Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

РОЗДІЛ 7
Події в готелі «Дельфін»

1. Переміщення закінчується в кінотеатрі. Прибуття до готелю «Дельфін»

Поки ми летіли в літаку, вона сиділа біля вікна й весь час дивилася на земні краєвиди. Я вмостився у кріслі поряд і читав «Пригоди Шерлока Холмса». У небі, куди око сягало, не було ні хмаринки, а по землі невідступно за літаком бігла його тінь. Якщо бути точним, то оскільки ми сиділи в літаку, що плив над горами й полями, в його тіні, напевне, містилися і наші тіні. А коли так, то ми теж залишали слід на землі.

– Мені він сподобався, – сказала вона, попиваючи з паперового стаканчика помаранчевий сік.

– Хто?

– Водій.

– Ага, – сказав я. – Мені також.

– Крім того, Оселедець – гарне ім’я!

– Правду кажеш. Гарне. Можливо, з ним кіт буде щасливіший, ніж зі мною.

– Не кіт, а Оселедець.

– Ну, звичайно… Оселедець.

– А чому ви досі свого кота ніяк не назвали?

– Чому?.. – сказав я і прикурив сигарету від запальнички з емблемою вівці. – Напевне, я взагалі не люблю імен. Мені здається, що краще сказати так: я – це я, ти – це ти, ми – це ми, а вони – це вони.

– Гм-м-м!.. – промимрила вона. – А от мені до вподоби слово «ми». У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?

– Чому льодовикового?

– Скажімо, «Ми повинні йти на південь» або «Ми повинні вбити мамонта»…

– Справді, – погодився я.

В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній – поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила в цей край якраз на місяць раніше, ніж у Токіо.

– Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.

– Звучить привабливо, – сказав я.

Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.

Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.

– Передусім визначімося з планом дій, – запропонував я. – Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.

– Начебто цілком розумно.

– Якщо справа піде на лад… – сказав я. – В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…

– Мені понад усе подобаються бібліотеки! – сказала вона.

– От і добре.

– Відразу почнемо?

Я глянув на годинник. Була половина четвертої.

– Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.

– Я хочу кіно подивитися, – сказала вона.

– Кіно?

– Адже завдяки літаку ми заощадили багато часу, хіба ні?

– Це правда, – погодився я. І ми зайшли у перший кінотеатр, який потрапив нам на очі.

Упродовж одного сеансу ми побачили кримінальний бойовик й окультний фільм жахів. Глядачів було раз-два та й усе. Я вже не пам’ятаю, коли сидів у такому порожньому кінотеатрі. Знічев’я я перерахував усіх присутніх. Разом з нами восьмеро. А от персонажів фільму набагато більше.

Обидва фільми належали до найгірших. До таких, на показі яких хочеться встати з крісла і піти геть, як тільки скінчить ревіти лев «Метро Голдвін Меєр» і на екрані з’явиться їхня назва. Бувають же такі на світі!

Однак моя подружка із серйозним виглядом уп’ялася очима в екран. Так, що навіть не було часу перекинутися з нею словом. А тому я махнув рукою і також вирішив дивитися кіно.

Перший фільм, окультний, був про сатану, який правив містечком. Сатана жив в убогому церковному підвалі і для своїх цілей використовував золотушного пастора. Навіщо сатані заманулося панувати над жителями того містечка, я так і не зрозумів. Бо то був справді жалюгідний населений пункт, оточений звідусіль кукурудзяними полями.

Сатана, однак, страшно сваволив і, коли одна дівчина йому не підкорялася, лютував. А коли лютував, трусився всім своїм тілом, як зелене фруктове желе. В такому його гніві було щось смішне.

У кріслі перед нами безперестанку сумовито хропів чоловік середніх літ. Здавалося, ніби це гуде корабель, загубившись у тумані. Обійми і поцілунки в кутку праворуч ставали щораз відчутнішими. Позаду хтось голосно зіпсував повітря. Чоловік середніх літ на мить перестав хропіти, а дві школярки хихикнули.

Я мимоволі пригадав Оселедця. А після того нарешті пригадав, що покинув Токіо й опинився в Саппоро. Що ж це таке? Виходить, я не відчув би, що забрався далеко від Токіо, якби хтось не зіпсував повітря?

Дивина та й годі.

З такими думками я заснув. Уві сні я побачив зеленого сатану. Тепер у ньому не було нічого смішного. Він мовчав і тільки дивився на мене з темряви.

Фільм закінчився, в залі спалахнуло світло – і я прокинувся. Глядачі, наче змовившись, позіхали один за одним. Я купив в кіоску дві порції морозива для нас обох. Морозиво було настільки твердим, що, здавалося, його непроданим зберігали в холодильнику з минулого літа.

– Ви що, проспали весь фільм?

– Ага, – відповів я. – Було цікаво?

– Дуже! Під кінець містечко вибухнуло.

– Ого!..

У кінозалі стало страшно тихо. Точніше – тільки навколо мене. Дивне відчуття.

– Послухайте, – сказала вона. – Вам не здається, що ми зараз кудись переміщуємося?

Після таких слів у мене справді з’явилося таке відчуття.

Вона схопила мене за руку.

– Не ворушіться… Я боюся…

– Ага.

– Бо інакше нас перенесе кудись-інде… Кудись у невідоме місце…

Коли світло в залі погасло і на екрані замиготіли рекламні кадри, я відхилив її волосся і поцілував вухо.

– Все буде гаразд. Не бійся.

– Ви мали рацію, – тихо сказала вона. – Треба було їхати на чомусь, що має назву.

Упродовж півтори години – від початку і до кінця другого фільму – ми просиділи в повній темряві з відчуттям спокійного переміщення. Її щока непорушно лежала на моєму плечі. І від її дихання воно стало теплим та вологим.

Вийшовши з кінотеатру, ми рука в руку вирушили на прогулянку по вечірньому місту. Здавалося, що ми стали ближчими одне одному, ніж раніше. Людський гомін на вулиці звучав приємно, в небі тьмяно мерехтіли зорі.

– Ми справді в тому місті, де нам хотілося бути? – спитала вона.

Я глянув у небо. Полярна зірка була на своєму місці. Та от чомусь здавалася фальшивою. Надто великою, надто яскравою.

– Та хто його знає… – мовив я.

– Враження таке, ніби щось не так…

– Коли опиняєшся вперше в якомусь новому місті, завжди з’являється таке відчуття… Організм ще не може звикнути.

– А через якийсь час звикне?

– Напевне, через днів два-три.

Утомившись від прогулянки по місту, ми забрели в перший ресторан, що потрапив на очі, випили по два кухлі бочкового пива і з’їли по тарілці картоплі з вареною лососиною. Як для навмання обраного ресторану, їжа виявилася пристойною. Пиво справді чудове, білий соус – з тонким смаком, але трохи гострий.

– Так от, – попиваючи каву, сказав я, – пора вирішувати, де нам оселитися.

– Про оселю я вже маю уявлення, – сказала вона.

– Яке?

– В усякому разі, прочитай мені по черзі назви готелів цього міста…

У непривітного офіціанта я попросив телефонний довідник і взявся читати їй уголос всі сторінки з розділу «Рьокани [18]18
  Рьокан – готель з японським національним інтер’єром, їжею та обслуговуванням.


[Закрыть]і готелі». На сороковій назві вона мене зупинила.

– Ось цей годиться!

– Котрий?

– Останній, який ви прочитали…

– «Dolphіn Нotel», – прочитав я англійську назву.

– Що це означає?

– Готель «Дельфін».

– Там і поселимося.

– Про нього я ніколи не чув!..

– Однак, здається, немає іншого готелю, де ми могли б зупинитися.

Я подякував офіціантові за довідник і зателефонував у готель «Дельфін». Безбарвний чоловічий голос у трубці повідомив, що вільні зараз одномісні та двомісні номери. На всякий випадок я поцікавився, що ще в них є, крім одно – та двомісних номерів. Виявилося, що інших номерів у них взагалі не буває. Трохи збентежений, я все-таки замовив двомісний номер і розпитав про оплату. Вона виявилася на сорок відсотків меншою, ніж я сподівався.

Від кінотеатру до готелю довелося йти спочатку три квартали на захід, а відтак – один квартал на південь. Готель був маленький і безликий. Настільки безликий, що, здавалося, іншого такого готелю немає на світі. Від подібної безликості навіть віяло чимось метафізичним. Ні неонової реклами, ні великої вивіски і навіть парадного входу. Тільки поряд з непривітними скляними дверима, схожими на службовий вхід у ресторан, мідна табличка з викарбуваним написом «Dolphіn Нotel». Навіть без зображення дельфіна.

Сплюснута п’ятиповерхова будівля скидалася на велетенську, сторчма поставлену сірникову коробку. Після ближчого розгляду готель не здавався надто старим, але був досить зношеним, щоб привертати до себе увагу сторонніх людей. Мабуть, його побудували вже старим.

Ось таким був готель «Дельфін».

Однак моїй подружці він, здається, припав до душі.

– Досить пристойний готель, правда? – сказала вона.

– Пристойний готель?.. – перепитав я.

– Затишний і без ніякої зайвини…

– Якої зайвини? – спитав я. – Чисте простирадло, умивальник без тріщин, справний кондиціонер, м’який туалетний папір, свіже мило, невигорілі занавіски на вікнах – усе це, по-твоєму, зайвина?..

– Ви завжди у всьому бачите лише темну сторону! – і вона засміялася. – Зрештою, ми ж не туристами сюди приїхали!

Фойє за дверима виявилося просторішим, ніж ми думали. Посередині – стандартний набір меблів для прийому відвідувачів і великий кольоровий телевізор. По телевізору передавали якусь вікторину. Людей не було.

Обабіч дверей стояли величезні горшки з декоративними рослинами. Листя рослин наполовину зблякли. Я причинив двері і, зупинившись між тими двома горшками, з хвилину розглядав приміщення. Добре придивившись, я зрозумів, що воно не було таким уже просторим. Ілюзія простору створювалася завдяки надзвичайно малій кількості меблів. Стіл і диван для відвідувачів, годинник на стіні і велике трюмо – от і вся обстановка.

Підступивши до стіни, я приглянувся до годинника і дзеркала. Очевидно, це були чиїсь подарунки з якогось приводу. Годинник помилявся на сім хвилин, а в дзеркалі моя голова трохи не сходилася з тулубом.

Від меблів відгонило такою ж старовиною, як і від усієї будівлі. Тканинна оббивка меблів вражала своїм досить дивним оранжевим кольором. Здавалося, що спочатку її добряче виставили на сонце, потім упродовж тижня вимочили під дощем, після чого викинули у підвал для того, щоб вона там запліснявіла. Подібну барву мені довелося бачити в перших кольорових фільмах.

Я підійшов ближче – і побачив, що на дивані лежить, скоцюрбившись мов висушена тріска, чоловік середніх літ з полисілою головою. Спочатку мені здалося, що він мертвий, та насправді він лише спав. Його ніздрі раз по раз сіпалися. На переніссі видніли сліди від окулярів, але самих окулярів ніде не було. Отже, навряд чи він заснув, дивлячись телевізор. А от як – залишалося для мене загадкою.

Я заглянув за конторку – не було нікого. Моя подружка взяла в руку металевий дзвінок і задзвонила. Різке дзеленчання прокотилося по порожньому фойє.

Ми почекали півхвилини – жодної реакції. Чоловік середніх літ на дивані все ще спав.

Вона подзвонила ще раз.

Чоловік на дивані пробурчав. Так, наче сам собі дорікав. Потім розплющив очі й видивився на нас непритомним поглядом.

Подружка задзвонила втретє – цього разу настирливо.

Чоловік ошаліло зірвався з дивана, вмить перебіг через приймальню, прошмигнув повз мене – й опинився за конторкою. Він виявився портьє.

– Ой, пробачте!.. – заговорив чоловік. – Мені так незручно. Чекав на вас – і заснув!

– Вибачте, що розбудили вас, – сказав я.

– Та що ви!.. – заперечив він. І подав нам реєстраційну анкету та авторучку. На мізинці та середньому пальці його лівої руки бракувало двох фаланг.

Я вписав в анкету своє справжнє прізвище, але передумав і, зім’явши папір, запхав його в кишеню. Потім у новий бланк вставив навмання перші-ліпші прізвища та домашню адресу. Звичайнісінькі, але непогані, якщо зважити, що придумано їх за коротку мить. Своїм заняттям я назвав торгівлю нерухомістю.

Портьє нап’яв на носа окуляри в целулоїдній оправі з товстими лінзами, що лежали біля телефонного апарата, і взявся уважно читати мою анкету.

– Токіо, район Суґінамі… 29 років, агент з продажу нерухомості.

Я добув з кишені паперову серветку і витер з пальця чорнильну плямку від ручки.

– Прибули в торговій справі? – спитав портьє.

– Ага, – відповів я.

– На скільки днів?

– На місяць.

– На місяць?.. – і він подивився на мене, як художник на білісінький аркуш паперу. – Ви пробудете тут аж цілий місяць?

– А що, вам буде незручно?

– Та ні, просто ми, як правило, беремо плату з гостей за кожних три доби.

Я опустив сумку на підлогу, вийняв з кишені конверт, відрахував двадцять хрустких десятитисячних банкнот і поклав на конторку.

– Як почне не вистачати – додам, – сказав я.

Портьє затиснув банкноти трьома пальцями лівої руки і пальцем правої перерахував їх ще раз. Потім виписав квитанцію на всю суму і передав мені.

– Щодо номера будуть якісь побажання?

– Якщо можна, хотілося б мати наріжну кімнату, подалі від ліфта.

Обернувшись до мене спиною, портьє довго вдивлявся у щиток з ключами, аж поки нарешті не вибрав ключа від номера 406. Ключі майже від усіх номерів висіли на своїх місцях. Говорити про економічний успіх готелю «Дельфін», здається, було важкувато.

Коридорного в готелі «Дельфін» взагалі не було, а тому тягти багаж до ліфта нам довелося самим. Подружка була права – у готелі нічого зайвого не помічалося. Ліфт під час руху хилитався зі скрипом, як сухотний пес.

– Для тривалого перебування найкраще годиться такий-от маленький охайний готель! – сказала подружка.

Вираз «маленький охайний готель» звучав справді непогано. Настільки, що підійшов би для реклами подорожей у модному жіночому журналі. «Якщо ви прибули сюди надовго, то кращого затишку, ніж у нашому маленькому охайному готелі, ви ніде не знайдете».

Однак, опинившись у номері «маленького охайного готелю», я передусім мусив прибити капцею маленького таргана, що повзав по віконній рамі, а також викинути у відро для сміття два жіночих волоски, знайдені на килимку біля ліжка. Таргана на Хоккайдо я побачив уперше. Регулюючи температуру води, подружка в цей час готувала ванну. В усякому разі, кран гудів, мов скажений.

– Можна ж було зупинитися у набагато пристойнішому готелі! – закричав я, відчинивши двері до ванни. – Адже грошей у нас скільки завгодно!

– Справа не в грошах. Головне, що пошук вівці має початися звідси. Так чи інакше, саме звідси.

Плюхнувшись на ліжко, я закурив сигарету, ввімкнув телевізор, пробіг по каналах – і вимкнув. Лише зображення було нормальним. Хлюпіт води припинився, з відчинених дверей ванни вилетів її одяг, а вслід за цим почувся шум душу.

Я розсунув занавіски: по той бік вулиці тяглися ряди будинків, таких же незрозумілих, як і готель «Дельфін». Усі вони були сірі – наче обсипані попелом, і від самого погляду на них здавалося, ніби відгонить сечею. Хоча було вже близько дев’ятої, в декількох вікнах ще горіло світло і виднілися постаті людей, зайнятих роботою. Не знаю, що це була за робота, але вона справляла похмуре враження. Зрештою, мабуть, з їхнього погляду і я не мав щасливого вигляду.

Я запнув занавіску, вернувся знову в ліжко і, лежачи на накрохмаленому простирадлі, твердому, як асфальт, почав думати про свою колишню дружину та її теперішнього коханця, про якого я знав досить багато. Як же не знати, коли ми з ним дружили. У свої двадцять сім років він був не дуже відомим джаз-гітаристом, і як на маловідомого джаз-гітариста – порівняно порядною людиною. Вдачі непоганої. Тільки от стилю свого не мав. В один час блукав між Кені Берелом і Бі Бі Кінґом, в інший – між Лері Коріелом і Джемом Холом.

Я не зовсім розумів, чому після мене вона вибрала саме його. Це правда, що кожна людина від народження має певні нахили. Він переважав мене тим, що вмів грати на гітарі, а я був кращий за нього тим, що вмів мити посуд. Здебільшого гітаристи мисок не миють. Бо досить пошкодити пальця – і життя втрачає сенс.

Після того я почав думати про наш з нею секс. І знічев’я спробував підрахувати, скільки разів ми з нею кохалися упродовж чотирьох років нашого сімейного життя. Однак, врешті-решт, отримана цифра виявилася приблизною, а тому в моїх очах не мала жодного змісту. Напевне, треба було вести щоденник або принаймні залишати в записнику якісь позначки. Тоді я міг би точно визначити кількість статевих стосунків за чотири роки. Мені потрібні такі цифри, які відображали б реальність.

Моя колишня дружина вела докладний облік свого статевого життя. Однак не в ліричному щоденнику, а в зошиті, куди від перших дівочих менструацій записувала точну кількість фізіологічних циклів і згадувала про секс як про «довідковий матеріал». Усього вісім таких зошитів разом з особистими листами і фотографіями вона зберігала у шухляді під ключем. І не показувала їх нікому. Що вона в них писала про секс, не знаю. А тепер, після розлучення, тим паче ніколи не дізнаюся.

– Якщо помру, – часто казала вона, – то спали ці записки. Добре облий гасом і спали, а попіл закопай у землю. Я тобі ніколи не прощу, якщо хоч один ієрогліф побачиш.

– Але ж я стільки разів з тобою спав! Знаю геть-усі закутки твого тіла. Чого тепер соромишся?

– Клітини тіла оновлюються кожного місяця. Навіть зараз! – і вона піднесла до моїх очей зворотний бік своєї руки. – І все, що ти, як тобі здається, знаєш про мене – це лише твої спогади!

Та жінка завжди – за винятком місяця перед розлученням – так само логічно мислила. Реальності свого життя схоплювала якнайточніше. Інакше кажучи, керувалася принципом: не відчиняй удруге зачинені перед тим двері, але й не заважай їм залишатися відчиненими.

Усе, що я знаю про неї, – це лише спогади. Спогади, які відступають щораз далі в минуле, і відмирають, як старі клітини. Так, що навіть точно невідомо, скільки разів ми з нею кохалися.

2. Поява Професора Вівці

Прокинувшись наступного ранку о восьмій і тепло одягнувшись, ми спустилися ліфтом униз і зайшли поснідати у найближчий кафетерій. Ні ресторану, ні буфету в готелі «Дельфін» не було.

– Як я вже казав учора, нам треба діяти поодинці, – нагадав я і передав їй копію фотографії з вівцями. – Я спробую з’ясувати, де знаходиться місцевість з горами, зображена на фотографії. Ти шукатимеш пасовиська, де вирощують овець. Гадаю, знаєш, як це робити, чи не так? Будь-який найменший натяк пригодиться. Бо тоді не доведеться блукати наосліп по всьому Хоккайдо, правда?

– Не турбуйтеся. Зроблю усе, як треба.

– Отже – зустрінемося надвечір у готелі!

– Тільки не переживайте, – сказала вона, одягаючи темні окуляри. – Не сумніваюсь – усе легко знайдеться.

– Було б непогано… – погодився я.

Однак, звісно, справа так легко не просувалася. Я навідався у Відділ подорожей губернаторства Хоккайдо, обійшов різні екскурсійні бюро й туристичні фірми, заглянув у Товариство альпіністів – одне слово, побував у всіх установах, які мали хоч якийсь стосунок до туризму та гір. Та ніхто з опитаних людей не міг пригадати нічого певного про гори, зображені на фотографії.

– Звичайнісінький гірський краєвид, правда? – казали вони. – І до того ж, знято лише одну частину…

Упродовж дня я оббігав усе місто, але все, що мені вдалося розізнати, зводилося ось до чого: гори на фотографії виглядали настільки звичайними, що за таким маленьким фрагментом вгадати їхню назву було важко.

По дорозі я зайшов у книгарню, купив атлас острова і книжку «Гори Хоккайдо», а потім у кафетерію замовив два імбирних пива і поринув у читання. На Хоккайдо було неймовірно багато гір, схожих одна на одну як забарвленням, так і формою. Я спробував зіставляти одна за одною гори у книжці з горою на фотографії Пацюка, але через хвилин десять у мене голова заболіла. Та, крім того, біда полягала в тому, що гори на фотографіях у книжці становили лише невеличку частину всіх гір на Хоккайдо. До того ж, було зрозуміло, що досить подивитися на ті самі гори під іншим кутом зору – і враження від них різко змінюється. «Гори живуть, – писав у передмові автор книжки. – Вони змінюються до невпізнання залежно від кута зору, пори року і настрою спостерігача. Отже, треба запам’ятати найголовніше: дивлячись на гори, ми завжди можемо схопити лише невеличку частину того, чим вони є насправді».

– От тобі і маєш!.. – сказав я сам до себе. І знову взявся до справи, щойно визнаної безнадійною. Коли дзвін на вежі вибив п’яту, я вмостився на лавочці в парку і заходився гризти смажену кукурудзу, водночас підгодовуючи нею голубів.

До збирання інформації подружка доклала трохи більше зусиль, ніж я, але в одному ми зрівнялися – наші спроби закінчилися нічим. За скромною вечерею у невеличкій забігайлівці на задвір’ї готелю «Дельфін» ми обмінялися відомостями, добутими за день.

– У губернаторстві, у Відділі тваринництва, я не довідалася майже нічого, – повідомила вона. – Коротко кажучи, вівцями ніхто більше не цікавиться. Бо їх розводити невигідно. Принаймні великими отарами і на пасовиськах…

– Отже, їх мало, а тому, вважай, пошук буде легшим.

– Нічого подібного! Якби вівчарство успішно розвивалося, діяли б відповідні об’єднання або спілки, на які можна було б вийти через офіційні адміністративні органи. Однак за теперішніх умов перерахувати малих і середніх господарів у цій галузі тваринництва неможливо. Бо всі вони за власним бажанням обзаводяться лише кількома вівцями – так само, як собакою чи котом. Загалом мені вдалося записати адреси тридцятьох досить відомих власників овечих ферм, але всі вони – чотирирічної давності. За чотири роки кожен з них міг кудись-інде перебратися. Бо наша сільськогосподарська політика змінюється через кожних три роки, як у кота зіниці…

– От тобі і маєш! – зітхнув я, ковтаючи пиво. – Ми справді наче у глухому куті. Бо на Хоккайдо схожих одна на одну гір понад сто, а як шукати овечі ферми – також невідомо.

– Але ж минув лише один день, чи не так? Усе тільки починається!

– А як твої вуха? Ніяких послань уже не приймають?

– Поки що вони не надходять, – відповіла вона, з’ївши шматок вареної риби і запивши супом з місо [19]19
  Місо – густа маса з перекислих соєвих бобів.


[Закрыть]. – Я навіть знаю чому. Загалом послання приходять лише тоді, коли я збиваюся з дороги або відчуваю духовний голод. А тепер ні того, ні іншого немає.

– Ти хочеш сказати, що рятівну мотузку тобі кидають лише тоді, коли ти починаєш тонути?

– Саме так. А зараз я з вами – і вже цього достатньо. У такий час ніякі послання не потрібні. Отож шукати вівцю доведеться нам самим.

– Я не зовсім розумію, – сказав я. – Практично нас уже загнали в кут! Якщо вівця не знайдеться – ми опинимося у дуже скрутному становищі. Я ще не знаю, в якому, та коли вже вони погрожували, що нам не збутися біди, то, напевне, так воно й буде. Бо в такій справі вони – професіонали, хіба ні? Навіть якщо Шеф помре – організація залишиться і своїми щупальцями, що розповзлися по всій Японії, немов труби каналізаційної системи, спробує нас доконати. Я розумію, що це звучить безглуздо – але все насправді так!

– Як у тому фільмі «Агресор», що показували по телебаченні, чи не так?

– Схожість – саме в безглузді… А взагалі-то ми уклепалися в неприємну історію. «Ми» – тобто я і ти. Спочатку я сам, а на півдорозі й ти приєдналася. А по-твоєму, ми не йдемо на дно?

– Ой, та саме це мені й подобається! Все це набагато краще, ніж спати з будь-ким, обпалювати вуха фотоспалахом або читати верстку словника імен! Оце вже справжнє життя!

– Ти хочеш сказати, – вигукнув я, – що ти не тонеш і рятівної мотузки не буде?!

– Звичайно! Ми самі знайдемо вівцю. Не такі вже ми нікчеми, щоб цього не зуміти!

«Можливо», – подумав я.

Повернувшись у готель, ми віддалися статевим стосункам. Мені подобається вираз «статеві стосунки», який асоціюється в мене з тими чи іншими, нехай навіть обмеженими можливостями.

Однак і третій, і четвертий день нашого перебування в Саппоро минули у безплідних розшуках. Ми прокидалися о восьмій, снідали, розставалися на цілий день, за вечерею обмінювалися добутою інформацією, а, повернувшись у готель, віддавалися коханню і засинали. Викинувши старі тенісні кеди, я придбав нові кросівки і встиг показати фотографію з вівцями не одній сотні людей. На основі матеріалів губернаторства і бібліотек подружка склала список овечих ферм і почала обдзвонювати одну за одною. Але наші зусилля виявилися марними. Ніхто з опитаних людей не впізнавав гір на фотографії, жоден власник ферми не чув про вівцю з зіркоподібним тавром на спині. Один стариган розповідав мені, що перед війною бачив на Сахаліні такі гори, але я не міг повірити, що Пацюк забрався аж на Сахалін. Адже із Сахаліну до Токіо термінову пошту не пересилають.

Так минув п’ятий, за ним шостий день – і до міста нагрянув жовтень. Сонце ще гріло, але вітер уже став холоднуватий, і вечорами я одягав ватяну куртку. Саппоро – місто просторе і настільки прямолінійне, що аж нудьга бере. Раніше я навіть не уявляв собі, наскільки зношується людина внаслідок блукання по місту з такою кількістю прямих ліній.

Я справді-таки зношувався. На четвертий день утратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. Мені почало здаватися, ніби південь лежить навпроти сходу, а тому в крамниці канцтоварів я купив собі компас. Я почав блукати вулицями з компасом у руці – й місто швидко перетворювалося на щось нереальне. Будинки почали здаватися декораціями для кінознімання, а перехожі на вулиці – плоскими, наче вирізаними з картону, істотами. Сонце сходило на одному краю землі й, описуючи в небі дугу, мов куля, спускалося на другому.

За день я випивав сім чашок кави, щогодини справляв малу нужду і потроху втрачав апетит.

– А що, коли дати оголошення в газету? – запропонувала подружка. – Про те, щоб ваш друг зголосився…

– Непогана думка, – погодився я. Незалежно від того, буде з цього якась користь чи ні, це все-таки набагато краще, ніж нічого не робити.

Я обійшов чотири газетних видавництва і в ранкових випусках помістив оголошення з трьох рядочків:

ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!

НЕГАЙНО!

ГОТЕЛЬ «ДЕЛЬФІН», КІМНАТА 406

Упродовж наступних двох днів я сидів у готелі, очікуючи дзвінка. Першого дня подзвонили тричі. Хтось з місцевих жителів допитувався, що я маю на увазі під «Пацюком».

– Це прізвисько мого друга, – відповів я.

Задоволений відповіддю, співрозмовник поклав трубку.

Другий дзвінок був від пересмішника.

– Пі-пі-і!.. – пищав хтось на тому кінці телефонної лінії. – Пі-пі-і!..

Цього разу я поклав трубку. Життя в місті справді якесь дивне.

Останньою дзвонила жінка із страшно тонким голосочком.

– Мене всі називають Пацюком… – сказала вона. Її голос нагадував коливання електричного дроту під вітром.

– Вибачте, що змусив вас подзвонити, але я розшукую Пацюка-чоловіка, – пояснив я.

– Я так і думала!.. – сказала вона. – В усякому разі, мене також називають Пацюком… А тому я подумала, що варто подзвонити….

– Я вам справді дуже вдячний.

– Та що ви! Нема за що… А той, кого ви шукали, знайшовся?

– Ще ні, – відповів я. – На жаль.

– О, якби це ви мене шукали!.. Та виходить – не мене…

– Ага… На жаль.

Вона мовчала. Я пошкрябав мізинцем за вухом.

– Чесно кажучи, я сама захотіла з вами поговорити, – сказала жінка.

– Зі мною?

– Сама не знаю чому, але від самого ранку, коли побачила оголошення в газеті, все вагалася – подзвонити вам чи ні… Бо подумала, що, напевне, буде недоречно…

– Отже, те, що вас називають Пацюком, – неправда?

– Ага, – сказала вона. – Ніхто мене ні Пацюком, ні чимось іншим не називає. Я взагалі не маю друзів. Тому й захотілося з ким-небудь поговорити.

Я зітхнув.

– Ну що ж… Усе одно спасибі.

– Пробачте… Ви самі – з Хоккайдо?

– З Токіо, – відповів я.

– Приїхали з Токіо шукати друга, чи не так?

– Саме так.

– А скільки років вашому другу?

– Щойно тридцять сповнилося.

– А вам скільки років?

– Тридцять через два місяці.

– Ви – одинак?

– Так.

– А от мені – двадцять два. Це правда, що з віком усе сприймається легше?

– Хто його знає… – відповів я. – Одне легше, інше – навпаки.

– А чи не могли б ми поговорити про все спокійно десь за вечерею?..

– Вибачте, – сказав я, – але я мушу чекати дзвінка…

– Он що, – відповіла вона. – Тоді ще раз вибачте.

– В усякому разі, спасибі за дзвінок.

І розмова перервалася.

Як добре подумати, це здавалося спокусливою розмовою повії. А може, просто самотньої жінки. Та мені було байдуже, з ким я говорив. Адже я не дізнався нічого, що навело б мене на Пацюка.

Наступного дня подзвонили лише один раз.

– Повірте мені – про пацюків я розповім вам усе! – заявив у трубку недоумкуватий чоловік. І впродовж п’ятнадцяти хвилин розказував про те, як у сибірському полоні боровся з пацюками. Розповідь виявилася досить цікавою, але на жоден слід мене не навела.

Я вмостився на відкидному стільці під вікном й, очікуючи телефонного дзвінка, цілісінький день спостерігав за тим, що відбувалося у фірмі на третьому поверсі будинку навпроти. За день спостережень я так і не дізнався, над чим, власне, там люди працювали. У конторі з десятком службовців з’являлись і зникали відвідувачі, змінюючи один одного, наче баскетболісти на змаганні. Один клерк передавав іншому якісь документи, той ставив на них печатку, а хтось третій запихав їх у конверт і вибігав надвір – і так без кінця. В обідню перерву співробітниця з великими грудьми розносила усім чай. Пополудні кілька працівників пили каву, замовлену по телефону. Мені також її захотілося. Я спустився вниз, попросив портьє приймати телефонні повідомлення на мою адресу, випив кави у найближчому кафетерії і, купивши по дорозі дві банки пива, повернувся в готель. На час мого повернення в конторі навпроти залишилося тільки четверо людей. Грудаста співробітниця жартувала з молодиком. Попиваючи пиво, я стежив за роботою фірми, зосередивши увагу передусім на грудастій жінці.

Що довше я придивлявся до її грудей, то щораз більшими вони мені здавалися. Напевне, її бюстгальтер тримався на бретельках, схожих на сталеві троси мосту Золоті Ворота у Сан-Франциско. Враження було таке, ніби кілька молодих співробітників аж пищали, щоб з нею переспати. Їхня жага передавалася мені через дві шибки і вулицю. Спостерігати чийсь статевий потяг – річ вельми дивна. Незчуєшся, як почнеш вважати його своїм власним.

Коли о п’ятій годині вернулася подружка, переодягнена в червоне плаття, я вже запнув занавіску і дивився по телевізору повторний показ мультика про Ошалілого Кролика. Так закінчувався восьмий день нашого перебування в готелі «Дельфін».

– От тобі й маєш! – сказав я. Повторювати ці слова поволі ставало моєю звичкою. – Минула третина місяця, а ми не просунулися уперед ні на крок.