Текст книги "Поза часом"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Я згадав естетичні міркування, але, можливо, вони радше прагматичні. Їхній план мусить бути надзвичайно простим, аби в будь-який момент свого підземного життя кожен із них міг діяти автоматично та безпомильно. Приміром, після тривалого терплячого стеження я впевнився, що кожен із них знає, що не може сідати більше одного разу в той самий вагон, щоб не привертати увагу; в той же час на кінцевій станції «Пласа де Майо» слід залишатися на своїх місцях, бо пасажиропотік такий, що на станції «Флорида» до вагонів увалюється юрба людей і всі намагаються сісти, щоб випередити тих, які чекають на кінцевій. На станції «Перша хунта» їм ідеться про інше: тут треба вийти, пройти кілька метрів і змішатися з пасажирами, які сідають у поїзд, що прямує в протилежному напрямку. В кожному разі в цій грі вони мають перевагу, бо більшість пасажирів долають відстань лише між певними станціями. А що повернуться вони до метро дуже нескоро – бо їдуть під землею якихось тридцять хвилин, а потім вісім годин проводять на роботі, – навряд чи вони впізнають когось із тих, хто залишався весь цей час під землею, та ще й постійно змінюючи вагони та маршрути. Виявити зміну маршрутів було непросто, робиться це доволі вигадливо й повністю вписується в чітку схему, покликану унеможливити ймовірне впізнання працівниками метрополітену або пасажирами, які знову сідають до їхнього вагону (таке трапляється в двохп’яти випадках, залежно від часу та пасажиропотоку). Тепер я, приміром, знаю, що дівчина, котра чекала того вечора на «Медрано», вийшла з попереднього поїзда й сіла до мого, а тоді – проїхавши зі мною до «Ріо-де-Жанейро» – знову вийшла, щоб сісти в наступний; як і всі вони, дівчина мала чіткі вказівки до кінця тижня.

Вони призвичаїлися спати сидячи, та й то щонайбільше чверть години. Навіть ми, хто користається лінією «А» лише час від часу, врешті-решт запам’ятовуємо маршрут на дотик: завдяки ледь помітним вигинам колії безпомильно розпізнаємо, чи рухаємося від «Конгресо» до «Саенс Пенья», чи прямуємо до «Лорії». Вони ж призвичаїлися настільки, що прокидаються в потрібну мить, щоб пересісти до іншого вагона чи поїзда. Вони сплять сповнені достоїнства – сидячи прямо й тільки ледь схиливши голову на груди. Двадцяти разів по чверть години їм досить, щоб відпочити, до того ж в їхньому розпорядженні ще ті три незбагненні для мене години, коли лінія «А» закрита. Коли зрозумів, що вони мають принаймні один поїзд – а це підтверджувало мою гіпотезу про тупик у години, коли метро не працює, – я сказав собі, що в їхніх життях з’явилася така цінність, як радість спілкування, особливо приємна, якщо їм вдається перебувати всім разом в одному поїзді. Швидка, але смачна спільна трапеза між станціями, безпробудний сон між двома кінцевими станціями, розмови в колі друзів, а може, й родичів. Однак я впевнився, що вони неухильно уникають збиратися в своєму поїзді (якщо він лише один, з огляду на те, що їхня кількість поступово зростає); вони чудово знають, що будь-яке впізнання може стати згубним і що краще запам’ятовуються три обличчя, побачені разом, ніж кожне з них окремо – принаймні про це свідчить досвід допитів.

У своєму поїзді їм вдається бачитися лише потайки, щоб одержати або передати новий розклад на тиждень, що його Перший серед них пише на аркушах із блокнота й щонеділі роздає керівникам груп; тоді ж вони отримують гроші на тижневе харчування, і якийсь таємний агент Першого (поза сумнівом, машиніст поїзда) вислуховує їхні побажання щодо одягу, повідомлень назовні та інформацію про стан здоров’я. Програма полягає в тому, щоб переходи з поїзда до поїзда та з вагона до вагона практично унеможливили зустрічі між ними, і їхні долі знову віддалилися б одні від одних до кінця тижня. Відтак – а все це я зрозумів після напружених роздумів, відчуваючи себе одним із них, страждаючи й радіючи разом із ними, – гадаю, вони щоразу чекають на неділю так само, як ми нагорі, сподіваючись на спочинок. Те, що Перший обрав саме цей день, не є даниною традиції, мене б таке здивувало; просто він знає, що по неділях у метро їздять інші пасажири, а отже, залишитися в поїзді невпізнаним набагато легше, ніж від понеділка до п’ятниці.

Обережно зібравши докупи стільки фрагментів мозаїки, я збагнув, як відбулися початкова фаза операції та захоплення поїзда. Найперші четверо, як засвідчують дані обліку, спустилися в метро у вівторок. Того вечора на пероні станції «Саенс Пенья» вони вивчали обличчя машиністів у вікнах поїздів, що проминали. За сигналом Першого вони сіли в поїзд. Мусили зачекати, поки вийдуть пасажири на «Пласа де Майо», і ще тринадцять зупинок, пильнуючи, аби не опинитися в одному вагоні з контролером. Найважче було дочекатися, коли вони залишаться у вагоні самі; тут стало у пригоді джентльменське розпорядження Транспортної корпорації Буенос-Айреса, згідно з яким перший вагон надається жінкам і дітям, тож містяни зазвичай зневажливо ігнорують цей вагон. Від станції «Перу» там їхали лише дві жінки, котрі теревенили про розпродаж у торговельному домі «Каса Ламота» («Карлота одягається лише там») і хлопчак, який зосереджено читав недоречне для нього «Червоне та чорне» (журнал, а не Стендаля). Контролер був десь посередині поїзда, коли Перший увійшов до вагона для жінок і тихенько постукав у двері кабіни машиніста. Той здивувався, але відчинив, нічого не підозрюючи, а поїзд тим часом уже наближався до «П’єдрас». Станції «Ліма», «Саенс Пенья» та «Конгресо» проминули без пригод. На «Паско» трохи затрималися з відправленням, але контролер був у іншому кінці поїзда й не занепокоївся. Перед прибуттям на «Ріо-де-Жанейро» Перший повернувся до вагона, де на нього чекали інші троє. Через сорок вісім годин машиніст у цивільному вбранні, яке було йому трохи завелике, змішався з юрбою, що виходила на «Медрано», збільшивши відтак на одиницю п’ятничну кількість пасажирів і засмутивши тим самим старшого інспектора Монтесано. Тим часом Перший уже вів свій поїзд, потайки навчаючи цієї премудрості інших трьох, аби за потреби вони могли його заступити. Я певен, що поступово вони вчинили так само і з машиністами інших поїздів, які захопили.

Заволодівши вже не одним, а кількома поїздами, вони отримали мобільну територію, на якій можуть порівняно безпечно діяти. Я, мабуть, так ніколи й не взнаю, що саме – шантаж чи підкуп – спонукало машиністів коритися Першому, а також як йому вдається уникати можливого викриття, коли він стикається з іншими працівниками метро, одержуючи зарплату чи розписуючись у графіках роботи. Я міг діяти лише побіжно, з’ясовуючи для себе один по одному безпосередні механізми їхнього рослинного існування та поводження. Мені було тяжко усвідомлювати, що харчуються вони переважно тим, що продається в кіосках на станціях, поки я не переконався, що в основі цього безрадісного життя лежить крайня суворість. Вони купують шоколадки та медяники, молочні та кокосові батончики, халву та споживні смоктачки. Їдять їх із байдужими обличчями людей, звиклих до ласощів; а проте коли їдуть в якомусь зі своїх поїздів, зважуються купити на двох великий медяник, присмачений згущенкою й обсипаний цукровою пудрою, і їдять його сором’язливо, маленькими шматочками, втішаючись, так, наче це справжня їжа. Їм так і не вдалося розв’язати проблему нормального харчування: скільки разів їм дошкулятиме нестерпний голод, і солодощі остобісіють, і спомин про сіль нарине, немов гігантська хвиля, й наповнить їхні роти страшенною втіхою, а разом із сіллю – смак недосяжної смаженини, супу, що пахне петрушкою та селерою. (Тоді ж таки на «Пласа Онсе» з’явилася чурраскерія [22] 22
  Чурраскерія – ресторанчик, де готують чурраско – м’ясо, підсмажене на вугіллі.


[Закрыть], і пахощі підсмажених ковбасок і сандвічів із шинкою долинали до перону. Однак вони не могли їсти там, бо чурраскерія знаходилася по інший бік турнікетів, на пероні, звідки поїзди вирушають до станції «Морено».)

Інша морока, що псує їм життя, одяг. Брюки, спідниці, нижні спідниці зношуються. Піджаки та блузи стають непридатними не так швидко, але через деякий час їх слід міняти на нові хоча б із міркувань безпеки. Якось уранці, стежачи за одним із них, аби краще взнати їхні звички, я з’ясував, яким чином вони підтримують контакти з тими, хто нагорі. Це відбувається так: вони виходять у певний день і час на певній станції. А згори спускається хтось зі змінним одягом (згодом я упевнився, що обслуговування було повним; білизна щоразу виявлялася випраною, а костюм чи плаття час від часу прасувалися), і вони парами сідають в один вагон поїзда й разом їдуть далі. Там вони можуть перекинутися кількома словами, пакет переходить від одного до іншого, а на зупинці вони переодягаються – це найскладніша операція – у зазвичай брудному туалеті. На наступній станції той самий зв’язковий уже чекає на них; вони їдуть разом до ближчої станції, звідки він повертається на поверхню з пакетом ношеного одягу.

Я вже гадав був, нібито знаю чи не всі їхні витівки, коли цілком випадково виявив, що вони не лише час від часу переодягаються, а й мають склад, де на свій страх і ризик зберігають деякий одяг на випадок нагальної потреби – ймовірно, для того, щоб забезпечити попервах новачків, точної кількості яких я не знаю, але вважаю доволі значною. Один приятель познайомив мене якось на товчку поблизу міської ратуші зі старим букіністом. Я тоді саме шукав якесь давнє число журналу «Сур», і на мій подив – а можливо, тому, що я був ладний примиритися з неминучим, – книжник змусив мене спуститися на станцію «Перу» й завернути ліворуч од перону в переповнений і задушливий, як зазвичай у метро, прохід. Там у нього був склад з купами книг і журналів. «Сур» я не знайшов, зате виявив незачинені двері, що вели до суміжного приміщення; я побачив там якогось чоловіка: він стояв спиною до мене, і його потилиця була такою блідою, як це буває лише у них; біля його ніг я завважив якісь пальта, хустки, червоний шарф. Букініст уважав, що то вуличний крамар або перекупник, як і він сам; я залишив його в невіданні й купив у нього гарне видання «Трільсе» [23] 23
  «Трільсе» – збірка віршів видатного перуанського поета Сесара Вальєхо (1892–1938).


[Закрыть]. А от щодо одягу я дізнався жахливі речі. Оскільки грошей у них кури не клюють, і вони намагаються їх витратити (гадаю, у в’язницях із несуворим режимом відбувається те саме), то вдовольняють свої невигадливі забаганки з якоюсь зворушливою брутальністю. Якось я стежив за одним білявим молодиком, якого завжди бачив у тому самому брунатному костюмі; він міняв лише краватки й з цією метою двічі-тричі на день спеціально заходив до туалету. Опівдні він вийшов на станції «Ліма», щоб у кіоску на пероні купити краватку; він довго вибирав, вагаючись, на якій саме зупинитися, – це була його втіха, його суботня забава.

Кишені його піджака були напхані іншими краватками, і я відчув жах.

Жінки купують хустинки, маленькі забавки, брелоки – все, що вміщається в кіосках і сумочках. Іноді вони виходять на станції «Ліма» або «Перу» й залишаються на пероні, роздивляючись вітрини, в яких виставлені меблі, довго глипають на шафи та ліжка, стримуючи боязке бажання їх придбати, а коли купують якусь газету чи «Марібель» [24] 24
  «Марібель» – аргентинський жіночий журнал.


[Закрыть], то надовго поринають у читання оголошень про розпродаж, рекламу парфумів, модного одягу та рукавичок. А ще вони ледь не забувають інструкції, що вимагають зберігати байдужість і незворушність, коли бачать матерів із дітьми; я особисто спостерігав, як дві з них – з різницею в кілька днів – підводилися з місця й далі їхали, стоячи поруч із дітьми, ледь не доторкаючись до них; я не надто б здивувався, якби вони погладили малюка по волоссю або дали йому цукерку: зазвичай такого не трапляється ні в буенос-айреському метро, ні, гадаю, в жодному в світі.

Я довго запитував себе, чому Перший разом із трьома іншими спустився в метро саме того дня, коли здійснювався облік. Знаючи його методи, але ще не знаючи його особисто, я здогадувався, що не варто відносити це на рахунок пихатості, бажання спровокувати скандал, якби невідповідність у цифрах оприлюднили. А проте, беручи до уваги його кмітливість, було доречніше підозрювати, що в ті дні увага персоналу лінії «А» свідомо чи підсвідомо зосередиться на обліку пасажирів. Отже, захоплення поїзда видавалося більш імовірним; навіть повернення нагору заміненого машиніста не могло призвести до небезпечних наслідків. Лише за три місяці випадкова зустріч у парку «Лесама» колишнього машиніста й старшого інспектора Монтесано й мовчазні висновки, зроблені останнім, наблизили його та мене до істини.

На той час – а було це зовсім недавно – вони мали в своєму розпорядженні три поїзди і, гадаю, хоча й не можу стверджувати цього напевно, свою людину в диспетчерській на станції «Прімера хунта». Самогубство розвіяло мої останні сумніви. Того дня я стежив за однією з них і помітив, як вона ввійшла до телефонної будки на станції «Хосе Марія Морено». На пероні було майже порожньо, і я притулився до бічної перегородки, удаючи, буцімто втомився після роботи. Це вперше я бачив когось із них у телефонній будці, тож не здивувався ані сторожкому й начеб наполоханому виду дівчини, ані миттєвому замішанню, коли вона, озираючись, увійшла до телефонної будки. Мені небагато що вдалося розчути: схлипи, клацання замка. Коли вона розкрила сумочку, сякання; «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? – нарешті озвалася дівчина. – Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?» Мене здивувала банальність розмови, бо це не був голос людини, котра передає шифроване повідомлення, в ньому бриніли сльози, що душили її. Я сів до вагона, перш ніж вона мене завважила, і зробив коло, й далі спостерігаючи, як вони поводяться о цій порі, як перевдягаються. Коли знову опинився на «Хосе Марія Морено», вона вже застрелилася (як подейкували, перехрестившись перед тим); я упізнав її червоні туфлі та світлу сумочку. Довкола юрмилися люди, деякі оточили машиніста й контролера, чекаючи на поліцію. Я помітив, що обидва були з їхніх (вони такі бліді), й подумав, що ця пригода просто зараз стане випробуванням на надійність планів Першого, бо одна справа замістити когось під землею, і зовсім інша – витримати поліцейський допит. Наступний тиждень минув без новин, начеб ішлося про звичайне самогубство, які трапляються ледь не щодня; відтоді мені стало лячно спускатися в метро.

Я свідомий того, що мені ще багато що слід взнати, можливо, найголовніше, але страх сильніший за мене. Тепер я лише наближаюся до входу на станцію «Ліма» – це моя станція, – вдихаю задушливе повітря лінії «А», що проникає на поверхню, вслухаюся в гуркіт поїздів. Потім заходжу до кав’ярні й, наче заплішений дурень, запитую себе, як можна відступитися, коли до повного їхнього викриття залишилося зробити кілька кроків. Мені стільки відомо, я міг би прислужитися суспільству, викривши те, що відбувається. Я, приміром, знаю, що в останні тижні вони вже мали вісім поїздів, і що їхня кількість швидко зростає. Новачків іще важко розпізнати, бо шкіра знебарвлюється дуже повільно, до того ж вони вдаються до надзвичайних запобіжних заходів; плани Першого здаються безпомильними, і я не можу визначити їхню кількість. Інстинктивно я відчував – ще коли наважувався спускатися й стежити за ними, – що їх повно в більшості поїздів, що звичайних пасажирів стає дедалі менше о будь-якій порі; тож не дивно, що газети вимагають відкриття нових ліній, нових поїздів, термінових заходів.

Я зустрівся з Монтесано, розповів йому дещо й сподівався почути від нього щось нове. Однак мені здалося, що він не повірив мені, а може, сам ішов по якомусь сліду чи радше волів чемно не заглиблюватися в те, що виходило за межі його уяви, а про уяву начальства годі й казати. Коли він, поплескавши мене по спині, заявив: «Ви втомилися, вам варто відправитися в якусь подорож», я зрозумів, що розмовляти з ним марно, він може звинуватити мене, мовляв, я псую йому життя своєю параноїдальною маячнею.

А здійснити подорож я мусив саме лінією «А». Мене трохи здивувало, що Монтесано не наважується вжити заходів принаймні проти Першого й інших трьох, аби зрубати верхів’я дерева, що дедалі глибше вкорінюється крізь асфальт у землю. Здушене повітря, скрегіт гальм, і вже на сходи вихлюпується юрба набурмосених людей, що їхали стоячи в напхом напханих вагонах. Я мав би підійти до них, відвести вбік по одному й усе пояснити, коли раптом чую гуркіт наступного поїзда, й мене бере страх. Упізнавши котрогось із їхніх агентів, який спускається або піднімається з пакетом одягу, я ховаюся в кав’ярні й довго не наважуюся вийти звідти. Між двома склянками джину розмірковую про те, що спущуся й з’ясую їхню кількість, щойно віднайду в собі мужність. Гадаю, тепер вони вже володіють усіма поїздами, у них є свої люди серед персоналу багатьох станцій, і їм належить частина майстерень. Вчора я подумав, що продавщиця кіоску з ласощами на станції «Ліма» могла б надати мені якусь інформацію, розповівши про ґвалтовне збільшення продажу. Насилу притлумивши спазми в шлунку, я спустився на перон, весь час торочачи собі, що не сідатиму в поїзд, не змішуватимуся з ними; лише два запитання – і повернуся нагору, а там я вже буду в безпеці. Опустив монету в щілину турнікета й наблизився до кіоску; хотів був купити шоколадку «Мілкібар», коли завважив, що кіоскерка якось пильно дивиться на мене. Вродлива, але дуже, дуже бліда. В розпачі я метнувся до сходів і, спотикаючись, побіг нагору. Тепер, гадаю, я вже ніколи не зможу спуститися туди; мене знають, вони врешті-решт мене упізнали.

Я просидів годину в кав’ярні, перш ніж наважився знову ступити на першу сходинку, залишитися стояти отак серед людей, які сновигали вгору й униз, не звертаючи уваги на тих, хто скоса позирали на мене, не розуміючи, чого це я стовбичу там, де всі рухаються. Не можу повірити, що, довівши до кінця аналіз їхніх загальних методів, я не спроможуся на останній крок, який дозволить мені викрити їх самих та їхні наміри. Я відкидаю думку про страх, що стискає мені груди; можливо, я ще зважуся, можливо, слід ухопитися за сходові поручні й кричати, що мені відомий їхній план, що я знаю дещо про Першого (я скажу це, нехай навіть Монтесано не сподобається, що я втручаюся в його власне розслідування), а головне про наслідки, які все це може мати для мешканців Буенос-Айреса. Я досі пишу, сидячи в кав’ярні, тобто нагорі, у безпечному місці, і це сповнює душу спокоєм, якого я не відчував, коли спустився й наблизився до кіоску. І все ж мені здається, що так чи так, але я спущуся знову, змушу себе крок за кроком спуститися сходами, а тим часом буде краще, якщо на цьому я завершу своє повідомлення й надішлю його алькальду або начальникові поліції, а копію – Монтесано, тоді розрахуюся за каву й неодмінно спущуся – я певен щодо цього, хоча не знаю, як це зроблю, звідки візьму сили, щоб спуститися – сходинка за сходинкою – тепер, коли мене вже знають, коли вони врешті-решт мене упізнали, але це байдуже; перш ніж спуститися я допишу цей текст, я скажу: сеньйоре алькальде чи сеньйоре начальнику поліції, хтось ходить там унизу, хтось ходить перонами й, коли ніхто, крім мене, нічого не бачить і не чує, заходить до тьмяно освітленої телефонної будки й відкриває сумочку. І плаче, зовсім недовго плаче, сеньйоре алькальде, а тоді каже: «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?»

Вирізки з газет

Хоча я й не вважаю, що це треба казати,

перша вирізка справжня, а друга – вигадана.

Скульптор мешкає на вулиці Ріке – як на мене, це не надто вдалий вибір, однак у Парижі особливого вибору й немає, коли ти аргентинець і скульптор – два способи ускладнити собі життя в цьому місті. Насправді ми мало знайомі, ще з тих уламків часу, відколи вже минуло двадцять років; коли він зателефонував, розповів про альбом репродукцій своїх останніх робіт, і попросив, аби я написала супровідний текст, я відповіла те, що зазвичай слід казати в таких випадках, мовляв, нехай він покаже мені свої скульптури, а тоді побачимо, тобто побачимо, а тоді…

Я прийшла до нього ввечері, і спершу ми пили каву й чемно балакали про те та се, ми обоє відчували те, що неминуче відчувають люди, коли хтось показує свою роботу іншому, й настає мить, якої майже завжди боїшся: коли або вогнище спалахне, або доведеться визнати, прикриваючись словесною лузгою, що дрова вологі, й диму від них більше, ніж вогню. Ще перед тим, по телефону, він розповів мені про свої роботи – серію невеличких фігурок на тему насильства на всіх політичних і географічних широтах, героєм яких є людина, що іншій людині вовк. Ми щось-таки знали про це – двоє аргентинців, на яких наринула хвиля споминів, повсякчасний згусток страху, що таїться в телефонних дротах, листах, тривалому мовчанні. Поки ми отак гомоніли, він розчищав стіл; тоді усадив мене в крісло так, щоб мені було зручно дивитися, й заходився приносити скульптури; розставляв їх, аби світло падало під належним кутом, даючи можливість неквапно їх споглядати, а тоді поволі їх обертав; тепер ми майже не розмовляли, слово мали вони, але це слово й надалі належало нам. Фігурки додавалися одна до одної, поки їх не назбиралося з десяток чи трохи більше – невеличких, філігранних, глиняних або гіпсових, зроблених з дроту чи пляшок, перевтілених терплячими стараннями пальців і шпателя; вони виростали з порожніх бляшанок і предметів, які я не могла розгледіти за цими тілами, головами й руками і про які дізнавалася лише завдяки поясненням скульптора. Було вже пізно, з вулиці тільки зрідка долинав шум вантажівок і сирени машин швидкої допомоги.

Мені сподобалося, що роботи скульптора були позбавлені методичності та зайвої повчальності, і що в кожній відчувалась якась загадка, й часом тільки після тривалого споглядання вдавалося збагнути, який саме різновид насильства вона символізує; його скульптури здавалися водночас наївними та промовистими, в кожному разі в них не вчувалося ні смакування жахів, ні намагання розчулити. Навіть тортури – крайній вияв насильства, уособлення жаху заціпеніння та самотності – були передані без сумнівного зловживання подробицями, притаманного стільком плакатам, художнім творам і фільмам, що приходили мені на пам’ять, також непевну, також надто схильну зберігати якісь картини й відтворювати їх задля бозна-якої похмурої втіхи. Я подумала, що, якщо писатиму текст, про який просив скульптор, якщо я писатиму текст, про який ти просив, – сказала я йому, – то він скидатиметься на ці фігурки, я не спокушуся на легкість, із якою надто часто пишуться такі речі.

– Це твоя справа, Ноемі, – озвався він. – Я знаю, це непросто, в наших споминах стільки крові, що часом почуваєшся винним, ставлячи їм перепони, стримуючи їх, аби вони не накрили тебе з головою.

– І ти це кажеш мені. Подивись на цю вирізку з газети, я знайома з жінкою, чий підпис тут стоїть, і знаю дещо з розповідей друзів. Відтоді минуло три роки, але це могло статися вчора ввечері або відбувається просто зараз у Буенос-Айресі чи Монтевідео. Я саме збиралася до тебе, коли одержала листа від одного приятеля й у конверті завважила цю вирізку. Налий-но мені ще кави та прочитай, хоча в цьому немає потреби після того, що ти мені показав, але, мабуть, мені все-таки полегшає, якщо ти теж це прочитаєш.

І ось що він прочитав:

Я, що нижче підписалася, Лаура Беатріс Бонапарте Бруштейн, домашня адреса: вулиця Атояк, будинок 26, район 10, Колонія Кваутемок, Мехіко-5, Федеральний округ, хочу надати громадськості таке свідчення:

1. Аїда Леонора Бруштейн Бонапарте, народжена 21 травня 1951 року в Буенос-Айресі, Аргентина, за фахом учителька початкових класів.

Суть події: О десятій ранку 24 грудня 1975 року її затримали військовослужбовці аргентинської армії (батальйон 601) на її роботі, у Вілья Місерія Монте Чінголо, неподалік від столиці.

Напередодні в цьому містечку точився бій, унаслідок якого загинуло понад сто осіб, у тому числі місцевих жителів. Після затримання мою дочку перевезли до казарми батальйону 601.

Там її, як і інших жінок, катували. Тих, хто вижив після тортур, розстріляли в ту ж таки різдвяну ніч. Серед них була і моя дочка.

Поховання загиблих у бою й затриманих цивільних осіб, у тому числі й моєї дочки, відклали майже на п’ять діб. Усі тіла, і серед них тіло моєї дочки, за допомогою екскаватора були перевезені з території батальйону до поліцейського відділку в Ланусі, а звідти на цвинтар Авельянеди, де їх поховали в братській могилі.

Я й далі сиділа, втупившись в останню фігурку, що залишалася на столі, уникаючи дивитися в очі скульптору, котрий мовчки читав вирізку з газети. Вперше розчула цокання стінного годинника у передпокої – єдине, що можна було розчути о цій порі, коли вулиця все більше порожніла; тихий звук, наче то був нічний метроном, здавався боязкою спробою підтримати плин часу в цьому проваллі, де ми опинилися вдвох і яке охоплювало кімнату в Парижі та вбогий квартал у Буенос-Айресі, в проваллі, що скасовувало календарі й залишало нас віч-на-віч із «цим», віч-на-віч із тим, що ми могли визначати хіба що як «це», бо всі визначення були вже вжиті, всі прояви жаху виявилися б заяложеними та брутальними.

– Тих, хто вижили після тортур, розстріляли в ту ж таки різдвяну ніч, – прочитав уголос скульптор. – Можливо, їм дали по здобній булочці та склянці сидру, пам’ятаєш, в Аушвіці дітям, перш ніж відправити їх у газову камеру, давали льодяники.

Мабуть, він щось-таки завважив на моєму лиці, бо зробив вибачливий жест, а я опустила очі й запалила нову сигарету.

Мене офіційно сповістили про вбивство моєї дочки в суді номер 8 міста Ла-Плати 8 січня 1976 року. Потім мене доправили до поліцейського відділку в Ланусі, де після тригодинного допиту повідомили місце поховання. Мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24. Те, що залишилося від її тіла, мені не могли видати, бо це військова таємниця. Наступного дня я подалася на цвинтар Авельянеди, намагаючись відшукати ділянку номер 28. Поліцейський інспектор сказав мені, що там я знайду «те, що від неї залишилося, бо те, що їм тоді передали, не можна було назвати людськими тілами». Поховання виявилося квадратом недавно перегорненої землі завбільшки п’ять на п’ять метрів, десь у глибині цвинтаря. Я можу показати це місце. Було страшно усвідомлювати, в який спосіб убили й поховали понад сто осіб, і серед них мою дочку.

2. За таких жахливих обставин і з огляду на цю неймовірну жорстокість я, що мешкаю за адресою: вулиця Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, Буенос-Айрес, у січні 1976 року подала позов проти аргентинської армії за вбивство. Я зробила це через той-таки цивільний суд номер 8 міста Ла-Плати.

– Але ж усе це намарно, – скульптор махнув рукою. – Намарно, Ноемі. Я місяцями роблю ці дурнички, ти пишеш книжки, ця жінка викриває безчинства, ми їздимо на конгреси та «круглі столи», де висловлюємо свій протест, ми майже починаємо вірити, нібито щось змінюється, коли раптом тобі вистачає двох хвилин читання, щоб знову збагнути правду, щоб…

– Годі, я зараз думаю про те саме, – з прикрістю, бо мусила це сказати, мовила я. – Але якщо мені приходять до голови такі думки, то це так, наче послати їм телеграму: я на вашому боці, до того ж ти сам чудово знаєш, що прокинешся завтра й одразу візьмешся за нову скульптуру, і матимеш певність, що я сиджу за друкарською машинкою, і розмірковуватимеш про те, що нас багато, хоча насправді нас мало, і що незмірність сил не є й ніколи не буде підставою, щоб мовчати. Кінець проповіді. Ти дочитав до кінця? Я мушу йти.

Він заперечливо похитав головою та показав на кавник.

Після того, як я скористалася своїм законним правом, сталися такі події:

3. У березні 1976 року Адріан Сайдон, аргентинець, двадцяти чотирьох років, службовець, наречений моєї дочки, був убитий на одній із вулиць Буенос-Айреса поліцаями, які повідомили про це його батька. Його тіло не віддали батькові, доктору Абрагаму Сайдону, оскільки йшлося про військову таємницю.

4. Сант’яго Бруштейн, аргентинець, народжений 25 грудня 1918 року, батько моєї вбитої дочки, про яку згадувалося в пункті один, професор-біохімік, лабораторія в місті Морон.

Суть події: 11 червня 1976 року о 12 годині дня до його помешкання по вулиці Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, увійшло кілька військових у цивільному. Мій чоловік, якого доглядала медсестра, був прикутий до ліжка після інфаркту, і, на думку лікарів, жити йому залишалося місяці три. Військові запитали його про мене й інших дітей, а тоді додали: «Як ця єврейська свиня насмілилася подавати позов за вбивство проти аргентинської армії?» Потім його змусили підвестися й заштовхали в автівку, не дозволивши прихопити навіть ліки.

За словами свідків, у його затриманні були задіяні близько двох десятків армійських і поліцейських машин. Про нього ми більше нічого не чули. З неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати.

– А я тут, за тисячі кілометрів, обговорюю з видавцем, на якому папері друкувати знімки скульптур, формат, обкладинку.

– Ти ба, любий, а я саме зараз пишу оповідання – і знаєш, про що? – про пси-хо-ло-гіч-ні проблеми дівчини в період статевого визрівання. Годі себе картати, досить із нас справжніх мордувань.

– Я знаю, Ноемі, знаю, чорт забирай. Але з нами завжди відбувається те саме, нам завжди доводиться визнавати, що все сталося в іншому місці, в інший час. Ми ніколи не були й не будемо там, де можливо…

(Я пригадала, що дівчинкою читала щось, здається в Огюстена Т’єррі [25] 25
  Жак Ніколя Огюстен Т’єррі (1795–1856) – французький історик.


[Закрыть], про якогось святого, котрий навернув до християнства Хлодвіга [26] 26
  Хлодвіг (бл. 465–511) – король франків.


[Закрыть] та його народ, і коли він розповідав Хлодвігові про бичування та розпинання Ісуса, король підхопився зі свого трону й, стряснувши списом, вигукнув:

«Ох, якби ж то я з моїми франками був там» – диво нездійсненного бажання, той самий безсилий гнів, що його відчував скульптор, котрий знову поринув у читання.)

5. Патрісія Вілья, аргентинка, народжена в Буенос-Айресі в 1952 році, журналістка, працювала в агентстві Інтер Прес Сервіс, сестра моєї невістки.

Суть події: Вона та її наречений, Едуардо Суарес, також журналіст, були заарештовані у вересні 1976 року та відправлені до генерального управління федеральної поліції Буенос-Айреса. За тиждень після їхнього затримання її матір, яка зробила офіційний запит, сповістили, що, на жаль, сталася помилка. Їхні тіла не були повернуті рідним.

6. Ірене Моніка Бруштейн Бонапарте де Гінзберг, двадцяти двох років, художниця, одружена з Маріо Гінзбергом, виконробом, двадцяти чотирьох років.

Суть події: 11 березня 1977 року о 6 годині ранку до їхнього помешкання ввійшов з’єднаний загін військових і поліцаїв, які забрали подружжя, залишивши їхніх дітей, Вікторію, віком два роки й шість місяців, і Уго Роберто, віком рік і шість місяців, на порозі їхньої домівки. Ми негайно подали скаргу щодо habeas corpus [27] 27
  Habeas corpus (лат.) – право недоторканності особи.


[Закрыть], я – до консульства Аргентини в Мехіко, батько Маріо, мій сват, – у Буенос-Айресі. Я клопотала за свою дочку Ірене та за Маріо, викриваючи цей жахливий перебіг подій перед ООН, Організацією американських держав, Міжнародною амністією, Європейським парламентом, Червоним Хрестом тощо.

Але досі я не отримала інформацію щодо того, де їх утримують. Я щиро сподіваюся, що вони ще живі.

Як матір, позбавлена можливості повернутися до Аргентини через наведені вище факти переслідування нашої родини, і оскільки всі передбачені законом заходи вичерпані, я звертаюся до організацій і осіб, які обстоюють права людини з проханням ініціювати необхідні процедури з тим, щоб мені повернули мою дочку Ірене та її чоловіка Маріо і таким чином зберегли їхні життя та свободу. Підписано мною, Лаурою Беатріс Бонапарте Бруштейн. (газета «Ель Паїс», жовтень 1978 року, передруковано в «Денунсія», грудень 1978 року).

Скульптор повернув мені газетну вирізку, ми вже не мали сил говорити, бо обоє буквально падали з ніг від утоми; я відчула: він задоволений, що я погодилася написати коментар до його книжки, і щойно тепер я збагнула, що він до останньої миті сумнівався, бо про мене подейкують, нібито я дуже зайнята жінка, можливо, навіть егоїстка, в кожному разі письменниця цілком занурена в свої справи. Я запитала, чи є поблизу стоянка таксі, і вийшла на безлюдну, холодну й занадто широку, як на мене, паризьку вулицю. Вітер шмагонув мені в обличчя, змусивши підняти комір пальта, я чула глухий стукіт власних підборів, що розбуркав тишу, відбиваючи ритм, у якому втома та нав’язливі думки без кінця повторюють ту саму мелодію чи рядок із вірша, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, я спробувала відігнати цю хвилю, що наринула на мене, намагаючись дихати глибоко, подумки зосередившись на завтрашній роботі; не знати чому перейшла на інший бік вулиці, хоча в цьому не було жодної потреби, бо вулиця виходила на площу Шапель, де я сподівалася піймати таксі, тож було однаково, яким боком іти, я просто перейшла, не маючи навіть сил запитати себе, навіщо так учинила.