Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Історії, які я собі розповідаю

Я розповідаю собі історії, коли сплю сам, коли ліжко здається більшим, ніж насправді, і дуже холодним; утім я розповідаю їх собі й тоді, коли Н’ягара спить поруч, шепочучи вві сні щось утішливе, начеб теж переповідає якусь історію. Мені не раз хотілося розбудити її, щоб дізнатися, яка там у неї історія (вона шепоче лише вві сні, і це аж ніяк не схоже на якусь історію), однак Н’ягара завжди повертається з роботи така натомлена, що було б несправедливо й негоже будити її, щойно вона засне й нібито заспокоїться, сховавшись у свою духмяну, сповнену шепоту мушлю, тож я даю їй спокій і сам розповідаю собі історії так само, як тоді, коли в неї нічна зміна, і я сплю сам на цьому з біса просторому ліжку.

Історії, які я собі розповідаю, зазвичай різні, але майже завжди головна роль належить мені, я в них такий собі буенос-айреський Волтер Мітті [49] 49
  Волтер Мітті – герой оповідання «Таємне життя Волтера Мітті» американського письменника Джеймса Тербера.


[Закрыть], що уявляє себе в незвичних, безглуздих або надзвичайно драматичних і разом із тим доволі штучних ситуаціях, аби той, хто стежитиме за плином такої історії, міг розважитися мелодрамою, вульгарністю чи нарочитими дотепами оповідача. А що Волтер Мітті, з іншого боку, виявляється Джекілом і Гайдом [50] 50
  Джекіл і Гайд – мається на увазі персонаж-двійник повісті «Дивна історія доктора Джекіла та містера Гайда» шотландського письменника Роберта Стівенсона.


[Закрыть], то, звісно, англомовна література мала згубний вплив на його підсвідомість, і історії в нього майже завжди виходять надто абстрактні, начеб призначені для набору в такій же уявній друкарні. Сама думка записати історії, які я розповідаю собі перед сном, на ранок видається мені неприйнятною, до того ж людина може дозволити собі потаємне розкошування, особисті примхи – дехто сповна ними користується. А ще існує така річ, як забобони, я завжди кажу собі, що, коли запишу бодай одну історію з тих, які собі розповідаю, вона буде останньою – я не можу пояснити причини цього, мабуть, це пов’язано з поняттями злочину та кари; втім, неможливо уявити, щоб я, лежачи в очікуванні сну поруч із Н’ягарою чи сам, не розповідав собі історію, а натомість тупо рахував баранів, ба гірше – згадував незначущі події минулої днини.

Усе залежить від того, в якому я гуморі, мені ніколи не спадало на думку вибирати історію певного штибу; щойно я вимкну чи ми вимкнемо світло, мене негайно оповиває інша, чарівна габа темряви, якою я завдячую своїм віям, – і ось вона історія, її початок майже завжди захопливий: це може бути безлюдна вулиця, якою здаля рухається якась автівка, або лице Марсело Масіаса в ту мить, коли він дізнався, що його підвищили по службі – річ взагалі-то неймовірна з огляду на його некомпетентність, або просто якесь слово, звук, що повторюється разів п’ять чи десять і дає поштовх для появи першого образу моєї історії. Іноді я сам дивуюся, що після якогось епізоду, який можна віднести до категорії чиновницьких, наступної ночі історія виявляється еротичною або спортивною; я, поза сумнівом, маю добру уяву, хоча це дається взнаки лише перед сном, однак мене не перестає дивувати такий різноманітний репертуар. Приміром, Ділія, бо Ділія з’явиться в цій історії, хоча Ділія така жінка, що аж ніяк не пасує для такої історії; до чого тут Ділія?

Однак я вже давно вирішив не запитувати себе, до чого тут Ділія, чи транссибірський експрес, чи Мухамед Алі [51] 51
  Мухамед Алі (справжнє ім’я Кассій Марсело Клей; нар. 1942) – американський боксер.


[Закрыть], чи будь-який кін, де ставляться історії, які я собі розповідаю. Якщо в цю мить я згадую Ділію поза певною історією, то це через щось інше, що також мало місце і залишається поза певною історією, через щось таке, що вже не є історією й, можливо, тому спонукає мене вчинити так, як я нізащо б не вчинив із історіями, які собі розповідаю. Тло тієї історії (я в ліжку сам, Н’ягара повернеться з лікарні о восьмій ранку) – гірський краєвид і карколомна дорога, кермувати на якій слід обережно, на кожному повороті освітлюючи фарами небезпечні місця, – північ і я сам у величезній вантажівці, якою важко кермувати на стрімчастій дорозі. Робота водія завжди викликала у мене заздрість, бо видавалася однією з найелементарніших форм свободи – ці поїздки з місця на місце у вантажівці, яка водночас є твоєю домівкою із матрацом на випадок, якби довелося заночувати в дорозі, лампою, щоб можна було читати, бляшанками з консервами та пивом, транзистором, аби в цілковитій тиші слухати джаз, а до того ж це відчуття, що всьому світові байдуже до тебе, ніхто не знає, що ти їдеш саме цим шляхом, а не іншим, і стільки можливостей, і селищ, і дорожніх пригод, навіть нападів і аварій, в яких, за Волтером Мітті, полягає вся принадність історії.

Часом я запитував себе, чому саме водій вантажівки, а не льотчик чи капітан трансатлантичного лайнера, розуміючи разом із тим, що робота водія найбільше відповідає моїй простій, земній вдачі, яку мені дедалі частіше доводилося приховувати при денному світлі; бути водієм вантажівки – це бути людиною, котра розмовляє з іншими водіями, це місцини, якими він веде свою машину, тому, коли я розповідаю собі якусь історію про свободу, вона часто починається з вантажівки, маршрут якої пролягає через пампу або якийсь вигаданий краєвид, як оце зараз, Анди чи Скелясті гори [52] 52
  Скелясті гори – велике гірське пасмо на заході Північної Америки.


[Закрыть], в кожному разі це складна дорога, якою я вночі дерся вгору, коли раптом завважив невиразний силует Ділії біля підніжжя скель, що їх зненацька вихопило з пітьми світло фар, біля фіалкового крутосхилу, на тлі якого ще меншою та самотнішою видавалася фігурка Ділії, котра махала мені рукою, як зазвичай це робить людина, якій довелося пройти довгу путь із рюкзаком за плечима.

Якщо в історії, яку я часто собі розповідаю, йдеться про водія вантажівки, неважко знайти жінок, котрі б просили мене, щоб я їх кудись підвіз, як у випадку з Ділією, – звісно, такі історії майже завжди увінчують якусь фантазію, де ніч, вантажівка та самотність є найкращими аксесуарами, щоб забезпечити короткочасне щастя наприкінці поїздки. А іноді ні, іноді з гір сходила лавина, від якої я насилу рятувався, або під час спуску відмовляли гальма, і все завершувалося виром миготливих видінь, змушуючи мене розплющити очі, відмовляючись дивитися це далі, шукати нового сну або теплого стану Н’ягари, з полегкістю відчуваючи, що небезпека минулася. Коли в історії на узбіччі дороги з’являлася жінка, це завжди була незнайомка, яка – завдяки примхливому сюжетові – часто виявлялася рудоволосою або мулаткою, можливо, побаченою колись у фільмі чи на журнальному знімку, а потім забутою у повсякденній метушні до того дня, коли моя історія видобувала її, невпізнану, з глибин пам’яті. Однак побачити Ділію – це був не просто сюрприз, це був майже скандал, бо Ділії не було чого робити на цій дорозі, і цим порухом руки – чи то благальним, чи то погрозливим – вона певним чином псувала мою історію. Ділія та Альфонсо – наші приятелі, ми з Н’ягарою бачимося з ними час від часу, у нас різні орбіти, нас єднають хіба що вірність університетським часам, спільні теми й смаки, іноді ми вечеряємо разом у них чи у нас, і стежимо здаля за їхнім подружнім життям та їхніми набутками, що полягають у малюку та непоганих статках. Що робить Ділія, чорт забирай, тут, у цій історії, де мала б бути будь-яка інша дівчина, тільки не Ділія, бо в цій історії одразу було зрозуміло, що дорогою я зустріну дівчину, а тоді відбуватимуться різні речі, які можуть статися, коли вантажівка рухається рівниною, й після тривалого напруження нарешті зупиняєшся, щоб перепочити; все таке очевидне від самого початку: вечеря в товаристві інших водіїв вантажівок у шинку, в селищі, що притулилося до крутосхилу, історія доволі тривіальна, але приємна – зі своїми варіантами та незнайомками, от тільки цього разу незнайомка не така, як зазвичай, – це Ділія, котра в жодному разі не повинна була стояти на цьому закруті дороги.

Можливо, якби Н’ягара була поруч і шепотіла щось, солодко посопуючи вві сні, я визнав би за краще не підвозити Ділію, викреслити її, вантажівку і цю історію – варто було лише розплющити очі й сказати Н’ягарі: «Дивно, щойно я мало не переспав з однією жінкою, і це була Ділія», а Н’ягара, либонь, теж розплющила б очі, поцілувала мене в щоку й обізвала бовдуром або приплутала Фройда, чи запитала б, чи хотів я колись Ділію, щоб почути від мене правду, мовляв, що ти таке верзеш, хоча в такому разі вона знову згадає Фройда чи щось у тому ж дусі. А проте я почувався таким самотнім у цій історії, таким самотнім, яким був насправді: водій вантажівки опівночі на звивистій дорозі в горах, я не міг просто так її проминути: неквапно загальмував, прочинив дверцята й впустив Ділію в кабіну – «дякую» тихо пробурмотіла вона стомленим сонним голосом і вмостилася на сидінні, поклавши під ноги рюкзак.

В історіях, які я собі розповідаю, правила гри дотримуються з першої миті. Ділія була Ділією, але я в історії був водієм, отже, для Ділії я лише водій вантажівки, і мені б ніколи не спало на думку запитати в неї, що вона робила тут уночі або звернутися до неї на ім’я. Мабуть, найдивовижнішим у цій історії було те, що ця дівчина прибрала подобу Ділії – її пряме світле волосся, ясні очі, надто довгі як на її зріст ноги, схожі на ноги лошати; однак у цій історії вона нічим не відрізнялася від будь-якої жінки, яка б могла бути на її місці: ні імені, ні попередніх зв’язків, просто несподівана зустріч. Ми обмінялися двома-трьома фразами, я дав їй сигарету й запалив і собі; ми почали спускатися крутосхилом, як це зазвичай робить вантажівка, і Ділія простягнула затерплі ноги й курила, досі не відійшовши од відчуття самотності та запаморочення після стількох годин блукань у горах і, можливо, страху.

Я подумав, що вона одразу засне, і що мені приємно уявляти її такою, поки ми не спустимося на рівнину, подумав, що, мабуть, треба чемно запропонувати їй перейти до кузова та вмоститися на справжньому ліжку, але в жодній з моїх історій обставини не дозволяли мені так учинити, бо будьяка дівчина подивилася б на мене з прикрістю та відчаєм, уявивши мої наступні наміри, а тоді майже неодмінно смикнула б ручку дверцят і все скінчилося б неминучою втечею. Ні в історіях, ні в тій дійсності, яку я собі уявляв, водій не міг так учинити: треба було розмовляти, курити, заприязнитись і зрештою отримати згоду – майже завжди мовчазну – на зупинку десь у лісі чи в тихому закутку, згоду на те, що станеться потім, але тепер уже без прикрості чи роздратування; треба було просто розділити те, що вже було розділено розмовою, сигаретами, першою пляшкою пива, випитою просто з шийки між двома віражами.

Утім, я дав їй заснути, історія розвивалася в той спосіб, що завжди мені подобався в історіях, які я собі розповідаю: детальне відтворення кожної подробиці й кожної дії, повільний фільм, від якого з кожним словом і з кожним мовчанням дістаєш дедалі більшу втіху, що розливається тілом. Я ще раз запитав себе, чому саме Ділія в цю ніч, однак майже одразу здався; тепер мені видавалося цілком природним, що поруч зі мною забулася в напівсні Ділія, котра час від часу бере запропоновану сигарету чи щось бурмоче, силкуючись пояснити, чому саме тут, у горах, і що історія швидко заплутується серед позіхань і безладних слів, оскільки неможливо було пояснити, чому Ділія опинилася в цій глушині та ще й опівночі. В якийсь момент вона замовкла й глянула на мене: на її обличчі відбилася дівчача посмішка, яку Альфонсо називав чарівливою, і я відрекомендувався, назвавши ім’я водія вантажівки, яке мав у всіх історіях, – Оскар, а вона мовила: «Ділія» і, як завжди, додала, що це безглузде ім’я дісталося їй через тітку, любительку сентиментальних романів, а я подумав: це майже неймовірно, що вона мене не впізнала, в історії я був Оскаром, і вона мене не впізнала.

Потім відбувалося все те, що розповідають мені історії, але чого я не можу переповісти так добре, як вони, – лише непевні уривки, можливо, невірно витлумачені асоціації, ліхтар, що освітлював складаний столик у кузові вантажівки, залишеної під деревами в тихому закутку, шкварчання яєчні, після сиру та десерту Ділія дивиться на мене так, мовби хоче щось сказати, але вирішує нічого не говорити, бо не варто нічого пояснювати, щоб вийти з вантажівки та загубитися під деревами; я намагаюся все спростити за допомогою вже майже готової кави та келишка грапи; очі Ділії заплющуються при кожному ковтку і при кожній фразі; я маю необережність поставити лампу на табуретку поряд із матрацом, покласти ще одну ковдру на випадок, якщо вночі буде холодно, сказати їй, що піду зачиню про всяк випадок дверцята кабіни – в цій глушині ніколи не можна почуватися певним, а вона, опустивши очі, скаже: «Тільки не залишайся спати в кабіні, не будь дурнем», а я відвернуся, щоб вона не бачила мого лиця, на якому відбивається невиразний подив, бо це каже Ділія, хоча, звісно, так чи так це відбувалося завжди: то молоденька індіанка воліла спати на підлозі, то циганка ховалася в кабіні, і я, обхопивши її за талію, відносив у кузов, а тоді клав на ліжко, навіть коли вона плакала та пручалася, а Ділія – ні, Ділія неквапно йде від столика до ліжка, розстібаючи на ходу джинси – в історії я це можу бачити, хоча й відвернувся від неї і прямую до кабіни, щоб дати їй час, щоб самому собі сказати: так, усе буде, як має бути, як бувало вже не раз; ідеться про безперервну, напахчену парфумами послідовність подій, повільний рух від закляклого силуету, вихопленого світлом фар на закруті дороги, до Ділії, зараз майже невидимої під вовняними ковдрами, а тоді ритуальний жест – вимкнути лампу, і залишиться тільки невиразна попеляста ніч, що зазиратиме в дзеркало заднього виду, раз по раз розбуркана криками якогось птаха.

Цього разу історія тривала нескінченно, бо ні Ділія, ні я не хотіли, щоб вона закінчилася, траплялися історії, які б мені хотілося продовжити, однак чи то дівчина-японка, чи то холодно-поблажлива туристка з Норвегії не давали їм розвиватися, хоча це я вирішую, чи дійшла історія до тієї межі, коли я вже не можу або не хочу продовжувати те, що після втіхи починає видаватися незначущим, і тоді треба вигадувати якусь альтернативу чи несподівану пригоду, аби історія тривала далі замість того, щоб я поринув у сон з останнім недбалим поцілунком чи недоречним схлипом. Однак Ділія не хотіла, щоб історія закінчилася, з першого її поруху, коли я вмостився поруч із нею і несподівано відчув, що вона шукає мене, з перших взаємних пестощів я збагнув, що історія щойно розпочинається, що ніч цієї історії триватиме так довго, як і ніч, коли я її розповідаю. Хіба що тепер уже нічого не залишається, лише слова моєї розповіді, слова, наче сірники, і стогін, сигарети, сміх, благання, зойки, вдосвіта кава, важкий сон із пестощами, новими зближаннями та віддаляннями, і першим боязким сонячним променем, що пробився крізь дзеркало заднього виду й почав пестити спину Ділії й засліпив мене, коли я притиснув її до себе, щоб відчути, як вона знову розкривається, лине назустріч зойкам і любощам.

Так завершується ця історія, без звичного, майже неминучого прощання у ближчому придорожньому селищі; від історії я перейшов до сну, відчуваючи лише вагу тіла Ділії, котра притиснулася до мене й теж поринула в сон, притлумивши в собі останній шепіт, коли це раптом Н’ягара розбудила мене, вона сказала, що сніданок готовий і що ввечері ми маємо якусь справу. Я ледь не розповів їй усе, але щось мене спинило, може, рука Ділії, що тягнула мене назад, у ніч, і змусила мовчати, бо слова б усе зіпсували. Так, я чудово спав, авжеж, о шостій ми зустрічаємося на площі, на розі, і йдемо до Маріні.

Тоді ж таки ми дізналися від Альфонсо, що тяжко захворіла матір Ділії, і та поїхала до неї в Некочеа, Альфонсо мав купу клопотів, бо мусив займатися малюком, може, ми б заїхали до них, коли Ділія повернеться. Хвора померла через кілька днів, і Ділія впродовж двох місяців не хотіла нікого бачити, ми заїхали до них повечеряти, прихопивши пляшку коньяку та брязкальце для малюка, і все було гаразд, Ділія приготувала качку з помаранчами, Альфонсо підготував столик для гри в канасту. Вечеря спливала чарівно, як і належить, адже Альфонсо та Ділія вміють жити, спершу вони заговорили про те, що їх гнітило, але розмова про матір Ділії швидко вичерпалася, і тоді наче повільно розсунулася завіса, і ми повернулися до теперішності, до наших звичних розваг, до лише нам зрозумілих дотепів, які робили вечір таким приємним. Було вже пізно, і випитий коньяк робив свою справу, коли Ділія згадала про свою поїздку до Сан-Хуана – їй треба було оговтатися від споминів про останні дні матері й проблем з родичами, які завжди все ускладнюють. Мені здалося, що говорить вона для Альфонсо, хоча Альфонсо, мабуть, уже знав цю історію, бо зичливо посміхався, підливаючи нам коньяк, – автівка заглухла в горах, глупа ніч і нескінченне чекання на узбіччі, коли, здавалося, небезпека виходить од кожного птаха, і тебе неминуче оточують привиди, яких ти боялася в дитинстві, аж раптом вогні вантажівки, і страх, що водій теж може злякатися й поїде далі, сліпуче світло фар, що немов прикувало її до крутосхилу, і чудодійний скрегіт гальм, тепла кабіна, спуск і розмова, може, зайва, але завдяки їй почуваєшся набагато краще.

– Це її травмувало, – мовив Альфонсо. – Ти вже мені це розповідала, люба, я щоразу дізнаюся про нові подробиці твого порятунку, про твого святого Георгія у водійському комбінезоні, котрий врятував тебе від лиховісного змія ночі.

– Таке непросто забути, – озвалася Ділія, – воно, хтозна чому, весь час повертається до мене.

Вона, либонь, не знала, Ділія, либонь, не знала, але я знав, от і вихилив коньяк одним ковтком і налив собі ще – в Альфонсо навіть брови полізли вгору, його вочевидь здивувала ця невихованість, якої він за мною не помічав. А от його дотепи були більш ніж прогнозованими, він сказав Ділії, що вона повинна нарешті зважитися завершити свою оповідь, мовляв, йому чудово відома перша частина, але ж, напевне, існує й друга, це ж само собою зрозуміло: вантажівка, ніч і все таке природне в цьому житті.

Я вийшов до ванної кімнати й пробув там якийсь час, намагаючись не дивитися в дзеркало, щоб із жахом не побачити в ньому власне лице – таке, яким воно буває, коли я розповідаю собі історію, бо я знову почувався, як тоді, знову запала та ніч і те почуття починало повільно огортати моє тіло – те почуття, яке ніколи не видавалося мені ймовірним упродовж стількох років знайомства з Ділією та Альфонсо, приятелювання наших двох подружжів, спільних вечірок, і відвідувань кінотеатрів, і поцілунків у щічку. Тепер усе було інакшим, Ділія після того, знову жага, але цього разу справжня; голос Ділії долинув до мене з вітальні, Ділія й Н’ягара сміялися, мабуть, кепкуючи з Альфонсо через його банальні ревнощі. Було вже пізно, ми випили ще по келишку коньяку й по останній філіжанці кави, згори долинув плач малюка, і Ділія побігла туди, вона принесла його на руках: він увесь мокрий, такий-от свинтус, піду до ванної, перевдягну його – Альфонсо радий-радесенький, бо матиме можливість зайві півгодини потеревенити з Н’ягарою про переваги Віласа [53] 53
  Гільєрмо Вілас (нар. 1952) – аргентинський тенісист.


[Закрыть] над Боргом [54] 54
  Бйорн Борг (нар. 1956) – шведський тенісист.


[Закрыть], ще по келишку коньяку, дорогенька, одне слово, всі вже добряче хильнули.

Я – ні, я пішов до Ділії у ванну кімнату, вона поклала малюка на столик і щось шукала у шафці. І вона начебто зрозуміла, коли я сказав їй: «Діліє, я знаю другу частину», коли я сказав їй: «Авжеж, цього не може бути, але я її знаю», а Ділія повернулася до мене спиною, щоб роздягти малюка, і я завважив, що вона схилилася над ним не лише для того, щоб розстебнути застібки й витягти пелюшку, а й через те, що зненацька мовби відчула на собі якийсь тягар, якого мусила позбутися, і вона позбулася його, коли, випроставшись, пильно глянула мені у вічі й мовила: «Так, це правда, це було глупством і не має жодного значення, але це правда, я переспала з водієм вантажівки, скажи це Альфонсо, якщо хочеш, він однаково по-своєму переконаний у цьому, не вірить, але переконаний».

Так воно й було – ні я нічого їй не сказав, ні вона не зрозуміла, що я мав на увазі і чому це я, адже я нічого в неї не питав, прохопився про те, чого вона не могла зрозуміти, бо була по інший бік моєї історії. Я відчув, що мої очі, наче пальці, торкаються її губ, шиї, шукаючи під чорною блузкою груди, як це робили мої руки в ту ніч, упродовж усієї тієї історії. Я враз відчув стримуване бажання, відчув, що маю цілковите право шукати під блузкою її груди й стиснути її в перших обіймах. Я побачив, як вона відвернулася, знову схилилася над малюком, але цього разу з полегкістю, над нею більше не тяжіло мовчання; вона вправно витягла пелюшку, запах дитячої сечі я учув разом із шепотом Ділії, котра заспокоювала малюка, щоб той не кричав; я бачив її руки: вони шукали вату, потім поклали її між задертих угору маленьких ніжок, бачив, як її руки обтирали малюка замість обійняти мене, як вони це зробили в темній вантажівці, де відбувалося стільки історій, які я собі розповідаю.