Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Я знову взяв у руки знімок та лупу.

– Добре придивися до третьої праворуч вівці на першому плані.

Я спрямував лупу на третю праворуч вівцю з переднього плану. Потім пересунув на сусідню вівцю, придивився – і знову вернувся до третьої праворуч.

– Цього разу щось помітив? – спитав чоловік.

– Порода інша, – відповів я.

– Саме так. За винятком третьої праворуч, всі інші вівці – звичайної суфолкської породи. Лише ця одна відрізняється. Набагато крижастіша, та й вовна її іншого кольору. І морда не чорна. Якби це краще сказати?.. Вона з вигляду набагато сильніша. Цю фотографію я показував кільком фахівцям з вівчарства. Вони дійшли висновку, що такої вівці немає в Японії. І, можливо, навіть у світі. Отож виходить, що ось зараз ти бачиш вівцю, яка взагалі не існує в природі.

Я знову спрямував лупу на третю праворуч вівцю. Придивився уважно й помітив посеред її спини блідаву пляму – наче від розлитої кави. Пляма була розпливчаста і невиразна, а тому здавалася чи то подряпиною на плівці, чи то невеликим обманом зору. А, може, справді хтось ненароком хлюпнув кавою цій вівці прямо на спину.

– На спині – начебто бліда пляма.

– Не проста пляма, а зіркоподібна, – сказав чоловік. – Порівняй з оцим.

Чоловік вийняв з конверта аркуш паперу й передав мені. То була копія малюнка із зображенням вівці. Зроблена жирним олівцем, із слідами пальців по краях. Виведена невмілою рукою, вона, однак, збуджувала уяву. З незвичайною старанністю були відтворені всі її дрібні деталі. Я порівняв вівцю на фотографії з вівцею на малюнку. Безперечно, це була та сама вівця. Зіркоподібна пляма на спині вівці з малюнка відповідала плямі на вівці з фотографії.

– А тепер – оце, – і чоловік вийняв з кишені і передав мені запальничку. Масивну запальничку «Дюпон», зроблену на замовлення із срібла, з таким же овечим гербом, який було викарбовано в автомобілі. На срібній вівці чітко проглядала зіркоподібна плямка.

У мене трохи заболіла голова.

2. Дивна розповідь дивного чоловіка (2)

– Недавно я розповідав тобі про посередність, – вів далі чоловік. – Звісно, не для того, щоб осуджувати твою посередність. Просто я хотів сказати, що весь світ – суцільна посередність, а тому і ти як його складова частина – теж посередність. Чи ти так не вважаєш?

– Не знаю…

– Світ – посередність. У цьому немає жодного сумніву. Та чи на самому першопочатку світ був посередністю? Ні, не був. Першопочаток світу – хаос, а хаос – не посередність. Світ почав сходити на посередність після того, як людство відділило засоби виробництва від повсякденного життя. Посередність утвердилася завдяки тому, що Карл Маркс придумав поняття пролетаріату. Ось чому сталінізм тісно пов’язаний з марксизмом. Я поважаю Маркса. Бо він – один з нечисленних геніїв, чия пам’ять простягалася до первісного хаосу. У тому ж розумінні поважаю Достоєвського. Однак марксизму не визнаю. Занадто багато в ньому посередності.

Чоловік видав у глибині горла якийсь звук.

– Зараз я розмовляю з тобою надзвичайно відверто. Цим я віддячую тобі те, що і ти був недавно зі мною відвертий. І от я вирішив відповісти на твої так звані наївні запитання. Однак коли я скінчу на них відповідати, в тебе залишиться дуже обмежена свобода вибору. Я хочу, щоб ти це добре затямив. Коротко кажучи, ти підняв ставку. Згоден?

– А хіба в мене є інший вибір?

– Зараз у цьому особняку вмирає старий чоловік, – сказав секретар. – Причина цього відома. Велетенський згусток крові всередині мозку. Такого розміру, що мозок здеформувався… Що ти знаєш з нейрології?

– Майже нічого…

– Якщо говорити просто – кров’яна бомба. Кровообіг блокується і спричиняє набряк. Схожий на змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. Якщо такий набряк прорветься, мозок перестане функціонувати. Однак про операцію мови не може бути. Досить найменшого подразнення – і бомба вибухне. Інакше кажучи, якщо мислити реалістично, то нічого не залишається, як дожидати смерті. Смерть може настати через тиждень або через місяць. Цього ніхто не знає.

Секретар стиснув губи і повільно видихнув повітря.

– В його смерті не було б нічого дивного. Все-таки вже старий, та й хвороба добре відома. Одне дивує: як це йому вдалося дожити дотепер?

Я зовсім не розумів, що він хоче сказати.

– Справді не було б ніяким дивом, якби він помер тридцять два роки тому, – вів далі секретар. – Або і сорок два роки тому. Цю гематому вперше виявили американські лікарі, які проводили медичне обстеження воєнних злочинців класу «А». Це було восени 1946 року, напередодні Токійського трибуналу. Побачивши рентгенівський знімок гематоми, лікар зазнав справжнього шоку. Бо життя людини з такою велетенською гематомою в мозку – і до того ж набагато активніше, ніж звичайних смертних – не мало прецедентів у медичній практиці. Тому пацієнта перевели з в’язниці в Сугамо до лікарні святого Луки, реквізованої під військовий шпиталь, де він отримав ретельне медичне обстеження.

Обстеження тривало цілий рік, але врешті-решт нічого не з’ясувало. Хіба те, що пацієнт може в будь-яку хвилину померти, а саме його життя – просто диво. Однак і після цього він усе ще жив без жодних ускладнень і на повну силу. Його мозок працював так само справно, як у кожної нормальної людини. А чому – незрозуміло. Справжній глухий кут. Бо людина, яка теоретично мала б померти, й далі жила та ходила по цій землі.

Однак кілька специфічних симптомів все-таки вдалося помітити. Наприклад, сильний тридобовий головний біль через кожних сорок днів. За свідченням самого хворого, цей біль почався в нього 1936 року, що дало підставу вважати цей рік часом виникнення гематоми. Біль був нестерпний, і пацієнтові вводили болезаспокійливі препарати. Коротко кажучи – наркотики. Вони справді зменшували біль, але натомість викликали дивні галюцинації, щільно насичені образами. Що саме хворий відчував при цьому – відомо лише йому, але, без сумніву, ці відчуття не були приємними. Докладний опис галюцинацій зберігається в архівах армії США. Лікарі справді все ретельно зафіксували на папері. Я незаконним чином добрався до цих документів і кілька разів перечитав їх. Написані сухою офіційною мовою, вони, однак, мене дуже вразили. Навряд чи знайдеться людина, яка могла б витерпіти такі галюцинації періодично протягом тривалого часу.

Чому вони виникали – не розумів ніхто. Висловлювалися припущення, що, можливо, біль – це реакція організму на періодичні викиди енергії гематомою. Отож коли больова блокада знімалася, енергія гематоми, спрямована безпосередньо на окремі ділянки мозку, збуджувала їх і породжувала згадані галюцинації. Ясна річ, це була тільки гіпотеза, але нею зацікавилися у штабі армії США. І почалися тоді копіткі розслідування. Особливо таємні розслідування американської розвідки. Навіщо американська розвідка взялася з’ясовувати природу гематоми приватної особи – і досі незрозуміло, але в цьому зв’язку можна висунути кілька версій. Перша версія – що під виглядом медичних досліджень приховувалося збирання інформації вельми делікатного роду. Інакше кажучи, йшлося про захоплення шляхів передачі розвідувальної інформації та опію в Китаї. Бо внаслідок затяжних поразок Чан Кайші американці поступово втрачали корисні «зв’язки» в цій країні. Вони жадібно прагнули заволодіти контактами, які Шеф тримав у голові. За допомогою офіційного допиту цього досягти не можна було. Фактично після низки таких досліджень Шефа випустили з в’язниці без жодного суду. Є всі підстави думати, що мала місце таємна оборудка. Свобода – в обмін на інформацію.

Друга версія: американці хотіли розкрити природу взаємозв’язку між ексцентричністю Шефа як вожака правих і гематомою. Я ще розкажу тобі про це пізніше, бо це справді цікавий задум. Та я сумніваюся, чи вони що-небудь дізналися. Хіба можна було щось розкрити, якщо саме життя Шефа залишалося таємницею? Допомогти в цій справі, звісно, міг лише анатомічний розтин черепа. Отже – знову глухий кут.

Третя версія пов’язана з «промиванням мозку». З припущенням про те, що певні галюцинації можна викликати, спрямовуючи на мозок спеціальні імпульси подразнення. За популярною в той час гіпотезою відомо, що саме тоді американці організували групу фахівців для дослідження можливостей «промивання мозку».

Яку з трьох можливостей використала американська розвідка – невідомо. Як і те, яких висновків вона дійшла. Все це поховано в історії. Правду знає лише купка тодішніх американських офіцерів високого рангу і сам Шеф. Про це Шеф досі нікому, включно зі мною, не розповідав і, мабуть, ніколи в майбутньому уже не розповість. А тому все, що ти почув від мене зараз, – лише припущення.

На цих словах чоловік замовк і тихо відкашлявся. Скільки часу минуло відтоді, як я зайшов у кімнату, – я навіть не здогадувався.

– Однак я таки дещо дізнався про час виникнення гематоми, тобто про події 1936 року. Взимку тридцять другого року Шефа арештували за співучасть у вбивстві відомого політичного діяча. У в’язниці він просидів до червня тридцять шостого. З тамтешніх документів і записів про медичне обстеження, а також з принагідних розповідей самого Шефа виходить, що незабаром після ув’язнення його напало страшне безсоння. Не просте, а дуже небезпечне. Протягом трьох-чотирьох діб, а іноді цілий тиждень підряд він не змикав очей ні на мить. У ті часи від політичних злочинців поліція домагалася визнання провини тим, що не давала їм спати. Допит Шефа був особливо суворий, оскільки його справу пов’язували з боротьбою між фракцією Імператорського шляху і фракцією Контролю [13]13
  Ідеться про дві ворогуючі фракції японської армії 30-х років минулого століття. Перемогла друга фракція, яка виступала за керівну роль армії в державі, що значною мірою вплинуло на поведінку Японії перед Другою світовою війною і підчас неї.


[Закрыть]. Досить було в’язневі на мить заснути, як його обливали водою, били бамбуковими палицями, засліплювали яскравим світлом і таким чином проганяли геть усю сонливість. Після чотирьох місяців таких тортур люди здебільшого сходили нанівець. Нерви руйнувалися настільки, що в’язень уже не міг спати. Він умирав або божеволів, або зовсім відучувався спати. Шеф пішов останньою дорогою. А повністю позбутися безсоння йому вдалося аж весною тридцять шостого. Саме тоді, коли утворилася його гематома. Як ти гадаєш, про що це свідчить?

– Може, з якоїсь причини така крайня форма безсоння перешкодила нормальному кровообігу і призвела до утворення гематоми?

– Це могло б здатися цілком надійною гіпотезою в рамках здорового глузду. Таке приходить на думку непрофесіоналу, а тому, мабуть, до цього додумалися також американські військові лікарі. Однак цього не досить. Гадаю, бракує ще одного важливого фактора. Того фактора, який спричинив утворення гематоми. Адже у світі є немало людей з гематомою в голові, але без таких незвичних симптомів. Крім того, така гіпотеза не може пояснити, чому Шеф живе й досі.

Здавалося, ніби у словах чоловіка справді була логіка.

– А от ще один дивний факт. Річ у тому, що саме навесні тридцять шостого року Шеф, так би мовити, переродився в зовсім іншу людину. До того часу був посереднім активістом правих. Народився на Хоккайдо третім сином бідного селянина, у дванадцять років поїхав у пошуках роботи до Кореї, нічого путнього там не знайшов для себе, повернувся додому – і пристав до правого угруповання. Був гарячкуватим молодчиком, готовим постійно розмахувати самурайським мечем. Напевне, і читати не вмів. А проте влітку тридцять шостого року, як тільки вийшов з в’язниці, доскочив до керівництва правими. Несподівано з’явилася в нього харизма для оволодіння людських сердець, тонка логіка, ораторські здібності, щоб зривати шалені овації у слухачів, політична передбачливість, рішучість і здатність впливати на суспільство, використовуючи слабості народних мас.

Чоловік зітхнув і легко відкашлявся.

– Звичайно, його теорії і світогляд як ідеолога правих не були переконливими. Та це не мало для нього особливого значення. Питання полягало в тому, як на їхній основі можна створити організацію. Так само, як це зробив Гітлер на державному рівні, спираючись на безглузді ідеї «життєвого простору» та «расової вищості». Однак такою дорогою Шеф не пішов. Рушив в обхід – тіньовою дорогою. Не висувався назовні, а правив суспільством з-за лаштунків. З цією метою у тридцять сьомому році і поїхав у Китай… А втім, повернімося до розмови про гематому. Я хочу сказати лише одне: час появи гематоми в мозку Шефа і час його чудесного перевтілення збігаються.

– За вашою теорією, – сказав я, – виходить, що між виникненням гематоми і перевтіленням немає причинно-наслідкового зв’язку, а обидві ці події відбувалися паралельно під впливом загадкового фактора, чи не так?

– Ти справді кмітливий, – сказав чоловік. – Сказав просто і ясно.

– Але як це все пов’язане з вівцею?

Чоловік вийняв другу сигарету, підбив її нігтем з одного кінця і, не прикурюючи, затиснув у губах.

– Розповім по порядку, – відповів він.

Знову запала гнітюча тиша.

– Ми побудували королівство, – сказав чоловік. – Могутнє підпільне королівство. Прибрали до рук усе: політику, фінанси, засоби масової інформації, урядовців, культуру та багато чого іншого, про що ти навіть не маєш уявлення. В наших руках опинилися і наші супротивники. Влада й опозиція – усе під нашим контролем. Більшість із них навіть не підозрює, в чиїх вони руках. Інакше кажучи, створено витончену організацію. Створив її Шеф сам після війни. А це означає, що Шеф сам править у трюмі велетенського корабля, якого називають державою. Досить йому відкрити кінгстони – і корабель почне тонути. Пасажири не встигнуть збагнути, що ж сталося, як опиняться на дні морському…

І чоловік нарешті підніс вогонь до сигарети.

– Однак і такій організації приходить кінець. Зі смертю короля. Король умирає – і королівство розвалюється. Бо його створено і підтримано силами одного генія. Згідно з моєю гіпотезою, створено і підтримано завдяки одному загадковому фактору. Помре Шеф – і всьому настане кінець. Бо наша організація – не бюрократична система, а досконалий механізм на чолі з одним розумом. У цьому полягає її значущість і водночас слабкість. Точніше – полягала.Зі смертю Шефа рано чи пізно організація розпадеться на частини і потоне в морі посередності, немов охоплений вогнем палац Валгала [14]14
  Валгала – у скандинавській міфології палац у царстві бога Одіна, куди відправлялися душі загиблих воїнів.


[Закрыть]. Ніхто не зможе стати спадкоємцем Шефа. Організацію розділять – і велетенський палац зруйнують, а на його місці набудують багатоквартирних будинків. Світ одноманітності і певності. Світ, в якому немає місця для волі. А втім, може, ти вважаєш, що це правильно – розділити спадщину Шефа. Однак поміркуй: хіба є резон у тому, щоб у Японії стерти з лиця землі гори, морські узбережжя, озера – і віддати всю її територію під одноманітну забудову?

– Не знаю, – відповів я. – Я навіть не певен, чи доречно ставити таке запитання.

– А ти, бачу, з головою, – сказав чоловік і зчепив пальці на коліні. Їхні кінці вибивали повільний ритм. – Ясна річ, розмова про житлові масиви – це лише приклад.Якщо бути точним, то вся організація Шефа складається з двох частин: першої, що рухається вперед, і другої, що рухає вперед. Звісно, є також інші частини, які виконують різні функції, але загалом згадані раніше дві частини становлять кістяк нашої системи. Інші майже не мають жодного значення. Перша частина – Воля,друга – Прибуток.Коли заходить мова про Шефа, то люди всю свою увагу звертають лише на Прибуток.Тож після його смерті вони копошитимуться лише навколо Прибутку, вимагаючи його поділу. І ніхто не захоче Волі.Бо ніхто не розуміє, що це таке… Саме це я мав на увазі, коли говорив про розділення спадщини Шефа. Волюрозділити на частини не можливо. Вона на всі сто відсотків успадковується або на всі сто відсотків утрачається.

Чоловікові пальці все ще вибивали повільний ритм. Усе інше залишалося в ньому таким же, як і раніше. Двозначний погляд, холодні зіниці, безвиразне, з правильними рисами обличчя, звернуте до мене під одним і тим же кутом.

– А що таке Воля? – спитав я.

– Концепція управління простором, часом і можливостями.

– Не розумію.

– Звісно, цього ніхто не розуміє. І тільки Шеф відчував це, так би мовити, на інстинктивному рівні. Можна навіть сказати, що він заперечував самопізнання. Саме з такого заперечення вперше почнеться справжня революція. Висловлюючись зрозумілою тобі мовою, ідеться про революцію, внаслідок якої капітал втілиться у праці, а праця – у капіталі.

– Схоже на утопію, хіба ні?…

– Навпаки. Саме пізнання – це утопія, – заперечив чоловік. – Звісно, все те, що ти чуєш зараз від мене, – це лише слова. Хоч би скільки я їх нанизував, пояснити тобі обшир ВоліШефа не зумію. Моє пояснення лише продемонструє мою залежність від ВоліШефа за допомогою залежності від мови. Заперечення пізнання веде до заперечення мови. Коли втрачають зміст такі підвалини західноєвропейського гуманізму, як індивідуальне пізнання та неперервність еволюційного розвитку, непотрібною стає і мова. Буття перестає бути індивідуальним і перетворюється в хаос. Ти вже не самодостатня істота, а частка хаосу. Твій хаос став моїм, а мій – твоїм. Буття – це спілкування і, навпаки, спілкування – це буття.

Мені раптом здалося, ніби в кімнаті страшно похолодніло, а поряд мені приготували теплу постіль. І ніби до ліжка заманювали… Однак, звісно, це був обман органів чуття. Стояв погідний вересневий день, і знадвору долинало безперестанне сюрчання цикад.

– Спроби розширення свідомості, які ви зробили або, точніше, намагалися зробити у другій половині шістдесятих, скінчилися повною невдачею, бо спиралися на індивідуума. Інакше кажучи, якщо не змінювати якості індивідуума, то розширення свідомості призведе лише до відчаю. Саме це я мав на увазі, коли говорив про посередність. Та дарма, хоч би скільки я тобі пояснював, ти все одно не зрозумієш. Зрештою, я і не вимагаю від тебе розуміння. Я лише намагаюся говорити з тобою відверто. А тепер про малюнок, який я передав тобі недавно, – вів далі чоловік. – Оригінал підшито до історії хвороби, яка зберігається в одній з лікарень армії США. На ньому є дата: 27 червня 1946 року. На вимогу лікарів Шеф намалював його власною рукою. Як частку в процесі документування його галюцинацій. За лікарняними записами, ця вівця справді дуже часто з’являлася у галюцинаціях Шефа. Якщо послуговуватися цифрами, то у вісімдесяти відсотках випадків, тобто у чотирьох випадках з п’яти, до нього приходила вівця. І не звичайна, а з каштановою зіркою на спині.

Далі – герб із зображенням вівці на запальничці Шеф постійно використовував як свою емблему від тридцять шостого року. Як ти, гадаю, і сам помітив, вівця на гербі зовсім така сама, як і вівця на малюнку з історії хвороби Шефа. І до того ж вона нічим не відрізняється від вівці на твоїй фотографії. А ти не думаєш, що це досить цікавий факт?

– Може, це просто випадковий збіг…

Я намагався говорити якомога спокійніше, але це мені ніяк не вдавалося.

– Та це ще не все, – вів далі чоловік. – Шеф наполегливо збирав різні матеріали та інформацію – вітчизняну і закордонну, – яка стосувалася овець. Щотижня сам витрачав багато часу на уважний перегляд добірки статей, опублікованих в Японії за минулих сім днів в усіх газетах і журналах на «овечу» тему. Я сам йому в цьому довго помагав. До цього він ставився дуже ревно. Здавалося, ніби щось шукав. А коли Шеф зліг, я особистовзяв на себе цю роботу. Настільки вона мене зацікавила. Що, власне, за всім цим ховається? І тоді я вийшов на тебе. На тебе і на твою вівцю. Як не крути, а це не випадковість.

Я взяв зі стола запальничку і зважив на долоні. Руці було приємно від такої ваги. Не надто важко і не надто легко. Буває у світі така от вага.

– Чому Шеф завзято шукав вівцю? Що ти про це думаєш?

– Нічого не розумію, – відповів я. – Краще було б спитати його самого. Відповідь була б швидша.

– Спитав би, якби було можна. Вже два тижні Шеф лежить непритомний. Боюсь, що він удруге не прийде до пам’яті. А якщо помре, то разом з ним навічно буде поховано і таємницю вівці із знаком зірки на спині. Саме цього я не в змозі перенести. Не з міркувань особистої вигоди чи втрати, а з набагато вищого принципу відданості.

Я відкинув кришку запальнички, повернув коліщатко, викресав вогонь – і закрив кришку.

– Може, все, що я розповідаю, здається тобі чистісінькою нісенітницею. А, може, так воно і є. Може, це справді нісенітниця. Однак я хочу, щоб ти зрозумів: нам залишиться тільки одне. Шеф помре. Помре єдина Воля.Обернеться в ніщо все, що її оточувало. Залишаться лише цифри. І нічого більше. Ось чому мені так хочеться відшукати вівцю. – Уперше за час розмови на кілька секунд він заплющив очі і замовк. Потім вів далі: – Послухай мою гіпотезу. Всього лише гіпотезу. Якщо вона тобі не сподобається, то краще тобі про неї забути. Я вважаю, що саме ця вівця – прототип ВоліШефа.

– Щось на зразок тваринячого бісквіту… – сказав я. Чоловік ніби не почув моїх слів.

– Дуже ймовірно, що вівця сама вселилася в голову Шефа. Мабуть, року тридцять шостого. І відтоді протягом понад сорока років не покидала його. Напевне, там у неї були пасовиська і березові діброви. Точно так, як на тій фотографії. Що ти про це думаєш?

– Думаю, що це надзвичайно цікава гіпотеза, – відповів я.

– Це особлива, дуже особливавівця. Я хочу її відшукати, і мені потрібне твоє сприяння.

– Що ж ви будете робити, якщо відшукаєте?

– А нічого. Мабуть, я нічого й не зумів би зробити. Бо така велика справа мені не під силу. Єдине моє бажання – на власні очі пересвідчитися у втратах. А якби вівця щось побажала, то заради цього я не пожалів би зусиль. Бо зі смертю Шефа моє життя стане майже беззмістовним.

І він замовк. Мовчав і я. І тільки цикади все ще сюрчали. Під надвечірнім вітром шелестіли своїм листям дерева в саду. Як і раніше, в особняку панувала могильна тиша. У повітрі літали спори смерті, як підчас невідворотної заразної хвороби. Я спробував уявити собі пасовисько в голові Шефа. Безмежне пасовисько з пожухлою травою, звідки повтікали вівці.

– Ще раз повторюю: я хочу, щоб ти розповів мені, звідки в тебе ця фотографія.

– Не можу сказати, – відповів я.

Чоловік зітхнув.

– Здається, я говорив з тобою відверто. А тому хочу, щоб і ти говорив зі мною так само.

– Я не маю права розповідати. Бо як розповім, то у людини, яка дала мені фотографію, можуть бути неприємності.

– Тобто, – сказав чоловік, – у тебе є підстави думати, що та людина матиме неприємності у зв’язку з вівцею?

– Ніяких підстав немає! Просто мені так здається. Тут є якась заковика. Розмовляючи з вами, я все думав про це. Заковика… Ніби нутром відчуваю.

– І саме тому не можеш сказати?

– Так, саме тому, – сказав я і трохи подумав. – Взагалі про заподіяння неприємностей я можу говорити авторитетно. В такому мистецтві немає мені рівних. А тому я намагаюсь жити так, щоб узагалі його уникати. Та все одно такою поведінкою я завдаю іншим людям ще більших неприємностей. Як не крути-верти, а виходить на одне. І навіть зрозумівши це, я не можу змінитися. Це питання звички.

– Я не зовсім розумію.

– Я мав на увазі, що посередність виявляється в різному вигляді.

Я прикурив сигарету в роті від запальнички, яку тримав у руці, і затягнувся. На душі ледь-ледь посвітліло.

– Не хочеш сказати – не треба, – мовив чоловік. – У такому разі знайти вівцю доведеться тобі самому.Це наша остання умова. Якщо впродовж двох місяців, починаючи від сьогодні, ти зумієш її розшукати, отримаєш таку винагороду, яку побажаєш. Якщо ж не зумієш, то і тобі, і твоїй фірмі – капець. Ти згоден?

– Немає ради, – сказав я. – А якщо трапилася помилка – і на світі взагалі не було вівці із знаком зірки на спині? Що тоді?

– Кінцевий результат від цього не залежить. І для мене, і для тебе важливо одне: знайдеш ти вівцю чи ні. І немає нічого середнього. Тебе можна пожаліти, але, як ти недавно сказав, твоя ставка зросла. М’яч у тебе, а тому доведеться бігти до воріт саме тобі. Навіть якщо самих воріт немає.

– Справді, – сказав я.

Чоловік вийняв з нагрудної кишені товстий конверт і поклав його переді мною.

– Оце тобі на витрати. Не вистачатиме – зателефонуй, відразу додам. Запитання?

– Запитань немає, але є враження.

– Яке?

– Вся ця історія – суцільна нісенітниця, в яку не можна повірити, та, коли чуєш її з ваших уст, вона чомусь здається правдою. Гадаю, ніхто мені не повірив би, якби її розповідав я.

Чоловік ледь-ледь скривив губи. Могло навіть здатися, ніби він усміхається.

– Завтра вирушаєш. Як я вже казав, у твоєму розпорядженні два місяці, починаючи від сьогодні.

– Та це важка робота! Двох місяців може не вистачити. Бо треба відшукати одну-однісіньку вівцю на широченній території…

Не відповідаючи ні слова, чоловік пильно дивився на мене. Під його невідривним поглядом я відчув себе плавальним басейном без води. Запліснявілим басейном з потрісканими стінами, без краплі води і найменшого сподівання на те, що наступного року ним користуватимуться. Чоловік цілих тридцять секунд, не кліпаючи очима, дивився на мене, а потім повільно відкрив рота.

– Тобі вже пора йти, – сказав він.

Без сумніву, мені теж так здалося.