Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– У «козла», – наказав Шкандибайло. – Тепер у «козла».

Став його.

Ларраньяга не второпав, але Фйорі мовчки показав йому на Курчина і куцан смикнув того за волосся, змушуючи зігнутися в три погибелі, а присутні утворили чергу, жінки з галасом підсмикували спідниці; першим у черзі стояв Перроне, за ним учитель Іріарте, далі манірний Морейра, Калетті, Делусія на прізвисько Нехлюй – черга тягнулася в глиб вітальні, а Ларраньяга тримав зігнутого Курчина, а тоді відпустив, щойно Шкандибайло зробив знак, і Фйорі скомандував: «Стрибати, та не бити!» Перроне перший, а за ним інші почали перестрибувати через схожого на зацьковане порося Курчина; стрибали по черзі, вигукуючи «Чіт!» або «Лишка!», а тоді знову займали чергу й знову стрибали; Ніто був одним із останніх і намагався стрибати легко, щоб не причавити Курчина, а після нього Масіас гепнувся на того, мов лантух, і тут Шкандибайло верескнув: «Стрибати та бити!», і черга знову почала перестрибувати через Курчина, але тепер усі норовили, стрибаючи, хвицнути або вдарити його, черга розпалася, присутні оточили Курчина, били його по голові, по спині; Ніто здійняв був руку, коли завважив, що Рагуцці перший копнув Курчина в сідницю, той зойкнув і скоцюрбився, Перроне та Мутіс штурхали його по ногах, а жінки тим часом допалися до спини Курчина, який верещав і силкувався звестися на ноги та втекти, однак Фйорі раз по раз наближався, хапав його за шию й горлав: «Чіт, лишка, бити, бити!», і чиїсь кулаки знову гамселили Курчина по боках і по голові, а той благав зглянутися над ним, не в змозі позбутися Фйорі та зливи копняків і стусанів, що сипалися звідусіль. Аж ось Шкандибайло та сеньйорита Меггі одночасно вигукнули якийсь наказ, Фйорі відпустив Курчина, той повалився на бік, і негайно з глибини вітальні прибіг іспанець Маноло, підхопив його, наче клунок, й виніс геть під шалені оплески присутніх, а Фйорі вже наближався до Шкандибайла та сеньйорити Меггі, начеб за новими вказівками.

Ніто ще перед тим позадкував і стояв тепер у кінці кола, що почало неохоче розпадатися, ніби всі бажали продовжити гру або розпочати нову; зі свого місця Ніто завважив, як Шкандибайло показав пальцем на вчителя Іріарте і як Фйорі підійшов до того і щось мовив, потім уривчастий наказ, і всі почали шикуватися в шерегу по чотири, жінки позаду, і ось уже Рагуцці як командир чоти розлючено дивиться на Ніто, котрий забарився й ніяк не може знайти свого місця в другому ряду. Я чудово бачив усе це, поки іспанець Фернандо тягнув мене за руку – він надибав мене за зачиненими дверима й, відчинивши їх, уштовхнув досередини, – бачив, як Шкандибайло та сеньйорита Меггі вмощувалися на софі, що стояла під стіною, а присутні сформували шерегу з Фйорі та Рагуцці на чолі, бачив блідого Ніто в другому ряду й учителя Іріарте – той, церемонно вклонився Шкандибайлові та сеньйориті Меггі, а тоді звернувся до шереги, як до учнів у класі, а я, як міг, постарався загубитися поміж шизофренічок з останнього ряду, котрі, дивлячись на мене, сміялися та зубоскалили, поки вчитель Іріарте не прокашлявся, і тоді запала нескінченна тиша.

– Перелічимо десять заповідей, – проказав учитель Іріарте. – Перший постулат віри.

Я глядів на Ніто, ніби він усе ще міг мені чимось зарадити, з безглуздою надією, що він покаже мені вихід, двері, через які ми могли б утекти, але Ніто, здавалося, не здогадувався, що я тут, позаду нього, він дивився просто перед собою, як усі, нерухомий, як усі.

Монотонно, наче по складах, шерега відповіла:

– Порядок породжує силу, сила породжує порядок.

– Висновок! – наказав Іріарте.

– Корись, щоб наказувати, і наказуй, щоб коритися! – відрапортувала шерега.

Не варто було сподіватися, що Ніто озирнеться, гадаю, я навіть помітив, як він ворушить губами, повторюючи вимовлене іншими. Я зіперся на стіну, дерев’яна панель рипнула, й одна з шизофренічок, по-моєму, Морейра, занепокоєно зиркнула на мене. «Другий постулат віри», – наказав Іріарте, і зненацька я збагнув, що то не панель, а двері, які мало-помалу прочинялися, а я тим часом відчув майже приємне запаморочення. «Що це з тобою, любчику?» – прошепотів Морейра, а шерега вже карбувала нове гасло, якого я не розчув, бо викотився сторчма за двері й причинив їх; Морейра та Масіас тиснули на них руками, силкуючись відчинити, та я засунув засув, що дивно виблискував у темряві, а тоді побіг галереєю – поворот, дві порожні темні кімнати, за ними новий коридор, а далі ще один коридор над подвір’ям, якраз навпроти учительської. Я погано пам’ятаю все це, я сам був утечею, чимось, що бігло в пітьмі, за можливості безшумно, прослизнуло по вимощеній плиткою підлозі до мармурових сходів і збігло ними вниз, перестрибуючи через три сходинки, – я кулею скотився до колонади, де на мене чекали пончо й розчепірені руки іспанця Маноло, котрий заступив мені дорогу. Я вже казав, що погано пам’ятаю все це, можливо, я поцілив йому головою в шлунок або він беркицьнувся, коли я затопив йому ногою в живіт, пончо зачепилося за вістря огорожі, однак я все одно подолав її; на вулиці сірів світанок і шкандибав якийсь старигань, брудно-сірий досвіток і старигань, який так і закляк, дивлячись на мене риб’ячими очима, роззявивши рота, наче хотів крикнути, але крик застряг у нього в горлянці.

У неділю я не виходив із дому, на щастя, домашні знали мене й не ставили запитань, на які я б однаково не відповідав; опівдні зателефонував до Ніто додому, його матір відповіла, що його немає, вдень дізнався, що Ніто повернувся, але знову кудись пішов, а коли я зателефонував о десятій вечора, його брат сказав, що не знає, де він. Я здивувався, що він не зайшов до мене, а коли в понеділок прийшов до школи, то здивувався ще більше, побачивши його біля входу – його, котрий побив усі рекорди із запізнень. Він розмовляв із Делічем, однак залишив його і пішов мені назустріч, простягнув руку, і я потиснув її, хоча це було якось незвично, бо ми в школі не ручкалися. Але це не мало жодного значення, бо мені не давало спокою інше, за п’ять хвилин, що залишилися до дзвоника, ми повинні були розповісти один одному стільки всього: і що ти тоді зробив, як ти втік, мене перепинив іспанець, і тоді я, звісно, авжеж, казав мені Ніто, не хвилюйся так, Тото, дай мені сказати. Але розумієш… Так, звісно, тут справа поважна. Поважна, Ніто? Ти що глузуєш з мене? Ми негайно маємо піти й викрити Шкандибайла. Стривай, стривай, не гарячкуй так, Тото.

І все в такому дусі, наче два монологи, кожен торочив своє, і до мене якось почало доходити, що тут щось не так, що з Ніто щось не те. Пройшов Морейра і підморгнув нам на знак вітання, здаля я завважив, як забіг до школи Делусія на прізвисько Нехлюй, уздрів Рагуцці в спортивній куртці – всі ці вилупки йшли, змішавшись із нашими приятелями, з Льянесом та Алермі, і так само віталися, казали «ти бачив, як переміг «Рівер», а я тобі що казав, хлопче?», а Ніто дивився на мене й торочив одне: тільки не зараз, тільки не зараз, Тото, після занять поговоримо в кав’ярні. Ні, Ніто, бачиш, бачиш, онде Курчин із перев’язаною головою, я не можу більше мовчати, ходімо разом, Ніто, або я піду сам, клянуся, піду сам і негайно. Ні, озвався Ніто, а голос наче не його, ти не підеш зараз, Тото, спершу ми повинні поговорити віч-на-віч.

Звісно, це був він, але я раптом перестав його впізнавати. Він сказав мені «ні» так, як це міг би сказати Фйорі, котрий саме наближався, щось насвистуючи, у цивільному, певна річ, і посміхався до нас на весь рот, чого раніше я за ним не помічав. Мені здалося, буцімто все зненацька сконцентрувалося в цьому – не в Ніто, а в неймовірній посмішці Фйорі, і я знову відчув страх нічної втечі, сходів, якими я не спускався, а радше летів, розчепірених рук Маноло біля колонади.

– Чого це я не піду? – тупо перепитав я. – Чого це я не піду й не викажу Шкандибайла, Іріарте, їх усіх?

– Бо це небезпечно, – мовив Ніто. – Тут і зараз ми не можемо говорити, а в кав’ярні я все тобі поясню. Я залишався там довше, еге ж?

– Але зрештою ти теж утік, – озвався я, досі сподіваючись віднайти справжнього Ніто, а не того, що стояв переді мною.

– Ні, мені не довелося тікати, Тото. Саме тому я й кажу, щоб ти зараз мовчав.

– А чого я маю зважати на тебе? – скрикнув я, готовий заплакати, вдарити його або обійняти.

– Бо так буде краще для тебе, – озвався інший голос Ніто. – Бо ти не такий бовдур, щоб не розуміти: якщо розтулиш пельку, тобі буде непереливки. Зараз ти цього не можеш уторопати, і до того ж треба йти до класу. Але повторюю, прохопишся бодай словом – шкодуватимеш усе життя, якщо залишишся живим.

Він, звичайно, жартував, він не міг казати мені таке, але цей голос і те, як він мені це казав, ця переконаність і ці стулені губи. Не знаю, про що говорили того дня вчителі, весь час спиною я відчував утуплений у мене погляд Ніто. Він також не слухав уроків, яке значення мали тепер уроки – ці димові заслони Шкандибайла та сеньйорити Меггі – для того, щоб інше, дійсно важливе, почало справджуватися поступово, як поступово, один по одному, відкривалися для нього постулати віри, всі десять заповідей, усе, що він пізнав і чому присягнув тієї ночі і що колись неодмінно справдиться на благо вітчизни, коли надійде мить і Шкандибайло та сеньйорита Меггі віддадуть наказ, щоб це почало справджуватися.

Поза часом

Я вже не мав жодних особливих причин згадувати все це, і хоча мені подобалося час від часу щось шкрябати, і деяким приятелям подобалися мої вірші та оповідання, іноді я запитував себе, чи варто записувати ці спомини дитинства, чи не породжені вони наївною схильністю вірити, нібито події стають більш достеменними, коли я викладаю їх словами, зафіксувавши в доступний мені спосіб, аби мати їх під руками, наче краватки у шафі чи тіло Феліси по ночах – те, що не можна було пережити знову, але що оживало в мені, мовби в звичайному спомині з’являвся третій вимір, майже завжди болісний, але такий жаданий дотик. Я сам не розумів, чому так відбувалося, але раз по раз повертався до споминів, які інші примудрилися забути, щоб не шкандибати життям із таким тягарем часу за спиною. Я був певен, що серед моїх приятелів мало хто згадує своїх друзів дитинства так, як я згадував Доро, хоча, коли писав про Доро, то майже завжди робив це не через нього, а з іншої причини, бо Доро був лише приводом, а на пам’ять мені приходила його старша сестра Сара в ті часи, коли ми з Доро бавилися на подвір’ї або малювали у вітальні його дому.

Ми, дванадцятичи тринадцятилітні, ходили тоді до шостого класу й були такими нерозлучними, що я не міг би залишатися самим собою, якби писав окремо про Доро, не міг би уявляти себе поза цими сторінками, пишучи лише про Доро. Уявляти його означало уявляти водночас і себе, Анібала, поруч із Доро, я не міг би пригадати нічого про Доро, якби не відчував, що Анібал у цю мить теж десь тут, що це Анібал того літнього вечора буцнув м’яча й розбив шибку в домі Доро (о, це відчуття страху та бажання десь сховатися чи все заперечувати), і тоді вийшла Сара й обізвала нас розбишаками та наказала грати на вигоні за домом. А заразом згадувався Бенфілд, авжеж, адже все відбувалося саме там, Доро й Анібала годі було уявити в іншому містечку – лише в Бенфілді, будинки та вигони якого в ті часи здавалися більшими за цілий світ.

Бенфілд – містечко з небрукованими вулицями та станцією Південної залізниці, з пустищами, де влітку, в години сієсти, роєм роїлася різнобарвна сарана, Бенфілд, що пізніми вечорами боязко тулився до поодиноких ліхтарів на розі – навколо кожного запаморочливі танці комах, і зрідка свист когось із кінної сторожі. Будинки Доро та Анібала стояли так близько один від одного, що вулиця була для них наче ще одним коридором, чимось, що зв’язувало їх удень і вночі – і коли вони грали на вигоні у футбол у спекотну годину сієсти, і коли під ліхтарем на розі дивилися ввечері, як жаби сідають кружалом, щоб поласувати комахами, одурілими від кружляння довкола жовтого сяйва. І літо, безперечно, літо – канікули, свобода бавитися досхочу, час, що повністю належав їм – ні розкладу, ні шкільного дзвоника, запах літа скрізь – у гарячому повітрі днів і вечорів, на спітнілих обличчях після перемог і поразок, після бійок, біганини, сміху, а іноді й сліз, але вони завжди разом, завжди вільні, володарі світу повітряних зміїв і м’ячів, ліхтарів на розі вулиць.

Про Сару він пам’ятав небагато, але кожний спомин закарбувався, наче вітраж, коли полуденне сонце невблаганно пряжить із високості, відбиваючись синіми, червоними та зеленими спалахами; часом перед Анібалом поставало передусім її біляве волосся, що спадало їй на плечі й мовби пестило їх, і Анібалові хотілося відчути лицем його дотик, часом – її шкіра, біла-біла, бо Сара майже не бувала на сонці, завжди поралася в домі, адже матір така хвора, а Доро щовечора повертається замурзаний, із забитими колінами, в забруднених черевиках. Анібал не знав тоді, скільки Сарі років, знав тільки, що вона вже сеньйорита, така собі юна матір, котра, наче рідна мама, дбає про свого брата, який ще більше дитинився, коли вона зверталася до нього, коли гладила рукою по голові, перш ніж послати до крамниці або попросити їх обох не галасувати на подвір’ї. Анібал боязко вітався з нею, простягав руку, і Сара потискала її привітно, майже не дивлячись на нього, сприймаючи його як другу половину Доро, яка майже щодня приходить до них читати чи пограти в якусь гру. О п’ятій годині вона гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком і печивом за

столиком на подвір’ї або в напівтемній вітальні; Анібал лише двічі чи тричі бачив маму Доро: сидячи в своєму візку, вона зазвичай лагідно казала їм «привіт, хлоп’ята» та «стережіться машин», хоча машин у Бенфілді було небагато, а вони тільки посміхалися, впевнені у своїй спритності й невразливості, адже вони футболісти та бігуни. Доро ніколи не розповідав про маму, вона майже весь час лежала або слухала радіо у вітальні, домом Доро були подвір’я та Сара, часом приходив якийсь дядечко, котрий запитував, що вони вчили в школі, й дарував п’ятдесят сентаво. І для Анібала завжди було літо, зим він майже не пам’ятав, його власний дім здавався сірою, похмурою в’язницею, де єдиною радістю були книжки – у кожного члена родини свої справи, кожна річ на своєму місці, кури, за якими він мав наглядати, хвороби з тривалими дієтами та чаєм, і лише зрідка Доро, бо Доро не подобалося вчащати в дім, де їм не дозволяли бавитися так, як у його власному.

Відсутність Сари далася взнаки, коли Анібал цілих п’ятнадцять днів хворів на бронхіт: Доро провідував його, й Анібал запитував про неї, але Доро відповідав неуважно, мовляв, усе гаразд, його цікавило тільки, чи зможуть вони на цьому тижні знову бавитися на вулиці. Анібал хотів більше дізнатися про Сару, але не наважувався розпитувати, бо Доро здалося б безглуздям цікавитися кимось, хто не грав у їхні ігри, людиною, такою далекою від їхніх клопотів і думок. Коли Анібал, ще не до кінця оклигавши, знову з’явився в домі Доро, Сара простягнула йому руку й запитала, як він почувається, завважила, що йому не варто грати в м’яча, щоб не перевтомитися, тож краще їм залишитися у вітальні – помалювати чи щось почитати; говорила вона серйозним голосом, Сара зазвичай розмовляла так із Доро, лагідно, але якось відчужено: старша сестра, уважна, майже сувора. Того вечора, вже засинаючи, Анібал відчув, як щось накочується йому на очі, подушка зробилася Сарою, і дуже хотілося стиснути її в обіймах і плакати, притулившись лицем до Сари, до її волосся, хотілося, щоб Сара була тут, приносила йому ліки й, сидячи у нього в ногах, дивилася на градусник, аби взнати, яка в нього температура. Коли мама зайшла вранці натерти йому груди якоюсь маззю, що пахла спиртом і ментолом, Анібал заплющив очі, і це вже рука Сари задерла йому сорочку, з цілющою ніжністю гладила груди.

І знову літо, подвір’я біля дому Доро, канікули з романами та літачками, марками та листівками з фотографіями футболістів, які зберігалися в альбомі. Того дня розмовляли про брюки, адже невдовзі вони їх носитимуть, бо хто ходить до середньої школи в коротких штанцях. Сара покликала їх на каву з молоком, й Анібалові здалося, нібито вона чула їхню розмову, бо на її губах начеб відбився залишок посмішки, мабуть, її потішило, що хлопчаки говорять про такі речі, от Сара й посміхалася. Доро сповістив його, що в Сари з’явився наречений, солідний сеньйор, який приходить до неї по суботах, але сам Доро його досі не бачив. Анібал уявляв, що той приносить Сарі шоколадні цукерки й розмовляє з нею у вітальні, точнісінько як наречений його кузини Лоли; за кілька днів він одужав після бронхіту й знову міг бавитися на вигоні з Доро й іншими хлопцями. Однак вечорами йому робилося сумно й водночас так хороше на серці; у своїй кімнаті перед сном він казав собі, що Сари тут немає, що вона ніколи не прийде до нього, ні до здорового, ні до хворого саме о цій порі, коли йому здавалося, нібито вона зовсім поруч: він бачив її із заплющеними очима, і ніщо – ні голос Доро, ні вигуки інших дітлахів – не заважало йому, не накладалося на образ Сари, вона була тут сама й тільки для нього, поруч із ним, і сльози накочувалися разом із бажанням належати їй, бути Доро в обіймах Сари, щоб волосся Сари торкалося його чола, а її голос казав йому «добраніч» і щоб Сара поправляла йому простирадло перед тим, як піти.

Анібал наважився запитати в Доро, наче мимохідь, хто його доглядав, коли він хворів, бо в Доро перед тим був інфекційний розлад шлунку і він п’ять днів провів у ліжку. Запитав, мовби очікуючи, що Доро відповість, буцімто мама доглядала, хоча знав, що цього не могло бути, а отже Сара, ну, там ліки й усе інше. А Доро відповів, що все робила сестра, а тоді одразу змінив тему, заговоривши про кіно. Однак Анібала цікавило ще дещо: чи Сара доглядала Доро, коли той був маленьким, авжеж, адже мама вже вісім років майже інвалід, тому Сара дбала про них обох. Отже вона тебе купала, коли ти був маленький? Звісно, чого ти запитуєш про такі дурниці? Просто так, з цікавості, мабуть, дивно мати старшу сестру, яка тебе купає? Нічого дивного. А коли ти, маленький, хворів, вона тебе доглядала й робила все, що треба? Звичайно, вона. А ти не соромився, що старша сестра тебе бачить і все робить? Ні, чого б я мав соромитися, я ж тоді був маленький. А зараз? І зараз теж, чого я маю соромитися, якщо я хворий?

І справді, чого? В ті хвилини, коли, заплющивши очі, він уявляв, як Сара ввечері входить до його кімнати, наближається до ліжка, йому хотілося, щоб вона запитала, як він почувається, щоб поклала руку йому на чоло, а тоді відкинула простирадло й оглянула рану на литці, змінила бинт і дорікнула за те, що він, дурник, порізався скельцем. Він відчував, як вона піднімає його сорочку, дивиться на нього, голого, мацає живіт, чи немає, бува, запалення, а тоді знову вкриває простирадлом, спи, мовляв. Обійнявши подушку, він раптом почувався зовсім самотнім і коли розплющував очі в кімнаті, де Сари вже не було, на нього наринала блаженна журба, бо ніхто, ніхто не міг знати про його любов, навіть Сара, ніхто б не зрозумів цієї туги, цього бажання померти заради Сари, врятувати її від тигра чи від пожежі й померти заради неї, і щоб вона дякувала йому й, плачучи, цілувала. І коли його руки опускалися нижче, і він починав пестити себе, як Доро, як усі хлопці, образ Сари зникав, а натомість з’являлися дочка крамаря або кузина Йоланда, це не могло відбуватись із Сарою, яка приходила вечорами доглядати його, як доглядала Доро, з нею він відчував лише блаженство, коли уявляв, як вона схиляється над ним і гладить по голові – це й була любов, хоча Анібал уже знав, якою може бути любов, і уявляв таку любов з Йоландою, все, що він колись робитиме з Йоландою або з дочкою крамаря.

До рову вони впали одного дня майже наприкінці літа після того, як нагулявшись на вигоні з іншими хлопцями, усамітнилися й почимчикували тільки їм відомим шляхом,

який урочисто називали дорогою на Сандокан [75] 75
  Сандокан – місце дії низки пригодницьких творів італійського письменника Еміліо Сальгарі (1862–1911).


[Закрыть], й залізли в колючу гущину, де колись наштовхнулися на повішеного собаку й до смерті перелякані втекли. Подряпавши руки, вони продерлися в самісінькі нетрі, верби черкали гіллям по їхніх обличчях, – аж ось нарешті вони на березі рову, дном якого тече каламутна вода, в якій вони завжди сподівалися впіймати окунців, але так нічого і не впіймали. Їм подобалося, примостившись на березі й покурюючи сигарети, які Доро скручував із листя маїсових качанів, ділитися враженнями від романів Сальгарі й обмірковувати плани подорожей та інші речі. Однак того дня їм не пощастило: черевик Анібала заплутався в корінні, він перечепився й ухопився за Доро і вони обидва скотилися в рів і опинилися по пояс у воді, жодної небезпеки, але начебто вона й була, вони відчайдушно хапали руками повітря, намагаючись учепитися за віття верби, видерлися, чортихаючись, нагору, геть забрьохані в твані, що текла у них під сорочками та штанами, пахла гнилизною та дохлим щуром.

Повернулися, мовчки попленталися в глиб саду біля дому Доро, сподіваючись, що на подвір’ї ні душі і їм вдасться помитися нишком, так що ніхто не помітить. Сара саме розвішувала білизну поблизу курника й завважила, коли вони прийшли – Доро якийсь переляканий, а за ним мертвий од сорому Анібал, у цю мить йому й справді хотілося померти, опинитися за тисячу миль од Сари, а вона гляділа на них, стуливши губи, й мовчала так, що вони позаклякали, смішні та збентежені, під спекотним сонцем.

– Цього лише бракувало, – тільки й мовила Сара, звертаючись до Доро, але начебто й до Анібала також, а той почав мимрити якісь слова зізнання, мовляв, це він в усьому винен, черевик зачепився, ось, а провини Доро тут немає, просто все таке слизьке.

– Негайно митися, – Сара начеб не чула. – Черевики скиньте, а одіж потім виперете в ночвах біля курника.

У ванній вони перезирнулися, Доро перший засміявся, але якось невпевнено, вони роздяглися, ввімкнули душ: під його струменями можна було сміятися навсправжки, вихоплювати один в одного мило, роздивлятися один одного, лоскотати. Бруд рікою стікав з них до водостоку, поступово вода світлішала, мильна піна зробилася білою, вони так тішилися, що спершу навіть не завважили, що двері прочинилися і на порозі постала Сара; вона дивилася на них, тоді підійшла до Доро, вихопила в нього мило й заходилася натирати його досі ще брудну спину. Анібал не знав, що вдіяти, стояв у ванній, затуливши руками пах, тоді розвернувся, щоб Сара його не бачила, але так було ще гірше – на три чверті перед нею, вода струміла по обличчю, він став до неї іншим боком, потім знову спиною, аж ось Сара простягнула йому мило: помий краще вуха, ти весь замурзаний.

Того вечора він не зміг побачити Сару, як зазвичай; хоч як стуляв повіки, бачив лише Доро й себе у ванній, а Сара підходить і розглядає їх з голови до ніг, а тоді виходить із купою брудного шмаття; вона шляхетно сама випрала їхню одіж у ночвах, а їм гукнула, щоб загорнулися в рушники й чекали, поки та висохне, мовчки принесла їм каву з молоком, ні нагнівана, ні привітна, встановила прасувальну дошку під гліциніями й водила праскою туди-сюди, висушуючи потроху їхні штани та сорочки. А він не спромігся бодай щось сказати їй наприкінці, коли вона веліла їм піти одягатися, сказати принаймні «дякую, Саро, яка ви добра, я вам щиро вдячний, Саро». Він не спромігся вимовити хоча б це, і Доро також; мовчки пішли одягатися, а потім марки та літачки, а Сара більше не з’явилася, надвечір вона завжди доглядала матір, готувала вечерю, часом, брязкаючи тарілками та каструлями, мугикала якесь танго, недоступна, як оце зараз, під віями в Анібала, неспроможними зробити так, аби вона постала перед ним і він міг би їй сказати, як її любить, як хоче направду померти після того, коли побачив, як вона дивилася на них у ванній.

Певно, то були останні канікули перед тим, як він поступив до національного коледжу, без Доро, бо Доро мав ходити до нормальної школи, але вони заприсяглися один одному бачитися щодня, байдуже, що навчатимуться в різних школах, адже вдень вони так само бавитимуться разом – не знаючи, що одного дня, це було в лютому чи березні, востаннє гулятимуть на подвір’ї біля дому Доро, бо родина Анібала переїздила до Буенос-Айреса і тепер вони могли зустрічатися тільки на вихідні, і їх дратувала ця переміна, з якою вони не хотіли змиритися, це розставання, до якого, як і до багатьох інших речей, змушували їх дорослі, байдужі до них, не спитавши їхньої думки.

І все раптом прискорилося, змінилось, як і вони, коли вперше наділи брюки, коли Доро сказав йому, що на початку березня Сара виходить заміж, сказав, як про щось буденне, а Анібал промовчав, спливло чимало днів, перш ніж він наважився запитати в Доро, чи житиме Сара й далі в їхньому домі після весілля – який же ти бовдур, навіщо їм залишатися тут, цей тип – справжня торба з грішми, він забере її до Буенос-Айреса, у нього ще й у Танділі є дім, а я залишуся з мамою та тіткою Фаустиною, яка її доглядатиме.

В останню суботу канікул він побачив нареченого Сари, той приїхав на власній машині, вийшов з неї в синьому костюмі, огрядний, в окулярах, із пакетиком тістечок і букетом лілій. Анібала покликали додому – треба було збирати речі, в понеділок переїзд, а він іще нічого не зробив. Йому не знати чому хотілося піти до Доро, просто побути там, але матір змусила його пакувати книжки, глобус, колекцію комах. Йому вже казали, що він матиме власну простору кімнату, з вікном на вулицю, а ще повідомили, що до коледжу він зможе ходити пішки. Все було новим, все мало розпочатися інакше, все рухалося неквапно, а Сара, мабуть, сидить у вітальні з товстуном у синьому костюмі, п’є чай із тістечками, які той привіз, вона так далеко від цього подвір’я, так далеко від Доро, від нього, вона вже ніколи не пригостить їх кавою з молоком під гліциніями.

У перші ж вихідні в Буенос-Айресі (він справді мав власну простору кімнату, в районі, де вони замешкали, повно крамничок, у двох кварталах – кінотеатр) він сів у потяг і повернувся до Бенфілда, щоб побачитися з Доро. Познайомився з тіткою Фаустиною, котра нічим їх не пригостила, коли вони скінчили свої ігри на подвір’ї; вони пішли поблукати сусідніми вулицями, й Анібал, хоч і не відразу, запитав про Сару. Вона взяла цивільний шлюб, і тепер молодята проводили медовий місяць у його домі в Танділі, Сара приїздитиме кожні два тижні, щоб побачитися з мамою. А ти скучаєш за нею? Так, але нічого не вдієш. Звісно, вона тепер заміжня. Доро слухав неуважно, переходив на інші теми, й Анібал губився, не знаючи, як знову звернути мову на Сару, може, попросити, щоб розповів про весілля, а Доро сміявся, мовляв, звідки йому знати, либонь, усе було, як завжди, розписалися та й подалися до готелю, а там шлюбна ніч, вони лягли до ліжка і цей тип… Анібал слухав, роздивляючись грати та балкони, не хотів, щоб Доро бачив його лице, а Доро здогадався; ти, либонь, не знаєш, що відбувається в шлюбну ніч. Не мели дурниць, певно, що знаю. Нехай так, але коли вперше, то все інакше, мені розповідав Рамірес, а йому – його брат, він адвокат і минулого року одружився, тож усе йому пояснив. На площі стояла порожня лава, Доро купив сигарети, говорив і курив, Анібал згідливо хитав головою, ковтаючи дим, від якого його вже починало нудити, йому не треба було заплющувати очей, аби уявити на тлі листя тіло Сари, яке він ніколи не сприймав як тіло, аби уявити шлюбну ніч такою, як про це розповідав брат Раміреса голосом Доро, який усе говорив і говорив.

Того дня він так і не наважився запитати в Доро адресу Сари в Буенос-Айресі, залишив це на наступний раз, бо тоді чогось ніяковів перед Доро, але більше він уже ніколи не приїздив сюди, почалося навчання в коледжі, з’явилися нові приятелі, Буенос-Айрес поволі поглинав Анібала, заваленого підручниками з математики, а в центрі стільки кінотеатрів, і стадіон клубу «Рівер», і перші вечірні прогулянки з Бето, який народився й виріс тут, у Буенос-Айресі. Те саме, мабуть, відбувалося і з Доро в Ла-Платі; раз по раз Анібал збирався написати йому кілька рядків, бо Доро не мав телефону, але приходив Бето чи треба було підготувати якесь домашнє завдання; минали місяці, перший рік, канікули в Саладільйо, від Сари залишився невиразний спомин, він спалахував щоразу, коли щось у Марії чи Фелісі нагадувало йому раптом Сару. Якось, на другий рік, він, прокинувшись, виразно побачив її й відчув біль, прикрий і пекучий, зрештою він і не був надто закоханий у неї, він був тоді хлопчиськом, і Сара ніколи не звертала на нього уваги, як оце Феліса або та білявка з аптеки, вона ніколи не ходила з ним на танці, як кузина Беба чи Феліса, коли відзначали перехід до четвертого класу, вона ніколи б не дозволила йому погладити своє волосся, як Марія; а ще вони пішли на танці до Сан-Ісидро й загубилися опівночі серед дерев на березі, він поцілував Фелісу в губи, а та пручалася й сміялася, притиснута до стовбура, а він пестив її груди, а тоді почав опускати руку нижче й нижче, поки вона не загубилася в гарячому тілі, що вислизало від нього; а потім знову танці та кінотеатри, кінотеатри, і вони сховалися в глибині саду біля дому Феліси й сковзнули разом на землю, солоний присмак у роті й рука, що спрямовує його, не казати ж їй, що це вперше, що йому лячно, він уже першокурсник, вчиться на інженера й не може сказати цього Фелісі, а потім уже не було потреби, бо він швидко опановував усе з Фелісою, а іноді й із кузиною Бебою.

Він ніколи більше не чув про Доро, та й навіщо, забув і Бето, той викладав історію десь у провінції, ігри скінчилися, і це не викликало подиву, всі через це пройшли; Анібал сприймав і водночас не сприймав те, що, мабуть, і становило життя: диплом, важка форма гепатиту, поїздка до Бразилії, важливий проект, над яким працював у конструкторському бюро з двома-трьома компаньйонами. Він саме прощався з одним із них у дверях, перш ніж піти випити пива після роботи, аж раптом побачив Сару – вона йшла протилежною стороною вулиці. Зненацька згадав, що Сара наснилася йому минулої ночі: все, як завжди, відбувалося на подвір’ї біля дому Доро, хоча, власне, нічого не відбувалося – Сара лише розвішувала білизну чи гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком, на цьому сон скінчився, практично не розпочавшись. Можливо через те, що нічого не відбувалося, образи чітко окреслювалися під спекотним літнім сонцем Бенфілда, яке уві сні було не таким, як сонце Буенос-Айреса; можливо, і через це або тому, що йому бракувало чогось кращого, і виринув цей спомин про Сару після стількох років забуття (втім, забуття не було, похмуро торочив він сам собі впродовж цілого дня) – і тепер бачити, як вона йде вулицею, бачити її у білому вбранні, таку ж, як колись, бачити, як волосся хльоскає її при кожному кроці, мінячись під сонячними променями, і все це накладалося на образи з його сну, утворювало з ними одну неперервну єдність, що нітрохи його не здивувало, а було чимось природним і передбачуваним – перебігти вулицю й перепинити її, назватися, а вона подивилася на нього здивовано, не впізнала, і раптом – так, раптом посміхнулася, простягнула руку й потиснула його руку по-справжньому, весь час посміхаючись.