Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Загалом у кухні панував цілковитий порядок, але посуду, кулінарського знаряддя та приправ зі спеціями було більше, ніж звичайно треба. От якби прокласти сюди шосе, то можна було б у цьому будинку відкрити ресторан у стилі гірської хатини! Було б зовсім непогано сидіти отак за обіднім столом і через відчинені вікна споглядати, як під блакитним небом пасуться овечі отари. Батьки могли б виводити своїх малюків погратися на пасовищі з вівцями, а закохані – гуляти у березовій діброві… Не сумніваюсь, ресторан процвітав би, як ніде.

Пацюк управляв би, я – куховарив. Знайшлася б якась робота і для Чоловіка-Вівці. У гірському ресторані його чудернацька одежа сприймалася б зовсім природно. Зрештою, і практичний вівчар міг би до нас приєднатися. Зовсім не завадило б мати серед нас хоч одну реально мислячу людину. Знадобилися б і собаки. Напевне, приїжджав би в гості й Професор Вівця…

Я розмішував дерев’яною лопаточкою цибулю на сковорідці й снував фантазії про ресторан.

І саме тоді раптом важким тягарем мені на голову налягла думка: невже я назавжди втратив подружку з чудесними вухами? Мабуть, Чоловік-Вівця був правий. Напевне, треба було приїхати сюди самому. Напевне… Я потряс головою і повернувся до думок про ресторан.

От якби сюди приїхав Джей – напевне, все пішло б як по маслу. Все трималося б на ньому. На його здатності прощати і співчувати.

Поки цибуля на сковорідці холонула, я сидів біля підвіконня і знову дивився на пасовище.

8. Особливий маршрут вітру

Збігло ще три нічим непримітні дні. Без жодних подій. Не показувався і Чоловік-Вівця. Я готував страви, їв, читав книжки, після заходу сонця пив віскі й лягав спати. Вранці прокидався о шостій, пробігав півколом по краю пасовища, приймав душ і голився.

Вранішнє повітря надворі ставало щораз холоднішим. З кожним днем рідшало яскраво-багряне листя на березах, і крізь їхнє оголене гілля на плоскогір’я з північного заходу вривалися перші зимові вітри. Зупиняючись після пробігу серед пасовища, я виразно чув їхнє свистіння. «Вороття немає!» – виносили вони мені вирок. Коротка осінь минула.

Живучи без фізичних вправ і без куріння, в перші три дні я потовстішав на два кілограми, але згодом завдяки бігу збавив свою вагу на цілий кілограм. Відмовитися від курива трохи важко, та коли в радіусі тридцяти кілометрів навкруги немає жодного сигаретного автомата, доводиться терпіти. Щоразу, коли хотілося курити, я думав про подружку та її вуха. Тоді в порівнянні з дотеперішньою втратою нестача сигарет здавалася чимось абсолютно дріб’язковим. Насправді так воно й було.

Щоб згаяти вільний час, я спробував свої кулінарні здібності. У духовці смажив ростбіф. Розмороженого лосося натирав на терці і маринував. Свіжих овочів бракувало, а тому я збирав на пасовищі їстівні трави, додавав до них пластівці сушеного тунця і варив юшку. Без особливих спецій заквашував капусту. На випадок приходу Чоловіка-Вівці готував різноманітні закуски до випивки. Однак Чоловік-Вівця не з’являвся.

Пополудні я здебільшого споглядав пасовище. Коли я довго не відривав від нього очей, мені раптом почало ввижатися, ніби ось зараз хтось вирине з березової діброви й через пасовище попрямує до мене. Найчастіше мені здавалося, що це йде Чоловік-Вівця, іноді привиджувався Пацюк або подружка. А одного разу – і вівця із зіркою на спині.

А проте, хоч скільки я ждав, ніхто не приходив. Тільки вітер пролітав над пасовищем. Здавалось, наче тут пролягає його спеціальний маршрут. Ніби виконуючи важливе завдання, вітер спішив і ніколи не оглядався назад.

На сьомий день після мого прибуття в гори випав перший сніг. Ранок того дня видався на диво безвітряним, а над землею висіли важкі олов’яні хмари. Я вернувся з пробіжки по пасовищу, прийняв душ, потім поставив платівку і сів пити каву – от саме тоді й почався снігопад. Тверді овальні сніжинки дзвінко зацокотіли об віконні шибки. Незабаром знявся вітер, і сніжинки ринули під кутом тридцять градусів до землі, розкресливши косими штрихами краєвид за вікном. Спочатку все нагадувало візерунок на обгортковому папері якогось універмагу, та коли сніг посипався густіше, все надворі – і ліс, і гори – побіліло і зникло. То був не легенький токійський снігопад, а справжній, північний, що вкриває під собою усе на світі і геть-чисто заморожує землю.

Як тільки я невідривно дивився на сніг, відразу починали боліти очі. Тоді я опустив штори і сів біля гасової грубки читати книжку. Коли платівка скінчилася і голка піднялася вгору – навколо запала могильна тиша. Схожа на ту, що настає після того, як усе живе вимерло. Я відклав книжку і, сам не знаючи чому, взявся обходити весь будинок. З вітальні пройшов у кухню, перевірив комору, ванну, туалет і погріб, заглянув у кімнати на другому поверсі. Ніде не було нікого. Тільки тиша, що зав’язла по кутках, мов олія. Трохи інша в кожному приміщенні – залежно від його розмірів.

Я був один-однісінький – здавалось, ніби ще ніколи в житті я не почувався так самотньо. Уперше за останні два дні страх хотілося курити, але ж, звісно, сигарет не було.

Замість цього я пив віскі без льоду. Якщо я так проводитиму всю зиму, то, дивись, стану алкоголіком. А втім, цього не буде, бо не вистачить випивки. Залишилося тільки три пляшки віскі, одна – бренді та дюжина коробок пива – й більш нічого. Напевне, і Пацюк думав про те ж саме.

Невже, мій компаньйон і далі пиячить? Цікаво, чи вдалося йому, як я радив, перебудувати фірму в маленьку перекладацьку контору? Мабуть, що вдалося. Не сумніваюся, що і без мене він дає собі раду. Так чи інакше, ми вдвох уже до того наближалися. До того, щоб через шість років усе починати спочатку.

Пополудні сніг перестав. Так само раптово, як і почав іти. Де-не-де у густих, немов з глини, хмарах з’явилися прогалини, – і величні стовпи сонячного світла, що пробивалися крізь них, мандрували з одного кінця пасовища до іншого. Незрівнянне видовище!

Я вийшов з будинку. Землю вкривали тверді, схожі на малюсінькі льодяники, сніжинки. Міцно злипнувши докупи, вони, здавалось, відмовлялися танути. А проте, коли годинник вибив третю, сніг розтанув майже повністю. Земля зволожіла, і надвечірнє сонце огорнуло пасовище лагідним світлом. Бадьоро, ніби вирвавшись з клітки, защебетали птахи.

Після вечері я взяв у кімнаті Пацюка роман Конрада разом з книжкою «Як спекти хліб» і, вмостившись на дивані у вітальні, почав його читати. Прочитавши десь третину книжки, я натрапив між сторінками на газетну вирізку сантиметрів десять на десять, яку Пацюк використовував як закладку. Вона була без дати, але, судячи з кольору паперу, я зробив висновок, що газета вийшла порівняно недавно. Зміст вирізки – виключно місцеві новини. Відкриття симпозіуму в готелі в Саппоро про проблеми старіння суспільства. Проведення спортивної естафети поблизу міста Асахікава. Читання лекцій про кризу на Близькому Сході… Зовсім нічого, що могло б привернути увагу Пацюка або мою. На звороті – суцільна газетна реклама. Я позіхнув, закрив книжку і пішов на кухню розігрівати залишки кави.

Прочитавши газетні новини, я вперше відчув, що цілий тиждень живу відірваний від подій, які відбуваються у світі. Без радіо, телебачення, газет і журналів. Може, саме зараз ядерні ракети нищать Токіо, а по всьому світу шириться епідемія якоїсь хвороби. Або ж Австралію окупували марсіани. Та навіть якщо це правда, навіщо мені її знати? Якби я зайшов у гараж, то міг би послухати радіо «Лендкрузера», але робити цього мені не хотілося. Якщо можна обійтися без новин, то вони не потрібні, а, крім того, в мене і так є багато причин для неспокою.

А все-таки в моїй голові щось застряло. Враження було таке, ніби перед очима щось прошмигнуло, а я, задумавшись, нічого не помітив. Однак мимоволі воно закарбувалося на сітківці… Я поклав у раковину порожню чашку, повернувся у вітальню і ще раз обдивився газетну вирізку. Те, що я намагався відшукати, виявилося на звороті:

ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!

НЕГАЙНО!

ГОТЕЛЬ «ДЕЛЬФІН», КІМНАТА 406

Я засунув вирізку назад у книжку і плюхнувся на диван.

Виходить, Пацюк знав, що я його розшукую! Цікаво, яким чином він натрапив на моє оголошення? Може, випадково, коли спускався з гір? Або тоді, коли свідомо чогось шукав, а тому зібрав і переглянув газети за кілька тижнів?

Та попри це він не зв’язався зі мною. Може, газетне оголошення попало йому на очі, коли я вже вибрався з готелю «Дельфін»? Або ж його телефон вийшов з ладу, коли він збирався мені подзвонити?

Е, ні! Пацюк не те що не міг, а не хотів зі мною спілкуватися! Адже простіше простого здогадатися, що коли-небудь доберуся і сюди, якщо вже опинився у готелі «Дельфін». Якби він хотів мене побачити, то почекав би або принаймні залишив записку.

Інакше кажучи, з якоїсь невідомої причини Пацюк не захотів зі мною зустрічатися. Однаквін не відмовлявся від мене. Бо якби не хотів, щоб я сюди приходив, то мав чимало способів тримати мене за порогом. Як-не-як, цей будинок належав йому.

Роздвоюючись між цими двома припущеннями, я стежив, як велика стрілка настінного годинника повзла по циферблаті. Стрілка описала повне коло, а я так і не зумів знайти чогось середнього між двома крайностями.

Чоловік-Вівця щось знає. Я в цьому не сумнівався. Людина, здатна так швидко помітити мій приїзд, не може не знати Пацюка, який прожив тут майже півроку. Що довше я міркував, то щораз більше впевнювався ось у чому: вчинки Чоловіка-Вівці – відображення волі Пацюка. Чоловік-Вівця спровадив з гір мою подружку і прирік мене на самотність. Напевне, його поява – якесь попередження. Навколо мене розігрується якийсь сценарій. Незабаром сцена розчиститься – і от-от щось станеться.

Я погасив світло у вітальні, піднявся на другий поверх і, залізши в ліжко, дивився на місяць і пасовище під снігом. У прогалинах між хмарами видніли холодні зорі. Я відчинив вікно і вдихнув нічні запахи. Серед шелесту листя дерев я почув здалека якийсь дивний крик – чи то птаха, чи то звіра.

Так промайнула моя сьома доба в горах.

Наступного ранку я прокинувся, пробігся по пасовищу, потім прийняв душ і поснідав. Ранок нічим не відрізнявся від інших. Як і вчора, небо затягло хмарами, але температура повітря трохи підвищилася. І жодних ознак того, що сніг випаде.

Я натягнув сині джинси і светр, а поверх нього – теплу куртку з каптуром, узув легкі спортивні кеди і вирушив навпростець через пасовище. Зайшовши у діброву на сході, де востаннє зник Чоловік-Вівця, я довго йшов між деревами. Пристойної дороги я не запримітив, людських слідів – також. Іноді натрапляв на старі повалені стовбури беріз. Земля була рівною, та незабаром я наткнувся на широкий, завширшки з метр, рів – чи то висохле джерело, чи то залишки траншеї. Звиваючись між деревами, рів тягнувся вглиб діброви на кілька кілометрів. Місцями глибокий, місцями мілкий, по кісточки встелений опалим листям. Ідучи вздовж рову, я нарешті набрів на доріжку, що виступала над землею, мов хребет на спині в коня. Її пологі схили з обох боків плавно переходили у видолинки, вкриті засохлою травою. Птахи кольору пожухлої трави пурхали через доріжку і зникали в заростях на схилах. Подекуди між деревами палахкотіли червоні пуп’янки дикої азалії.

Пройшовши доріжкою десь з годину, я повністю втратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. О, так мені не вдасться знайти Чоловіка-Вівцю! Я йшов уздовж видолинка доти, доки не почув, як жебонить вода. Коли ж побачив річку, пішов берегом униз за течією. Якщо не помиляюсь, невдовзі мав з’явитися водоспад і неподалік від нього – дорога, по якій ми з подружкою добиралися в гори.

Після десятьох хвилин ходьби я почув шум водоспаду. Гірський потік, нариваючись на валуни, розбивався на окремі струмки й де-не-де утворював холодні западини. В западинах не було видно риби, лише на їхніх поверхнях повільно кружляло кілька листочків. Перестрибуючи з валуна на валун, я перебрався через річку і по слизькому схилу піднявся до знайомої дороги.

Край моста сидів Чоловік-Вівця і дивився на мене. З його плеча звисав великий парусиновий мішок, ущерть напханий хмизом.

– Як вештатиметеся по лісу, на ведмедя набредете, – сказав Чоловік-Вівця. – Бо в цих місцях один такий блукає – учора пополудні ми сліди бачили. Якщо вже кортить гуляти, то причепіть собі збоку дзвіночок, як ми…

Чоловік-Вівця теленькнув дзвоником, причепленим англійською шпилькою на стегні до шкури.

– Я тебе шукав, – зітхнувши, відповів я.

– Знаємо, – сказав Чоловік-Вівця. – Бачили, що шукаєш.

– Ну, чого ж тоді голосу не подав?

– Та ми думали, що ти сам хочеш нас віднайти. Через те й мовчали.

Чоловік-Вівця вийняв з нарукавної кишені сигарету і з насолодою закурив. Я присів поряд з ним.

– Ти десь тут живеш?

– Ага, – відповів Чоловік-Вівця. – Тільки нікому про це не кажи. Ніхто не знає.

– А хіба мій друг про тебе не знає?

Мовчанка.

– Якщо ви друзі з моїм другом, то й ми з тобою друзі, правда?

– Начебто, – обережно сказав Чоловік-Вівця. – Мабуть, що так…

– А якщо ми з тобою друзі, то ти мені не брехатимеш, чи не так?

– Ага, – розгублено погодився Чоловік-Вівця.

– От і розкажи, як друг!

Чоловік-Вівця облизав пересохлі губи.

– Не можемо. Вибач, але так сталося, що ми справді не маємо права розповідати.

– Хтось заборонив?

Чоловік-Вівця замовк, наче замкнувшись у своїй шкаралупі. І тільки вітер свистів між голими деревами.

– Ніхто нас не почує, – заспокоював я.

Чоловік-Вівця подивився мені в очі.

– Про цю місцевість ти нічого не знаєш, правда?

– Не знаю.

– Ну, так от запам’ятай: вона – незвичайна.

– Але ж недавно ти казав, що ця місцевість прекрасна.

– Для нас! – відповів Чоловік-Вівця. – Бо тільки тут ми можемо жити. Якщо нас звідси виженуть – нам іти більше немає куди.

Чоловік-Вівця замовк. Здавалось, що з нього неможливо витягти жодного слова, і я перевів погляд на парусиновий мішок із хмизом.

– Ось цим ти взимку обігріваєшся?

Чоловік-Вівця мовчки кивнув.

– Та я чогось диму не бачив.

– Ми ще вогню не розпалювали. Як снігу нападає – розпалимо. Але й тоді диму все одно не побачите. Бо ми спалюємо дрова по-особливому!

По цих словах Чоловік-Вівця гордовито усміхнувся.

– А коли починаються снігопади?

Чоловік-Вівця глянув на небо, потім на мене.

– Цього року почнуться раніше, ніж звичайно. Через днів десять абощо.

– І тоді дорога обледеніє, правда?

– Напевне, що так. Ніхто не приїде, ніхто не спуститься з гір. Чудова пора року!

– І давно ти тут живеш?

– Давно, – відповів Чоловік-Вівця. – Дуже давно.

– Чим же ти харчуєшся?

– Білокопитником, папороттю, плодами дерев. Ловимо птахів, рибу і раків.

– І тобі не холодно?

– Зимою таки холоднувато.

– Якщо тобі щось треба, можу поділитися тим, що маю.

– Дякую. Поки що нічого не треба.

Чоловік-Вівця раптом підвівся і рушив доріжкою у бік пасовища. Я поспішив за ним.

– А чому ти заховався тут від людей?

– Якщо скажу – будеш сміятися! – відповів Чоловік-Вівця.

– Чого б це я мав сміятися? – сказав я. Не було жодної причини, щоб сміятися.

– Нікому не скажеш?

– Нікому не скажу.

– Бо не хотіли йти на війну.

Якийсь час ми йшли пліч-о-пліч мовчки. Хоч, правда, врівень з моїм плечем було не його плече, а голова.

– На війну з якою країною? – спитав я.

– Не знаю, – відповів Чоловік-Вівця і відкашлявся. – Та все одно нам не хотілося воювати. Тому живемо, як вівця. А коли так, то звідси не виїжджаємо.

– А народився ти в Дзюнітакі?

– Ага. Тільки нікому про це не кажи.

– Не скажу, – відповів я. – Міста не любиш?

– Того, що внизу?

– Ага.

– Не любимо. Бо в ньому повно військових, – сказав Чоловік-Вівця і ще раз відкашлявся. – А ти звідки?

– З Токіо.

– Про війну чув?

– Ні.

Після того Чоловік-Вівця наче втратив до мене цікавість. До самого пасовища ми з ним ні про що не розмовляли.

– У гості не зайдеш? – спитав я Чоловіка-Вівцю.

– До зими готуюся, – відповів він. – Дуже багато роботи. Якось іншим разом загляну.

– Я хотів би зустрітися з моїм другом, – сказав я. – Є причина, чому я будь-що маю поговорити з ним цього тижня, не пізніше!..

Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Його вуха при цьому метлялися то в один, то в інший бік.

– Вибач, але, як ми вже казали, не можемо нічим допомогти.

– То, може, хоч скажеш йому про це?

– Угу, – відповів він.

– Спасибі, – сказав я.

І ми розійшлися.

– Як збиратимешся до лісу, не забудь причепити собі дзвіночок! – на прощання застеріг Чоловік-Вівця.

Я попрямував до будинку, а Чоловік-Вівця, як і попереднього разу, розтанув між березами на сході. Нас розділило по-зимовому потьмяніле зелене німотне пасовище.

Того дня пополудні я взявся пекти хліб. Книжка під назвою «Як спекти хліб», яку я знайшов у кімнаті Пацюка, була написана у надзвичайно приязному стилі. На її обкладинці красувалася реклама: «Якщо вмієте читати – зможете легко спекти хліб». І, треба сказати, вона виявилася правдивою. Дотримуючись порад у книжці, я справді без особливих зусиль спік добрий хліб. Його духмяний запах плив у повітрі, надаючи атмосфері в будинку затишку й тепла. Та й смак його на перший раз був зовсім непоганий. Пшеничного борошна та дріжджів у кухні виявилося стільки, що принаймні про хліб не треба було б турбуватись, якби раптом довелося тут зимувати. Надовго вистачало б також рису і спагеті.

На вечерю я з’їв хліб, салат та яєчню з шинкою, а на десерт – консервованих персиків.

На сніданок я зварив рису і приготував плов з консервованого лосося, морських водоростей і грибів.

На обід використав сирники з холодильника і міцний чай з молоком.

О третій з’їв морозиво з лісовими горіхами, полите лікером.

Повечеряв куркою, спеченою у духовці, і розчинним супом.

Я знову почав товстіти.

Пополудні десятого дня, оглядаючи книжкові стелажі, я помітив, що одну із старих книжок зовсім недавно хтось начебто читав. Тільки на ній зверху не було пилу, а її спинка ледь-ледь виступала із загального ряду.

Я зняв книжку з полиці й, сівши на диван, почав її перегортати. Книжка мала назву «Генеалогія паназійства» і вийшла у світ під час війни. Папір нікуди не годився – від нього пахло пліснявою. Видана під час війни, а тому за своїм змістом одностороння і непереконлива, вона наводила таку нудьгу, що хотілося позіхати через кожних три сторінки. Однак і в ній де-не-де попадалися замазані цензурою речення. Про події 26 лютого 1936 року не згадувалося жодним словом [28]28
  Йдеться про спробу заколоту військових, що призвів до вбивства кількох міністрів тогочасного японського уряду, але був через три дні придушений.


[Закрыть].

Не вчитуючись у зміст, я перегорнув книжку до кінця – і саме там мені на очі потрапив чистий листок білого паперу. Після старих пожовклих сторінок він здавався справжнім чудом. Праворуч на ньому була позначка: «Додаток», а під нею список відомих і невідомих прихильників так званого паназійства з відомостями про час і місце їхнього народження. Переглядаючи його, десь посередині я наткнувся на ім’я Шефа. Того Шефа з вівцею в голові, з волі якого мене сюди привело. Його місце народження – Хоккайдо, місто Дзюнітакі.

Поклавши книжку на коліна, я заціпенів. Минуло досить багато часу, поки мої думки набрали словесної форми. Відчуття було таке, ніби мене чимось добряче вперіщили ззаду по голові.

Адже я мав би сам здогадатися. На самому початку збагнути. Мав би відразу перевірити, як тільки почув, що Шеф народився у родині бідного селянина на Хоккайдо. Хоч би як уміло він приховав своє минуле, все одно залишалися якість способи розслідування цього факту. Скажімо, той секретар у чорному костюмі міг би це швидко зробити для мене.

Е, ні!

Я похитав головою.

Секретар не міг не перевірити цього. Його не назвеш недбалим. Навіть коли йдеться про дрібниці, він завжди прораховував усі можливості. Як, скажімо, мою реакцію і поведінку.

Безперечно, він знав усе заздалегідь.

Ніщо інше на думку не спадало. Знав, але все одно потратив стільки зусиль і часу на переконування і навіть залякування, щоб загнати мене сюди. Чому? З будь-якою справою він міг би упоратися набагато краще за мене. Та навіть якщо з якоїсь причини він мусив скористатися моїми послугами, то на самому початку мав би сказати, куди мені вирушати.

Сум’яття в голові вляглося, а натомість мене почала розбирати злість. Усе здавалося гротеском та обманом. Пацюк щось знав. Як і секретар у чорному костюмі. І тільки я, опинившись посередині між ними, ні про що не здогадувався. Всі мої припущення били мимо цілі, всі дії виявлялися помилковими. Мабуть, загалом моє життя позначене печаттю невдачі. Тож, звісно, мені нікому дорікати. Та все ж хто дав їм право так зі мною поводитися? Вони мене так використали, вичавили з мене всі соки, збили з ніг, що далі й нікуди!

Мені захотілося все кинути і негайно спустися з гір. Та зробити цього я не мав права. Я вже занадто далеко зайшов, щоб раптом усе кинути. Найпростіше було б – заголосити й розплакатися. Та навіщо? Адже попереду, здавалось, мене чекає ще щось гірше, коли доведеться плакати по-справжньому.

Я приніс з кухні пляшку віскі, наповнив склянку на сантиметрів п’ять і випив. Думати про щось інше я не міг.