Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

ЕПІЛОГ

– Ну от, усе скінчилося, – сказав Професор Вівця. – Скінчилося.

– Скінчилося, – підтвердив я.

– Я мав би тобі подякувати, чи не так?

– І я багато чого втратив.

– Ні, – і Професор Вівця заперечливо захитав головою. – Ти тільки почав жити, хіба ні?

– Можливо… – відповів я.

Коли я виходив з кімнати, Професор Вівця припав головою до стола і тихо схлипував. Я забрав у нього останню надію на повернення втраченого часу. Правильно я зробив чи ні – цього я так до кінця і не зрозумів.

– Вона кудись поїхала, – сумовито мовив власник готелю «Дельфін». – А куди – не сказала. Ви що, нездужаєте?

– Та ні, зі мною все гаразд, – відповів я.

Я взяв свої речі й поселився в тому ж номері, що й минулого разу. З вікна кімнати навпроти видніла та сама загадкова фірма. Грудастої жінки в офісі я не помітив. Два молоді співробітники, посмоктуючи сигарети, працювали за столами. Один звіряв рахунки, інший, використовуючи лінійку, креслив на великому ватмані графік у вигляді ламаної лінії. Мабуть, через те, що не було видно грудастої жінки, фірма здавалася тепер зовсім відмінною від колишньої. Незмінною вона залишилася тільки в одному – як і раніше, було незрозуміло, чим там займаються. Рівно о шостій геть-усі її працівники покинули свої робочі місця – і будинок поринув у сутінки.

Я ввімкнув телевізор і подивився останні новини. Про вибух у горах не повідомлялося нічогісінько. Та постривай, це ж, здається, сталося вчора. Власне, де я вештався цілий день? І що робив? Я намагався згадати, але від цих спроб лише голова заболіла.

Хоч би там що, а один день уже минув.

Ось так день за днем я віддалятимусь від своїх спогадів. Аж поки одного разу далекий голос знову не покличе мене до себе з непроглядної темряви.

Я вимкнув телевізор і, не роззуваючи черевиків, повалився на ліжко. Залишившись наодинці, втупився у стелю – всю у плямах. Плями на стелі нагадали мені про людей, які давно колись жили і вмерли, не залишивши жодного сліду в людській пам’яті.

Відблиски неонової реклами танцювали на стінах кімнати різноманітними кольорами. Біля вуха цокав наручний годинник. Я розстебнув ремінець і кинув годинник на підлогу. Автомобільні сигнали безперестанку накладалися один на одного. Я намагався заснути, але не зміг. Бо хіба може прийти сон, коли душу охоплює якась невимовна тривога?

Я натягнув на себе светр й, опинившись у місті, забрів у першу-ліпшу дискотеку. Випивши три подвійні порції віскі під безперервне завивання блюзу, відчув, що потроху вертаюся в нормальний стан. Обов’язково треба ставати нормальним. Цього всі сподіваються від мене.

Коли я повернувся до готелю, трипалий власник готелю сидів на дивані й дивився по телевізору програму нічних новин.

– Завтра о дев’ятій ранку я виїжджаю, – сказав я йому.

– До Токіо?

– Ні, – відповів я. – Перед тим заїду ще в одне місце. Будь ласка, розбудіть мене о восьмій.

– Гаразд, – сказав власник готелю.

– Спасибі за все.

– Нема за що, – сказав власник готелю і зітхнув. – Батько відмовляється їсти. Якщо так буде і далі, то може померти…

– Біда звалилася на нього!

– Знаю, – сумовито відповів власник готелю. – Та він мені нічого про це не розповідає!

– Ну, тепер у вас все піде добре, – сказав я. – Доведеться тільки почекати…

Обідав я наступного дня вже в небі. Літак спочатку приземлився в Ханеда [30]30
  Ханеда – аеропорт поблизу Токіо.


[Закрыть], а потім знову піднявся в повітря. Ліворуч до самого небокраю виблискувало море.

Як завжди, Джей чистив картоплю. Дівчина, що підробляла в барі, міняла воду у вазах для квітів і витирала столи. Повернувшись з холодного Хоккайдо, я застав тут осінь. Гори, що видніли з вікон, переливалися багрянцем. Я сидів перед прилавком ще перед відкриттям бару і потягував пиво. Шкаралупа арахісу приємно потріскувала між пальцями моєї руки.

– Між іншим, нелегко придбати арахіс, що так приємно лущиться, – сказав Джей.

– Ого! – здивувався я, гризучи зерня арахісу.

– А ти що, все ще у відпустці?

– Я звільнився.

– Звільнився?!

– Довга історія…

Джей дочистив картоплю, промив її в бамбуковій корзинці і закрутив кран.

– І що ж ти збираєшся тепер робити?

– Ще не знаю. Отримаю вихідну допомогу і продам право на управління фірмою… Великих грошей, звісно, це мені не принесе, але все-таки… А крім цього, ще оце…

Я добув з кишені банківський чек і, не дивлячись на суму, передав його Джею. Той подивився на чек і похитав головою.

– Великі гроші, але, мабуть, добуті нечистим способом, чи не так?

– Саме так.

– І знову довга історія, правда?

Я засміявся.

– Передаю тобі на зберігання. Поклади де-небудь у сейф.

– А де ти тут бачиш сейф?

– Ну, а каса для цього не годиться?

– Я покладу цей чек в абонементний сейф якого-небудь банку, – стурбовано мовив Джей. – Але що ти з ним робитимеш?

– Послухай, Джею, тобі дорого обійшовся переїзд у це приміщення, чи не так?

– Дорого.

– У борги заліз?

– І немалі.

– Цього чека вистачить, щоб їх повернути?

– Ще й решта залишиться, але…

– А що, якби за це ти взяв мене і Пацюка у співвласники твого бару? Ніяких дивідендів і відсотків нам не треба. Нас задовольнить, якщо ти лише запишеш нас у свої компаньйони.

– Я так не можу.

– А натомість ти даси нам притулок, якщо я або Пацюк потрапимо в якусь скруту.

– А хіба досі я не давав?

Тримаючи склянку з пивом у руці, я глянув Джеєві в очі.

– Знаю – давав! І все-таки я наполягаю на своєму.

Джей засміявся і запхав чек у кишеню фартуха.

– Я ще пам’ятаю, як ти вперше нализався до чортиків. Скільки років тому це було?

– Тринадцять, – відповів я.

– Так давно?

Цілої півгодини Джей, завжди такий неговіркий, пробалакав зі мною про старі добрі часи. Почали надходити окремі відвідувачі, і я підвівся зі стільця.

– Куди ти поспішаєш? Ти ж щойно прийшов.

– Вихованій дівиці довго сидіти не годиться, – сказав я.

– З Пацюком зустрічався?

Поклавши обидві руки на прилавок, я глибоко зітхнув.

– Зустрічався.

– Це також довга історія?

– Такої довгої ти ще ніколи в житті не чув!

– А якщо коротко?

– Якщо коротко, то нічого не зрозумієш.

– З ним усе гаразд?

– Гаразд. Хотів тебе побачити.

– А я зможу коли-небудь з ним зустрітися?

– Аякже, зможеш! Ми ж тепер компаньйони. І ці гроші ми вдвох з Пацюком заробили.

– Я такий радий!

Я зліз зі стільця і вдихнув на повні груди повітря рідного бару.

– До речі, як співвласник я вимагаю, щоб ти придбав більярд і музичний автомат.

– Гаразд, придбаю до твого наступного приїзду, – пообіцяв Джей.

Уздовж річки я дійшов до її гирла, добрався до залишків морського берега завдовжки метрів п’ятдесят, сів на піску – і дві години поспіль проплакав. Ще ніколи в житті я так не ридав. Лише через дві години я зміг підвестися. Куди йти – я не знав, але все одно встав і обтрусив штани від налиплого піску.

Коли сонце зайшло за обрій, я рушив – і почув за плечима легкий шум хвиль.