Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

12. Пацюк, який накрутив годинника

– Яповісився в кухні на балці, – сказав Пацюк. – Чоловік-Вівця поховав мене коло гаража. Вмираючи, не дуже мучився. Якщо тебе це турбує. А втім, хіба така річ має значення?

– Коли?

– За тиждень до твого приїзду.

– Тоді ти й накрутив годинника, чи не так?

Пацюк розсміявся.

– От дивина! Живе собі людина на світі тридцять років й останнє, що робить перед самою смертю, – накручує годинника. Здавалося б, навіщо воно їй? Якесь безглуздя!

Пацюк замовк – і навколо запала могильна тиша. Було чути лише, як цокає годинник. Решту звуків поглинув сніг за вікном. Відчуття було таке, ніби в цілому Всесвіті залишилося тільки нас двоє.

– А якби…

– Перестань! – перебив мене Пацюк. – Уже нема ніяких «якби». Ти мав би це знати. Так чи ні?

Я захитав головою. Ні, я не знав.

– Навіть якби ти прибув сюди на тиждень раніше, я все одно помер би. Ну, може, зустрілися б у світлішій і теплішій обстановці, ніж зараз, ото й усе. Та це нічого не змінило б. Я мав умерти! Життя ставало щораз гіркішим! І цієї гіркоти я вже не міг терпіти!..

– А чому ти мав умерти?

У темряві я почув, як Пацюк тре долонею об долоню.

– Про це я не хочу багато розказувати. Бо, врешті-решт, здаватиметься, начебто я сам собі адвокат. А хіба ти не вважаєш, що покійнику не годиться виправдовуватись за свою смерть?

– Але ж якщо не розкажеш – я нічого не зрозумію.

– Ще випий!

– Холодна, – сказав я.

– Та ні, вже не так холодно.

Тремтячими руками я відкрив банку і зробив ковток. Тепер я таки переконався, що стало тепліше.

– Гаразд, розкажу. Тільки пообіцяй, що нікому не вибовкаєш.

– Та навіть якби вибовкав – хто мені повірить?

– Так, це правда… – погодився Пацюк і засміявся. – Ясна річ, не повірить у такий абсурд!

Годинник вибив пів на десяту.

– Ти не заперечуєш, якщо я зупиню годинник? – спитав Пацюк. – На нерви діє…

– Звичайно, ні. Це ж твій годинник.

Пацюк підійшов до годинника, відчинив дверцята і спинив маятник. Звуків і часу не стало на Землі.

– Коротко кажучи, я вмер із вівцею всередині, – сказав Пацюк. – Почекав, поки вона міцно засне, перекинув мотузку через балку під стелею на кухні – і поліз у зашморг. У негідниці й часу не лишилося, щоб утекти.

– А хіба справді треба було так робити?

– Справді треба було! Бо якби я трохи запізнився, вівця заволоділа б мною повністю… То був останній шанс.

І Пацюк знову потер долоні.

– Я так хотів з тобою зустрітися – ще коли був самим собою. З власною пам’яттю і власними слабостями. Ось тому і послав тобі фотографію – як своєрідний пароль. Сподівався, що в останній момент врятуюся, якщо випадково вона приведе тебе сюди.

– І що, врятувався?

– Врятувався, – відповів тихо Пацюк.

– Уся заковика – у слабості, – сказав Пацюк. – З неї усе починається. Навряд чи ти розумієш, що я маю на увазі.

– Усім людям властива слабість.

– Це лише загальне міркування! – сказав Пацюк і кілька разів ляснув пальцями. – Скільки б ти їх не нанизував, ні до чого не дійдеш. Я ж зараз веду мову про щось цілковито індивідуальне.

Я мовчав.

– Слабість – це щось таке, що гниє всередині людини. Зовсім як гангрена. Я її відчував ще підлітком. Через це постійно психував… Ти розумієш, що відбувається з людиною, коли в ній щось гниє і вона це відчуває?

Загорнувшись у ковдру, я і далі мовчав.

– Я певен, що не розумієш, – вів далі Пацюк. – Бо за собою ти цього не помічаєш… А між тим, саме це і є слабістю. Вона геть-чисто схожа на генетичну хворобу. Хоч би скільки ти її вивчав на собі – вилікуватися не зможеш. Вона з роками тільки прогресуватиме…

– Слабість чого?

– Усього! Слабість моралі. Слабість свідомості, слабість самого існування.

Я засміявся. Цього разу мені таки вдалося це зробити.

– Якщо це правда, то виходить, що на світі немає сильних людей.

– Знову ти взявся до загальних міркувань! Звісно, в кожної людини є свої слабості. Однак справжня слабість зустрічається так само рідко, як і справжня сила. Що таке слабість, яка невпинно затягує людину в безпросвітну темряву, – тобі не збагнути. Однак вона існує. І твої загальні міркування всього не можуть пояснити…

Я мовчав.

– От чому я покинув місто. Не хотів показувати людям, як опускаюся щораз нижче й нижче. Зокрема й тобі… Блукаючи в цих глухих краях, я міг жити на самоті і принаймні не завдавати нікому клопотів. Врешті-решт… – сказав Пацюк і на якийсь час потонув у мовчазній темряві. – Врешті-решт, через цю слабість я не посмів утекти з-під впливу цієї вівці. Відчув, що опинився в безвиході. Гадаю, що я не зумів би зробити нічого, навіть якби ти відразу прибув сюди. Те саме було б, якби я набрався відваги і спустився з гір. Бо все одно повернувся б назад. Ось що таке слабість…

– А чого вимагала від тебе вівця?

– Усього. Мене всього – від початку до кінця. Моє тіло, мою пам’ять, мою слабість, мої суперечності… Все це їй страшно подобалося. Негідниця мала силу-силенну щупалець, які запихала то в ніс, то в вуха, щоб висмоктувати, як виноградний сік соломинкою, мою душу… Від самої згадки про це мороз іде поза шкірою.

– За яку винагороду?

– Як на мене, незаслужено високу. Та це не означає, що вівця показала її мені в якомусь конкретному вигляді. До останньої миті я встиг побачити лише її невеличку частину. Однак і цього… – Пацюк на мить замовк. – Однак і цього виявилося досить, щоб збити мене з ніг. Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити… Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється в нього своїм тілом – усе людське в ній умить зникає. І свідомість, й уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю… Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту.

– І все-таки ти відмовився?

– Так. Усе було поховано разом з моїм тілом. Залишається зробити останню річ – і поховання стане вічним.

– Яку останню річ?

– Останню! Я пізніше попрошу тебе це зробити. А зараз розмову на цю тему припинимо.

Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.

– То що, гематома – це своєрідний батіг? – спитав я. – Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?

– Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці вже не втече.

– Який, власне, намір мав Шеф?

– Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.

– І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?

– Ага.

– А що мало настати потім?

– Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.

– Чому ж ти відмовився?

Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.

– Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… – і Пацюк проковтнув останні слова. – Навіть не знаю чому.

Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.

– Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? – запитав Пацюк. – А ти віриш, що світ стає щораз кращим?

– Хто ж може сказати, що добре, а що погано?

Пацюк засміявся.

– Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.

– Знеовеченим, чи не так?

– Саме так, без вівці в голові! – сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу. – Я тобі раджу якнайшвидше спускатися з гір. Поки сніг не відрізав тебе від зовнішнього світу. Ти ж не збираєшся тут зимувати, правда? Через днів три-чотири почнеться снігопад і дорога обмерзне. Пройти по ній не кожен здатний.

– А що ти збираєшся робити далі?

У глибині темряви Пацюк життєрадісно засміявся.

– Для мене не існує чогось такого, як «далі». Цієї зими мене не стане. Як довго вона триватиме, я не знаю, але однієї зими мені досить. Я дуже радий, що зміг зустрітися з тобою. Звісно, хотілося де-небудь у затишнішому і світлішому місці…

– Джей передав тобі привіт…

– Передай і йому від мене.

– І з твоєю подружкою я зустрічався.

– Як вона?

– Нормально. Все ще працює в тій самій фірмі.

– Ще не вийшла заміж?

– Ні, – відповів я. – Хотіла дізнатися, все вже скінчилося чи ні?

– Скінчилося, – відповів Пацюк. – Хоча я довго не міг дати собі ради власними силами, все-таки скінчилося. Моє життя не мало жодного сенсу. Однак, якщо вдаватися до твоїх улюблених міркувань, то і будь-чиє життя його позбавлене.

– Правильно, – погодився я. – Наостанку маю до тебе лише два запитання.

– Гаразд, кажи.

– Перше стосується Чоловіка-Вівці.

– Чоловік-Вівця – молодець!

– А той Чоловік-Вівця, що приходив сюди, – це був ти, правда?

Пацюк закрутив головою так, аж кості захрустіли.

– Так, це був я. Позичив у нього тіло на деякий час. Хіба ти мене впізнав?

– Не відразу, – відповів я. – Лише посередині розмови.

– Чесно кажучи, ти мене страшно здивував, коли розбив гітару. Я ще ніколи не бачив тебе таким сердитим, а, крім того, та гітара була першою в моєму житті. Дешевенька, але…

– Пробач, – сказав я винувато. – Я тільки хотів приголомшити тебе і тим самим вивести на чисту воду.

– Ну, гаразд. Як-не-як, а завтра все закінчиться, – просто сказав Пацюк. – Друге запитання стосується твоєї подружки, чи не так?

– Ага.

Пацюк довго мовчав. Потім, потираючи руки, зітхнув.

– Про неї я взагалі не збирався говорити. Бо вона не входила у мої розрахунки.

– Не входила у розрахунки?

– Так. Я хотів влаштувати вечірку лише для нас обох. І раптом вона сюди затесалася. Нам не слід було втягувати її в цю справу. Як сам добре знаєш, вона володіє надприродним даром. Однак їй не треба було сюди приїжджати. У цій місцевості її здібності зовсім безсилі.

– А що з нею сталося?

– Не переживай. Вона жива-здорова, – відповів Пацюк. – Тільки вже ніщо в ній тебе не привабить. Жаль, але нічого не вдієш.

– Чому?

– Щось у ній зникло.

Я замовк.

– Я розумію твій настрій, – вів далі Пацюк, але рано чи пізно так мало статися. Так само, як у мене, в тебе і в подружок, що були колись з нами…

Я кивнув.

– Я незабаром піду, – сказав Пацюк. – Не можу довго тут затримуватися. Думаю, ми ще побачимося, чи не так?

– Авжеж, – відповів я.

– Бажано – там, де сонце світить і літо в самому розпалі, – сказав Пацюк. – А тепер останнє прохання. Завтра вранці о дев’ятій накрути настінний годинник і з’єднай шнури на його зворотній стороні – зелений із зеленим, червоний із червоним. О пів на десяту вийди звідси і спускайся з гір. О дванадцятій до мене прийде в гості на чай один давній знайомий… Зрозумів?

– Усе зроблю, як кажеш.

– Я такий радий, що ми зустрілися!

На хвилину нас огорнула тиша.

– Бувай! – сказав Пацюк.

– До зустрічі! – відповів я.

Загорнувшись у ковдру, я заплющив очі й нашорошив вуха. Повільно ступаючи, Пацюк перейшов через кімнату і відчинив двері. Досередини ввірвалося крижане повітря. Навіть без вітру воно, здавалось, приникало до самих кісток.

Якусь хвилину Пацюк постояв на порозі відчинених дверей. Здавалось, ніби пильно дивився не на зовнішній краєвид, не на інтер’єр кімнати й не на мене, а на щось зовсім інше. Може, на ручку дверей або носки своїх черевиків. Потім, ніби замикаючи ворота часу, з легким стуком зачинив за собою двері.

І залишилася сама тиша. Сама тиша – і більш нічого.

13. Зелений і червоний шнури. Замерзлі чайки

Невдовзі після того, як Пацюк зник, мене охопив нестерпний озноб. Я пробував блювати над умивальником, але, крім хрипкого кашлю, з мене нічого не виходило.

Я піднявся на другий поверх, скинув светр і забрався у ліжко. Озноб і гарячка приходили на зміну одне одному. І кожного разу кімната то розширювалася, то звужувалася. Ковдра і нижня білизна просякали потом, який прилипав до охололого тіла.

– О дев’ятій накрути годинник, – шепоче хтось мені у вухо. – Зелений дріт із зеленим… червоний – із червоним… О пів на десяту вийди звідси…

– Не переживай, – каже Чоловік-Вівця. – Все піде добре.

– Клітини тіла приходять на зміну одні одним, – промовляє дружина. У правій руці в неї – біла сорочка з мереживом.

Голова хилитається мимоволі з боку в бік на сантиметрів десять.

Червоний дріт з червоним… зелений – із зеленим…

– Бачу, ви нічогісінько не розумієте, – каже подружка.

Так, я справді нічого не розумію.

Чути, як шумлять хвилі – важкі, зимові. На олов’яному морі – білі баранці хвиль. Замерзлі чайки.

Я – у герметично зачиненій виставковій залі акваріуму. Перед очима – кілька китових прутнів. Страшна духота. Треба, щоб хтось відчинив вікно.

– Не можна, – каже водій. – Якщо один раз відчинити, то зачинити не вдасться. І тоді ми всі помремо.

Хтось відчиняє вікно. Страшна холоднеча. Чути, як кричать чайки. Їхні різкі голоси рвуть на шматки мою шкіру.

– Ви пам’ятаєте, як звуть вашого кота?

– Оселедець, – відповідаю я.

– Ні, не Оселедець! – каже водій. – Його ім’я вже змінилося. Взагалі імена постійно змінюються. Я навіть не певен, чи ви пам’ятаєте своє.

Страшна холоднеча. І чайок стає щораз більше.

– Посередність вибирає найдовшу дорогу, – каже чоловік у чорному костюмі. – Зелений дріт – це червоний дріт, а червоний – це зелений!

– Про війну ти що-небудь чув? – питає Чоловік-Вівця.

Оркестр Бені Ґудмена починає грати «Aіrmaіl Specіal». Чарлі Крісчен затягує довжелезне соло. На його голові м’який кремовий капелюх… Це було останнє видиво, що залишилося в моїй пам’яті.

14. І знову небезпечний поворот

Щебетало птаство.

Сонячне проміння, пробившись крізь щілини віконниць, вимальовувало на ліжку смугастий візерунок. Стрілки мого наручного годинника, що опинився на підлозі, показували сьому тридцять п’ять. Ковдра і сорочка стікали потом так, ніби хтось вилив на них відро води.

Голова все ще паморочилась, але жар уже спав. За вікном від краю і до краю простягався сніжний краєвид. Під світлом нового ранку пасовище виблискувало сріблом. Холодне повітря приємно бадьорило.

Я спустився вниз і заліз під гарячий душ. Глянув у дзеркало – моє обличчя страшно зблідло, щоки за одну ніч глибоко запалися. Я намазав на лице крему втричі більше, ніж звичайно, й ретельно поголився. Потім зайшов у туалет і звільнився від неймовірно великої кількості рідини.

Справивши малу нужду, я вкрай знесилів. Як був у халаті, так і повалився на диван і пролежав там хвилин п’ятнадцять.

Птахи не переставали щебетати. Сніг почав танути, з даху раз по раз скапувала вода – кап-кап-кап! Час від часу здалека долинали якісь пронизливі звуки.

О пів на дев’яту я випив дві склянки виноградного соку, з’їв яблуко. І почав складати речі. Вирішив узяти у підвалі пляшку білого вина, плитку шоколаду «Герші» і два яблука.

Я спакувався – і у вітальні запанувала сумовита атмосфера. От-от вся ця історія мала скінчитися.

Упевнившись у тому, що наручний годинник показує дев’яту, я підтягнув догори одну за одною три гирі настінного годинника й перевів його стрілки на дев’яту. Потім відсунув його важкий корпус від стіни і з’єднав докупи чотири шнури – зелений із зеленим, червоний з червоним.

Шнури виступали з чотирьох дірок, просвердлених у дерев’яній панелі, – двох унизу і двох угорі. Вони кріпилися на задній стороні годинника таким самим дротом, який я бачив у джипі. Я присунув годинника знову до стіни і перед дзеркалом востаннє попрощався зі своїм двійником.

– На все добре! – сказав я.

– На все добре! – відповів двійник.

Я попрямував через пасовище тим самим маршрутом, яким прийшов сюди. Сніг рипів під ногами. Без жодного сліду на снігу, пасовище здавалося срібним озером, що затопило кратер вулкана. Я обернувся назад – мої сліди тяглися самотнім рядочком до самого будинку. З несподіваними вихилясами. Йти прямо – не така вже й проста річ.

Здалека будинок скидався на живу істоту. Ніби відчуваючи на собі якийсь тягар, він зіщулився і струсонув зі себе купу снігу, яка з гуркотом покотилася схилом даху і розбилася на шматки об землю.

Я пішов далі – й опинився на краю пасовища. Потім довго пробирався через березову діброву, перейшов міст, обійшов конусоподібну гору й досяг злощасного повороту.

На щастя, сніг на повороті не встиг обледеніти. І хоча я ступав по ньому якомога обережніше, мене не полишало неприємне відчуття, що от-от провалюся кудись у безодню. Минати поворот довелося, тулячись до кручі, що обсипалася від найменшого дотику руками. Тіло під пахвами спливало рясним потом. Як під час кошмарного сну в дитинстві.

Праворуч відкривалася рівнина, все ще вкрита снігом. Посередині, сліпучо виблискуючи під сонцем, протікала річка Дзюнітакі. Здавалося, ніби десь далеко свистить паровий гудок. Погода була чудова.

Я глибоко зітхнув, поправив рюкзак за плечима і пішов спадистою дорогою вниз. На наступному повороті я побачив новісінький джип. Перед ним стояв знайомий секретар у чорному костюмі.

15. Чай о дванадцятій ночі

– Ячекав на тебе, – сказав чоловік у чорному костюмі. – Щоправда, лише двадцять хвилин.

– Звідки ви дізналися?

– Про місце чи про час?

– Про час, – відповів я й опустив рюкзак на землю.

– Як ти гадаєш, чому я, власне, зумів стати секретарем Шефа? Завдяки старанності? Коефіцієнту розумового розвитку? Діловитості? Ні. Завдяки своїм здібностям. Одним словом, інтуїції. Якщо послуговуватися твоїми словами.

На чоловікові була тепла бежева куртка, лижні штани, а на очах – сонцезахисні окуляри із зеленими скельцями.

– Між мною і Шефом булочимало спільного. Чимало такого, що виходило за межі розуму, логіки або моралі.

–  Було?

– Тиждень тому Шеф помер. Похорон був надзвичайно пишний. А зараз Токіо буквально стоїть догори ногами: вибирають спадкоємця… Посередності забігали, як навіжені. Стараються, як ніколи…

Я зітхнув. Чоловік добув з нагрудної кишені срібний портсигар, витягнув сигарету без фільтра і закурив.

– Куриш?

– Ні, – відповів я.

– Треба визнати, що своє завдання ти виконав блискуче. Навіть краще, ніж я сподівався. Чесно кажучи, ти мене просто вразив. Спочатку я думав, що доведеться допомагати тобі підказками, якщо опинишся у глухому куті… А твоя зустріч з Професором Вівцею мене зачарувала! Настільки, що я готовий взяти тебе у свою команду, якщо побажаєш…

– То ви від самого початку знали про це місце?

– Звичайно! Власне, за кого ти мене вважаєш?

– Спитати можна?

– Аякже, – охоче відповів чоловік. – Тільки коротко.

– Чому ж відразу мені про нього не сказали?

– Бо хотіли, щоб ти сам з власної волі сюди прибув. Хотіли, щоб виманив його з лігвища.

– Якого лігвища?

– Психічного. Бо коли вівця опановує людиною, то остання впадає у стан тимчасового забуття. Як після контузії на фронті. Вивести її з такого стану й було твоїм завданням. Але щоб здобути в неї довіру, ти мав бути чистим, як листок білого паперу. Ну, то що? Просто, чи не так?

– Зовсім.

– Якщо таємницю справи збагнути, то все інше здається простісіньким. Найважче скласти програму. Бо комп’ютер не може врахувати всіх нюансів людських почуттів. І тоді доводиться працювати вручну. Та немає на світі більшої радості, ніж бачити, як твоя програма, складена з такими труднощами, працює згідно з задумом.

Я здвигнув плечима.

– Отже, – вів далі чоловік, – погоня за вівцею наближається до кінця. Завдяки моїм розрахункам і твоїй наївності. Уважай, він уже в моїх руках. Правда?

– Начебто, – відповів я. – Він вас чекає. Сказав, що рівно о дванадцятій зустрінеться з вами за чашкою чаю.

Ми обидва одночасно подивилися на годинники. Була десята сорок.

– Мені треба йти, – сказав чоловік. – Бо запізнюватись – не гаразд. Поїхати до міста можеш на джипі, якщо захочеш. А за роботу – ось тобі…

Чоловік вийняв, з нагрудної кишені чек і передав його мені. Навіть не поцікавившись сумою винагороди, я запхав папірець у кишеню.

– А що, можна й не перевіряти?

– Гадаю, нема такої потреби.

Чоловік радісно засміявся.

– З тобою, бачу, приємно мати справу. До речі, вашу фірму твій компаньйон розпустив. І дарма! Бо відкривалися такі прекрасні перспективи. Відтепер рекламний бізнес набере ще ширшого розвитку. Раджу тобі братися до нього без компаньйонів.

– Ви збожеволіли, – сказав я.

– Думаю, ми ще колись зустрінемося, – відповів чоловік і рушив у бік плоскогір’я.

– Оселедець живий-здоровий! – повідомив водій, сидячи за кермом джипа. – Розповнів, як м’ячик.

Я сидів поряд з ним. Водій здавався зовсім іншою людиною – не такою, як тоді, коли приїжджав по мене лімузином, схожим на чудовисько. Усю дорогу розповідав про похорон Шефа і про догляд за котом, але я майже не слухав його.

О половині дванадцятої джип прибув на залізничну станцію. У місті панувала мертва тиша. Самотній дідок згрібав лопатою сніг на роз’їзді. Біля нього вертів хвостом худющий пес.

– Дякую! – сказав я водієві.

– Нема за що! – відповів той. – До речі, пробували скористатися телефонним номером Бога?

– Ні, часу не було.

– Після смерті Шефа по ньому не можна додзвонитися. Як ви думаєте, щось сталося?

– Напевно, Бог зайнятий, – відповів я.

– Можливо, – погодився водій. – Ну, бувайте здорові!

– До побачення! – сказав я.

Поїзд відправлявся рівно о дванадцятій. На пероні не було ні душі, в поїзді, разом зі мною, сиділо четверо пасажирів. Однак відчуття того, що я знову бачу живих людей, приносило невимовне полегшення. Хай там що, а я повернувся у живий світ. Хоч нудний і повний посередностей, але все-таки мій світ.

Я жував шоколад, коли пролунав гудок про відправлення. Гудок затих, поїзд з брязкотом рушив – і я почув гуркіт далекого вибуху. Я квапливо опустив віконну раму і висунув голову назовні. Через секунд десять пролунав другий вибух. Поїзд набирав швидкість. Минуло ще хвилини три – і над конусоподібною горою піднявся в небо стовп диму.

Упродовж усієї півгодини, поки поїзд не звернув праворуч, я не міг відірвати очей від цього диму.