Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

3. «Шеф»

– Ось такі справи, – сказав мій компаньйон.

– Нічогісінько не зрозуміло, – мовив я, тримаючи в роті незапалену сигарету. – Передусім мені незрозуміло, якій, власне, особі належить ім’я та прізвище на візитній картці. Далі – чому ця особа так турбується фотографією вівці? І нарешті – незрозуміло, яким чином вона може перешкодити опублікуванню нашої реклами?

– Чоловік на візитці – велике цабе серед правих. Він майже не афішує свого імені й не показується серед людей, а тому людському загалу про нього відомо небагато. Однак у діловому світі його знають усі. Здається, лише ти – виняток.

– Далекий я від житейських справ! – виправдовувався я.

– Взагалі-то він не зовсім правий… Скоріше – зовсім не правий.

– Я зовсім нічого не второпаю…

– Правду кажучи, ніхто не знає, що в нього на думці. Своїх творів він не пише, з промовами перед людьми не виступає. Інтерв’ю нікому не дає, фотографувати себе зовсім не дозволяє. Навіть невідомо, живе він чи вмер. П’ять років тому репортер одного щомісячника спробував розслідувати його причетність до незаконної фінансової оборудки, та відразу справу зам’яли.

– Бачу, ти добре обізнаний!

– Того репортера я знав особисто.

Я підніс вогонь запальнички до сигарети в роті.

– І що він робить тепер?

– Його перевели в адміністративний відділ. Зранку до вечора наводить лад серед папірців… Бо, як ти сам знаєш, світ ЗМІ на диво вузький, отож цей випадок – наглядний урок, попередження іншим. Щось на зразок кісток перед входом до села африканських аборигенів…

– Справді… – сказав я.

– Однак дещо з його довоєнної біографії все-таки вдалося з’ясувати. Народився 1913 року на Хоккайдо, після закінчення початкової школи перебрався до Токіо, перескакував з роботи на роботу, поки нарешті не пристав до правих. Здається, лише один раз – але таки попав у в’язницю. Відсидів – і подався у Маньчжурію. Там заприязнився з офіцерами штабу Квантунської армії і створив організацію диверсійного спрямування. Про діяльність цієї організації мені відомо мало. Саме відтоді став загадковою людиною. Подейкували, що був причетний до торгівлі наркотиками. Мабуть, що так. Погасав по території Китаю – і за два тижні перед вступом СРСР у війну на ескадреному міноносці евакуювався на рідну землю. Звісно, з трофеями – купою дорогоцінних металів.

– Нічого не скажеш, навдивовижу вдало вибрав момент!

– Це факт, що він справді добре вмів розрахувати час. Знав, коли наступати і коли відступати. Крім того, гостро відчував, на чому зосередити свою увагу. І хоча окупаційна армія арештувала його як воєнного злочинця класу «А», розслідування його справи припинили на півдорозі й під суд він не потрапив. Причина – спочатку «через хворобу», потім усе потонуло в мороці. Напевне, мала місце якась оборудка з американською армією. Бо, як відомо, Маккартур кидав оком на Китай.

Мій компаньйон знову взяв кулькову ручку і почав крутити нею між пальцями.

– Так от, вибрався він з в’язниці Сугамо і розділив навпіл заховані бозна-де скарби. За одну половину купив з усіма бебехами одну з фракцій Консервативної партії, за другу – світ реклами. То був час, коли під рекламою розуміли поширення простеньких рекламних листівок.

– Дивовижна передбачливість! А щодо його тіньових капіталів не було жодної претензії?

– Облиш! Він же заволодів фракцією Консервативної партії.

– Так, справді… – сказав я.

– У всякому разі, завдяки грошам він прибрав до своїх рук і політичну партію, і рекламу. До того ж, ця його система і зараз справно функціонує. Він не вилазить на поверхню, бо в цьому немає потреби. Адже коли тобі підвладні засоби реклами і керівництво політичної партії при владі, для тебе немає нічого неможливого, хіба ні? А взагалі ти розумієш, що означає володіти всією рекламою?

– Не зовсім…

– Володіти рекламою – це однаково, що підпорядкувати собі майже всі видавництва, телебачення і радіо. Жодне видавництво, жодний телевізійний канал не обходиться без реклами. Як акваріум без води. Дев’яносто п’ять відсотків інформації, яка доходить до твоїх очей, вже кимсь відсортована й оплачена.

– Все одно незрозуміло… – наполягав я. – Те, що цей чоловік заволодів засобами масової інформації, я розумію. А от як він може застосувати свою силу до рекламних журналів страхових компаній? Адже мова йде про прямі контракти без участі впливового виробника реклами, хіба ні?

Мій компаньйон відкашлявся і допив рештки охололого ячмінного чаю.

– Акції. Саме вони – головне джерело доходів цього типа. Операції з акціями, їхній перепродаж і скуповування із спекулятивною метою тощо. Потрібні для цього дані збирає його інформаційний відділ, а він сам вибирає, що йому підходить, а що – ні. З усього цього матеріалу лише частина потрапляє у ЗМІ, а решту Шеф викуповує для себе. Ясна річ, не прямо, а за допомогою шантажу. Якщо ж шантаж не діє, то ця інформація передається політикам з метою отримання вигоди.

– Мовляв, у будь-якої фірми знайдеться хоч би одна слабина.

– Бо в будь-якій фірмі на загальних зборах акціонерів не хочуть чути громових заяв. Адже загалом до сказаного слова прислухаються… Таким чином, Шеф спирається на триєдину основу з політиків, ЗМІ та ринку акцій. Гадаю, ти це збагнув. А тому задушити рекламний журнал, а нас викинути на вулицю для нього легше, ніж раз плюнути.

– Гм-м-м… – промимрив я. – Але ж чого таке велике цабе переймається фотографією краєвиду на Хоккайдо?

– О, це справді гарне запитання! – майже незворушно сказав мій компаньйон. – Саме це я збирався у тебе спитати.

Ми замовкли.

– До речі, як ти здогадався, що мова йтиме про вівцю? – запитав мій компаньйон. – Як? Власне, що відбувається в мене за плечима?

–  «У підземеллі невідомий карлик пряде нитки…»

– Ти не міг би висловитися ясніше?

– Шосте чуття.

– Ого! – зітхнув мій компаньйон. – В усякому разі, я маю для тебе дві свіжі новини. З телефонної розмови з раніше згаданим репортером щомісячника я дізнався, що, по-перше, Шеф зліг від інсульту і на ноги більше не встане. Хоча офіційного підтвердження цього немає. По-друге, що чоловік, який сюди приперся, – перший секретар Шефа, так би мовити Людина Номер Два, реальний керівник організації, американець у другому поколінні японського походження, закінчив Стенфордський університет і от уже дванадцять років працює на Шефа. Темна особа, але із гострим розумом. Оце все, що я роздобув.

– Дякую, – сказав я.

– Нема за що, – відповів мій компаньйон, не дивлячись мені в очі.

Як не крути, поки він не напивався до чортиків, був набагато нормальнішим за мене. Набагато добрішим, чеснішим і розсудливішим. Проте рано чи пізно він остаточно зіп’ється. Від такої думки мені ставало гірко. Чимало людей, порядніших за мене, раніше від мене сходили нанівець.

Після того, як мій компаньйон вийшов з кімнати, я знайшов у шухляді його віскі й сам взявся його допивати.

4. Рахування овець

Ми можемо безцільно блукати у світі випадковостей. Зовсім так само, як літає крилате насіння якої-небудь рослини, гнане примхливим весняним вітром.

І водночас можемо заперечувати існування будь-якої випадковості. Бо те, що вже сталося, – очевидно, сталося, а те, що ще не сталося, теж, очевидно, не сталося. Інакше кажучи, це означає, що в миті нашого існування, затиснутого між «усім» позаду і «нулем» перед нашим носом, немає місця ні для випадковостей, ні для закономірностей.

А проте насправді між цими двома кутами зору невелика різниця. Адже цього разу (як здебільшого буває під час протиставлення) йдеться про щось схоже на те, як одній страві дають дві різні назви.

Та це все – метафори.

З одного боку (кут зору А), те, що я помістив у рекламі фотографію вівці, – чиста випадковість, з другого боку (кут зору Б), – закономірність.

A) Я шукав підходящу фотографію для рекламного журналу. У шухляді мого стола випадковолежала фотографія вівці. І от я її використав. Мирна випадковість у мирному світі.

B) Фотографія вівці вже давно чекала мене у шухляді мого стола. Навіть якби я не використав її для журналу, вона пригодилася б мені колись іншим разом для іншої мети.

Як добре подумати, то, мабуть, цю формулу можна застосувати до всіх обставин мого дотеперішнього життя. Якщо я ще потренуюсь, то, мабуть, навчусь управляти своїм життям правою рукою під кутом зору А, а лівою – під кутом зору Б. А втім, це не має значення. Так само, як у випадку дірки в бублику. Сприймати дірку в бублику як пустий простір чи якусь сутність саму по собі – метафізична проблема, яка ніяк не впливає на його смак.

Коли мій компаньйон пішов у своїх справах, кімната раптом спорожніла. Лише стрілки електронного годинника й далі безшумно крутилися. До приїзду автомобіля о четвертій годині залишалося ще чимало часу, але жодної невідкладної роботи не було. У сусідній конторі теж панувала мертва тиша.

Попиваючи віскі на блакитному дивані й почуваючись у приємному потоці повітря з кондиціонера так, як легеньке насіння кульбаби під подувом вітру, я невідривно стежив за стрілками електронного годинника. Принаймні поки я дивився на годинник, світ перебував у русі. То був не дуже привабливий світ, але він все-таки й далі рухався. І оскільки я усвідомлював, що світ рухається, я жив. Не дуже привабливим життям, але все-таки жив. Мені здалося трохи дивним, що людина може підтвердити своє існування лише за допомогою стрілок годинника. У світі мали б бути й інші способи такого підтвердження. Однак, хоч скільки я намагався ще щось придумати, нічого путнього на думку не спливало.

Я відмовився від подальших спроб і ще раз ковтнув віскі. Гаряче відчуття обпалило горло, рушило вздовж стінок стравоходу й спритно опустилося на дно шлунка. За вікном простягалося темно-синє літнє небо з білястими хмарами. Гарне небо, але чомусь з відтінком зношеності, властивої зужитій речі. Небо, схоже на зужиту річ, ретельно, до блиску, протерту медичним спиртом для продажу з аукціону. За таке небо, за літнє небо, що колись давно-давно було новеньким, я випив ще один ковток віскі. Шотландське віскі було непогане. Та й небо, коли очі до нього звикли, вже не видавалося таким непривабливим. Зліва направо за вікном повільно пропливав велетенський реактивний літак, схожий на жука, вкритого лискучою твердою шкаралущею.

Після другого ковтка віскі в моїй голові виринуло запитання: власне, чого це я тут сиджу?

Власне, про що це я думав?

Та про вівцю.

Я підвівся з дивана, взяв зі стола мого компаньйона копію рекламної сторінки і повернувся на своє місце. А тоді, облизуючи шматок льоду із рештками смаку віскі, упродовж секунд двадцяти пильно вдивлявся у фотографію і наполегливо намагався розгадати її прихований зміст.

На фотографії було зображено отару овець на лузі. По краю лугу тяглася березова діброва. Такі берези ростуть лише на півночі Хоккайдо. Вони зовсім не були схожі на ті хирляві деревця, які посадив біля дому сусідній зубний лікар. Об одну таку здоровенну березу водночас могли б поточити свої кігті четверо ведмедів. Судячи з густоти листя, на фотографії була весна. На вершинах далеких гір та у зморшках їхніх схилів ще лежав сніг. Очевидно, тоді був квітень або травень. У таку пору сніг тане і земля перетворюється у кашу. Небо синє (мабуть, синє – чорно-біла фотографія не давала певності, що воно саме такого кольору, – а може, й жовтогарячо-рожеве). Над вершинами гір висіли тонким шаром білясті хмари. Хоч скільки не напружуй голови, отара овець – це лише отара овець, березова діброва – це лише березова діброва, а білясті хмари – це лише білясті хмари, і більш нічого.

Я кинув фотографію назад на стіл, затягнувся сигаретою і позіхнув. Потім знову взяв фотографію у руки і спробував порахувати овець. Однак рівнина була така широка, а вівці розбрелися по ній, як люди на пікніку під час обіду, так безладно, що чим далі сягав мій погляд, тим важче ставало відрізнити вівцю від білої плямки, білу плямку – від обману зору, обман зору – від порожнечі. Врешті-решт мені не залишалося нічого іншого, як кінчиком кулькової ручки порахувати лише тих овець, в яких я не сумнівався. Їх виявилося тридцять дві. Тридцять дві вівці. Звичайнісінька фотографія краєвиду. Без жодної композиції і без особливого живчика.

А проте в ній справді-таки щось було. Присмак тривоги. Я мав таке відчуття, коли вперше побачив цю фотографію, і відтоді протягом трьох останніх місяців воно мене ні на мить не покидало.

Я ліг спиною на диван і, тримаючи фотографію перед очима, спробував ще раз перерахувати овець.

Вийшло тридцять три вівці.

Тридцять три?

Я заплющив очі й потряс головою – вона спорожніла. От і добре, подумав я. Що має бути, того не минути. А що сталося – того не зміниш.

Лежачи на дивані, я ще раз порахував овець, а потім поринув у глибокий сон, який буває пополудні після подвійної порції віскі. За мить до того, як заснути, я подумав про вуха моєї нової подруги.

5. Автомобіль та його водій (1)

Присланий по мене автомобіль, як було попереджено, прибув о четвертій годині. З точністю годинника із зозулькою. Дівчина-секретарка розбудила мене – наче витягла із глибокого сну. Я сполоснув обличчя водою в туалеті, але дрімота нітрохи не пройшла. Спускаючись ліфтом униз, я тричі позіхнув. Позіхнув так, ніби звертався до когось з якимось проханням, та насправді я звертався сам до себе.

Велетенський автомобіль стояв перед входом до будинку, скидаючись на підводний човен, який сплив на поверхню моря. Під дахом цього велетня могла розміститися скромна сім’я з усіма пожитками. Через його темно-синє скло не було видно нічого всередині. Корпус автомобіля був пофарбований чорною фарбою, ніде – від бампера до ковпаків на колесах – не було жодної плямочки.

Поряд з автомобілем напоготові стояв водій середніх літ з жовтогарячою краваткою поверх чистісінької білої сорочки. Справжній водій. Як тільки я наблизився до автомобіля, він без жодного слова відчинив дверцята і, простеживши очима за тим, щоб я належним чином вмостився на сидінні, зачинив їх. Від початку до кінця все це супроводжувалося звуком, не більшим за шурхіт перетасовуваних нових карт. В автомобілі панувала така тиша, що здавалося, ніби сидиш на дні озера із затичками у вухах. Мій п’ятнадцятирічний «жучок» – фольксваґен, перекуплений від товариша, не витримував жодного порівняння з ним щодо цього.

Інтер’єр автомобіля, безсумнівно, теж був на високому рівні, хоча не можна було сказати, що всі аксесуари підбирав хтось з великим смаком, як це робиться у більшості випадків під час облаштування таких лімузинів. Посередині просторого заднього сидіння тонув шикарний кнопковий телефон, а поряд лежала попільниця, сигаретниця і запальничка – всі з чистого срібла. У спинці сидіння водія були вмонтовані відкидний столик і секретер для письмового приладдя, щоб дати змогу пасажиру перекусити і робити записи. Кондиціонер подавав свіже повітря тихо і ненав’язливо, підлогу встелював м’який килимок.

Я навіть незчувся, як автомобіль уже рушив. Здавалося, ніби у металевій балії я ковзаю по поверхні ртутного озера. Я спробував оцінити, в яку суму грошей обійшовся цей автомобіль, та не зміг цього зробити – все виходило за межі моєї уяви.

– Може, увімкнути вам якусь музику? – запитав водій.

– Бажано щось заколисливе… – відповів я.

– Будь ласка.

Водій видобув з-під сидіння касету, вставив у магнітофон і натиснув кнопку. З невідомо де ретельно захованих динаміків полилася соната для віолончелі без жодного супроводу. Бездоганна мелодія, ідеальний звук.

– Ви завжди на цьому автомобілі привозите і відвозите гостей? – наважився я запитати.

– Так, – обережно відповів водій. – Останнім часом – постійно.

– Он як… – вимовив я.

– Власне, цей автомобіль призначався особисто для Шефа, – вів далі водій після короткої паузи. Очевидно, він був набагато привітнішим, ніж здавалося, судячи з його вигляду. – Та от цієї весни Шеф занедужав і тепер з дому не виїжджає, тож не годиться, щоб автомобіль стояв без діла. А крім того, – як вам, гадаю, відомо, – технічні дані автомобіля знижуються, якщо ним регулярно не користуються.

– Правду кажете, – погодився я. Виходить, що хвороба Шефа – ніяка не таємниця. Я вийняв сигарету із сигаретниці й оглянув її з усіх боків. Виготовлена на замовлення невідомо якою фірмою, вона нагадувала запахом російський тютюн. Якийсь час я вагався, закурити її чи засунути в кишеню, але передумав і поклав її на старе місце. В центрі запальнички та сигаретниці був викарбуваний герб з вишуканим візерунком. Герб із зображенням вівці.

Вівця?

Мені здалося, що напружувати мозок – марна річ, а тому я потряс головою і заплющив очі. З того полудня, коли я вперше побачив фотографію тих вух, багато що стало для мене непосильним.

– Нам ще довго їхати? – спитав я.

– Хвилин тридцять-сорок… залежно від того, як буде забита дорога.

– Ну, тоді, якщо можна, зменшіть подачу холодного повітря. Я хотів би додивитися обідній сон…

– Будь ласка.

Водій налаштував кондиціонер і натиснув якусь кнопку на щитку управління. Грубезне скло, плавно піднявшись, відділило сидіння водія від пасажирського салону. І якби не музика Баха, то можна було б сказати, що салон заповнила цілковита тиша. Однак у цей час мене вже ніщо не дивувало. Зануривши голову в сидіння, я спав міцним сном.

Уві сні я побачив корову. Порівняно охайну, але певною мірою виснажену. Ми з нею зіткнулися на широкому мості. Ласкаве літнє сонце стояло на вечірньому прузі. В одній ратиці корова тримала старий вентилятор і запитала, чи не хотів би я його за півціни купити. «Грошей нема», – відповів я. Грошей і справді-таки не було.

«Ну, тоді, може, на обценьки поміняємо?» – сказала корова. Спокуслива пропозиція. Я разом з коровою повернувся додому і, перевернувши там усе догори ногами, довго шукав обценьки. Та їх ніде не було.

«Дивно, – промовив я. – А ще вчора вони справді були!..»

Тієї миті, коли я приніс стілець, щоб глянути на верх шафи, водій розбудив мене, плеснувши рукою по плечу.

– Прибули! – повідомив він коротко.

Двері відчинилися, і літнє надвечірнє сонце мене осліпило. Тисячі цикад тріскотали так, наче хтось накручував пружину годинника. Пахло землею.

Я вибрався з автомобіля, випростав спину і глибоко вдихнув повітря. А потім помолився богам, щоб мій сон не виявився символічним.

6. Що таке Всесвіт черв’яків?

Бувають символічні сни, які символізують реальність. Або навпаки, буває символічна реальність, яка символізує сон. Символ – це, так би мовити, почесний мер міста у Всесвіті черв’яків. Ніхто в такому Всесвіті не дивуватиметься, якщо корова шукатиме обценьки. Рано чи пізно вона, напевне, їх дістане. Та це мене не обходить…

Зовсім інша річ, якщо корова намагається придбати обценьки, використовуючи мене. Тоді я потрапляю у Всесвіт альтернативного способу мислення. Найприкріше в такому Всесвіті – довгі розмови. Я питаю корову: «Навіщо тобі обценьки?». «Дуже їсти хочу», – відповідає корова. «А навіщо тобі обценьки, коли їсти хочеш?» – запитую я. Корова відповідає: «Прив’яжу до гілки персикового дерева». «Чому персикового?» – питаю я. «Хіба не тому я помінялася вентилятором з тобою?». І так без кінця. Через такі нескінченні розмови я починаю ненавидіти корову, а вона – мене. Оце і є Всесвіт черв’яків. Щоб вирватися з нього, немає іншого способу, як дивитися інший символічний сон.

Так от, того пополудня у вересні 1978 року велетенський автомобіль привіз мене в центр саме такого Всесвіту черв’яків. А це означає, що боги знехтували моїми молитвами.

Я оглянувся навколо й мимоволі зітхнув. Бо мені нічого не залишалось, як зітхати.

Автомобіль зупинився на вершині невисокого пагорба. Мощена гравієм дорога, якою, видно, ми добралися сюди, примхливо звиваючись у різні боки, збігала вниз до помітних удалині воріт. По її обидва боки тяглися ряди криптомерій і ртутних ліхтарів, схожих на олівці, розставлені на однаковій відстані між собою. Неквапливою ходою до воріт можна було б дійти за хвилин п’ятнадцять. Незчисленна кількість цикад, з усіх сил причепившись до стовбурів дерев, тріскотіли так, наче наближався кінець світу.

На дбайливо підстрижених газонах по обох боках алеї криптомерій уздовж цього косогору безладно росли кущі азалії, гортензії та інші невідомі мені породи рослинного світу. Зграйка шпаків, пурхаючи по газону зліва направо, скидалася на купку рухливого сипучого піску.

Схилом пагорба спускалися кам’яні сходи: праворуч – до японського саду із ставком та кам’яними світильниками, ліворуч – до невеликого поля для гольфу. На одному боці поля видніла альтанка для відпочинку, пофарбована під колір морозива з родзинками, на другому – кам’яна статуя за мотивами грецької міфології. Позаду статуї височів велетенський гараж, а біля нього ще один водій поливав водою із шланга ще один автомобіль. Марку автомобіля я не розібрав, але був певен, що це не старий фольксваґен.

Схрестивши руки на грудях, я ще раз обвів поглядом садибу. До неї годі було присікатися, але голова трохи заболіла.

– А де поштова скринька? – запитав я на всякий випадок. Бо мене трохи зацікавило, хто ж це вранці і ввечері ходить до воріт по газети.

– Поштова скринька на задніх воротах, – відповів водій. Це ж природно. Звісно, мають бути і задні ворота.

Оглянувши двір, я перевів погляд прямо на височенний будинок.

То була – як би це краще сказати? – страшно самотня будівля. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Скажімо, є якесь твердження. У цього твердження, звісно, є невеличкі винятки. Однак з плином часу їхня кількість збільшується, як розміри чорнильної плями на папері, і врешті-решт початкове твердження перетворюється на щось зовсім інше. А потім у нового твердження з’являються свої невеличкі винятки… Одним словом, саме таке враження справляла на мене ця споруда. Вона здавалася доісторичною істотою, яка шляхом сліпої еволюції набула потім несподіваного вигляду.

Спочатку це, очевидно, була двоповерхова будівля європейського типу в епоху Мейдзі [5]5
  Епоха Мейдзі (1867–1912) – період бурхливої перебудови Японії за західним зразком.


[Закрыть]– кремового кольору з високим класичним портиком, старомодними вузькими вікнами з подвійними рамами, неодноразово перефарбована, з мідною покрівлею та ринвами, спорудженими так ґрунтовно, як римські акведуки. Загалом вона була непогана. Безперечно, в ній відчувалося благородство старих добрих часів.

Однак праворуч від головного корпусу якийсь дотепний архітектор прибудував крило – начебто такого ж стилю та кольору. Сам собою задум був непоганий, але прибудова зовсім не гармонувала з головним корпусом. Враження складалося таке, ніби хтось подав гостям на срібному тарелі шербет разом із цвітною капустою. У такому стані будинок простояв не один десяток років до того часу, поки поруч з ним не з’явилося щось схоже на кам’яну башту. На її вершечку прикріпили декоративний громовідвід. І це була велика недоречність. Бо від першого ж попадання блискавки вся будівля могла згоріти.

Величавий критий перехід вів прямо від башти до ще одного крила. Воно теж було чудернацьким, але в ньому принаймні відчувалася тематична послідовність, яку можна було назвати також «ідейною спорідненістю». Над усім цим висів своєрідний смуток: як тоді, коли віслюк стояв перед двома однаковими в’язками сіна і, вагаючись, з якої починати їсти, вмирав з голоду.

Ліворуч від головного корпусу, різко контрастуючи з раніше побаченим, тяглися стіни одноповерхового будинку в японському стилі. З живоплотом, дбайливо доглянутими соснами та чудовими верандами – прямими й довгими, як доріжки для гри в кеглі.

В усякому разі, увесь цей краєвид з будинком на пагорбі скидався на три частини кінофільму впереміш з анонсами майбутніх розваг. Якщо припустити, що його знімали продумано упродовж багатьох років для того, щоб прогнати від глядача дрімоту і хміль, то, напевно, можна було б сказати, що мету успішно досягнуто. Однак для такого припущення, звісно, немає підстав. Подібний краєвид виникає тоді, коли різні посередності, народжені в різні епохи, мають доступ до великих грошей.

Я досить-таки довго оглядав садибу, а коли похопився, то побачив, що водій стоїть біля мене й позирає на годинник. В його поведінці було щось завчене. Мабуть, кожен гість, якого він сюди привозив, завмирав на цьому ж місці й так само ошелешено поглядав на навколишній краєвид.

– Якщо маєте бажання дивитися – будь ласка, можете не квапитися, – промовив водій. – У нашому розпорядженні ще вісім хвилин.

– Яка просторінь! – сказав я. На думку сплили лише такі слова.

– Три тисячі двісті п’ятдесят цубо [6]6
  Цубо – міра площі, яка дорівнює 3,3 кв. м.


[Закрыть], – пояснив водій.

– Не завадило б мати тут і вулкан, чи не так? – спробував я пожартувати. Однак, ясна річ, водій обійшов мій жарт мовчанням. Тут не заведено жартувати.

Так минуло ще вісім хвилин.

Мене провели в кабінет європейського стилю на вісім дзьо [7]7
  Дзьо – міра житлової площі, яка дорівнює приблизно 1,5 кв. м.


[Закрыть]– праворуч, відразу за входом. Навдивовижу висока стеля, на межі між стелею та стінами – фігурне ліплення. З меблів – антикварного вигляду диван і стіл. На стіні висів натюрморт, який можна було б назвати навіть вершиною реалізму. Яблука, ваза для квітів і розрізувальний ніж. Можливо, була думка розколювати вазою яблука, а ножем зчищати з них шкурку. Огризки і зернята – викидати в ту ж вазу. Розсунута штора з грубої тканини і тюль по обох боках вікна були підв’язані шнурками. У вікні між ними видніла порівняно краща частина саду. Дубова підлога переливалася приємними кольорами. На старому збляклому килимі, що застеляв половину підлоги, все ще стирчав твердий ворс.

Непогана кімната. Зовсім непогана.

Зайшла середніх літ покоївка, поставила на стіл склянку з виноградним соком і мовчки вийшла. Двері за нею тихенько зачинилися, і навколо запанувала мертва тиша.

На столі я помітив сигаретницю, попільничку і запальничку – всі з чистого срібла. Точнісінько такі, як в автомобілі. Як і раніше, на них було викарбовано герб з вівцею. Я вийняв з кишені власні сигарети з фільтром, прикурив від срібної запальнички і випустив клубок диму в бік високої стелі. Потім взявся пити виноградний сік.

Через десять хвилин знову двері відчинилися і до кімнати зайшов високий чоловік у чорному костюмі. Він не сказав нічого – ні «ласкаво просимо», ні «вибачте, що затримав вас». А мовчки сів навпроти мене і, трохи нахиливши голову вбік, розглядав мене так, наче оцінював якийсь товар. Як і казав мій компаньйон, на обличчі того чоловіка не було жодного виразу.

Так минув ще якийсь час.