колір, попросила принести ще міцної подвійної кави й пачку сигарет із вітальні. Така спека, сеньйоро Матильдо, треба залишити на ніч відкритими вікна, перед сном я обприскаю все рідиною від комах, я вже поклала Карлітоса, він одразу заснув, а ви ж бачили, як він опирався, скучив за татом, сердешний, а Симон вечорами розповідає йому казки. Скажіть, коли вам щось іще потрібно, сеньйоро

Матильдо, я з вашого дозволу хотіла б раніше лягти спати. Звичайно, вона дозволила, хоча Флора ніколи не запитувала її про таке, а закінчивши справи, просто зачинялася в своїй кімнаті й слухала радіо або шила; вона глянула на Флору, й та втішливо посміхнулася, підхопила тацю з філіжанкою з-під кави й пішла по флакон із рідиною від комах: мабуть, я залишу його тут, на комоді, сеньйоро Матильдо, ви самі обприскаєте перед сном, бо хоч би що там кажіть, а ця рідина смердюча, краще вже зробити це перед самісіньким сном. Вона причинила двері, останнє побрязкування таці на сходах; ніч запала в ту саму мить, коли Матильда вийшла до бібліотеки по пляшку, щоб поставити її біля крісла.

Світло від торшера заледве опромінювало ліжко в глибині спальні, виднілися нічний столик і софа, на якій донедавна лежав кинутий роман, але тепер книжки там не було, через стільки днів Флора наважилася покласти її на порожню полицю в бібліотеці. Попиваючи другу склянку віскі, Матильда почула далекий дзвін, що відбивав десяту годину, ніколи доти вона не чула цього дзвону, полічила всі удари й глипнула на телефон: може, зателефонувати до Перли, ні, о цій порі не варто, Перлі таке ніколи не подобалося, до того ж її може не бути вдома. А якщо до Альсіри, сказати лише, що їй лячно, звісно, все це дурниці, а Маріо, бува, нікуди не поїхав, або щось іще в такому дусі. Вона не чула, коли прочинилися вхідні двері, втім, байдуже, не було жодних сумнівів, що вхідні двері прочинилися або от-от прочиняться, і нічого не можна було вдіяти, не можна було вийти на осяяну світлом зі спальні площадку сходів і дивитись у бік вітальні, не можна було подзеленчати дзвоником, щоб прийшла Флора; ось флакон із рідиною від комах, ось склянка з водою – запити пігулки чи просто вгамувати спрагу, розстелена постіль чекає на неї. Вона наблизилася до вікна й побачила порожній ріг вулиці; можливо, якби визирнула раніше, то завважила б Міло – як він іде, як перетинає вулицю й зникає під балконом, утім, могло б бути ще гірше, вона б закричала, намагаючись зупинити Міло, не дати йому ввійти в дім, коли Флора відчиняла йому двері, щоб впустити до своєї кімнати, Флора тепер ще небезпечніша за Міло, Флора взнає про все й мститиметься за Міло, котрий мститься зараз їй, Матильді, вона облиє її помиями, а тут нагодиться Херман і вибухне скандал. Вона не могла нічого вдіяти, але не могла й вигукнути всю правду, в цій цілковитій безвиході залишалося хіба що безглузде сподівання, нібито Міло прийшов лише заради Флори, нібито з примхи незбагненної долі Флора зробилася для нього важливішою над усе, нібито ріг цієї вулиці для Міло після повернення важить не більше, ніж ріг будь-якої іншої вулиці Буенос-Айреса, нібито Міло не знає, що це дім Хермана, не знає, що помер у далекому Мехіко, нібито Міло прийшов не до неї, бо єдине, що його цікавить, це тіло Флори. Похитуючись після віскі, допленталася до ліжка, здерла прилиплу до шкіри одіж, гола впала у ліжко й пошукала капсулу з пігулками – останній рожево-зелений прихисток на відстані простягнутої руки. Пігулки насилу видобувалися, і Матильда, не дивлячись, виколупала їх і згорнула в купку на нічному столику, пошукала очима на стелажі роман: вона добре бачила його – книжка лежала на єдиній порожній полиці, Флора поклала її туди, навіть не закривши, бачила малайський ніж, який Чоло подарував Херману, і кришталеву кулю на обтягнутій червоним оксамитом підставці. Вона була певна, що двері внизу давно відчинені, Міло ввійшов у дім, до Флориної кімнати, він, мабуть, розмовляє з нею або вже роздягає, бо для Флори то була, либонь, єдина причина того, що Міло тут, що він домагався, аби вона впустила його до своєї кімнати, щоб роздягти її й роздягтися самому, цілуючи її, облиш мене, не чіпай – Флора пручається, – не сьогодні, Симоне, мені лячно, облиш, але Симон поволі, без поспіху кладе її до ліжка, цілує волосся, намацує під блузкою груди, притискається ногою до її стегна і – мовби бавлячись – скидає з неї туфлі й шепоче щось у вухо, й цілує щораз ближче до губ: я кохаю тебе, люба, дай-но я тебе роздягну, я хочу бачити тебе, ти така гожа, – і гасить лампу, огортаючи її в напівморок і пестощі; Флора, зойкнувши, віддається йому, боїться, що вгорі їх може почути сеньйора Матильда чи Карлітос, ні, говори тихо, пусти мене, розкидана одіж, язики знаходять один одного, стогін, ти робиш мені боляче, Симоне, будь ласка, не треба, це вперше, Симоне, я знаю, лежи, мовчи, не кричи, люба, не кричи.

Вона скрикнула, але Симон вправно тримав її губи своїми, її язик був у його роті, він і далі гладив її волосся, вона скрикнула, а тоді заплакала в обіймах Симона, його руки пестили її лице, і вона розм’якла й востаннє прошепотіла «мамо», і цей благальний шепіт перейшов у важке дихання, а потім – беззвучні сльози втіхи, «мій любий», «любий», знемога двох поєднаних тіл, гаряче дихання ночі. І вже зовсім потім – після двох сигарет, сперта на подушки, притулені до одного узголів’я, з рушником між сором’язливих стегон, Флора, мов уві сні, шепоче якісь слова, будує плани, сподіваючись, що Симон слухає її, посміхається до неї, цілуючи її груди, пестячи пучками пальців її живіт, заколисуючи й вивільняючись з її обіймів: поспи трохи, я піду до ванної й повернуся, світла не треба, я в темряві бачу, мов кішка, я знаю дорогу, а Флора: ні, раптом тебе почують, а Симон: дурненька, я ж сказав, що бачу, мов кішка, і знаю, де двері, поспи, я скоро повернуся, спи спокійно.

Він причинив двері – ще один звук у розбурканій тиші дому, голий перетнув кухню та вітальню, підійшов до сходів і ступив ногою на першу сходинку, перевіряючи її на міцність. Гарна деревина, гарний дім у Хермана Моралеса. На третій сходинці завважив промінчик світла, що пробивалося з-під дверей спальні; подолав ще чотири сходинки, вчепився в клямку й розчахнув двері. Удар об комод пробудив од сторожкого сну Карлітоса, той сів на ліжку й заплакав, він часто плакав по ночах, і Флора квапилася його заспокоїти, давала йому води, перш ніж прокинеться невдоволений Херман. Вона знала, що треба заспокоїти Карлітоса, бо Симон досі не повернувся, треба заспокоїти хлопчика, поки не стривожилася сеньйора Матильда; загорнувшись у простирадло, вона побігла до кімнати Карлітоса – той сидів на підлозі біля ліжка, дивився просто перед собою й плакав од страху, вона підхопила малого на руки, шепочучи, мовляв, усе гаразд, вона з ним, зараз вона принесе йому шоколадку, ввімкне світло, коли зненацька почула невиразний крик, вибігла до вітальні з Карлітосом на руках, вгорі над сходами горіло світло, вона наблизилася до сходів і побачила їх – хилитаючись, вони стояли в дверях, два голі тіла, з’єднані в одне, що повільно осідало на площадку, а тоді однією суцільною масою покотилося сходами вниз і нарешті заклякло на килимі вітальні – Симон горілиць із ножем у грудях і Матильда, котра – як згодом виявили під час розтину – випила смертельну дозу снодійного, від якого померла за дві години, коли я саме приїхав туди на «швидкій» і зробив укол Флорі, яка билася в істериці, і дав заспокійливого Карлітосу, й попросив медсестру залишатися з ними, поки приїдуть якісь родичі або друзі.

Клон

Здається, все закрутилося навколо Джезуальдо [32] 32
  Карло Джезуальдо ді Веноза (1560–1613) – італійський композитор.


[Закрыть], чи мав він право вчинити так, як учинив, чи, може, помстився дружині замість помститися самому собі. Між двома репетиціями спустилися в бар готелю трохи перепочити, Паола сперечалася з Лучо та Роберто, інші грали в канасту або повернулися до своїх номерів. Він мав рацію, наполягав Роберто, чи тоді, чи зараз – байдуже, дружина його ошукала, і він її вбив, танго втрьох, Паоліто. Чоловічі забобони, озивається Паола, авжеж, танго, але зараз є жінки, які теж створюють танго, і вже ніхто не співає весь час ту саму пісеньку. Тут треба копати глибше, боязко втручається до розмови Лучо, важко збагнути, чому люди зраджують і чому вбивають. У Чилі – можливо, мовить Роберто, ви такі витончені, а ми з Ла-Ріохи встромляємо ножа та й потому. Вони сміються, Паола хоче джину з тоніком, авжеж, треба шукати глибше, Карло Джезуальдо застав свою дружину в ліжку з іншим чоловіком і вбив обох чи наказав їх убити – ось що відомо поліції, коротке повідомлення о пів на першу для газет, до всього іншого (а саме в цьому іншому й криється правда) треба доскіпуватися, а це непросто через чотири століття. Про Джезуальдо є купа літератури, нагадує Лучо, якщо це тебе так цікавить, пошукай, коли ми в березні повернемося до Риму. Чудова думка, погоджується Паола, от тільки невідомо, чи повернемося ми до Риму.

Роберто мовчки глипає на неї, Лучо опускає голову, а тоді гукає офіціанта й замовляє ще по одній. Ти маєш на увазі Сандро? – запитує Роберто, завваживши, що Паола знову поринула в думки чи то про Джезуальдо, чи то про муху, що ширяє, наче птах у небі. Конкретно ні, озивається Паола, але ж ти погодишся зі мною, що зараз усе йде якось не так. Це минеться, каже Лучо, він просто комизиться, але далі цього Сандро не піде. Так, погоджується Роберто, однак тим часом розплачуватися доводиться всім нам, ми репетируємо мало й погано, і зрештою це дається взнаки. Авжеж, підхоплює Лучо, співаємо якось гарячково, боїмося сплохувати. Ми вже сплохували в Каракасі, додає Паола, добре, що публіка майже не знає Джезуальдо, похибку Маріо вони сприйняли як нове прочитання. Гірше буде, коли щось таке станеться під час виконання Монтеверді, мимрить Роберто, його вони знають напам’ять.

Хоч як це дивно, але єдиною постійною парою в ансамблі були Франка та Маріо. Спостерігаючи здаля за Маріо, котрий розмовляв із Сандро – на столику перед ними партитура й дві пляшки пива, – Паола подумала, що такі швидкоплинні зв’язки, парочки для короткої розваги мало важать у їхній трупі: скажімо, на якісь вихідні Карен із Лучо (або Карен з Лілі, бо Карен зналася на цьому, а Лілі радше з доброї волі чи просто з цікавості, хоча Лілі із Сандро також, зрештою, така вже в них широка натура, у Карен і Лілі). Авжеж, слід визнати, єдиною постійною парою, які можна було так назвати, залишалися Франка та Маріо – обручка на пальці й таке інше. Що ж до неї самої, то якось у готельному номері в Бергамо вона, вся в мереживах і оторочках, опинилася в білосніжному, наче лебідь, ліжку вдвох із Роберто – така собі інтерлюдія без продовження, вони залишилися друзями, звичайний епізод між двома концертами, майже між двома мадригалами: Карен і Лучо, Карен і Лілі, Сандро й Лілі. І всі залишаються друзями, бо справжні пари утворювалися після гастролей у Буенос-Айресі та Монтевідео – там чекали дружини, чоловіки, діти, домівки й собаки, і так до наступних гастролей, життя моряків із тим неминучим, що, як і в моряків, залишалося в дужках, нічого серйозного, вони ж сучасні люди.

До певного часу. Бо віднедавна все змінилося. Щось мені важко думається, подумала Паола, весь час якісь уривки. Ми всі надто напружені, damn it [33] 33
  Чорт забирай (англ.).


[Закрыть]. І раптом подивитися під іншим кутом зору на Маріо та Сандро, котрі сперечаються про музику так, начеб під цим криється якась інша суперечка. Втім, ні, про це вони не говорять, саме про це вони, безперечно, не говорять. Отже, єдина справжня пара – це Маріо та Франка, хоча, звісно, Маріо й Сандро сперечаються зараз зовсім не про те. Втім, тут, мабуть, щось таки криється, завжди щось криється.

Вони підуть утрьох на пляж в Іпанемі, ввечері трупа співає в Ріо, і слід скористатися з нагоди. Франка полюбляє прогулюватися з Лучо, у них однакова манера дивитися на речі, мовби злегка торкаючись їх поглядами, наче пальцями, і це їх потішає. Роберто відкараскається в останню мить, шкода, він усе сприймає надто серйозно й потребує слухачів, вони залишать його в затінку читати «Таймс», а самі гратимуть на піску в м’яча, плаватимуть і розмовлятимуть, поки Роберто порине в напівсон, у якому знову бачитиме Сандро, як той поступово втрачає контакт із трупою, його притаєну впертість, через яку страждали всі вони. Ось Франка жбурне біло-червоний м’яч, Лучо стрибне, щоб його впіймати, вони сміятимуться, мов божевільні, після кожного кидка, важко зосередитися на «Таймс», важко зберегти суголосність, коли диригент утрачає контакт із трупою, як у випадку Сандро, і Франка тут невинна, авжеж, як невинна й у тому, що м’яч опустився просто серед склянок із пивом якихось відпочивальників, що сидять собі в затінку, і тепер треба бігти туди й перепрошувати.

Згорнувши «Таймс», Роберто згадає розмову з Паолою та Лучо в барі; якщо Маріо не зважиться на щось, якщо не скаже Сандро, що Франка ніколи не гратиме в іншу гру, ніколи не кине їхню трупу, все піде до дідька, Сандро не лише погано проводить репетиції, він навіть співає погано, йому бракує зосередженості, яка в свою чергу допомагала зосередитися трупі, надавала їй злагодженості й того особливого тембру, про які часто згадували критики. М’яч у воді, біжать удвох, Лучо попереду, Франка пірнає з головою в хвилю. Так, Маріо мусив би зрозуміти (не може бути, щоб він досі цього не зрозумів), трупа непробачно піде прахом, якщо Маріо не наважиться різати по живому. Але де починається те живе, де треба різати, коли нічого не сталося, коли ніхто не може стверджувати, буцімто щось сталося?

Вони починають підозрювати, я знаю, але що тут вдієш, це наче хвороба, я не можу глянути на неї, зробити їй знак, що слід вступати в гру, щоб не відчути знову цього втішливого болю, не відчути, що все навкруг двигтить і сиплеться, мов пісок, на сцені – вітер, піді мною – ріка. Ох, якби ж то диригував хтось інший, якби диригували Карен або Роберто, а я міг розчинитися в ансамблі, звичайний тенор серед інших голосів, може, тоді нарешті… Бачиш, у нас тепер завжди так, каже Паола, ти сниш наяву, посеред цього клятого Джезуальдо, коли мусиш розрахувати все до міліметра, щоб не сфальшувати, а в тебе все наче зависає в повітрі, чорт забирай. Дівчинко, озивається Лучо, порядні жінки не лаються. Але на якій підставі зробити заміну, як поговорити з Карен або Роберто, якщо не розповісти, а ще невідомо, чи вони погодяться, я вже так давно диригую, і це так просто не замінити, що вже казати про техніку. Вчора ввечері було тяжко, в якусь мить я подумав, що в антракті хтось із них мені це скаже, їм уже вочевидь несила. В глибині душі ти маєш підстави лихословити, каже Лучо. В глибині душі так, але він бовдур, каже Паола, Сандро наймузичніший із нас, без нього ми не були тим, чим ми є. Чим ми були, мимрить Лучо.

Трапляються вечори, коли все начебто губиться в нескінченній далечині, і починається давнє свято – спершу дещо судомне, але невдовзі вже поринуле в нестямну радість кожної мелодії, на зміну яким приходить звичайне ремесло, необхідність вдягати рукавички, виходячи на ринг і розуміючи, що зараз дістанеш по пиці, різко кидає Роберто. Вишукана метафора, каже Лучо Паолі. Він має рацію, все лажа, мовить Паола, для мене співати було однаково, що кохати, а зараз це просто якась дурня. Тепер ти заговорила метафорами, сміється Роберто, але це правда, ми були іншими, знаєш, якось, читаючи наукову фантастику, я натрапив на точне слово: ми були клоном. Чим? (Паола). Я тебе розумію, зітхає Лучо, авжеж, авжеж, спів і життя, і навіть думки були тими самими у восьми істот. Як у трьох мушкетерів, запитує Паола, один за всіх і всі за одного? Саме так, моя дівчинко, погоджується Роберто, тільки тепер це зветься клоном, так точніше. Ми співали й жили, наче єдиний організм, бурмоче Лучо, не те, що зараз – плентаємося на репетиції та концерти, програми нескінченні, не-скін-чен-ні. І нескінченний страх, додає Паола, кожного разу боюся, що знову хтось зіб’ється, дивлюся на Сандро, мов на рятівний жилет, а цей бовдур втупиться у Франку, котра до того ж раз по раз позирає на Маріо. І добре робить, каже Лучо, саме на нього вона й мусить глядіти. Еге ж, добре, але все йде під три чорти. Поволі, а це ще гірше, така собі рапідна зйомка корабельної аварії, мовить Роберто.

Це майже манія, Джезуальдо. Адже вони, поза сумнівом, його любили, бо виконання його часом майже неможливих мадригалів вимагало надзвичайних зусиль, спрямованих на вивчення текстів, аби в найкращий спосіб поєднати вірші та мелодію, як це в своїй похмурній геніальній манері зробив князь Венози. Кожен голос, кожен звук повинні були відшукати ту невловиму точку, з якої виникала сутність мадригалу, а не одну з численних механічних версій, що їх вони іноді прослуховували на платівках для порівняння, для розуміння, для того, щоб самим зробитися трохи Джезуальдо, князем-убивцею, владарем музики.

Тоді виникали суперечки, майже завжди між Роберто та Паолою, Лучо більш урівноважений, зате висловлювався хоч рідко, але їдко; кожен по-своєму відчував Джезуальдо, над силу погоджувався з чужою версією, нехай навіть вона майже не відрізнялася від власної. Роберто мав рацію, клон розсипався, і з кожним днем вони робилися більше самими собою, зі своїми розбіжностями й упертістю, врешті-решт Сандро зазвичай уривав дискусію, ніхто не оспорював його сприйняття Джезуальдо, хіба що Карен і зрідка Маріо, на репетиціях саме вони пропонували щось змінити й виявляли недоліки, Карен майже з ненавистю до Сандро (давнє нерозділене кохання, на думку Паоли), а Маріо зі своїми блискучими порівняннями, прикладами, музичними прецедентами. Наче висхідна модуляція, суперечки тривали годинами, поки нарешті справа не закінчувалася взаємними поступками та миттєвою згодою. Кожен мадригал Джезуальдо, який вони додавали до свого репертуару, був новою сутичкою, можливо, поверненням тієї ночі, коли князь видобув із піхов кинджал, дивлячись на голих сплячих коханців.

Лілі та Роберто слухають Сандро й Лучо, ті вправляються в мудруваннях після двох склянок віскі. Розмовляють про Бріттена [34] 34
  Бенджамін Бріттен (1913–1976) – британський композитор.


[Закрыть] та Веберна [35] 35
  Антон Веберн (1883–1945) – австрійський композитор.


[Закрыть], а потім, як зазвичай, про Венозу, мовляв, сьогодні особливий акцент слід робити на «O voi troppo felici» [36] 36
  O, ви, надто щасливі (іт.).


[Закрыть] (Сандро) чи нехай краще мелодія ллється з усією властивою Джезуальдо двозначністю (Лучо). Той – так, інший – ні, треба саме так, пінг-понг заради задоволення кидати камінці в чужий город, кілкі репліки. Ось побачиш на репетиції (Сандро), ще невідомо, чи репетиція буде вдалою (Лучо), хотів би я знати чому, а Лучо вже набридло, розкрив був рота, щоб сказати те, що могли б сказати Роберто й Лілі, якби Роберто, зглянувшись, не втрутився в розмову, урвавши Лучо на півслові, й не запропонував випити ще по одній, Лілі погодилася, інші, звісно, також, тільки побільше льоду.

Однак повертається одержимість, така собі cantus firmus [37] 37
  Cantus firmus (лат.) – мелодія в одному з голосів (найчастіше в тенорі) поліфонічного багатоголосся.


[Закрыть], навколо якої обертається життя трупи. Сандро відчуває це перший, музика стає для них центром, а навколо неї – світло восьми життів, восьми виконавців, восьми малих планет навколо сонця Монтеверді [38] 38
  Клаудіо Джовані Антоніо Монтеверді (1567–1643) – італійський композитор.


[Закрыть], сонця Жоскена Депре [39] 39
  Жоскен Депре (1450–1521) – франко-фламандський композитор.


[Закрыть], сонця Джезуальдо. І Франка теж потроху підноситься в дзвінкоголосе небо – її зелені очі уважно чекають миті вступу, ледь відчутних ритмічних сигналів – несамохіть перекручуючи, викривляючи монолітність клону, Роберто й Лілі водночас думають про це, а тим часом Лучо й Сандро, заспокоївшись, повертаються до проблеми «O voi, troppo felici», шукають шлях під кутом зору здорового глузду, якого ніколи не бракує після третьої за вечір склянки віскі.

Чому він убив її? Звичайна історія, каже Роберто Лілі, він застав її в обіймах іншого, наче в танго Ріверо [40] 40
  Леонель Едмундо Ріверо (1911–1986) – аргентинський композитор і виконавець танго.


[Закрыть], і не був би він ді Веноза, якби не проштрикнув їх кинджалом або не наказав це зробити своїм катам, а потім, ховаючись від помсти братів небіжчиці, не зачинився в своїх палацах, упродовж багатьох років плетучи вишукане павутиння мадригалів. Роберто й Лілі розважаються, вигадуючи драматичні та сексуальні версії, бо їм набридла проблема

«O voi, troppo felici», що є предметом глибокодумної дискусії на сусідньому дивані. Здається, Сандро зрозумів, що зараз скаже Лучо; якщо репетиції триватимуть і далі так, як це відбувається тепер, виконання буде щораз більш механічним, вони залишатимуться прикутими до партитури й тексту, Карло Джезуальдо бракуватиме любові та ревнощів, Карло Джезуальдо без кинджалу й помсти, зрештою, такий собі старанний мадригаліст, один із багатьох.

– Давай репетирувати з тобою, – запропонує Сандро наступного ранку. – Справді, буде краще, якщо відтепер диригуватимеш ти, Лучо.

– Не дурійте, – скаже Роберто.

– Авжеж, – підхопить Лілі.

– Давай репетирувати з тобою, а там побачимо, і якщо інші згодні ти керуватимеш.

– Ні, – озветься почервонілий Лучо, ненавидячи себе за те, що почервонів.

– Справа не в тому, щоб замінити диригента, – скаже Роберто.

– Звісно, – докине Лілі.

– Він зможе, – скаже Сандро, – він зможе, і так буде краще для всіх.

– У кожному разі не для мене, – заперечить Лучо. – Я не уявляю себе в цій ролі, розумієш. Як і кожен, маю свої думки, але знаю свої межі.

– Цей чилієць просто чудо, – скаже Роберто.

– Авжеж, – скаже Лілі.

– Самі вирішуйте, – скаже Сандро, – а я піду посплю.

– Ранок покаже, – підсумує Роберто.

– Авжеж, – скаже Лілі.

Він шукав його після концерту, не тому що все було погано, але знову далася взнаки ця судомність, що весь час загрожувала небезпекою, похибкою. Карен і Паола співають без натхнення, Лілі бліда, Франка майже не дивиться на нього, чоловіки якісь зосереджені й начеб відсутні водночас; у нього самого щось із голосом, диригував незворушно, але мірою того, як один по одному виконувалися номери програми, його охоплював дедалі сильніший страх, гондураська публіка в захваті, але цього замало, щоб позбутися гіркого присмаку в роті, через те він і шукав Лучо після концерту, і там, у готельному барі, в товаристві Карен, Маріо, Роберто й Лілі вони пили майже мовчки, перебиваючись заяложеними анекдотами, в очікуванні, коли їх зморить сон. Карен та Маріо пішли одразу, а Лучо, здавалося, не хотів залишити Лілі й Роберто, знехотя продовжував сидіти, мовчки попиваючи останню склянку. Зрештою, буде краще, якщо ми повернемося до вчорашньої розмови, проказав Сандро, наче пірнув у воду, я шукав тебе, щоб повторити те, що вже говорив. Ага, озвався Лучо, а я відповім тобі те, що вже відповів. Роберто й Лілі знову приходять на допомогу, є різні варіанти, друже, навіщо наполягати на Лучо. Як хочете, мені однаково, каже Сандро, одним духом вихиливши віскі, побалакайте між собою, а коли визначитеся, скажете. Я голосую за Лучо. А я за Маріо, говорить Лучо. Не про голосування йдеться, чорт забирай (Роберто злоститься, Лілі його підтримує). Гаразд, ми маємо час, наступний концерт у Буенос-Айресі за два тижні. Я відлучуся до Ла-Ріохи, провідаю стареньку (Роберто), а мені треба купити сумку (Лілі). Ти шукаєш мене, щоб це сказати, говорить Лучо, гаразд, однак існує дещо, що потребує пояснень, кожен із нас має свою думку, ти, звісно, теж, і настав час їх викласти. В кожному разі не сьогодні, відрубав Роберто (Лілі: авжеж, мене змагає сон, а Сандро пополотнів, втупився невидющими очима в порожню склянку).

«Оце так халепа, – подумала Паола після химерних розмов і консультацій із Карен, Роберто й ще деякими, – наступний концерт ми провалимо, тим паче в Буенос-Айресі, хтозна-чому, але щось підказує мені, що там усі нас зустрінуть у багнети, що ж, кінець-кінцем, рідні допоможуть, на крайній випадок поживу з мамою та сестрою, поки щось знайду».

«Мабуть, кожен має щось на думці, – розмірковував Лучо, сам він не надто розводився на цю тему, вважав за краще прозондувати позиції інших. – Кожен робитиме все по-своєму, якщо немає єдиного розуміння клону, як сказав би Роберто, проте в Буенос-Айресі справа буде кепська, я це нутром чую. Цього разу все зайшло за край».

Cherchez la femme. La femme? [41] 41
  Шукай жінку. Жінку? (фр.)


[Закрыть] Роберто розуміє, що радше слід шукати її чоловіка, коли йдеться про те, щоб знайти щось важливе та певне, Франка, як завжди, вислизне з рук, мов акваріумна рибка: великі зелені безгрішні очі, вид у неї й справді безневинний, отже, слід шукати й знайти Маріо. За хмаркою сигарного диму Маріо злегка посміхається, звісно, старий приятель має повне право, авжеж, саме так, це почалося півроку тому в Брюсселі, Франка одразу мені сказала. А ти? Роберто з Ла-Ріохи, встромить ножа й потому. Ти ба, а я, Маріо, незворушний, мудрий поціновувач тропічних сигар і великих зелених очей, я нічого не можу вдіяти, старий, не по мені давати задній хід. «А вона?», хотів був сказати Роберто, але промовчав.

А от Паола – ні, хто може завадити Паолі, коли настав момент істини? Вона також знайшла Маріо (напередодні вони прибули до Буенос-Айреса, до концерту залишався тиждень, перша репетиція після перепочинку пройшла мляво, хоч Жаннекен [42] 42
  Клеман Жаннекен (1485–1558) – французький композитор.


[Закрыть], хоч Джезуальдо – майже однаково нудно). Зроби щось, Маріо, не знаю, що саме, але зроби. Єдине, що залишається, – це нічого не робити, мовив Маріо, якщо Лучо відмовляється диригувати, навіть не знаю, хто може замінити Сандро. Ти, чорт забирай. Так, але я не буду. В такому разі ти, мабуть, робиш це навмисне, закричала Паола, ти не лише сам тюхтій, а й хочеш, щоб ми всі пошилися в дурні. Не кричи, озвався Маріо, я тебе чудово чую.

Так усе й було, як я тобі кажу, я вигукнула це йому просто в обличчя, а тепер сам бачиш, що відповів мені цей… Цить, дівчинко, каже Роберто, рогоносець кепське слово, якби ти таке сказала мені, дістала б прочухана. Я не хотіла цього говорити, Паола начеб шкодує, ніхто не знає, сплять вони разом чи ні, та й, зрештою, хіба важливо, сплять вони чи лише дивляться одне на одного так, начеб робили це просто посеред концерту, не в тому річ. Тут ти несправедлива, озивається Роберто, от хто справді дивиться, хто повністю заглибився в себе й летить, мов метелик, на лампу, так це заплішений дурень Сандро, ніхто не може звинуватити Франку в легковажності на тій підставі, що він впивається в неї очима, мов п’явка, щоразу, коли бачить перед собою. А Маріо? – править своєї Паола, як він це терпить? Гадаю, він їй вірить, відповідає Роберто, він любить її та не має потреби впиватися, мов п’явка, або ходити з похмурим лицем. Нехай так, погоджується Паола, але чому він відмовляється бути нашим диригентом, якщо Сандро перший погодився на це, і Лучо його просив, і всі ми?

Бо помста – це теж мистецтво, її форми неодмінно шукатимуть нюанси, що зроблять її рафіновано-чарівною.

«Цікаво, – думає Маріо, – він, здатний вмістити в собі цілий всесвіт звуків, що виникає в його мадригалах, так люто мститься, так низько, він, обдарований умінням плести таке досконале павутиння, споглядає, як падають його жертви, змушує їх повільно стікати кров’ю, оспівує у мадригалах муки, що тривають тижнями або й місяцями». Він дивиться на Паолу, котра повторює пасаж «Poiché l’avida sete» [43] 43
  Бо невтолима спрага (іт.).


[Закрыть], по-дружньому посміхається до неї. Він чудово знає, чому Паола знову заговорила про Джезуальдо, чому майже всі вони дивляться на нього, опускають очі й змінюють тему. «Sete», каже він їй, не підкреслюй так «sete», Паоліто, спрага відчувається дужче, коли вимовляєш це слово тихо. Не забувай, які тоді були часи, як тоді вміли багато що без слів сказати або й зробити.