Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

3. Ночівля в Дзюнітакі

Переговори з вівчарем, змащені грошовою винагородою, пройшли справді гладко. Ми домовилися, що завтра вранці, о восьмій годині, він забере нас на своєму джипі з готелю і відвезе на пасовище в горах.

– Зрештою, дезінфекцію овець я зможу зробити і пополудні, – сказав він, як справжній реаліст. – Тільки от одне мене турбує. Вчорашнім дощем дорогу розмило, і в одному місці автомашина може й не пройти. Тоді вам доведеться далі йти пішки. Погодьтесь – я в цьому не винен…

– Гаразд, – відповів я.

Спускаючись гірською дорогою до міста, я нарешті пригадав, що батько Пацюка мав віллу на Хоккайдо. Сам Пацюк не раз розповідав мені про це. Старий двоповерховий будинок у горах, а поряд простора трав’яниста рівнина. Я завжди з великим запізнення згадую важливі речі. Треба було це зробити відразу, як тільки прийшов перший лист від Пацюка. Тоді вдалося б з’ясувати все до кінця.

Сердитий сам на себе, я чалапав гірською дорогою, яка щораз більше поринала в сутінки. Впродовж півтори години мені трапилися на ній лише дві великі вантажівки з лісоматеріалами й малогабаритний трактор. Усі вони їхали вниз, але ніхто не запропонував підвезти мене. А втім, так мені було краще.

До готелю я добрався після сьомої, коли навколо вже зовсім стемніло. Я промерз до кісток. Цуценя вівчарки висунуло морду з конури і заскавуліло.

Подружка, в синіх джинсах і светрі з високим коміром, сиділа у кімнаті відпочинку біля входу, поринувши з головою у комп’ютерну гру. В кімнаті – очевидно, переобладнаній приймальні – залишився досить гарний камін. Справжній камін, розпалюваний дровами. В ній були також чотири монітори для гри і два столи для китайського більярду – дешеві застарілі моделі іспанського виробництва.

– Я вмираю з голоду! – сказала подружка, втомившись від довгого чекання.

Я замовив вечерю і вирішив скупатися. Витираючись, уперше за довгий час зважився. Шістдесят кілограмів, як і десять років тому. Це великі жирові складки на боках за останній тиждень геть-чисто зникли.

Коли я повернувся в номер, вечеря вже була на столі. Виловлюючи їжу зі сковорідки і попиваючи пиво, я розповів їй про вівчарню і вівчаря, що служив колись у Силах самооборони. Почувши, що я не знайшов вівці, вона скрушно зітхнула.

– А все-таки до цілі нам один крок, правда?

– Було б непогано… – відповів я.

Ми подивилися по телевізору фільм Хічкока, потім залізли під ковдру і загасили світло. Настінний годинник унизу вибив одинадцяту.

– Завтра встанемо рано, гаразд? – сказав я.

Відповіді не було. Подружка, розмірено дихаючи, вже спала. Я накрутив дорожній будильник і при світлі місяця закурив сигарету. Крім шуму води в річці, не було чути нічого. Здавалося, що все місто поринуло в сон.

Після цілоденної подорожі тіло відчувало страшну втому, а свідомість бунтувалась і ніяк не давала мені заснути. В голові безперервно щось гуло й різко відлунювало у вухах.

У безмовній пітьмі я затамував дихання – і міський краєвид навколо мене почав танути. Будинки прогнили й розсипалися, залізничні рейки дощенту поржавіли, рілля заросла бур’яном. Ось так місто завершувало свою коротку столітню історію й опускалося під землю. Час повертався у минуле, як у прокручуваному назад фільмі. На землі з’явилися лосі, ведмеді і вовки, небо вкрили чорні хмари сарани, море низькорослого бамбуку гойдалося під вітром, а сонце ховалося за густими сосновими лісами.

Після того, як зникли всі ознаки людської діяльності, залишилися тільки вівці. У темряві вони світили своїми очима і не спускали з мене погляду. Вони нічого не говорили, ні про що не думали, а лише дивилися на мене. Десятки тисяч овець. Клац-клац-клац! – лунав над землею стукіт їхніх рівних зубів.

Настінний годинник вибив другу.

І я заснув.

4. Небезпечний поворот

Ранок видався похмурим і холодним. Я подумки поспівчував вівцям, яким сьогодні доведеться плавати у холодній воді з інсектицидами. А втім, хто-зна – може, вони не відчувають холоду. Або взагалі нічого не відчувають.

Коротка осінь на Хоккайдо наближалася до кінця. Густі сірі хмари віщували снігопад. Перестрибнувши з токійського вересня у жовтень на Хоккайдо, я, здавалося, майже втратив осінь тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Був початок і кінець осені, а середини не було.

Я встав о шостій і вмився. Потім примостився біля вікна в коридорі й до сніданку споглядав річку. За минулу ніч вода в ній помітно спала й очистилася від каламуті. На протилежному березі простягалися рисові поля, а примхливий ранковий вітерець усюди, куди сягав зір, котив по стиглому колоссю дивовижні хвилі. По бетоновому мості у бік гір проїхав трактор. Його одноманітне деркотіння, підхоплене вітром, ледве до мене долинало. Три ворони злетіли над березовою дібровою й, описавши над річкою коло, сіли на парапет набережної. Вони здавалися сторонніми глядачами, що виступають в авангардистській п’єсі. Однак така роль їм скоро набридла – вони одна за одною покинули парапет і полетіли до верхів’я річки.

Точно о восьмій старенький джип вівчаря зупинився перед готелем. Верх автомашини нагадував коробку, а на крилі ледь-ледь видніла назва військової частини Сил самооборони, якій вона колись належала. Очевидно, її придбали під час розпродажу державного майна.

– Дивина та й годі! – побачивши мене, поспішив сказати вівчар. – Учора на всякий випадок я вирішив подзвонити у гори, але ніхто мені не відповів!

Ми з подружкою вмостилися на задніх сидіннях. В автомобілі слабо пахло бензином.

– А коли ви дзвонили туди востаннє? – спитав я.

– Якщо не помиляюсь, минулого місяця. Десь числа двадцятого. Відтоді ми з ним ні разу не спілкувалися. Бо звичайно він мені телефонував, коли йому щось було потрібно. Тоді він диктував мені список товарів для закупки абощо…

– І що, навіть гудка не було чути?

– Нічогісінько. Мабуть, телефонна лінія обірвалася. Таке може статися під час великого снігопаду.

– Але ж зараз снігу ще нема!

Вівчар повернувся обличчя до стелі джипу і покрутив головою так, що аж кістки затріщали.

– Так чи інакше, поїдемо. А там усе з’ясується!

Я мовчки кивнув головою. Від запаху бензину в голові потьмарилося.

Автомобіль проїхав через бетоновий міст і тією ж дорогою, якою я добирався вчора, почав підніматися у гори. Минаючи міську вівчарню, ми всі троє оглянулися на ворота з вивіскою. Звідти віяло повною тишею. Я уявив собі, як вівці своїми блакитними очима вглядаються у цю безмовну порожнечу.

– Дезінфекцію робитимете пополудні?

– Ага. Однак спішити особливо нікуди. До снігопаду ще можна впоратися.

– А коли сніг випаде?

– Не здивуюсь, якщо наступного тижня почне падати… – сказав вівчар. Потім, тримаючи одну руку на кермі, нахилив голову і довго кашляв. – А завалить землю уже на початку листопада. Ви хоч уявляєте собі, яка зима буває в цих краях?

– Ні, – відповів я.

– Як сніг піде, то вже не зупиниться – валить і валить на землю, наче в небі якусь греблю прорвало. Тоді вже нічого не вдієш. Нічого не залишається, як сидіти в хаті й нікуди носа не потикати. Взагалі цей край не придатний для людського життя.

– А проте ви живете тут не один рік…

– З любові до овець. Вони – тварини з доброю вдачею і людину пам’ятають в обличчя. До речі, один рік догляду за вівцями минає блискавично, а потім все повторюється. Восени вони паруються, потім зимують, навесні ягнят народжують, влітку пасуться. А тим часом молодняк підростає і вже восени парується. Все починається спочатку. Щороку овеча отара оновлюється, і тільки я старішаю. Тож з кожним роком стає щораз важче виїжджати з міста…

– А що роблять вівці зимою? – запитала подружка.

Не випускаючи з рук керма, вівчар обернувся до нас і подивився на неї так пильно, наче вперше помітив її існування. І хоча, на щастя, на прямій асфальтованій дорозі не було видно жодної зустрічної автомашини, мене обдало холодним потом.

– Зиму вівці проводять у вівчарні! – відповів він, обернувшись нарешті до керма.

– Мабуть, їм нудно, чи не так?

– А вам ваше життя здається нудним?

– Не знаю…

– Так само і вівцям, – сказав вівчар. – Вони про це не думають, а якби і думали – все одно відповіді не знайшли б. Вівці жують сіно, справляють малу нужду, думають про ягнят у своїй утробі, а барани б’ються між собою – ось так і зимують.

Дорога поволі крутішала і водночас почала описувати зигзагоподібний поворот. Сільський краєвид з рисовими полями і садами поступово зник, а по обидва боки дороги непроглядними стінами потягся незайманий ліс. Іноді в його прогалинах з’являлися шматки рівнини.

– Як снігу випаде багато – тут уже автомашиною не проїдеш, – сказав вівчар. – Зрештою, нікому не треба сюди їздити.

– А що, хіба лижних баз й альпіністських маршрутів тут немає? – спитав я.

– Та нічого тут нема. Нічого нема, а тому й туристи сюди не потикаються. І місто швидко хиріє. До половини шістдесятих воно процвітало як взірцевий центр сільськогосподарського виробництва на землі з холодним кліматом. Однак коли рису в країні почали вирощувати достатньо, ніхто вже не хотів обробляти землю в такому холодильнику. Цілком зрозуміло чому.

– А що сталося з лісопильнями?

– Робочих рук не вистачало, і вони перебралися у зручніші місця. Кілька невеличких лісопилень у місті ще залишилось, але вони небагато важать. Зрубану в горах деревину провозять мимо – до Найорі або Асахікава. Ось тому останнім часом тільки дороги поліпшуються, а місто занепадає. Засніжені дороги не страшні хіба що великогабаритним вантажівкам з шипами на шинах.

Я машинально взяв сигарету в рот, але, відчувши бензиновий запах, заховав її назад у пачку. І натомість вирішив посмоктати лимонне драже, залишене в кишені. Його приємний аромат змішався у роті із ядучим запахом бензину.

– А барани б’ються між собою? – запитала подружка.

– Б’ються і досить часто! – відповів вівчар. – Така поведінка властива всім стадним тваринам, зокрема, й баранам – в їхньому середовищі існує своя ієрархія: якщо, скажімо, в одному загоні їх п’ятдесят, то серед них є номер перший, другий, третій і так далі аж до п’ятдесятого. Тому всі вони добре знають своє місце в отарі.

– От дивина! – вигукнула подружка.

– Завдяки цьому і мені легше ними управляти. Досить взяти на налигача найголовнішого барана – і всі вівці покірно підуть за ним куди завгодно.

– Цікаво, чому ж вони б’ються, якщо підпорядкованість одне одному між ними вже визначена?

– Коли якийсь баран пораниться й ослабне, порушується дотеперішня ієрархія. І тоді молодші за рангом викликають старших на бій, щоб посісти в овечому середовищі вище становище. Якщо доходить до бійки, то вона триває днів три.

– Бідолашні барани!

– У житті все йде по колу. Баран, який тепер дістав прочухана, сам у молодості збивав когось іншого. І тільки на бойні вже немає значення, хто з них перший, а хто – п’ятдесятий. З обох виходить смачненький шашлик!

– Фе-е-е!.. – не витримала подружка.

– Однак, що не кажіть, найбільшого жалю заслуговують племінні барани. Ви що-небудь чули про овечий гарем?

– Ні, – відповіли ми.

– У розведенні овець найважливіше – це простежити за їхнім паруванням. Спочатку овечок і баранів розділяють. Потім у загін до овечок пускають одного барана, найсильнішого, першого в баранячій ієрархії. Щоб запліднити їх, так би мовити, за першим розрядом. Після закінчення такої виснажливої місячної роботи племінного барана повертають назад до свого загону. Однак, поки його не було, там встановився новий порядок. Унаслідок своїх недавніх старань племінний баран утратив половину ваги і, якби навіть ув’язався у бійку, все одно не переміг би. І саме тоді барани гуртом накидаються на бідолаху. Що й казати, сумна історія…

– А як барани б’ються?

– Та луплять один одного лобами! Вони в них міцні, як залізо, а всередині – порожні…

Подружка мовчки про щось думала. Напевне, уявляла собі, як барани б’ються лобами один з одним.

Після тридцяти хвилин їзди асфальтоване покриття раптом скінчилося, а дорога звузилася вдвічі. Темний праліс обабіч неї накочувався на автомашину, як велетенська хвиля. Повітря похолоднішало відразу на кілька градусів.

Тепер дорога була вся у вибоїнах – й автомашину трясло вниз-угору, наче стрілку сейсмографа. Під ногами почала зловісно деренчати пластмасова каністра. Здавалося, наче мозок у черепі от-от розлетиться навсібіч. Від самого цього звуку заболіла голова.

Така їзда тривала хвилин двадцять-тридцять. Я навіть не міг розібрати точно, що показував годинник. Упродовж цього часу ніхто і слова не вимовив. Я тримався міцно за ремені, прикріплені до спинки заднього сидіння, подружка вчепилася за мою праву руку, а вівчар усю свою увагу зосередив на дорозі.

– Ліворуч! – кинув він коротко через якийсь час. Не розуміючи, про що йдеться, я глянув на лівий бік дороги. Рівна стіна пралісу наче обірвалася – і перед нами відкрилася порожнеча. Велетенська долина. З вигляду велична, але позбавлена найменшого тепла. Прямовисна кам’яна круча не тільки позбулася будь-яких слідів життя, але своє зловісне дихання ще й ширила на навколишній краєвид.

Спереду дороги, що стелилася уздовж долини, видніла дивовижна конусоподібна гора з гладкими стінами. Її вершина мала спотворений вигляд – здавалось, начебто її скрутила якась могутня сила.

Стискаючи руками тремтливе кермо, вівчар кивнув підборіддям на гору.

– Завернемо за неї!

Рвучкий вітер, налітаючи з долини, ворушив на схилі праворуч густу зелену траву так, як гладять тварину проти шерсті, і з неприємним тріском жбурляв дрібний пісок об вікна.

Поки після кількох крутих поворотів ми щораз ближче підбиралися до вершини, правий схил спочатку змінився валунами, а згодом – прямовисною кручею. І незабаром джип уже повз по вузенькому виступі, вирубаному у велетенській гладкій стіні.

Погода псувалася прямо на наших очах. Блідо-сіре, з легкою просинню небо, наче втомившись від такої невизначеності, стало темно-сірим з неоднаковими, чорними, мов сажа, плямами. Вслід за небом у похмурі, сумні тіні вкутались і навколишні гори.

Поблизу конусоподібної вершини вітер крутився вихором і неприємно свистів – так наче згортав трубочкою свого язика і з усієї сили видихав повітря. Зворотним боком долоні я витер піт з чола. І під светром по тілу поповз мокрий холодок.

Міцно стиснувши губи, вівчар все більше і більше завертав праворуч. Потім, ніби до чогось прислухаючись, подався уперед і почав потроху сповільнювати швидкість, а коли дорога ледь-ледь поширшала, натиснув на гальмо. Двигун заглух, і ми поринули у крижану тишу. І тільки вітер свистів, гуляючи над землею.

Поклавши руки на кермо, вівчар довго мовчав. Потім виліз з джипа й кілька разів потупцяв своїми чоботами по землі. Я також вибрався з автомашини і, ставши поряд з нею, глянув на дорожнє полотно.

– Далі їхати неможливо, – сказав вівчар. – Снігу випало набагато більше, ніж я думав…

Як на мене, дорога зовсім не розкисла. Загалом мені навіть здалося, що вона встигла висохнути і затвердіти.

– Під снігом – сама рідота, – пояснив вівчар. – І це заводить усіх в оману. Взагалі це місце – трохи дивне!

– Дивне?..

Вівчар нічого не відповів, а вийняв з кишені піджака сигарети і чиркнув сірником.

– Може, трохи прогуляємося? – нарешті запропонував він.

Ми пройшли метрів двісті до наступного повороту. Все тіло обступав неприємний холод. Я застебнув на куртці блискавку до самого горла і підняв комір, але холод не зникав.

Вівчар зупинився на початку крутого повороту і, не виймаючи з рота сигарету, пильно вдивлявся у кручу з правого боку дороги. Із середини кручі пробивалася вода: збігала вниз по стіні і маленьким струмочком повільно перетікала через дорогу. Світло-коричнева, скаламучена глиною. Я провів пальцем по мокрій стіні – і її поверхня осипалася. Круча виявилася набагато крихкішою, ніж могло здатися на перший погляд.

– Цей поворот я просто ненавиджу! – сказав вівчар. – Земля тут хистка, як болото. Та це ще не все. Це місце – небезпечне. Навіть вівці, коли проходять тут, завжди трусяться.

Вівчар закашлявся і кинув недокурок на землю.

– Ви не ображайтесь, але я просто не хочу ризикувати.

Я мовчки кивнув головою.

– Пішки зможете дійти?

– За цим діло не стане. Головне – щоб земля була тверда.

Вівчар ще раз сильно тупнув чоботом – і через мить по землі прокотився глухий удар, від якого затремтіла душа.

– Та нічого, пішки йти можна.

Ми повернулися до джипу.

– Залишилося кілометрів чотири, не більше, – йдучи поряд, повідомив вівчар. – Навіть з дівчиною півтори години – і ви на місці. Дорога одна – не заблудитеся. Підйоми пологі – йти неважко. Вибачте, що не довіз до кінця!

– Та нічого. І за це спасибі!

– Довго пробудете там, наверху?

– Ще не знаю. Можемо завтра повернутися або й через тиждень… Залежно від того, як підуть справи…

Вівчар знову взяв у рот сигарету і, не встигнувши її закурити, закашлявся.

– Тільки будьте насторожі! Здається, сніг цього року випаде скоро. Як замете – звідси вже не виберетеся.

– Будемо насторожі! – пообіцяв я.

– Коло дверей будинку побачите поштову скриньку. На дні – ключ. На той випадок, якщо нікого не застанете.

Небо все ще було похмурим, коли ми знімали з джипа свій багаж. Я скинув тонку куртку і натягнув на себе через голову товсту альпіністську парку з каптуром, але від холоду вона все одно не рятувала.

Вівчар добряче попомучився, поки розвертався джипом на вузенькій дорозі, не один раз ударяючи бампером об кам’яну стіну. За кожним таким ударом з неї осипався щебінь. Коли нарешті автомобіль розвернувся на сто вісімдесят градусів, він просигналив і махнув нам рукою. Ми помахали йому у відповідь. Джип описав дугу і зник за поворотом, а ми залишилися на дорозі самі. Враження було таке, ніби хтось завіз нас на край світу і там покинув.

Ми опустили на землю рюкзаки і, не знаходячи слів для осмисленої розмови, взялися оглядати навколишній краєвид. Унизу під нами, на дні глибокої долини, тонкою ниткою звивалася срібляста річка з густим зеленим лісом по обох берегах. У кінці долини застиглими хвилями лежали невисокі, забарвлені в багрянець гори і, наче в тумані, виднів шматок рівнини. У небо піднімалися клуби диму з полів, де зібрали рис і палили стерню. Краєвид був прекрасний, але від його споглядання настрій не поліпшувався. Все здавалося чужим і приналежним до світу, де навіть інша віра.

Вологі сірі хмари заволокли небо, не залишивши на ньому жодної прогалини. Внизу під ним, майже над нашими головами, пролітали на схід з неймовірною швидкістю згустки чорних хмар. З материкового Китаю вони перебралися через Японське море на Хоккайдо, щоб мчати далі – до Охотського моря. Спостерігаючи за тим, як табуни важких хмар одні за одними прибували і зникали, ми до нестерпності відчували всю непевність нашого становища. Адже могло статися так, що за одним примхливим подувом вітру вони зметуть нас з кручі у прірву разом з хистким поворотом, що приліпився до кам’яної стіни.

– Поспішаймо! – сказав я і накинув на плечі рюкзак. Хотілося якнайшвидше добратися до житла під дахом, поки не хлюпнула злива або не пішов сніг з дощем. Бракувало нам на такому холоді ще й промокнути!..

Ми поминули «небезпечний поворот», намагаючись іти швидкими кроками. Як і попереджав вівчар, від цього повороту віяло нещастям. Невиразне передчуття біди розповзалося по тілу, а потім ударяло об щось у голові, щоб сповістити про небезпеку. Таке відчуття з’являється тоді, коли під час переходу річки вбрід нога раптом потрапляє у холодну заглибину.

На півкілометровому відрізку дороги наші кроки звучали кілька разів по-різному. Не один раз її перетинали змієподібні струмочки води, що витікали з кам’яної стіни.

Навіть поминувши поворот, ми все ще не сповільнювали ходи, бо хотіли якомога далі відійти від цього місця. Коли хвилин через тридцять круча праворуч стала пологою і подекуди на ній з’явилися дерева, ми нарешті полегшено зітхнули і розправили плечі.

Добравшись сюди, ми вже не мали особливих труднощів з рештою шляху. Дорога стала рівною, навколишні гори згладили свої гострі хребти – і ми незабаром опинилися на тихому плато. Нарешті з’явилися і птахи.

Ще через півгодини ми залишили за собою дивовижну конусоподібну гору і вийшли на рівне, мов стіл, плоскогір’я, звідусіль оточене крутими горами. Складалося таке враження, ніби запалася вниз вершина велетенського вулкана. Перед нами, куди тільки сягало око, простягалося море побагровілих беріз. Між їхніми білими стовбурами проглядали яскраво забарвлене дрібнолісся і зелена трава, подекуди чорніли повалені вітром дерева.

– Начебто гарненька місцина, чи не так? – сказала подружка.

Що й казати, після того повороту, який ми щойно минули, це місце справді здавалося гарним.

Море беріз прошивала одна-єдина пряма дорога. Настільки широка, що міг проїхати джип, і така пряма, що від самого погляду на неї починала боліти голова. Без жодних поворотів і крутих підйомів. Спереду все збігалося в одну точку, над якою в небі пливла чорна хмара.

Навколо панувала страшна тиша. Навіть шум вітру тонув у безмежжі лісу. Іноді надлітали товсті чорні птахи і, розкриваючи дзьоби з червоними язичками, пронизували повітря своїм вереском, а коли відразу кудись зникали – тиша, густа і хитка, як желе, знову заповнювала простір. Опале листя, що заховало під собою дорогу, наскрізь просякло позавчорашнім дощем. Крім птахів, ніщо не порушувало навколишнього безгоміння. Ні березам, ні прямій дорозі не було видно кінця. Навіть низькі хмари, які ще недавно нас так гнітили своєю похмурістю, у просвітах між деревами здавалися якимись нереальними.

Через хвилин п’ятдесят ми наткнулися на річечку з надзвичайно прозорою водою. Через неї було перекинуто місток з поруччям, збитий зі березових стовбурів, а перед ним простягалася галявинка, придатна для перепочинку. Ми поскидали з плечей рюкзаки і спустилися до річки напитися води. Такої води, як ця, я ще ніколи не пив. Вона виявилася крижаною – від неї долоні відразу почервоніли – і солодкуватою. Пахло м’якою і свіжою землею.

Хмари не переставали рухатись в одному напрямі, але погода чомусь не змінювалася. Подружка взялася перешнуровувати свої альпіністські черевики, а я сів на поруччя і закурив сигарету. Десь унизу за течією шумів водоспад, судячи зі звуку – не дуже великий. Зліва надлетів примхливий вітерець, прокотився хвилями по листю на дорозі – і зник.

Докуривши сигарету, я розтоптав її ногою – і саме тоді помітив на містку ще один недокурок. Я підняв його й уважно розглянув. То був роздушений недокурок «Севен Старз». Не зволожнів – отже, хтось курив після: дощу. Тобто вчора або сьогодні.

Я спробував пригадати, які сигарети курив Пацюк. Та дарма – ніщо в пам’яті не спливало. Я навіть не міг згадати, чи курив він взагалі. Тоді я перестав мучити собі цим голову і викинув знайдений недокурок у річку. Прудка течія вмить понесла його з собою.

– Що там таке? – спитала подружка.

– Свіжий недокурок знайшов, – відповів я. – Схоже, що зовсім недавно хтось тут сидів і курив так само, як оце я сьогодні.

– Твій друг?

– Та хто його знає… Важко сказати.

Подружка сіла поряд зі мною на поруччя і, підібравши обома руками волосся, вперше за багато днів відкрила свої вуха. Шум водоспаду раптом на мить затих, але відразу відновився.

– Тобі ще подобаються мої вуха? – запитала вона.

Всміхнувшись, я простягнув руку і кінцем пальця торкнувся її вуха.

– Подобаються, – відповів я.

Ми пішли далі, але через п’ятнадцять хвилин дорога раптом обірвалася. Скінчилося і море беріз – наче ножем його відрізали. І тоді перед нами відкрилося просторе, мов озеро, пасовище.

Навколо пасовища на відстані п’яти метрів один від одного стирчали дерев’яні стовпи, з’єднані між собою старим іржавим дротом. Здавалось – ми нарешті добралися до цілі нашої мандрівки. Я штовхнув вицвілі двійчасті ворота, і ми опинилися на пасовищі. М’яка трава вкривала змокрілу до чорноти землю.

Над пасовищем пливли чорні хмари. Пливли туди, де видніли обриси високих гір. Їх було видно під іншим ракурсом, але я не сумнівався, що саме вони зображені на фотографії Пацюка. Навіть не треба було її витягувати, щоб у цьому переконатися.

Усе-таки дивне враження виникає, коли власними очима бачиш дійсний краєвид, який сотні разів розглядав на фотографії. Його глибина здавалася страшно штучною. Так ніби не я сюди прибув і роздивляюся краєвид, який існував до цього, а хтось змонтував його нашвидкуруч відповідно до фотографії перед моїм приїздом.

Я сперся на дерев’яні ворота й полегшено зітхнув. Хоч би там що, ми знайшли те, чого шукали. Таки знайшли – незалежно від того, яка суть цього пошуку.

– Прибули, чи не так? – сказала подружка, стиснувши мій лікоть.

– Прибули, – відповів я. Інші слова були зайвими.

На протилежному краю пасовища виднів старий будинок – дерев’яний, двоповерховий, у стилі американської глибинки. Той самий, який сорок років тому побудував Професор Вівця, а потім викупив батько Пацюка. Самотній будинок ні з чим було порівняти, а тому здалека точно оцінити його розміри не вдавалося. В усякому разі, він вражав приземкуватістю і невиразністю. Під похмурим небом біла штукатурка на стінах набрала зловісно-тьмяного відтінку. Посередині чотирисхилого даху майже іржавого кольору стирчав квадратний димар з червоної цегли. Огорожі навколо нього не було, замість цього кілька старих вічнозелених дерев своїми кронами оберігали його від бурі з дощем та снігу. Будинок здавався мені на диво безлюдним. З першого ж погляду – дивним. Не похмурим, не холодним, не по-чудернацькому побудованим і не безнадійно запущеним, а просто – дивним. Він скидався на старезну велетенську істоту, нездатну висловити свої почуття. Істоту, яка не те щоб не вміла висловитися, а не знала що сказати.

У повітрі запахло дощем. Треба було поспішати. Навпростець через пасовище ми попрямували до будинку. Із заходу, загрожуючи дощем, насувалася густа суцільна хмара, а не якесь клоччя, як досі.

Своїми розмірами пасовище навіювало втому. І хоча ми добряче налягали на ноги, вперед наче й не рухалися. Відчуття відстані зовсім пропало.

Як подумати, це й не дивно. Адже такий величезний простір я перетинав уперше в житті. Здавалося, ніби можна торкнутися рукою всього, що десь далеко куйовдить вітер. Навскіс до руху хмар над нашими головами пролетіла на північ пташина зграя.

Коли через довгий час ми нарешті добралися до будинку, дощ уже почав накрапати. Будинок виявився набагато більшим і старішим, ніж здавався здалека. Подекуди біла фарба злущилася, мов струпи, і стіна в оголених місцях за довгий час почорніла від дощу. Мабуть, якби хтось вирішив будинок оновити, йому довелося б зішкребти усі залишки старої фарби. Від самої думки про такі зусилля, нехай і чужі, я здригнувся. Будинок, в якому ніхто не живе, невпинно руйнується. Так і ця вілла, безсумнівно, перейшла межу, за якою вже не буде повернення назад.

На відміну від будинку, який з часом ставав дедалі обшарпанішим, сосни безперестанку розросталися й облягали його так само щільно, як житло на дереві в кінофільмі про швейцарського Робінзона. Роками ніхто не обрізував їхнього гілля, і воно росло, як йому заманеться.

Я подумав про небезпечну гірську дорогу і ніяк не міг зрозуміти, яким чином сорок років тому Професор Вівця доправляв сюди матеріали для будівництва такої вілли. Напевне, угатив сюди всі свої сили і засоби. Я згадав про відлюдкуватого Професора Вівцю в темній кімнаті на другому поверсі готелю в Саппоро – і в мене защеміло серце. Якщо на світі існує щось таке, як «невинагороджене життя», то саме воно випало йому… Стоячи під холодним дощем, я видивився на будинок.

Як раніше здалека, він здавався зовсім безлюдним. На дерев’яних віконницях, підвішених знадвору для захисту вузьких високих двійчастих вікон, густим шаром осів дрібний пісок. На дивовижні візерунки, витворені одного разу дощем з піщаного пилу, лягав інший шар пилу, і новий дощ виліплював щось своє.

У вхідних дверях на рівні очей було вирізано невеличке, з долоню, віконце, зсередини завішене фіранкою. Латунну клямку забив той самий піщаний пил, який відразу посипався з шурхотом униз, як тільки я торкнувся її рукою. Клямка гойдалась, як старий кутній зуб, але двері не відчинялися. Старі двері, збиті з трьох грубих дубових дощок, виявилися набагато міцнішими, ніж могло здаватися. На всякий випадок я гримнув по них кілька разів кулаком – як і треба було сподіватися – відповіді ніякої. Лише рука заболіла. Над головою зашелестіло від вітру велетенське гілля сіінокі [25]25
  Сіінокі – літокарпус (вічнозелене дерево з родини буків).


[Закрыть]– так, ніби піщана гора раптом осунулася.

За порадою вівчаря я заглянув у поштову скриньку. Всередині, на задній стінці, стирчав гачок, а на ньому висів ключ – латунний, старомодний, до білого відполірований пальцями.

– Хіба це надійно залишати ключ у такому місці? – спитала подружка.

– Та хто ж захоче сюди добиратися, обкрадати будинок, а потім тарабанитися назад? – відповів я.

Ключ, на диво, легко ввійшов у замкову щілину. Я повернув його – і язичок замка з приємним тріском відійшов убік.

Мабуть, через те, що віконниці давно не відчинялися, сутінки заповнили весь будинок настільки, що нам довелося досить довго чекати, поки очі до них звикнуть.

Ми опинилися у просторій тихій кімнаті, в якій пахло, наче в старій коморі. Такий запах я пам’ятав з дитинства. Запах старих часів – старих меблів і зужитих татамі [26]26
  Татамі – мат з рисової соломи.


[Закрыть]. Я зачинив за собою двері, й завивання вітру відразу припинилося.

– Добрий день! – щосили вигукнув я. – Хтось є вдома?

Надривав я голос, звичайно, дарма. Бо в будинку не було нікого. Тільки вицокував, відмірюючи час секунда за секундою, настінний годинник поряд з каміном.

На якусь мить голова моя пішла обертом. У темряві час поплив у протилежному напрямі, а видива минулих подій накладалися одне на одне. Згадки про гнітючі переживання осипалися, мов гора сухого піску. Та цей стан скоро минув. Я розплющив очі – і все вляглося. Перед моїми очима відкрився лише дивовижно буденний сірий простір.

– З вами все гаразд? – стурбовано запитала подружка.

– Так, нічого, – відповів я. – Все-таки ходімо нагору…

Поки подружка намацувала на стіні вимикача, я в напівтемряві розглядав годинник, якого запускали в рух три гирі, підвішені на ланцюжках. Вони вже висіли в самому низу, але годинник усе ще продовжував іти, витискаючи з них останні сили. Судячи з довжини ланцюжків, для того, щоб гирі спустилися вниз, потрібен був цілий тиждень. Інакше кажучи, тиждень тому хтось приходив сюди і накрутив годинник.

Я підтягнув гирі вверх, потім сів на диван і витягнув ноги. Диван був старий, ще з передвоєнних часів, але зручний. Не дуже м’який і не дуже твердий, із запахом людських долонь.

Незабаром почулося легеньке клацання, спалахнула електрична лампочка, і з кухні з’явилася подружка. Швидко оглянула всі кутки вітальні, потім вмостилася на дивані й закурила ментолову сигарету. Я зробив те саме. Відтоді, як я познайомився з нею, поступово відчув смак до ментолових сигарет.