Текст книги "Поза часом"
Автор книги: Хуліо Кортасар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
Бачили, як вони разом вийшли з готелю, Маріо поклав Франці руку на плече, Лучо та Роберто, сидячи в барі, спостерігали, як вони неквапно віддаляються, обійнявшись – рука Франки обхопила Маріо за талію, він трохи нахилив голову і щось їй каже. Вони сіли в таксі, що влилося в потік автівок, які зміїлися центральними вулицями.
– Не розумію, старий, – мовив Роберто до Лучо, – клянуся тобі, я нічого не розумію.
– І ти це кажеш мені, друже.
– Це ніколи не було таким очевидним, як сьогодні вранці, все кидалося у вічі, бо йдеться саме про те, що бачили очі, й безглузду спробу Сандро все приховати – цей бовдур надто пізно здогадався, що таке слід приховувати, а вона навпаки – вперше співала для нього й лише для нього.
– Карен звернула мою увагу, ти маєш рацію, цього разу вона дивилася на нього, буквально спопеляла його очима, а ці очі багато на що здатні.
– Отож, – озвався Роберто, – з одного боку, найбільший розлад відтоді, як почали грати разом, а за шість годин маємо концерт, та ще й який, тут нам спуску не дадуть, сам знаєш. Це з одного боку, що само по собі свідчить, що справу зроблено, це відчуваєш нутром, передміхуровою залозою, такі речі ніколи не випадають з-під моєї уваги.
– Те саме майже слово в слово кажуть Карен і Паола, хіба що не згадують передміхурову залозу, – мовив Лучо. – Я, мабуть, не такий чутливий, як ви, але цього разу все надто прозоре навіть для мене.
– А з іншого боку, Маріо такий щасливий, коли йде з нею за покупками чи випити десь по келишку – ну, просто досконале подружжя та й годі.
– Тепер уже не може бути, щоб він не знав.
– І попускав їй ці замашки дешевої шльондри.
– Годі, Роберто.
– Чорт забирай, чилійцю, дай мені принаймні розслабитися.
– Тут ти правий, – відказав Лучо, – перед концертом не завадить.
– Перед концертом, – озвався Роберто, – Я сам себе запитую, чи він…
Вони перезирнулися і, звісно, стенули плечима й дістали сигарети.
Ніхто їх не бачить, та все одно вони почуватимуться незручно, зіштовхнувшись у вестибюлі, Лілі гляне на Сандро, мовби наміряючись щось сказати, але завагається, заклякне біля вітрини, а Сандро лише змахне вітально рукою, задивиться на кіоск із сигаретами й попросить «Кемел», потилицею відчуваючи на собі погляд Лілі, а тоді, розрахувавшись, попрямує до ліфта, а Лілі тим часом відірветься од вітрини й пройде поряд із ним, наче з інших часів, з іншої примарної зустрічі, що раптом ожила й завдає болю. Сандро промимрить «добридень» і опустить очі, видобуваючи з пачки сигарету. Вже в дверях ліфта завважить, як вона зупиниться біля входу в бар, озирнеться на нього. Він старанно запалить сигарету й підніметься, щоб перевдягнутися до концерту. Лілі наблизиться до шинквасу й замовить келишок коньяку, зайвого о такій порі, як і дві підряд сигарети «Кемел», коли на тебе чекають п’ятнадцять мадригалів.
Як завжди в Буенос-Айресі, приятелі вже тут, і не лише в ложах, а й за кулісами, в гримувальнях – зустрічі, вітання, поплескування по спині, нарешті ви повернулися, друже, яка ж ти гарненька, Паоліто, дозволь познайомити тебе з матір’ю мого нареченого, гей, Роберто, ти щось сильно погладшав, привіт, Сандро, я читав рецензії з Мексики, вас там так нахвалюють, гомін переповненої зали, Маріо вітається зі старим другом, котрий запитує про Франку, вона десь тут, публіка вмощується на своїх стільцях, ще десять хвилин, Сандро неквапно робить порух, підкликаючи їх до себе, Лучо намагається позбутися двох нав’язливих чилійок із блокнотами для автографів, Лілі з’являється майже бігцем, люди такі чарівні, але перебалакати з усіма неможливо,
Лучо поруч із Роберто, він роздивляється на всі боки й щось швидко говорить до Роберто, за мить Карен і Паола запитують водночас: де Франка? Всі на сцені, але куди поділася Франка? Роберто до Маріо, а Маріо: звідки я знаю? Я залишив її в центрі о сьомій. Паола: де Франка? А далі Лілі та Карен, Сандро дивиться на Маріо, кажу тобі, вона поверталася сама, мабуть, зараз прийде, залишається п’ять хвилин, Сандро наближається до Маріо, Роберто мовчки заступає йому дорогу, ти мусиш знати, що відбувається, а Маріо: я вже тобі сказав, що не знаю, він пополотнів, дивиться кудись у пустку, прислужник щось каже Сандро та Лучо, метушня за кулісами, її немає, сеньйоре, ніхто не бачив, щоб вона заходила, Паола затуляє обличчя руками й перехиляється, наче збирається блювати, Карен підтримує її, і Лучо: будь ласка, Паоло, тримайся, залишаються дві хвилини, Роберто дивиться на мовчазного пополотнілого Маріо, либонь, такого ж мовчазного й пополотнілого, як Джезуальдо, коли той вийшов зі спальні, в програмі п’ять його мадригалів, нетерплячі оплески, але завіса не піднімається, її немає, сеньйоре, ми скрізь обдивилися, вона не повернулася до театру, Роберто стоїть між Сандро та Маріо, це ти вчинив, де Франка? Крики, здивований гамір по інший бік завіси, імпресаріо сіпається, прямує до завіси: пані та панове, хвилинку терпіння, будь ласка, істеричний зойк Паоли, Лучо намагається її втримати, Карен обертається й повільно йде геть, Сандро заточується, Роберто підхоплює його й утримує, мов опудало, яке дивиться на пополотнілого Маріо, Роберто усвідомлює, що це мало статися тут, у Буенос-Айресі, ось він, Маріо, концерту не буде, вже ніколи не буде, останній мадригал вони співають у порожнечу, співають без Франки, для публіки, яка їх не чує й починає розгублено розходитися.
Заувага до теми короля та помсти принца
В потрібний момент писати щось, наче під диктовку, для мене природно; відтак час від часу я всупереч усталеним правилам розробляю варіант якоїсь мелодії, яка зрештою стає заяложеною й одноманітною. В цьому сюжеті «підміна» полягала в припасуванні ще не написаної оповіді до «Музичних дарунків» Йоганна Себастьяна Баха.
Відомо, що тема цієї низки варіацій у формі канону та фуги була запропонована Баху Фрідріхом Великим [44] 44
Фрідріх Великий (1712–1786) – прусський король.
[Закрыть], у присутності якого маестро зімпровізував фугу на задану тему, а згодом – невдячний та їдкий – написав
«Музичні дарунки», де королівська тема трактується в більш різноманітній і складній манері. Бах не зазначив задіяних у творі інструментів, за винятком Тріо-сонати для флейти, скрипки та клавесина; тривалий час навіть порядок частин залежав од волі музикантів-виконавців. У цьому разі я послуговувався записаною на платівку лондонським Harpsichord Ensemble [45] 45
Harpsichord Ensemble – Лондонський ансамбль клавесиністів у складі п’яти виконавців (флейта, гобой, скрипка, віолончель, клавесин).
[Закрыть] – сага XID 5237 – версією Міллісент Сільвер [46] 46
Міллісент Ірен Сільвер (1905–1986) – англійська клавесиністка.
[Закрыть], що дозволяє додержуватися в усіх подробицях розробки кожного пасажу.
Обравши цю версію (чи то вона мене обрала, оскільки ідея написати оповідання – нерозривно пов’язана з її плином – прийшла мені до голови, коли я її слухав), я зачекав якийсь час; ніщо не повинно квапити творчий процес, і уявне забуття, абстрагування, сни, якісь випадковості непомітно сплітають свій майбутній килим. Я поїхав на узбережжя з фотокопією надрукованої на конверті анотації до платівки, в якій Фредерік Джонс аналізує елементи
«Музичних дарунків»; я невиразно уявив оповідь, яка одразу видалася мені занадто мудрованою. Правила гри були карколомними: вісім інструментів мали уособлювати вісім персонажів, вісім звукових рисунків, що – перемовляючись, чергуючись і сперечаючись між собою – повинні були знайти співвідношення в почуттях, поведінці та взаєминах восьми осіб. Вигадати літературного двійника лондонського Harpsichord Ensemble видавалося мені дурницею, адже скрипаль чи флейтист не схиляються у своєму приватному житті перед музичними темами, які виконують; а проте уявлення про єдине ціле, про спільність повинно було якимось чином існувати від самого початку, оскільки стислість оповіді не дозволила б об’єднати по-справжньому восьмеро людей, якби ті не мали зв’язків чи контактів, що їй передували. Випадкова розмова нагадала мені про Карло Джезуальдо, геніального мадригаліста й убивці своєї дружини; вмить усе стало на свої місця, і вісім інструментів окреслились як вісім учасників вокального ансамблю; відтак з першої фрази між ними існуватиме зв’язок, всі вони знатимуть, любитимуть чи ненавидітимуть одні одних ще раніше; а до того ж, звісно, співатимуть мадригали Джезуальдо, становище зобов’язує. Уявити драматичну дію в цьому контексті було нескладно; пов’язати її з низкою послідовних елементів «Музичних дарунків» становило виклик, тобто втіху для письменника, заради якої все це й робилося.
Такою була неодмінна літературна кухня; павутиння подробиць мало виявитися в потрібний момент, як це трапляється майже завжди. Для початку зазначу, що склад інструментів у Міллісент Сільвер відповідає восьми вокалістам, регістр голосів яких збігається з певним музичним інструментом. Отже:
Флейта: Сандро, тенор. Скрипка: Лучо, тенор. Гобой: Франка, сопрано.
Англійський ріжок: Карен, меццо-сопрано.
Віола: Паола, контральто. Віолончель: Роберто, баритон. Фагот: Маріо, бас.
Клавесин: Лілі, сопрано.
Персонажів я уявляв латиноамериканцями, місцем їхнього сталого перебування – Буенос-Айрес, де вони повинні були дати останній концерт після тривалих гастролей у різних країнах. Я їх бачив на початку кризи, поки що неясної (радше для мене, ніж для них), коли очевидним було лише одне – тріщина, що починала руйнувати суголосність трупи мадригалістів. Я написав перші епізоди навпомацки – а проте не змінив їх, здається, я ніколи не змінював непевного початку багатьох своїх оповідань, бо вважав, що зрадив би таким чином власний стиль, – я зрозумів, що неможливо сполучити оповідання з «Музичними дарунками», якщо досконало не знати послідовності участі персонажів, тобто інструментів, у кожному епізоді, і так до самого кінця. І тоді, із зачудуванням, яке, на щастя, досі не полишає мене, коли я пишу, я збагнув, що у фіналі мають бути задіяні всі персонажі, крім одного. І цей один, з перших написаних мною сторінок, уже тоді був ще неясною причиною виникнення тріщини, що руйнувала ту злагодженість, яку інший персонаж означить словом клон. У ту ж таки мить вимушена відсутність Франки й історія Карло Джезуальдо, що притягнула всю мою увагу, зробилися мухою та павуком, що сплітав своє павутиння. Тепер я міг рухатися далі, все збігалося.
Щодо самого тексту: фрагменти розташовані в тому порядку, що й у версії «Музичних дарунків», запропонованій Міллісент Сільвер; з одного боку, розвиток кожного епізоду є намаганням дотримуватися музичної форми (канон, тріосоната, канонічна фуга тощо), і в ньому беруть участь лише ті персонажі, що уособлюють певні інструменти згідно з наведеним переліком. Відтак корисно (корисно для цікавих, а все, що викликає цікавість, зрештою, корисне) зазначити тут послідовність, як її подає Фредерік Джонс, разом із інструментами, дібраними місіс Сільвер:
Річеркар [47] 47
Річеркар – жанр європейської багатоголосної інструментальної(рідше вокальної) музики XVI–XVII ст.
[Закрыть] на 3 голоси: скрипка, віола, віолончель.
Нескінченний канон: флейта, віола, фагот. Канон в унісон: скрипка, гобой, віолончель. Обернений канон: флейта, скрипка, віола.
Збільшений обернений канон: скрипка, віола, віолончель.
Канон у висхідній модуляції: флейта, англійський ріжок,
фагот, скрипка, віола, віолончель.
Тріо-соната: флейта, скрипка, генерал-бас (віолончель і клавесин).
1. Ларго
2. Алегро
3. Анданте
4. Алегро
Нескінченний канон: флейта, скрипка, генерал-бас.
Ракоходний канон: скрипка, віола.
Загадковий канон:
а) фагот і віолончель б) віола та фагот
в) віола та віолончель д) віола та фагот
Канон на 4 голоси: скрипка, гобой, віолончель, фагот.
Канонічна фуга: флейта та клавесин.
Річеркар на 6 голосів: флейта, англійський ріжок, фагот,
скрипка, віола, віолончель із генерал-басом (клавесин).
У фіналі, позначеному «на 6 голосів», генерал-бас
(клавесин) виконує роль сьомого учасника.
Оскільки заувага вийшла майже такою ж розлогою, як оповідання, я не маю жодних застережень проти того, щоб додати іще дещо. Я зовсім не розуміюся на вокальних ансамблях, і професіонали знайдуть тут чимало підстав для закидів. Насправді майже все, що мені відомо про музику та музикантів, я розшукав на конвертах для платівок, які читаю дуже уважно й з великою користю для себе. Те саме стосується й посилань на Джезуальдо, чиїми мадригалами я вже давно захоплююся. Те, що він убив свою дружину, – це факт; щодо решти, інших можливих збігів із моїм текстом, варто запитати в Маріо.
Графіті
Антоні Тапіесу [48] 48
Антоні Тапіес (1923–2012) – каталонський живописець, графік і скульптор
[Закрыть]
Стільки всього починається й нерідко закінчується, як гра; гадаю, тобі було приємно побачити поряд із твоїм малюнком інший, ти вирішив, нібито це випадковість або чиєсь дивацтво, і лише на другий раз збагнув, що його було зроблено навмисно, і тоді ти неквапно оглянув його й навіть повернувся згодом, щоб подивитися знову, виявивши звичну обачність: вулиця порожня, на перехрестях жодної патрульної машини, ти наблизився з байдужим виглядом і не підійшов упритул, а глянув на графіті з протилежного тротуару, скоса, вдаючи, буцімто тебе зацікавила сусідня вітрина, а тоді швидко пішов геть.
Твоя власна гра розпочалася колись знічев’я, насправді вона не була протестом проти ситуації в місті, комендантської години, заборони під страхом покарання розклеювати плакати чи робити написи на мурах. Ти просто розважався, малюючи щось грудочками кольорової крейди (тобі не подобався мудрований термін графіті), і час від часу приходив подивитися на них, іноді тобі навіть щастило нагодитися в той момент, коли приїздила вантажівка муніципальної служби, і тоді ти чув як спересердя лихословлять прибиральники, зішкрябуючи твої малюнки. Їх не обходило, що малюнки були не політичні, – заборона стосувалася всього, і якби хтось із дітлахів наважився намалювати дім чи собаку, їх би так само зішкрябали, з лайками та погрозами. В місті вже годі було зрозуміти, чого насправді слід боятися; можливо, саме тому тобі подобалося долати власний страх і раз по раз робити новий малюнок, обравши слушне місце та час.
Ти щоразу уникав небезпеки, бо обирав їх розважливо, і проміжок часу до приїзду вантажівки з прибиральниками був сповнений для тебе дивовижної чистоти та майже надії. Дивлячись здаля на свій малюнок, ти спостерігав за людьми, які мимохідь кидали погляди на нього, – ніхто, звісно, не зупинявся, але всі дивилися на малюнок: це могла бути зроблена нашвидкуруч абстрактна композиція на два кольори або профіль птаха чи дві злиті воєдино фігури. Лише одного разу ти зробив напис чорним кольором: «Мені теж боляче». Фраза не проіснувала й двох годин – тоді поліцай власноручно знищив її. Після того випадку ти лише щось малював.
Коли поряд із твоїм з’явився інший малюнок, ти майже перелякався; зненацька небезпека подвоїлася, хтось, як і ти, насмілився розважитися за крок від тюрми або чогось іще гіршого, до того ж цим «хтось» була жінка. Ти не міг би цього довести, а проте існувало щось переконливіше за будь-які очевидні докази: штрих, прихильність до яскравих кольорів, аура. Можливо, це була просто гра твоєї уяви, така собі втеча від самотності; ти захоплювався нею, боявся за неї, сподівався, що це востаннє, а потім ледь не виказав себе, коли знову завважив її малюнок поряд зі своїм, – тобі хотілося сміятися, залишитися стовбичити перед ним, наче поліцаї сліпі чи бовдури.
Почались інші часи, все зробилося більш потаємним, прекрасним і загрозливим водночас. Нехтуючи роботою, ти кидав її за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись заскочити незнайомку зненацька, ти уподобав для своїх малюнків вулиці, які міг швидко обійти одним заходом; ти повертався туди вдосвіта, ввечері або й о третій годині ночі. Це був період нестерпних вагань, розчарувань, коли ти марно шукав її малюнок поряд із якимось із власних – а вулиці були порожні, і ти нічого не знаходив, і через те вони здавалися ще більш порожніми. Якось уночі ти вперше уздрів її малюнок окремо; вона зробила його червоною та синьою крейдою на дверях гаража, використавши фактуру поточеної шашелем деревини та голівки цвяхів. Малюнок був зроблений у притаманній їй манері – її штрихи, її кольори, але, поза тим, ти відчув у малюнку якесь благання чи запитання, це був спосіб привернути твою увагу. Ти повернувся туди на світанку, після того як патруль тупо його зашкрябав, і на іншій стулці гаражних дверей швидко намалював краєвид із вітрилами та причалом; якщо не надто придивлятися, це могло здатися звичайними накресленими навмання лініями, але вона б придивилася. Тієї ночі тобі вдалось ушитися від пари поліцаїв, удома ти пив склянку за склянкою джин і розмовляв із нею, ти говорив їй усе, що приходило до голови, це був наче ще один – звуковий – малюнок із вітрилами та гаванню, ти уявляв її смаглявою й мовчазною, ти підібрав для неї губи та груди й навіть ніби кохався з нею.
І тут тобі спало на думку, що вона чекала на відповідь, а отже, повернеться до свого малюнка, як ти повертався до своїх, і хоча після замахів на ринку небезпека щораз більшала, ти наважився наблизитися до гаража, обійти квартал, випити бозна-скільки кухлів пива в кав’ярні на розі. Це видавалося безглуздям, адже вона не зупинилася б перед твоїм малюнком, будь-яка жінка з безлічі тих, що проходили туди-сюди повз нього, могла бути нею. На другий день, удосвіта, ти вибрав сірий мур і намалював білий трикутник, оточений схожими на листя дуба плямами; сидячи в тій самій кав’ярні на розі, ти бачив мур (двері гаража вже відшкребли, і раз по раз повз них проходив розлючений патруль), надвечір ти перемістився подалі, переходив з місця на місце, змінюючи спостережні пункти, купуючи в крамницях якісь дрібнички, щоб не надто привертати до себе увагу. Стояла вже глупа ніч, коли ти почув сирену, і тебе осліпили спалахи фар. Біля муру купчились якісь люди, всупереч здоровому глузду ти побіг, і врятував тебе лише випадок: якась автівка вихопилася з-за рогу, але, помітивши патрульну машину, водій різко загальмував, затуливши тебе своєю автівкою від поліцаїв; ти чув зойки, бачив борюкання, чорне волосся, яке смикнули руки в рукавичках, штурхани, а тоді майнули сині штани, її заштовхали в машину й повезли.
Спливло чимало часу (було жахливо стояти отак і тремтіти, і думати про те, що все сталося через твій малюнок на сірому мурі), перш ніж ти змішався із пішоходами й розгледів якийсь начерк у синьому тоні та помаранчеві лінії, мовби це було її ім’я чи її рот – вся вона була в цьому пошкодженому малюнку: поліцаї замазали його, перш ніж її забрати, але того, що від нього залишилося, було досить, аби збагнути, що вона хотіла відповісти на твій трикутник іншою фігурою – колом чи, може, спіраллю, якоюсь досконалою формою, чимось подібним до «так», або «завжди», або «зараз».
Ти це чудово знав, ти мав удосталь часу, щоб уявити в усіх подробицях те, що могло відбуватися в головному поліцейському управлінні; все це потроху просотувалося в місто, люди знали про долі в’язнів, і якщо час від часу знову бачили когось із них на вулиці, воліли його не помічати, воліли, аби він, як більшість із них, загубився у тому безгомінні, яке ніхто не наважувався порушити. Ти це добре знав, тієї ночі навіть джин тобі не зарадив – залишалося тільки кусати пальці, топтати грудочки кольорової крейди, перш ніж алкоголь і сльози здолали тебе.
Однак дні минали, і ти вже не міг жити інакше. Ти знову почав тікати з роботи, щоб блукати вулицями, кидати сторожкі погляди на мури та двері, на яких вона й ти малювали. Скрізь чисто, ніде нічогісінько – бодай квітки, намальованої нетямою-школярем, котрий прихопив у класі грудочку крейди й не може позбавити себе втіхи скористатися нею. І ти також не зміг позбавити себе втіхи: через місяць ти підвівся вдосвіта й подався на вулицю, де стояв той гараж. Патрулів не було, стіни виявилися напрочуд чистими; якийсь кіт сторожко зиркнув на тебе з під’їзду, коли ти видобув із кишені грудочки крейди й на тому самому місці, де вона залишила свій малюнок, пройняв деревину зеленим криком, червоним спалахом освідчення й любові, ти увібрав свій малюнок в овал, що був також твоїми та її вустами й надією. Кроки на розі змусили тебе кинутися навтьоки, ти сховався за купою порожніх ящиків: якийсь п’яниця, що ледь тримався на ногах, наближався, мугикаючи пісеньку; він хотів штурхонути кота та впав ницьма просто під малюнком. Опанувавши себе, ти неквапно пішов геть і, щойно благословилося на світ, заснув так міцно, як давно вже не спав.
Того ж ранку ти роззирнувся здаля: малюнок ще не затерли. Ти повернувся опівдні: він якимось незбагненним чином і досі був там. Заворушення у передмістях (ти вже чув про це від обізнаних людей) віддаляли поліцаїв од їхніх звичних маршрутів; надвечір ти знову уздрів його, як і чимало людей упродовж дня. Ти дочекався третьої години ночі й повернувся туди; на вулиці було порожньо й темно. Здаля ти завважив інший малюнок – тільки ти міг розгледіти його, такий маленький, угорі ліворуч над твоїм. Ти наблизився, відчуваючи жагу та страх водночас, і побачив помаранчевий овал та фіалкові плями – крізь них прозирало запухле лице, вибите око, розплюснуті кулаками губи. Авжеж, авжеж, але хіба вона могла намалювати тобі щось інше? Яка вістка мала сенс зараз? Вона мусила якось попрощатися з тобою й попросити, щоб ти й далі малював. Я мусила щось залишити тобі, перш ніж повернутися до свого притулку, де немає жодного люстра, лише порожнеча, щоб сховатися там у цілковитій темряві, згадуючи стільки всього і часом так само, як я уявила твоє життя, уявляти, що ти й далі малюєш, виходиш ночами, щоб і далі малювати.
