Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

– Стривай, давай-но вип’ємо ще по ковтку, сьогодні все подвійне, – я хляпнув її, і ми обоє розсміялися, бо вже перший ковток нас добряче пройняв. – І що ти зробила?

– Гадаєш, я зовсім дурна? А дзуськи, я порвала серветку на клаптики, щоб зрозумів. А він і далі торочив про пляшечку, мовляв, пришле її для Маручи, а та нехай піділлє в якийсь коктейль. In a drink [96] 96
  У питво (англ.).


[Закрыть], сказав. А на іншій серветці намалював фараона, а тоді закреслив, мовляв, поліція ні про що не здогадається.

– Чудово, – озвався я, – цей янкі гадає, буцімто наші медексперти заплішені дурні. Ти добре вчинила, дівчинко, адже ця пляшечка пройшла б через твої руки.

– Авжеж.

(Не пригадую, як мені прийшов на пам’ять цей діалог. Але все так і було, я записую і чую його, чи то вигадую, відтворюючи, чи то відтворюю, вигадуючи. Варто запитати мимохідь, чи не це, бува, і є справжня література.)

19 лютого

А іноді все не так, а набагато мудрованіше. Іноді потрапляєш в якусь систему паралелей, симетрій, і можливо, саме тому деякі моменти, фрази та події закарбовуються назавжди в не надто блискучій пам’яті (принаймні такій, як моя), тоді як чимало більш значущих речей безслідно вивітрюються.

Ні, не завжди це вигадка чи відтворення. Вчора ввечері я тільки подумав, що мушу й далі писати про Анабель, що, можливо, це приведе до оповідання, як до істини в останній інстанції, аж раптом ось вона – кімната на вулиці Реконкісти, лютнева чи березнева спека, а з іншого кінця коридору чути платівки Альберто Кастільйо [97] 97
  Альберто Кастільйо (1914–2002) – аргентинський актор і виконавець танго.


[Закрыть] в кімнаті якогось хлопця з Ла Ріохи, цей тип ніяк не розпрощається зі своєю знаменитою пампою, навіть така любителька музики, як Анабель почала дратуватися, прощавай люююба пааампо, Анабель сидить гола на ліжку й згадує свою пампу, там, поблизу Тренке Лаукена. Скільки галасу через цю пампу, Анабель зневажливо запалює сигарету, скільки галасу через якесь лайно, де нема нічого, самі корови, трясця твоїй матері. Але Анабель, дівчинко, я гадав, ти більша патріотка. Остогидле лайно, якби я не приїхала до Буенос-Айреса, то, либонь, кинулася б з обриву. І спомини, наче на підтвердження сказаного, і раптом – мовби їй дуже кортіло розповісти це мені – пригода з комівояжером: вона тільки рота розкрила, а я одразу відчув, що знаю цю історію, що мені її вже розповідали. Дав їй виговоритися, бо вона мала потребу поділитися зі мною (раніше історія з пляшечкою, тепер із комівояжером), однак я певним чином був наче відсутній; те, про що вона розповідала, доносили до мене інші голоси й з інших місць, нехай вибачить мені Капоте [98] 98
  Трумен Гарсія Капоте (1924–1984) – американський письменник.


[Закрыть], це доходило до мене з їдальні готелю в курному селищі Болівар, у пампі, де я колись прожив два роки, з вечірки в колі друзів і випадкових людей, де розмовляли геть про все, але найбільше про жінок, яких ми, тодішні парубки, називали особинами і яких дуже бракувало в житті сільських холостяків.

Як добре я пам’ятаю той літній вечір, бесіду за столом із кавою й виноградною горілкою, коли лисому Росатті пригадалися колишні часи, в цьому чоловікові ми цінували гумор та щедрість, і ось після якоїсь пишномовної історії Флореса Діеса чи набридливого Саласа він почав розповідати про якусь метиску, вже не надто молоду, до якої він навідувався на ранчо поблизу Касбаса, де та жила завдяки своїм куркам і вдовиній пенсії, вирощуючи в злиднях тринадцятирічну дочку.

Росатті продавав нові й уживані автомобілі й під час поїздок, коли мав таке бажання, приїздив на ранчо до вдови, привозив якісь подарунки і спав із вдовою до ранку. Вона була жінкою лагідною, готувала добрий мате, смажила йому пиріжки і, як запевняв Росатті, була гарною в ліжку. А Чолу [99] 99
  Чола – значуще імення: дочка європейця та індіанки.


[Закрыть] відсилали спати до повітки, де колись небіжчик тримав уже продану бідарку; Чола була дівчинкою мовчазною, вона завжди ховала очі й при появі Росатті одразу кудись зникала, а під час вечері сиділа похнюплена та майже не говорила. Іноді він привозив їй якусь забавку чи цукерки, і тоді дівчинка насилу видушувала з себе «дякую, пане». Того вечора, коли Росатті привіз більше подарунків, ніж зазвичай, бо вранці продав «плімут» і тішився з того, вдова вхопила Чолу за плече й наказала навчитися нарешті дякувати донові Карлосу, як належить, і не бути такою дикункою. Росатті, сміючись, запевнив, що вибачає малій, бо знає її норов, аж раптом, глянувши на збентежену дівчинку, він наче вперше її побачив: побачив її темні очі та її чотирнадцять років, які починали напинати бавовняну блузку. В ту ніч у ліжку він відчув різницю, і вдова, мабуть, також відчула, бо заплакала й сказала, що він уже не любить її, як раніше, що напевне забуде її невдовзі, адже тепер він із нею не такий, як колись. Подробиці того, як вони залагодили справу, нам невідомі, однак вдова раптом пішла по Чолу й притягла її в дім. Власноруч зірвала з неї одіж, а Росатті чекав у ліжку, а що дівчинка кричала та відчайдушно опиралася, матір зв’язала їй ноги і вони залишалися зв’язаними, аж поки все скінчилося. Пригадую, Росатті трохи опустив голову й проказав чи то присоромлено, чи то визивно: «Як вона плакала…» Ніхто з нас не озвався, густа тиша тривала, поки набридливий Салас не бовкнув якусь дурницю, і тоді ми всі, а найперший Росатті, заговорили про щось інше. Я теж ніяк не відкоментував історію Анабель. Що я міг їй сказати? Що знав усе до найменших подробиць, хоча між обома історіями минуло щонайменше двадцять років, і цей чоловік не був комівояжером із Тренке Лаукена, так само як і Анабель не була Чолою? Що таке завжди відбувається більш-менш однаково з усіма на світі Анабелями, хоч іноді їх звуть Чолами.

23 лютого

Клієнти Анабель – вона зрідка згадувала чиєсь ім’я або якусь історію. Випадкові зустрічі в кав’ярнях нижнього міста, упізнання, якась репліка. Звісно, мені до цього було байдуже, гадаю, підтримуючи такі стосунки, ніхто не почувається клієнтом, як інші, до того ж я міг триматися впевнено, маючи привілей, по-перше, через листи, а по-друге, завдяки собі самому, бо щось у мені таки подобалося Анабель, і мені перепадало більше, ніж іншим: цілі вечори в її кімнаті, кіно, танці й щось таке, що, мабуть, було ніжністю, в кожному разі були бажання сміятися з будь-якого приводу й щира щедрість, із якою Анабель прагнула втіхи і вміла її дарувати. Неможливо, щоб вона поводилася так із іншими, з клієнтами, а тому мені до них було байдуже (хоч я гадав, нібито мені байдуже й до Анабель, але чому тоді все це приходить тепер на пам’ять), хоча в глибині душі я волів би залишатися одним-однісіньким і жити отак з Анабель, ну, й, звісно, із Сусанною теж. Однак Анабель доводилося заробляти на життя, і час від часу я пересвідчувався в цьому на конкретних прикладах: зустрів, приміром, якось на розі товстуна – я не знав і ніколи не запитував його імені, а вона називала його просто товстуном – і побачив, як він увійшов до її дому, й одразу уявив, як він проходить той самий шлях, що й я, сходинка за сходинкою, а тоді коридор, і кімната Анабель, і все інше. Пригадую, я подався до «Фрегата», хильнув віскі й перечитав усі зарубіжні новини в «Ла Расон», а подумки уявляв товстуна з Анабель, це було безглуздо, але я почувався так, наче він без жодного на те права заліз у мою постіль.

Либонь, через це я не надто чемно повівся з Анабель,

коли за кілька днів вона з’явилася в моїй конторі. Я добре знав усіх своїх епістолярних клієнток (доволі цікаве слівце, еге ж, Зигмунде?), відтак угадував їхні забаганки та настрій, щойно вони віддавали чи починали диктувати мені листа, тож я й не почухався, коли Анабель мало не крикнула:

«Напиши негайно Вільяму, нехай привезе пляшечку, ця сучка не повинна жити». «Du calme» [100] 100
  Заспокойся (фр.).


[Закрыть], – відказав я (вона досить непогано петрала по-французьки), – хіба можна так гарячкувати, навіть не ковтнувши вермуту. Однак Анабель не тямилася від люті й, перш ніж продиктувати листа, розповіла, що Доллі відбила в Маручи ще одного грошовитого клієнта з машиною, а в «Чемпе» теревенить, мовляв, учинила так, аби врятувати його від сифілісу. Я запалив сигарету, наче викинув білий прапор, і написав листа, в якому по-дурному йшлося про пляшечку вкупі зі сріблястими сандаліями тридцять шостого з половиною (на крайній випадок тридцять сьомого) розміру. Зробивши необхідні підрахунки, я змінив розмір на п’ятий та п’ятий з половиною, аби не створювати Вільяму проблем, тож лист вийшов стислим і діловим, без жодних почуттів, яких зазвичай вимагала Анабель, хоча останнім часом із зрозумілих причин вона дедалі менше їх вимагала. (А які, на її думку, я міг писати Вільяму прощальні фрази? Вона вже не вимагала перечитати їй листа, а негайно йшла, попросивши тільки, щоб я його надіслав, тож не знала, що я й далі залишаюся вірним її стилю й пишу Вільямові про тугу та любов – не через надмір доброти, а щоб убезпечити відповідь і подарунок, а це, зрештою, мало бути для Анабель найточнішим барометром.)

Того дня я неквапно все обміркував і, перш ніж заклеїти конверта, поклав до нього ще один аркуш, на якому коротко відрекомендувався Вільяму як перекладач Анабель і попросив його зайти до мене, щойно він зійде на берег, у кожному разі до того, як він зустрінеться з Анабель. Коли за два тижні він зайшов до мене, його жовті очі вразили мене більше, ніж задерикуватий і водночас стриманий вид, якого прибирають моряки, опинившись на суходолі. Ми не розводилися довго, я сказав йому, що знаю про пляшечку, але все не так жахливо, як гадає Анабель. Я вдало зробив вигляд, начебто турбуюся про безпеку Анабель, котра, якщо запахне смаленим, не зможе сісти на пароплав й ушитися звідси, як це зробить він через три дні.

– Так, але вона мене попросила, – незворушно відказав Вільям. – Мені прикро через Маручу, а це найкращий спосіб залагодити справу.

Якщо йому вірити, вміст пляшечки не залишав жодних слідів, а це дивним чином у розумінні Вільяма відкидало будь-яку провину. Я відчув небезпеку й, намагаючись не пересолити, почав гнути своє. Мовляв, стосунки з Доллі не покращали й не погіршали з часу його останньої появи, звісно, Маручі все набридло, а бідолашна Анабель страждає через це. Справа не може мене не обходити, бо я перекладаю всім дівчатам листи, тож добре їх знаю, і все в такому дусі. Я дістав пляшку віскі, повісивши перед тим на двері табличку «Прийому немає» та зачинивши їх на ключ, і ми з Вільямом сіли пити й курити. Я оцінив його з першого погляду: примітивний, сентиментальний і небезпечний. Те, що я перекладав чутливі фрази Анабель, здавалося, надало мені престижу мало не сповідника; за другим келишком віскі я дізнався, що Вільям насправді закохався в Анабель і хоче врятувати її від такого життя, вивезти до Штатів через пару років, коли залагодить, як він сказав, деякі справи. Я не міг не взяти його сторону, не схвалити по-рицарськи його намірів, аби, спираючись на них, спробувати переконати Вільяма, що ніщо не може так зашкодити Анабель, як ця його затія з пляшечкою. Він із розумінням поставився до моїх аргументів, однак заявив, що Анабель не пробачить йому, якщо він її підведе, вирішить, нібито він слабак і скурвий син, а такого він нікому не подарує, навіть Анабель.

Підливши йому ще віскі, я скористався нагодою й виклав план, за яким він би мав у моїй особі спільника. Звісно, він віддасть Анабель пляшечку, але там буде чай або кока-кола; я зі свого боку триматиму його в курсі всіх подій, докладаючи власні аркуші до листів Анабель, які стосуватимуться лише їх двох, а тим часом взаємини між Доллі та Маручею, безперечно, залагодяться, бо їм набридне ворогувати. А коли ні – в чомусь я таки мав поступитися цим жовтим очам, що дедалі пильніше вдивлялися в мене – я напишу йому і він пришле або привезе справжню пляшечку, що ж до Анабель, вона, поза сумнівом, усе зрозуміє, а я візьму провину за обман на себе, так буде краще для всіх і таке інше.

– Окей, – мовив Вільям. Це вперше він так висловився, і в його вустах вислів не здався мені таким безглуздим, як тоді, коли його повторювали мої приятелі. В дверях ми потиснули один одному руки, змірявши мене довгим жовтим поглядом, він мовив: «Дякую за листи». Він сказав це у множині, отже думав про листи Анабель, а не про мій аркуш. Чому ж через цей вираз вдячності мені зробилося так кепсько, чому, залишившись на самоті, перш ніж зачинити контору й піти обідати, я вихилив ще один келишок віскі?

26 лютого

Письменники, яких я шаную, вміють мило іронізувати над мовою таких персонажів, як Анабель. Певна річ, це мене дуже потішає, однак у глибині душі така культурна зверхність видається мені підленькою, я теж міг би повторити чимало висловів Анабель чи брамника-іспанця й використати їх хоча б тут, коли вже пишу оповідання, – це простіше простого. Але в ті часи я радше порівнював подумки мову Анабель і Сусанни, що дозволяло роздягти їх навіть спритніше, ніж це робили мої руки, відкриваючи все, що було в них відкритого та прихованого, їхні вади та чесноти і справжню ціну кожної з них у цьому житті. Я ніколи не чув од Анабель слова «демократія», хоча вона, безперечно, чула або читала його двадцять разів на день, а от Сусанна вживала його з будьякої нагоди і завжди з чистим сумлінням власниці. Інтимні стосунки в Сусанни викликали асоціацію із її піхвою, тоді як Анабель казала «мушля» або «продухвина», останнє слово заворожувало мене, бо в ньому вчувалися «дух» і «провина». І ось я вже десять хвилин не можу зрушити з місця, ніяк не наважуся рухатися далі, доказати недоказане (залишилося небагато, але те, що залишилося, не дуже відповідає тому химерному задумові, який я збирався викласти на папері), одне слово, я цілий тиждень, як і слід було чекати, нічого не чув про Анабель, певно, вона весь час була з Вільямом, коли це одного дня з’явилася близько полудня, вбрана вочевидь у деякі з нейлонових подарунків Вільяма і з новою сумочкою зі шкіри якогось там звіра з Аляски – варто було глянути на неї о цій порі року й одразу ставало ще гарячіше. Вона прийшла сказати, що Вільям щойно відплив, але це не було для мене новиною, і що він привіз їй обіцяну річ (Анабель старанно уникала слова «пляшечка») і вона вже у Маручи.

Я не мав жодних підстав непокоїтися, однак слід було розіграти стурбованість і запитати, чи Маруча усвідомлює, як це жахливо, і все в такому дусі, тож Анабель пояснила, що змусила Маручу поклястися рідною матір’ю та пресвятою дівою Луханською [101] 101
  Пресвята діва Луханська – ікона, що перебуває у знаменитому соборі Пресвятої Богородиці в місті Лухан, провінція Буенос-Айрес.


[Закрыть], мовляв, тільки якщо Доллі знову візьметься за своє, і все в такому дусі. Мимохідь вона поцікавилася, що я думаю про її сумочку та нейлонові панчохи, і ми домовилися зустрітись у неї вдома наступного тижня, бо вона, мовляв, проводила full time [102] 102
  Повний робочий день (англ.).


[Закрыть] із Вільямом і тепер мала купу незалагоджених справ. Вона вже збиралася йти, коли раптом згадала:

– Знаєш, він такий гарний. Уявляєш, скільки коштувала йому ця сумочка? Я не хотіла нічого розповідати йому про тебе, але він сам увесь час торочив мені про листи, казав, що ти чудово передаєш почуття.

– Ага, – озвався я, не зовсім розуміючи, чого ця звістка не припала мені до душі.

– Ти тільки глянь, у неї подвійна застібка для безпеки, і взагалі. Зрештою я сказала йому, що ти мене добре знаєш і тому перекладаєш листи, та й що йому до тебе, коли він тебе навіть не бачив.

– Авжеж, що йому до мене.

– Він пообіцяв наступного разу привезти програвач, щоб там було радіо і все таке, тоді ми вже точно заткнемо цього типа з Ла Ріохи із його пампою, якщо ти купиш мені платівки Канаро [103] 103
  Франсиско Канаро (1888–1964) – аргентинський композитор і виконавець танго.


[Закрыть] та Д’Ар’єнцо [104] 104
  Хуан Д’Ар’єнцо (1900–1976) – аргентинський композитор.


[Закрыть].

Щойно вона пішла, зателефонувала Сусанна, яка вочевидь відчула черговий потяг до мандрів і запросила мене відправитися з нею автівкою до Некочеа. Я погодився поїхати на вихідні, в мене залишалося три дні, протягом яких я тільки те й робив, що думав, відчуваючи, як щось дивне підкочується до жерла шлунку (а хіба шлунок має жерло?). По-перше: Вільям не сказав Анабель про свій намір одружитися, цілком очевидно, що мимовільна помилка Анабель його як громом прибила (і найбільше непокоїло те, що він це приховав). Тобто за цим щось крилося.

Зайве казати, що я поринув у дедуктивні роздуми а ля Діксон Карр [105] 105
  Джон Діксон Карр (1906–1977) – американський письменник, автор детективних романів.


[Закрыть] чи Еллері Квін [106] 106
  Еллері Квін – творчий псевдонім двох американських письменників – Фредеріка Деннея (справжнє ім’я Даніель Натан; 1905–1982) і Манфреда Лі (справжнє ім’я Емануель Ліповскі; 1905–1971).


[Закрыть], бо зрештою такого типа, як Вільям, не варто було позбавляти ілюзії, буцімто я лише один із клієнтів Анабель. Однак я відчував, що річ не в тім, що такий тип, як Вільям, мав би відреагувати якось інакше і ця реакція була б сумішшю сентиментальності й агресії, яку я завважив, щойно він увійшов. Бо саме час переходити до того, що по-друге: дізнавшись, що я не тільки перекладач листів Анабель, чому він не прийшов сказати мені про це по-доброму чи по-лихому? Я ніяк не міг забути, що він вірив мені й навіть захоплювався мною, а отже, довірився тому, хто, либонь, потішався з його наївності, – саме це повинен був відчути Вільям, коли Анабель розбалакалася перед ним. Неважко було уявити, як Вільям збиває її одним ударом, а потім прямує до моєї контори, щоб скоїти те саме зі мною. Однак не сталося ні того, ні другого, отже.

Отже за цим щось криється. Я сказав це собі, як сказав би кожний за склянкою вина: зрештою, його судно вже далеко і залишилися тільки здогади; час і хвилі Некочеа потроху змиють і їх, до того ж Сусанна читає зараз Олдоса Гакслі [107] 107
  Олдос Леонард Гакслі (1894–1963) – англійський письменник.


[Закрыть], відтак з’являться інші теми для роздумів, що ж – час добрий. Дорогою додому я теж купив кілька нових книг, наскільки пам’ятаю Борхеса та/або Біоя.

27 лютого

Хоча зараз цього майже ніхто не пам’ятає, мене й досі зворушує те, як Спендрелл у «Контрапункті» [108] 108
  Спендрелл – герой роману «Контрапункт» О. Гакслі.


[Закрыть] чекає на смерть і помирає. У сорокових роках цей епізод не міг так зворушити аргентинських читачів; сьогодні міг би, але його вже не пам’ятають. Я зберігаю вірність Спендреллові (я ніколи не перечитував роману і не маю його напохваті), і хоча подробиці стерлися з пам’яті, мені здається, я знову бачу ту сцену, коли він слухає запис свого улюбленого квартету Бетховена, знаючи, що фашистський загін наближається до його дому, щоб його вбити, і надаючи цьому останньому виборові сенсу, який робить іще більш нікчемними його убивць. Сусанну теж зворушив цей епізод, хоча, гадаю, її міркування не зовсім збігалися з моїми й, можливо, з міркуваннями самого Гакслі; ми ще сперечалися на терасі готелю, коли повз нас проходив рознощик газет і я, купивши «Ла Расон», на восьмій сторінці прочитав, що поліція розслідує загадкову смерть, і побачив фотографію Доллі, на якій її неможливо було впізнати, але там стояло її повне ім’я і йшлося про загальновідомий спосіб життя, який вона вела, а ще повідомлялося, що за дві години після того, як її доправили до лікарні «Рамос Мехія», вона померла від сильнодіючої отрути. «Нумо повернемося сьогодні ввечері, – сказав я Сусанні, – тут однаково весь час дощить». Вона розсердилася, я чув, як вона назвала мене деспотом. Він помстився, думав я, даючи Сусанні вибалакатися, відчуваючи спазматичний біль від паху до шлунку, він помстився, скурвий син, і тепер, либонь, тішиться на своєму судні, це тобі не чай або кока-кола, а ця дурна Маруча розколеться за десять хвилин. Спалахи страху між фразами роздратованої Сусанни, подвійний віскі, спазми, валіза, розколеться, трясця її матері, заспіває після кількох помордасів.

Однак Маруча не заспівала, а наступного дня під дверима контори лежала записка від Анабель, ми зустрілися о сьомій у кав’ярні в Негра, вона трималася напрочуд спокійно, була зі своєю шкіряною сумочкою, їй навіть на думку не спало, що Маруча може вплутати її в халепу. Клятва є клятва, тут розписки непотрібні, запевняла вона з таким спокоєм, що міг би викликати в мене захоплення, якби не бажання дати їй ляпасу. Зізнання Маручи охоплювало половину газетної шпальти, і саме його читала Анабель, коли я зайшов до кав’ярні. Журналіст обмежився властивими людям його професії загальниками: жінка зізналася, що дістала отруту миттєвої дії й вилила її до келиха з напоєм, себто із чінзано, яке Доллі пила літрами. Суперництво жінок досягло крайньої межі, додавав репортер-усезнайка, і ось трагічна розв’язка й таке інше.

Недивно, що я забув майже всі подробиці тієї зустрічі з Анабель. Бачу, як вона посміхається до мене, еге ж, чую, як переконує, мовляв, адвокати доведуть, що Маруча – жертва, її звільнять менш, ніж за рік; від того дня в мене залишилося враження повного абсурду, який неможливо тут переповісти, Анабель уявлялася мені таким собі янголом, що витає над дійсністю, впевнений, нібито Маруча мала рацію (і це було правдою, але ж не в такій формі) і нібито ні з ким не станеться нічого лихого. Вона говорила мені це все, наче переповідала якусь радіовиставу, що не мала жодного стосунку до неї самої, а надто до мене, до листів, особливо до листів, які цілком обґрунтовано пов’язували мене з Вільямом, із нею. Вона промовляла до мене з радіовистави, з тієї незмірної відстані, що пролягла між нами, між її світом і моїм страхом, який вдавався до сигарет, до нової порції віскі, і авжеж, авжеж, Маруча не підведе, вона не заспіває.

Якщо я тоді був у чомусь певен, то це в тому, що й словом не можу прохопитися перед цим янголом. Чорт забирай, хіба я міг бодай натякнути їй, що Вільям не зупиниться на цьому, що він іще напише, авжеж, щоб помста вийшла дошкульнішою, і викаже Анабель, а заразом вплутає мене як приховувача. Вона б тільки розгублено глянула на мене, а тоді, мабуть, показала б сумочку як доказ його чистого сумління, мовляв, це його подарунок, як ти можеш думати про нього таке, і все в тому ж дусі.

Не пригадую, про що ми говорили потім, я повернувся додому, щоб усе обміркувати, а назавтра домовився з одним колегою, аби той на пару місяців замінив мене в конторі; хоча Анабель не знала моєї домашньої адреси, я про всяк випадок переїхав до помешкання, яке Сусанна винаймала в Бельграно, і нікуди не потикався з цього благословенного кварталу, щоб випадково не зустріти Анабель десь у центрі. Ардой, якому я беззастережно довіряв, охоче заповзявся стежити за нею й розкошував у атмосфері цього, як він висловився, дна. Всі ці запобіжні заходи виявилися зайвими, однак зміцнили мій сон, дозволили прочитати купу книжок і відкрити нові грані й навіть несподівано привабливі риси в Сусанни: бідолашна була певна, що я просто відпочиваю, й возила мене скрізь на своїй автівці. За півтора місяці прибуло судно Вільяма, і тоді ж таки Ардой повідомив, що Анабель зустрілася з ним і вони до третьої години ночі витанцьовували мілонги в якомусь клубі в Палермо [109] 109
  Палермо – район Буенос-Айреса.


[Закрыть]. Я повинен був відчути полегкість, однак не відчув її, а відчув, що Діксон Карр та Еллері Квін – лайно, а інтелект навіть гірший від лайна в порівнянні з цим клубом, де один янгол зустрів іншого янгола (per modo di dire [110] 110
  Якщо можна так висловитися (іт.).


[Закрыть], звичайно), щоб мимохідь, у перерві між двома танго, смачно плюнути мені в лице: вони плювали, навіть не бачачи мене, не маючи й гадки про мене, а головне, я для них нічого не значив – так, не дивлячись, плюють на бруківку. Це був їхній світ із їхніми законами, з Маручею й певним чином із Доллі, а я по інший бік, зі спазмами, заспокійливими пігулками, Сусанною та Ардоєм, котрий і далі розводився про той клуб, де танцюють мілонгу, не здогадавшись, що я дістав носовичка – поки слухав його та дякував за це дружнє пильнування, – що я обтирався носовичком, щоб витерти якось той плювок.

28 лютого

Залишилися деякі незначні подробиці: я повернувся до контори, ще перед тим обміркувавши, як переконливо поясню Анабель свою відсутність; я знав, що вона не страждає на цікавість і все, що б я не сказав, прийме за щиру правду, до того ж у неї вже, либонь, готовий новий лист, який треба перекласти, якщо за цей час вона не знайшла іншого перекладача. Однак Анабель ніколи більше не з’явилася в моїй конторі, можливо, пообіцяла Вільяму, давши клятву й присягнувши пресвятою дівою Луханською, а може, справді образилася, що я зник або була надто зайнята в «Чемпе». Попервах, здається, я чекав на неї, хоча не певен, що зрадів би її появі, але в глибині душі почувався ображеним, що вона так легко викреслила мене – хто ще перекладатиме їй листи, хто краще за мене знає Вільяма та її. Двічі чи тричі моя рука зависала в повітрі, я заклякав над патентом або свідоцтвом про народження, сподіваючись, що ось прочиняться двері й увійде Анабель у нових туфлях, однак у двері чемно стукали й приносили рахунок з консульства або заповіт. Я ж і далі уникав місць, де міг би перестріти її ввечері чи вночі. Ардой теж більше її не бачив, і саме тоді мені заманулося поїхати на якийсь час до Європи, а потім я там залишився і призвичаївся, і дожив до цього дня, до сивин, до діабету, що утримує мене в моїй кімнаті, і до цих споминів. Сказати правду, я хотів би записати їх, написати оповідання про Анабель і ті часи, хтозна, можливо, мені б покращало, якби я його написав, привів усе до ладу, втім, я вже не вірю, що зроблю це колись; є цей зошит, складений з окремих уривків, є бажання доповнити їх, заповнити прогалини й розповісти про Анабель інші речі, але я спроможний лише казати самому собі, що хотів би написати оповідання про Анабель, а в підсумку – ще одна сторінка в зошиті, ще один день, а оповідання не розпочате. Кепсько те, що я весь час переконую себе, начебто ніколи не зможу написати його, бо, крім усього іншого, я нездатний написати про Анабель, і марно зводити до купи окремі уривки, адже зрештою вони не про Анабель, а про мене, начеб це Анабель захотіла написати оповідання й згадала про мене, про те, як я жодного разу не привів її до себе додому, про ті два місяці, коли страх вирвав мене з її життя, про все те, що тепер повертається, хоча, напевне, їй, Анабель, це майже байдуже, і тільки я ще пам’ятаю щось про те, чого так мало, але що повертається й повертається звідтіля, з того, що, ймовірно, повинно було бути іншим, як і я, як і майже все там і тут. Зараз, коли я думаю про це, то розумію, скільки рації в тих словах Дерріди:

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмета, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Авжеж, жодного інтересу, бо шукати Анабель у глибинах часу, означало б заглиблюватися в самого себе, а це так сумно, писати про себе, коли хочеться й далі уявляти, начебто я пишу про Анабель.