Текст книги "Поза часом"
Автор книги: Хуліо Кортасар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
На східцях одного з під’їздів, загубленого серед таких самих під’їздів інших багатоповерхівок, що невиразно бовваніли в цьому темрявому кварталі, сиділа дівчинка. Те, що дівчинка сиділа тут, на східцях, о цій порі, сама в цьому безлюдді, вразило мене менше, ніж її вид: така собі біла скоцюрблена плямка, що затулила руками личко – її можна було прийняти за собаку або залишений біля дверей бак для сміття. Я розгублено роззирнулася: якась вантажівка віддалялася, тьмяно блимаючи жовтими фарами, протилежним тротуаром, зіщулившись, ховаючи голову в напнутому комірі пальта й засунувши руки в кишені, простував якийсь чоловік. Я зупинилася й глянула на дівчинку зблизька: рідкі кіски, біла спідничка, рожевий джемпер, а коли вона відсмикнула руки від обличчя, я побачила очі та щічки, і навіть напівморок не зміг приховати сльози, що блищали, стікаючи їй аж до рота.
– Що з тобою? Що ти тут робиш?
Вона глибоко задихала, ковтаючи сльози та шмарклі, а тоді гикнула чи схлипнула й звела голову та втупилася в мене: маленький почервонілий носик, тремтячі губи. Я знову запитала про те саме і, здається, говорила щось іще, схилившись до неї.
– Моя мама, – проказала дівчинка, важко дихаючи, – тато робить мамі зле.
Можливо, вона хотіла щось додати, але її рученята потяглися до мене, і я відчула, як дівчинка обхопила мене й розпачливо заридала, притиснувшись до моєї шиї; від неї тхнуло брудом і мокрими трусиками. Випростовуючись, я хотіла взяти її на руки, однак мала відсторонилася й втупилася в морок провулка. Вона щось показувала мені пальцем, а тоді пішла, і я попростувала за нею туди, де мріла кам’яна арка, а далі в напівтемряві можна було розгледіти якийсь сад. Дівчинка мовчки проминула арку; сад виявився радше городом із низько натягнутим дротом, що розмежовував засіяні ділянки; світла вистачало, щоб роздивитися миршаві деревця, кілки, за які чіплялися й дерлися вгору рослини, якісь шмати, що правили тут за опудала, покликані відлякувати птахів; у центрі бовваніла приземкувата халабуда під бляшаною покрівлею і з віконцем, з якого пробивалося зеленкувате світло. У вікнах навколишніх п’ятиповерхівок не горіло жодного вогника, їхні чорні стіни губилися вгорі, злившись із низьким похмурим небом.
Дівчинка йшла вузьким проходом між двох клумб просто до дверей халабуди; вона швидко озирнулася, щоб упевнитися, що я й далі простую за нею, а тоді ввійшла до приміщення. Я розуміла, що повинна зупинитися й розвернутися назад, сказати собі, що цій дівчинці наснився поганий сон, і тепер вона знову вмоститься в своєму ліжку; здоровий глузд підказував мені, що необачно й навіть ризиковано заходити о цій порі до чужого дому; либонь, я все ще переконувала себе в цьому, коли зайшла в прочинені двері й завважила дівчинку, котра чекала на мене в тьмяному передпокої, заставленому садовим реманентом і різним непотребом. Смужечка світла пробивалася з-під дверей, що вели до кімнати, і дівчинка, махнувши рукою в той бік, ледь не бігцем перетнула передпокій і, наблизившись до дверей, почала сторожко їх прочиняти. Я стояла поруч, жовтий промінь світла, що витикався зі щілини, яка потроху ширшала, бив мені просто в лице, звідти війнув запах паленого, я почула звук, схожий на здушений зойк, – він долинав раз по раз, уривався й чувся знову; моя рука штовхнула двері, і переді мною постала брудна кімнатчина, поламані табуретки, вкритий старими газетами стіл, заставлений пляшками з-під пива та вина й склянками, а далі ліжко, і на ньому голе тіло з кляпом із зашмарованого рушника у роті, прив’язане за руки та ноги до залізних билець. Спиною до мене на лаві сидів тато дівчинки й робив мамі зле; він нікуди не поспішав, неквапно підносив до рота сигарету, повільно випускав з носа дим, а тим часом тицяв запалену сигарету в мамині груди й поки не прибирав, з-під рушника, що затуляв рот і все лице жінки, крім очей, чувся здушений стогін. Поки я усвідомила це, поки зрозуміла, що також зробилася часткою того, що тут відбувалося, тато встиг прибрати сигарету й знову піднести до рота, зробити нову затяжку, втішаючись смаком гарного французького тютюну, а я встигла роздивитися тіло жінки – вкрите опіками від живота до шиї, фіолетові та червоні цятки, що піднімалися від стегон і піхви до грудей, до яких знову мала доткнутися сигарета: з витонченою елегантністю він вишукував на шкірі місця, де ще не було опіків. Стогін і судомні рухи тіла на ліжку, що рипіло від корчів, перемішалися в моїй уяві й змусили несамохіть зробити те, що я зробила і чого сама собі ніколи не зможу пояснити; між чоловіком, котрий і далі сидів спиною до мене, і мною стояла поламана табуретка, я побачила, як вона здійнялася вгору й опустилася просто на голову татові; його тіло й табуретка майже водночас повалилися на підлогу. Я відсахнулася, щоб не заточитися й собі: всі свої сили я вклала в те, щоб здійняти й опустити табуретку, і тепер вони полишили мене, я стояла посеред кімнати, хилитаючись, наче лялька; пригадую, я пошукала якесь опертя, але так нічого й не знайшла, озирнулася мигцем і завважила причинені двері; дівчинки в помешканні вже не було, а чоловік на підлозі здавався примарною плямою, зіжмаканою ганчіркою. Те, що сталося потім, я могла бачити в якомусь фільмі чи прочитати в якійсь книжці; я там була, але мовби й не була, а проте була, та ще й виявилася такою меткою та затятою, що, не гаючи часу – якщо все взагалі відбувалося в часовому вимірі, – схопила зі столу ніж, перерізала мотуззя, яким була прив’язана жінка, зірвала з її обличчя рушника й уздріла, як вона випросталася – тепер уже мовчки, не зронила жодного звуку, наче так було потрібно й навіть необхідно, а тоді глянула на тіло чоловіка на підлозі, що вже починав оговтуватися, бо його непритомність не могла тривати вічно, потім – так само мовчки – жінка подивилася на мене, підійшла до тіла й схопила його за руки, а я тим часом тримала його за ноги; з подвійною силою ми жбурнули його на ліжко, перетягли тим самим мотуззям, прив’язали до ліжка й заткнули йому рота кляпом – і все це у беззвучній тиші, в якій, здавалося, щось тремтіло на надзвуковій ноті. Я не знаю, що сталося далі: бачу голу жінку, її руки рвуть на клапті його одіж, розстібають брюки й спускають їх до кісточок, бачу її очі в моїх, пару вирячених очей і чотири руки, які роздирають камізельку, сорочку, плавки й оголюють його; зараз, коли я мушу це пригадати й відтворити, моя клята натура та непоступлива пам’ять оживляють іншу картину, не знати як пережиту, хоча й ніколи не бачену, – епізод з оповідання Джека Лондона, коли мисливець на Півночі докладає відчайдушних зусиль, щоб померти легкою смертю, а поруч – перетворений на криваве місиво, в якому ще жевріє свідомість, виє та корчиться його товариш, катований жінками-індіанками, котрі продовжують його життя, в якому йому залишилося тільки кородитися та кричати, вбивають, не вбиваючи, вигадуючи все нові й нові незнані досі витончені муки, – так само, як і ми: незнані досі, але роблячи саме те, що слід було робити. Не варто запитувати себе тепер, чого, за яким правом я вплуталася в цю історію і якою була моя участь у тому, що відбувалося в мене на очах, які, поза сумнівом, усе бачили та пам’ятають, так само як уява Лондона повинна була бачити й пам’ятати те, що його рука була нездатна відтворити. Знаю лише, що дівчинки з нами не було відтоді, як я ввійшла до кімнатчини, і що тепер мама робила зле татові, втім, хтозна, чи то була лише мама, чи, може, й спалахи тієї ночі, уривчасті образи, що постали з газетної вирізки, руки, відтяті від тіла й поміщені в посудину під номером 24, з неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати, рушник у роті, запалені сигарети, і Вікторія, віком два роки та шість місяців, та Уго Роберто, віком один рік і шість місяців, залишені на порозі їхньої домівки. Звідки мені знати, скільки це тривало, як збагнути, що і я також, і я, котра гадала, буцімто живе по той бік, як примиритися з тим, що і я на тому ж боці, де відтяті руки та братські могили, на тому ж боці, що й закатовані та розстріляні в різдвяну ніч дівчата; залишалося тільки вибігти геть, перетнути сад, наштовхуючись на дротяну загорожу, й з роздряпаним коліном вибратися на холодну вулицю, дістатися до площі Шапель і майже одразу впіймати таксі, що відвезло мене до одної, а тоді до другої склянки горілки та до сну, від якого я оговталася опівдні, лежачи поперек ліжка, вдягнена, із закривавленим коліном і тим, мабуть, рятівним головним болем, який спричиняє горілка, перелившись із пляшки в горло.
Я працювала цілий день – мені здавалась і неминучою, і гідною подиву ця здатність зосередитися до такої міри; ввечері я зателефонувала скульпторові, по-моєму, його здивувало, що я озвалася так швидко; я повідала йому про все, що зі мною сталося, випалила все одним духом, він делікатно мовчав, хоча часом я чула, що він кахикає і начеб хоче щось спитати.
– Отже, сам бачиш, – мовила я, – сам бачиш, я виконала обіцянку, і в мене це забрало небагато часу.
– Не розумію, – озвався скульптор. – Якщо ти маєш на увазі текст…
– Авжеж, його. Я щойно тобі його прочитала, це і є мій текст. Ось тільки передрукую начисто й негайно пришлю, я не хочу залишати його й далі у себе.
Через два чи три дні, прожитих у тумані, створеному пігулками, алкоголем і платівками – всім, що могло слугувати барикадою, я вийшла на вулицю по харчі: холодильник стояв порожній, і Мімоза нявкала біля мого ліжка. В скриньці я знайшла лист, напис на конверті був зроблений розгонистим почерком скульптора. Всередині лежав аркуш паперу й вирізка з газети, я почала читати дорогою до ринку і лише згодом завважила, що, коли розпечатувала конверт, відірвала й загубила частину вирізки. Скульптор дякував мені за текст до альбому, дуже незвичний, але напрочуд особистий, написаний усупереч усім властивим мистецьким альбомам канонам, хоча для нього це не має жодного значення, як, напевне, й для мене. Там був іще постскриптум: «У тобі померла велика драматична актриса, хоча, на щастя, збереглася чудова письменниця. Того вечора я в якусь мить повірив, що ти переповідаєш щось таке, що сталося з тобою насправді, а потім випадково прочитав «Франс-суар», із якої вирізав повідомлення, що слугувало джерелом твого незаперечного особистого досвіду. Певна річ, письменник може наполягати, що навіть коли його натхнення ґрунтується на реальності – хоч би це й була поліцейська хроніка, – те, що він здатний робити із цим матеріалом, переносить його в інший вимір, надає йому іншої цінності. В кожному разі, люба Ноемі, ми з тобою близькі друзі, тож не варто було заздалегідь погоджувати зі мною текст і демонструвати по телефону свої акторські здібності. Та хай там що, сама розумієш, який я вдячний тобі за допомогу й щасливий, що…» Я глянула на вирізку й завважила, що несамохіть порвала
її: конверт і клаптик газети, що приклеївся до нього, либонь, валялися бозна-де. Повідомлення було гідне «Франс-суар» і витримане в її стилі: жахлива драма у передмісті Марселя, страшне викриття садистського злочину, водопровідник, прив’язаний до ліжка з кляпом у роті, труп і таке інше, сусіди потайки в курсі постійних сцен насильства, маленька дівчинка кілька днів як пішла з дому, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, поліція шукає співмешканку, моторошне видовище відкрилося очам тих… на цьому вирізка уривалася: надто щедро змастивши край конверта клеєм, скульптор учинив те саме, що й Джек Лондон, те саме, що й Джек Лондон і моя пам’ять; проте знімок халабуди зберігся повністю, це була та сама халабуда посеред городу, і дроти, і бляшана покрівля, і високі стіни навколо зі своїми сліпими очима, сусіди потайки, в курсі, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, – уривки повідомлення шмагали мене по обличчю.
Я впіймала таксі та вийшла на вулиці Ріке, розуміючи, що це дурниця, однак роблячи це, бо саме так робляться дурниці. Серед білого дня тут ніщо не мало нічого спільного з моїми споминами, і хоч я простувала, розглядаючи кожен будинок, і перейшла на інший бік, як це відбилося в моїй пам’яті, проте не завважила жодного під’їзду, схожого на той, тодішній: сонячне світло мовби приховувало все під нескінченною маскою; шереги під’їздів, але того не було, як не було й проходу, що вів до городу, – звісно, адже й город знаходився в передмісті Марселя. Однак дівчинка була, вона сиділа на східцях якогось дому та бавилася лялькою. Щойно я озвалася до неї, вона кинулася навтьоки й шаснула в ближчий під’їзд; перш ніж я подзвонила, з дому вийшла брамниця. Жінка поцікавилася, чи я, бува, не з соціальної служби, адже я, напевно, прийшла по дівчинку, яку вона знайшла на вулиці, вранці вже приходили двоє панів, аби з’ясувати особу малої, тож по неї мала прийти співробітниця соціальної служби. І хоча я заздалегідь знала відповідь, перш ніж піти, запитала в дівчинки її прізвище, а тоді зайшла до якоїсь кав’ярні й на звороті листа скульптора дописала кінець тексту та пішла до будинку скульптора, щоб підсунути лист під двері, – він мусив знати кінець цієї історії, щоб його скульптури супроводжував повний текст.
Танго повернення
Ти поволі щось переповідаєш, говориш про якісь речі, що існують у твоїй уяві, яку могли пробудити слова Флори та прочинені двері, чи крик дитини – і вже барокова жага розуму змушує тебе заповнити найменшу порожнечу, аж поки сплететься досконале павутиння, і тоді можна буде перейти до чогось нового. Але як тут не сказати самому собі, що вигадане павутиння, либонь, раз по раз, нитка за ниткою збігається з павутинням життя, хоча мовиться це радше через страх, бо якщо не вірити в це бодай трохи, неможливо протистояти павутинню, яке обплітає тебе ззовні. Отже, Флора поступово переповіла мені все це, коли ми почали жити разом – звісно, тоді вона вже не працювала в домі сеньйори Матильди (вона завжди називала її так, хоча тепер уже не було потреби в цьому вияві поштивості з боку до всього моторної служниці), і мені подобалося слухати її спомини про те, як вона приїхала з Ла-Ріохи [29] 29
Ла-Ріоха – провінція в Аргентині.
[Закрыть] до столиці – смаглявочка з великими переляканими очима та маленькими грудьми, які зрештою придалися їй більше, ніж махання мітлою та гарне поводження. Мені подобається писати отак для себе, я маю купу списаних зошитів, віршів і навіть один роман, але найбільше полюбляю саме письменництво і, коли закінчую черговий опус, відчуваю знемогу, як після любощів, коли тебе бере сон, а назавтра вже інші речі стукають у вікно: писати – це наче прочиняти стулки, і нехай заходять, і так зошит за зошитом; я працюю в лікарні, мені байдуже, чи хтось читатиме те, що я пишу, – Флора або хтось іще; мені подобається, коли зошит дописано, бо це так, начеб усе вже надруковано, хоча я не маю на гадці це публікувати; щось стукає у вікно, і все починається спочатку, байдуже що – нова машина швидкої допомоги чи новий зошит. Отож, Флора переповіла мені безліч історій зі свого життя, навіть не здогадуючись, що потім я їх неквапно відтворював подумки перед сном, і деякі з них переходили до зошита, Еміліо та Матильда перейшли, бо не можна було допустити, щоб це обмежилося слізьми Флори й уривчастими спогадами; вона ніколи не розповідала мені про Еміліо та Матильду, не розплакавшись насамкінець, я давав їй спокій упродовж кількох днів, розпитував про щось інше, а тоді знову наводив на цю тему й починав витягувати з неї щось іще, і Флора квапилася вилити душу, мовби забувши геть усе, про що вже розповідала, починала спочатку, а я не переривав – вона часто пригадувала якісь нові подробиці, деталі припасовувалися до інших деталей, і в мене на очах стикувалися окремі фрагменти та здогади, розв’язувалися головоломки, над якими я бився безсонними ночами або сидячи перед своїм зошитом і посьорбуючи мате; нарешті настав день, коли я вже не міг відрізнити того, що розповідала мені Флора, від того, що ми з нею пододавали від себе, адже ми двоє, кожен по-своєму, як і кожна людина, прагнули довершеності, хотіли заповнити врешті-решт останню порожнину, щоб усяка деталь мала своє місце та колір, і лінія, що починалася від якоїсь ніжки, слова чи сходів, була окреслена до кінця.
Як людина поміркована, почну від самого початку, до того ж коли пишу, я уявляю те, про що пишу, притому уявляю дуже чітко, уявляю Еміліо Діаса того ранку, коли він прилетів із Мехіко до Есейси [30] 30
Есейса – аеропорт поблизу Буенос-Айреса.
[Закрыть] та замешкав у готелі на вулиці Кангальйо, а потім упродовж двох чи трьох днів обходив бари та кав’ярні, зустрічався зі старими приятелями, оминаючи декого, але й не надто ховаючись, бо знав, що на той час за ним не водилося жодних гріхів. Здається, він неквапно блукав вулицею Вілья-дель-Парке, простував уздовж Мелінкуе та генерала Артігаса, шукав недорогий готель чи пансіон, без поспіху облаштовувався, посмоктуючи у своїй кімнаті мате, а вечорами відвідуючи якісь забігайлівки чи кінотеатри. Він не скидався на привида, хоча спілкувався небагато й з небагатьма; на ньому були черевики на каучукових підошвах, чорна куртка й теракотового кольору штани, він кидав на співрозмовника швидкий погляд і так само швидко відводив очі вбік, і господиня пансіону вважала цю його звичку ознакою потайливості; він не був привидом, однак навіть на відстані відчувалося, що самотність огортає його, немов потойбічна тиша, немов біла нашийна хустинка, немов сигаретний дим, що зрідка випускали ці тонкі губи.
Вперше Матильда побачила його – вперше цього разу – з вікна горішньої спальні. Флора пішла щось купити й прихопила з собою Карлітоса, щоб той не хникав від нудьги в годину сієсти; стояла січнева спека, і Матильда дихала повітрям біля вікна, водночас фарбуючи нігті в той колір, який полюбляв Херман, хоча Херман був у Катамарці та ще й узяв машину, і Матильду дратувало, що до центру чи до Бельграно доводиться діставатися пішки, вона вже звикла до відлучок Хермана, але сердилася, коли той забирав машину. Він обіцяв купити іншу машину, спеціально для неї, одразу після злиття компаній, проте вона нічого не тямила в бізнесі, хіба що розуміла, що компанії, либонь, іще не злилися; ввечері вона таки піде, мабуть, у кіно із Перлою, треба буде вибачитися, вони повечеряють десь у центрі, а от із гаражем тут провина Хермана, в Карлітоса на ногах якийсь висип, слід показати його педіатру – від самої думки про це робиться ще спекотніше, Карлітос влаштовує істерики, користуючись тим, що батька немає вдома і ніхто не дасть йому пари ляпасів, аби привести до тями; хлопець виробляє бозна-що і, коли Херман кудись іде, весь час її шантажує. Флора насилу вгамовує його пестощами та морозивом, до речі, після сеансу можна буде з Перлою поласувати морозивом. Вона побачила його під деревом – о цій порі вулиці безлюдні під подвійним покривом листя гілок, що переплітались у вишині; постать окреслювалася поруч зі стовбуром, лице Міло огортав сигаретний димок. Матильда відсахнулася, вдарившись спиною об бильце крісла, рукою, що пахла лаком, затиснула рот, щоб з нього не вихопився зойк, і притулилася до задньої стіни кімнати.
«Міло», – сяйнула думка, якщо можна було назвати думкою, цей миттєвий спалах, коли твоє нутро, немов блювоту, вивергає минуле й пов’язані з ним óбрази. «Це Міло». Коли знайшла в собі сили визирнути в інше вікно, на протилежному розі вже не було нікого, лише вдалині двоє хлопчаків бавилися з чорним собакою. «Він помітив мене», – здогадалася Матильда. Якщо це він, то він її побачив, він приходив, щоб її побачити, приходив саме сюди, а не під якесь інше дерево на якомусь іншому розі. Звісно, він її побачив, бо якщо приходив сюди, то знав, де її дім. А найгіршим було те, що він пішов, коли вона його впізнала, бачив, як вона відсахнулася, затиснувши рукою рота; тепер на розі було порожньо, і не залишалося місця для сумнівів: усе було гранично зрозумілим і загрозливим – і самотнє дерево, і вітер у листі.
Вона знову побачила його надвечір, Карлітос бавився електричним поїздом, а Флора мугикала якусь пісеньку на першому поверсі; ожилий дім начеб боронив її, навіював сумніви, вона переконувала себе, нібито Міло вищий на зріст і кремезніший, може, це просто примарилось їй у годину сієсти, в сліпучому сяйві. Вона раз по раз відходила від телевізора і, стоячи якомога далі, дивилась у вікно, притому не в те, що перед тим, та й то лише з горішнього поверху, бо боялася визирати просто на вулицю. Коли знову побачила його, він стояв майже на тому самому місці, тільки з іншого боку дерева; вже споночіло, і силует Міло невиразно тьмянів серед інших фігур, що проминали його, розмовляючи та сміючись: пробудившись од летаргійного сну, Вілья-дельПарке розходилася по кав’ярнях і кінотеатрах, квартал поволі починав жити вечірнім життям. Це був він, сумнівів не залишалося, та сама постать, порух руки, яким він підносив до рота сигарету, кінчики білої хустинки; це був Міло, якого вона вбила п’ять років тому, після втечі з Мехіко, Міло, якого вона вбила за допомогою сфальшованого папірця, який коштував їй хабара та неймовірних зусиль в одній з адвокатських контор у Ломас-де-Самора, де в неї був друг дитинства, котрий за гроші робив усе, що завгодно, але й по дружбі також; Міло начебто померлий від серцевого нападу в Мехіко – вона вбила його заради Хермана, бо Херман інакше б не погодився, Херман і його кар’єра, його колеги, його клуб і його батьки, заради Хермана, щоб вийти за нього заміж і створити сім’ю, мати власну домівку і Карлітоса, і Флору, і машину, і садибу в Мансанаресі, заради Хермана та його грошей, і відчуття впевненості – вона зважилася тоді, майже не роздумуючи, сита донесхочу злиднями та обіцянкамицяцянками, після другої зустрічі з Херманом у домі Реканаті, поїздка до Ломас-де-Самори для відвертої розмови, спершу він сказав «ні», мовляв, це було б занадто, так не можна чинити, ну й халепа, що ж, гаразд, за п’ятнадцять днів, згода, Еміліо Діас помер у Мехіко через серцевий напад, це було майже правдою, бо вони з Міло жили, мов мерці, в ті останні місяці в Койоакані, поки літак не повернув її до себе самої, до Буенос-Айреса, до всього того, що мало стосунок і до Міло ще перед тим, як вони поїхали разом до Мехіко й усе почало потроху руйнуватися в цій війні, позначеній взаємними недомовками, обманами та безглуздими примиреннями, які нічого не залагоджували, лише опускали завісу перед новою дією, новою ніччю довгих ножів.
Сигарета поволі тліла в роті Міло, котрий стояв, притулившись до дерева й утупившись у вікна її оселі.
«Звідки він взнав?» – подумала Матильда, марно силкуючись зосередитися на чомусь іншому, бо ця думка випереджала будь-яку нову. Звісно, він зрештою взнав, що помер для Буенос-Айреса, бо в Буенос-Айресі гадали, нібито він помер у Мехіко: було принизливо дізнатися про це, лють, наче порив вітру, шмагонула його по обличчю, це скидалося на удар батога, який змусив його сісти в літак і повернутись, і далі рухатися лабіринтом попередніх з’ясувань і уточнень, може, йому щось вибовкали Чоло та Марина, а може, матір Реканаті, старі відпочивальники, завсідники навколишніх кав’ярень; спершу лише здогади, а тоді цілком певна новина: вона вийшла за Хермана Моралеса, друже, що ви таке кажете, це неможливо, кажу тобі, обвінчалася та й по всьому, Моралеси, сам знаєш, текстильна промисловість, нерухомість, поважні люди, старий, поважні люди, але як же це, хіба таке можливо, вона ж сама сказала, ми всі повірили, що ти, не може такого бути, друже. Авжеж, такого не могло бути, і через це було ще дошкульніше, це Матильда стежила за ним із-за фіранки, час закляк у теперішності, що вмістила в собі все – Мехіко, Буенос-Айрес, пообідню спеку, сигарету, яку він раз по раз підносив до губ, і в якусь мить знову на розі нікого, нікогісінько, Флора гукає її, бо Карлітос не хоче митися, телефонна розмова зі стривоженою Перлою, сьогодні ввечері ні, Перло, щось зі шлунком, піди сама або зі Смаглявкою, мені боляче, краще я ляжу, а завтра тобі зателефоную, і весь час – ні, цього не може бути, якщо вони знали, то чому не сповістили Хермана, це не через них він розшукав її дім, не може бути, щоб через них, матір Реканаті одразу б зателефонувала Херманові хоча б для того, щоб розіграти перед ним виставу, щоб першою повідомити йому новину – вона ніколи не сприймала її як жінку гідну Хермана: який жах, двошлюбність, я завжди казала, що їй не можна вірити; а що коли ніхто так і не зателефонував Херманові, а може, й телефонували, але до офісу, а Херман далеко; напевно, матір Реканаті чекає на нього, щоб сказати все у вічі, щоб не пропустити жодної подробиці, вона чи хтось інший, від когось же Міло взнав, де мешкає Херман, не міг же він випадково розшукати їхню домівку, не міг випадково стояти й курити під тим деревом. А якщо зараз його там немає, байдуже, можна зачиняти двері на всі замки, але це теж байдуже, хіба що Флора здивується; залишається тільки снодійне, щоб після кількагодинних роздумів поринути в забуття, в якому час від часу виникатимуть сновидіння, однак у них не буде Міло, а вранці – зойк, коли вона відчула руку Карлітоса, той хотів зробити їй сюрприз, і плач скривдженого Карлітоса, і Флора веде його на вулицю, зачини добре двері, Флоро. Підвестися й знову побачити його на тому самому місці – він незрушно стоїть і дивиться просто на її вікна, – метнутися назад, а потім стежити за ним із кухні й край, і нарешті усвідомити, що ти в зачиненому домі, але це не може тривати довго, бо рано чи пізно доведеться вийти, щоб відвести Карлітоса до педіатра чи зустрітися з Перлою, вона щодня телефонує, нетерпеливиться й нічого не розуміє. Задушливе помаранчеве надвечір’я: Міло притулився до дерева, на ньому чорна куртка в таку спеку, в’ється й тане струмінь диму. Чи це тільки дерево, але Міло все одно там, все одно там о будь-якій порі, зникаючи ненадовго, поки діють пігулки чи телевізор працює до останньої програми.
На третій день Перла прийшла без попередження, чай із печивом і Карлітос, Флора скористалася нагодою, щоб сказати Перлі віч-на-віч: так не може тривати далі, сеньйорі Матильді треба розважитися, вона цілими днями сидить у чотирьох стінах, я нічого не розумію, сеньйорито Перло, кажу це вам, хоча мені й не личить; а Перла посміхається їй у комірчині: авжеж, дорогенька, я знаю, ти дуже любиш Матильду та Карлітоса, думаю, вона почувається пригніченою через відсутність Хермана, а Флора похнюплено править своєї: сеньйорі треба розважитися, кажу це вам, хоч мені й не личить. Чай і звичні балачки, ніщо в поводженні Перли не наводить на підозри, але звідки тоді Міло взнав, неможливо уявити, щоб матір Реканаті знала й так довго мовчала, навіть заради втіхи дочекатися Хермана й викласти йому все, заприсягнувшись іменем Христа чи ще чимось: вона ошукала тебе, аби ти пошлюбився з нею – саме так сказала б ця відьма, і Херман падає з небес на грішну землю: цього не може бути, не може бути. Ні, може, і тепер у неї не залишається навіть певності, що все це їй не наснилося, що досить наблизитися до вікна, але тільки не в присутності Перли, ще чашечку чаю, завтра ми підемо в кіно, обіцяю, тільки заїдь по мене, не знаю, що це зі мною в останні дні, краще заїдь, і ми поїдемо в кіно, вікно осьде, поруч із кріслом, але тільки не в присутності Перли, дочекатися, коли Перла піде, а тоді Міло на розі, спокійно стоїть собі, притулившись до стіни, мовби чекає на автобус – чорна куртка та біла нашийна хустинка. А тоді знову нікого до наступної появи Міло.
На п’ятий день вона завважила, що той іде за Флорою – дівчина саме вийшла до крамниці, – і все обернулося на майбутнє, мовби недочитані сторінки роману, який лежав долілиць на софі; щось уже написане, але таке, що його вже не треба було читати, бо все сталося ще до читання, ще до того, як це мало відбутися в книжці. Вона бачила, як вони повертаються, розмовляючи між собою, лице у Флори якесь збентежене й начеб недовірливе, вона прощається на розі й швидко перетинає вулицю. Перла приїхала по неї на машині, Міло не було, як не було його й тоді, коли вона повернулася пізно ввечері, проте вранці вона помітила, що він чекає на Флору, яка йшла на ринок, цього разу він підійшов просто до неї, і Флора простягнула йому руку, вони сміялися, і він узяв у неї кошик, а потім уже ніс його з овочами та фруктами й провів Флору до дверей; через виступ балкона Матильда не могла бачити їх на тротуарі, але Флора довго не з’являлася, вони ще гомоніли якийсь час перед дверима. Наступного дня, йдучи за покупками, Флора прихопила з собою Карлітоса, і Матильда бачила, як вони сміються втрьох, і Міло гладить Карлітоса по голові, а повернувся Карлітос із ганчір’яним левом і сказав, що це подарунок Флориного нареченого. У тебе є наречений, Флоро? – вони були самі у вітальні. Не знаю, сеньйоро, він такий симпатичний, ми зустрілися випадково, він провів мене, коли я йшла за покупками, і він такий добрий з Карлітосом, ви ж не проти, сеньйоро, еге ж? Сказати їй: ні, не проти, це ваша справа, але добре пильнуй, ти ж іще зовсім молоденька, а Флора, опустивши очі: звісно, сеньйоро, він лише проводжає мене, і ми розмовляємо, у нього свій ресторан в Альмарго, а звати його Симоном. А в Карлітоса журнал із картинками, мені його купив Симон, мамо, він Флорин наречений.
Херман зателефонував із Сальти, сказав, що повернеться днів за десять, мої любі, у мене все гаразд. У тлумачному словнику сказано: «Двошлюбність – шлюб, узятий вдруге тим із подружжя, хто овдовів». Ішлося про чоловіка, пошлюбленого з двома жінками, або жінку, пошлюблену з двома чоловіками. А ще там містилося тлумачення двошлюбності згідно з канонічним правом як шлюбу, укладеного з жінкою, котра втратила цнотливість, займалася проституцією або якщо перший шлюб було визнано нечинним. А ще двошлюбність трактувалася як друге одруження за життя першого чоловіка або дружини. Вона розкрила словник, сама не знаючи, навіщо, наче це могло щось змінити, хоча знала, що змінити вже нічого не можна, не можна вийти на вулицю й поговорити з Міло, не можна визирнути у вікно й покликати його одним порухом руки, не можна сказати Флорі, що Симон – ніякий не Симон, не можна забрати в Карлітоса ганчір’яного лева та журнал, не можна зізнатися в усьому Перлі, а залишається тільки стояти отак і дивитися на нього, знаючи, що кинута на софі книжка дописана до останнього слова, що нічого не можна змінити, хоч читай її, хоч не читай, хоч спали або закинь у найвіддаленіший закуток бібліотеки Хермана. Десять днів, і все, – Херман повернеться до свого офісу та своїх друзів, і матір Реканаті або Чоло, чи будь-хто з приятелів Міло, хто дав йому адресу цього дому: мені треба поговорити з тобою, Хермане, справа серйозна, друже, і все спливе одне по одному, але спершу Флора із зашарілими щічками: сеньйоро, ви не проти, якщо Симон зайде на хвильку сьогодні ввечері випити зі мною по філіжанці кави на кухні? Авжеж, не проти, хіба вона може бути проти, якщо зі світлом і на хвильку, Флора має повне право приймати його на кухні та пригощати кавою, як і Карлітос спуститися вниз і бавитися з Симоном, котрий приніс йому каченя на мотузці, яке може рухатися. Залишатися нагорі й почути стукіт у двері, Карлітос прийшов із каченям: Симон сказав мені, що він за «Рівер», яка прикрість, мамо, я за «СанЛоренсо», поглянь, що Симон мені подарував, він може ходити, бачиш, мамо, наче справжнє каченя, це подарунок Симона, Флориного нареченого, чого б тобі не спуститися й не познайомитися з ним?
