Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

2. Про розблокування вух

– Саме так, – сказала вона.

Вона була по-неземному прекрасною. Такої краси я досі не бачив і не уявляв собі. Вона сягала розмірів Всесвіту і водночас конденсувалася до об’єму льодовика. Зухвало розширювалася і водночас знічувалася. Перевершувала всі мої уявлення. Вона та її вуха зливалися в одне ціле і сповзали вниз схилом часу, немов первісний промінь світла.

– Ти незвичайна! – сказав я, нарешті віддихавшись.

– Я знаю, – відповіла вона. – Такий стан буває, коли мої вуха розблоковано.

Кілька відвідувачів ресторану, повернувшись у наш бік, завмерли з подиву. Офіціант, що підійшов з новою порцією кави, не міг її як слід налити. Ніхто не промовив ні слова. Лише бобіна магнітофона й далі крутилася.

Вона вийняла з торбинки ментолову сигарету і сунула собі в рот. Я квапливо запалив її своєю запальничкою.

– Я хочу з вами переспати, – сказала вона.

І ми переспали.

3. Про розблокування вух (продовження)

Однак для неї ще не настала епоха повного блиску. Протягом наступних двох-трьох днів вона кілька разів відкривала свої вуха, а потім знову ховала свій неймовірно чудесний витвір під волоссям і тоді знову ставала звичайнісінькою дівчиною. Враження було таке, ніби на початку березня для проби вона перестала одягати пальто.

– Здається, ще не настала пора відкривати вуха, – сказала вона. – Я ще сама не збагну, як найкраще розпорядитися своєю силою.

– Я не заперечую, – погодився я. Бо вона, і сховавши вуха, здавалася непоганою.

Вона іноді показувала свої вуха, але майже завжди це було у випадках, пов’язаних із сексом, який тоді здавався чимось дивовижним. Коли падав дощ, пахло дощем. Коли співали птахи, їхній спів звучав особливо виразно. Мені не вистачає слів, щоб описати цей стан.

– Ти не показуєш вух, коли спиш з іншими чоловіками? – спитав я її одного разу.

– Звичайно, ні, – відповіла вона. – Вони, мабуть, і не здогадуються, що в мене є вуха.

– А яким буває секс тоді, коли ти ховаєш вуха?

– Обов’язком. Схожим на жування газетного паперу, позбавленим будь-якого відчуття. Та байдуже. Бо виконання обов’язку – теж непогана справа.

– Але з відкритими вухами все набагато приємніше, чи не так?

– Ага.

– Тоді краще відкривати вуха, – сказав я. – І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?

Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.

– Я бачу, ви нічого не розумієте.

Справді, я багато чого зовсім не розумів.

Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.

Та коли я їй це сказав, вона засміялася.

– А все дуже просто, сказала вона. – Ви шукали мене. І це найголовніша причина.

– А якщо, припустімо, хтось інший тебе шукав би?

– Принаймні зараз ви до мене не байдужі. Крім того, ви набагато кращі, ніж вам здається.

– Чого ж це мені так здається? – спитав я.

– Тому що ви живете лише однією половиною свого «я», – відповіла вона прямо. – Інша ваша половина залишається неторканою.

– Гм-м-м…

– У цьому розумінні ми схожі одне на одного. Я прикриваю вуха, а ви живете лише однією половиною свого «я». Вам так не здається?

– Навіть якщо це й правда, то все одно друга половина мого «я» не така блискуча, як твої вуха.

– Цілком можливо, – і вона усміхнулася. – А ви справді нічого не розумієте.

З усміхом на устах вона відкинула назад волосся і розстебнула блузку.

Пополудні того вересневого дня наприкінці літа я не пішов на роботу і, граючись її волоссям у ліжку, думав про китовий прутень. Море було темно-сірим, буйний вітер бився об скляні шиби акваріуму. У виставковій залі під високою стелею не було, крім мене, нікого. Китовий прутень, назавжди відірваний від кита, повністю втратив свою первісну суть.

Потім я ще раз подумав про нічну сорочку моєї колишньої дружини. Однак не зміг пригадати, чи взагалі в неї була нічна сорочка. Десь у глибині голови застряв лише невиразний образ нічної сорочки, повішеної на стільці в кухні. Я ніяк не міг згадати, що, власне, це означало. Здавалося, ніби тривалий час хтось інший жив моїм життям.

– Скажи мені, ти одягаєш нічну сорочку? – спитав я знічев’я у своєї подруги.

Вона підвела голову з мого плеча і глянула на мене невидющими очима.

– У мене їх немає.

– Он що, – сказав.

– Та якщо ви думаєте, що вам було б краще з нею…

– Ні… – поспішив я заперечити. – Я не це мав на увазі.

– Однак можете не соромитися. Бо на роботі я звикла до такого… Воно мене не бентежило б.

– Ні, мені нічого не треба, – сказав я. – Мені досить тебе і твоїх вух. І більше нічого мені не треба.

Розчаровано похитавши головою, вона припала обличчям до мого плеча. Однак через секунд п’ятнадцять знову підвела очі.

– Послухайте, через десять хвилин сюди зателефонують у важливій справі.

– Зателефонують? – і я зиркнув на чорний телефонний апарат поруч ліжка.

– Так, зателефонують.

– І ти знаєш, про що?

– Знаю.

Поклавши голову мені на голі груди, вона курила ментолову сигарету. Через хвилину її попіл упав біля мого пупка і нона стулила губи, щоб здути його геть. Я відчував між пальцями її вухо. Це було незрівнянно чудове відчуття. В моїй голові не було думок, лише спливали і зникали один за одним невиразні образи.

– Щось про вівцю, – сказала вона. – Про багатьох овець і про одну.

– Про вівцю?

– Ага, – відповіла вона і передала мені наполовину скурену сигарету. Я один раз затягнувся нею, а потім роздушив її в попільничці. – І тоді почнуться пригоди.

Незабаром задзвонив телефон. Я глянув на неї, але вона міцно спала на моїх грудях. Я дочекався четвертого дзвінка і підняв трубку.

– Ти можеш негайно прийти сюди? – звертався мій компаньйон. В його голосі вчувалося напруження. – Я маю обговорити з тобою важливу справу.

– Скажи, наскільки важливу?

– Як прийдеш – все зрозумієш, – відповів він.

– Чи не про вівцю? – спробував я розвідати, хоча мені не слід було цього казати. Телефонна трубка стала крижано-холодною.

– А звідки ти це знаєш? – спитав мій компаньйон.

Ось так почалися пригоди – погоня за вівцею.

РОЗДІЛ 4
Погоня за вівцею (І)

1. Дивний чоловік (прелюдія)

Людина може звикнути випивати велику кількість алкогольних напоїв з багатьох причин, але наслідок цього здебільшого один.

У 1973 році мій компаньйон був щасливим п’яницею. Три роки пізніше став трохи похмурим. А влітку 1978 року вже незграбно намацував клямку дверей, що вела до першої стадії алкогольного отруєння. Як це часто трапляється з більшістю непросипущих випивак, у тверезому стані він не відрізнявся розумом, але був нормальною і приємною людиною. Так усі про нього думали. І він був про себе подібної думки. А тому пив міцні напої. Бо йому здавалося, що, напившись, зможе утвердитися у своїх чеснотах.

Звичайно, спочатку все йшло добре. Однак із плином часу, як доза споживаного алкоголю збільшувалася, виникали збої в його житті – збої, які потім перетворилися у глибоку тріщину. Його чесноти мчали з такою швидкістю, що він уже не міг наздогнати їх. Звичайний випадок. Однак загалом люди не схильні вважати, що це саме їхній випадок. Тим паче якщо ці люди не розважливі. Намагаючись віднайти загублене, він почав блукати у ще густішому алкогольному тумані. І його становище ставало дедалі гіршим.

Та принаймні поки що він виглядав цілком нормальним, поки не заходило сонце. Й оскільки я свідомо уникав зустрічі з ним увечері, то не мав до нього жодних претензій. Про те, що після заходу сонця він відхилявся від норми, добре знав і я, і він сам. Ми ніколи не торкалися цього питання, хоча обидва знали про його існування. Ми ладнали один з одним, та вже не були такими товаришами, як колись.

Я не можу сказати, що ми розуміли один одного на сто відсотків (і сімдесят відсотків було б досить), але принаймні у студентські роки він був моїм єдиним другом, а тому мені було гірко зблизька бачити, як така людина опускається щораз нижче. Зрештою, зі старістю завжди приходить якась гіркота.

Коли я добрався до нашої контори, він уже випив одну порцію віскі. Після однієї порції він залишався нормальним, але ж не було б нічого дивного в тому, якби одного разу замість одної порції віскі він випивав – би дві. Якщо так станеться, то мені доведеться покинути цю фірму й шукати роботу деінде.

Висушуючи спітніле тіло у потоці теплого повітря з кондиціонера, я пив холодний ячмінний чай, який приготувала дівчина-секретарка. Він мовчав. І я нічого не говорив. Яскраве проміння полудневого сонця розливалося фантастичними бризками по лінолеумовій підлозі. Внизу за вікном пролягав, весь у зелені, парк, а на його газонах привільно засмагали люди. Мій компаньйон кінцем кулькової ручки тицяв у долоню лівої руки.

– Кажуть, що ти розлучився, – почав він розмову.

– Два місяці тому, – відповів я, не відриваючи погляду від вікна. Коли зняв темні окуляри, в очах заболіло.

– Чому ж ти розлучився?

– З особистих причин.

– Ну, це зрозуміло, – вимовив він з притиском. – Я ніколи не чув про розлучення з причин, які не були б особистими.

Я мовчав. Адже між нами існувала мовчазна домовленість про те, щоб не торкатися особистих справ один одного.

– Я не збираюся випитувати, – виправдовувався він. – Але ж і я з нею дружив… і мене це трохи приголомшило. Бо я думав, що ви жили у злагоді.

– А ми завжди жили у злагоді. І розійшлися без сварки.

Мій компаньйон, розгублено замовкнувши, й далі тицяв кінцем кулькової ручки в долоню руки. На ньому була нова синя сорочка і чорна краватка, волосся акуратно причесане. Від нього пахло одеколоном і лосьйоном з одного набору. На мені ж – спортивна майка із зображенням Снупі [4]4
  Снупі – цуцик, персонаж американських мультфільмів і коміксів.


[Закрыть], що обіймає дошку для серфінгу, до білого запрані «лівайси» та обляпані болотом тенісні кеди. Будь-хто міг би сказати, що нормальним був він.

– Ти пам’ятаєш той час, коли ми з нею утрьох працювали разом?

– Прекрасно пам’ятаю, – відповів я.

– То був щасливий час, – сказав мій компаньйон.

Я відійшов від кондиціонера і, вмостившись на м’якому блакитному шведському дивані в центрі кімнати, вийняв із настільної сигаретниці для гостей одну штуку «Пел-Мел» з фільтром і прикурив від важкої запальнички.

– Ну то що?

– Мені здається, що ми взялися одночасно до надто багатьох справ…

– Ти маєш на увазі рекламу і бюлетені?

Компаньйон кивнув головою. Мені стало його жаль: я подумав, що він добряче-таки помучився перед тим, як вимовити ці слова. Я взяв зі стола важку запальничку, повернув гвинтик і вкоротив довжину полум’я.

– Я розумію, що ти хочеш сказати, – вів я далі, поклавши запальничку знову на стіл. – Але пригадай, що цю роботу приніс не я і не я закликав взятися до неї. Все це – твоя заслуга, хіба ні?

– Тоді склалася така ситуація, що не можна було відмовитися і, крім того, ми мали багато вільного часу…

– До того ж ця справа виявилася вигідною.

– Правду кажеш – вона принесла нам добрі гроші. Завдяки цьому ми переїхали в просторішу контору, збільшили штат. Я поміняв машину, купив нову квартиру і влаштував двох дітей у дорогий коледж. Я вважаю, що у тридцятирічному віці вже треба чогось у житті досягти.

– Ти справді дещо заробив. І немає чого тобі соромитися.

– А я й не соромлюся! – сказав мій компаньйон, узявши залишену на столі кулькову ручку і кілька разів тицьнувши нею в середину долоні. – Та знаєш, як згадую про минуле, то аж не віриться, що воно було. Тоді по вуха в боргах ми бігали в пошуках замовлення на переклад і розповсюджували оголошення перед станціями.

– Якщо і зараз тобі хочеться їх розповсюджувати, я готовий приєднатися до тебе.

Мій компаньйон підвів голову і глянув на мене.

– Я зовсім не жартую.

– Я теж, – сказав я.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

– Багато чого змінилося, – сказав компаньйон. – І темп життя, і спосіб мислення. Найголовніше, що ми самі навіть не знаємо, скільки грошей насправді заробили. Приходить податковий обліковець і виписує якісь незрозумілі папірці – від нього лише чути про відрахування, чи про амортизацію або податкові заходи…

– Всюди так робиться!

– Та я розумію. Розумію і те, що без цього не обійтися. А все-таки раніше було веселіше…

–  Збігають роки – і виростають тіні в’язничних мурів навколо нас, —промимрив я слова старого вірша.

– Що це таке?

– Так собі, дрібниця, – відповів я. – Ну, то що ти хочеш сказати?

– А те, що тепер повсюди експлуатація запанувала. Принаймні так мені здається.

– Експлуатація? – і я здивовано підвів голову. Нас розділяла відстань у два метри і внаслідок різної величини наших стільців його голова вивищувалася над моєю сантиметрів на двадцять. На стіні за ним висіла літографія. Нова, незнайома мені картина із зображенням крилатої риби. Здавалося, що ця риба не дуже задоволена своїми крильми. Мабуть, не знала, як ними користуватися. – Експлуатація? – перепитав я сам себе.

– Експлуатація.

– Власне, кого?

– Усіх потроху.

Схрестивши ноги на блакитному дивані, я невідривно стежив за рухом кулькової ручки на його долоні.

– В усякому разі, тобі не здається, що ми змінилися?

– Усе залишилося по-старому. Ніхто не змінився і ніщо не змінилося.

– Ти що, справді так думаєш?

– Я так думаю. Жодної експлуатації немає. Це все дитячі казочки. Сподіваюсь, ти не віриш, що сурмами Армії Спасіння справді можна врятувати світ? Ти занадто фантазуєш.

– Гаразд, може, й фантазую, – сказав мій компаньйон. – Минулого тижня ти – точніше, ми обидва – приготували макет реклами маргарину. То була зовсім непогана реклама. Вона отримала прекрасні відгуки. Але скажи мені: протягом останніх кількох років ти хоч раз їв що-небудь з маргарином?

– Жодного разу. Я не переношу маргарину.

– Я також. У тому-то і справа! Раніше нам робота, принаймні, приносила впевненість у собі й ми нею пишалися. Тепер усього цього немає. Ми лише засмічуємо світ пустопорожніми словами.

– Маргарин корисний для здоров’я. Його виробляють з олії, бідної на холестерин, а це запобігає серцевим захворюванням літніх людей. Крім того, останнім часом його смак непоганий. Він дешевий і довго зберігається.

– Ну, то їж його сам!

Я відкинувся назад на дивані і спроквола потягнувся всім тілом.

– Це все одно, – сказав я. – Не має значення, їмо ми маргарин чи ні. По суті, все одно, робимо ми сіренькі переклади чи брехливу маргаринову рекламу. Я певен: ми засмічуємо світ беззмістовними словами. Та скажи мені: де користуються змістовними словами? Ніде немає роботи від щирого серця. Так само, як не буває дихання або сечовипускання від щирого серця.

– А колись ти був набагато невиннішим!

– Можливо, – сказав я і роздушив у попільничці недокурок. – «Напевне, десь у невинному містечку м’ясник невинний рубає на шматки невинний окіст».Якщо ти вважаєш, що пити віскі вже зранку – невинна річ, то пий, скільки хочеш!

Протягом довгої мовчанки було чути лише стукіт кулькової ручки об стіл.

– Вибач, – похопився я. – Я не хотів з тобою так говорити.

– Та нічого, – відповів мій компаньйон. – А втім, я не заперечую: мабуть, ти маєш рацію.

Раптом клацнув термостат кондиціонера. Був страшно тихий полудень.

– Та не падай духом! – сказав я. – Хіба не власними силами ми досягли того, що маємо? Ми нікому не заборгували, і ніхто нам нічого не винен. Ми не з тих титулованих і забезпечених сторонньою підтримкою типів, що із самовдоволеним виглядом розсідаються у своїх кріслах.

– А ми ж колись були друзями, хіба ні? – сказав мій компаньйон.

– Ми й зараз залишаємося друзями, – відповів я. – Досі ми все робили спільно.

– Я не хотів, щоб ти розлучався.

– Знаю, – сказав я. – Та, як ти гадаєш, чи не час нам поговорити про вівцю?

Він кивнув головою, поклав ручку на стіл і кінцем пальця протер очі.

– Той чоловік прибув сьогодні вранці об одинадцятій годині.

2. Дивний чоловік

Той чоловік прибув об одинадцятій годині ранку. Для такої, як наша, маленької фірми такий час буває двох різновидів. Тобто, або повністю зайнятий, або зовсім вільний. Чогось проміжного не буває. А тому об одинадцятій годині ми або бездумно і квапливо працюємо, або бездумно і далі дивимося сон серед білого дня. Проміжну роботу (якщо така взагалі трапляється) вважаємо розумним відкласти на другу половину дня.

Той чоловік прибув об одинадцятій ранку останнього різновиду. Ранку, пам’ятного своїм повнісіньким байдикуванням. У першій половині вересня дні були до божевілля клопітними, а після того раптом робота скінчилася. Троє з нас, включно зі мною, взяли запізнілу на місяць літню відпустку, а решті працівників залишалося тільки таке заняття, як стругання олівців. Мій партнер подався до банку переказати гроші чеком, інший працівник збавляв час, прослуховуючи нові грамзаписи в демонстраційному залі музичного магазину поблизу нашої фірми, а дівчина-секретарка, перегортаючи сторінки журналу для жінок «Осінні стилі зачісок», залишилася відповідати на телефонні дзвінки.

Чоловік беззвучно відчинив двері до контори і так само беззвучно зачинив їх. Та це не означає, що він свідомо вирішив поводитися тихо. Така поведінка була для нього звичною і природною. Настільки звичною і природною, що дівчина-секретарка навіть не могла по-справжньому відчути його прихід. А помітила його лише тоді, коли він уже стояв перед її столиком і дивився на неї згори.

– Якщо можна, я хотів би зустрітися з ким-небудь з начальства, – сказав він так, наче рукавичкою стирав пил зі стола.

Дівчина-секретарка не могла второпати, що, власне, сталося. Вона підвела очі й глянула на чоловіка. Його погляд був надто проникливим, як для контрагента, одяг надто добрим, як для податкового інспектора, а вигляд надто інтелектуальним, як для поліцейського. Якоїсь іншої професії, яка відповідала б його зовнішності, вона не могла пригадати. Немов витончено-зловісна новина, чоловік з’явився раптом звідкись і тепер стояв перед її очима.

– Зараз нікого немає, – сказала дівчина-секретарка, квапливо закриваючи журнал. – Обіцяли повернутися хвилин через тридцять.

– Я почекаю, – ні на хвилину не вагаючись, відповів чоловік. Здавалося, що саме такої відповіді треба було сподіватися.

Вона збиралася запитати його ім’я, але передумала і провела його у приймальню. Чоловік умостився на блакитному дивані, поклав ногу на ногу і, вп’явшись очима в електричний годинник на стіні перед собою, застиг на місці як укопаний. Анітрохи не ворушився. І навіть пізніше, коли вона принесла йому чашку ячмінного чаю, сидів у тій самій позі.

– Саме там, де зараз ти сидиш, – сказав мій компаньйон. – Сидів там і в однаковій позі упродовж півгодини дивився на годинник.

Я глянув на заглибину під собою в дивані, потім перевів погляд спочатку на настінний електричний годинник, а відтак знову на компаньйона.

Незважаючи на незвичну для другої половини вересня спеку, чоловік був одягнутий як личить за всією формою. Манжети білої сорочки виступали точно на півтора сантиметри з рукавів добре скроєного костюму, смугаста краватка з тонко підібраними кольорами була зав’язана з ледь помітною ліво-правою асиметрією, а чорні черевики – начищені до сліпучого блиску.

Віком від тридцяти п’яти – сорока років, заввишки понад сто сімдесят п’ять сантиметрів, він не мав на собі жодного зайвого грама ваги. На руках не було ні одної зморшки, а десять довгих пальців викликали в уяві табун тварин, які зберегли на дні своєї душі первісну пам’ять усупереч довгим рокам тренування і контролю. Його нігті були ретельно відполіровані, на їхніх кінцях видніли гарно намальовані еліпси. Руки справді були красиві й водночас якісь дивні. В них відчувалася висока спеціалізація в дуже обмеженій, нікому невідомій сфері.

Його обличчя – просте, з правильними рисами, але безвиразне – не могло розповісти так багато, як руки. Прямі, наче стесані, лінії носа і надбрів’я, тонкі і безкровні губи. Чоловік виглядав злегка засмаглим, однак з першого погляду було видно, що цього не досягнуто десь на морському березі або на тенісному корті. Так можна засмагнути лише під променями невідомого сонця в небі невідомої місцевості.

Час спливав на диво повільно. Холодні і непорушні, ці тридцять хвилин викликали в пам’яті кріплення велетенської механічної конструкції, що спинається у небо. Коли мій компаньйон повернувся з банку, атмосфера в кімнаті здавалася надзвичайно важкою. Можна навіть сказати, що все в ній було прибите цвяхами до підлоги.

– Звичайно, так лише здавалося, – сказав мій компаньйон.

– Авжеж, – погодився я.

Самотня дівчина-секретарка, залишена відповідати на телефонні дзвінки, знемагала від напруження. Коли розгублений компаньйон зайшов у приймальню і назвався співвласником фірми, незнайомець нарешті змінив позу, вийняв з нагрудної кишені сигарету і, запаливши її, з невдоволеним виглядом випустив з рота клубок диму. Навколишня атмосфера ледь-ледь полегшала.

– У нас обмаль часу, а тому переходьмо відразу до справи, – спокійно сказав чоловік. Він вийняв з гаманця тонку, мов лезо ножа, візитну картку і поклав її на стіл. Вона була виготовлена з особливого паперу, схожого на пластик, неприродно біла, з іменем, надрукованим маленькими чорними ієрогліфами. Без зазначення посади, адреси й телефонного номера. На ній було тільки ім’я та прізвище з чотирьох ієрогліфів. Від одного погляду на неї відразу очі боліли. Мій компаньйон перевернув її і, пересвідчившись, що зворотна сторона нічим не заповнена, ще раз глянув на лицьову сторону, а потім – на гостя.

– Сподіваюсь, вам знайоме ім’я цієї людини, чи не так? – спитав незнайомець.

– Знайоме, – відповів мій компаньйон.

Чоловік випнув підборіддя на кілька міліметрів уперед і коротко кивнув головою. Лише його погляд анітрохи не змінився.

– Спаліть її!

– Спалити?

Мій компаньйон витріщився розгублено на чоловіка.

– Цю картку… спаліть негайно… і розсипте попіл, – чітко розділяючи слова, звелів гість.

Мій компаньйон квапливо схопив зі стола запальничку і підпалив один кінець білої візитної картки. Тримаючи її у руці, він дочекався, поки вона наполовину згоріла, потім поклав її у велику кришталеву попільницю, й обидва, один навпроти одного, почали стежити, як вона зникала, перетворюючись у білястий попіл. Коли нарешті картка згоріла дотла, в кімнаті запанувала важка тиша, ніби після масової різанини.

– Я прибув сюди, наділений уповноваженнями цього пана, – через якийсь час промовив чоловік. – Інакше кажучи, я хотів би вашого розуміння того, що все, що я вам зараз повідомлю, відповідає його волі та бажанням.

– Бажанням?.. – перепитав компаньйон.

– «Бажання» – це найгарніше слово для вираження суті позиції щодо певної мети. Звісно, – додав гість, – є також інші способи вираження. Ви мене розумієте?

Мій компаньйон спробував у голові перекласти слова співрозмовника звичайною мовою.

– Розумію…

– В усякому разі, мова піде не про концепції або політику, а винятково про бізнес.

Слово «бізнес» чоловік вимовив так, наче був у другому поколінні американцем японського походження.

– Ви бізнесмен – і я бізнесмен. Якщо триматися здорового глузду, то ні про що інше, крім бізнесу, ми з вами і не мали б говорити. А обговорення нереальних речей залишімо іншим людям. Ви згодні?

– Згоден, – відповів компаньйон.

– Наше завдання полягає в тому, щоб нереальним чинникам надати вишуканого вигляду і поставити їх на твердий ґрунт реальності. Люди часто намагаються втекти в нереальне. А все тому, – і чоловік погладив кінцем пальця правої руки смарагдовий перстень на середньому пальці лівої, – що їм це здається простішим. Іноді трапляються випадки, коли створюється враження, ніби нереальне поборює реальність. Але ж у нереальному світі немає місця для бізнесу. Загалом ми належимо до такого різновиду людей, які приносять із собою труднощі. А тому, – сказав чоловік і ще раз погладив пальцем перстень, – пробачте, якщо те, що я вам зараз повідомлю, якось ускладнить ваше життя або вимагатиме від вас рішучих дій.

Усе ще не розуміючи як слід, про що йдеться, мій компаньйон мовчки кивнув головою.

– Отож перейдемо до наших бажань. Перше: ми хотіли б, щоб ви негайно припинили випуск журналу з приготовленою рекламою страхової компанії Р.

– Але ж…

– Друге, – різко перебив чоловік. – Ми хочемо зустрітися і безпосередньо переговорити з відповідальним за згадану рекламу.

Гість вийняв з нагрудної кишені білий конверт, а з нього – складений учетверо аркуш паперу і передав моєму компаньйону. Той узяв папір і, розгорнувши його, пробіг очима. Це була копія фотогравюри для реклами страхової компанії, зробленої справді-таки в нашій конторі: зображення звичайного краєвиду на Хоккайдо – хмари, гори, вівці на лузі, – та на додачу запозичений звідкись буколічний віршик і більше нічого.

– Ось такі наші два бажання. Про перше можна сказати, що воно скоріше не бажання, а вже встановлений факт. Бо, правду кажучи, вже ухвалено рішення згідно з нашим бажанням. Якщо у вас будуть сумніви щодо цього, зателефонуйте потім начальнику відділу зв’язків з громадськістю страхової компанії.

– Зрозуміло, – сказав мій компаньйон.

– Однак нам легко собі уявити, що для фірми такого розміру, як ваша, шкода від такого ускладнення буде надзвичайно велика. На щастя, ми – і ви це добре знаєте – маємо немалий вплив у цих ділових колах. А тому, якщо наше друге бажання буде виконане і відповідальна за згадану рекламу особа надасть нам задовільну інформацію, ми готові повністю компенсувати завдану вам шкоду. Можливо, і з лишком.

У кімнаті запанувала мовчанка.

– Якщо ж ви не зможете виконати наших бажань, – після паузи вів далі гість, – то так чи інакше програєте. Від нині й довіку вам не буде місця в цьому світі.

Знову запала мовчанка.

– Запитання будуть?

– Виходить, що вся проблема в цій фотографії? – боязко спитав мій компаньйон.

– Саме так, – підтвердив гість й, уважно добираючи слова, ніби відсортовані пальцями на долоні, вів далі: – Саме так. Однак нічого більше сказати вам не можу. Не маю на це повноважень.

– Співробітнику, відповідальному за цю рекламу, я зателефоную додому. Гадаю, він буде тут о третій, – сказав мій компаньйон.

– Чудово! – і гість зиркнув на наручний годинник. – У такому разі до четвертої я пришлю сюди автомобіль. І нарешті найважливіше – про нашу розмову нікому жодного слова. Домовились?

І два бізнесмени розійшлися по-діловому.