Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

– Начебто, – погодилася подружка. – Цікаво, що зараз поробляє Оселедець?

Після вечері ми відпочивали на плісняво-оранжевому дивані у фойє готелю. Коло нас, крім трипалого портьє, я не бачив нікого. Піднявшись на драбину, він міняв електричні лампочки, витирав віконні шибки, складав на купу газети. Хоча в готелі, напевно, проживало ще кілька чоловік, вони, здавалось, позамикалися у своїх номерах і німували, як мумії у темряві.

– Як ваша робота?.. Просувається?.. – несміливо запитав портьє, поливаючи рослини в горшках.

– Не дуже успішно, – відповів я.

– Здається, ви помістили в газетах оголошення…

– Помістив, – підтвердив я. – Шукаю людину у справі успадкування земельної ділянки.

– Успадкування?

– Ага. Бо спадкоємець пропав безвісти.

– Зрозуміло, – підтакнув портьє. – У вас, бачу, начебто цікава робота…

– Та де там!

– Все-таки є в ній щось привабливе – як у полюванні на Білого Кита у «Мобі Діку».

– Білого кита?.. – перепитав я.

– Авжеж. Полювати на будь-що завжди цікаво.

– Наприклад, на мамонта? – спитала подружка.

– Авжеж. Байдуже на що, – відповів портьє. – А ви знаєте, чому цей готель я так назвав?… Бо у «Мобі Діку» Мелвілла є епізод, в якому з’являються дельфіни.

– Ого! – здивувався я. – А чи не краще було б назвати «Готель Кит»?

– У кита не дуже привабливий образ! – скрушно мовив портьє.

– «Готель Дельфін» – прекрасна назва! – сказала подружка.

– Спасибі! – і портьє всміхнувся. – До речі, нам пощастило в тому, що ви зупинилися в нашому готелі на такий тривалий час. На знак удячності хотілося б пригостити вас гарним вином.

– Як чудово! – вихопилося у подружки.

– Від щирого серця дякую, – сказав я.

Портьє зайшов у підсобне приміщення і через хвилину приніс пляшку охолодженого білого вина разом з трьома келихами.

– Я зараз на роботі, а тому дозвольте випити за ваше здоров’я чисто символічну порцію.

– Будь ласка, будь ласка! – вигукнули ми з подружкою.

Ми випили вино. Не надто високої якості, але досить приємне на смак. Келихи були досить вишуканими – з візерунком виноградної лози на склі.

– Вам подобається історія про Білого Кита, чи не так? – запитав я.

– Ага. Через те змалку мріяв стати моряком.

– А тепер управляєте готелем? – спитала подружка.

– Так, але це сталося вже після того, як втратив пальці, – сказав чоловік. – Коли розвантажував суховантажне судно, лебідкою прищемив руку.

– Який жах! – вимовила подружка.

– Спочатку, звісно, світ потьмарився в моїх очах. Однак життя – незрозуміла штука. Так чи інакше, я нарешті придбав цей готель. Досить посередній готель, але завдяки йому якось зводжу кінці з кінцями. Ось уже десять років.

«Виходить, той чоловік – не портьє, а управляючий», – подумав я.

– Чудовий першокласний готель! – підбадьорила подружка.

– Спасибі за добре слово, – сказав управитель готелю і долив нам вина.

– Однак за тих десять років – як би це краще сказати? – будинок набрав солідності, правда? – спитав я рішуче.

– Так, звичайно! А побудували його відразу по війні. Я вважаю, що мені пощастило – такий будинок зумів купити дешево.

– А як його використовували перед тим, як відкрився готель?

– Будинок був відомий під назвою «Музей мериносознавства Хоккайдо». У ньому містилася адміністрація та архів з матеріалами про мериносів.

– Про яких мериносів? – здивовано спитав я.

– Ну, про овець, – пояснив чоловік.

– Будинок належав Спілці вівчарів Хоккайдо. Так було аж до шістдесят сьомого року. Та коли вівчарство на Хоккайдо занепало, музей вирішили закрити, – сказав управитель готелю і ковтнув вина. – Директором музею в той час був мій батько. Заявивши, що йому нестерпно від самої думки про закриття його улюбленого дітища, він умовив Спілку відступити йому за невеликі гроші право на володіння будинком та земельною ділянкою за умови збереження матеріалів, які стосуються вівчарства. Тому і зараз увесь другий поверх віддано під архів. Щоправда, всі ці старі матеріали нікому не потрібні, але для старого їхнє збереження – це своєрідна розрада. Решту будинку я використовую як готель.

– Оце так випадковий збіг!.. – вимовив я.

– Випадковий збіг? – перепитав чоловік.

– Річ у тому, що людина, яку ми розшукуємо, пов’язана саме з вівцями! А єдиний ключ до таких пошуків – фотографія з вівцями, яку він прислав…

– Ого! – зацікавився чоловік. – Якщо можна, я хотів би глянути на неї…

Я добув з кишені фотографію з вівцями, затиснуту між сторінками записника, й передав її чоловікові. Той взяв з конторки окуляри і почав уважно розглядати знімок.

– Щось подібне я десь бачив… – сказав він.

– Бачили?

– Справді бачив!

По цих словах чоловік взяв драбину з-під люстри і приставив до протилежної стіни, відтак зняв фотографію, що висіла під самою стелею, й опустився вниз. Потім витер ганчіркою пилюку і передав фотографію нам.

– Хіба це не такий самий краєвид?

Рамка мала зовсім старий вигляд, а фотографія в ній зблякла до порудіння. І на ній були вівці. Загалом штук, мабуть, шістдесят. Була огорожа, березова діброва і гори. Обрисами діброва геть-чисто відрізнялася від її зображення на фотографії Пацюка, а от гори на задньому плані були такими самими. І навіть композиція фотографи збігалася.

– От тобі й маєш! – сказав я подружці. – А ми ж щодня не один раз ходили під цією фотографією!..

– Хіба я не казала, що треба поселитися в готелі «Дельфін»? – спокійно мовила вона.

– Ну, то де можна знайти місце з таким краєвидом? – перевівши подих, спитав я.

– Не знаю, – відповів чоловік. – Ця фотографія висіла тут з музейних часів.

– Гм-м-м… – видушив я із себе.

– Але є спосіб дізнатися про це!

– Який?

– Розпитайте у мого батька. Він працює у кабінеті на другому поверсі, там і спить. Сидить там майже безвилазно і все читає матеріали про овець. Майже півмісяця я з ним не бачився, та коли ставлю їжу перед його дверима – через півгодини тарілка порожня, а це означає, що він начебто живий…

– А хіба ваш батько знає місце, зображене на фотографії?

– Гадаю, знає… Як я вже казав, батько був директором Музею мериносознавства Хоккайдо і принаймні про овець знає все. Недарма люди називають його «Професором Вівцею».

– Професор Вівця… – повторив я.

3. Професор Вівця багато їсть і багато розповідає

Судячи зі слів управляючого готелем «Дельфін», дотеперішнє життя його батька – Професора Вівці – не було щасливим.

– Народився батько 1905 року в Сендаї в самурайській родині з діда-прадіда й був найстаршою дитиною, – почав син. – Ви не проти того, щоб я користувався європейським літочисленням?

– Будь ласка, будь ласка! – відповів я.

– Родина була не дуже заможна, але мала сяку-таку садибу. А колись їхній рід був навіть головним васалом місцевого князя й охоронцем його замку… До революції Мейдзі з нього вийшов відомий агроном.

Змалку Професор Вівця відзначався особливою успішністю в навчання і в Сендаї набув слави вундеркінда, який знав усе на світі. Він не тільки старанно вчився, але й прекрасно грав на скрипці. Отож, коли префектуру відвідав Імператор, хлопець виконав перед високими гостями сонату Бетховена й отримав у нагороду золотий годинник.

Родина намагалася спрямувати його на вивчення юриспруденції, але син рішуче відмовився.

– Юриспруденція мене не цікавить, – сказав молодий Професор Вівця.

– Ну то займися музикою, – запропонував батько. – У родині може бути принаймні один музикант.

– І музика мене не цікавить, – відповів Професор Вівця.

На якийсь час запала мовчанка.

– У такому разі, – вів далі батько, – яку дорогу в житті ти обереш?

– Мене цікавить сільське господарство. Хочу вивчати сільськогосподарську політику.

– Гаразд, – погодився батько. А що ж йому залишалося робити? Син був м’якої і лагідної вдачі, але ніколи нізащо не відмовлявся від раніше сказаних слів. Навіть батько не міг йому перечити.

Наступного року, як того сам бажав, Професор Вівця вступив на аграрний факультет Токійського Імператорського університету. І в університеті його виняткове обдарування не згасало. Всі, навіть професура, ставили його на перше місце. Його успішність залишалася незмінно високою, а репутація бездоганною. Одне слово, його винятковість ні в кого не викликала заперечення. Шкідливим звичкам він не піддавався, у вільний час читав книжки, а, втомившись від читання, ішов в університетський сад і грав на скрипці. В кишені його студентської форми завжди був золотий годинник.

З відзнакою закінчивши університет, як найкращий випускник він дістав призначення на роботу в Міністерство сільського господарства та лісівництва. Якщо говорити коротко, то його дипломна робота стосувалася єдиного широкомасштабного плану розвитку сільського господарства Японії, Кореї і Тайваню. Той план трохи грішив утопічністю, але протягом певного часу був на устах багатьох.

Набувши дворічного досвіду в міністерстві, Професор Вівця відправився на Корейський півострів з метою вивчення проблем місцевого рисівництва. Там склав доповідь під назвою «Щодо рисівництва на Корейському півострові», яку було схвалено урядом для виконання.

1934 року Професора відкликали до Токіо і представили до генеральського звання. Новоспеченому генералу наказали виїхати на північ Китаю і розробити систему самозабезпечення японської армії вовною напередодні можливого розгортання великомасштабних військових операцій. Саме тоді Професор уперше зустрівся з проблемою овець. Склавши план збільшення поголів’я овець в Японії, Маньчжурії та Монголії, з метою інспекції на місцях наступної весни він виїхав до Маньчжурії. І ось тоді почалося його падіння.

Весна 1935 року пройшла тихо-мирно. А в червні сталася подія. Професор Вівця верхи на коні виїхав з інспекційною метою щодо випасу овець – і пропав безвісти.

Ні на третій, ні на четвертий день про нього не було ні слуху, ні духу. Розвідувальний загін відбігав ноги, відчайдушно обстежуючи навколишню дику місцевість, але ніде Професора не знайшов. Дехто вважав, що на генерала напали вовки або взяли в полон місцеві повстанці. Однак через тиждень, коли вже всі зневірилися в пошуках, Професор Вівця, геть-чисто виснажений, з’явився в таборі перед самим заходом сонця. Був худющий, мов тріска, з подряпинами на обличчі – і лише очі світилися безумним блиском. Коня при ньому не було, пропав і золотий годинник. За його словами, кінь поламав ноги, а він сам заблудився. Все звучало вірогідно – і всіх задовольнило таке пояснення.

Однак через місяць у державних органах почала ширитися дивна чутка. Мовляв, Професор встановив особливі стосункиз вівцею. А от що, власне, означали ці особливі стосунки,ніхто не знав. Закінчилося все тим, що начальник викликав його до свого кабінету і влаштував йому допит. Знехтувати чуткою в колоніальному суспільстві не годилося.

– Ви справді мали з вівцею особливі стосунки? – запитав начальник.

– Мав, – відповів Професор Вівця.

От яким далі був цей допит.

З: – Особливі стосунки – це що? Статевий акт?

В: – Зовсім ні.

З: – Поясни.

В: – Духовний акт.

З: – Це ніяке не пояснення.

В: – Важко знайти відповідний термін. Духовне спілкування – звучить, гадаю, найкраще.

З: – Ти хочеш сказати, що духовно спілкувався з вівцею?

В: – Саме так.

З: – Виходить, упродовж тижня, коли тебе розшукували, ти духовно спілкувався з вівцею?

В: – Саме так.

З: – Ти не вважаєш це ухиленням від виконання службових обов’язків?

В: – Мої службові обов’язки – дослідження овець.

З: – Але ж духовне спілкування не входить у такі дослідження! Надалі радив би тобі поводитися обачніше. Ти закінчив аграрний факультет Токійського Імператорського університету з найвищими оцінками. І потім у Міністерстві відзначався блискучим виконанням службових обов’язків. На тобі лежить відповідальність за розробку аграрної політики для майбутньої Східної Азії. Не забувай про це!

В: – Зрозуміло.

З: – Забудь про духовне спілкування. Вівця – звичайна свійська тварина.

В: – Цього забути не можна.

З: – Розтлумач докладніше.

В: – Вівця в мені.

З: – Це не пояснення.

В: – По-іншому пояснити неможливо.

У лютому 1936 року Професора Вівцю відкликали на батьківщину, ще кілька разів так само допитували – і призначили на роботу в міністерський архів. Робота зводилася до складання каталогу архівних матеріалів і їхнього розміщення на полицях. Інакше кажучи, його відлучили від розробки аграрної політики для Східної Азії.

– Вівця з мене вийшла! – саме тоді признався Професор Вівця близькому другу. – А раніше була в мене всередині.

1937 рік. Професор Вівця звільняється з роботи в Міністерстві сільського господарства та лісівництва й, отримавши кредит цього ж міністерства під виконання «Плану розведення тримільйонного поголів’я японських, маньчжурських і монгольських мериносів», над яким раніше працював, перебрався на Хоккайдо і став власником ферми з п’ятдесятьма шістьма вівцями.

1939 рік. Професор Вівця одружується. Сто двадцять вісім овець.

1942 рік. Народжується старший син (тепер – управитель готелю «Дельфін»). Сто вісімдесят одна вівця.

1946 рік. Пасовиська Професора Вівці реквізуються під навчальний табір американської окупаційної армії. Шістдесят дві вівці.

1947 рік. Професор Вівця переходить на роботу в Спілку вівчарів Хоккайдо.

1949 рік. Дружина Професора вмирає від сухот.

1950 рік. Професор Вівця стає директором Музею мериносознавства Хоккайдо.

1960 рік. Старший син втрачає пальці в порту Отару.

1967 рік. Закривається Музей мериносознавства Хоккайдо.

1968 рік. Відкривається готель «Дельфін».

1978 рік. Молодий агент з продажу нерухомості питає про краєвид на фотографії.

(Це вже про мене).

– От тобі й маєш! – сказав я.

– Обов’язково хотілося б зустрітися з вашим батьком, – сказав я.

– Я не проти такої зустрічі. От тільки мене батько недолюблює… То вже вибачте, якщо доведеться вам зайти до нього самому, – відповів син Професора Вівці.

– Недолюблює?..

– Через те, що я без двох пальців і почав лисіти…

– Зрозуміло, – сказав я. – Дивак та й годі, правда?

– Може, мені як синові і не годиться так казати… Але він справді-таки дивакуватий. Відтоді, як з вівцею зустрівся, – його наче підмінили. Став вередливим, а іноді й жорстоким. Та насправді в глибині душі залишився м’якою людиною. Тільки послухайте, як він грає на скрипці, – і все зрозумієте. Вівця завдала йому шкоди. А через нього і мені.

– А ви любите батька? – спитала подружка.

– Аякже, люблю, – відповів управитель готелю. – Та батько мене недолюблює. Ні разу не брав на руки відтоді, як я народився. Ні разу слова теплого не сказав. А як я втратив пальці і полисів – постійно знущається.

– Я впевнена, що він робить це ненавмисно! – заспокоювала подружка.

– І я так думаю, – підтримав я.

– Дякую… – сказав управитель готелю.

– А якщо прийдемо тільки ми удвох – зможемо з ним поговорити? – спитав я.

– Не знаю, – відповів управитель готелю. – Мабуть, зможете, якщо звернете увагу на дві умови. Перша – треба чітко сказати, що ви прийшли розпитати про вівцю.

– А друга?

– Не кажіть, що це я вас прислав.

– Зрозуміло, – сказав я.

Подякувавши синові Професора Вівці, ми піднялися сходами на другий поверх. У коридорі було холоднувато і вогко. Лампочки ледве горіли, в кутках залягла товстим шаром пилюка. В повітрі плив запах старого паперу і людського тіла. Ми пройшли, як нам було сказано, до кінця довгого коридору й постукали у старі двері з облупленою пластмасовою вивіскою «Директор музею». Відповіді не було. Я спробував постукати ще раз. Ніхто не відізвався. І тільки за третім разом з-за дверей долинуло людське рикання.

– Не турбуйте! – кричав голос. – Ідіть, собі геть!

– Ми прийшли розпитати про овець.

– Ідіть під три чорти! – верескнув Професор Вівця. На свої сімдесят три роки він мав досить сильний голос.

– Нам обов’язково треба поговорити! – крикнув я через зачинені двері.

– Ідіоти! Мені нічого з вами говорити про овець! – сказав Професор Вівця.

– Однак мусите! – наполягав я. – Про вівцю, яка зникла тридцять шостого року!

Після короткої мовчанки двері рвучко відчинилися – і перед нами з’явився Професор Вівця.

Волосся Професора було довге і сиве наче сніг. Білі брови спадали бурульками над очима. На зріст він був – сантиметрів сто шістдесят, тримався з гідністю. Постать кремезна. Ніс виступав зухвало вперед ніби лижний трамплін.

Кімнату переповнював запах людського тіла. А втім, ні – це вже не був людський запах. Досягши певного рівня, він злився з часом і світлом. Підлогу захаращували старі книжки і документи настільки, що її майже не було видно. Більшість книжок – наукові трактати, написані іноземними мовами. Всі вони, без жодного винятку, були вкриті плямами. Праворуч під стіною стояло брудне ліжко, спереду під вікном – велетенський стіл з червоного дерева й обертове крісло. На столі спостерігався відносний порядок, купу документів притискало зверху скляне прес-пап’є у вигляді вівці. У кімнаті панувала напівтемрява – лише запилена настільна лампа на шістдесят ватт кидала на стільницю своє тьмяне світло.

На Професорові була сіра сорочка, чорний вовняний джемпер і майже безформні грубі штани з тканини «в ялинку». Під впливом світла сіра сорочка і чорний джемпер здавалися білою сорочкою і сірим джемпером. А, може, вони такими насправді й були.

Професор Вівця вмостився в обертове крісло по той бік стола і пальцем показав на ліжко. Обережно, ніби обминаючи міни, ми переступили через книжки, добралися до ліжка й сіли. Ліжко було настільки брудним, що здавалося, ніби мої «лівайси» навічно прилипли до простирадла. Зчепивши пальці обох рук на столі, Професор не спускав з нас погляду. Його пальці навіть на суглобах вкривала чорна шерсть, яка дивовижним чином контрастувала із сліпучо-білим волоссям на голові.

Піднявши телефонну трубку, Професор грубо звелів: «Негайно неси їжу!».

– Отже, – промовив він до нас, – ви прийшли поговорити про вівцю, яка зникла тридцять шостого року?

– Саме так, – відповів я.

– Гм-м-м… – промимрив Професор Вівця і гучно висякався у грубу паперову серветку. – Ви хочете щось розповісти? Чи щось запитати?

– І те, й інше.

– Ну тоді розповідай!

– Ми знаємо, куди втекла від вас вівця навесні тридцять шостого року.

– Гм-м-м… – знову прогугнявив він. – Ти хочеш сказати, ніби знаєш те, чого я, не жалкуючи сил, шукав упродовж сорока двох років?

– Справді знаємо, – підтвердив я.

– Напевне, якась нісенітниця!..

Я вийняв з кишені золоту запальничку і фотографію від Пацюка та поклав їх на стіл. Простягши свою волосату руку, Професор взяв запальничку з фотографією і довго розглядав їх під світлом лампи. У кімнаті запала тривала мовчанка. Подвійні віконні шибки не пропускали шуму знадвору, а шипіння – тир-тир! – старої лампи тільки підкреслювало гнітючість навколишньої тиші.

Закінчивши огляд запальнички і фотографії, Професор вимкнув лампу і товстими пальцями взявся терти повіки. Здавалося, ніби намагався втиснути очні яблука в середину черепа. Коли відвів руки від обличчя, його очі були червоні, як у кролика.

– Вибачте, – сказав він. – Мене так довго оточували самі ідіоти, що я перестав довіряти людям.

– Та нічого!.. – заспокоїв я.

Подружка приязно всміхнулася.

– Ти можеш уявити собі, у що перетвориться життя людини, якщо її геть-чисто позбавити можливості надавати своїм думкам словесної форми? – спитав Професор.

– Не знаю… – відповів я.

– У пекло! У пекло, де вирують самі думки. Без жодного сонячного промінчика, без краплини води… Таким було моє життя протягом тих сорока двох років.

– І все через вівцю?

– Так! Через вівцю! Вона кинула мене в таке пекло. Навесні тридцять шостого року.

– І ви пішли з Міністерства, щоб її розшукати?

– Пішов, бо всі службовці – йолопи. Вони не розуміють справжньої суті речей. Їм ніколи не збагнути важливості тієї вівці.

У двері постукали, а жіночий голос сказав: «Я принесла їжу».

– Постав і йди собі, – гримнув Професор.

Було чути, як стукнула таця об підлогу і як потім віддалявся тупіт ніг. Подружка відчинила двері і принесла їжу до стола. На таці стояли тарілки – суп з грінками, салат і фрикадельки для Професора і дві чашки кави для нас.

– Ви вже їли? – спитав Професор.

– Тільки що з-за стола встали, – і ми закивали головами.

– І що ж ви їли?

– Телятину, зварену у вині, – сказав я.

– І смажені креветки, – додала подружка.

– Гм-м-м!.. – пробурчав Професор, посьорбав супу і захрумав грінками. – Вибачте, але доведеться мені розмовляти з вами за їжею. Бо зголоднів.

– Будь ласка, будь ласка! – сказали ми.

Зануривши погляд у тарілку, Професор сьорбав суп, ми пили каву.

– Ви знаєте місце на фотографії? – запитав я.

– Знаю. Добре знаю.

– Можете нам показати, де воно?

– Але постривай, – сказав Професор і відсунув набік порожню тарілку. – Всьому свій порядок. Передусім поговоримо про тридцять шостий рік. Почну я. А ти продовжиш.

Я кивнув головою.

– Якщо говорити коротко, – сказав Професор, – то вівця вселилася в мене влітку тридцять п’ятого року. Одного разу під час обстеження пасовиськ неподалік від маньчжурсько-монгольського кордону я заблудився і на ніч забрався у печеру, що випадково потрапила мені на очі. Уночі мені приснилася вівця. Вона спитала: «Можна залізти в тебе?». Я відповів: «Я не проти – залізай!». Тоді я не подумав, що це щось серйозне. Бо ж я розумів, що все це мені тільки сниться, – хихикнув стариган, уминаючи салат. – Такої вівці раніше ніколи не бачив. Як фахівець я знав усі породи овець у світі, однак ця була особливою. Із сильними короткими ногами та прозорими, як джерельна вода, очима. З білісінькою вовною і коричнюватою зіркоподібною плямою на спині. Подібної вівці немає ніде на цілому світі. А тому я дозволив їй вселитися в мене. Як дослідник овець я не хотів знехтувати такою рідкісною породою.

– І що ви відчули, коли вівця вселилася у вас?

– Нічого особливого. Просто відчув, що вівця в мені.Прокидаючись уранці, відчував її в собі. То було дуже природне відчуття.

– Голова ніколи не боліла?

– Ні разу в житті. – Професор вмочав кожну фрикадельку в соус, кидав у рот і жував. – Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину – не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань [20]20
  Епоха Юань у Китаї період правління імператорської династії Юань, 1271–1368 pp.


[Закрыть]записано, що «зореносна біла вівця» вселилася у Чингізхана… Ну що? Цікаво?

– Цікаво! – відповів я.

– Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна. А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишатися в ній десятки років. А як ні – вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають «знеовеченими». Такими от, як я…

Професор не переставав чавкати.

– Після того, як вівця вселилася в мене, я почав вивчати місцеві звичаї і легенди. Розпитував жителів, читав стародавні рукописи. А тим часом серед людей поширилася чутка, що в мене вселилася вівця. Дійшла вона й до мого начальника. Начальнику все це не сподобалося. І мене відправили на батьківщину під тим приводом, що я страждаю «психічним розладом». Як так званого «колоніального дурня»…

Професор Вівця ум’яв три останні фрикадельки і взявся до французької булочки. Навіть збоку було видно, що апетит у нього неабиякий.

– Найбільша дурість сучасної Японії полягає у тому, що ми так нічого й не навчилися від спілкування з іншими азійськими народами. Історія з вівцями – яскравий тому приклад. Занепад японського вівчарства викликаний тим, що на нього дивилися лише з точки зору негайного самодостатнього забезпечення суспільства вовною і м’ясом. Нам бракувало мислення, постійно звернутого на повсякденне життя. Ми намагалися здобути якнайбільшу вигоду лише із скороспілих рішень, які не враховують фактор часу. І так у всьому! Інакше кажучи, не стоїмо ногами на землі. Тож і не дивно, що війну програли…

– Значить, вівця прибула разом з вами до Японії, чи не так? – вернувся я до початку розмови.

– Авжеж! – відповів Професор. – Повернувся на судні з Пусана. Разом з вівцею.

– А яку, власне, мету вівця собі ставила?

– Не знаю! – випалив Професор. – Вона мені нічого не пояснила. Однак у неї, напевне, була велика мета. Принаймні це я зрозумів… Якийсь велетенський план перетворення людського суспільства.

– І це збиралася зробити одна вівця?

Професор кивнув головою і, проковтнувши останній шматок французької булочки, обтер рукою губи.

– А що ж тут дивного? Згадай про Чингізхана!

– Воно-то так… – сказав я. – Але навіщо в наш час вона вибрала саме Японію?

– Мабуть, тому, що я її розбудив. Напевне, сотні років вона спала в тій печері, й саме мені випало її розколошкати!

– Але ж ви ні в чому не винні! – сказав я.

– Винен! – сказав Професор Вівця. – Ще й як винен! Треба було раніше про все здогадатися. Тоді я міг би собі зарадити. Однак я змарнував багато часу, а коли нарешті докумекав що до чого – вівця вже п’ятами накивала.

Професор замовк і потер пальцями схожі на бурульки сиві брови. Здавалося, ніби тягар сорока двох років проник у всі закутки його тіла.

– І от одного ранку я прокидаюся – а за вівцею і слід пропав. Отоді я нарешті відчув на собі, що означає стати «знеовеченим»! Справжнє пекло! Вівця залишила саму ідею. Але висловити цю ідею без вівці неможливо. В цьому і полягає жах «знеовечення»…

Професор ще раз висякався у паперову серветку.

– Ну, а тепер твоя черга розповідати, – сказав він.

Я розповів Професору про пригоди вівці після того, як вона його покинула. Про те, як вселилася у молодика з правого угруповання під час ув’язнення. Як той молодик вибрався з в’язниці й відразу став вожаком правих. Як потім, перебравшись у Китай, створив розвідувальну мережу і збив собі великий капітал. Як після війни був визнаний воєнним злочинцем класу «А», але був звільнений в обмін за передачу даних про розвідувальну мережу. Про те, як за допомогою привезеного з Китаю багатства маніпулював з-за лаштунків повоєнною політикою, економікою й засобами інформації тощо.

– Я чув про цього типа, – з гіркотою в голосі сказав Професор. – Схоже на те, що вівця таки знайшла собі відповідне пристановище, правда?

– Однак цієї весни вона його покинула. А сам він зараз лежить при смерті і не приходить до тями. Досі вівця тривалий час заміщала його пошкоджений мозок…

– Як йому пощастило! Це набагато краще, ніж опинитися у напівсвідомому стані, як «знеовечений»…

– Цікаво, чому вона його покинула? Після стількох років, коли вже була створена велетенська організація.

Професор Вівця глибоко зітхнув.

– І ти все ще нічого не зрозумів? З ним відбулося те саме, що й зі мною. Став непотрібним. У кожної людини є своя межа спроможностей. І в тих, хто досяг її, вівця не має потреби. Мабуть, він не збагнув до кінця, чого вівця прагла. Його роль зводилася лише до того, щоб створити велетенську організацію. Коли ж цю справу було закінчено, його викинули на смітник. Так само мене використали як транспортний засіб…

– Як ви гадаєте – що з нею потім сталося?

Професор Вівця взяв зі стола фотографію і постукав по ній пальцями.

– Блукає по Японії. Шукає нового господаря. І, може, за допомогою якихось засобів збирається поставити його на чолі тієї організації.

– Чого ж усе-таки вівця хоче?

– Як я вже казав – на жаль, мені не під силу виразити це словами. Мабуть, прагне втілення овечої ідеї…

– Гуманної?

– Гуманної з погляду вівці.

– А з вашого погляду?

– Не знаю! – відповів стариган. – Справді не знаю. Після того, як вівця мене покинула, я навіть не знаю, наскільки я залишився самим собою, а наскільки став її тінню.

– А що ви мали на увазі, коли нещодавно сказали, що могли б собі зарадити?

Професор Вівця замахав головою.

– А от про це я тобі розповідати не збираюся.

Знову в кімнаті запанувала мовчанка. За вікном захлюпотів рясний дощ. Перший за час перебування в Саппоро.

– І наостанку ще одне прохання: скажіть, будь ласка, що за місце зображене на фотографії? – спитав я.

– Пасовище, де я прожив дев’ять років. Овець там розводив. Відразу по війні його реквізувала американська армія. А коли повернула – я продав його разом з будинком одному багачеві. Гадаю, і зараз там той самий господар.

– І зараз там розводять овець?

– Не знаю. Судячи з цієї фотографії – може, й розводять. У всякому разі, та місцевість безлюдна, куди не глянь – жодної оселі. Взимку туди дороги немає. Навряд чи господар проводить там більше, ніж два-три місяці на рік. Що й казати, тихе й затишне місце.

– А коли господар буває у від’їзді, там хтось порядкує?

– Узимку там начебто нікого немає. Бо хто, крім мене, захоче проводити зиму в такій глушині? Догляд за вівцями можна довірити за гроші місцевій вівчарні під горою. Будинок побудований так, що сніг сам сповзає з даху на землю, а про злодіїв можна не турбуватися. Навіть якби вони щось украли – не дотягли б здобичі до міста. Бо снігу в горах випадає сила-силенна.

– А зараз там хто-небудь є?

– Та як тобі сказати… Думаю, немає. Снігопад на носі та й ведмеді блукають у пошуках їжі, щоб нагуляти жиру перед зимовою сплячкою… А що, ти збираєшся туди їхати?

– Гадаю, доведеться. Бо, крім цього, нема на що сподіватися.

Професор Вівця досить довго не відкривав рота. У кутиках його губ засох томатний соус до фрикадельок.

– Правду кажучи, – вів стариган далі, – тут до вас уже приходив один, розпитував про те саме пасовище. Здається, у лютому чи що… До речі, з вигляду приблизно такого ж віку, як і ти. Казав, що начебто зацікавився фотографією у фойє готелю. Саме тоді я нудився і не знав, куди подіти вільний час, а тому нарозповідав йому всякої всячини. Пам’ятаю, він казав, що збирає матеріал для роману.

Я вийняв з кишені фотографію, на якій я був зображений разом з Пацюком, і передав Професору Вівці. То була фотографія, зроблена сімдесятого року в барі Джея. Я був знятий у профіль, а Пацюк дивився прямо у фотокамеру, випнувши вгору великого пальця. Обидва були молоді й начорно засмаглі.

– Один – це ти, – сказав Професор Вівця, придивляючись до фотографії під світлом лампи. – Але трохи молодший, ніж зараз…

– Фотографії вісім років! – пояснив я.

– Ну, а другий – начебто той самий письменник. Тільки того разу він виглядав трохи старшим, ніж на цьому фото, і був з вусами – це точно…

– З вусами?!

– З акуратно підрізаними вусами і неголеними щоками…

Я спробував уявити собі обличчя Пацюка з вусами, але в мене нічого не вийшло.

Професор Вівця накреслив докладний план, як добратися до пасовища. Сісти на поїзд, потім, не доїжджаючи до Асахікава, пересісти на іншу лінію і їхати так ще три години, поки у підніжжі гір не з’явиться місто. Звідти до пасовища – ще три години автомобілем.

– Велике спасибі! – сказав я.

– Щиро кажучи, не радив би я тобі над міру зв’язуватися з тією вівцею. Мій приклад – добра тому пересторога. Завдяки такому зв’язку ще ніхто на світі не зумів стати щасливим. Бо перед вівцею людські цінності втрачають будь-який зміст… А втім, можливо, у тебе є якісь інші обставини…