Текст книги "Поза часом"
Автор книги: Хуліо Кортасар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)
Щоденні нотатки до оповідання
2 лютого 1982 року
Часом, коли мене змагає така собі сверблячка оповідання, це потаємне й дедалі сильніше тяжіння, що поволі, начеб знехотя, скеровує мене до моєї «Олімпії-тревеллер-люкс» (вона, бідолашна, насправді ніяка не люксова, а от щодо тревеллер [76] 76
Treveller (англ.) – мандрівник.
[Закрыть], то їй справді довелося подорожувати сімома глибокими синіми морями й терпіти всі прямі та непрямі удари, які тільки можуть випасти на долю портативної друкарської машинки у валізі серед брюк, пляшок рому та книжок), отже, часом, коли спадає ніч і я вставляю в каретку чистий аркуш, і запалюю «Житан» [77] 77
«Житан» – культова марка французьких сигарет.
[Закрыть], і називаю себе бовдуром (навіщо, зрештою, писати оповідання замість розкрити збірник оповідань якогось іншого письменника чи послухати одну з моїх платівок?), а проте часом, коли я вже не можу робити нічого іншого, крім почати писати оповідання, як мені б хотілося почати це, саме в ту мить я волів би бути Адольфо Біоєм Касаресом [78] 78
Адольфо Біой Касарес (1914–1999) – аргентинський письменник.
[Закрыть].
Я волів би бути Біоєм, бо завжди захоплювався ним як письменником і шанував як людину, хоча нам не дозволила зробитися друзями наша взаємна сором’язливість, окрім інших поважних причин, і серед них океану, що рано – в буквальному значенні цього слова – проліг між нами. Підрахувавши якнайкраще, я дійшов висновку, що ми з Біоєм бачилися в цьому житті лише тричі. Вперше – на банкеті в Аргентинській книжковій палаті, де я мусив бути, оскільки в сорокові роки працював адміністратором цієї установи, а він хтозна чому, і під час банкету ми познайомилися над тарелем із равіолями, ми приязно посміхалися один одному, але вся наша розмова обмежилася тим, що в якийсь момент він попросив мене передати йому сільницю. Вдруге Біой завітав до моєї паризької оселі й кілька разів мене сфотографував, не пригадаю вже навіщо, зате я добре пам’ятаю, що ми тоді доволі довго розмовляли, здається, про Конрада. Востаннє, навпаки, я вечеряв у нього вдома, в Буенос-Айресі, того вечора ми найбільше говорили про вампірів. Звісно, під час жодної з цих трьох зустрічей ми не розмовляли про Анабель, але не через те я волів би бути Біоєм, а тому, що мені дуже хочеться написати про Анабель так, як зробив би це він, якби знав її й написав про неї оповідання. В такому разі Біой розповів би про Анабель так, як мені не під силу це зробити, явив би її зблизька та зсередини, зберігши водночас ту безсторонність і ту дистанцію, яку він свідомо залишає (я не можу навіть припустити, що він робить це несвідомо) між деякими своїми персонажами й оповідачем. Я так нізащо не зможу, і не тому, що знав Анабель, а вигадуючи персонажів, я не можу дистанціюватися від них, хоча іноді це видається мені так само необхідним, як художникові відійти від мольберта, щоб краще осягнути створюваний ним образ і зрозуміти, де накласти визначальні мазки. Я так не зможу, бо відчуваю, що Анабель одразу поглине мене всього, як тоді, коли я познайомився з нею в Буенос-Айресі наприкінці сорокових років, і хоча вона б не спромоглась уявити це оповідання – якщо вона жива, якщо ще топче ряст, така ж стара, як і я, – вона однаково зробила б усе можливе, щоб я не написав його так, як мені б того хотілося, тобто так, як зумів би написати його Біой, якби він був знайомий із Анабель.
3 лютого
Чи не тому ці ухильні нотатки, ці кружляння, немов колування собаки під деревом? Біой добре б розважився,
якби це прочитав, а на додачу – аби дозолити мені – навів би літературну цитату, зазначивши час, місце та ім’я, що, на його думку, виправдовує її вживання. Та ще й чудовою англійською:
Гаразд – сказав би я – почнемо з того, що тоді це була республіка, а не просто держава й у кожному разі не королівство, і до того ж Анабель писала своє ім’я з одним «н», та й колись вона перестала бути юною дівою не з вини Едгара Алана По, а через одного комівояжера з Тренке Лаукена, котрий позбавив її цноти, коли їй було тринадцять. А про те, що прізвище її було Флорес, а не Лі і що сама про себе вона б сказала, що її обезславили, не знаючи, яке ще слово тут можна добрати, – годі й казати.
4 лютого
Цікаво, що вчора я не зміг писати далі (я маю на увазі історію з комівояжером), можливо, саме тому, що хотів це зробити, а тут Анабель і те, як вона сама мені це розповідала. Як говорити про Анабель, не наслідуючи її, тобто не спотворивши її? Розумію, що все марно, що варто мені почати і я буду змушений коритися її волі, а мені бракує вправності ніг і відчуття дистанції, як у Біоя, щоб триматися на віддалі та заробляти очки, не підставляючи лице. Ось чому я бездумно плекаю ідею написати щось таке, що не буде оповіданням у точному значенні цього слова (написати те, що не буде достеменно Анабель), а відтак дозволив собі розкіш наводити По й ходити околяса, як оце зараз, коли мені кортить перекласти вичитаний учора ввечері у «La verité enpeinture» [80] 80
«Істина в живопису» (фр.).
[Закрыть] уривок із Жака Дерріди [81] 81
Жак Дерріда (1930–2004) – французький філософ і теоретик літератури.
[Закрыть], який тут абсолютно ні до чого, а проте завдяки непояснимій аналогії дотичний так само, як і грані напівкоштовного каміння, які відкривають перед нами невпізнанні краєвиди, замки або знайомі міста чи гори. Уривок цей важкий для сприйняття, як зазвичай у Дерріди, і я перекладаю його тут, уживаючи знайому тобі лексику (втім, він пише так само, хоча, здається, здобув кращу освіту):
«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось. Однак я люблю: ні, це, мабуть, занадто, поза сумнівом, ідеться лише про інтерес до існування. Я не люблю, просто я тішуся тим, що це мене не цікавить, а відтак байдуже, люблю я чи ні. Задоволення, яке я отримую, я не отримую, я радше міг би його віддати, я віддаю те, що отримую, дістаю те, що віддав і не приймаю те, що отримую. А проте я приохочуюся до нього. Чи можу я сказати, що приохочуюся? Це загалом так суб’єктивно – і на мою особисту думку, і під кутом зору здорового глузду, – що може прийти лише ззовні. Це не надається сприйняттю. Зрештою, цієї втіхи, яку я собі дозволяю, вірніше, якій я віддаюся, заради якої віддаюся, я таки не отримую, якщо «отримувати» означає «відчувати»: феноменологічно, емпірично, в просторі та часі мого існування, що відчуває чи викликає інтерес. Задоволення, відчувати яке неможливо. Я не одержую його, не відчуваю, не отримую, не даю і не тішуся ним сам, оскільки мені (мені, наявному суб’єктові) прекрасне ніколи не доступне як таке. І поки я існую, я ніколи не відчуваю задоволення в чистому вигляді».
Дерріда мовить про людину, яка стикається з чимось, що видається їй прекрасним, і звідси все випливає; я стикаюся з пусткою, з ненаписаним оповіданням, порожниною оповідання, вирвою оповідання та якимось незбагненним чином відчуваю, що це і є Анабель, тобто Анабель є, хоча оповідання немає. І саме в цьому полягає задоволення, хоча це й не задоволення, а радше щось схоже на солону спрагу, на бажання знехтувати будь-яке письмо, а тим часом я пишу (крім усього іншого, ще й тому, що я не Біой і ніколи не зможу розповісти про Анабель так, як, гадаю, мусив би це зробити).
Вночі
Я перечитую цей уривок Дерріди й переконуюся, що він не має нічого спільного з моїм душевним станом і навіть із моїми намірами; аналогія є, але вона в іншому, схоже, вона в уявленні про прекрасне, що міститься в уривку й у моєму сприйнятті Анабель; в обох випадках відкидається будь-яка можливість знайти підхід, навести мости, і якщо тому, хто промовляє в уривку Дерріди, прекрасне ніколи не доступне як таке, я, промовляючи від власного імені (помилка, якої ніколи б не припустився Біой), з прикрістю усвідомлюю, що ніколи не міг і не зможу знайти підхід до Анабель як до Анабель, до Анабель як такої і що написати зараз оповідання про неї, оповідання, що якоюсь мірою було б її оповіданням, неможливо. Отож, завершуючи аналогію, я знову відчуваю те, з чого вона почалася, з перших слів уривку Дерріди, прочитаних увечері напередодні, що здалися мені загостреним продовженням того, що я відчував, сидячи перед «Олімпією» сам-на-сам із ненаписаним оповіданням і тугою за вправністю Біоя. Саме так, як на початку уривку:
«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування… ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Та сама відчайдушна сутичка з пусткою, з ніщо, яке виявляється в низці субніщо, в запереченнях дискурсу; адже сьогодні, через стільки років, у мене не залишилося ні Анабель, ні існування Анабель, ні мого існування, пов’язаного з її існуванням, ні просто об’єкта на ім’я Анабель, ні просто мене, тодішнього суб’єкта поруч із Анабель у кімнаті на вулиці Реконкісти, ні жодного інтересу до будь-чого, оскільки все це було вичерпано many and many years ago в країні, що сьогодні примарилася мені чи я примарився їй, у часи, які сьогодні подібні до попелу від сигарет «Житан», що накопичується день за днем, поки мадам Перрен не прийде прибирати моє помешкання.
6 лютого
Ця фотографія Анабель, засунута як закладка не абикуди, а до роману Онетті [82] 82
Хуан Карлос Онетті (1909–1995) – уругвайський письменник.
[Закрыть], знову з’явилася на світ Божий завдяки закону тяжіння під час переїзду на нову квартиру роки два тому: я взяв зі стелажу оберемок старих книг, з однієї виткнувся знімок, і я не відразу впізнав Анабель.
По-моєму, Анабель на фотографії дуже схожа на себе, тільки зачіска якась дивна; коли вона вперше зайшла до моєї контори, волосся в неї було підібране, зі згустку тодішніх відчуттів пам’ятаю, що я був повністю заглиблений у переклад якогось промислового патенту. З усіх видів роботи, яка мені випадала, а випадало мені все, що звалося перекладами, найгіршими були патенти, доводилося годинами тлумачити детальні пояснення удосконалення електричної швацької машинки або корабельних турбін, звісно я геть нічого не тямив у цих поясненнях і погано розумівся на технічних термінах, тому просувався вперед від слова до слова, дбаючи передусім про те, щоб не пропустити якийсь рядок, і водночас не маючи жодної гадки про те, що таке гідровібруючий гвинтоподібний вал, який у магнітному полі відповідає датчикам напруги 1, 1¹ та 1². Мабуть, Анабель постукала в двері, але я не розчув, а коли підвів погляд, вона стояла біля мого письмового столу, і мені передусім кинулися у вічі лискуча цератова сумочка й туфлі, абсолютно недоречні об одинадцятій годині ранку в Буенос-Айресі у будній день.
Надвечір
Я вже пишу оповідання чи це поки що заготовки – цілком імовірно – до нічого? Старий невиразний моток із безліччю кінців, я можу потягти будь-який, не знаючи, що з того вийде; сьогоднішній мав ознаки певної хронології, бо йшлося про першу появу Анабель. Чи смикати далі ці нитки: послідовність набридає мені, але так само дратують і дешеві флешбеки [83] 83
Флешбек (від англ. fleshback) – у літературі та кіно спогади героя; в психіатрії – психологічне явище, коли в людини виникають раптові повторні переживання попереднього досвіду.
[Закрыть], які лише переобтяжують стільки оповідань і стільки фільмів. Коли вони виникають самі собою, нехай; зрештою, хто знає, що таке насправді час; тільки ніколи не вдаватися до них за планом. Про фотографію Анабель я мав би розповісти після інших речей, які надали б їй більшого сенсу, а проте іноді щось з’являється ось так, як зараз цей спомин про записку, яку я уздрів якось почеплену за допомогою шпильки на двері моєї контори (на той час ми вже були добре знайомі), і хоча послання могло зашкодити мені в професійному плані з огляду на моїх клієнтів, мені однаково було приємно прочитати: «Тебе немає, нещасний, увечері я прийду знову» (коми розставив я, хоч і не слід було цього робити, а все через освіченість). Наприкінці дня вона навіть не з’явилася, бо ввечері починалася її робота, про яку я не мав чіткого уявлення, але знав, що це те, що газети узагальнено називають проституцією. Це заняття було доволі мінливим у житті Анабель за тих часів, коли у мене нарешті склалося про нього певне враження, адже не минало тижня без того, щоб вона якось уранці не кинула: ми якийсь час не бачитимемося, бо у «Феніксі» потрібна офіціантка і платять непогано, або, пару разів зітхнувши та вилаявшись, не сповістила, мовляв, справи кепські, тож доведеться на кілька днів податися до «Чемпе», щоб наприкінці місяця було чим заплатити за квартиру.
Насправді в Анабель (як і в інших дівчат) ніщо, здавалося, не тривало довго, навіть листування з моряками; мені вистачило моєї скромної практики, аби підрахувати, що в середньому майже в усіх випадках ішлося про два-три, в кращому разі чотири листи, бо чи то морякові набридало або він забував свою пасію, чи то навпаки, до того ж моїм перекладам, мабуть, бракувало сластолюбства або чуттєвої привабливості, та й моряки своєю чергою не володіли, як то кажуть, літературним даром, отож усе закінчувалося досить швидко. Я так плутано все пояснюю, мені теж набридає писати, пускати слова, мов собак, аби вони натрапили на слід Анабель, якусь мить сподіваючись, що вони принесуть мені її такою, якою вона була, якими були ми many and many years ago.
8 лютого
Найгірше те, що я втомлююся перечитувати текст, щоб віднайти нитку, і до того ж ніяке це не оповідання, адже Анабель того ранку ввійшла до моєї контори на вулиці Сан-Мартін, майже на розі Корр’єнтес, а мені краще запам’яталися цератова сумочка й туфлі на корковій платформі, ніж її лице (насправді, враження від обличчя, коли ми бачимо його вперше, не має нічого спільного з тим, яке формують час і звичка). Я працював за старим письмовим столом, успадкованим за рік перед тим разом із усім старим мотлохом, що був у конторі і який я доти не наважився замінити, і саме дійшов до найменш зрозумілої частини патенту, обклавшись технічними словниками й просуваючись фраза за фразою з чітким усвідомленням того, що обманюю Мервела та О’Доннела, які платять мені за переклади. Прихід Анабель був таким же недоречним, як і несподівана поява сіамської кішки в комп’ютерному залі, і слід зазначити, вона це зрозуміла, бо кинула на мене співчутливий погляд, перш ніж сказала, що мою адресу їй дала приятелька на ім’я Маруча. Я запросив її сісти й хвалькувато продовжив перекладати речення, в якому каландр проміжного калібру вступав у загадковий зв’язок із протимагнітним броньованим запобіжним кожухом Х². Тоді вона закурила сигарету світлого тютюну, а я – темного, і хоча мені було досить самого тільки імені Маручи, щоб усе стало зрозуміло, я все одно дав їй говорити.
9 лютого
Опір бажанню побудувати діалог, в якому однаково переважала б вигадка. Найбільше мені запам’яталися штампи Анабель, її манера називати мене то «молодий чоловіче», то «сеньйоре», мовити «це здогад» або кинути «ох, що я вам розповім». Курила вона теж, вдаючись до штампу: випускала дим одним духом, без затяжки. Вона принесла листа від такого собі Вільяма; лист було відправлено з Тампіко за місяць перед тим, і я переклав його вголос, перш ніж викласти на папері, як вона мене одразу попросила. Раптом я щось забуду, проговорила Анабель, дістаючи п’ять песо, щоб розрахуватися зі мною. Я сказав, що не варто, мовляв, мій колишній компаньйон встановив цей безглуздий тариф у ті часи, коли працював один і почав перекладати дівчатам з нижнього міста листи від моряків і їхні відповіді. Я запитав у нього: «Чому ви правите таку низьку ціну? Або нехай платять більше, або взагалі не беріть з них нічого. Адже це не ваша робота, ви її робите з доброї волі». Він пояснив, що вже надто старий, щоб опиратися спокусі переспати іноді з котроюсь із них, от і згодився перекладати ці листи, щоб мати дівчат напохваті, але якби вони не платили цю символічну суму, то всі перетворилися б на мадам де Севіньє [84] 84
Мадам де Севіньє (1626–1696) – французька письменниця, авторка знаменитих «Листів».
[Закрыть], а про таке й мови не могло бути. Згодом мій компаньйон виїхав із країни, я успадкував цей бізнес і за інерцією гнув ту саму лінію. Все йшло якнайкраще, Маруча та інші (їх тоді було чотири) поклялися, що нікому не дадуть моєї адреси, і в середньому припадало по два листи на місяць: один треба було прочитати по-іспанськи, а інший написати англійською (зрідка французькою). Аж ось, мабуть, Маруча забула про клятву, і, погойдуючи недоладною лискучою цератовою сумочкою, ввійшла Анабель.
10 лютого
Часи були ще ті: перонізм [85] 85
Ідеться про роки правління Хуана Домінго Перона (1895–1974), аргентинського державного та політичного діяча, що тричі був обраний президентом Аргентини й обіймав посаду в періоди 1946–1955 і 1973–1974 років. Професійний військовий, генерал, Перон започаткував політику поєднання націоналізму та соціалізму, виступив під гаслом «За велику Аргентину», яка пізніше за його іменем отримала назву перонізму.
[Закрыть] оглушав мене за допомогою звичайного гучномовця в центрі міста, іспанець-брамник прийшов до моєї контори з фотографією Евіти [86] 86
Евіта – (Ева Дуарте де Перон; 1919–1952) – аргентинська політична діячка, друга дружина Х.Д. Перона.
[Закрыть] і зовсім неласкаво попросив мене зробити ласку й почепити її на стіну (а щоб я не відмагався, він прихопив чотири кнопки). Вальтер Гізекінг [87] 87
Вальтер Гізекінг (1895–1956) – німецький піаніст.
[Закрыть] дав кілька чудових концертів у театрі «Колумб», а Хосе Марія Гатіка [88] 88
Хосе Марія Гатіка (1925–1963) – аргентинський боксер.
[Закрыть], наче лантух із картоплею, впав на рингу в Сполучених Штатах. На дозвіллі я перекладав «Життя та листування Джона Кітса» [89] 89
Джон Кітс (1795–1821) – поет молодшого покоління англійських романтиків.
[Закрыть] авторства лорда Хьютона; а хвилини найбільшого дозвілля проводив у «Фрегаті», майже навпроти контори, разом із приятелями адвокатами, яким також був до душі добре збитий «демарія». А часом Сусанна…
Непросто рухатися далі, я занурююся в спомини, намагаючись водночас утекти від них, позбутися їх, відтворюючи (але заковика в тому, що для цього треба їх усі перебрати на себе). Спробувати вести розповідь про те, що загубилося в тумані, про речі, висмикнуті часом (і мов на глум, чітко бачити чорну сумочку Анабель і виразно чути її «дякую, молодий чоловіче», коли, дописавши листа до Вільяма, я дав їй десять песо решти). Лише зараз я розумію, що насправді відбувається, а тоді я не надто добре тямив, що й до чого, я маю на увазі приховані причини того дешевого танго, що розпочалося з Анабель, від Анабель. Як збагнути справжню суть мілонги, посеред якої була одна смерть і не більше, не менше – як пляшечка з отрутою, адже Анабель не стала б розповідати офіційному перекладачеві з власною конторою та бронзовою табличкою на дверях усієї правди, якщо припустити, що вона її знала. В ті часи я багато в чому керувався абстрактними поняттями і тепер, наприкінці путі, запитую себе, як я міг жити на цій поверхні, під якою сновигали й учіплювалися одні в одних створіння, що належали нічному Буенос-Айресу, великі рибини, що жили в цій каламутній ріці, якої ні я, ні багато інших людей не знали. Безглуздо сьогодні намагатися переповісти щось таке, чого я не спромігся осягнути тоді, коли це відбувалося; наче в пародії Пруста, я сподіваюся проникнути в спомин про подію, не зумівши проникнути в саму подію, щоб урешті-решт по-справжньому її прожити. Певно, я роблю це через Анабель, зрештою я хочу написати оповідання, здатне явити її мені знову, явити її їй самій такою, якою, гадаю, вона тоді себе не бачила, бо Анабель також плавала в затхлому та брудному повітрі того Буенос-Айреса, яке утримувало й водночас відкидало її, ніби якийсь непотріб, ніби портових люмпенів, мешканців злиденних кімнаток, що виходили в коридор, куди виходила безліч інших кімнаток безлічі інших люмпенів, звідки долинали безліч танго водночас у перемішку з лайкою, стогоном, а іноді зі сміхом, авжеж, зі сміхом, коли Анабель і Маруча розповідали одна одній анекдоти чи непристойності, посмоктуючи мате або пиво, яке ніколи не було достатньо холодним. Якби ж то вирвати Анабель з того туманного й замащеного образу, що залишився від неї, такого ж туманного та замащеного, як іноді листи Вільяма, що скидалися на брудні носовички, коли вона тицяла їх мені в руку.
11 лютого
Того ранку я дізнався, що вантажне судно Вільяма простояло тиждень в Буенос-Айресі, і ось надійшов перший лист од Вільяма з Тампіко разом із класичним пакетом обіцяних подарунків: нейлонові трусики, ряхтливий браслет і флакон парфумів. Листи й подарунки, які надсилали дівчатам їхні приятелі, не надто різнилися між собою, дівчата зазвичай просили нейлонову білизну, яку в ті часи було важко роздобути в Буенос-Айресі, і моряки надсилали подарунки, супроводжуючи їх майже завжди романтичними посланнями, де виринали такі подробиці, що мені важко було перекладати їх дівчатам уголос, а ті, звісно, диктували мені відповідь або приносили чернетку, де без кінця жалілися на нудьгу, згадували нічні танці й просили прислати нейлонові панчохи та червоні блузки. З Анабель було те саме: щойно я переклав листа від Вільяма, вона почала диктувати відповідь, але я знав цих клієнток, тож попросив, аби Анабель лише означила теми, а листа я напишу згодом. Анабель ошелешено втупилася в мене.
– А почуття, – мовила вона. – Там повинно бути багато почуттів.
– Звісно, не турбуйтеся, скажіть лише, що я повинен повідомити.
Це був звичайний набір: листа одержала, почувається добре, але стомилася, коли Вільям повернеться, і нехай надсилає їй хоча б одну листівку з кожного порту, і нехай скаже якомусь там Перрі, аби той не забув прислати їхнє фото, яке він зробив на березі. А ще додайте, що з Доллі все по-старому.
– Проясніть мені трохи щодо цього… – почав був я.
– Напишіть лише, що з Доллі все по-старому. А в кінці напишіть, ну, ви самі знаєте, щоб було зворушливо, ви розумієте.
– Авжеж, не турбуйтеся.
Вона сказала, що прийде узавтра, а коли прийшла, підписала листа, глянувши на нього мигцем; Анабель вочевидь розуміла багато слів, на деяких абзацах вона зупинялася, а тоді поставила свій підпис і показала мені якогось папірця, на якому Вільям позначив дати й порти. Ми вирішили, що варто надіслати йому листа до Окленда [90] 90
Окленд – місто на заході США.
[Закрыть], на той час крига між нами скресла й Анабель дозволила мені вперше пригостити її сигаретою: зіперлася на край письмового столу та, щось мугикаючи, гляділа, як я надписую конверт. За тиждень принесла мені чернетку, щоб я терміново написав Вільяму, вона здавалася стривоженою й попросила написати листа негайно, але я мав купу італійських свідоцтв про народження, тож пообіцяв скласти його надвечір, розписатися замість неї та надіслати, коли піду з роботи. Вона глянула на мене, вагаючись, але зрештою погодилася й пішла. Назавтра з’явилася о пів на дванадцяту ранку, щоб упевнитися, що листа я надіслав. Отоді я й поцілував її вперше, і ми домовилися, що після роботи я зайду до неї додому.
12 лютого
Не те, щоб мені тоді особливо подобалися дівчата з нижнього міста, на ту пору я незле почувався, маючи постійні стосунки з особою, яку я називатиму Сусанною й означу як кінезіолога [91] 91
Кінезіолог – фахівець у галузі кінезіології, науково-практичної дисципліни, що вивчає рухи м’язів.
[Закрыть], щоправда іноді її товариство видавалося мені замалим і занадто затишним і тоді мені хотілося негайно зануритися в часи моєї юності, самотніх блукань кварталами Півдня, чаркувань і химерних уподобань, коротких інтерлюдій, радше естетичних, ніж еротичних, дещо подібних на те, як написаний цей абзац, який я зараз перечитую, хоча його варто було б викреслити, а проте я збережу його, бо саме так відбувалося все те, що я називаю занурюванням, падінням, об’єктивно непотрібним з огляду на Сусанну, з огляду на Т.С. Еліота, з огляду на Вільгельма Бакгауса [92] 92
Вільгельм Бакгаус (1884–1969) – німецький піаніст.
[Закрыть], однак, однак.
13 лютого
Вчора я розсердився сам на себе, тепер про це смішно згадувати. Хай там як, але я від самого початку знав, що Анабель не дасть мені написати оповідання, бо, по-перше, це буде зовсім не оповідання, і на додачу Анабель зробить усе можливе (як вона несамохіть зробила тоді, сердешна), щоб залишити мене самого перед дзеркалом. Мені досить перечитати ці нотатки, щоб збагнути: вона лише каталізатор, що намагається затягти мене на самісіньке дно кожної сторінки, яку саме через це мені й не хочеться писати, випнути в самісінькому центрі дзеркала, де я волів би бачити її, а натомість там з’являється офіційний перекладач з відповідним дипломом, зі своєю Сусанною, передбачуваною і навіть якоюсь какофонічною Сусанною, Сусусанною, і чого я не назвав її Амалією чи Бертою. Проблеми письменництва, не кожне ім’я надається до… (Ну, що, вестимеш далі?)
Вночі
Кімнату Анабель в одному з будинків під п’ятисотими номерами по вулиці Реконкісти я волів би не згадувати, можливо, передусім тому, що – хоча Анабель про це й не здогадувалася – її кімната знаходилася зовсім неподалік од моєї квартири на дванадцятому поверсі, з вікон якої відкривався чудовий вид ріки левиного кольору. Пам’ятаю (неймовірно, що таке можна пам’ятати), коли домовлявся з нею про зустріч, мені дуже кортіло запропонувати, аби вона краще прийшла до мого добре вмебльованого помешкання, де на нас чекатимуть і добре охолоджене віскі, і ліжко, яке мені до вподоби, однак мене стримала думка про те, що Фермін, наш брамник, зіркіший за Аргуса [93] 93
Аргус – за міфом, принц зі стома очима, з яких заплющував одночасно не більш ніж п’ятдесят; символ невсипущості.
[Закрыть], завважить, як вона заходить до ліфта чи виходить з нього, і мої акції у нього впадуть, адже він майже зворушено вітався із Сусанною, коли бачив нас разом, а він, треба сказати, розумівся на макіяжі, підборах і жіночих сумочках. Я розкаявся, щойно почав дертися вгору сходами, і ледь не повернув назад, опинившись у коридорі з безліччю дверей, з-за яких долинали музика з платівок і запахи парфумів. Але Анабель уже посміхалася мені, стоячи в дверях своєї кімнати, до того ж вона мала віскі, хоча й не охолоджене, а крім неодмінних ляльок, там була ще й репродукція картини Мартіна Кінкели [94] 94
Мартін Беніто Кінкела (1890–1977) – аргентинський художник.
[Закрыть]. Церемонія відбувалася без поспіху, ми пили, сидячи на софі, й Анабель поцікавилася, коли я познайомився з Маручею, а ще моїм колишнім компаньйоном, про якого чула від інших дівчат. Коли я поклав руку їй на стегно й поцілував у вушко, вона невимушено посміхнулася та підвелася, щоб зняти з постелі рожеве покривало. Її прощальна посмішка, коли я поклав під попільничку кілька купюр, була такою ж самою, відчуженою згодою, що зворушила мене своєю щирістю, хоча хтось міг би назвати її професійною. Пригадую, я пішов, так і не сказавши їй, хоча й намірявся це зробити, про останній лист від Вільяма, бо зрештою їхні стосунки мене не обходили, я теж міг посміхатись їй, як вона мені, бо теж був професіоналом.
16 лютого
Невинність Анабель, наче той малюнок, що вона робила якось у моїй конторі, змушена чекати, поки я закінчу терміновий переклад; малюнок, либонь, загубився в якійсь книзі й, певно, знову з’явиться на світ Божий, як та фотографія, під час переїзду або коли я її перечитуватиму. На малюнку приміські будиночки, на вулиці дві чи три курки. Але до чого тут невинність? Простіше простого приліпити це слово до Анабель через неуцтво, що тягнуло її по життю, змушуючи начеб ковзати від однієї речі до другої, а проте в її погляді та рішеннях зненацька прозирало щось глибинне, щось таке, чого я не міг вловити і що сама Анабель дещо драматично називала «життям»; для мене це було забороненою зоною, компенсувати яку мені могли тільки уява або читання Роберто Арльта [95] 95
Роберто Арльт (1900–1942) – аргентинський письменник і журналіст.
[Закрыть]. (Я пригадую Ардоя, мого приятеля адвоката, який часом вплутувався в різні халепи у передмісті через звичайну тугу за чимось таким, що в глибині душі вважав неможливим; він повертався після тих пригод, ніколи не беручи в них участі по-справжньому, залишаючись тільки свідком, як і я – свідком того, що відбувалося з Анабель. Авжеж, насправді невинними були ми, хто носили краватки й володіли трьома мовами; в кожному разі Ардой як добрий адвокат цінував свою роль свідка, вважав її ледь не місією. Втім, не йому, а мені заманулося написати це оповідання про Анабель.)
17 лютого
Я не можу назвати це близькістю, для цього я мав би вміти давати Анабель те, що вона так природно давала мені, приміром, привести її до себе додому, встановити між нами бодай якусь прийнятну рівність, попри наші стосунки постійного клієнта й повії. Тоді я не замислювався, як зараз, над тим, що Анабель жодного разу не дорікнула мені за те, що я завжди тримав її на віддалі; мабуть, вона гадала, що такі правила гри, і це не виключало приязні, достатньої для того, щоб сповнювати сміхом і жартами порожнечу, що відкривалася поза ліжком, завжди найтяжчу. Її зовсім не обходило моє життя, запитувала про щось Анабель зрідка, і всі її запитання були такого-от штибу: «Ти мав у дитинстві цуценя?» або «Ти завжди так коротко стригся?» Я вже знав достатньо і про Доллі, і про Маручу, і різні подробиці з життя Анабель, а вона навіть не знала та й знати не хотіла, що я маю сестру та кузена і він – баритон, співак. Маручу я знав раніше, через листи, часом я зустрічався з нею й Анабель у кав’ярні на вулиці Кочабамба, щоб випити імпортного пива. З одного з листів до Вільяма я взнав про сварки між Маручею та Доллі, але те, що я назву історією з пляшечкою, доволі довго не виглядало аж надто серйозно, попервах це була така собі кумедна невинність (я вже казав про невинність Анабель? Прикро перечитувати ці нотатки, що дедалі менше можуть прислужитися для оповідання), бо Анабель як близька подруга Маручи поскаржилася Вільямові, що Доллі відбирає в тої кращі місця, грошовитих клієнтів і навіть сина інспектора поліції – наче в танго, псує їй життя в «Чемпі» й вочевидь користається з того, що в Маручи почало потроху випадати волосся, виникли проблеми із зубами й у ліжку і таке інше. Все це Маруча, плачучи, виклала Анабель, зі мною вона не була такою відвертою, бо, можливо, менше довіряла, я був перекладачем, і на тому спасибі; вона говорить, ти справжній унікум, переказувала мені Анабель, ти так добре їй усе перекладаєш, що кок із французького пароплава тепер навіть шле їй більше подарунків, ніж раніше, Маруча гадає, це через надмір почуттів, які ти змальовуєш.
– А тобі не шлють більше?
– Ні. Ти, либонь, через ревнощі в моїх листах не такий щедрий.
Вона казала щось таке, і ми від усієї душі сміялися. Так само, сміючись, вона розповіла мені про пляшечку, яка вже двічі або тричі з’являлася в переліку тем для листів до Вільяма, але я про те не розпитував, бо дати їй розкритися самій було для мене справжньою втіхою. Пам’ятаю, вона розповіла мені про це у своїй кімнаті, ми саме відкорковували пляшку віскі, бо заслужили право пропустити по ковтку.
– Клянуся, я так і вклякла. Він завжди здавався мені трохи навіженим, може, тому, що я не дуже тямлю, що він там говорить, хоча наприкінці робить усе зрозуміло. Ти його не знаєш, а якби побачив, які в нього очі, наче в рудого кота, і йому це пасує, він хлопець хоч куди, а коли на берег сходить, то напинає на себе такі вдяганки, синтетичні – тут таких немає, ну, ти розумієш.
– І що ж він тобі сказав?
– Що наступного разу прихопить для мене пляшечку. Намалював її на серветці, а вгорі – череп і схрещені кості. Ти мене слухаєш?
– Слухаю, але не розумію, навіщо. Ти розповіла йому про Доллі?
– Ну, звісно, того вечора, коли приплило його судно і він прийшов, Маруча саме була у мене, плакала, її навіть знудило, мені довелося вчепитися в неї, щоб вона не побігла й не натовкла Доллі пику. Того дня вона дізналася, що Доллі відбила в неї стариганя, котрий приходив по четвергах, хтозна, що ця шльондра наплела йому про Маручу, може, про волосся, що випадає, а це, мовляв, заразна штука. Ми з Вільямом дали їй заспокійливого й поклали на це саме ліжко, вона заснула, а ми пішли на танці. Я розповіла йому про Доллі геть усе, він, звісно, зрозумів, бо зі мною він такий тямкий, що все розуміє: втупиться своїми жовтими очима і мені доводиться тільки дещо повторювати.
