Текст книги "Поза часом"
Автор книги: Хуліо Кортасар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
– Неймовірно, – мовила Сара. – Як би я тебе упізнала через стільки років!
– Ви, звичайно, – проказав Анібал. – А от я вас, як бачите, одразу впізнав.
– Це логічно, – так само логічно виснувала Сара. – Адже я тебе бачила лише в коротких штанцях. Я також сильно змінилася, просто ти кращий фізіономіст.
Він якусь мить вагався, але зрештою збагнув, що було б дурістю й далі звертатися до неї на «ви».
– Ні, ти зовсім не змінилася, навіть зачіска. Ти та сама.
– Ти хоч і фізіономіст, але дещо короткозорий, – в її голосі, як колись, бриніла добродушна іронія.
Сонце пряжило їм просто в обличчя, неможливо було розмовляти в цьому потоці машин і людей. Сара сказала, що нікуди не поспішає й охоче випила б чогось у кав’ярні. Викурили по першій сигареті, обмежуючись поки що загальними запитаннями й ухильними відповідями: Доро вчителює в Адроге, мама померла легко, наче пташка, читаючи газету; у нього конструкторське бюро разом із ще кількома інженерами, справи йдуть непогано, хоча, звісно, криза. За другою сигаретою Анібал запитав про те, що пекло йому губи:
– А твій чоловік?
Сара випустила через ніздрі струмінь диму, пильно дивлячись йому в очі.
– П’є, – озвалася нарешті.
Ні прикрості, ні жалю, просто констатація факту; і знову Сара в Бенфілді до того, як усе це сталося, до відстані, що пролягла між ними, й забуття, і сну, що наснився йому напередодні, така сама, як на подвір’ї дому Доро, вона згодилася на другий келишок віскі, як завжди, не проронивши майже ні слова, даючи йому вибалакатися, – він мав що їй розповісти, набагато більше, ніж вона, його роки були насичені подіями, а от вона мовби й не жила, і не варто з’ясовувати, через що. Можливо, через те, що вона висловила щойно в одному-єдиному слові.
Хтозна, в який момент усе перестало бути важким, гра в запитання-відповіді, Анібал простягнув руку і рука Сари не спробувала вивільнитися, залишилася на скатертині, а він похилив голову, не в змозі дивитись їй у вічі, поки, затинаючись, говорив їй про подвір’я, про Доро, розповідав про вечори у своїй кімнаті, про градусник, про те, як плакав у подушку. Розповідав безвиразним, монотонним голосом, змішуючи в одну купу різні події та епізоди, але весь час йому йшлося про одне: я так закохався в тебе, так закохався й не міг тобі сказати, ти приходила вечорами й доглядала мене, ти була моєю юною матір’ю, якої я не мав, ти міряла мені температуру, гладила по голові, щоб я заснув, ти пригощала нас кавою з молоком на подвір’ї, пригадуєш, ти картала нас за наші витівки, мені так хотілося, щоб ти розмовляла тільки зі мною про різні речі, однак ти гляділа на мене з такої високості, посміхалася з такої віддалі, між нами наче простяглося гігантське скло, і ти не могла нічого вдіяти, аби його розбити; через те вечорами я кликав тебе, і ти приходила, щоб доглянути мене, побути зі мною, любити мене так, як я тебе – ти гладила мене по голові, робила для мене все, що робила для Доро, все, що ти завжди робила для Доро, але я не був Доро, і тільки одного разу, Саро, тільки одного разу, і це було жахливо, я ніколи цього не забуду, бо я хотів умерти, та не зміг або не знав як, авжеж, адже я не хотів помирати по-справжньому, але це була любов, прагнути смерті через те, що ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, ти зайшла до ванної й дивилася на мене, а я любив тебе, а ти дивилася на мене так само, як дивилася завжди на Доро, ти вже була нареченою, невдовзі мала вийти заміж, а я стояв там, і ти простягнула мені мило й наказала помити вуха, ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, яким я тоді, власне, був, і тобі було байдуже до мене, ти навіть не помічала мене, адже я для тебе був лише хлопчиськом, і ти пішла, мовби ніколи мене й не бачила, мовби я не стояв там, не знаючи, куди подітися, поки ти гляділа на мене.
– Я дуже добре це пам’ятаю, – проказала Сара. – Пам’ятаю не гірше за тебе, Анібале.
– Так, але це не те саме.
– Хтозна, а раптом те саме. Ти тоді не міг цього знати, але я відчувала, що ти любиш мене саме так і що я змушую тебе страждати, через те я й мусила ставитися до тебе, як і до Доро. Ти був хлопчиськом, але іноді мені було дуже прикро, що ти хлопчисько, це видавалося мені несправедливим чи якось так. Якби ти був старший років на п’ять… Я скажу тобі все, бо тепер уже можу сказати, і це буде справедливо: того дня я навмисне зайшла до ванної кімнати, я не мала жодної потреби дивитися, миєтеся ви там чи ні, я ввійшла, бо сподівалася в такий спосіб покінчити з усім цим, вилікувати тебе від твоєї мрії, аби ти збагнув, що ніколи не бачитимеш мене такою, а от я маю право роздивлятися тебе з усіх боків, як хлопчиська. Саме тому, Анібале, щоб ти вилікувався раз і назавжди й перестав дивитися на мене так, як дивився, гадаючи, буцімто я не розумію. А зараз іще по келишку віскі, бо ми обоє вже дорослі.
Від присмерку до глупої ночі, дорогами слів, що йшли від нього до неї й від неї до нього, рук, що на мить торкалися одна одної на скатертині, а тоді сміх і знову сигарети, і поїздка в таксі, якесь знайоме їй чи йому місце, кімната, все немов злилося в один-єдиний миттєвий образ, відбилося в білині простирадл і майже одразу – нестямне здригання двох тіл, їхня нескінченна зустріч, паузи – уривані, відновлені й знову порушені – й щораз менш імовірні, з кожним новим вибухом, який зжинав, вивергав і спалював їх до сонноти, до останнього вогнику сигарети на світанку… Коли я загасив настільну лампу й глянув на дно порожньої склянки, геть усе було запереченням, рішуче відмовлялося визнавати, що на годиннику дев’ята вечора, а я стомився після чергового робочого дня. Навіщо писати далі, якщо слова вже цілу годину ковзали по цьому запереченню, лягаючи на папір такими, якими були, знаками, позбавленими будь-якого підґрунтя? До певного моменту вони мчали, осідлавши реальність, повнячись сонцем і літом, слова «подвір’я у Бенфілді», слова «Доро, ігри, рів», дзижчання вулика в надійній пам’яті. От тільки добувшись часу, де не було ні Сари, ні Бенфілда, оповідь зробилася буденною, практичною повсякденністю без споминів та снів, звичайним життям, ні більше, ні менше. Я хотів вести її далі, хотів, щоб і слова були не проти рухатися вперед і дістатися нашої теперішності, будь-якого марудного дня в нашому конструкторському бюро, аж раптом пригадав сон, що наснився мені напередодні, сон, де знову була Сара, котра повернулася здаля, з колишніх часів, і я вже не міг залишатися у цій теперішності, де мені знову доведеться вийти ввечері з бюро, щоб випити пива в кав’ярні на розі; слова знову сповнилися життям, і хоча вони брехали, хоча були позбавлені бодай якої певності, я й далі їх писав, бо вони промовляли мені про Сару – про Сару, котра йшла вулицею – о, як добре було й далі їх писати, нехай навіть це абсурд, писати, що я перетнув вулицю, вдавшись до слів, які допомагали мені зустріти Сару й порозумітися; це був єдиний спосіб з’єднатися нарешті з нею та сказати їй правду, торкнутися її руки й поцілувати її, почути її голос, побачити, як волосся хльоскає її по плечах, і піти з нею в ніч, де слова сповнюються простирадлами та пестощами, але як тепер іти далі, як розпочати з тієї ночі життя із Сарою, коли поруч чується голос Феліси, вона зайшла з дітьми сказати мені, що вечеря готова, треба сідати за стіл, бо вже пізно, а діти хочуть подивитися по телевізору фільм про каченя Дональда о десятій двадцять.
Кошмарні сни
Чекати, це торочили всі, слід чекати, бо в таких випадках ніколи невідомо, і лікар Раймонді теж, слід чекати, іноді буває реакція, тим паче у Мечиному віці, слід чекати, сеньйоре Ботто, так, лікарю, але вона ось уже два тижні не прокидається, два тижні, наче мертва, лікарю, я знаю, сеньйоро Луїсо, це класичний стан коми, тут нічого не вдієш, слід чекати. Лауро також чекав, щоразу, повернувшись з факультету, стояв якусь мить на вулиці, перш ніж прочинити двері, й думав: сьогодні вже напевно, сьогодні зайду, а вона прокинулася, розплющила очі й говорить щось до мами, не може ж це стільки тривати, не може вона померти в двадцять років, авжеж, вона сидить у ліжку й розмовляє з мамою; але слід було й далі чекати, все те саме, синку, лікар прийде надвечір, всі кажуть, що тут нічого не вдієш. Ідіть, друже, щось з’їжте, а мама залишиться з Мечею, ви повинні добре харчуватися, не забувайте про іспити, а тим часом подивимося випуск новин. Все минало, єдиним, що не змінювалося, була Меча, день у день вона залишалася такою самою, втиснуте в ліжко тіло Мечи, худорлявої та легенької Мечи, котра танцювала рок і грала в теніс, а тепер лежала розчавлена, розчавивши всіх за ці два тижні, важка вірусна інфекція, коматозний стан, сеньйоре Ботто, неможливо робити прогнози, сеньйоро Луїсо, треба тільки підтримувати її, дати їй шанс, у цьому віці стільки сил, таке бажання жити. Але ж вона сама не може собі зарадити, лікарю, вона нічого не розуміє, вона немов… прости Господи, що це я таке кажу.
Лауро теж не йняв віри, це скидалося на Мечин жарт, вона завжди отак кпила з нього, то стане на сходах убрана, мов примара, то покладе пенал під простирадло, а потім обоє реготали й ставили одне одному пастки, ганялися одне за одним, коли були малі. Важка вірусна інфекція, якось увечері після гарячки та болю раптом згасла, раптом мовчання, попеляста шкіра, дихання віддалене, спокійне. Сама незворушність – а навколо лікарі, апаратура, аналізи, консультації, а потім кепський жарт Мечи робився дедалі більш загрозливим, з кожною годиною дедалі сильніше підпорядковував нас собі, лемент доньї Луїси переходив у стримувані сльози, приглушену тугу на кухні й у ванній кімнаті; чортихання батька, коли той дивився випуск новин або читав газету; недовірлива лють Лауро відступала, коли він відвідував факультет, заняття, збори, і промінь надії щоразу, коли повертався з центру: ну, ти мені за це заплатиш, Мечо, хіба так можна, шалапутко, я тобі цього не подарую, ось побачиш. Сама незворушність, якщо не брати до уваги доглядальницю, котра щось в’яже, собаку відвезли до дядька, лікар Раймонді вже не приходив із колегами, з’являвся ввечері й майже одразу йшов, здавалося, він теж відчував вагу Мечиного тіла, що з кожним днем дедалі сильніше розчавлювало їх, привчало чекати, бо нічого більше не можна було вдіяти.
Кошмарний сон почався того дня, коли донья Луїса ніяк не могла знайти градусника, й захоплена зненацька доглядальниця побігла в аптеку на розі по інший. Вони говорили про це, бо градусник не може отак просто взяти й зникнути, коли його ставлять тричі на день; вони звикли розмовляти голосно біля ліжка Мечи, шепотітись, як спершу, було безглуздо, адже Меча однаково нічого не чула, лікар Раймонді був певен, що стан коми позбавив її всіх чуттів, можна було казати що завгодно і ніщо не змінювалося на байдужому обличчі Мечи. Вони все ще розводилися про градусник, коли почулися постріли на розі, а може, й далі, з боку проспекту Гаони. Вони перезирнулися, доглядальниця стенула плечима, бо постріли – звична річ у їхньому кварталі та й скрізь, і донья Луїса хотіла була ще щось сказати про градусник, аж раптом вони завважили, що руки Мечи сіпнулися. Це тривало лише мить, однак обидві помітили, і донья Луїса скрикнула, а доглядальниця затулила їй рота; сеньйор Ботто увійшов до вітальні, і всі троє побачили, як цього разу сіпнулося все Мечине тіло, в’юнка змійка промайнула від шиї до ніг, очі під повіками ворухнулися, легка судома звела лице, ніби Меча хотіла щось сказати, поскаржитися, прискорений пульс, повільне повернення до нерухомості. Телефон, Раймонді, в принципі нічого нового, можливо, трохи більше надії, втім, Раймонді не хотів про це говорити, Пресвята Богородице, якби ж то це було правдою, якби ж то моя донечка прокинулася, Господи, коли скінчиться ця мука. А проте кінця цьому не було, за годину почалося знову, далі – частіше, начеб Меча бачила сон – болісний, сповнений відчаю, кошмарний сон повторювався раз по раз, вона не могла його прогнати, сиділа поруч і дивилася на дочку та щось їй говорила, але Меча нічого не сприймала, на неї наринуло щось таке, що тривало в цьому кошмарному сні, який мучив їх усіх попри неможливість контакту, спаси її Господи, не полишай отак, і Лауро, повернувшись із лекцій, залишався біля ліжка, клав руку на плече матері, а та молилася.
Увечері знову консиліум, новий апарат із присосками й електродами, що кріпляться до голови та ніг, двоє лікарів – приятелі Раймонді – довго сперечалися про щось у вітальні, слід і далі чекати, сеньйоре Ботто, картина не змінилася, сподіватися, що це сприятливий симптом, було б нерозважливо. Але ж їй щось сниться, лікарю, вона бачить кошмарні сни, ви самі спостерігали, і це повторюється, вона щось відчуває, лікарю, і дуже страждає. Все це на рівні нервів, сеньйоро Луїсо, свідомості немає, запевняю вас, слід чекати й не надто покладатися на це, ваша дочка не відчуває страждань, я знаю, що це дуже тяжко, краще залиште її на доглядальницю, поки настане якийсь прогрес, вам треба відпочити, сеньйоро, прийміть пігулки, що я вам дав.
Лауро сидів біля Мечи до півночі, раз по раз зазирав у конспект до іспитів. Коли почулася сирена, згадав, що повинен був зателефонувати за номером, який йому дав Лусеро, однак телефонувати з дому було не варто, так само як і виходити з дому після сирени. Він бачив, як повільно ворушаться пальці лівої руки Мечи, очі знову нібито ожили під повіками. Доглядальниця порадила йому йти до себе, мовляв, нічого не вдієш, слід чекати. «Але ж їй щось сниться, – озвався Лауро, – їй щось сниться, погляньте». Це тривало стільки ж, скільки й сирена на вулиці: руки ніби щось шукали, пальці намагалися знайти якийсь захисток під простирадлом. Донья Луїса знову була тут, вона не могла заснути. «Чому ви не прийняли пігулок лікаря Раймонді?» – в голосі доглядальниці вчувалося роздратування. «Я їх не знайшла, – розгублено відказала донья Луїса, – лежали на нічному столику, а тепер я їх там не бачу». Доглядальниця пішла шукати пігулки, Лауро й матір перезирнулися: Меча ледь-ледь ворушила пальцями, і вони відчували, що це кошмарний сон, він триває нескінченно, мовби не бажаючи сягнути тієї точки, де щось подібне до жалю, до кінцевого співчуття розбудить її, як усіх нас, порятує від жаху. Однак вона й далі спала, і тільки пальці ворушилися час від часу. «Я їх ніде не бачу, сеньйоро, – мовила доглядальниця. – Ми всі такі розгублені, що ніколи не знаєш, де в цьому домі що лежить».
Наступного вечора Лауро повернувся пізно, і сеньйор Ботто, задивлений у телевізор, де матч за кубок був у самому розпалі, начеб ненароком запитав, чому той спізнився.
«Зустрічався з друзями», – відповів Лауро, шукаючи, з чого зробити сандвіч. «Красивий гол, – прокоментував сеньйор Ботто, – навіть краще, що це повтор, можна роздивитися всі ці чемпіонські фортелі». Лауро гол не зацікавив, він їв, утупивши очі в підлогу. «Ти, либонь, розумієш, що робиш, – мовив сеньйор Ботто, не відводячи погляду від м’яча, – а проте мусиш пильнувати». Лауро здивовано глипнув на батька: це вперше той дозволив собі таке зауваження. «Не переймайся, старий», – озвався, підводячись, щоб урвати розмову.
Доглядальниця послабила світло в нічнику, і тепер Мечу було ледь видно. Донья Луїса, котра сиділа на софі, відірвала руки від лиця, і Лауро поцілував її в чоло.
– Усе те саме, – проказала донья Луїса. – Весь час те саме, синку. Глянь-но, глянь, як у неї губи тремтять, бідолашна, що вона бачить, Господи, скільки це триватиме, скільки?
– Мамо.
– Що ж це воно таке, Лауро, ніхто цього не розуміє так, як я, ніхто не може збагнути, що її весь час мучить кошмарний сон і вона ніяк не прокинеться.
– Я знаю, мамо, я також це розумію. Якби можна було чимось зарадити, Раймонді все б зробив. Сидячи тут, ти їй не зарадиш, піди поспи, прийми заспокійливе й поспи.
Він допоміг їй підвестися й провів до дверей. «Що це було, Лауро?» – вона раптом заклякла. «Нічого, мамо, стріляли десь далеко, ти ж знаєш». Але що могла знати донья Лаура, про що тут говорити? Так, тепер уже пізно, він відведе її до спальні, а тоді піде до крамниці й звідти зателефонує.
Він не знайшов синьої куртки, яку любив одягати вечорами, позаглядав у шафи в коридорі – раптом мама повісила її туди – та зрештою напнув перший-ліпший піджак, бо на вулиці було свіжо. Перш ніж вийти з дому, зазирнув на хвилинку до Мечи і, ще перед тим, як у напівтемряві розгледів її, відчув той кошмарний сон, тремтячі руки, ворушіння таємничої істоти під шкірою. Знадвору знову сирени, краще вийти згодом, але крамницю зачинять і він не зможе зателефонувати. Під повіками очі Мечи рухалися, наче хотіли вивільнитися, глянути на нього, скеруватися в його бік. Він провів пальцем по її чолу, боявся доторкнутися до неї, роз’ятрити дотиком її кошмар. Очі й далі ворушилися під повіками, Лауро відсахнувся: не знати чому, його змагав щораз більший страх від самої думки про те, що Меча може зненацька розтулити повіки й подивитися на нього, і він позадкував. Якщо батько вже спить, можна зателефонувати з вітальні, стишити голос, однак сеньйор Ботто й далі дивився репортаж матчу. «Авжеж, про це ходить багато чуток», – подумав Лауро. Він підведеться рано й зателефонує до Лусеро, перш ніж поїде на факультет. У глибині коридору завважив доглядальницю, та виходила зі спальні, тримаючи в руці щось блискуче – чи то шприц, чи то ложку.
Навіть час переплутувався й губився у цьому нескінченному чеканні з безсонними ночами, які компенсувалися денною соннотою; постійно приходили якісь родичі або друзі, котрі по черзі намагалися розрадити донью Луїсу й грали в доміно із сеньйором Ботто; підмінна доглядальниця, оскільки перша мала поїхати на тиждень до Буенос-Айреса, філіжанки для кави, які ніхто не міг знайти, бо їх залишали в усіх кімнатах, Лауро зазирав, коли міг, і йшов, коли заманеться, Раймонді всупереч давній звичці заходив уже без дзвінка, жодного погіршення не спостерігається, сеньйоре Ботто, це такий процес, що її можна лише підтримувати, а більше нічого не вдієш, я годую її через зонд, слід чекати. Але ж їй увесь час щось сниться, лікарю, подивіться на неї, вона майже не знає спокою. Не в тім річ, доньє Луїсо, вам здається, що вона бачить сни, а це реакція організму, мені важко вам це пояснити, просто в таких випадках діють інші чинники, врешті-решт, не думайте, що вона усвідомлює те, що нам здається сном, така життєва сила й ця реакція можуть бути гарним симптомом, повірте мені, адже я уважно її спостерігаю, а от вам треба відпочити, доньє Луїсо, підійдіть, я поміряю вам тиск.
Через усе, що відбувалося на факультеті, Лауро було дедалі важче вечорами повертатися з центру додому, а проте він несподівано з’являвся о будь-якій порі – радше через матір, аніж через Мечу, й залишався якийсь час, дізнавався, що все без перемін, розмовляв із батьками, вигадував теми для розмов, аби бодай ненадовго їх розважити. Щоразу, коли наближався до Мечиного ліжка, – відчуття неможливості контакту, Меча зовсім поруч і начебто кличе його, невиразні знаки пальцями, цей погляд зсередини, в пошуках виходу, щось таке, що триває до нескінченності, сигнали в’язня крізь стіну шкіри, нестерпно марний крик. Іноді його змагали напади істерії, певність, нібито Меча відчуває його краще, ніж матір чи доглядальницю, нібито коли він дивиться отак на неї, кошмарний сон досягає свого найгіршого моменту, тож краще негайно піти, тим паче він однаково не може їй зарадити, розмовляти з нею марно, дурненька, дорогенька, ну, годі вже тобі, ну, розплющ негайно очі та облиш ці безглузді штучки, Мечо недоумкувата, сестричко, сестричко, сестричко, коли ти перестанеш кпити отак з нас, пройдисвітко, кинь ламати цю чортову комедію та послухай мене, я стільки повинен тобі розповісти, сестричко, ти ж зовсім нічого не знаєш, а у нас тут таке коїться, та я однаково тобі розповім, Мечо, хоча ти нічого й не втямиш, утім, я розповім. Його думки мовби проймали спалахи страху: чи не обійняти Мечу, жодного гучного слова, адже доглядальниця та донья Луїса ні на мить не залишали Мечу саму, а йому треба було стільки їй розповісти, а Меча й сама, здавалося, промовляла до нього зі свого єства, з-під заплющених очей і ворушінням пальців, що малювали на простирадлі недоладні літери.
Був четвер – не тому, що вони знали, який то був день, і не тому, що це мало для них бодай якесь значення, але доглядальниця згадала про це за кавою, на кухні, і сеньйор Ботто згадав про спеціальний випуск новин, а донья Луїса про те, що телефонувала її сестра з Росаріо, обіцяла приїхати у четвер чи п’ятницю. У Лауро, напевне, вже почалися іспити, він пішов з дому о восьмій і навіть не попрощався, залишив у вітальні записку, мовляв, не певен, що прийде до вечері, чекати не варто. До вечері не прийшов, доглядальниці вдалося відіслати донью Луїсу раніше спати, сеньйор Ботто вистромився після телегри у вікно, з боку площі Ірландії чулися кулеметні черги, і раптом тиша, неймовірна тиша, жодної патрульної машини, мабуть, треба йти спати, ця жінка, котра відповіла на всі запитання телегри о десятій, справжній унікум, скільки вона знає зі стародавньої історії, наче жила за часів Юлія Цезаря, зрештою, на культурі можна більше заробити, ніж стукаючи довбешкою на аукціонах. Ніхто не завважив, що двері за цілу ніч так і не відчинилися, Лауро до своєї кімнати не повернувся, гадали, буцімто він спить після іспиту або щось учить перед сніданком, тільки о десятій збагнули, що його немає вдома. «Не роби з цього проблем, – мовив сеньйор Ботто, – мабуть, відзначає щось із друзями». Донья Луїса саме повинна була допомогти доглядальниці помити й перевдягти Мечу, тепла вода й одеколон, вата й простирадла, вже полудень, а Лауро, дивно, Едуардо, як це він навіть не зателефонував, він ніколи так не чинив, коли відзначали закінчення курсу, зателефонував о дев’ятій, пам’ятаєш, боявся, що ми можемо занепокоїтися, а він же тоді був молодший. «Хлопець зовсім збожеволів через ці іспити, – озвався сеньйор Ботто, – прийде з хвилини на хвилину, ось побачиш, він завжди з’являється перед випуском новин о першій». Однак о першій Лауро не з’явився, пропустивши спортивні новини та коротке повідомлення про нову підривну акцію, придушену завдяки оперативному втручанню сил правопорядку, нічого нового, температура поступово знижуватиметься, в горах дощі.
По сьомій доглядальниця пішла по донью Луїсу, котра продовжувала обдзвонювати знайомих, сеньйор Ботто сподівався, що інспектор поліції, з яким він приятелював, зателефонує, коли щось стане відомо, щохвилини він просив донью Луїсу не займати надовго телефон, але та й далі вишукувала в блокноті номери й телефонувала геть усім, а раптом Лауро заночував у дядечка Фернандо або повернувся на факультет складати ще один іспит. «Будь ласка, не чіпай телефон, – уже вкотре попросив сеньйор Ботто. – Невже тобі невтямки, що хлопець, може, саме зараз намагається дозвонитися, а телефон увесь час зайнятий, сама знаєш, як то з автомата – якщо не поламаний, то треба чергу вистояти». Доглядальниця наполягала, і донья Луїса пішла до Мечи, та раптом почала рухати головою, повільно так, туди-сюди, доводилося поправляти їй волосся, що падало на чоло. Негайно повідомити лікареві Раймонді, ввечері його непросто застати, але о дев’ятій зателефонувала його дружина, сказала, що він невдовзі прийде. «Важко йому буде дістатися, – мовила доглядальниця, котра саме повернулася з аптеки з упаковкою ампул, – увесь квартал оточили хтозна навіщо, чуєте сирени?» Донья Луїса відійшла від Мечи, яка й далі повільно мотала головою, наче щось уперто заперечувала, та гукнула сеньйора Ботто, ні, ніхто нічого не знає, мабуть, хлопець не може проскочити, але Раймонді пропустять, у нього посвідчення лікаря.
– Не в тому справа, Едуардо, не в тому справа, з ним, напевне, щось трапилося, не може бути, щоб досі нічого не було відомо, Лауро завжди…
– Поглянь-но, Луїсо, бачиш, рука рухається – пальці й кисть, це вперше у неї рухається кисть, Луїсо, а раптом…
– Але так іще гірше, Едуардо, хіба ти не розумієш, галюцинація триває, вона мовби борониться від… Зробіть їй що-небудь, Росо, не залишайте її, я зателефоную до Ромеро, може, їм щось відомо, їхня дочка навчається з Лауро, будь ласка, зробіть їй укол, Росо, я зараз, або краще зателефонуй ти, Едуардо, спитай у них, ну, мерщій.
У вітальні сеньйор Ботто почав набирати номер і спинився, поклав слухавку. Це ж треба, щоб саме Лауро, що можуть знати Ромеро про Лауро, краще трохи зачекати. Раймонді не приходив, його перепинили на розі, він, певно, давав пояснення. Роса не могла зробити укол, надто сильне заспокійливе, краще дочекатися лікаря. Схилившись над Мечею, поправляючи волосся, що затуляло її невидющі очі, донья Луїса заточилася, Роса насилу встигла підсунути їй стілець, посадовила це безживне тіло. Сирена чулася дедалі гучніше з боку проспекту Гаони, коли Меча розтулила повіки, погляд, уже кілька тижнів схований під запоною, втупився у клаптик неба, тоді повільно перемістився й зупинився на лиці доньї Луїси, а та кричала, притулила руки до грудей і кричала. Роса силкувалася відсторонити її, розпачливо гукала сеньйора Ботто, той прибіг і закляк біля ліжка, дивлячись на Мечу, втупився в її очі, а вона повільно переводила погляд з доньї Луїси на сеньйора Ботто, з доглядальниці на клаптик неба, Мечині руки повільно піднімаються, зводяться на животі, тіло судомить спазм, бо, мабуть, вона чує, як виють сирени, чує грюкання в двері, від якого двигтить дім, чує вигуки команд і тріск деревини, потрощеної автоматними чергами, чує лемент доньї Луїси, коли вдирається юрба, саме вчасно, щоб розбудити Мечу, саме вчасно, аби скінчився цей кошмарний сон і Меча повернулася нарешті до дійсності, до чарівного життя.
