Текст книги "Поза часом"
Автор книги: Хуліо Кортасар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)
Друга поїздка
Циклону Моліні мене відрекомендував малюк Хуарес якось увечері після боїв, Хуарес невдовзі подався до Кордоби на підробітки, а я й далі час від часу зустрічався з Циклоном у кав’ярні на вулиці Майпу – зараз її вже немає – майже кожної суботи після боксу. Можливо, ми заговорили про Маріо Прадаса ще того, першого разу – Хуарес був одним із найпалкіших уболівальників Маріо, хоча не більшим за Циклона, бо Циклон був спаринг-партнером Маріо, коли той готувався до поїздки в Сполучені Штати, і пам’ятав про Маріо багато чого – і як він бив, і його знамениті пригинання до самого помосту, і чудовий удар лівою, і незворушну стійкість. Ми всі стежили за кар’єрою Маріо, і коли після боксу зустрічалися в кав’ярні, хтось неодмінно згадував Маріо, і тоді розмови за столиком вщухали, хлопці мовчки курили, а тоді починалися спогади, зауваження, часом суперечки про дати, суперників і поєдинки. Тут Циклон мав перевагу над іншими, він мав що сказати, бо був спарингпартнером Маріо Прадаса, до того ж вони приятелювали, він завжди згадував, що саме Маріо домовився про його перший кваліфікаційний бій у Луна-парку в ті часи, коли ринг приваблював більше претендентів, ніж ліфт у якомусь міністерстві.
– Я тоді програв по очках, – повторював у таких випадках Циклон, і ми всі сміялися, нам здавалося кумедним, що він так кепсько віддячив Маріо за послугу. Однак Циклон не ображався, а надто на мене, адже Хуарес сказав йому, що я не пропускаю жодного бою й нібито я така собі ходяча енциклопедія в усьому, що стосується чемпіонів світу, починаючи від Джека Джонсона. Можливо, через те Циклон полюбляв зустрічатися зі мною суботніми вечорами в кав’ярні сам-на-сам і довго розмовляти на спортивні теми. Йому подобалося дізнаватися про часи Фірпо, для нього це були справжні легенди, і він тішився, мов хлопчак; Гіббонс, Танні, Карпентьєр – я переповідав йому якісь подробиці, я й сам полюбляв витягати на поверхню спогади, які не цікавили ні мою дружину, ні дочку, сам розумієш. До того ж
Циклон і далі брав участь у кваліфікаційних боях, вигравав і програвав приблизно по-рівному, не просуваючись нагору: він був із тих, кого публіка знала, але не відчувала особливих симпатій, лише один чи два голоси зрідка підтримували його під час нудного додаткового поєдинку. Тут нічого не вдієш, і він це знав, він не володів сильним ударом, йому бракувало техніки, а в наш час було стільки вправних легковаговиків; звісно, я не казав йому цього, говорив, що він пристойний боксер, який заробляє свої кілька песо, б’ючись так, як тільки може, з однаковим гумором, незалежно від того, виграв чи програв; він був наче тапер у барі чи актор другого плану, розумієш, робив свою справу якось байдуже, я ніколи не помічав, щоб після матчу він якось змінився; Циклон заходив до кав’ярні, якщо не був дуже побитий, ми пили пиво, а він чекав на коментарі й вислуховував їх, лагідно посміхаючись, розповідав мені власну версію бою, як він бачив це на рингу, часом вона дуже відрізнялася від моєї, побаченої з партеру, ми раділи або мовчали, залежно від обставин, пивом відзначали перемогу чи загоювали рани, гарний хлопець Циклон, друзяка. І треба ж було, щоб це сталося саме з ним, він і сам не зрозумів до пуття чому, в такі речі і віриш, і не віриш, а почалося все зненацька, після бою, який він програв, а тоді другий закінчив у нічию, було це восени, а от якого року, не пам’ятаю, стільки часу збігло.
Знаю лише, що перед тим, як це почалося, ми знову говорили про Маріо Прадаса й Циклон істотно переважав мене, коли йшлося про Маріо, про нього він знав більше, ніж будь-хто, хоча й не поїхав із ним до Сполучених Штатів на бій за звання чемпіона світу, бо тренер відібрав лише одного спаринг-партнера, бо в Сполучених Штатах їх удосталь, і він узяв Хосе Каталано, але все одно Циклон був у курсі всього завдяки приятелям і газетам, у курсі всіх поєдинків, виграних Маріо аж до того вечора, коли той бився за звання чемпіона, і того, що сталося згодом і чого ніхто з нас не міг забути, але Циклону було гірше за всіх, це була наче рана, що вчувалася в його голосі й тьмяніла в очах, коли він про це згадував.
– Тоні Джарделло, – повторював він. – Тоні Джарделло,
скурвий син.
Я ніколи не чув, щоб він обзивав когось, хто перемагав його самого, в кожному разі він їх не матюкав. Те, що Джарделло здолав Маріо Прадаса, не вміщалося у нього в голові, а мірою того, як він дізнавався про той бій, з подробиць, які він складав до купи, читаючи газети й вислуховуючи очевидців, у глибині його душі міцніло відчуття, що він не прийме цієї поразки; він мовчки шукав хоч якогось пояснення, яке б змінило все, що зберігала його пам’ять, а надто те, що сталося потім, коли Маріо не зміг оговтатися після нокауту, який за десять секунд переінакшив усе його життя, бо після того випадку воно нестримно покотилося вниз, два-три насилу виграних чи зведених унічию поєдинки з типами, які доти не встояли б проти нього й чотирьох раундів, а далі забуття й за кілька місяців смерть, та й помер Маріо наче собака від якоїсь такої хвороби, що навіть лікарі не збагнули, що це з ним було, і до того ж у Мендосі, де він не мав ні вболівальників, ні друзів.
– Тоні Джарделло, – повторював Циклон, втупившись у пиво. – Скурвий син.
Лише одного разу я наважився сказати йому, що ніхто не сумнівався в перевазі Джарделло над Маріо, і найкращий доказ того – те, що він і через два роки залишається чемпіоном світу, тричі захистивши свій титул. Циклон вислухав мене мовчки, я ніколи більше йому цього не казав, але й він відтоді вже ніколи не лаявся, наче щось зрозумів. Певно, я дещо плутаюсь у часі, либонь, саме тоді й відбувся його поєдинок – уже наприкінці, оскільки того вечора нічого кращого не було – з шульгою Агінагою, коли Циклон, провівши перші три раунди в звичній манері, на четвертий вихопився на ринг, наче той велосипед, і за сорок секунд змусив шульгу повиснути на канатах. Того вечора я сподівався зустріти Циклона в кав’ярні, але він, напевно, подався святкувати з друзями або додому (він був одружений з однією дівулею з Лухана і дуже її кохав), залишивши мене без коментарів. Звісно, після цього я не здивувався, коли в Луна-парку йому організували головний бій вечора із Рохеліо Коджо, знаменитістю з Санта Фе, і хоча я боявся, що для Циклона все скінчиться кепсько, однаково прийшов повболівати за нього й присягаюся, не йняв віри тому, що бачив, бо спочатку все йшло, як завжди, і після трьох раундів Коджо мав незначну
перевагу, тож я вже був подумав, що перемога над шульгою – то чиста випадковість, коли раптом Циклон почав атакувати, майже не дбаючи про захист, пішов напролом, і ось уже Коджо повиснув на ньому, мов на вішаку, ошелешені глядачі попідхоплювалися з місць, а Циклон на раз-два поклав суперника на вісім секунд, а тоді майже одразу викинув уперед руку й поклав його так, що галас після того удару, либонь, було чути на Травневій площі. Ось тобі й маєш, як казали в ті часи.
Того вечора Циклон зайшов до кав’ярні з ватагою підлесників, яких ніколи не бракує біля переможців, однак посвяткувавши з ними трохи й сфотографувавшись, він наблизився до мого столика й сів, наче хотів, щоб йому дали спокій. Він не виглядав стомленим, хоча Коджо сильно розсік йому брову, та найбільше мене здивувало те, що дивився він якось інакше, начеб про щось запитуючи мене чи себе; раз по раз він потирав правий зап’ясток і знову спрямовував на мене дивний погляд. Я, сказати правду, був такий приголомшений тим видовищем, що чекав, поки він озветься, але зрештою був змушений викласти свої міркування; гадаю, Циклон уторопав, що я досі не йняв віри: шульга й Коджо, менш ніж за два місяці та ще й так, що мені бракувало слів.
Пригадую, кав’ярня спорожніла, проте господар дозволив нам сидіти скільки завгодно, навіть після того, як опустив металеві грати. Циклон вихилив ще один кухоль пива і знову потер пошкоджений зап’ясток.
– Це, мабуть, Алесіо, – мовив він, – самому таке важко збагнути, але, напевне, це поради Алесіо.
Він промовив це, наче затикаючи діру, не надто вірячи власним словам. Я не знав, що він змінив тренера, і, звісно, мені теж здалося, що вся справа в цьому, однак тепер, обдумуючи все заново, відчуваю, що тоді він мене не переконав. Певна річ, такий чоловік як Алесіо міг чимало зробити для Циклона, але ж і такий нокаут не з доброго дива трапився. Циклон дивився на свої руки, потирав зап’ясток.
– Не знаю, що це зі мною, – проказав, наче соромлячись. – Щось таке розпирає зненацька, старий, обидва рази те саме.
– Просто ти тренуєшся, чудило, – озвався я, – тому така різниця.
– Нехай, але ось так, зненацька… Може, Алесіо чаклун?
– А ти роби свою справу, та й потому, – я спробував відбутися жартом, аби вивести його з цієї, як мені здавалося, прострації, – по-моєму, тепер з тобою ніхто не впорається, Циклоне.
Так воно й сталося, після бою з Котом Фернандесом, ніхто вже не сумнівався, що дорога відкрита, та сама дорога, яку за два роки перед тим пройшов Маріо Прадас, – пароплав, два-три попередні поєдинки, а тоді виклик чинному чемпіонові. Для мене настали кепські часи, я віддав би все, що завгодно, аби супроводити Циклона, але не міг поїхати з Буенос-Айреса; я проводив із ним увесь вільний час, ми часто бачилися в кав’ярні, хоча тепер Алесіо наглядав за ним і обмежував у пиві й інших таких речах. Востаннє ми зустрілися після його бою з Котом; як зараз пам’ятаю, Циклон розшукав мене в переповненій кав’ярні й попросив прогулятися з ним портом. Він сів у автівку й не дозволив Алесіо приєднатися до нас; ми вийшли в одному з доків і побрели, роздивляючись пароплави. Щойно він мене попросив прогулятися, я одразу здогадався, що Циклон хоче мені щось сказати; я завів розмову про поєдинок, про те, що Кіт тримався до кінця, це знов-таки скидалося на затикання дірок, бо Циклон хоч і глядів на мене, але слухав неуважно, тільки мовчки хитав головою, так, Кіт, авжеж, з Котом треба пильнувати.
– Спочатку я здорово перепудився, – сказав я. – Тобі потрібен час для розігріву, а це небезпечно.
– Знаю, чорт забирай. Алесіо просто звіріє щоразу, гадає, буцімто я це навмисне чи придурююся.
– Це кепсько, на цьому тебе можуть підловити. І тоді…
– Еге ж, – Циклон вмостився на бухті линви, – тоді на мене чекає мій Тоні Джарделло.
– Отож-то й воно, друже.
– Звісно, Алесіо має рацію, і ти також. Знаєш, цього ніхто не розуміє. Я й сам не розумію, чого це мушу чекати.
– Чого чекати?
– Хтозна, поки розіпре, – Циклон відвернувся.
Не повіриш, не те, щоб його слова захопили мене зненацька, а проте я не знав, що сказати, а Циклон не дав мені часу виплутатися з цієї халепи, втупився мені просто в очі, наче перш ніж на щось зважитися.
– Ти здогадуєшся, – озвався він нарешті. – Ні з Алесіо, ні з кимось іншим я не можу довго про це розводитися, бо доведеться-таки затопити по пиці, не люблю, коли мене мають за дурника.
Я зробив те, що роблять завжди в таких випадках: поклав руку йому на плече і міцно стиснув.
– Ні чорта я не здогадуюся, але дякую тобі, Циклоне.
– Ми з тобою принаймні можемо поговорити, – мовив Циклон. – Як того вечора, після бою з Коджо, пам’ятаєш? Ти здогадався і сказав мені: «Роби свою справу».
– Не знаю, про що я там здогадався, просто було б добре, якби так тривало і далі, от я й сказав і, мабуть, не лише я.
Він глянув на мене, мовби даючи зрозуміти, що справа не тільки в цьому, й засміявся. Ми обидва сміялися, щоб заспокоїти нерви.
– Дай-но сигарету, поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом.
Ми курили, задивившись на ріку, нам в обличчя віяв вологий опівнічний вітерець.
– Отакі справи, – проказав Циклон, мовби тепер йому було легше говорити. – Я не можу нічого вдіяти, мушу битися й чекати, коли це станеться. Колись мене нокаутують, і гаплик, саме цього я й боюся.
– Просто тобі потрібен час для розігріву, от і все.
– Ні, – заперечив Циклон, – ти чудово знаєш, що не про це йдеться. Дай-но ще сигарету.
Я чекав, не знати чого, а він курив, задивившись на ріку, втома після бою потроху змагала його, треба було повертатися до центру міста. Мені важко давалися слова, клянуся, але після всього цього я мусив його запитати, ми не могли залишити це просто так, бо було б іще гірше, адже Циклон привіз мене до порту, щоб щось сказати, і ми не могли залишити це просто так.
– Ніяк не второпаю, що ти маєш на увазі, – мовив я, -
але, мабуть, я думаю про те саме, що й ти, інакше взагалі
годі зрозуміти, що з тобою коїться.
– Що коїться, ти й сам знаєш, – відказав Циклон. – А от що про це думати, підкажи.
– Не знаю, – я ледве здобувся на відповідь.
– Завжди те саме, починається з розслабленості, я нічого не усвідомлюю, Алісіо щось кричить у вухо, гонг, і коли виходжу на ринг, все мовби тільки починається, я не можу тобі цього пояснити, диво та й годі. Якби не суперник, шульга чи Кіт, у мене було б таке враження, нібито я сплю чи щось таке, а потім навіть не знаю, що це зі мною, все закінчується надто швидко.
– Ти маєш на увазі для суперника, – пожартував я.
– Так, але й для мене теж, коли рефері піднімає мою руку, я вже нічого не відчуваю, начеб повернувся звідкілясь і нічого не розумію, і тільки потім потроху приходжу до тями.
– Нехай так, – озвався я, не знаючи, що казати, – нехай так, можливо, все так і є, хтозна. Питання в тому, що треба йти до кінця і не псувати собі кров, шукаючи пояснень. Мені чомусь здається, що тебе розпирає, бо ти сам цього хочеш, і це чудово, і годі про це.
– Авжеж, – згодився Циклон, – мабуть, справа в тому, що я сам цього хочу.
– Але ти не зовсім у цьому впевнений.
– Як і ти, бо й тобі не віриться.
– Облиш, Циклоне. Ти хочеш нокаутувати Тоні Джарделло, гадаю, з цим усе ясно.
– Воно-то ясно…
– І по-моєму, ти хочеш зробити це не лише через себе.
– Ага.
– І тоді тобі полегшає, еге ж?
Ми поверталися до автівки. Мені здалося, що мовчання Циклона підтверджувало те, що весь цей час сковувало нам язики. Зрештою це теж був спосіб сказати йому все так, щоб не залишити місця для страху, розумієш? Циклон висадив мене на автобусній зупинці; їхав він повільно, дрімав за кермом. Аби тільки нічого з ним не трапилося, поки дістанеться додому; я непокоївся, але на другий день побачив фотографії та інтерв’ю, яке у нього взяли вранці. Там, звісно, йшлося про плани, про поїздку на північ, про вечір великого бою, що поволі наближався.
Я вже тобі казав, що не зміг супроводити Циклона, але ми з ватагою обмінювалися інформацією, не випускаючи найменшої подробиці. Так було й під час поїздки Маріо Прадаса – спершу новини про тренування в Нью-Джерсі, потім бій із Гроссманом, відпочинок у Маямі, листівка Маріо в «Графіко», де він писав про полювання на акул чи щось таке, тоді поєдинок із Аткінсом, контракт на бій за звання чемпіона світу, дедалі прихильніші статті в американських газетах і наприкінці (хоч як це прикро, я кажу «наприкінці» й це щира правда, чорт забирай) той вечір поєдинку з Джарделло, ми так і прикипіли до радіо, п’ять раундів унічию, шостий за Маріо, сьомий унічию, вже наприкінці восьмого голос коментатора аж захлинається, він лічить секунди, кричить, що Маріо підводиться, знову падає, знову лічба секунд, цього разу до кінця, Маріо в нокауті, потім фото, наче для того, щоб ми знову пережили цей удар долі, Маріо в своєму кутку, Джарделло кладе йому на голову рукавичку, це кінець, кажу тобі, кінець усьому, про що ми мріяли з Маріо, від часів Маріо. Тож мене анітрохи не здивувало, що не один тутешній журналіст, коментуючи поїздку Циклона, натякав на символічний реванш, як вони це називали. Чемпіон тим часом очікував на суперників і долав їх одного за одним, скидалося на те, що Циклон ішов слідами тієї, першої поїздки і мусив упоратися з усіма тими самими завадами, які янкі зводили на шляху кожного претендента на чемпіонський титул, а надто коли той був чужаком. Щоразу, читаючи ці статті, я думав про те, що, якби Циклон був зі мною, ми б не обговорювали їх, а лише мовчки перезирнулися, розуміючи один одного не так, як інші люди. Втім Циклон, мабуть, теж думав про це, навіть не читаючи газет; кожен день був для нього репетицією чогось такого, від чого зводило шлунок, але він не хотів говорити про це ні з ким, як говорив би зі мною, хоча ми й не говорили про щось особливе. Коли він у четвертому раунді подолав першого суперника, такого собі Дока Пінтера, я надіслав йому вітальну телеграму і він відповів мені також телеграмою: «Роблю свою справу. Обіймаю». Потім був бій із Томі Бардом, який за рік перед тим протримався п’ятнадцять раундів проти Джарделло; Циклон нокаутував його в сьомому, годі й казати, як шалів Буенос-Айрес, ти ще був голопуцьком і не пам’ятаєш, що тоді діялося, – були такі, що не вийшли на роботу, на фабриках колотнеча й, либонь, ніде не залишилось ані пляшки пива. Вболівальники були впевнені, що з наступним боєм не буде проблем, і вони мали рацію, бо Гуннер Вільямс вистояв проти Циклона лише чотири раунди. Тепер починалося найгірше, відчайдушне очікування дванадцятого квітня, весь останній тиждень ми щовечора зустрічалися в кав’ярні на вулиці Майпу, приносили газети й знімки, робили припущення, але в день бою я залишився вдома сам, ще буде час відзначити з ватагою перемогу, тепер ми з Циклоном мусимо бути поруч, через радіоприймач, через щось таке, від чого в мене перехоплювало подих, і тому я весь час пив, курив і казав Циклонові всілякі дурниці, то сидячи в кріслі, то з кухні, тиняючись, наче бездомний собака, і думаючи про те, що, можливо, в цю мить думав Циклон, поки йому обмотували зап’ястки, поки оголошували вагу, поки коментатор повторював усе те, що ми знали напам’ять, і спомин про Маріо Прадаса повертався до всіх нас з іншого вечора, який не повинен був повторитися, з яким ми так і не змирились і який хотіли змити, як змиваються міцним ковтком найприкріші речі.
Ти чудово знаєш, що сталося потім, навіщо переповідати, в перших трьох раундах Джарделло показав небувалу швидкість і техніку, в четвертому Циклон потроху добрав смаку, й наприкінці раунду суперникові довелося непереливки, в п’ятому весь стадіон посхоплювався з місць, диктор не встигав коментувати те, що відбувалося в центрі рингу, було неможливо встежити за обміном ударами, він лише вигукував окремі слова, і майже в середині раунду прямий удар Джарделло, Циклон ухилився й пропустив боковий, від якого впав долілиць і вже не піднявся до кінця лічби, голос коментатора плакав і волав, склянка розбилася об стіну, а наступної миті я розбив пляшку об радіоприймач, Циклон у нокауті, друга поїздка скінчилася так само, як і перша, снодійні пігулки, бозна-що, о четвертій ранку лава на якійсь площі. Трясця їхній матері, старий.
– Що тут говорити, звісно, ти мені скажеш, мовляв, такий уже закон рингу й ще якусь дурню, просто ти не знав Циклона, то й не маєш псувати собі кров. А ми тут плакали, уявляєш, купа народу плакала поодинці чи разом із ватагою, і чимало хто гадав і казав, нібито, зрештою, так навіть на краще, бо Циклон ніколи б не змирився з поразкою і краще, що все скінчилося саме так – вісім годин коми в лікарні і кінець. Пригадую, в якомусь журналі написали, що він єдиний з усіх так ні про що й не взнав, ти ба, який розумник той скурвий син, хто це написав. Не розповідатиму про те, що тут було, коли його привезли, – після Гарделя [67] 67
Карлос Гардель (1890–1935) – аргентинський актор, співак, виконавець танго, відомий на батьківщині як «король танго».
[Закрыть] другого такого бучного похорону в Буенос-Айресі не бачили. Я відійшов од ватаги з кав’ярні, бо краще почувався на самоті, спливло бозна-скільки часу, перш ніж я випадково зустрів на перегонах Алесіо. Він саме завзято працював із Карлосом Віго – ну, ти знаєш, яку кар’єру зробив цей хлопець, – але за пивом пригадав, якими друзями були ми з Циклоном, і сказав мені це, якось дивно сказав, позираючи на мене так, начебто сам до ладу не знав, чи повинен цé говорити, чи, може, говорив тільки тому, що потім хотів сказати мені щось іще, щось таке, що підточувало його зсередини. Алесіо був чоловіком неговірким, а я, згадуючи Циклона, курив сигарету за сигаретою й раз по раз замовляв пиво, коротаючи час і з приємністю відчуваючи, що поруч сидить людина, яка була добрим другом Циклону й зробила для нього все, що могла.
– Він дуже тебе любив, – мовив я в якусь мить, бо відчував, що це справді так і варто це йому сказати, навіть якщо він знав. – Перед поїздкою завжди говорив про тебе, як про рідного батька. Пригадую, якось увечері, коли ми залишилися вдвох, він попросив у мене сигарету і додав: «Поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом».
Алесіо похнюплено замислився.
– Еге ж, – озвався нарешті, – гарний був хлопець, я ніколи не мав із ним проблем, часом утече кудись ненадовго, а тоді вернеться – сумирний такий, слухняний, а я ж такий зануда, усі кажуть.
– Ох, Циклон…
Ніколи не забуду, як Алесіо звів голову й глянув на мене так, мовби раптом на щось зважився, наче надійшла мить,
на яку він довго чекав. – Мене не обходить, що ти подумаєш, – проказав він, чітко вимовляючи кожне слово з акцентом, в якому досі вчувалася його рідна Італія. – Я розповім тобі це, бо ти був його другом. Прошу тебе лише про одне, але якщо ти вважаєш, буцімто я переступив межу, не відповідай, я й так знаю, що ти нікому не прохопишся ні словом.
Я втупився в нього, і раптом перед моїми очима знову постав той вечір у порту і вологий вітер, що обдавав наші з Циклоном обличчя.
– Його привезли до лікарні й зробили трепанацію, бо лікар сказав, що стан важкий, але його можна врятувати. Справа була не лише в тому ударі, найгіршим виявилося те, що він сильно забив потилицю, коли впав на брезент, я це бачив на власні очі й чув хряскіт, крізь крики я чув хряскіт, старий.
– Гадаєш, його могли врятувати?
– Хтозна, зрештою, я за своє життя бачив і гірші нокаути. До другої години ночі його вже прооперували, я чекав у коридорі, нас до нього не пускали, там були два чи три аргентинці й кілька американців, але зрештою залишився тільки я і ще хтось із персоналу лікарні. Десь о п’ятій до мене вийшов якийсь тип, я не дуже петраю в англійській, проте збагнув, що вже нічого не вдієш. Цей тип був якийсь переляканий, старий санітар, негр. Коли я побачив Циклона…
Мені здалося, що він замовк остаточно, руки в нього тремтіли, він відсьорбнув пива й заляпав сорочку.
– Я ніколи не бачив нічого такого, брате. Його наче катували, наче хтось хотів помститися йому бозна за що. Я не можу тобі цього пояснити, він увесь був якийсь порожній, начеб із нього висмоктали всю кров, вибач, що я це тобі кажу, але я не знаю, як пояснити, це було так, ніби він сам хотів вийти з себе, видертися назовні, розумієш. Наче здута камера, наче поламана лялька, розумієш, але ким поламана й навіщо? Гаразд, іди, якщо хочеш, не дозволяй мені говорити.
Коли я поклав йому на плече руку, то згадав, що й Циклонові того вечора в порту, і Циклонові я теж поклав руку на плече.
– Як хочеш, – відповів я. – Ми з тобою цього не збагнемо, хтозна, а може, й збагнемо, але не повіримо. Я знаю лише, що це не Джарделло вбив Циклона, Джарделло може спати спокійно, бо це був не він, Алесіо.
Той, звісно, нічого не зрозумів, як і ти, судячи з твого лиця.
– Таке трапляється, – озвався Алесіо. – Авжеж, провини
Джарделло тут немає, ти міг цього й не казати.
– Знаю, але ти розповів мені те, що бачив, і я повинен тобі віддячити. Я віддячу тобі тим, що теж скажу дещо, перш ніж піти. Хоч як нам шкода Циклона, однак, мабуть, існує інший, якого мені вдвічі більше шкода, але навіщо говорити далі – ні Алесіо тоді нічого не второпав, ні ти зараз. А я, хтозна, що я сам зрозумів; я розповідаю тобі це просто так, сказати правду, я й сам не знаю, навіщо це тобі розповідаю, мабуть, тому, що вже старий і надто балакучий.
