Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Пригода з павучихами

О другій годині дня ми дісталися до бунгало, і за півгодини – як і домовлялися по телефону – з’являється молодий адміністратор з ключами, вмикає холодильник і показує, як працюють газова колонка у ванній і кондиціонер. Домовляємося, що мешкатимемо тут десять днів, і платимо наперед. Відкриваємо валізи й дістаємо звідти все, що потрібно для пляжу; влаштуємося ввечері, надто вже спокусливий вид пінистого Карибського моря біля підніжжя узгір’я. Спускаємося крутосхилом і навіть помічаємо серед кущів стежину, завдяки якій скорочуємо шлях; від бунгало на узгір’ї до моря заледве сто метрів.

Увечері, вішаючи до шафи одяг і розкладаючи куплені в СенП’єрі [12] 12
  Сен-П’єр – портове місто на острові Мартиніка.


[Закрыть] харчі, чуємо голоси пожильців у іншому крилі бунгало. Говорять дуже тихо, це не соковиті й сміхотливі голоси жителів Мартиніки. Деякі слова можна розрізнити: американська англійська – певно, туристи. Перша реакція – прикрість, хтозна чому ми сподівалися на цілковите усамітнення, хоча бачили, що кожне бунгало (загалом їх чотири серед квітів, бананових заростей і кокосових пальм) подвійне. Можливо, через те, що коли ми побачили їх уперше – після непростих телефонних пошуків із готелю «Діамант», – нам здалося, нібито тут зовсім безлюдно й водночас усе дивним чином заселено. Приміром, халупа-ресторан у тридцяти метрах униз крутосхилом порожня, а в барі – пляшки, келихи, прибори. І в одному чи двох бунгало крізь жалюзі у ванних кімнатах можна було завважити рушники, флакони з лосьйонами чи шампунями. Молодий адміністратор відчинив нам одне зовсім порожнє бунгало, і на туманне запитання ми дістали не менш туманну відповідь, мовляв, справжній адміністратор у від’їзді, а він опікується бунгало, бо приятелює із власником. Тим краще – адже ми шукали усамітнення та пляж; але ж інші, звісно, також сподівалися на це, і два голоси жінокпівнічноамериканок стиха лунають у суміжному крилі бунгало. Перегородки наче з паперу, але все так зручно, так добре облаштовано. Спимо собі без просипу, оце так диво. А якщо ми чогось і потребували, так це міцного сну.

Друзі: одна кішка – лагідна канюка, інша – чорна, більш дика, але така ж голодна. Птахи тут ледь не ручні, а зелені ящірки видираються на столи, щоб уполювати комах. Здаля чути мекання; на вершині узгір’я пасуться п’ять корів і теля: ці своєю чергою мукають. А ще від халуп із пониззя до нас долинає собачий гавкіт; поза сумнівом, цієї ночі обидві кішки долучаться до концерту.

Пляж, як на європейця, – пустеля. Кілька молодиків плавають і бавляться, чорні й брунатні тіла витанцьовують на піску. Віддалік якась родина – мешканці столиці або німці, сумовито білошкірі, біляві – розкладають рушники, лосьйони для засмаги й великі сумки. Кілька годин ми проводимо у воді або на піску – нездатні ні на що інше, священнодіючи кремами та сигаретами. Ще немає відчуття, нібито спомини накочуються на нас, немає цієї потреби ворушити минуле, що посилюється разом із самотністю та нудьгою. Все навпаки: заблокувати будь-які згадки про минулі тижні, про зустрічі у Делфті [13] 13
  Делфт – місто у Нідерландах.


[Закрыть], ніч на фермі в Еріка. Якщо це повертається, ми відганяємо його, наче струмінь сигаретного диму: досить злегка змахнути рукою, і повітря знову чисте.

Дві дівчини спускаються стежиною з узгір’я й вмощуються віддалік, у затінку кокосових пальм. Ми здогадуємося, що це наші сусідки по бунгало, уявляємо їх секретарками чи виховательками дитячого садка десь у Детройті чи Небрасці. Дивимося, як вони разом заходять у море, спортивно упливають, повільно повертаються, насолоджуючись теплою прозорою водою, довколишньою красою, що перетворюється на загальник, якщо намагаєшся її змалювати, – вічна проблема поштових листівок. На обрії два вітрильники, з Сен-П’єра відчалює катерок із дівчиною на водних лижах: вона весь час падає, але щоразу з гідністю підводиться.

Надвечір – після сієсти – ми повертаємося на пляж, сонце заходить за великі білі хмарини, ми говоримо між собою, що це Різдво цілком відповідає нашому бажанню: самотність, упевненість, що ніхто не знає нашого місцезнаходження, нам не загрожують ніякі халепи та безглузді збіговиська напередодні Нового року й пов’язані з тим привітання – чудова свобода відкрити пару консервних бляшанок і приготувати пунш із білого рому, сиропу з цукрової тростини та зелених лимонів. Вечеряємо на веранді, відокремленій бамбуковою перегородкою від симетрично розташованої тераси, звідки – попри пізній час – знову долинають притишені голоси. Всі напрочуд чемні – сусіди й ми, – всі навіть дещо перебільшено поважають одні одних. Якщо в бунгало справді замешкали дівчата з пляжу, то, можливо, вони запитують себе, чи не живуть у іншому його крилі ті дві особи, яких вони бачили на пляжі. Відсутність цивілізації має свої переваги, ми визнаємо це між двома ковтками: ні криків, ні транзисторів, ні вульгарного мугикання. Нехай би вони залишалися всі десять днів, це краще, ніж якщо замість них тут оселиться подружжя з дітьми. Христос щойно народився знову; тепер ми можемо спати.

Прокинутися на світанку, гуаявовий сік і кава у великих чашках. Ніч була довгою, з поривами типово тропічного дощу, несподіваний потоп так само несподівано вщух, присоромлений. Звідусіль валували собаки, хоча місяця не було; кумкали жаби чи кричали птахи – слух містян нездатний розрізнити ці звуки, але, ймовірно, саме через них нам снилися сни, які ми згадуємо тепер, запаливши по першій сигареті. Aegri somnia [14] 14
  Кошмарний сон (лат.).


[Закрыть]. Звідки цей вислів? Шарль Нодьє [15] 15
  Шарль Нодьє (1780–1844) – французький письменник.


[Закрыть] чи Нерваль [16] 16
  Жерар де Нерваль (справжнє ім’я Жерар Лабрюні; 1808–1855) – французький поет.


[Закрыть] – часом ми не в змозі опиратися книжковому минулому, майже стертому іншими уподобаннями. Ми переповідаємо свої сни – там є примари, непевні загрози й прикрі, але очікувані небіжчики – вони плетуть своє павутиння та змушують до цього нас. Нічого дивного після Делфта (втім, ми домовилися не згадувати недавні події, для споминів, як завжди, ще буде вдосталь часу. Хоч як це дивно, нам не болісно згадувати Міхаеля, колодязь на фермі в Еріка – теми вже закриті; ми майже ніколи не говоримо про них чи про те, що їм передувало, хоча розуміємо, що вони можуть знову виринути, але це не завдасть нам шкоди – зрештою, саме вони спричинилися до втіхи і ніч на фермі була варта ціни, яку ми платимо зараз, а проте ми відчуваємо, що все це ще занадто близьке: подробиці, голий Міхаель у місячному сяйві, речі, яких ми воліли б уникнути поза неминучими снами; краще вже ця блокада, other voices, other rooms [17] 17
  Інші голоси, інші кімнати (англ.).


[Закрыть]; література й літаки, які чудові наркотики).

О дев’ятій ранку море відносить останню нічну піняву; сонце, сіль і пісок палкими дотиками пестять тіло. Завваживши дівчат, що спускаються стежиною, ми одночасно згадуємо й перезираємося. Пізно вночі, вже майже поринувши в сон, ми дещо прояснили для себе: в якусь мить в іншому крилі бунгало перестали шепотітися, деякі фрази чулися вже більш виразно, хоча ми не могли второпати їхнього сенсу. Але нас принаджував не сенс цих слів, які майже одразу знову перейшли в монотонний затамований шепіт, а те, що один із голосів належав чоловікові.

В годину сієсти з іншої веранди до нас знову долинув притишений діалог. Не знати чому, ми наполегливо намагаємося ототожнити дівчат на пляжі з голосами на веранді, і тепер, коли ніщо не наводить на думку, нібито поруч із ними є мужчина, спомини минулої ночі тьмяніють, зливаються з іншими звуками, що бентежили нас: гавкотом собак, поривами вітру та дощу, рипінням покрівлі. Містяни – люди, яких легко вразити незвичними звуками, відмінними від чемного розміреного крапання.

Що нам, однак, до того, що відбувається поруч, у бунгало? Якщо ми тут, то це тому, що ми прагнули позбутися іншого, інших. Певна річ, непросто відмовитися від звичок, від умовних рефлексів; не зізнаючись собі в цьому, ми уважно вслухалися в приглушені звуки, що долинали з-за перегородки, в діалог, що здавався нам утішливим і банальним, таким собі звичайнісіньким воркотінням. Неможливо розрізнити слова, ба навіть голоси – такі подібні за тональністю, що часом це скидалося на уриваний раз по раз монолог. Вони так само могли чути нас, але, звісно, вони нас не чують: для цього вони мали б мовчати, мали б перебувати тут із тих самих міркувань, що й ми, мали б чатувати, наче чорна кішка, яка сподівається вполювати на веранді ящірку. Однак ми їх зовсім не цікавимо: тим краще для них. Два голоси говорять почергово, замовкають, лунають знову. Чоловічого голосу не чути, навіть якби мужчина говорив так само тихо, ми б його розпізнали.

Тропічна ніч западає, як завжди, зненацька; освітлення в бунгало тьмяне, але нам байдуже; ми майже не куховаримо, з гарячого – лише кава. Нам нема про що говорити, і, мабуть, через те, щоб розважитися, ми слухаємо перешіптування дівчат; не признаючись собі в цьому, ми чатуємо на голос чоловіка, хоча знаємо, що жодна автівка не піднімалася крутосхилом і що інші бунгало й досі стоять порожні. Ми погойдуємося в кріслах-гойдалках і куримо в темряві; москітів немає, шепіт долинає крізь тишу, вщухає, чується знову. Якби вони могли нас уявити, їм би це не сподобалося; не те, щоб ми шпигували за ними, але вони, безперечно, побачили б у нас двох павучих-мігалас [18] 18
  Мігалас – різновид павуків, поширений у Південній Америці.


[Закрыть], що причаїлися в пітьмі. Зрештою нас не засмучує, що інше крило бунгало не порожнє. Ми прагнули самотності, але тепер думаємо про те, якою була б ніч, якби в іншому крилі насправді нікого не було; ми не можемо заперечувати, що ферма, що Міхаель досі поруч. Треба дивитися одна на одну, розмовляти, ще раз дістати колоду карт чи кості. Нехай так, сидячи в плетених кріслах, слухаючи на сон грядущий котяче муркотіння.

На сон грядущий, але тут ночі не приносять нам того, на що ми сподівалися: нічию землю, де ми нарешті – бодай на якийсь час, не варто претендувати на щось більше, ніж це можливо, – могли б сховатися від усього, що починається за вікнами. І дурниць у нашому випадку також слід уникати; ми б ніколи не домоглися свого, якби не передбачали до чого це призведе. Іноді, здавалося б, ми заганяємо себе в глухий кут, як зараз на цьому невеличкому острівці, де легко відшукати будь-кого; однак це становить фрагмент набагато складнішої шахової комбінації, в якій за скромним ходом пішака криються справді вирішальні ходи. Знаменита історія з украденим листом об’єктивно безглузда. Об’єктивно; правду приховано, і пуерторіканці, які роками вирощували марихуану на балконах своїх нью-йоркських помешкань або просто в Центральному парку, знали про це більше, ніж багато хто з поліцаїв. У кожному разі ми в курсі можливостей – відправлень пароплавів і літаків – на випадок нагальної потреби: Венесуела й Тринідад під боком, і це лише два із шести чи семи варіантів; з нашими паспортами в жодному аеропорту не виникне проблем. Це безневинне узгір’я, це бунгало для туристів із невеликими статками – чудові краплені карти, якими ми завжди вміло користаємося в слушний час. Делфт дуже далеко, ферма Еріка починає віддалятися, стиратися з пам’яті, і так само зітруться колодязь і Міхаель, що тікає у місячному сяйві. Міхаель, такий білий і голий у місячному сяйві.

Собаки знову уривчасто виють, із якоїсь халупи в пониззі долинає жіночий лемент, що зненацька нишкне на найвищій ноті; в тиші можна розчути стривожений шепіт напівсонних натомлених туристок, які не виявляють справжньої цікавості до навколишнього світу. А ми прислухаємося, сон нас не бере. Зрештою, навіщо спати, якщо потім буде торохтіння дощу по покрівлі, нестямні котячі любощі, прелюдії нічних кошмарів. Досвіток, коли голови нарешті втиснуті в подушки, і вже ніщо в них не лізе, аж поки сонце не видереться на пальми й треба буде повертатися до життя.

На пляжі, наплававшись досхочу у відкритому морі, ми знову запитуємо себе про порожні бунгало. Халупа-ресторан зі своїми келихами та пляшками оживляє в пам’яті таємничу історію «Мері Селест» [19] 19
  «Мері Селест» («Марія Небесна») – бригантина, яка 7 листопада 1872 р. вийшла з Нью-Йорка й приблизно за місяць була помічена командою іншого судна: «Мері Селест» виявилася порожньою, а на столі в кают-компанії стояли горнятка з недопитою кавою, валялися залишки їжі.


[Закрыть] (таку відому й не раз перечитану, але ці нав’язливі повернення незбагненного, моряки, які сходять на судно, що дрейфує з напнутими вітрилами та без жодного члена команди, з іще теплою золою в плитах на камбузі, з каютами без жодних ознак бунту або чуми. Колективне самогубство? Ми іронічно перезираємося, думка про самогубство не має шансів на існування у нашій системі світосприйняття. Нас би тут не було, якби ми бодай один раз пристали на неї).

Дівчата з’являються на пляжі пізно; вони довго загоряють, перш ніж піти плавати. Вони й тут – ми це помічаємо, однак не коментуємо – розмовляють стиха, і якби ми сиділи трохи ближче, до нас долинав би той самий довірчий шепіт – наслідок виплеканого добрим вихованням остраху втрутитися в чуже життя. Якби ж то вони наблизилися, щоб попросити прикурити, запитати, котра година… Однак бамбукова перегородка, здається, простяглася до пляжу; ми знаємо, що вони нас не потурбують.

Сієста триває довго, ми не хочемо повертатися до моря, і вони також; ми чуємо їхні голоси в кімнаті, потім на веранді. Звісно, вони самі. Але чому «звісно»? Вночі все може бути інакшим, і ми чекаємо ночі – не розводячись про це, знічев’я, коротаючи час у кріслах-гойдалках, раз по раз роблячи чергову затяжку чи ковток, залишивши тільки тьмяний вогник на веранді; жалюзі у вітальні пропускають його тонкими смужками, що не псують темряви, не псують очікувальної тиші. Ми, звісно, нічого не очікуємо. Але чому «звісно», навіщо брехати самим собі, якщо ми тільки те й робимо, що очікуємо, як у Делфті, як у безлічі інших місць? Можна очікувати на ніщо або на шепіт по той бік перегородки, на зміну голосів. Потім почується рипіння ліжка, западе тиша, переривана гавкотом собак і шелестом розгойданого поривами вітру листя. Цієї ночі дощу не буде.

Вони їдуть, о восьмій ранку по них приїздить таксі, негрводій сміється й жартує, несучи їхні валізи, пляжні сумки, крислаті брилі, тенісні ракетки. З веранди видно стежину, біле таксі; вони не помічають нас серед зелені, ба навіть не дивляться в наш бік.

На пляжі повно дітлахів: це діти рибалок, вони ганяють м’яча перед тим, як полізти у воду, проте нам пляж сьогодні видається ще більш безлюдним, адже дівчата вже не спустяться сюди. Повертаючись, ми несамохіть, у кожному разі не прийнявши щодо цього свідомого рішення, обираємо кружний шлях і проходимо повз інше крило бунгало, хоча досі уникали цього. Тепер – за винятком нашого крила – тут справді порожньо. Ми штовхаємо двері, вони безшумно прочиняються: дівчата залишили ключ зсередини – звісно, погодивши це з адміністратором, який згодом прийде або не прийде прибрати приміщення. Нас уже не дивує, що речі тут наче виставлені напоказ – бери що кому заманеться, точнісінько як келихи та прибори у ресторані; ми бачимо зім’яті простирадла, вологі рушники, порожні флакони, засоби від комах, пляшки з-під кока-коли й склянки, англомовні журнали, шматочки мила. Все таке самотнє, покинуте. Пахне парфумами, молодістю. Вони спали тут, на цьому великому ліжку, на простирадлах із жовтими квітами. Вдвох. І знай собі розмовляли й розмовляли, перш ніж заснути. Довго розмовляли, перш ніж заснути.

Сієста важка, нескінченна, бо нам не хочеться йти на пляж до заходу сонця. Готуючи каву або миючи тарілки, ми зненацька завважуємо, що й далі уважно прислухаємося, мовби очікуємо якихось звуків з-за перегородки. Це мало б викликати сміх, але ми не сміємося. Тепер, коли нарешті настала тиша, якої ми так прагнули, ми не сміємося.

Щоб приготувати вечерю, потрібен час; ми навмисне ускладнюємо найпростіші справи, аби все тривало якомога довше, і ніч запала над узгір’ям, перш ніж ми скінчимо вечеряти. Раз по раз ми виказуємо себе, коли виявляємо, що дивимося на перегородку, чатуючи на те, що вже надто далеко від нас, на шепіт, який триває, либонь, у літаку чи каюті пароплава. Адміністратор не прийшов, ми знаємо, що бунгало відчинене й порожнє, що воно й досі пахне парфумами та молодістю. Раптом стає жарко – чи то через тишу, чи то через ситість або знічев’я, бо ми й далі нерухомо сидимо в пітьмі, ледь-ледь погойдуючись у своїх кріслах, курячи в чеканні. Ми не зізнаємося в цьому, авжеж, але ми знаємо, що чекаємо. Нічні звуки, як того вимагають ритми речей і зірок, дедалі гучнішають; немовби ті самі птахи й ті самі жаби, що й учора, вмостилися там само й у той самий час розпочали концерт. Собачий хор («собачий обрій», як тут не пригадати цей поетичний образ [20] 20
  Собачий обрій – образ із романсу Ф. Гарсії Лорки «Чужа невірниця».


[Закрыть]) і котячі любощі в хащах проймають повітря. Бракує тільки шепоту двох голосів поруч, у бунгало, – оце й є тиша, справжня тиша. Все інше наш слух не уловлює, він безглуздо зосереджений – наче на щось чатує – на перегородці. Ми навіть не розмовляємо, боячись притлумити своїми голосами неможливий шепіт. Уже дуже пізно, але ми не хочемо спати; у вітальні стає ще спекотніше, але нам навіть не спадає на думку прочинити обидві двері. Ми тільки те й робимо, що куримо та чекаємо на неможливе; нас навіть не потішає, як спершу, думка, нібито дівчата могли б уявити нас такими собі павучихамимігалас на чатах; дівчат уже немає, і ми не можемо наділити їх нашою власною уявою, зробити їх віддзеркаленням того, що відбувається у пітьмі, того, що – хоч як це нестерпно – не відбувається.

А що ми не можемо ошукувати самі себе, кожне рипіння гойдалки замінює діалог і водночас підтримує його. Тепер ми знаємо, що все було марно – втеча, поїздка, сподівання знайти ще якусь криївку без свідків, схованку, придатну для того, щоб розпочати все спочатку (адже каяття нам не властиве, що зроблено, те зроблено, і ми знову візьмемося за своє, щойно взнаємо, що кара нам не загрожує). Це так, начеб увесь досвід минулого раптом не спрацював, кинув нас напризволяще, як боги кинули Антонія у вірші Кавафіса [21] 21
  Мається на увазі вірш «Кидає Діоніс Антонія» грецького поета Константіноса Кавафіса (1863–1933).


[Закрыть]. Якщо ми й досі розмірковуємо про стратегію, завдяки якій прибули на цей острів, якщо ми часом уявляємо ймовірні розклади, телефони, що розриваються в інших портах і містах, то робимо це з тією ж абстрактною безсторонністю, як і тоді, коли доволі часто цитуємо вірші, смакуючи нескінченні виверти асоціативного мислення. Найгірше те, що хтозна чому все змінилося відтоді, як ми прибули сюди, відтоді, як почули шепіт по той бік перегородки, що здавалася звичайною, також абстрактною стіною, здатною убезпечити нам самотність і відпочинок. Те, що до шепоту на якусь мить долучився інший, несподіваний, голос, то це банальна літня загадка, таємниця сусідньої кімнати на кшталт таємниці «Мері Селест», фривольна спожива для наших розмов під час сієсти й прогулянок. Ми навіть не надаємо цьому особливого значення, ми про це ніколи й не згадували; знаємо лише, що вже неможливо не звертати уваги на перегородку, не пов’язувати з нею будь-якої дії чи бездіяльності.

Можливо, через те в глупу ніч, коли ми удаємо, буцімто спимо, нас не надто дивує короткий сухий кашель, що чується з іншого крила бунгало, і те, що кашляє, поза сумнівом, чоловік. Це радше й не кашель зовсім, а мимовільний сигнал, стриманий і водночас пронизливий, мов шепіт дівчат, але тепер це справді сигнал, тепер – після безугавного перешіптування дівчат – це виклик. Ми мовчки підводимося, у вітальні знову западає тиша, лише одинокий собака виє вдалині. Якийсь час – хтозна скільки його збігає – ми вичікуємо; гість також мовчить: може, теж чекає, а може, ліг спати на простирадлах із жовтими квітами. Байдуже, тепер існує домовленість, яка не має нічого спільного з доброю волею, є певний термін, позбавлений форми та формул; в якусь мить ми підійдемо туди, не змовляючись, ба навіть не глянувши одна на одну. Ми знаємо, що кожна з нас думає зараз про Міхаеля, про те, що Міхаель також повернувся на ферму Еріка, повернувся без жодної очевидної причини, хоча гадав, нібито ферма порожня, наче сусіднє бунгало; повернувся, як повернувся гість дівчат, як поверталисяМіхаель й інші – немов мухи, не знаючи, що на них чекає, не здогадуючись, що цього разу побачення буде зовсім іншим.

Перед сном ми, як завжди, вдягнули нічні сорочки; тепер вони білими драглистими плямами застигли на підлозі. А ми, голі, наближаємося до дверей і виходимо в сад. Досить оминути загорожу, що розділяє два крила бунгало; двері причинені, але ми знаємо, що вони незамкнені, що досить торкнути клямку, всередині темно, коли ми входимо вдвох; це вперше за багато часу, ступаючи, ми підтримуємо одна одну.

Текст у записнику

Ідея обліку пасажирів виникла – на цьому варто наголосити – під час нашої розмови про непевність і похибки аналітичних досліджень. Хорхе Гарсія Боуса спершу зробив кілька зауважень стосовно метро в Монреалі, а тоді перейшов безпосередньо до лінії «А» в Буенос-Айресі. Він не сказав мені цього, але підозрюю, що це, мабуть, пов’язано зі спеціальними дослідженнями компанії, якщо тільки саме вона здійснювала облік. За допомогою якоїсь особливої методики – через своє невігластво я називаю це так, хоча Гарсія Боуса доводив, нібито методика напрочуд проста, – було визначено точну кількість пасажирів, які впродовж тижня щодня користалися метро. Оскільки до того ж цікаво було взнати відсоток людей, які входять на кожній конкретній станції лінії «А», а також тих, хто їздять із кінця в кінець або на певних відтинках маршруту, на кожному вході та виході – від станції «Прімера Хунта» до станції «Пласа де Майо» – вівся ретельний облік; в ті часи – я маю на увазі сорокові роки – лінія «А» ще не з’єднувалася з мережею нових підземних ліній, і це полегшувало справу.

У понеділок заздалегідь наміченого тижня було одержано базову загальну цифру; у вівторок ця цифра була приблизно такою ж; у середу – за аналогічної загальної цифри – сталася несподіванка: зі 113 987 осіб, які спустилися в метро, на поверхню повернулися 113 983. Здоровий глузд підказував чотириразову помилку в підрахунку, і відповідальні за обчислення об’їхали всі пункти обліку в пошуках можливих випадків недбальства. Старший інспектор Монтесано (зараз я наводжу дані, щодо яких Гарсія Боуса не мав найменшої гадки і які стали відомі мені згодом) особисто прибув, щоб підбадьорити співробітників, котрі здійснювали облік. Він рішуче наказав перелопатити підземку з краю в край, а робітникам і машиністам поїздів довелося пред’являти свої посвідчення на виході. Все це наводить мене на думку, що старший інспектор Монтесано невиразно передчував початок того, що тепер добре відомо нам обом. Зайве додавати, що ніхто не виявив гаданої помилки, яка виявляла (і водночас заперечувала) наявність чотирьох зниклих пасажирів.

У четвер усе спрацювало якнайкраще: сто сім тисяч триста двадцять вісім мешканців Буенос-Айреса виринули на поверхню після того, як на деякий час спустилися під землю. В п’ятницю (тепер, після вжитих заходів, облік можна було вважати досконалим) кількість пасажирів, які вийшли з метро, на одну людину перевершувала кількість тих, що ввійшли. В суботу ці показники виявилися однаковими, і компанія вирішила, що задачу виконано. Розбіжності не були оприлюднені, тож, крім старшого інспектора Монтесано й операторів обчислювальних машин на станції «Онсе», мало хто знав про те, що сталося. Гадаю також, що ця нечисленна група людей (крім старшого інспектора) воліла забути про все, вважаючи це помилкою обчислювальних машин або операторів.

Це відбувалося в 1946-му чи на початку 1947 року. В наступні місяці мені довелося часто їздити лінією «А»; а що маршрут був довгим, раз по раз я пригадував оту розмову з Гарсією Боусою та з іронією роздивлявся людей навколо себе – одні сиділи, інші, тримаючись за шкіряні петлі, погойдувалися, наче коров’ячі туші на гаках у різниці. Двічі на станції «Хосе Марія Морено» мені без жодних на те підстав здалося, ніби дехто (спершу якийсь чоловік, згодом дві літні жінки) були не звичайними пасажирами, як решта. Одного четверга ввечері, на станції «Медрано» – я саме повертався з боксерського поєдинку, в якому по очках переміг Хасінто Льянес, – мені здалося, що дівчина, котра куняла на другій лаві перону, сиділа там зовсім не тому, що чекала наступного поїзда. Вона хоча й увійшла до того самого вагону, що й я, проте вийшла на «Ріо-де-Жанейро» та залишилася на пероні, начеб її брали якісь сумніви або вона втомилася чи щось її гнітило.

Я кажу про це зараз, коли вже все з’ясував; таке трапляється після пограбування, коли люди раптом пригадують, що якісь підозрілі жевжики справді вешталися неподалік. А проте в цих непевних фантазіях, що мовби знічев’я перепліталися в моїй голові, від самого початку щось неначе вело мене далі й далі, залишаючи такий собі осад підозри; відтак того вечора, коли Гарсія Боуса як цікаву подробицю згадав результати обліку, я негайно поєднав обидва факти й майже зі страхом відчув, що в цій химерній картині щось таки збігається одне з одним. Можливо, я першим із тих, хто були поза грою, здогадався про це.

Потім іде непевний період, в якому перемішуються дедалі сильніше бажання перевірити свої підозри, вечеря в «Ель Пескадіто», що зблизила мене із Монтесано та його споминами, щораз неухильніші й обережніші спуски в метро, яке я тепер сприймав зовсім інакше, як чиєсь стороннє повільне дихання, як пульс, що хтозна чому вже б’ється для міста, вже не є лише одним із видів міського транспорту. Але перш ніж розпочати справжній спуск (маю на увазі не звичайну поїздку в метро, як це роблять геть усі), я витратив чимало часу на роздуми й аналіз. Упродовж трьох місяців, поки їздив 86-м трамваєм, щоб уникнути оманливих доказів чи випадковостей, мене затримувала на поверхні одна гідна уваги теорія Луїса М. Баудіццоне. Оскільки я – майже жартома – переповів йому повідомлення Гарсії Боуси, Луїсові спало на думку пояснити це явище таким собі різновидом атомного розпаду, можливого у місцях великого скупчення людей. Ніхто ніколи не підраховував, скільки людей виходить зі стадіону клубу «Рівер Плейт» у неділю після матчу, ніхто не порівнював цю цифру із кількістю придбаних квитків. Чи в стаді у п’ять тисяч буйволів, що біжить вузькою ущелиною, однакова кількість тварин на вході й на виході? Дотики людей на вулиці Флорида потроху обтирають рукава пальт, спід рукавичок. Отже, дотики 113 987 пасажирів у переповнених поїздах, де вони трясуться й труться одні об одних на кожному повороті й за кожного гальмування, можуть призвести (внаслідок втрати індивідуального та його поглинання множинним) до втрати чотирьох одиниць упродовж двадцяти годин. Щодо другої аномалії – я маю на увазі п’ятницю, коли з’явився один зайвий пасажир, – Баудіццоне лише погодився з Монтесано й пояснив її похибкою в підрахунках. Після всіх цих доволі умоглядних припущень я знову почувався дуже самотнім, хоча не лише не мав власних здогадів, а й відчував шлункові кольки щоразу, коли проходив повз вхід до метро. Відтак я на власний розсуд продовжував свій шлях, потроху просуваючись уперед за спіраллю – саме тому я довго їздив трамваєм, перш ніж відчув, що можу повернутися на лінію «А», насправді спуститися під землю й не лише задля того, щоб просто проїхатися в метро.

Тут слід сказати, що вони анітрохи мені не допомогли; більше того – сподіватися на них чи просити про допомогу було б нерозважливо. Вони знаходяться там і навіть не підозрюють, що з цього абзацу я починаю писати їхню історію. Зі свого боку, мені б не хотілось їх виказувати і, хай там як, але я не назву ті кілька імен, які взнав за тижні, коли я проник в їхній світ; якщо я й учинив так, якщо пишу зараз цей звіт, то лише з добрих намірів – я прагнув допомогти мешканцям Буенос-Айреса, яким завжди дошкуляють транспортні проблеми. Тепер річ навіть не в тім, тепер мені просто лячно, тепер я вже не можу наважитися спуститися туди, хоча це безглуздо – трястися в повільному незручному трамваї, коли в двох кроках метро й усі на ньому їздять і не бояться. Я достатньо чесна людина, щоб визнати: якщо від них усі відцуралися – звісно, без розголосу, – і всім до них більш-менш байдуже, – я почуватимуся спокійніше. І не через те, що моє життя було під загрозою, поки я перебував унизу, хоча я ані миті не почувався в безпеці, поки просувався в своєму розслідуванні стільки ночей (там усе відбувається вночі, немає нічого більш облудного та штучного за сонячні промені, що проникають крізь дахові вікна між станціями або освітлюють верхню половину сходів); цілком імовірно, що я врешті-решт чимось викажу себе і вони взнають, навіщо я по стільки годин проводжу в метро, так само як одразу вирізняю їх у юрбі людей, що купчаться на станціях. Вони такі бліді, але діють напрочуд ефективно; вони такі бліді та засмучені, майже всі дуже засмучені.

Хоч як це дивно, від самого початку мені найбільше хотілося взнати, як вони живуть; з’ясувати, чому вони так живуть, видавалося мені менш важливим. Я майже одразу облишив думку про тупики та закинуті тунелі; їхнє існування було явним і відповідало пасажиропотокові між станціями. Це правда, що між «Лорія» та «Пласа Онсе» бовваніла якась подоба підземного царства мертвих із підземними горнами, запасними путями, складами та дивними спорудами із затемненого скла. Цей різновид пекла виднів кілька секунд, поки поїзд, брутально розгойдуючи нас на поворотах, під’їздив до особливо сяйливої після тунельного мороку станції. Але варто було уявити кількість робітників і наглядачів, що пересуваються цими брудними штольнями, і я одразу відкинув думку про них, як про ймовірну опорну базу; розташуватися тут – принаймні попервах – вони не могли. Мені вистачило кількох оглядових поїздок, аби зрозуміти, що ніде, крім самої лінії – тобто станцій з їхніми перонами та поїздів у майже постійному русі, – немає ні місця, ні умов, придатних для їхнього існування. Я відкинув тупики, місця розгалуження колій і склади й методом виключення дійшов очевидного й моторошного висновку; у цьому царстві пітьми раз по раз приходило до мене розуміння того, що ж залишилося на остачу. Існування, яке я тут окреслюю (дехто скаже – припускаю), на мою думку, обумовлене суворою та неухильною потребою; завдяки послідовному відкиданню різних імовірностей було встановлено єдино можливу. Вони – тепер це було очевидно – не розташувалися ніде; вони живуть у метро: у його поїздах, у постійному русі. Їхньому існуванню та циркуляції на кшталт лейкоцитів – вони такі бліді! – сприяє невідомість, що досі їх оберігає. Після такого висновку все інше робилося очевидним. Поїзди, що рухаються лінією «А», ніколи не бувають порожніми (хіба що тільки вдосвіта чи глупої ночі), оскільки мешканці Буенос-Айреса опівнічники, й завжди знайдеться бодай кілька пасажирів, які зайдуть до метро перед закриттям станції. Можна було б уважати зайвим останній поїзд, який просто курсує за розкладом, хоча до нього вже ніхто не сідає, однак мені ніколи не доводилося такого бачити. Точніше, я це бачив кілька разів, але насправді він був порожнім лише для мене; його дивними пасажирами були ті з них, які вночі неухильно виконували суворі приписи. Я так і не виявив, де вони вимушено переховуються впродовж трьох мертвих годин – від другої ночі до п’ятої ранку, – коли лінія «А» не працює. Чи то залишаються в поїзді, поки той стоїть у якомусь тупику (в такому разі машиніст має бути одним із них), чи то губляться в юрбі нічних прибиральників. Останнє припущення менш вірогідне, бо вони не мають ані відповідного робочого одягу, ані особистих стосунків зі справжніми прибиральниками, тож, по-моєму, радше за все вони використовують невідомий звичайним пасажирам тунель, що з’єднує станцію «Онсе» з портом. До того ж, чому на станції «Хосе Марія Морено» в приміщенні, на дверях якого висить табличка «Вхід заборонено», повно паперових згортків та ще й стоїть дивний ящик, в якому можна щось переховувати? Очевидна хисткість цих дверей навіває найгірші підозри; хай там як, хоча це може видатися безглуздям, але мені здається, що вони живуть в один із наведених тут способів – у поїздах чи на станціях; у глибині душі я в це вірю з якихось естетичних міркувань, а може, так підказує мені здоровий глузд. Здається, немає переконливих слідів їхнього постійного пересування між станціями.