Текст книги "Поза часом"
Автор книги: Хуліо Кортасар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)
Нічна школа
Про Ніто я нічого не знаю й знати не хочу. Стільки років спливло і чого тільки за ці роки не було – може, він досі там, а може, помер чи подався на чужину. Краще не думати про нього, а проте часом мені сняться тридцяті роки в БуеносАйресі, коли ми навчалися в нормальній школі [68] 68
Нормальна школа – в Іспанії та країнах Латинської Америки загальноприйнята назва педагогічного навчального закладу.
[Закрыть] і, звісно, раптом напливає та ніч, коли вдвох із Ніто ми залізли до школи; опісля я мало що пам’ятаю з тих снів, але від Ніто щось-таки залишається, начеб витає в повітрі, і я докладаю зусиль, аби це забути, стерти до нової появи в новому сні, хоча нічого тут не вдієш – щоразу це повторюється, наринає, як ото зараз.
Ідея залізти вночі до ненормальної школи (ми так казали, щоб виглядало дошкульніше, і з інших, більш вагомих, міркувань) належала Ніто, і я чудово пам’ятаю, що виклав він її, коли ми пили чінзано з біттером у «Ла Перлі» на Онсе [69] 69
Онсе – район у Буенос-Айресі.
[Закрыть]. Я одразу сказав йому, що він дурний, як курка, алепоприце (так ми писали тоді, всупереч усяким правилам, либонь, через бажання помститися тій-таки школі), Ніто наполягав на своєму, мовляв, школа вночі – це щось неймовірне, добре було б розвідати, що там і до чого (що тут розвідувати, ми там усе напам’ять знаємо, Ніто), однак ідея мені сподобалася, я опирався, аби йому дозолити, але подумки поступово приставав на його ідею.
І ось я вже почав вигадливо поступатися, бо й мені здавалося, нібито ми там далеко не все знаємо напам’ять, хоча вже шість із половиною років тягнули це ярмо – чотири заради диплома вчителя і майже три, щоб отримати спеціалізацію викладача філології, тож мусили терпіти такі незбагненні дисципліни, як нервова система, дієтичне харчування й іспанська література – остання найбільш незбагненна, бо цілих три триместри [70] 70
Триместр – в Іспанії та країнах Латинської Америки навчальний рік ділиться не на чверті, а на три періоди по три місяці (триместри).
[Закрыть] визуджували «Графа Луканора» [71] 71
«Граф Луканор» – книжка іспанського письменника ХІV ст. Хуана Мануеля (1282–1348).
[Закрыть] і кінця-краю цьому не було видно. Можливо саме через те, як ми гаяли час, школа здавалася нам із Ніто дещо дивною, у нас складалося враження, нібито їй бракує чогось такого, що ми б залюбки взнали краще. Хтозна, мабуть, існувала ще якась причина, принаймні мені школа не здавалася такою нормальною, як випливало з її назви, Ніто дотримувався такої ж думки, він сказав мені про це, щойно ми заприязнилися, в далекі дні першого навчального року, позначеного боязкістю, зошитами та циркулями. Більше ми впродовж кількох років не поверталися до тієї давньої розмови, але того ранку в «Ла Перлі» мені здалося, що план Ніто походить звідти, і саме тому я поступово приставав на його ідею, начеб перш ніж закінчити навчальний рік і назавжди розпрощатися зі школою, ми повинні були звести з нею порахунки й збагнути нарешті те, що випадало з-під нашої уваги, причину того зніяковіння, яке ми з Ніто часом відчували то на подвір’ї, то на сходах, а мені до того ж щоранку, від найпершого дня, злегка зводило шлунок, щойно я проминав гратчасту огорожу, за якою видніла велична колонада, а далі пофарбовані в жовтий колір галереї та два марші сходів. – До речі, про грати, тут треба дочекатися півночі, – мовив Ніто – й видертися ними в тому місці, де я бачив два зігнуті вістря – досить покласти на них пончо, і вважай, справу зроблено.
– Куди вже простіше, – озвався я – але тут на розі з’явиться охоронець або якась бабця з будинку навпроти зчинить ґвалт.
– Надивився ти фільмів, Тото. Коли ти бачив тут когось о цій порі? Тіло відпочиває, старий.
Я поступово припиняв опір, певний, що все це дурниці, не буде там нічого ні знадвору, ні всередині, школа виявиться такою самою, як і вранці, хіба що в пітьмі це виглядатиме, наче у фільмах про Франкенштейна, оце й усе, що там могло бути вночі, крім парт і класних дощок, та ще якогось кота, який полюватиме мишей – ну, цього добра там повно. А Ніто ще торочив про пончо та ліхтарик; слід сказати, ми в ті часи дуже нудилися: дівчат татусі й матусі тоді тримали під замком, та ще й зачиняли його на два оберти – доводилося вести аскетичне життя, танці та футбол нас не надто вабили, вдень ми запоєм читали, а ввечері блукали вдвох – іноді до нас долучався Фернандес Лопес, той що помер зовсім молодим; отак ми відкривали для себе БуеносАйрес, і книжки Кастельнуово [72] 72
Еліас Кастельнуово (1893–1982) – письменник уругвайського походження, з дванадцяти років жив у Аргентині.
[Закрыть], і кав’ярні в нижній частині міста, і південний док – зрештою, нічого дивного, що нам заманулося проникнути до школи вночі, це було наче доповнити щось неповне, а потім зберігати в таємниці й уранці з погордою позирати на інших хлопців, мовляв, бідолашні, ходять сюди за розкладом і зубрять з восьмої до полудня «Графа Луканора».
Ніто був налаштований рішуче, і якби я не зголосився піти разом із ним, він однаково вихопився б у ніч проти неділі; пояснив, що обрав суботу, бо якби справа не вигоріла і його б зачинили, він би мав удосталь часу, щоб знайти інший вихід. Ця ідея не йшла йому з голови вже кілька років, можливо, з найпершого дня, коли школа була ще незнаним світом і ми, першокласники, юрмилися на подвір’ї, мов курчата, намагаючись триматися якомога ближче до свого класу. Поступово ми почали опановувати коридори та сходи й уже мали уявлення про цю величезну жовту коробку для взуття з її колонами та мармуровою плиткою і запахом мила, що змішувався з метушнею під час перерв і бурмотінням на уроках, а проте знайомство зі школою не позбавило нас остаточно відчуття, нібито це чужа територія, хоча ми звикли до неї, набули тут друзів і опановували математику. Ніто пригадував кошмарні сни, які одразу вивіювалися після миттєвого прокидання, але всі події в них відбувалися в стінах школи, в приміщенні, де ми навчалися в третьому класі, на мармурових сходах – і притому, звісно, завжди вночі й завжди він був сам-один у скутій ніччю школі; цього Ніто не міг забути навіть уранці, серед гамору сотень дітлахів. А от мені школа ніколи не снилася, та я все одно замислювався над тим, якими могли бути вночі, коли світить повня, і сама школа, і подвір’я, і високі галереї, уявляв ртутний блиск порожніх подвір’їв і неухильну тінь від колон. Іноді я казав про це Ніто під час перерви, стоячи віддалік од інших учнів і дивлячись угору, де поруччя галерей начеб перерізали тіла: голови й тулуби рухалися над ними, а брюки та черевики – внизу, і часом здавалося, буцімто різні частини належать різним учням. Коли мені доводилося йти величезними мармуровими сходами самому, поки інші сиділи в класі, я почувався самотнім і піднімався чи спускався, перестрибуючи через дві сходинки, але, мабуть, саме тому за кілька днів знову просив дозволу вийти з класу, начеб збирався піти по крейду чи до туалету, й повторював той самий маршрут. Це було, як у кінотеатрі, коли сидиш із блаженним видом, і певно, через те я майже не опирався планові Ніто, його ідеї кинути школі виклик; мені б ніколи не спало на думку полізти туди вночі, але Ніто обміркував усе за двох, от і добре, ми заслуговували на другий келишок чінзано, проте не випили, бо не мали достатньо грошей.
Підготовка була нескладною, я добув ліхтарик, а Ніто чекав мене на Онсе зі згорнутим пончо під пахвою; наприкінці тижня стояла спека, людей на площі було небагато, ми майже мовчки перетнули вулицю Уркіси і коли опинилися в кварталі, де була розташована школа, я озирнувся: Ніто мав рацію – на вулиці не те, що людей, жодного кота. Тільки тоді я завважив у небі місяць, ми про нього якось не подумали й не знали добре це чи погано, втім, добрим було вже те, що можна було блукати галереєю, не вмикаючи ліхтарика.
Для певності ми обійшли квартал, теревенячи про директора, котрий мешкав у будинку поруч зі школою; вгорі там був перехід, і директор міг потрапляти до свого кабінету просто з власного помешкання. Брамники жили в іншому місці, а стосовно нічного сторожа ми були певні, що його немає, бо що б він мав охороняти у школі, де немає нічого цінного, хіба що наполовину поламаний скелет, подерті географічні мапи та канцелярія з двома чи трьома допотопними друкарськими машинками. Ніто спало на думку, що коштовності можуть знаходитися в кабінеті директора; якось ми бачили, як той зачиняв двері на ключ перед тим, як піти на урок математики, і це при тому, що в школі повно народу, а може, саме через це. Не тільки ми з Ніто, геть усі в школі не любили директора на прізвисько Шкандибайло, і не так через те, що він був суворий і міг вишпетити нас або й вигнати з класу через якусь дрібницю, а радше тому, що обличчям директор скидався на забальзамованого птаха, підкрадався якось непомітно, а до класу заходив із таким видом, ніби вирок уже оголошено. Двоє вчителів, які прихильно ставилися до нас (один викладав музику й переповідав нам соромітницькі історії, а другий – неврологію, даючи собі звіт, як безглуздо навчати цього майбутніх філологів), казали, буцімто Шкандибайло не просто переконаний і затятий холостяк, а й лютий жінконенависник і саме тому в нашій школі доти не було жодної вчительки. Але в цьому році міністерство, мабуть, дало йому зрозуміти, що всьому є межа, і прислало до нас сеньйориту Меггі, яка викладала органічну хімію на відділенні точних наук. Бідолашна завжди приходила до школи з переляканим видом, і ми з Ніто уявляли лице Шкандибайла, коли той бачив її в учительській. Годі говорити про те, як почувалася серед стількох чоловіків сама сеньйорита Меггі, змушена пояснювати формулу гліцерину юним шибайголовамсемикласникам з відділення точних наук.
– Ну, давай, – мовив Ніто.
Я ледь не напоровся рукою на вістря, однак зістрибнув вдало, тепер зігнутися на випадок, якщо комусь із будинку навпроти заманеться визирнути у вікно, а тоді доповзти до найзнаменитішого укриття – постаменту, на якому височіє бюст засновника школи, голландця Ван Гелдерена [73] 73
Адольфо ван Гелдерен (1833–1918) – аргентинський педагог голландського походження.
[Закрыть]. Поки добулися до колонади, відчули збудження через отаке лазіння й нас узяв нервовий сміх. Ніто сховав пончо за колону, і ми пішли праворуч коридором, за яким були сходи. Запах школи посилювався через спеку, дивно було бачити зачинені двері класів; ми штовхнули одні з них: звичайно, брамники-іспанці не зачинили їх на ключ і ми зайшли на мить до кімнати, де за шість років перед тим розпочали заняття.
– Я сидів ось тут.
– А я позаду, тільки не пригадую – там чи праворуч.
– Дивись, глобус залишили.
– А пригадуєш Гаццано, котрий ніяк не міг знайти Африку?
Хотілося взяти крейду та намалювати щось на дошці, однак Ніто відчував, що прийшов сюди не бавитися, бо бавитися означало б не помічати тиші, яка огортала нас надто щільно; звуки, схожі на відгомін музики, долинали зі сходової клітини; потім почувся скрегіт трамвайних гальм, а тоді все вщухло. Можна було підніматися без ліхтарика, місячне проміння падало просто на мармурові сходинки, хоч останній поверх його затуляв. Ніто зупинився на середині сходів, запропонував мені сигарету й сам запалив; він завжди починав курити в найнедоречнішу мить.
Згори ми роздивлялися подвір’я нижнього поверху, квадратне, як майже все в школі, в тому числі й заняття. Далі рухалися розташованою по периметру галереєю, зазирнули в один чи два класи й дійшли до першого повороту, де містилася лабораторія; її брамники-іспанці, звісно, зачинили на ключ, наче хтось міг зазіхнути на надщерблені пробірки та мікроскоп часів Галілея. З другого коридору ми завважили опромінений місячним сяйвом протилежний коридор, де знаходилися канцелярія, учительська та кабінет Шкандибайла. Першим гепнувся на підлогу я, а за мить Ніто, бо ми водночас угледіли, що в учительській горіло світло.
– Трясця твоїй матері, там хтось є. – Ушиваймося, Ніто.
– Стривай, може, брамники забули його вимкнути.
Не знаю, скільки часу спливло, але тепер ми розуміли, що музика лунала звідти, вона здавалася такою ж далекою, як і та, що долинала зі сходів, але ми знали, що вона чується з коридору навпроти – наче там був камерний оркестр і всі інструменти грали під сурдинку. Це було так несподівано, що чи то ми забули про страх, чи то він про нас – зненацька мовби з’явилася справжня причина, яка привела нас сюди, а не всього-лише авантурна вдача Ніто. Ми мовчки перезирнулися, і він раптом по-котячому поповз, притискаючись до поручнів, і опинився біля повороту, за яким починався третій коридор. Запах сечі прилеглих вбиралень, як завжди, переважив спільні зусилля іспанців і знезаражуючої суміші. Коли доповзли до дверей нашого класу, Ніто обернувся до мене й на мигах показав, аби я наблизився:
– Подивимося?
Я згідливо хитнув головою, бо найрозважливішим у цю мить здавалося безумство, і ми порачкували далі, а місяць щораз більше нас виказував. Я майже не здивувався, коли Ніто приречено випростався в п’яти метрах од останнього коридору, попри те, що звідти з-за нещільно причинених дверей канцелярії чи учительської пробивалося світло. Музика зненацька зробилася гучнішою, а може, відстань скоротилася; до нас долинули голоси, сміх, дзенькіт склянок. Першим, кого ми уздріли, був Рагуцці з сьомого класу відділення точних наук, чемпіон з легкої атлетики й неабиякий скурвий син, з тих що прокладають собі дорогу завдяки кулакам та приятелям. Він стояв спиною до нас, майже притиснувшись до дверей, але раптом відсторонився, і світло шмагонуло нас, наче батогом, перериваним тінями, що рухалися: звуки матчишу, дві танцюючі пари. Гомес, із яким я був ледь знайомий, танцював абияк, а другий, схоже, Курчин з п’ятого класу філологічного відділення, хлопець із поросячим лицем, в окулярах – цей вирядився, як молодка: пофарбоване чорне волосся, довга сукня, на шиї перлинне намисто. Все це розігрувалося перед нами, ми все бачили та чули, але ж цього, звичайно, не могло бути, як і не могло бути чиєїсь руки, але ж ми відчули, як вона спокійно лягла нам на плечі.
– Ви не шапрошені, – мовив іспанець Маноло, – та коли вже ви тут, проходьте, тільки беш дурощів.
Він штовхнув нас обох так, що ми ледь не наскочили на другу пару, однак вчасно загальмували й уперше побачили всіх разом: чоловік вісім-десять, біля програвача куцан Ларраньяга міняв платівки, стіл правив за бар, напівморок, обличчя, які починали нас упізнавати, не видавалися здивованими, присутні, либонь, вирішили, що ми теж запрошені, і навіть Ларраньяга зичливо помахав нам рукою. Ніто, як завжди, виявився більш метким, на раз-два-три він уже тулився до однієї з бічних стін, тож я приєднався до нього – зіщулені, мов таргани, ми щойно тепер почали по-справжньому бачити й сприймати все, що відбувалося довкола. Освітлена й повна людей учительська здавалася вдвічі більшою, на вікнах висіли зелені штори, яких я ніколи не помічав, коли вранці, проходячи коридором, кидав погляд у той бік, аби подивитися, чи прийшов учитель логіки Мігоя, гроза нашого класу. Зараз усе тут нагадувало клуб, таку собі суботню вечірку: склянки та попільнички, програвач і лампи, які освітлювали тільки необхідне, залишаючи частину приміщення в напівтемряві, через що воно здавалося таким просторим.
Не знаю, скільки часу збігло, перш ніж я спромігся застосувати до всього, що там відбувалося, ту саму логіку, яку нам викладав Мігоя, проте Ніто завжди був більш прудким: одного погляду йому вистачило, щоб упізнати учнів і викладача Іріарте й здогадатися, що жінки – це перевдягнені хлопці, Перроне та Масіас, і ще один із сьомого класу відділення точних наук, забув, як його звали. Двоє чи троє були в масках, один із них вирядився гаванкою й тішився, крутячи стегнами перед Іріарте. Іспанець Фернандо опікувався баром, майже кожен із присутніх тримав у руці склянку, аж ось надійшла черга танго у виконанні оркестру Ломуто [74] 74
Франсиско Ломуто (1893–1950) – аргентинський композитор і виконавець танго.
[Закрыть], утворилися пари, хлопці, які залишилися самі, пішли в танок одні з одними, і я не надто здивувався, коли Ніто обхопив мене за талію й виштовхав на середину. – Якщо стовбичити отак, буде скандал, – мовив він. – І не наступай мені на ноги, незграбо.
– Я не вмію танцювати, – озвався я, хоча він танцював іще гірше за мене.
Половина танго була вже позаду, і Ніто раз по раз позирав на прочинені двері й поволі підводив мене до них, аби скористатися першою-ліпшою нагодою, однак завважив, що іспанець Маноло досі там, тож ми повернулися на середину й навіть спробували обмінятися жартами з іншою парою, яку становили Курчин і Гомес. Ніхто не помітив, як розчахнулися двостулкові двері, що з’єднували вчительську з приймальнею перед кабінетом Шкандибайла, однак куцан Ларраньяга несподівано зупинив платівку, ми заклякли, і я відчув, як затремтіла рука Ніто, перш ніж швидко випустити мене з обіймів.
Я завжди якийсь загальмований, тож Ніто вже давно збагнув, коли я ще тільки почав здогадуватися, що дві жінки, які під ручку стояли в дверях, були Шкандибайло та сеньйорита Меггі. Вбрання Шкандибайла було таким екстравагантним, що двоє чи троє присутніх боязко заплескали в долоні, але одразу принишкли – запанувала густа, як остиглий суп, тиша, наче в часі утворилася дірка. Я споглядав у кабаре чоловіків у жіночих шатах, але такого зроду не бачив: руда перука, вії в п’ять сантиметрів, гумові груди колихалися під блузкою кольору сомон, плісирована спідниця та ще й підбори, наче диби. По кілька браслетів на кожній руці – ретельно виголеній, напудреній, з перстнями, що мінилися на його рухливих пальцях; він відпустив руку сеньйорити Меггі й віддав мудрований уклін, відрекомендувавши її в такий спосіб і пропустивши вперед. Ніто ніяк не міг уторопати, чого це, попри біляву перуку, відкинуте назад волосся та довгу білу сукню, яка щільно облягала її стан, сеньйорита Меггі схожа на саму себе. Лице майже без макіяжу, лише трохи підведені брови, а проте це було лице сеньйорити Меггі, а не фруктовий пиріг, як у Шкандибайла, через помаду, туш і рудий парик. Вони йшли, дещо холодно, ба навіть зневажливо вітаючи присутніх, Шкандибайло здивовано зиркнув на нас, але одразу його погляд зробився поблажливо неуважним, начеб хтось устиг попередити його про нашу появу.
– Він не здогадався, – прошепотів я так, щоб мене почув тільки Ніто.
– Бабуся твоя не здогадалася, – озвався той, – гадаєш, він не завважив, що ми вдягнені, наче тюряжники на світському рауті?
Ніто мав рацію, ми вдягли старі штани, щоб перелізти через огорожу, на мені була ще сорочка з довгими рукавами, а на Ніто легкий пуловер з діркою на лікті. Втім, Шкандибайло вже просив іспанця Фернандо налити йому келишок чогось не надто міцного, жестикулюючи при цьому, немов вередлива шльондра, а сеньйорита Меггі замовила сухого віскі, голосом ще сухішим, ніж уподобаний нею напій. Знову почулася мелодія танго, і всі пішли танцювати, а ми з перестраху першими; новоприбулі танцювали разом з усіма, сеньйорита Меггі вела Шкандибайла, просто підштовхуючи його стегнами. Ніто хотів наблизитися до Курчина, щоб спробувати вивідати щось у того, оскільки Курчина ми знали трохи краще, ніж інших, але це було непросто: пари хоч і не наштовхувалися одна на одну, проте вільного місця не залишалося. Двері, що виходили в приймальню Шкандибайла, стояли відчиненими, і коли ми, кружляючи в танці, наблизилися до них, Ніто угледів, що й двері кабінету теж відчинені й там так само люди п’ють і розмовляють. Здалеку ми впізнали Фйорі, зануду з шостого класу філологічного відділення; він убрався у військовий мундир, а чорнявкою з волоссям, що спадало на лице, й показними стегнами радше за все був Морейра, п’ятикласник з філологічного відділення, ще той фрукт.
Фйорі підійшов до нас, перш ніж ми спромоглися уникнути зустрічі; в мундирі він виглядав старшим, Ніто навіть примарилася сивина в його акуратно зачесаному волоссі – либонь, скористався тальком для більшої подоби.
– Новачки, – мовив Фйорі. – Ви вже були в офтальмолога? Відповідь, мабуть, відбилася на наших обличчях, бо Фйорі втупився в нас, а ми почувалися новобранцями перед бравим лейтенантом.
– Туди, – Фйорі підборіддям показав на трохи прочинені бічні двері. – На наступні збори принесете мені довідку.
– Так точно, – озвався Ніто, зненацька підштовхнувши мене. Я вже хотів був накинутися на нього за таке підлабузництво, аж раптом Морейра (тепер я був певен, що це Морейра) перехопив нас біля самісіньких дверей і вчепився мені в руку.
– Ходімо, блондине, потанцюємо в іншій кімнаті, тут усі такі нудні.
– Потім, – відказав за мене Ніто. – Ми зараз повернемося.
– Всі мене сьогодні кидають саму.
Я вийшов перший, хтозна чому прослизнувши в двері, замість розчахнути їх навстіж. Однак тоді нам тільки бракувало всіляких «чому», Ніто мовчки йшов позаду, вдивляючись у морок видовженого коридору: це був ще один кошмарний сон про школу, де не залишалося місця для жодних «чому», де треба було лише рухатися вперед і де єдиним можливим «чому» був наказ Фйорі, цього бовдура в мундирі, котрий з одного маху підсумував усе, що було не так, і віддав наказ, який ми мусили виконувати, бо це був наказ офіцера, які тут ще можуть бути пояснення. Але це не наснилося в кошмарному сні, я стояв поруч із Ніто, а кошмарний сон не може наснитися двом людям водночас.
– Ушиваймося, Ніто, – сказав я, коли ми дійшли до середини коридору. – Повинен же бути якийсь вихід, це просто неможливо.
– Авжеж, тільки зажди, по-моєму, за нами стежать.
– Нема нікого, Ніто.
– Саме тому, йолопе.
– Стривай, Ніто, зачекаймо тут. Я повинен зрозуміти, що тут коїться, хіба ти не бачиш, що…
– Дивись, – урвав мене Ніто; і справді двері, які ми щойно проминули, тепер були відчинені, і в отвір виднів мундир Фйорі. Було безглуздо коритися цьому Фйорі, нам належало повернутися й дати йому стусана, як ми це робили безліч разів жартома чи всерйоз на перервах. Так само було безглуздо плентатися далі аж до двох причинених дверей – одні бічні, а другі окреслилися просто перед нами; а ще було безглуздо, що Ніто сунувся в одні з них і надто пізно завважив, що мене немає поруч, бо я чи то помилково, чи то щоб йому дозолити, тупо ввіпхнувся в інші. А розвернутися та вийти вже ніяк – фіолетове освітлення вітальні, і всі обличчя задивлені на те, що раптом і він уздрів одразу, щойно сюди потрапив: акваріум посеред кімнати, такий собі прозорий куб заввишки ледь не до самісінької стелі й такий великий, що майже не залишав місця для людей, що купчилися біля нього й, прикипівши очима до скла, споглядали зелену воду, повільні рухи риб; довкола запала така тиша, наче це була й не кімната, а ще один, зовнішній, акваріум зі скам’янілими чоловіками та жінками (котрі також були чоловіками, що удавали жінок), які припали до скла; і тоді Ніто надумав озирнутися, мовляв, Тото, де ти в біса подівся, телепню, хотів був розвернутися й метнутися назад, але навіщо, коли нічого не відбувається, і він знерухомів, як усі, хто там були, і глядів на них поки вони дивилися на риб, і впізнавав Мутіса, Делусію на прізвисько Нехлюй та інших хлопців з шостого класу філологічного відділення, запитуючи себе, чому вони, а не інші, як уже запитував себе про Рагуцці, Фйорі та Морейру, чому не ті, хто були нашими приятелями вдень, чому ці лайнюки, чому вони, а не, приміром, Лайнес або Деліч, чи будь-хто інший з наших товаришів, з якими ми розмовляли, блукали разом, будували плани, чому зрештою Тото й він опинилися серед цих інших, а втім, самі винні, поткнулися, бач, до школи вночі, і тепер ця провина поєднала їх з усіма тими, кого вдень вони терпіти не могли, з наймерзеннішими покидьками в усій школі, а що вже казати про Шкандибайла, підлабузника Іріарте, ба навіть сеньйориту Меггі, єдину справжню жінку серед стількох педиків і нікчем, хто б міг подумати.
Раптом загавкав собака, не те щоб голосно, але гавкіт розбуркав тишу і всі втупилися в глиб вітальні, де панувала цілковита темрява; Ніто побачив, як з фіолетового туману з’явився Калетті, п’ятикласник із відділення точних наук; звівши вгору руки, він мовби плив поміж присутніх, тримаючи в руках біле цуценя, яке знову загавкало, опираючись; лапи в цуценяти були зв’язані червоною стрічкою, до якої було щось примотане, здається, шматок свинцю, і ось уже цуценя повільно занурюється в акваріум, куди Калетті вправно його жбурнув, Ніто бачив, як собача потихеньку йшло на дно, сіпаючись у конвульсіях, намагаючись вивільнити лапи й виринути на поверхню; цуценя почало захлинатися й пускати бульбашки, але перш ніж воно потонуло, риби накинулися на нього й стали шматувати, забарвивши воду в червоний колір, хмара довкола песика робилася дедалі густішою, а той іще борсався у вирі риб і крові.
Усього цього я не міг бачити, бо за дверима, які, схоже, причинилися самі, стояв чорний морок; я закляк, не знаючи, що вдіяти, позаду мене жодного звуку, а Ніто, де подівся Ніто? Зробити крок уперед, у пітьму, чи стояти отак, мов укопаний, було однаково страшно, аж раптом до мене долинув запах якогось дезінфікуючого засобу, запах лікарні, операції апендициту, а мої очі тим часом почали звикати до темряви, бо в глибині світилися два вогники – зелений, а далі жовтий – і вже вимальовувалися шафа, крісло й силует людини, що, виринувши з глибини, рухалася в мій бік.
– Ідіть-но сюди, хлопчику, – почувся голос. – Ідіть, не бійтеся.
Не знаю навіть, як я спромігся ворухнутися, повітря й підлога здавалися суцільним губчастим килимом, крісло з хромованими важелями, скляні прибори, вогники; невиразно ясніли білява пригладжена перука та біла сукня сеньйорити Меггі. Одна рука взяла мене за плече й підштовхнула вперед, інша лягла мені на потилицю, змушуючи сісти в крісло, я відчув на своєму чолі холодне скельце, а сеньйорита Меггі вже затискала мою голову між двома штативами. Майже просто в очі мені світила якась білувата куля з невеличкою червоною цяткою посередині, і я відчув дотик колін сеньйорити Меггі, котра вмостилася в іншому кріслі по той бік скляного апарата. Вона заходилася пересувати важелі та коліщатка, ще щільніше затиснула мою голову, світло зробилося зеленим, а тоді білим, червона цятка збільшувалася й пересувалася з боку на бік, я міг дивитися тільки вгору, тож бачив лише німб білявого волосся сеньйорити Меггі, між нашими обличчями були тільки скло з вогниками та якась трубочка, через яку вона, мабуть, дивилася на мене.
– Не совайся й уважно стеж за червоною цяткою, – мовила сеньйорита Меггі. – Ти добре її бачиш?
– Так, але…
– Мовчи, сиди спокійно, ось так. Скажеш, коли перестанеш бачити червону цятку.
Хтозна, бачив я її чи ні, я мовчав, а сеньйорита Меггі й далі дивилася на мене з іншого боку, і зненацька я второпав, що – крім світла перед собою – крізь скляний апарат бачу карі очі сеньйорити Меггі та невиразний відбиток її білявої перуки. Спливла нескінченно коротка мить, мені почулося важке дихання, я подумав, що це моє дихання, чого я тільки не подумав, а світло тим часом повільно змінювалося й зосередилося на червоному трикутнику з фіолетовими краями, – ні, мабуть, це все-таки не я дихав, наче відсапуючись.
– Ти ще бачиш червоне світло?
– Ні, не бачу, але мені здається…
– Не рухайся, мовчи. Дивись уважно.
Дихання долинало до мене з іншого боку гарячими духмяними хвилями, трикутник перетворювався на низку паралельних ліній, білих і синіх; нило стиснуте гумовим штативом підборіддя, мені хотілося підвести голову й вивільнитися з цієї клітки, де я був прив’язаний; пестощі дійшли мовби здаля, рука просувалася все вище між моїми ногами, шукаючи один по одному ґудзики на штанах, два пальці проникли всередину, розстебнули все до кінця і тепер шукали щось, що від них вислизало, щось жалюгідне, майже ніщо, яке пальці нарешті вхопили й витягли зі штанів, повільно погладжуючи, а вогники тим часом зробилися зовсім білими і посередині знову з’явилася червона цятка. Певно, я спробував випручатися, бо відчув біль у маківці та підборідді, неможливо було вирватися з цієї припасованої, а може, й зачиненої клітки; знову долинуло духмяне дихання, вогники мигтіли перед очима, все рухалося й оберталося, наче рука сеньйорити Меггі, сповнюючи мене відчуттям безмежної безпорадності.
– Стривай, – голос виривався з важкого дихання, чи то саме дихання промовляло до мене, – втішайся, хлопчику, ти повинен дати мені бодай кілька крапель для аналізу, ну, ось так, ось так.
Я відчув дотик якоїсь посудини, все обернулося на втіху та втечу, рука підтримувала, пестила й ніжно стискала, я навіть не завважив, що тепер перед очима в мене лише темне скло, а час збігав і сеньйорита Меггі вже стояла позаду мене й розв’язувала ремінці, що стискали голову. Жовте проміння наче батогом шмагонуло мене, поки я випростовувався та застібався, а тоді двері в глибині приміщення відчиняються і сеньйорита Меггі показує мені на вихід і безживно глипає на мене, лице безсоромне, задоволене, перука вихоплена з мороку потоком жовтого світла. Інший накинувся б на неї без усяких передмов, стиснув би в обіймах – тепер уже, будь ласка, обіймай, цілуй, лупцюй, інший, приміром, Фйорі чи Рагуцці, а може, ніхто нічого й не робив і двері зачинилися за ними так само, як зачинилися за моєю спиною, і я знову опинився в коридорі, цього разу іншому, що завертав удалині й губився за власним поворотом, – опинився сам-один, і мені бракувало Ніто, мені нестерпно бракувало Ніто, і я побіг до повороту й угледів єдині двері, метнувся до них, але вони були замкнені на ключ, я вдарив у них, і мій удар відлунив криком, тоді я прихилився до дверей і повільно сповз униз і так і закляк навколішках, мабуть, відчував слабкість, зомління після всього, що виробляла зі мною сеньйорита Меггі. А з-за дверей долинали чиїсь вигуки та сміх.
Там гучно сміялися й кричали, хтось підштовхував Ніто, змушуючи його бігти між акваріумом і лівою стіною, всі бігли в цьому напрямку, шукаючи вихід, Калетті показував, куди треба рухатися, здійнявши вгору руки, як він здіймав їх перед тим, увійшовши до вітальні й показуючи цуценя; всі кинулися за ним, галасуючи й штовхаючись; ззаду хтось напирав на Ніто, обзивав розтелепою та покидьком, і не всі ще протиснулися в двері, а вже почалася гра: Ніто впізнав Шкандибайла, той увійшов з іншого боку із зав’язаними очима, підтримуваний іспанцем Фернандо та Рагуцці, аби не впав, бува, чи не забився, а інші ховалися за кріслами, за шафою чи під ліжком, Курчин видерся на стілець, а звідти на етажерку, інші розбіглися великою вітальнею й очікували, куди поткнеться Шкандибайло, щоб навшпиньках ухилитися або озватися писклявим, мовби не своїм голосом, а Шкандибайло йшов собі перехильцем, щось вигукуючи, розчепіривши руки, аби когось упіймати; Ніто довелося тікати аж до стіни, а тоді сховатися за столом із квітами та книгами, а коли Шкандибайло з переможним криком схопив куцана Ларраньягу, всі, аплодуючи, повиходили зі своїх схованок, а Шкандибайло зірвав пов’язку й начепив її на очі Ларраньязі та ще й міцно затягнув, не звертаючи уваги на ремствування куцана, мовляв, тепер той повинен їх шукати, мовляв, він «сліпа курка», йому жмуритися, й затягнув пов’язку з тією ж безжальною силою, з якою перед тим були зв’язані лапи білого цуценяти. І знову, сміючись і перешіптуючись, усі кинулися врозтіч: учитель Іріарте підстрибцем, Фйорі, зберігаючи поблажливий спокій, шукав, де б йому сховатися, Рагуцці гороїжився та плигав у двох метрах од куцана Ларраньяги, а той метався то в один бік, то в другий, намагаючись упіймати не лише повітря; Рагуцці цибав у нього під носом, вигукуючи: «Мій Тарзане, я твоя Джейн, телепню!», куцан розгублено крутився на місці, хапаючи руками порожнечу, сеньйорита Меггі з’явилася знову й, стоячи в обнімку зі Шкандибайлом, разом із ним глузувала з Ларраньяги, та коли куцан метнувся до них, обоє з криками ледве ухилилися від його рук; Ніто відскочив назад і помітив, що куцан учепився у волосся Курчина, який утратив пильність, Курчин заволав, а Ларраньяга, не випускаючи з рук жертви, зірвав пов’язку; оплески, вигуки, аж раптом тиша, бо Шкандибайло здійняв руку і Фйорі, котрий стояв поруч із ним, виструнчився й віддав команду, якої ніхто не зрозумів, але це не мало жодного значення, адже сам мундир на Фйорі був командою, тож усі позаклякали, навіть Курчин з очима повними сліз, бо Ларраньяга мало не видрав йому волосся й досі не випускав його чуприни з рук.
