Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

– І тих десять років були для вас довгими? – прошепотіла вона мені на вухо.

– Так, – відповів я. – Здалися страшно довгими. Дуже довгими – і марними…

Обіпершись на поруччя дивана, вона злегка зігнула шию і всміхнулася. Я вже десь бачив таку усмішку, але де і в кого – ніяк не міг пригадати. Роздягнуті дівчата чимось дуже схожі одна на одну, і це завжди мене бентежило.

– Їдьмо шукати вівцю, – вимовила вона із заплющеними очима. – Як знайдемо – все піде на краще.

Я довго дивився на її обличчя, потім – на вуха. Як на старовинних натюрмортах, її тіло легко огортало м’яке пообіднє світло.

7. Про обмежене, але наполегливе мислення

Ошостій вона вже була одягнена, розчесала волосся перед дзеркалом у ванній, освіжилася одеколоном і почистила зуби. Протягом того часу, сидячи на дивані, я читав «Пригоди Шерлока Холмса». «Мислення мого друга Ватсона обмежене, але надзвичайно наполегливе в досягненні поставленої мети» – такими словами починалося одне оповідання. Яка прекрасна фраза для початку!

– Я сьогодні повернуся пізно, а тому лягайте спати без мене… – сказала вона.

– У тебе робота?

– Ага. Взагалі-то, в мене мав бути вихідний сьогодні, але нічого не поробиш – доведеться вийти на роботу, бо відпустка почнеться завтра.

Вона пішла, але через хвилину двері знову відчинилися.

– Слухайте, а куди ви подінете кота на час подорожі? – запитала вона.

– Правду кажучи, я про це зовсім забув… Та нічого, щось придумаю.

Двері знову зачинилися.

Добувши з холодильника молоко і сирні палички, я спробував нагодувати кота. Той насилу з’їв сир. Зуби в нього були зовсім нікудишні.

У холодильнику не залишилося нічого їстівного для мене, а тому, дивлячись останні телевізійні новини, я мимоволі взявся до пива. Новин, вартих уваги, не було. Як завжди під вечір у неділю, з екрану не сходили сцени в зоопарку. Надивившись на жирафу, слона і панду, я вимкнув телевізор і набрав телефонний номер.

– Я про кота, – сказав я чоловікові у трубку.

– Кота?

– Я тримаю кота.

– І що?

– Якщо я не зможу його комусь залишити, то нікуди не поїду!..

– Притулків для домашніх тварин у твоєму районі скільки завгодно.

– Мій кіт – старий і немічний. Якщо на місяць його посадити у клітку – він здохне!

З трубки долітав виразний – цок-цок-цок! – стукіт пальців об дерев’яний стіл.

– То що?

– Хочу, щоб ви взяли його до себе додому. Сад у вас просторий, тож для одного кота, гадаю, місце знайдеться.

– Це неможливо. Шеф ненавидить котів, а, крім того, у саду збираються птахи. З’явиться кіт – їх уже нічим не привабиш.

– Шеф непритомний, а мій кіт – не настільки спритний, щоб ловити птахів.

Пальці ще кілька разів постукали по столу, а потім зупинилися.

– Гаразд. Я звелю забрати кота водієві – завтра о десятій.

– Я приготую консерви і пісок для туалету, щоб вистачало на якийсь час. Звертаю вашу увагу – коли вони скінчаться, купите такі самі, бо іншої марки він не їсть.

– Подробиці краще викласти моєму водієві безпосередньо під час зустрічі. Здається, я вже тобі казав, що не маю вільного часу.

– Я хотів би мати справу з однією особою. Щоб було чітко відомо, хто несе відповідальність…

– Відповідальність?…

– Іншими словами, я хочу сказати, що ви нічого не дізнаєтеся від мене – навіть якщо вівця знайдеться – у тому разі, коли за моєї відсутності кіт пропаде або здохне.

– Гм-м-м!.. – вимовив чоловік. – Ну, гаразд. Ти трохи помиляєшся у своїх здогадах, але в тебе як дилетанта зовсім непогано виходить. Диктуй поволі – я записую.

– Жирним м’ясом не годуйте. Бо все виблює. У нього зуби слабі, а тому – нічого твердого. Вранці давайте молоко та одну банку консервів, увечері – жменю сушених анчоусів, м’ясо або сирні палички. Пісок намагайтеся змінювати щодня. Загидженого піску він не зносить. Пронос у нього буває часто, і якщо за два дні не пройде – напоїть кота ліками, які припише ветеринар.

Сказавши це, я прислухався до шурхоту ручки на тому кінці телефонної лінії.

– Що далі?… – запитав чоловік.

– У вухах у нього короста завелася, а тому щодня прочищайте вуха тампоном, змоченим оливковою олією. Він цього не зносить, а тому пручатиметься. Будьте уважні – не пробийте йому барабанних перетинок. Якщо вам псуватиме настрій те, що він дряпатиме меблі, щотижня обрізуйте йому кігті. Можна звичайними гострозубцями. Гадаю, бліх у нього немає, але, на всякий випадок, іноді мийте його шампунем проти бліх. Такий шампунь продається у зоомагазині. Після миття витріть кота насухо рушником, розчешіть щіткою і лише потім посушіть феном. Бо інакше застудиться…

У трубці було чути шурхіт ручки по паперу.

– Ще що?..

– Та, мабуть, досить і цього.

Чоловік перечитав записане у трубку. Запис був бездоганний.

– Все правильно?

– Просто чудово!

– Ну, то бувай! – сказав чоловік і поклав телефонну трубку.

За вікном зовсім стемніло. Я порозпихав по кишенях джинсів дрібняки, сигарети і запальничку, взув тенісні кеди і вийшов надвір. Зайшов у знайому закусочну по сусідству і замовив курячу котлету з булочкою. Поки її готували, я сидів і під музику з нової платівки братів Джонсон потягував пиво. Братів Джонсон замінив Біл Візерз, і під його мелодію я з’їв курячу котлету. Потім під «Зоряні війни» Мейнарда Ферґюсона випив каву. А проте відчуття, що я наївся, не з’явилося.

Коли зі столу прибрали чашку з-під кави, я опустив у щілину рожевого телефонного апарата три десятиієнові монети і набрав домашній номер мого компаньйона. Трубку взяв його старший син, учень початкової школи.

– Добрий день! – сказав я.

– Добрий вечір! – поправив він. Я глянув на годинник – хлопець був правий.

Незабаром підійшов сам компаньйон.

– Ну, то як усе обійшлося?

– Зараз можна розповідати? Часом не відриваю тебе від вечері?

– Відриваєш, але це не має значення. Вечеря – так собі, а твоя розповідь, напевне, буде цікавіша.

Я розповів йому в загальних рисах про зустріч з чоловіком у чорному костюмі. Про велетенський автомобіль, простору садибу і старого Шефа на порозі смерті. Про вівцю не згадував. Бо не думав, що він мені повірить, та й розмова могла затягтися. Тож, природно, моя розповідь здалася йому нісенітницею.

– Повна нісенітниця! – сказав компаньйон.

– Розумієш, так вийшло, що про дещо я мушу мовчати. Бо як усе розповім – неприємностей не обберешся. А в тебе ж родина… – при цих словах я згадав його чотирикімнатну квартиру з непогашеним кредитом, дружину, хвору на гіпотонію, двох його не за віком розвинутих синів. – Такі от, друже, справи.

– Зрозуміло.

– Так чи інакше, а завтра мені доведеться вирушати в дорогу. Гадаю, надовго. Місяць, два, три – точно не знаю. А, може, взагалі не повернуся до Токіо.

– Гм-м-м…

– Тому я хочу, щоб усі справи фірми ти перебрав на себе. А я виходжу з гри. Не вистачало, щоб через мене ти мав якісь клопоти. Свою роботу я закінчив, а що стосується так званого спільного керівництва, то його віжки були у твоїх руках, я ж часто байдики бив…

– Але ж без тебе я не дам собі ради з виробничими дрібницями…

– Скорочуй лінію фронту. Інакше кажучи, вертайся до того, що ми робили раніше. Відмовся від усіх замовлень на рекламу і редагування, а зосередься на перекладах. Роби так, як сам недавно казав. Залиш одну секретарку, інших тимчасових працівників звільни. Вони тобі не потрібні. Виплати їм подвійну зарплатню – і ніхто не поскаржиться. Переберись у меншу контору. Доходи, напевне, знизяться, але ж і витрат поменшає. Крім того, моя частка перейде до тебе, а тому твоє становище практично не зміниться. Буде набагато менше клопоту з податками і, як ти колись казав, з експлуатацією. Чого тобі ще треба?

Мій компаньйон замовк і на хвилину задумався.

– Ні, дарма, – заперечив він. – Нічого в мене не вийде…

Я вставив у рот сигарету і заходився шукати по кишенях запальничку. Поки шукав, офіціантка піднесла мені запалений сірник.

– Не журися – все в тебе вийде! Я пропрацював у спілці з тобою не один рік і добре знаю, на що ти здатний.

– Ми працювали в парі, а тому дещо й виходило, – сказав він. – Досі не було в моєму житті такого випадку, щоб мені самому щось вдалося зробити.

– Послухай. Хіба я тобі кажу розширювати виробництво? Ні! Кажу його скоротити. Вернутися до перекладу – ручної роботи, яку ми виконували колись, ще перед промисловою революцією. Для цього буде досить тебе самого із секретаркою, п’ятьох-шістьох перекладачів середньої руки і двох – високої кваліфікації.

– Ти мене не розумієш…

Телефонний апарат дзенькнув, проковтнувши десять ієн. Я запхав у щілину ще три монети.

– Я не такий, як ти, – сказав він. – Ти сам собі даєш раду. А от я не можу. Як не побідкаюся перед кимсь, не дістану поради – кроку вперед не ступлю.

Я прикрив долонею трубку і зітхнув. Знову за рибу гроші! Як про двох козликів: «Чорний білого штурхнув, білий чорного штовхнув»…

– Алло! – звертався компаньйон.

– Я слухаю, – відповів я.

У трубці було чути, як на тому кінці телефонної лінії сварилися його діти з приводу того, який телевізійний канал вибрати.

– Про дітей подумай! – сказав я. Спосіб нападу був недозволений, але в мене не лишилося іншого виходу. – І перестань скиглити! Бо як розпустиш нюні – тоді, вважай, все пропало. Якщо скаржишся на життя, то навіщо було дітей заводити? Аяк обзавівся, то перестань у пляшку заглядати і працюй як слід!

Компаньйон довго мовчав. Офіціантка принесла попільничку. Я жестом замовив пиво.

– Ти все-таки правий, – промовив він. – Спробую… Хоча не певен, що з цього щось вийде…

– Обов’язково вийде! Шість років тому не було ні грошей, ні зв’язків, а стільки зроблено! – сказав я, ковтнувши пива.

– Ти навіть не уявляєш собі, як мені було спокійно разом з тобою, – сказав компаньйон.

– Я ще дам про себе знати.

– Ага…

– Спасибі тобі за всі ці роки. Було так чудово, – сказав я.

– Як справу закінчиш і повернешся до Токіо, то, може, знову спільно попрацюємо?

– Авжеж…

І я поклав трубку.

Однак ми обидва добре знали, що на цю роботу я вдруге не повернуся. Після шести років спільної праці такі речі стають самозрозумілі.

З пляшкою та склянкою в руках я повернувся до стола й далі пив пиво.

Втративши роботу, я відчув на душі полегшення. Життя ставало щораз простішим. Я втратив рідне місто, втратив юність, втратив дружину, а через три місяці втрачу чисельник «двадцять» у власному віці. Я спробував уявити собі, що зі мною станеться в шістдесят. Та марно – не зумів. Адже навіть невідомо, що станеться через місяць…

Я повернувся додому, почистив зуби, переодягнувся у піжаму і, залізши в ліжко, почав читати далі «Пригоди Шерлока Холмса». Об одинадцятій погасив світло і заснув так міцно, що до ранку не прокидався ні разу.

8. Народження Оселедця

Одесятій ранку цей чудернацький автомобіль, схожий на підводний човен, зупинився біля мого під’їзду. Щоправда, з вікна на третьому поверсі він уже не здавався підводним човном, а скоріше металевим печивом. Таким велетенським, що юрба з трьохсот дітей могла б з ним упоратися не раніше, ніж за два тижні. Ми з подружкою сиділи на підвіконні і якийсь час дивилися вниз на нього.

Небо було надзвичайно чистим – настільки чистим, що аж ставало неприємно. Воно викликало в пам’яті сцени з експресіоністських фільмів довоєнного кінематографа. Далеко-далеко в цьому небі мерехтів дивовижно крихітний вертоліт. Без жодної хмаринки, небо здавалося велетенським оком з одрізаними повіками.

Я зачинив вікно, вимкнув холодильник і перевірив газовий кран. Усю білизну до прання зібрано, ліжко застелено, попільницю вимито, численні баночки з ліками у ванній кімнаті поставлено рядами. За квартиру сплачено за два місяці вперед, передплату на газети скасовано. Уже стоячи у дверях, я кинув погляд на квартиру, безлюдну й огорнуту неприродною тишею. Дивився і думав про проведені в ній чотири роки сімейного життя з дружиною, про дітей, які могли у нас народитися. Відчинилася кабіна ліфта – і подружка мене покликала. Я зачинив залізні двері.

Очікуючи нас, водій самовіддано витирав сухою ганчіркою вітрове скло автомобіля. Як і раніше, на його корпусі не було жодної плямочки, а відбите від нього сонячне проміння сліпило очі своїм незвично яскравим блиском. Здавалося, торкнись його рукою – і від шкіри на ній нічого не залишиться.

– Доброго ранку! – привітався водій. Той самий водій-християнин, що і позавчора.

– Доброго ранку! – сказав я.

– Доброго ранку! – сказала моя подружка.

Вона тримала кота, а я – пакети з консервами та піском.

– Чудова погода, правда? – вимовив водій, поглядаючи вгору. – Небо зовсім прозоре.

Я кивнув головою.

– За такої гарної погоди Божі послання, мабуть, легше доходять, чи не так? – запитав я.

– Помиляєтесь! – усміхаючись, заперечив водій. – Божі послання вже є у всьому на світі. У квітах, у камінні, у хмарах…

– А в автомобілях? – спитала моя подружка.

– І в автомобілях.

– Але ж автомобілі виробляють на заводах! – втрутився я.

– В усьому, що роблять люди, присутня Божа воля.

– Як короста у вусі? – запитала подружка.

– Як повітря, – поправив водій.

– Виходить, що в автомобілях, вироблених у Саудівській Аравії, сидить Аллах?

– У Саудівській Аравії автомобілів не виробляють.

– Що, справді? – запитав я.

– Справді.

– Цікаво, який Бог ховається в автомобілях американського виробництва, експортованих до Саудівської Аравії? – запитала подружка.

Запитання було нелегким.

– Так-то так, але треба вам про кота все пояснити!.. – прийшов я на допомогу водію.

– Який гарний котик! – відгукнувся той з полегшенням.

Котові було далеко до того, щоб здаватися гарним. Скоріше навпаки – він був чимось зовсім протилежним. Шерсть по боках витерлась, як ворс витоптаного килима, кінець хвоста вигнувся під шістдесят градусів, зуби пожовкли, праве око загноїлося від пошкодження трирічної давності так, що тепер зір почав пропадати. Я навіть сумнівався, чи здатен він відрізнити кеди від картоплини. Лапи в нього були в засохлих мозолях, вуха – в корості, а сам він просто від старості псував повітря разів двадцять на день. Коли дружина принесла його додому, знайшовши під лавкою у парку, це було зовсім нормальне кошеня, але у другій половині сімдесятих років його здоров’я швидко покотилося вниз, як кулька в кегельбані. До того ж, у нього навіть клички не було. Щоправда, я так і не знаю, її відсутність зменшувала чи збільшувала трагічність його становища.

– Киць-киць, – звернувся водій до кота, але рукою не торкався. – Як його звуть?

– Ніяк.

– А як ви підкликаєте його до себе?

– Не підкликаю, – відповів я. – Він просто так існує.

– Але ж він не сидить на місці і рухається туди-сюди по своїй волі, чи не так? Тому дуже дивно, що така істота не має імені.

– Оселедці також рухаються по своїй волі, та ніхто не дає їм імен.

– Між оселедцем і людиною немає обміну емоціями, а, крім того, оселедець не зрозумів би нічого, хоч би скільки зверталися до нього по імені. А втім, називати щось чи ні – справа чисто особиста.

– Ви хочете сказати, що право на ім’я мають лише тварини, які рухаються по своїй волі, можуть обмінюватися з людиною емоціями, а також не позбавлені слуху?

– Саме так! – і водій кілька разів кивнув головою, наче переконуючи себе самого у правильності своїх слів. – А що, як я сам його назву?

– Мені байдуже! Однак як назвете?

– Ну, скажімо, Оселедцем. Адже досі з ним обходилися, як з оселедцем…

– Зовсім непогано, – відповів я.

– Правда? – спитав водій гордовито.

– А ти як думаєш? – звернувся я до подружки.

– Чудово! – відповіла вона. – Наче під час створення світу…

– Хай буде Оселедець! – проголосив я.

– Оселедцю, йди-но до мене! – покликав водій і взяв кота на руки. З переляку кіт вкусив водія за великий палець і відразу зіпсував повітря.

Водій довіз нас до самого аеропорту. Кіт спокійно сидів поряд з ним. І раз по раз псував повітря. Я догадався про це, помітивши, що водій безперестанку відчиняє вікно. Поки ми їхали, я докладно розповів йому, на що треба звернути увагу, доглядаючи кота. Як чистити йому вуха, де купувати дезодорант для піску, скільки їжі давати тощо.

– Не турбуйтеся, – сказав водій. – Я його з любов’ю доглядатиму. Як-не-як, я його хрещений батько.

Шосе було зовсім порожнє, й автомобіль мчав по ньому до аеропорту, як лосось до верхів’я річки на нерест.

– Чому кораблі мають імена, а літаки – ні? – спитав я водія. – Чому літакам приписують номери – скажімо, 971 або 326, – а не дають таких імен, як «Конвалія» або «Стокротка»?

– Напевне, їх набагато більше, ніж кораблів… Масова продукція.

– Невже? Кораблі – також масова продукція, і їх на світі більше, ніж літаків!

– Однак… – і водій на кілька секунд замовк. – А хіба годиться давати імена міським автобусам?

– По-моєму, було б чудово, якби кожний міський автобус мав своє ім’я! – сказала подружка.

– А хіба тоді пасажири не перебирали б, на який автобус сісти? Скажімо, на маршруті від Сіндзюку до Сендаґая всі чекали б на «Сарну», а на «Мула» не сідали б, – відповів водій.

– А ти як гадаєш? – звернувся я до подружки.

– Я теж ніколи не сіла б на «Мула», – сказала вона.

– Водія «Мула» просто жаль! – заступився за свого колегу водій. – Він ні в чому не винен.

– Це правда! – погодився я.

– Авжеж, – підтвердила подружка. – Та все одно я сіла б на «Сарну».

– Послухайте, – мовив водій, – ось що я вам скажу. Давати кораблям імена – це традиція, яка склалася ще до виникнення масового виробництва. У принципі, це все одно що придумати кличку для коня. Тому в літаків, які використовувалися, як коні, були свої імена. Скажімо, такі як «Дух Сент-Луїса» або «Енола Ґей»… Перед нами якраз випадок наділення неживого об’єкта свідомістю.

– Ви хочете сказати, підстава для надання імені – це наявність свідомості?

– Саме так!

– А мета – вторинний елемент?

– Саме так. Для досягнення мети досить і цифр. Як-от того, що робили з євреями в Аушвіці…

– Справді, – відповів я. – Ну, гаразд, припустімо, що наділення свідомістю – головна умова отримання імені. Тоді чому ж з’явилися імена в залізничних станцій, парків і бейсбольних полів? Адже вони не мають свідомості.

– А хіба станції без імен не створили б нечуваних труднощів?

– Я хотів би почути від вас пояснення не про мету надання імені, а про принципи його отримання.

Водій серйозно задумався – і не помітив, як на світлофорі загорілося зелене світло. Автомобіль нового випуску з вагончиком для кемпінгу просигналив нам ззаду пародію на музичний вступ до «Чудової сімки».

– А чи не дають імена тому, що вони незамінні? Скажімо, станція Сіндзюку одна на світі, і замінити її на станцію Сібуя [16]16
  Сібуя – як Сіндзюку та Уено – назви районів Токіо і водночас станцій метро. Екода – станція в приміській зоні Токіо. Одакю – залізнична лінія, яка доставляє на станцію Сіндзюку найбільше пасажирів.


[Закрыть]не можна. Отже, є дві підстави для надання імен – їхня незамінність і неможливість масового виробництва. Ну, що ви про це скажете? – запитав водій.

– От було б потішно, якби станція Сіндзюку опинилася на Екода! – сказала подружка.

– Якби вона там опинилася, то була б станцією Екода! – заперечив водій.

– Але ж разом з нею перемістилася б лінія Одакю, – не вгавала подружка.

– Однак повернімося до головної теми, – запропонував я. – Припустімо, що станції можна було б поміняти місцями. Припустімо, що завдяки системі масового виробництва державних станцій у типовому складаному вигляді станцію Сіндзюку вдасться замінити на станцію Уено. Що тоді?

– Все дуже просто. Де район Сіндзюку – там і станція Сіндзюку, а район Уено – там станція Уено.

– Виходить, що, по-вашому, назва стосується не об’єкта, а його функціональної ролі? Отже, знову на першому місці мета?

Водій мовчав. Однак цього разу не дуже довго.

– Я от раптом подумав, – сказав він, – що на таку справу треба подивитися трохи приязнішим поглядом.

– Тобто?

– Усі парки, вулиці, станції, стадіони для гри у бейсбол і кінотеатри мають імена, чи не так? Вони отримали ці імена в нагороду за те, що їх прив’язали десь до землі.

Це була нова теорія.

– То що, – спитав я, – мені дадуть прекрасне ім’я, якщо я повністю відмовлюся від своєї свідомості і заклякну на одному місці?

Водій зиркнув на моє відображення в дзеркалі заднього виду. В його погляді був сумнів – чи не готую я йому якоїсь пастки.

– Що означає – заклякну?

– Замерзну. Як красуня в Сонному Лісі.

– Але ж ви, здається, вже маєте ім’я.

– Справді, – погодився я. – Зовсім забув.

Біля реєстратури багажу в аеропорту нам видали посадочні талони, і ми попрощалися з водієм, що нас супроводжував. Він начебто збирався проводжати нас до останньої хвилини, та, дізнавшись, що до відльоту залишилося дві з половиною години, передумав і зник.

– Дуже дивна особа, правда? – сказала подружка.

– Я знаю одне місце, де всі такі… Там корови блукають у пошуках обценьків.

– Щось на зразок «Дому на перевалі», чи не так?

– Можливо, – погодився я.

Ми подалися до ресторану і вирішили завчасно пообідати. Я замовив креветки, запечені в тісті, подружка – спагеті. За вікном ресторану з якоюсь особливою доленосною величавістю злітали й опускалися «Боїнги» і «Трайстари». Моя супутниця недовірливо оглядала кожну нитку спагеті перед тим, як піднести її до рота.

– А я думала, що в літаках завжди годують! – сказала вона невдоволено.

– Е ні!.. – Охолодивши в роті шматок запеченої креветки, я проковтнув її і відразу запив холодною водою. Креветка була просто гарячою і майже не вирізнялася якимось смаком. – Годують тільки на міжнародних рейсах. А на внутрішніх – особливо, далекого сполучення – можуть дати хіба що бенто [17]17
  Бенто – сніданок або обід у коробці, який можна взяти з собою або купити в дорозі.


[Закрыть]. Щоправда, з не дуже смачними стравами…

– А кіно показують?

– Ні! Яке кіно, якщо до Саппоро – година з лишком?

– Невже нема нічого?

– Нічогісінько! Посидів у кріслі, почитав книжку – і прибув на місце… Як в автобусі!

– Тільки світлофорів немає.

– Так, немає.

– От тобі й на! – і вона зітхнула. Потім поклала виделку зі спагеті назад на тарілку і витерла губи паперовою серветкою. – Справді, не варто й ім’я давати…

– Що й казати, нудота. Зате часу менше витрачається. Бо на поїзді така подорож забрала б годин дванадцять.

– А куди ж тоді дівається решта часу?

Я перестав їсти креветки і замовив дві чашки кави.

– Що означає – решта часу?

– Завдяки літаку заощаджується понад десять годин, чи не так? То куди, власне, дівається така сила-силенна часу?

– Час нікуди не дівається. А тільки додається. Тих десять годин нашого життя ми можемо провести в Токіо або Саппоро. За тих десять годин можемо передивитися чотири кінофільми і два рази поїсти. Хіба ні?

– А як неохота ні їсти, ні кіно дивитися?

– Це вже твоя проблема. І час у цьому не винен.

Вона закусила губи й довго розглядала присадкуватих «Боїнгів». Я робив те саме. Своїм виглядом 747-ий завжди нагадував мені огрядну гидку стару бабу, яка колись мешкала по сусідству зі мною. Величезні обвислі груди, опухлі ноги, суха й тонка шия… Льотне поле здавалося місцем збору ось таких старих баб. Десятки таких бабусь одна за одною то прибували, то кудись відправлялися. Льотчики і стюардеси, снуючи у фойє з гордо витягнутими шиями, скидалися на дивовижних плоских істот, позбавлених тіні. В епоху «DC-7» і «Френдшипів» такого враження, напевне, не було б, але як було насправді, я не міг пригадати. А в тому, що мені тепер привиділося, мабуть, винна схожість між 747-им та огрядною гидкою бабою.

– Слухайте, а час розширюється? – запитала вона.

– Ні, не розширюється, – відповів я. Власний голос видався мені чужим. Я відкашлявся і допив принесену каву. – Час не розширюється.

– Адже насправді збільшується, хіба ні? Як ви казали, додається…

– Скорочується тільки час, потрібний для переміщення. Загальна кількість часу не змінюється. Це означає, що просто більше кінофільмів можна передивитися.

– Якщо захочеться… – сказала вона.

Так воно і сталося насправді – як тільки ми прибули до Саппоро, то відразу переглянули підряд аж два фільми.