Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

– Здається, ваш друг збирався тут зимувати, – сказала подружка. – Як я побачила, в кухні стільки запасів палива і харчів, що вистачить на всю зиму. Справжнісінький тобі супермаркет!

– Та от його нема…

– Перевірмо другий поверх!

Сходами біля кухні ми піднялися нагору. На півдорозі сходи раптом якось дивно повертали вбік. Повітря на другому поверсі здавалося трохи іншим.

– Голова болить, – сказала подружка.

– Дуже?

– Та нічого… Не звертайте уваги. Я до цього звикла.

На другому поверсі містилися три спальні: ліворуч по коридору велика, а праворуч – дві менші. Ми почали заглядати в кожну з них по порядку. Меблів було як кіт наплакав, а порожнечу заповнювали сутінки. У великій кімнаті стояло двоспальне ліжко без матраца й туалетний столик із дзеркалом. На всьому лежав відбиток мертвого часу.

І тільки в маленькій спальні в глибині коридору залишилося щось від людини. Дбайливо прибране ліжко, неглибока вм’ятина на подушці, акуратно складена синювата піжама під подушкою. На тумбочці біля ліжка старомодна лампа, поряд книжка – роман Джозефа Конрада.

Поряд з ліжком стояв важкий дубовий комод. В його шухлядах лежали ретельно розкладені чоловічі светри, сорочки, шкарпетки і нижня білизна. Светри і сорочки зносилися, місцями навіть до дірок, але були з добротної тканини. Серед них я помітив і знайомі речі Пацюка. Сорочки тридцять сьомого розміру, штани – сімдесят третього. Будь-які сумніви щодо цього відпадали.

Під вікном стояли непоказні старомодні стіл і крісло. У шухляді стола я побачив дешевеньку авторучку, три чорнильні капсули й пачку паперу з конвертами. Папером з пачки ніхто не користувався. У другій шухляді валялася напівпорожня баночка з пігулками від кашлю і всякий дріб’язок. Третя шухляда була порожня. Ні щоденника, ні блокнота, ні записника з випадковими помітками – нічого не було. Здавалося, ніби все зайве хтось згріб і викинув, а те, що залишилося, поскладав з надмірною дбайливістю. Я провів пальцем по столу – на пучці лишився білий пил. Не дуже густий. Тижневої давності, не більше.

Я підняв подвійну раму вікна, що виглядало на пасовище, і навстіж розчинив віконниці. Чорні хмари пливли низько над землею. Вітер набирав сили – і під його поривами трава то гнулася, то піднімалася, а тому здавалося, ніби пасовище корчиться, як жива істота. Вдалині видніли берези, за ними – гори. Увесь цей краєвид майже нічим не відрізнявся від фотографії. Не було тільки овець.

Ми спустились у вітальню і всілися на дивані. Після короткого передзвону настінний годинник вибив дванадцяту. Поки не розтанув у повітрі останній удар, ми з подружкою мовчали.

– Що ж нам тепер робити? – запитала вона.

– Схоже, що залишається тільки чекати, – відповів я. – Ще тиждень тому Пацюк був тут. Навіть речі свої залишив. Отже, напевно, вернеться.

– Але якщо до того часу снігу навалить багато, нам доведеться тут зимувати. І до того ж відведений вам місячний строк закінчиться.

Подружка була права.

– А твої вуха нічого не приймають?

– Нічогісінько. Як тільки прислухаюся – голова починає боліти.

– Ну, то розслабмося і чекаймо повернення Пацюка! – сказав я.

Коротко кажучи, я не бачив іншого виходу.

Поки подружка готувала в кухні каву, я обстежив усі кутки просторої вітальні. Посередині стіни виднів справжній камін. Останнім часом його ніхто не використовував, але дбайливо підготував для того, щоб за бажанням у будь-який момент розпалити вогонь. З димаря впало до каміну кілька дубових листків. На випадок не дуже холодних днів, щоб не спалювати дров, призначалася гасова грубка. Стрілка гасоміру показувала, що бак повний.

Обік каміну тяглися вбудовані в стіну засклені стелажі, забиті силою-силенною старих книжок. Я зняв з полиць і перегорнув кілька з них: вони виявилися передвоєнними і нічого не вартими. Серед них нараховувалося чимало книжок з географії, природознавства, історії, філософії і політології, але всі вони годилися хіба для дослідження питання про те, що входило в базову освіту пересічного японського інтелігента сорок років тому. Траплялися і повоєнні видання подібної цінності. Випробування часом витримали тільки «Героїка» Плутарха, «Вибрані грецькі трагедії» і ще кілька романів. Принаймні з такими книжками ще можна було б перезимувати. Однак загалом таку кількість книжкового непотребу в одному приміщенні я побачив уперше в житті.

На сусідній полиці для творів мистецтва я побачив популярні у середині шістдесятих років настільні колонки, радіо-ламповий підсилювач і програвач. І тільки сотні дві старих платівок, з подряпинами, все ще зберігали свою цінність. Бо музика витримує випробування часом успішніше, ніж ідеї. Я увімкнув підсилювач, навмання вибрав платівку й опустив голку. Нет Кінґ Коул заспівав «На південь від кордону». Здалося, ніби вся кімната вмить заповнилася атмосферою п’ятдесятих.

На протилежній стіні було чотири вікна – на однаковій відстані між собою, з подвійними рамами і заввишки сто вісімдесят сантиметрів. У вікнах я побачив, як на пасовище падає сірий дощ. Дощова завіса погустішала – і далекі гори потонули в імлі.

Посередині дерев’яної підлоги, встеленої килимом завширшки і завдовжки метрів три, стояв столик, диван з кріслами для гостей і торшер. У самому кутку вітальні тулився масивний обідній стіл, укритий білястим пилом.

Кімната, нічого й казати, справді була порожня.

Ще на одній стіні я виявив непримітні двері, відчинив їх – й опинився у просторій коморі завширшки і завдовжки три метри, заваленій непотрібними меблями, килимами, посудом, спортивним знаряддям для гри в гольф, гітарою, матрацами, пальтами, альпіністськими черевиками і старими часописами. Серед усього цього мотлоху я побачив довідник для учня середньої школи і навіть радіокеровану модель літака. Все це були речі, вироблені від середини п’ятдесятих до середини шістдесятих.

Час у цьому будинку плив дивовижним чином. Так само, як ішов старомодний годинник у вітальні. Люди заходили сюди, коли їм заманеться, і, підтягуючи гирі, накручували годинник. Поки гирі опускалися, годинник вицокував секунду за секундою – і час плив. Коли ж люди залишали будинок, гирі спускалися до самої підлоги – і час зупинявся. Згустки застиглого часу лягали на підлогу ніби збляклі шматки чийогось життя.

Прихопивши в коморі кілька старих журналів про кіно, я вернувся у вітальню і взявся їх переглядати. В одному з них я знайшов анонс фільму «Аламо» – режисерського кінодебюту Джона Вейна, що, за словами автора статті, дістав всебічну підтримку самого Джона Форда. «Я, – заявляв Джон Вейн, – хочу створити прекрасний фільм, який залишився б назавжди в серці кожного американця». Однак боброва шапка зовсім йому не личила.

Подружка принесла з кухні каву, і ми взялися її пити, сидячи одне напроти одного. Краплі дощу уривчасто барабанили по вікнах. Час щораз густішав і, перемішуючись з холодною пітьмою, заповнював собою вітальню. Жовте світло електричної лампи розсипалося в повітрі, немов квітковий пилок.

– Втомилися? – спитала подружка.

– Та начебто… – відповів я, неуважно поглядаючи на краєвид за вікном. – Бо ми стільки набігалися – і раптом зупинка. Справді важко до цього звикнути. А головне – краєвид, зображений на фотографії, ми нарешті знайшли, однак ні вівці, ні Пацюка тут нема!

– Спробуйте поспати. А я тим часом приготую щось поїсти.

Вона принесла з другого поверху ковдру й накрила мене. Потім розпалила гасову грубку, вставила мені в рот сигарету і піднесла вогонь.

– Не занепадайте духом! Повірте, все буде якнайкраще!

– Дякую, – відповів я.

Вона зникла за дверима кухні.

Я залишився сам – і відчув, ніби тіло раптом обважніло. Двічі затягнувшись, я погасив сигарету, накрився ковдрою по саму шию і заплющив очі. Не минуло й кількох секунд, як я заснув.

5. Подружка залишає гори. Раптове відчуття голоду

Годинник вибив шосту, і я прокинувся. Лампа не горіла, кімнату оповили густі вечірні сутінки. Затерпло все – від нутрощів до пучок пальців. Здавалося, ніби вечірні сутінки, як чорнило, проникли крізь шкіру всередину тіла.

Дощ начебто вже перестав, було чути, як за вікном щебечуть нічні птахи. Полум’я гасової грубки кидало на білі стіни дивовижно витягнуті бліді тіні. Я встав з дивана, запалив торшер і, зайшовши на кухню, випив дві склянки холодної води. На газовій плиті стояла все ще трохи тепла сковорідка з тушкованим у сметані м’ясом. У попільничці стирчали два роздушені недокурки ментолових сигарет.

Я інстинктивно відчув, що подружка зникла, що її тут вже немає.

Я сперся руками об кухонний стіл і спробував зібрати думки.

Її тут більше немає– це незаперечний факт. Не умовивід, не припущення, а реальність. Про це свідчила сама порожнеча цього будинку. Порожнеча, якою я донесхочу наситився у своїй квартирі за два місяці після того, як дружина пішла з дому, а з подружкою ми ще не зустрілися.

На всякий випадок я піднявся на другий поверх, почергово обстежив усі три кімнати і заглянув у стінну шафу. Жодних слідів подружки. Зникли її дорожня сумка і куртка на пташиному пуху. Не було й альпіністських черевиків у сінях. Безсумнівно, вона пішла. Я обшукав усі місця, де вона могла залишити записку. Ніде записки не було. Судячи з того, скільки часу я спав, вона, напевне, вже спускається дорогою з гір.

Те, що вона зникла, ніяк не вкладалося мені в голову. Спросоння голова отупіла, та навіть якби вона була ясна, все одно суть навколишніх подій вже давно вийшла за межі мого розуміння. Коротко кажучи, мені нічого не залишалося, як піддатися потоку обставин.

Сидячи в задумі на дивані, я раптом відчув страшний голод. Чогось подібного у своєму житті я не зазнавав.

У кухні я спустився сходами у продуктовий погріб і відкоркував пляшку червоного вина. Занадто холодного, але приємного на смак. Я повернувся з погреба в кухню, нарізав хліба, начистив яблук. Поки розігрівалося тушковане м’ясо, я випив три склянки вина.

Коли м’ясо розігрілося, я поставив їжу і вино на стіл у вітальні й під «Зраду» в оркестровому виконанні Персі Фейса почав їсти. Скінчивши вечерю, я допив рештки кави і взявся розкладати пасьянс картами, знайденими на поличці каміну. Винайдена в Англії у дев’ятнадцятому столітті, ця гра тимчасово здобула популярність, але через свою надмірну хитромудрість дуже швидко вийшла з моди. За підрахунками одного математика, в середньому одноразовий успіх випадає на двісті п’ятдесят тисяч спроб. Я спробував тричі і, ясна річ, безуспішно. Потім, прибравши зі столу карти і посуд, я вирішив допити залишки вина у пляшці.

За вікнами висіла нічна темрява. Я зачинив віконниці і, влягшись на дивані, прослухав кілька старих тріскотливих платівок.

Чи повернеться Пацюк?

Може, й повернеться. Бо навіщо ж тоді запасатися харчами і паливом на всю зиму?

Однак це лише моє припущення.Можливо, що Пацюкові обридло сидіти в горах, і він спустився до міста або десь обзавівся дівчиною і вирішив жити, як усі смертні. І таке зовсім не виключалося.

Якщо ж це так, то моє становище незавидне. Ні вівці, ні Пацюка не знайдено. Скінчиться місячний строк – і виявиться, що той чоловік у чорному костюмі затягнув мене у справжні «Сутінки богів» [27]27
  «Сутінки богів» – остання частина опери Р. Вагнера «Кільце Нібелунгів».


[Закрыть]. Він зробить це, навіть не розуміючи навіщо. Така вже він людина.

Половина відведеного мені строку саме зараз минала. Другий тиждень жовтня – це пора, коли життя у місті найбільш схоже на міське. Якби всього цього не сталося, я, напевне, сидів би зараз в якомусь барі й, запиваючи віскі, вминав би омлет. Чудова година чудової пори року: за вікном надвечірні сутінки після дощу, у склянці на масивному дерев’яному прилавку вилискують скалки льоду, а час тече повільно, як річка на рівнині.

Поки я віддавався таким роздумам, мені почало здаватися, що в цьому світі є ще один я, і саме зараз в якомусь барі він задоволено попиває віскі. Що довше я про це думав, то щораз більше інший я здавався реальнішим, аж поки нарешті справжній я не перестав існувати.

Я трусонув головою і прогнав від себе ману.

За вікном стиха все ще перегукувалися нічні птахи.

Я піднявся на другий поверх і в одній маленькій кімнатці, якою не користувався Пацюк, улаштувався на нічліг. Ретельно складені матрац, простирадло й ковдру я знайшов у стінній шафі.

Меблі в моїй кімнаті виявилися такими ж, як у спальні Пацюка. Тумбочка біля ліжка, стіл, комод і торшер. Меблі старомодні, але міцні, виготовлені винятково з урахуванням їхнього практичного використання. Без жодної зайвої деталі.

З ліжка під вікном видніло пасовище. Дощ перестав падати, подекуди між густими хмарами з’явилися прогалини, а з них раз по раз визирав чарівний півмісяць і виривав з темряви навколишній краєвид. Здавалося, ніби прожектор висвічував дно глибокого моря.

Не роздягнувшись, я заліз у ліжко і довго дивився, як з’являлось і зникало у вікні пасовище. Незабаром на цю картину наклалася інша: я уявив собі, як самотня подружка, минає небезпечний поворот і спускається з гір. Коли й це зникло, мені примарилася овеча отара і Пацюк, зайнятий її фотографуванням. Однак за той час, поки місяць ховався і виринав з-за хмар, розтануло й таке видиво.

Після того під світлом торшера я взявся читати «Пригоди Шерлока Холмса».

6. Знахідка в гаражі. Роздуми посеред пасовища

Зграйка невідомих мені птахів, обсівши дерево сіінокі перед вхідними дверима будинку, немов прикраси на Різдвяній ялинці, щебетали з усієї сили. У промінні ранкового сонця навколишній світ виблискував вологою.

У старомодному, милому моєму серцю тостері я підсмажив хліб, на сковорідці – окату яєчню і випив дві склянки виноградного соку, знайденого в холодильнику. Без подружки я почувався самотнім, та мені здалося, що навіть те, що я можу відчувати самотність, уже давало мені надію на порятунок. Самотність – зовсім непогане почуття. Чимось схоже на затихле дерево, з якого спурхнули пташки.

Я вимив тарілку, зішкріб прилиплий до раковини яєчний жовток і цілих п’ять хвилин чистив зуби. Потім, після довгого вагання, поголився. На умивальнику я знайшов новісінький крем для гоління, станок «Жилет», зубну щітку з пастою, туалетне мило, лосьйон для шкіри та одеколон. Поряд на поличці лежав десяток дбайливо складених рушників різного кольору. Все було зроблено з акуратністю, властивою Пацюкові. На дзеркалі й на раковині не було жодної плямочки.

Щось подібне спостерігалося в туалеті та ванній кімнаті. Шви між кахельними плитками аж блищали – хтось відполірував їх до білого старою зубною щіткою і пральним порошком. З коробки ароматичних речовин у туалеті ширився запах джина з лимонадом, який подають в якому-небудь першокласному барі.

Я вийшов з туалету, сів на диван у вітальні і закурив першу ранкову сигарету. В рюкзаку лишилося три пачки «Ларку». Оце й усе. Коли вони скінчаться, нічого не залишиться, як кинути куріння. За такими думками я скурив ще одну сигарету. Вранішнє світло приємно радувало очі, сидіння на дивані здавалося розкішшю. Я незчувся, як минула година. Годинник розмірено вибив дев’яту.

І саме тоді я начебто здогадався, чому Пацюк наводив ідеальний порядок дома, відполіровував до білого кахель у туалеті, прасував сорочки і голився, не сподіваючись на зустріч з кимсь. Якщо в такому місці постійно не рухатися, то пропаде нормальне відчуття часу.

Я підвівся з дивана і, схрестивши руки на грудях, обійшов усю кімнату в пошуках хоч якогось заняття, але поки що ні до чого не додумався. Все, що вимагало прибирання, прибрав Пацюк. Навіть висока стеля була очищена від сажі.

«Ну, гаразд, – сказав я собі. – Найближчим часом щось придумаю».

А тим часом вирішив прогулятися навколо будинку. Погода видалася чудова. По небу, наче прочесаному щіткою, плило кілька продовгуватих білястих хмар, звідусіль линув пташиний щебет.

За будинком я помітив великий гараж. На землі перед двійчастими воротами лежав недокурок сигарети «Севен Старз». Цього разу він виявився порівняно старим: папір розлізся і назовні виступив фільтр. Я пригадав, що в будинку була одна-однісінька попільничка. Стара, без жодних слідів користування впродовж тривалого часу. Пацюк не курив. Я покачав недокурок на долоні й кинув його на попереднє місце.

Відсунувши важкий засув, я відчинив ворота гаража – всередині було просторо, сонячне світло, що проникало крізь щілини в дощаних стінах, вимальовувало на чорній долівці кілька чітких паралельних смужок. Пахло землею і бензином.

У гаражі стояв старий джип – «Тойота Лендкрузер». Ні на його корпусі, ні на шинах не було жодної грудочки болота. Бензину – майже повний бак. Я обмацав рукою там, де Пацюк звичайно ховав ключі від автомашини. Як я і сподівався, вони виявилися на місці. Я вставив ключ запалення, крутонув його – і двигун умить відгукнувся приємним гуркотом. Як завжди, Пацюк і цього разу показав себе здібним майстром… Я вимкнув двигун, поклав ключ на своє місце і, не встаючи з сидіння водія, оглянувся. Всередині автомобіля я не помітив нічого особливого. Лише карту автомобільних доріг, рушник і півплитки шоколаду. На задньому сидінні валявся моток дроту й величезні обценьки. Взагалі, як це не дивно для автомобіля Пацюка, задня частина салону була засмічена. Я відчинив задні двері, згріб рукою сміття з крісла і підніс його до світла, що пробивалося крізь дірку в дошці. Воно скидалося на жмутик чи то набивки, насмиканої з подушечки, чи то овечої вовни. Я добув салфетку, загорнув у неї сміття і заховав у нагрудну кишеню.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому Пацюк не скористався автомобілем. Те, що джип стоїть у гаражі, означало одне з двох: або він спустився з гір пішки, або взагалі нікуди не спускався. Однак, хоч трісни, в жодному випадку я не бачив здорового глузду. Ще три дні тому Пацюк міг спокійно проїхати гірською дорогою під кручею, але важко повірити, що, кинувши напризволяще свою оселю, він вештається по цьому плоскогір’ю і ночує під відкритим небом.

Відмовившись від спроб що-небудь зрозуміти, я замкнув гараж і подався на пасовище. Хоч скільки суши собі голову, а з беззмістовної ситуації не дійдеш до змістовного висновку.

Сонце підбивалося щораз вище, і над пасовищем почала підніматися пара. В її серпанку далекі гори тьмяніли і втрачали обриси. По всій рівнині розпливався запах трави.

По мокрій траві я дійшов до середини пасовища. І саме там побачив стару зужиту автомобільну шину. Гума зовсім вицвіла і потріскала. Я сів на неї й оглянувся навколо. Будинок, з якого я сюди прийшов, здавався білою скелею, що випинається на морському березі.

Сидячи на старій автомобільній шині один-однісінький серед пасовища, я пригадав змагання з плавання на далекі відстані між островами, в яких у дитинстві я часто брав участь. Пропливши майже половину дистанції, я зупинявся і, тримаючись на плаву, оглядав навколишній краєвид. Відчуття завжди було незвичне. Здавалося дивним, що перебуваю на однаковій віддалі від двох клаптів землі, що десь там далеко і зараз люди зайняті своїми буденними справами. Та найбільшою дивовижею було те, що у своїй діяльності суспільство легко обходилося без мене.

Після п’ятнадцяти хвилин роздуму на автомобільній шині я повернувся до будинку і, вмостившись на дивані у вітальні, читав далі «Пригоди Шерлока Холмса».

О другій прийшов Чоловік-Вівця.

7. І прийшов Чоловік-Вівця

Як тільки годинник вибив другу, у двері постукали. Спочатку двічі, згодом – тричі.

Минула якась хвилина, поки я це збагнув. Бо мені й на думку не спадало, що хтось може постукати у двері цього будинку. Пацюк зайшов би без стуку – це ж його власна оселя. Вівчар стукнув би один раз і, не чекаючи відповіді, відчинив би двері. А подружка?.. Ні, вона цього не робила б, а нишком пробралася б у кухню з чорного ходу і пила б там каву. Вона не з тих, що стукають у парадні двері.

Я відчинив двері – переді мною стояв Чоловік-Вівця. Не виявляючи найменшого зацікавлення ні відчиненими дверима, ні мною, який їх відчинив, Чоловік-Вівця вп’явся поглядом у поштову скриньку, прибиту до стіни на відстані метрів двох від дверей, наче у щось незвичайне. Зростом він був трохи вищий від поштової скриньки. Метрів з півтора, до того ж, сутулий і кривоногий.

Крім того, поріг, на якому я стояв, виступав над рівнем землі сантиметрів на п’ятнадцять, а тому здавалося, наче я дивлюся на когось з вікна автобуса. Ніби геть-чисто нехтуючи моєю перевагою, Чоловік-Вівця повернувся до мене боком і ні на мить не відривав очей від поштової скриньки. Звісно, в ній не було нічого.

– Зайти можна? – не обертаючись до мене, скоромовкою запитав він. В його голосі відчувалося роздратування.

– Будь ласка, – відповів я.

Чоловік-Вівця зігнувся і спритно розв’язав шнурки альпіністських черевиків. Вони були вкриті засохлою грязюкою, як торт шоколадом. Роззувшись, Чоловік-Вівця взяв по черевику в кожну руку і звичними рухами вдарив одним об одного. Грязюка хоч-не-хоч обсипалася на землю. Потім з таким виглядом, ніби йому відомо, де в будинку що лежить, він сунув ноги в капці і, потрюхикавши через вітальню, задоволено вмостився на дивані.

Увесь, з голови до ніг, він був в овечій шкурі. Така одежа сиділа на його присадкуватому тілі як улита. Баранячі ніжки були саморобними. Як і ковпак, що закривав голову. По обидва боки ковпака стирчали плоскі вуха, мабуть, підтримувані в горизонтальному положенні зсередини дротом. Шкіряна маска, яка закривала верхню половину обличчя, рукавиці і шкарпетки – все, один в один, було чорним. Від шиї до промежини збігала застібка-блискавка – щоб можна було легко шкуру роздягати й одягати.

На грудях я побачив кишеню, також з блискавкою, для сигарет і сірників. Чоловік-Вівця вийняв сигарету «Севен Старз», прикурив від сірника і голосно зітхнув. Я приніс з кухні чисту попільничку.

– Охота випити чогось хмільного! – сказав гість. Я знову пішов на кухню і вернувся звідти з півпляшкою «Фор Розіз», двома склянками та шматками льоду.

Ми змішали, кожен для себе, віскі з льодом і, не чаркуючись, випили. Поки склянка не спорожніла, Чоловік-Вівця безперестанку щось бурмотів. Щоразу, коли його недоречно довгий ніс сопів, ніздрі роздувалися так, наче птах розправляв крила. Очі в прорізах маски, здавалось, не знаходили спокою і нишпорили в просторі навколо мене.

Осушивши склянку, Чоловік-Вівця начебто трохи опам’ятався. Погасивши сигарету, засунув пальці обох рук під маску і почав терти повіки.

– Вовна в очі попала, – сказав він.

Не знаючи, що відповісти, я мовчав.

– Ти прибув сюди вчора вранці, правда? – не перестаючи терти повіки, сказав Чоловік-Вівця. – Ми все бачили.

Він долив у склянку віскі з наполовину розталим льодом і, не розмішуючи, випив ковток.

– А пополудні жінка пішла.

– І це ти бачив?

– Не тільки бачили, а самі її спровадили.

– Спровадили?

– Ага. Заглянули в кухню і сказали: «Вам краще піти звідси».

– Чому?

Чоловік-Вівця насупився і замовк. Напевне, вважав таке запитання до себе недоречним. Однак, поки я думав, як спитати його по-іншому, в його очах поволі зажевріло зовсім інше світло.

– Жінка повернулася в готель «Дельфін», – сказав він.

– Це вона так сказала?

– Нічого вона не казала. Просто повернулась у готель «Дельфін» та й усе.

– Звідки ти це знаєш?

Чоловік-Вівця нічого не відповів. Поклав руки на коліна і мовчки втупився у склянку на столі.

– Отже, вона повернулася в готель «Дельфін»? – перепитав я.

– Ага. Готель «Дельфін» – непоганий готель. Вівцями пахне, – сказав Чоловік-Вівця.

Ми знову замовкли. Уважно придивившись, я побачив, що овеча шкура на гостеві страшно брудна, а вовна збилася в ковтуни.

– І вона нічого не просила переказати, коли відходила?

– Ні-і… – і Чоловік-Вівця похитав головою. – Жінка нічого не казала, а ми не питали.

– Ти сказав їй: «Тобі, жіночко, краще піти!» – і вона мовчки послухалася, чи не так?

– Саме так. Вона сама хотіла піти, а тому ми їй сказали, щоб ішла.

– Але ж вона прибула сюди з власної волі!

– Брехня! – заперечив гість. – Жінка хотіла піти звідси, але хтось їй морочив голову, і вона вагалася. А тому ми самі її спровадили! Не сумніваюсь, це ти її морочив!

Чоловік-Вівця встав з дивана і гупнув долонею правої руки об стіл. Склянки з віскі відскочили вбік сантиметрів на п’ять.

Якусь мить гість завмер у такій позі; потім полум’я в його очах згасло – і він знесилено опустився на диван.

– Це ти її заморочив, – повторив він, цього разу вже тихо. – Як тобі не соромно! Ти нічого не розумієш. Думаєш тільки про себе.

– По-твоєму, вона не повинна була сюди приходити?

– Саме так! Не повинна була сюди приходити. А ти думав тільки про себе.

Розлігшись на дивані, я потягував віскі.

– Ну, гаразд. Хоч би там що, а все вже скінчилося, – сказав Чоловік-Вівця.

– Скінчилося?

– Ту жінку ти вже ніколи не побачиш.

– І це тому, що я думав тільки про себе?

– Так! Ти думав тільки про себе. Ось за це й розплачуєшся.

Чоловік-Вівця встав, підійшов до підвіконня і, легко, однією рукою, піднявши важенну раму, вдихнув свіжого повітря. Що й казати, силач.

– У такий погідний день вікна треба відчиняти, – сказав Чоловік-Вівця. Потім обійшов половину кімнати, зупинився перед стелажами і, сплівши руки на грудях, взявся розглядати спинки книжок. Ззаду з-під його шкури витикався маленький хвостик. Здавалося, ніби це справжнісінька вівця встала на задні ноги.

– Я шукаю свого друга, – сказав я.

– Он що, – відповів він байдуже, все ще повернувшись до мене спиною.

– Якийсь час він тут жив. Ще тиждень тому.

– Не знаємо!

Чоловік-Вівця зупинився перед каміном і швидко перетасував колоду карт.

– А ще я розшукую вівцю із зіркою на спині, – сказав я.

– Ніколи не бачили! – відповів Чоловік-Вівця.

І все ж таки було ясно, що він щось знає про Пацюка і про вівцю. Занадто вдаваною була його байдужість. Занадто швидкою відповідь і неприродною інтонація.

Я змінив тактику: позіхнув, удаючи, ніби зовсім утратив до нього цікавість, і почав перегортати книжку, що лежала на столі. Чоловік-Вівця, здавалось, трохи занервував і знову сів на диван. Якийсь час він сидів мовчки, дивлячись, як я читаю книжку.

– А що, книжки читати – цікаво? – запитав він.

– Ага, – коротко відповів я.

Чоловік-Вівця знову вичікував. А я і далі читав книжку, не звертаючи на нього уваги.

– Вибачте, що ми оце недавно так грубо з тобою розмовляли… – тихо сказав він. – Таке буває іноді, коли вівця й людина в мені буцають одне одного… Та ми зовсім не хотіли тебе образити. Крім того, ти нам дорікнув, а тому…

– Та нічого, – заспокоїв я.

– А того, що ти вже ніколи не побачиш ту жінку, нам справді жаль. Та в цьому ми не винні.

– Ага…

З кишені рюкзака я добув три пачки «Ларку» і передав Чоловіку-Вівці. Схоже, що це його трохи здивувало.

– Дякую! Таких ми ще не курили. А тобі що, не треба?

– Я кинув курити, – відповів я.

– О, це правильно! – і він переконливо кивнув головою. – Від сигарет тільки шкода здоров’ю.

Чоловік-Вівця обережно запхав коробки сигарет у нарукавну кишеню. Вона роздулася, набравши квадратної форми.

– Мені будь-що треба зустрітися зі своїм другом. Заради цього я й пришов з такої далечі…

Чоловік-Вівця кивнув.

– Те ж саме стосується вівці.

Чоловік-Вівця кивнув.

– Але ти, здається, нічого про це не знаєш, правда?

Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Саморобні вуха загойдалися. Однак цього разу заперечення було набагато слабшим, ніж раніше.

– Місцевість тут прекрасна! – змінив тему розмови Чоловік-Вівця. – Чудові краєвиди, чисте повітря. Гадаю, тобі також подобається.

– Прекрасна! – погодився я.

– А взимку – чиста благодать. Навколо видно тільки сніг, все замерзає. Звірі впадають у сплячку, людей – ні душі.

– Ти тут давно?

– Ага.

Я вирішив ні про що більше не розпитувати. Чоловік-Вівця поводився, як дика тварина. Трохи наблизишся – дає драла, почнеш відходити – підкрадається ближче. Якщо вже я збираюсь затриматися тут надовго, то нема чого спішити. Не треба шкодувати часу, а поволі все вивідати.

Чоловік-Вівця лівою рукою стягував – по черзі, починаючи з великого пальця, – чорну рукавичку на правій. Після кількох таких посмикувань рукавичка сповзла – і показалася загрубіла смаглява кисть. Невелика, але м’язиста, із шрамом від давнього опіку, що тягнувся від великого пальця до середини тильної сторони долоні.

Чоловік-Вівця уважно роздивлявся спочатку тильну сторону долоні, а потім – саму долоню. І робив це він точнісінько так, як колись Пацюк. Та Чоловік-Вівця не міг бути Пацюком. Бо навіть зростом вони відрізнялися – сантиметрів на двадцять.

– Ти залишишся тут надовго? – спитав Чоловік-Вівця.

– Та ні. Поїду, як тільки знайдеться друг або вівця. Я ж заради цього сюди прибув.

– Взимку тут добре, – повторив Чоловік-Вівця. – Сніг усюди білий-білісінький – аж блищить. І все-все замерзає.

Чоловік-Вівця захихикав, і його великі ніздрі ще більше роздулися. З рота виглянули брудні зуби. На місці двох передніх видніла діра. Ритм його думок чомусь був нерівний, а тому здавалося, ніби повітря в кімнаті то розширюється, то стискається.

– Ну, я скоро піду, – раптом сказав Чоловік-Вівця. – Дякую за сигарети.

Я мовчки кивнув.

– От було б добре, якби швидко знайшовся твій друг або вівця, чи не так?

– Ага, – відповів я. – Якщо раптом щось дізнаєшся, дай знати. Добре?

Чоловік-Вівця якийсь час мулявся так, наче йому незатишно в цьому світі.

– Гаразд. Дамо знати, – пообіцяв він.

Я ледве стримався, щоб не розсміятися. З усього було видно, що Чоловік-Вівця – нікудишній брехун.

Чоловік-Вівця натягнув рукавиці і підвівся.

– Ми ще прийдемо. Може, через кілька днів, а таки прийдемо, – сказав він, і його очі потьмяніли. – Сподіваюсь, клопоту тобі не завдамо?

– Звичайно, ні, – поспішив я захитати головою. – Обов’язково хотів би з тобою зустрітися.

– Ну, тоді прийдемо, – сказав він і хряснув за собою дверима. Овечий хвостик мало не прищемило, та, на щастя, якось обійшлося.

Крізь щілини у віконницях я бачив, як Чоловік-Вівця зупинився перед будинком і знову витріщився на облізлу білу поштову скриньку. Як усім тілом крутонувся, щоб припасувати до себе овечу шкуру, і мерщій подався через пасовище до лісу на сході. Як гойдалися, немов трамплін після стрибка у воду, його горизонтально відстовбурчені вуха. Чоловік-Вівця, поступово віддаляючись, перетворився у білясту цятку, а потім нарешті розтанув між стовбурами беріз.

Чоловік-Вівця зник, а я ще довго дивився на пасовище і березову діброву. Що довше я дивився, то щораз більше сумнівався в тому, чи Чоловік-Вівця щойно сидів у цій кімнаті.

Однак на столі залишилася пляшка з-під віскі і недокурки сигарет «Севен Старз», а навпроти на дивані – кілька овечих волосинок. Я порівняв їх із жмутиком вовни, знайденим на задньому сидінні «Лендкрузера». Повний збіг.

Щоб дати лад своїм думкам, після відходу Чоловіка-Вівці я взявся готувати на кухні гамбурзький біфштекс. Дрібно нарізав і підсмажив на сковорідці цибулю, потім вийняв з холодильника кусень яловичини, розморозив його і пропустив через м’ясорубку.