Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

9. Що відображається у дзеркалі, а що – ні

Вранці десятого дня я вирішив усе забути. Все, що я міг втратити, втрачено.

Того ранку під час бігу вже вдруге почав іти сніг. Липкий мокрий сніг з дощем змінився крупою, яка невдовзі заслала все навколо. Спочатку зовсім легенький, він тепер неприємно обволікав усе тіло. Перервавши на півдорозі свій звичний маршрут, я вернувся в будинок і почав гріти воду у ванні. Поки вода нагрівалася, я довго сидів перед гасовою грубкою, але ніяк не міг позбутися холоду, який своєю сирістю пронизав мене до самого серця. Навіть знявши рукавиці, я не міг зігнути пальців. Вуха щипало так, ніби от-от хтось їх відірве. Шкіра на всьому тілі задерев’яніла, мов грубий папір.

Просидівши у ванні хвилин тридцять і випивши чаю з бренді, я нарешті прийшов у норму, але ще впродовж двох годин іноді здригався від ознобу. Давалася взнаки зима в горах.

Сніг падав до самого вечора, вкриваючи білою габою пасовище від краю і до краю. А коли сутінки згусли, снігопад припинився і знову запанувала густа, як туман, тиша. Тиша, від якої нема як захиститися. Я увімкнув програвач на авто-повтор і прослухав «Біле Різдво» Бінґа Кросбі двадцять шість разів підряд.

Однак цей сніг, звісно, не пролежав довго. Як і передбачав Чоловік-Вівця, для того, щоб земля промерзла, був потрібен ще деякий час. Наступного ранку все небо раптом проясніло, і під сонячним промінням сніг нарешті почав поволі танути. Де-не-де на пасовищі замета протанули, а його рештки засліплювали очі відбитим світлом. Сніг на покрівлі будинку скочувався у клубки і, вряди-годи сповзаючи вниз, з гуркотом розбивався об землю. За вікном спадали з даху краплі талої води. Все навколо яскраво виблискувало. Кожна краплинка води, що звисала на кінці дубового листочка, світилася.

Засунувши руки в кишені штанів, я стояв перед вікном вітальні й довго дивився на цей краєвид. Усе розгорталося окремо від мене. Пливло окремо і від мене, і від будь-кого іншого. Сніг ішов, сніг танув.

Прислухаючись до того, як сніг скапує водою й гупає об землю, я почав прибирати в будинку. Через снігопад усе тіло задерев’яніло і вимагало руху. У чужу оселю я забрів як непрошений гість, а тому принаймні мав би підтримувати в ній чистоту. Крім того, приготувати обід або прибрати кімнату взагалі ніколи не було для мене проблемою.

Однак навести лад у такому великому будинку виявилося набагато важче, ніж раніше уявлялося. Пробігти десять кілометрів було б куди легше. Передусім я повимітав пил з кутків і зібрав його велетенським пилососом. Потім дерев’яну підлогу легко протер мокрою ганчіркою і, зігнувшись у три погибелі, натер воском. Задихався при цьому наполовину менше, ніж звичайно. Без неприємного відчуття, ніби клубок підступає до горла. І все тому, що кинув курити. Я випив на кухні холодного виноградного соку, хвильку перепочив і за одним махом попорав усе, що залишалося зробити перед обідом. Я розчинив віконниці – і завдяки натертій воском підлозі вітальня наче засяяла. Знайомий запах мокрого пасовища, змішаний із запахом воску, приємно лоскотав ніздрі.

Виправши шість ганчірок, якими натирав підлогу, я повісив їх сушитися надворі й подався на кухню, щоб скип’ятити воду в каструлі й зварити спагеті. До спагеті я додав тріскової ікри та масла, зверху полив білим вином і соєвим соусом. З такою легкістю на душі і приємним настроєм, як цього дня, я вже давно не обідав. З близької березової діброви долинав спів дятла.

Ум’явши спагеті, я помив посуд і знову взявся до прибирання. Вишкріб ванну й умивальник, почистив унітаз і натер до блиску меблі. Завдяки Пацюку, який дбав про чистоту, освіжити меблі виявилося достатньо просто: оббризкав з флакону рідиною, розтер – і все готове. Після того я витягнув надвір довжелезний гумовий шланг і змив водою пилюку з віконних шибок і віконниць. Тепер увесь будинок наче обновився. Я вернувся у вітальню і протер шибки зсередини. На цьому прибирання скінчилося. Останні дві години перед вечором я провів, слухаючи грамзаписи.

Увечері, піднімаючись до кімнати Пацюка на другому поверсі, щоб узяти нову книжку, я запримітив, що велике трюмо коло сходів було страшно брудне. Я приніс рідину для чищення скла, набризкав її на дзеркало і почав терти ганчіркою. Та хоч скільки я старався, бруд не відтирався. Мені було невтямки, чому Пацюк усе дбайливо чистив і тільки забруднене дзеркало не чіпав. Я набрав у відро теплуватої води і, зішкрібши кіпоть з дзеркала нейлоновою щіткою, протер його сухою ганчіркою. Вода у відрі почорніла, мов сажа.

Тонка різьба на рамі свідчила, що дзеркало старовинне і, напевне, дороге. Після моїх зусиль на ньому не залишилося жодної плямки. У ньому відображалася вся моя постать – від голови до ніг – без жодної хиби і спотворення. Я стояв перед ним і якийсь час дивився на себе. Нічого особливо дивного я не помітив. Переді мною був звичайнісінький «я» – як завжди, з невиразним виразом обличчя. Тільки от зображення вражало надмірною чіткістю. Йому бракувало, як правило, властивої зображенням площинності. Здавалося, ніби не я розглядаю своє дзеркальне зображення, а моє плоске зображення – мене справжнього. Я підняв перед собою праву руку і витер губи тильною стороною долоні. Інший я – по той бік дзеркала – зробив те саме. А може, це я повторив те, що зробив інший я, що був по той бік дзеркала. Я вже не був певен, чи справді я з власної волі витер губи тильною стороною долоні.

Зосередивши всю свою увагу на понятті «свобода волі», великим і вказівним пальцями лівої руки я ущипнув себе за вухо. Той, що був у дзеркалі, зробив абсолютно те саме. Здавалось, ніби він так само, як і я, зосередився на понятті «свобода волі».

Врешті-решт мені все обридло, і я відступив від дзеркала. Той, що був у дзеркалі, зробив те саме.

На дванадцятий день сніг випав утретє. Коли я прокинувся, він уже йшов – навдивовижу тихий. Настільки, що навіював сон, від якого очі самі заплющувалися. Сніжинки, не тверді, але й не липкі, повільно кружляючи, спускалися з неба і танули, не встигнувши злежатися.

Я притягнув з комори гітару, насилу настроїв її і спробував заграти давню мелодію. Поки, слухаючи пісеньку Бені Ґудмена «Aіrmaіl Specіal», пригадував забуті акорди, настав час обідати. Я наробив з уже зачерствілого власного хліба бутербродів з невеличкими шматками шинки і з’їв, запиваючи банкою пива.

Коли я повправлявся на гітарі ще півгодини, прийшов Чоловік-Вівця. Сніг і далі падав – так само тихо, як і раніше.

– Якщо ми невчасно, то прийдемо іншим разом! – відразу з порога промовив він.

– Та ні-ні, я дуже радий! Нудьга просто замучила! – відповів я, поклавши гітару на підлогу.

Як і минулого разу, Чоловік-Вівця роззувся, обтрушуючи грязюку, вдарив за дверима черевиком об черевик і зайшов досередини. На тлі снігу його овеча шкура здавалася особливо доречною. Він потрюхикав до крісла навпроти мене і сів, кілька разів пововтузившись і зіпершись руками на підлокітники.

– І цей сніг ще не лежатиме? – спитав я.

– Ще ні, – відповів Чоловік-Вівця. – Сніг буває двоякий: такий, що лежить, і такий, що тане. Цього разу – саме той, що тане.

– Он що!

– А котрий не тане – той випаде наступного тижня.

– Пива вип’єш?

– Спасибі. Але якщо можна, краще бренді.

Я пішов на кухню, приготував для нього бренді, а для себе пиво й приніс до вітальні разом із бутербродами із сиром.

– На гітарі грали, правда? – захоплено сказав Чоловік-Вівця. – І ми любимо музику. Тільки от грати зовсім не вміємо.

– Та я також не вмію. Мабуть, років десять минуло відтоді, як гітару в руки брав.

– Ну, все-таки, може, щось заграєте?

Щоб не псувати гостеві настрою, я зіграв шматок мелодії «Aіrmaіl Specіal», потім спробував бринькати щось експромтом, але збився з ритму і відклав гітару набік.

– Чудово! – цілком серйозно похвалив Чоловік-Вівця. – Напевне, приємно грати на музичних інструментах, чи не так?

– Якщо вмієш. А щоб навчитися грати, треба мати добрий слух. Та навіть у такому разі, коли вчишся, можна заморити себе власного грою.

– Невже? – здивувався гість.

Він налив собі у склянку бренді, підняв її до рота й почав сьорбати маленькими ковтками. Я відкрив банку пива і пив прямо з неї.

– А переказати ваших слів ми не змогли, – сказав Чоловік-Вівця.

Я мовчки кивнув головою.

– Тільки для цього і прийшли.

Я глянув на календар, що висів на стіні. До дати, обведеної червоним фломастером, яка позначала кінець строку, відведеного мені на пошук вівці, залишалося всього три дні. А втім, тепер мені було вже однаково.

– Ситуація круто змінилася! – сказав я. – Я дуже сердитий. Як ніколи в житті.

Чоловік-Вівця мовчав, завмерши із склянкою бренді в руці.

Я схопив гітару за гриф і з усієї сили вдарив нею об цегляний край каміна. Гітара різко задеренчала – й розлетілася на шматки. Чоловік-Вівця аж підскочив. Його вуха затрусилися.

– Врешті-решт, я також маю право сердитися, – сказав я. Наче переконував сам себе: нехай ніхто не сумнівається, що я таки маю право на злість.

– Нам дуже прикро, що не вдалося допомогти вам. Та хочеться, щоб ви нас зрозуміли. Ви нам дуже подобаєтеся.

Якийсь час ми вдвох дивилися на сніг за вікном. Пухнастий, схожий на клоччя хмар, що ніби падало з неба на землю.

Я подався на кухню, щоб принести нову банку пива. Проходячи мимо сходів, зиркнув у дзеркало. Інший «я» також ішов по нову банку пива. Ми подивилися один одному в очі й зітхнули. Ми жили в різних світах, але думали про одне й те саме. Зовсім як Ґраучо Маркс і Харпо Маркс із «Качиного супу» [29]29
  «Качиний суп» – американська комедія 40-х років минулого століття.


[Закрыть].

За мною в дзеркалі відбивалася вітальня. А, може, насправді це була його вітальня. І за мною, і за ним була однакова вітальня. З однаковими диванами, килимами, настінними годинниками, картинами, стелажами – загалом усім. Не дуже вишукана, але досить затишна. Однак чимось вони таки відрізнялися. А може, лише так здавалося, ніби чимось відрізнялися.

Я добув з холодильника блакитну банку «Левенбрау» і по дорозі до вітальні, з пивом у руці, ще раз глянув на вітальню в дзеркалі, а потім – на справжню. Як і раніше, Чоловік-Вівця сидів у кріслі і в задумі поглядав на сніг за вікном.

Тоді я спробував знайти його у дзеркалі. Однак його там не було. У порожній вітальні я побачив тільки меблі. У дзеркальному світі я залишився сам-один. З подиву в мене аж мороз пішов поза шкірою.

– Ви зблідли, – сказав Чоловік-Вівця.

Я вмостився на дивані, мовчки відкрив банку пива і випив ковток.

– Напевне, застудилися. Бо для непризвичаєної людини зима в цих краях надто холодна. Та й повітря дуже сире… Було б краще, якби сьогодні ви лягли якомога раніше.

– Е, ні, – заперечив я. – Сьогодні я не спатиму. До останку чекатиму, поки прийде мій друг.

– Ви знаєте, що прийде?

– Знаю, – відповів я. – Прийде сьогодні о десятій вечора.

Чоловік-Вівця, не промовляючи ні слова, дивився на мене. Його очі в прорізах маски нічого не виражали.

– Сьогодні ввечері я спакуюся, а завтра мене вже тут не буде. Так і перекажи йому, якщо зустрінеш. Зрештою, і без цього можна обійтися.

Ніби даючи знати, що все зрозумів, Чоловік-Вівця кивнув головою.

– Якщо ви поїдете, нам буде сумно… Та що вдієш? А бутерброди із сиром можна забрати?

– Звичайно, можна.

Чоловік-Вівця загорнув бутерброди в паперову серветку, запхав у кишеню і натягнув рукавиці.

– Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, – перед відходом сказав Чоловік-Вівця.

– Обов’язково зустрінемося, – відповів я.

Чоловік-Вівця пішов через пасовище на схід. І невдовзі заховався за сніговою пеленою. Залишилася сама тиша.

Я налив у склянку Чоловіка-Вівці бренді сантиметрів на два і випив одним ковтком. Запекло в горлі. Потім у шлунку стало жарко. А через секунд тридцять тіло перестало тремтіти. Тільки биття настінного годинника ще довго і над міру гучно гриміло в моїй голові.

Я подумав, що пора спати.

Приніс ковдру з другого поверху і приліг на дивані. Почував страшну втому – немов дитина після трьох днів блукання в лісі. Склепив очі – і вмить заснув.

Мені приснився жахливий сон. Настільки жахливий, що краще було б його не згадувати.

10. А час збігає

Темрява закралася через вуха мені в голову і розпливлася по всьому тілу, як олія. Велетенським молотом хтось намагався розбити обмерзлу земну кулю. Ударів було точно вісім. Однак земна куля не розлетілася на шматки. Тільки надтріснула.

Восьма година, восьма година вечора!

Я мотнув головою – і прокинувся. Тіло затерпло, голова розколювалася від болю. Складалося враження, ніби хтось засунув мене в кухонний міксер і разом із потовченим льодом добряче прокрутив. Немає нічого гіршого, ніж прокидатися в пітьмі. Здається, що доведеться все розпочинати наново. Я розплющую очі – і спочатку відчуваю, начебто живу життям іншої людини. А поки воно ототожниться з моїм, минає досить багато часу. Взагалі дивна річ – дивитися на своє життя, як на чуже. Неймовірно важко уявити собі власне життя окремо від себе.

Я сполоснув обличчя під краном на кухні й випив підряд дві склянки води. Хоча вона була крижана, обличчя не перестало пашіти. Я знову сів на диван і серед темряви й тиші почав збирати докупи окремі шматки свого життя. Вийшло щось не вельми доладне, та принаймні я розумів, що це моє життя. Тож я поволі повертався сам до себе. Дуже важко як слід пояснити іншій людині це дивовижне відчуття: я – це я. Зрештою, хіба воно може когось цікавити?

Мені здалося, ніби за мною стежать, але я не звертав на це уваги. Таке буває, коли сидиш сам-один у просторій кімнаті.

Я почав думати про клітини тіла. Як казала дружина, все на цьому світі врешті-решт відходить у минуле і зникає. Зникаю і я. Я помацав долонею обличчя. У цілковитій темряві воно не здавалося мені моїм. Скоріше це було чиєсь обличчя, що набрало форми мого. Ненадійною стала навіть пам’ять. Імена людей і назви речей – все розчинилось і потонуло в пітьмі.

Темряву струсонуло биття годинника: була половина дев’ятої. Снігопад припинився, але густі хмари все ще вкривали небо. Навколо панував непроглядний морок. Я довго сидів, угрузнувши в диван, і нервово гриз ніготь великого пальця. Навіть власну долоню я ледве бачив. Гасову грубку я погасив, і в кімнаті похолоднішало. Закутавшись у вовняну ковдру, я втупив очі в темну порожнечу. Здавалося, ніби, скорчившись, сиджу на дні глибокого колодязя.

Час спливав, як вода. Частинки темряви вимальовували на моїй сітківці дивовижні візерунки, які невдовзі безгучно розсипались, поступаючись місцем іншим. У застиглому, мов ртуть, просторі ворушилася тільки пітьма.

Я перестав думати і віддався плинові часу. Час поніс мене із собою. Щоразу нова темрява малювала нові візерунки.

Годинник вибив дев’яту. Коли останній удар поволі розтанув у темряві, на мить запала тиша.

– Ну, то що? Поговоримо? – спитав Пацюк.

– Гаразд, – погодився я.

11. Мешканці темряви

– Гаразд, – погодився я.

– Я прийшов на годину раніше, ніж було домовлено, – сказав Пацюк винувато.

– Та нічого. Як бачиш, я вже давно нудьгую.

Пацюк тихо засміявся. Він був у мене за плечима. Здавалось, ніби ми сиділи спинами один до одного.

– Схоже, ніби старі добрі часи вернулися… – сказав Пацюк.

– Ти згоден, що нам вдається поговорити по щирості лише тоді, коли в нас багато вільного часу? – сказав я.

– Мабуть, що так.

І Пацюк усміхнувся. Я збагнув це відразу, хоча сидів спиною до нього. Взагалі я багато чого відчував за найлегшим рухом повітря або тоном розмови. Адже ми колись дружили. Так давно, що важко й пригадати.

– Але ж хтось казав таке: «З ким час марнуєш – з тим по-справжньому товаришуєш», – мовив Пацюк.

– Здається, це твої слова.

– Як завжди, інтуїція тебе не підвела… Ти правий.

Я зітхнув.

– Та от в цій історії вона страшно схибила. Просто жити не хочеться! Дарма що ви всі разом мені стільки підказок давали…

– Тепер уже нічого не вдієш. Ти і так з усім добре справився.

Я мовчав. І був певен, що Пацюк знов уважно розглядає свої руки.

– О, я завдав тобі багато клопоту! – сказав він. – Мені справді дуже незручно! Однак іншого виходу в мене не було. Бо, крім тебе, я не міг нікому довіритися. Про це я тобі і в листах уже писав, правда?

– От саме про це я й хочу від тебе почути. Бо я чогось тут як слід не розумію…

– Звичайно, – мовив Пацюк. – Звичайно, я тобі розкажу. Але спочатку випиймо пива.

Я підвівся з дивана, щоб принести пива, але Пацюк мене затримав.

– Я сам принесу, – сказав він. – Як-не-як, це мій дім…

Прислухаючись до того, як Пацюк звично-впевненими кроками проходить до кухні і набирає з холодильника одну за одною банки пива, я по черзі то заплющував, то розплющував очі. Темрява при заплющених і темрява при розплющених очах трохи відрізнялися кольором.

Пацюк вернувся з кухні й поставив на стіл кілька банок пива. Я намацав одну, потягнув за кільце на кришці й випив з неї половину.

– Коли нічого не видно, пиво – наче й не пиво, – сказав я.

– Вибач, але буде краще, якщо поговоримо в темряві…

Якийсь час ми ковтали пиво мовчки.

– Так от, – сказав Пацюк і відкашлявся. Я поставив порожню банку з-під пива на стіл і, все ще закутавшись у ковдру, уважно чекав початку розповіді. Однак його не було. У темряві я тільки чув, як, за старою звичкою, Пацюк перехиляє з боку на бік банку, щоб перевірити, скільки пива в ній ще залишилося.

– Так от, – ще раз повторив Пацюк й, одним духом випивши рештки пива, стукнув порожньою банкою об стільницю. – Почнемо з того, чому взагалі я тут оселився. Гаразд?

Я не відповів. Пересвідчившись, що я не маю бажання відповідати, він вів далі:

– Мій батько відкупив цю садибу п’ятдесят третього. Мені тоді було п’ять років. Я так і досі не розумію, навіщо йому знадобився будинок у такій глушині. Мабуть, за безцінь придбав під час розпродажу власності американської армії. Як сам бачиш, дорога сюди поганенька. Влітку ще сяк-так, а от коли сніг випаде, людині тут нічого робити. Американці, видно, збиралися побудувати тут радіолокаційну базу абощо і навіть почали прокладати дорогу, але кінець кінцем підрахували витрати і від свого наміру відмовилися. Місто внизу – убоге і про добудову дороги й думати не можна. Бо навіщо вона здалася б, навіть якби була готова? От тому про цей край люди забули.

– А хіба Професор Вівця не хотів повернутися?

– Професор Вівця вже давно живе у своїх спогадах. І нікуди не хоче повертатися.

– Можливо, що так… – погодився я.

– Ще пий! – наполягав Пацюк.

– Мені досить, – відповів я. Гасову грубку я погасив, а тому холод, здавалось, проникав до самих кісток. Пацюк відкрив наступну банку і пив сам.

– Батькові ця земля дуже припала до душі. Сам частково полагодив дорогу, відремонтував будинок. Гадаю, добряче витратився. Однак завдяки цьому, була б тільки автомашина, влітку тут можна нормально жити. Грубка, туалет, душ, телефон та аварійний електрогенератор – усе тут є. А от як тут жив Професор Вівця, гадки не маю.

Пацюк видав із себе незрозумілий звук – чи то відрижку, чи то зітхання.

– Від п’ятдесят п’ятого до шістдесят третього ми приїжджали сюди щоліта. Батьки, старша сестра, я і служанка. Як подумаю, то це був найкращий період мого життя. Як і тепер, місто брало пасовище в оренду, і влітку все плоскогір’я заповнювали вівці. Куди не глянеш – всюди паслися вівці! Як тільки згадаю про літо, перед очима виринають передусім вони.

Слухаючи Пацюка, я зовсім не розумів, що означає мати віллу. Мабуть, і до кінця життя вже не зрозумію.

– Однак у середині шістдесятих ми майже перестали сюди приїжджати. Частково через те, що придбали ще одну віллу недалеко від дому, що старша сестра вийшла заміж, а я відбився від родини. А може, через те, що в батьковій фірмі настав нелад. Зрештою, яких тільки причин не було! Отож ця садиба знову запустіла. Сам я приїжджав сюди востаннє, здається, шістдесят сьомого. Приїжджав сам-один. І жив тут упродовж місяця.

Ніби щось пригадуючи, Пацюк на хвилину замовк.

– І не було сумно? – запитав я.

– Зовсім! Якби була змога, я залишився б тут назавжди. Але саме цього мені й не вистачало. Адже садиба належала батькові. А перебувати під його опікою я не хотів.

– А хіба зараз не так?

– Так, звичайно… – погодився Пацюк. – Тому я вирішив, що моєї ноги тут ніколи не буде. Та коли у фойє готелю «Дельфін» у Саппоро мені на очі випадково попалася фотографія з місцевим краєвидом, то я будь-що захотів побачити його в натуральному вигляді хоч би ще раз. З чисто сентиментальних міркувань. Мабуть, і з тобою таке трапляється, чи не так?

– Ага, – відповів я. І згадав про море, поховане під рядами житлових будинків.

– І саме там я почув від Професора Вівці його історію. Про вівцю із зіркою на спині, що прийшла до нього уві сні… Про це ти знаєш?

– Аякже, знаю.

– Ну, тоді розповім коротко, – сказав Пацюк. – Як тільки я почув цю історію, то відразу захотів провести тут цілу зиму. Таке бажання не покидало мене ні на хвилину. Як до цього поставиться батько – мені було байдуже. Я швидко спорядився і прибув сюди. Здавалось, наче щось заманило мене у свою пастку.

– І ти зустрів ту вівцю?

– Саме так.

– Мені дуже важко розповідати про те, що сталося потім, – сказав Пацюк. – Хоч би якими словами я описував той жах, ти все одно не зрозумієш.

Пацюк узяв у руки порожню другу банку і зробив у ній пальцем вм’ятину.

– То, може, ти сам ставитимеш запитання? Бачу, і тобі все вже відомо, чи не так?

Я мовчки кивнув.

– Можна запитувати навмання?

– Можна.

– Ти вже помер?

Минуло страшно багато часу, поки я почув відповідь Пацюка. А може, кілька секунд, які для мене тривали страшно довго. У роті пересохло.

– Так, – відповів тихо Пацюк. – Я вже мертвий.