Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Нитки асфальтованих доріг, немов павутиння, снувалися між будинками, заходили на величезні автостоянки і закінчувалися на автобусних терміналах. Супермаркети, бензоколонки, просторий парк і народний дім – усе було новісіньким і неприродним. Привезена з гір земля вражала сірістю, властивою для відвойованих у моря територій. Ділянки, ще не розплановані під будівництво, густо заросли бур’яном, насіння якого приніс вітер. Бур’ян укорінювався у свіжу землю з дивовижною швидкістю. Розповзався повсюди, ніби глузуючи з трави і дерев, посаджених уздовж асфальтованих шосе людськими руками.

Сумне видовище.

Та що я можу про це сказати? Тут уже почалася нова гра за новими правилами. І зупинити її ніхто не в змозі.

Я допив другу банку пива й обидві порожні банки, одна за одною, з усієї сили жбурнув на насипану землю – туди, де колись було море. Порожні банки покрутились у повітрі – і зникли в морі бур’яну. Я закурив сигарету.

Уже докурюючи її, я помітив, що до мене поволі наближається якийсь чоловік з ліхтариком у руці. Чоловік років сорока в сірій сорочці, сірих штанях і сірій шапці. Очевидно, охоронець державних об’єктів.

– Ви щось кинули, чи не так? – спитав він, підступивши до мене.

– Кинув, – підтвердив я.

– Що кинули?

– Круглі металеві предмети з кришкою, – сказав я.

Охоронець, здавалось, розгубився.

– Навіщо кидали?

– Просто так! Уже років двадцять приходжу сюди й кидаю. Бувало, й по півдюжини за одним разом. І ніхто досі не скаржився.

– Так це було колись, – сказав охоронець. – А тепер тут – муніципальна територія. Кидати сміття на муніципальну територію суворо заборонено.

На хвильку я замовк. Щось у мені затремтіло і відразу вляглося.

– Річ у тому, – відповів я, – що у ваших словах є певний резон.

– Так закон вимагає, – сказав чоловік.

Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.

– Що ж тепер робити?

– Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому – щоб більше нічого не кидали!

– Не кидатиму, – пообіцяв я. – На добраніч!

– На добраніч! – сказав охоронець і пішов собі геть.

Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.

Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.

– До готелю! – сказав я.

– Подорожуєте? – спитав літній водій.

– Ага…

– Уперше в наших краях?

– Удруге, – відповів я.

4. Вона розповідає про шум хвиль, попиваючи «солті-доґ»

– Япривіз вам листа, – сказав я.

– Мені? – перепитала вона.

Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.

– Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!

– Що, вам так здалося?

– Ага, – відповів я. Відповів – ізразу відчув, яку дурницю зробив.

Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.

– Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.

– Саме так.

Вона відкашлялась і попросила вибачення.

– Тому що він ваш друг?

– Гадаю, що так.

– Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?

В її словах справді-таки була логіка.

– Не знаю, – відповів я щиро.

– І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?

І я цього не знав. Тож так і сказав їй: «Не знаю». Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.

– П’ять років тому, коли він кудись зник, мені було двадцять сім. – Її голос був надзвичайно спокійний, але, здавалося, лунав з дна криниці. – Надто багато змінюється за такий час…

– Авжеж.

– Навіть якщо справді нічого не змінюється, я з цим не погоджуюся. Не хочу так думати. Бо коли так подумаю, то вже не зможу рушити з місця… А тому я переконую себе в тому, що повністю змінилася…

– Мені здається, я вас розумію, – сказав я.

Ми трохи помовчали. Цього разу першою заговорила вона.

– Коли востаннє ви з ним зустрічалися?

– Навесні, п’ять років тому. Саме перед тим, як він зник.

– І він вам щось сказав? Чому виїжджає з міста і таке інше…

– Нічого, – відповів я.

– Виходить, він зник, нікому не сказавши ні слова?

– Саме так.

– Ну і що ви тоді подумали?

– Про його втечу?

– Так.

Я підвівся на ліжку і сперся спиною об стіну.

– Що подумав?… Подумав, що повештається півроку по світі і вернеться назад. Бо я не вважав, що він здатний на щось довготривале…

– Однак він не повернувся.

– Ага.

Співрозмовниця на другому кінці телефонної лінії якусь хвилину не знаходила слів. Було чути лише її тихе дихання.

– А де ви зупинилися? – спитала вона нарешті.

Я назвав готель.

– Завтра о п’ятій я буду в кафетерії готелю. На восьмому поверсі. Домовились?

– Прекрасно, – сказав я. – Я буду в спортивній майці, зелених бавовняних штанях. Стрижка коротка…

– Та нічого, я здогадаюся, – спокійно перебила вона мене і поклала трубку.

Я також поклав трубку – і намагався зрозуміти, що, власне, означає оте «здогадаюся». Але так і не зрозумів. Я багато чого не розумію. Мабуть, дарма кажуть, що з роками людина мудрішає. Як написав один російський письменник, з роками змінюється характер, а людська обмеженість довічна. Інколи росіяни висловлюють дуже розумні афоризми. Може, тому що всю зиму над ними думають.

Я заліз під душ, вимив голову після дощу й, обмотавши поперек рушником, сів дивитися по телевізору американський кінофільм про старий підводний човен. Його сюжет був жалюгідний: капітан та його перший помічник вічно гризлися між собою як кішка з собакою, а, крім того, на підводному човні, схожому на стару посудину, хтось став жертвою клаустрофобії. Однак врешті-решт усе скінчилося добре. Складалося враження, що коли так, то і війна – річ не така вже і погана. Незабаром, дивись, створять кінофільм, в якому під час ядерної війни людство загине, але кінець кінцем усе закінчиться якнайкраще.

Я вимкнув телевізор, пірнув у ліжко і вже через десять секунд спав міцним сном.

О п’ятій годині наступного дня дрібний дощ все ще сіявся. Такий дощ, який випадає, коли після чотирьох-п’яти погідних днів на початку літа люди починають думати, що сезон дощів, мабуть, закінчився. З вікна на восьмому поверсі я дивився на землю – чорну, мокру від вологи. Бачив, як на надземному швидкісному шосе із заходу на схід ледь-ледь рухається багатокілометровий ряд автомобілів. Придивився пильніше – і мені здалося, ніби вони потроху тануть під дощем. І справді – все в місті почало танути. Танув хвилеріз у порту, танули підйомні крани, танули ряди будинків і люди під чорними парасольками. Танула гірська зелень і безшумно спливала до підніжжя… Та коли я, на кілька хвилин заплющивши очі, глянув на місто – воно стало знову таким, як завжди. Шість кранів піднімали свої стріли у похмуре дощове небо, по шосе посунули, ніби опам’ятавшись, на схід ряди автомобілів, юрба людей під парасольками поплила через вулицю, а гірська зелень жадібно всмоктувала вологу червневого дощу.

На широкій сцені, на одну сходинку нижчу від підлоги, стояв рояль кольору морської блакиті. Піаністка в яскравому рожевому платті вигравала на ньому типові для готельного кафетерію мелодії, розцяцьковуючи їх арпеджіо та синкопами. Гра була непогана, та коли в повітрі згасали останні звуки, на душі від неї нічого не залишалося.

Минула вже п’ята година, а знайома Пацюка не з’являлася. Знічев’я попиваючи вже другу чашку кави, я мимохіть розглядав піаністку. Їй було років двадцять, а пишна купа волосся, акуратно викладена на її голові, здавалася збитим кремом на торті. Волосся розгойдувалося в ритмі мелодії то ліворуч, то праворуч і поверталося знову на своє місце, коли музика закінчувалася. Після того починалася нова мелодія.

Її постать викликала в моїй пам’яті образ давньої знайомої. Я був у третьому класі і навчався грати на піаніно. За віком і за рівнем музичної підготовки ми були рівні, а тому кілька разів нас садили грати у чотири руки. Ні її імені, ні обличчя я не пам’ятав. У пам’яті залишилися тільки її тонкі білі пальці, пишне волосся та легеньке, мов пух, плаття. Більше нічого я не міг пригадати.

Такі спогади збудили в мені дивне відчуття. Невже я зберіг у пам’яті для себе лише її пальці, волосся і плаття, а все інше десь і тепер ще живе?.. Та ні, такого не може бути. Світ крутиться незалежно від мене. Незалежно від мене люди переходять дорогу, заточують олівці, рухаються із швидкістю п’ятдесят метрів на хвилину із заходу на схід і заповнюють витончено-безликою музикою кафетерій.

«Світ»… Це слово завжди пов’язувалося в моїй уяві з велетенським круглим диском, який натужно підпирають слони і черепахи. При цьому слони не знають, яку роль виконують черепахи, а черепахи – яку слони. І ні ті, ні інші не розуміють, що таке світ.

– Вибачте за запізнення, – озвався жіночий голос за спиною. – Робота затяглася – і я ніяк не могла вирватися раніше.

– Нічого страшного! Я сьогодні цілий день вільний…

Вона поклала на стіл ключик від підставки для парасольок і, не заглядаючи в меню, замовила помаранчевого соку.

Визначити її вік з першого погляду було важко. Якби я не розпитав про нього під час розмови по телефону, то, гадаю, напевне, ніколи не знав би, скільки їй років.

Та якщо вона раніше сказала, що їй тридцять три, можна було думати, що це справді так, бо тепер її вигляд показував на тридцять три. Хоча я певен: якби вона сказала, що їй двадцять сім, її вигляд підтвердив би і це.

Її одяг, простий, але вибраний зі смаком, справляв приємне враження. Вільного крою білі бавовняні штани, жовтогаряча, в жовту клітинку, сорочка із закачаними до ліктів рукавами і шкіряна сумочка через плече. Ніщо з цих речей не було новим, але в доброму стані. Ні перснів, ні намиста, ні браслетів, ні сережок – нічого не було. Коротенький чубчик невинно відхилявся набік.

Маленькі зморшки під очима не свідчили про її вік, а, здавалося, були на обличчі вже від народження. І лише тонка біла шия, що визирала з-під коміра розстебнутої на два ґудзики сорочки, й тильна сторона рук на краю стола злегка видавали не першу молодість цієї жінки. З дрібних, справді ледь помітних змін починається старість. Вони поволі вкривають людське тіло чимось, схожим на незгладні плями.

– Яка у вас робота? – запитав я.

– Працюю у конструкторському бюро. Вже досить довго.

Розмова не в’язалася. Я повільно вийняв сигарету і так само повільно закурив. Піаністка закрила кришку рояля, встала і вийшла кудись перепочити. Я їй ледь-ледь позаздрив.

– Ви давно з ним знайомі? – спитала вона.

– Вже одинадцять років. А ви?

– Два місяці і десять днів, – відразу відповіла вона. – Від першої зустрічі і до його зникнення. Два місяці і десять днів. Я точно пам’ятаю, бо веду щоденник.

Їй принесли помаранчевий сік, а в мене забрали порожню чашку з-під кави.

– Після його зникнення я три місяці чекала. Грудень, січень, лютий… Найхолодніша пора, чи не так? Здається, того року зима була страшно холодна, правда?

– Не пам’ятаю, – відповів я. Здавалося, ніби про зимову холоднечу п’ятирічної давності вона говорить так, як про вчорашню погоду.

– А ви коли-небудь так само чекали жінку?

– Ні, – сказав я.

– Якщо намагаєшся дочекатись когось протягом обмеженого часу, то після невдачі тобі стає все одно. І не має значення, як довго довелося чекати – десять років, п’ять років чи один місяць.

Я кивнув головою.

Її склянка з помаранчевим соком спорожніла наполовину.

– Так було й тоді, коли я вперше вийшла заміж. Я все чекала і чекала, аж поки не втомилася чекати – і мені стало все одно. У двадцять один вискочила заміж, у двадцять два – розлучилася. Після того переїхала до цього міста…

– Усе геть чисто, як у моєї дружини, – сказав я.

– Що?

– У двадцять один вона вийшла заміж, у двадцять два – розлучилася.

Вона видивилася на мене – і розбовтала паличкою помаранчевий напій у склянці. Мені здалося, що я сказав щось зайве.

– Дуже важко замолоду пережити розлучення відразу після одруження, – вела вона далі. – Якщо коротко – далі хочеться чогось двовимірного та нереального, чи не так? Але ж нереальне не може довго тривати, правда?

– Можливо, що так…

– Після розлучення, поки з ним не зустрілася, я жила в цьому місті сама ось таким нереальним життям. Майже ніяких знайомих, ні бажання кудись піти розважитися, ні коханця. Прокинусь уранці – і йду на роботу, креслю цілий день креслення, ввечері по дорозі додому купую у супермаркеті продукти і вдома вечеряю. Не вимикаючи радіо, читаю книжку, роблю записи в щоденнику або перу у ванні панчохи. Квартира на березі моря, а тому постійно чути шум хвиль. Безрадісне життя та й годі… – Вона допила помаранчевий сік. – Мабуть, я балакаю нісенітниці, чи не так?

Я мовчки похитав головою.

Після шостої настав «час коктейлів» – і лампи під стелею пригасли. У місті почали запалюватися вогні. На вершині кранів спалахнули червоні ліхтарі. У вечірніх сутінках поблискував тонкими голками дощ.

– Чогось міцного не вип’єте? – запитав я.

– А як це називається, коли горілку змішати з виноградним соком?

– «Солті-доґ».

Я підкликав офіціанта і замовив «солті-доґ» і віскі «Катті Сарк».

– То на чому я зупинилася?

– Ви говорили про безрадісне життя…

– Правду кажучи, воно не було вже таким безрадісним, – сказала вона. – І тільки шум хвиль трохи навівав смуток. Коли поселялася у квартиру, управитель переконував, що, мовляв, скоро звикну, але так не вийшло.

– Але ж моря вже немає.

Вона спокійно всміхнулася – і зморшки в кутиках її очей ледь-ледь ворухнулися.

– Так, ви правду кажете. Моря вже немає. Однак мені іноді вчувається його шум. Напевне, за довгий час укарбувався в мої вуха.

– І саме тоді з’явився Пацюк?

– Ага. Однак я тоді його так не називала.

– А як?

– Називала на ім’я. Так, як це роблять усі, хіба ні?

Вона була права. Бо навіть прізвисько «Пацюк» звучало надто по-дитячому.

– Ну, звичайно, – погодився я.

Нам принесли напої. Вона випила один ковток «солті-доґу» і витерла паперовою серветкою крихітки солі, що прилипли до губ. Серветку з відбитком помади вона спритно зігнула навпіл і поклала на стіл.

– Він був – як би це краще сказати? – дуже нереальним. Ви розумієте, що я кажу?

– Начебто розумію.

– Я подумала, що його нереальність потрібна мені для того, щоб розбити мою. З першої зустрічі так подумала. Тому і вподобала його. А може, спочатку вподобала, а вже потім так подумала. Та, зрештою, це все одно.

Піаністка повернулася з відпочинку і почала виконувати мелодії старих кінофільмів. Здавалося, звучить недоречний музичний фон у недоречній сцені.

– І от я іноді думаю: може, таким чином я його використовувала?.. І, може, від самого початку він це відчував?.. Як ви гадаєте?

– Звідки мені це знати? – сказав я. – Це все стосується лише вас.

Вона промовчала.

Мовчанка тривала секунд десять, поки я збагнув, що її розповідь скінчилася. Я допив віскі, добув з кишені листи Пацюка й поклав їх посеред стола.

– Треба прочитати їх прямо тут?

– Заберіть додому і там читайте. А як не захочете читати – викиньте геть.

Вона кивнула головою, взяла листи і заховала у сумочку. Клацнув металічний замок. Я запалив другу сигарету і замовив другу порцію віскі. Мені найбільше подобається саме друга порція віскі. З першою порцією заспокоюються нерви, а з другою настає лад у голові. Після третьої і далі пропадає смак випитого. Залишається тільки саме переливання рідини у шлунок.

– І заради цього ви спеціально приїхали до Токіо? – спитала вона.

– Майже так…

– Ви дуже люб’язні.

– Я про це не думав. У нас так заведено. Якби ми помінялися місцями, то, гадаю, він зробив би так само.

– А хіба коли-небудь він уже робив вам таку послугу?

Я похитав головою.

– Однак ми вже тривалий час ставимо один одному такі нереальні прохання. А от як виконати нереальні прохання у реальному світі – зовсім інше питання.

– Напевне, небагато людей у світі мислять подібним чином.

– Можливо…

Привітно всміхнувшись, вона піднялася з-за столу і взяла в руки рахунок.

– Дозвольте мені за все заплатити. Тим паче що я спізнилася на сорок хвилин…

– Якщо вам це приємно – будь ласка, – сказав я. – А ще про одне запитати можна?

– Будь ласка, питайте.

– По телефону ви сказали, що здогадаєтеся, яка у мене зовнішність.

– Так, сказала. Сказала, розраховуючи на інтуїцію…

– І що – відразу здогадалися?

– Відразу, – сказала вона.

Дощ хлюскав з однаковою силою. З готельного вікна було видно неонову рекламу на сусідній будівлі. Крізь зелене штучне світло до землі летіла сила-силенна ліній дощу. Я стояв перед вікном і дивився вниз – стріли дощу, здавалося, прямували в одну точку земної поверхні.

Я забрався у ліжко й викурив дві сигарети. Потім зателефонував адміністратору готелю і попросив забронювати квиток на завтрашній поїзд. Більше нічого було мені робити в цьому місті.

І тільки дощ не переставав хлюпотіти до пізньої ночі.

РОЗДІЛ 6
Погоня за вівцею (II)

1. Дивна розповідь дивного чоловіка (1)

Секретар Шефа в чорному костюмі сів навпроти і, не промовляючи жодного слова, дивився на мене. Його погляд не був ні пильним, ні недовірливим, ні проникливим. Не був ні холодним, ні теплим. Навіть не був чимось проміжним. Не видавав жодного відомого мені людського почуття. Цей чоловік просто дивився на мене. Можливо, він дивився на стіну за мною, та оскільки я сидів перед нею, то мимоволі дивився водночас і на мене.

Чоловік узяв зі стола сигаретницю і, відкривши її, витяг сигарету без фільтра, кілька разів поляскав по ній нігтем, підбиваючи з одного кінця, прикурив від запальнички й випустив клубок диму трохи вбік поперед себе. Потім вернув запальничку на стіл і поклав ногу на ногу. За увесь цей час його погляд анітрохи не змінився.

З вигляду чоловік був точнісінько таким, як описав мій компаньйон. Занадто бездоганний костюм, занадто доглянуте обличчя, занадто тонкі й довгі пальці. Якби не холодні, мов скло, очі у прорізах повік, то чоловік, напевне, здавався б яскраво вираженим гомосексуалістом. Але з такими очима він і на гомосексуаліста не був схожий. Ні на кого не був схожий і нікого не нагадував.

Я придивився уважніше: його очі вражали своїм дивним кольором – коричнюватим на чорному тлі із синюватим відтінком, різним у лівому і правому оці. Здавалося, ніби у кожному з них різні думки. Пальці його рук на колінах не переставали злегка ворушитися. Мені привиділося, що ось зараз вони всі десять відділяться від його рук і підкрадуться до мене… Дивні пальці. І от ті дивні пальці повільно простягайся до стола і загасили, зім’явши у попільниці, на третину викурену сигарету. Було видно, як у склянці танув лід і прозора вода змішувалася з виноградним соком. Суміш виходила неоднорідна.

У кімнаті панувала загадкова тиша. На таку тишу іноді натрапляєш, коли заходиш в особняк, де багато площі, але замало людей. Однак тиша, яка панувала в цій кімнаті, відрізнялася навіть від неї. Була страшенно важкою, якоюсь давлючою. Мені здалося, ніби колись давно я вже зустрічався з подібною тишею. Однак щоб пригадати де саме, потрібен був певний час. Немов перегортаючи сторінки старого альбому, я перебрав у пам’яті пережите – і згадав. То була тиша, яка оточує невиліковно хвору людину. Тиша, сповнена передчуття неминучої смерті. Повітря, густе від пилу і неоднозначності.

– Усі вмирають, – не спускаючи з мене очей, тихо сказав чоловік. Таким тоном, ніби прочитав мої думки. – Кожен з нас рано чи пізно помре.

Після тих слів він знову поринув у гнітючу мовчанку. Знадвору долинало неперервне сюрчання цикад, які відчайдушно тріпотіли своїми крильцями, щоб відвернути кінець літа.

– Я маю намір поговорити з тобою настільки відверто, наскільки це можна, – сказав чоловік. Його мова здавалася буквальним перекладом офіційного тексту. Вибір речення і граматики був правильний, але словам бракувало почуття. – Однак говорити відверто і говорити правду – це різні речі. Між ними такий же зв’язок, як між носом і кормою корабля. Спочатку з’являється відвертість, за нею – правда. Різниця в часі між цими подіями прямо пропорційна довжині корабля. Чомусь велетенському важко виплисти з туману. Іноді це нарешті настає після нашої смерті. А тому навіть якщо я не зумію відкрити тобі всю правду, ні моєї, ні твоєї вини в цьому не буде.

Не намагаючись відповісти, я мовчав. Переконавшись у моїй мовчанці, чоловік вів далі:

– Тебе привезли сюди спеціально для того, щоб того корабля рухати вперед. Нам обом доведеться його штовхати. Говоритимемо відверто. Тоді хоч на крок наблизимося до правди. – Чоловік відкашлявся і зиркнув на свою руку, що спочивала на поруччі дивана. – Однак така розмова занадто абстрактна. А тому поговоримо про реальні проблеми. Скажімо, про твою рекламу в журналі для страхової компанії. Сподіваюсь, ти про це вже чув?

– Чув.

Чоловік кивнув головою. Потім, витримавши коротку паузу, вів далі:

– Гадаю, що, напевне, все це було для тебе несподіванкою. Будь-хто образився б, якби йому веліли знищити те, що створив тяжкою працею. Тим паче якщо мова йде про один із засобів існування. Очевидно, пов’язані з цим збитки будуть величезні, хіба ні?

– Авжеж, – погодився я.

– Саме про такі реальні збитки я хотів би почути від тебе самого.

– Реальні збитки – неминучий супутник такої роботи, як наша. Буває так, що приготовлений макет реклами клієнт раптом відкидає – мовляв, він йому не до вподоби. Однак для фірми таких малих розмірів, як наша, це – крах. А тому, щоб уникнути його, намагаємось догодити клієнту на всі сто відсотків. Коротко кажучи, кожен рядок тексту перевіряємо разом. Ось таким чином уникаємо ризику. Це, звісно, не дуже весела робота, але така вже доля бідного самотнього вовка, хіба ні?

– Та щоб піднятися наверх, усі з такого починають, – заспокоїв чоловік. – А чи можна розуміти тебе так, що припиненням випуску журналу я завдаю твоїй фірмі відчутного фінансового удару?

– Загалом так, хіба ні? Журнал уже віддруковано й оправлено, а тому протягом одного місяця хоч кров з носа треба розплатися за папір і друк. А ще виплатити гонорари за статті, замовлені на стороні. Разом виходить п’ять мільйонів ієн. Та, як на зло, саме таку суму належить вернути в банк для погашення боргу, який ми рік тому вирішили взяти для закупівлі обладнання.

– Так, я про це знаю, – сказав чоловік.

– Крім того, виникає питання про майбутні замовлення. Наше становище і так хистке, тож досить одного-однісінького промаху, щоб клієнти відвернулися від нас. Із цим страховим агентством у нас річний договір на випуск їхньої реклами. Отож якщо внаслідок теперішнього скандалу нам доведеться його розірвати – наша фірма по суті піде на дно. Бо вона мала й особливими зв’язками похвалитися не може, а рятувалася досі доброю усною репутацією серед клієнтів. Найменший удар по репутації – і нам капець.

Я закінчив, але мій співрозмовник ще довго мовчав і пильно дивився на мене. Нарешті він таки відкрив рота:

– Ти говориш дуже щиро. Крім того, зміст твоєї розповіді збігається з наслідками моїх розслідувань. І я це високо оцінюю. Так от, а що, якби без жодних умов я сплатив страховому агентству збитки за зняту рекламу і рекомендував би укладати з вами договори і в майбутньому?

– Тоді не було б ніяких проблем. Хіба що залишилося б без відповіді наївне запитання – мовляв, навіщо все це заварилося? А ми повернулися б знову у свої нудні будні.

– Крім того, ви могли б отримати моральну компенсацію. Досить мого одного слова на візитній картці – і вашу фірму забезпечать роботою років на десять уперед. Роботою, а не жалюгідними рекламними листівками…

– Тобто ви пропонуєте трансакцію?

– Обмін з доброї волі. Я з доброї волі запропонував твоєму компаньйонові інформацію про припинення випуску журналу з вашою рекламою. Якщо ти відповіси на це теж доброю волею, то я знову піду тобі назустріч. Чого б тобі не пристати на таку думку? Моя добра воля стане тобі в пригоді. Бо навіщо тобі все життя працювати разом з тупоголовим п’яницею?

– Він – мій друг, – відповів я.

Запала мовчанка – здавалося, ніби камінь падає у бездонну криницю. Поки він досяг дна, минуло секунд тридцять.

– Ну, гаразд, – сказав чоловік. – Це твої проблеми. Я досить докладно вивчив твою біографію – ти по-своєму вельми цікава людина. Загалом людей можна поділити на дві групи: посередностей-реалістів і посередностей-ідеалістів. Ти, безсумнівно, належиш до другої. Тобі варто це запам’ятати. Твоя доля – це доля, яка випадає мрійливій посередності.

– Запам’ятаю, – сказав я.

Чоловік кивнув головою. Лід у виноградному соку розтанув. Я взяв склянку і надпив половину.

– Ну, то поговорімо конкретно, – сказав він. – Поговорімо про вівцю.

Чоловік ворухнувся, добув з великого конверта чорно-білу фотографію і поклав її на стіл переді мною. Здалося, наче в кімнаті злегка війнуло повітрям реальності.

– Це фотографія з вівцями, поміщена у твоєму рекламному журналі.

Як для фотографії, збільшеної з журнальної копії, без використання негатива, вона була навдивовижу виразна. Мабуть, застосовувалася спеціальна техніка.

– Наскільки мені відомо, ти сам її десь роздобув і використав для журналу. Я не помиляюсь?

– Ні, це правда.

– За результатами наших досліджень, вона зроблена не пізніше як півроку тому звичайним фотолюбителем. Фотокамера – дешева річ кишенькового розміру. Знімав не ти. У тебе – дзеркальний фотоапарат «Нікон», та й знімаєш ти набагато краще. І до того ж за останні п’ять років ти на Хоккайдо не виїжджав. Хіба ні?

– Ну, то що?… – сказав я.

– Гм-м-м… – вимовив чоловік і на хвильку замовк. Здавалося, оцінював вагу мовчання. – Ну, гаразд, але в нас до тебе три побажання. Скажи, де і від кого ти отримав цю фотографію, а також – навіщо ти використав таку нікудишню річ для рекламного журналу?

– Не можу сказати, – відповів я на диво просто. – Журналісти мають право зберігати в таємниці джерело інформації.

Не спускаючи з мене очей, чоловік кілька разів провів по губах кінцем середнього пальця правої руки. Потім руку знову поклав на коліно. Мовчанка ставала нестерпною. І я подумав: «От було б добре, якби десь закувала зозуля!». Та, звісно, вона не закувала. Бо ввечері зозулі не кують.

– Який ти дивний чоловік! – сказав секретар Шефа. – Ти зрозумій: якби мені захотілося, я одним махом закрив би вашу фірму. А тоді ти вже не міг би назватися журналістом. Навіть якщо твоє теперішнє порпання у нікчемних рекламних бюлетенях і листівках і вважати журналістикою…

Я знову подумав про зозулю. Чому все-таки зозулі не кують увечері?

– Крім того, існує кілька способів розв’язати язик таким, як ти.

– Мабуть, – сказав я. – Однак для цього потрібен час. А до того моменту я мовчатиму. А якщо і заговорю, то не скажу всього, що знаю. Адже вам невідомо, що я знаю, а що – ні. Чи я помиляюсь?

Я сказав навмання, але напрям, видно, вибрав правильно. Невпевнена мовчанка свідчила, що я заробив очко.

– А з тобою, бачу, цікаво вести розмову, – вів далі чоловік. – У твоєму ідеалізмі чомусь проглядає патетична нотка. Та гаразд. Поговорімо про інше.

Чоловік вийняв з кишені лупу і поклав на стіл.

– Візьми лупу й уважно придивися до фотографії.

Взявши знімок у ліву руку, а лупу – в праву, я заходився повільно вивчати фотографію. Одні вівці дивилися в один бік, інші – в інший, а ще інші з байдужим виглядом просто паслися на траві. Нудна атмосфера – як на пам’ятному фото, зробленому під час зустрічі колишніх однокурсників. Я обстежив одну за одною кожну вівцю, звернув увагу на густоту трави, оглянув березову діброву на задньому плані, пройшовся очима по лінії гір на небокраї та по розкиданих на небі хмарках. Нічого особливого на знімку не було. Відірвавши погляд від фотографії та лупи, я глянув на чоловіка.

– Щось незвичайне помітив? – спитав він.

– Нічого, – відповів я.

Моя відповідь його, здається, не розчарувала.

– Ти, по-моєму, вивчав біологію в університеті. То що ти знаєш про овець?

– Все одно що нічого. Вивчав чисто професійні, майже непотрібні речі.

– Все-таки розкажи, що ти знаєш.

– Парнокопитні. Травоїдні, живуть отарами. Завезені в Японію на початку епохи Мейдзі. Розводяться людьми заради м’яса і вовни. От, мабуть, і все.

– Загалом правильно, – сказав чоловік. – Та якщо бути точним – вівці були завезені в Японію не на початку епохи Мейдзі, в середині епохи Ансей [10]10
  Епоха Ансей – 1854–1860 pp.


[Закрыть]. А до того, як ти сказав, овець в Японії не було. Висловлювалася також думка, що перших овець привезли в Японію з Китаю в період Хейан [11]11
  Період Хейан – 794–1192 pp.


[Закрыть], та навіть якщо це й правда, вони все одно не прижилися і незабаром вимерли. А тому вийшло так, що до епохи Мейдзі такої тварини, як вівця, майже ніхто в Японії не бачив та уявити не міг. Попри те, що Овен був відносно популярним як зодіакальний знак, ніхто точно не міг сказати, який вигляд мала ця тварина. Тобто, мабуть, можна стверджувати, що вівця вважалася фантастичною істотою – як дракон або баку [12]12
  Баку – за китайською міфологією, фантастична тварина з тілом ведмедя, хоботом слона, очима носорога, хвостом бика й лапами тигра.


[Закрыть]. Факт залишається фактом, що зображення овець на японських картинах до епохи Мейдзі – це бозна-що, суцільна нісенітниця. Можна сказати, що в тодішніх японців знання про овець було таке ж, як у Герберта Уелса – про марсіян.

Однак і тепер знання японців про овець страшенно мізерне. А це означає, що впродовж історії такі тварини, як вівці, не мали жодного впливу на щоденне життя японців. Їх завезли на державному рівні зі США, протягом короткого часу розводили, а потім цю справу занедбали. Ось така їхня овеча доля. Після війни, коли обмеження на імпорт вовни і баранини було послаблено, прибуток від розведення овець в Японії зійшов майже до нуля. Бідолашні вівці, чи не так? Такі, як і сучасна Японія…

Однак, ясна річ, це не означає, що я збираюся розповідати тобі про марноту сучасної Японії. Все, що я хочу сказати тобі, зводиться до двох речей: по-перше, до епохи Мейдзі в Японії не було жодної вівці і, по-друге, уряд вів суворий облік кожної з них, завезеної в наступні роки. Про що все це свідчить?

Запитання було звернуте до мене.

– Про те, що, мабуть, усі породи овець в Японії були під контролем.

– Саме так. До цього я хотів би додати, що при розведенні овець, як і бігових рисаків, найголовніше – порода, а тому родовід майже всіх овець в Японії можна простежити на кілька поколінь назад. Інакше кажучи, японські вівці – це тварини, відсортовані за певними ознаками. Схрещування овець різних порід легко відстежувалося. Контрабандного ввезення овець не було. Бо хто мав охоту до такої клопітної справи? Тепер у Японії можна натрапити загалом на такі породи: саусдаун, іспанський меринос, котсволд, китайська, шропшир, корідейл, шевйот, романівська, остофріжен, бордерлейсестер, ромнімарш, лінкольн, дорсетгорн і суфолк. А тепер, – сказав чоловік, – ще раз уважно подивися на фотографію.