Текст книги "Погоня за вівцею"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

3. Автомобіль та його водій (2)

– Повертаєте у фірму? Чи їдемо кудись-інде? – спитав водій. Той самий, який привіз мене сюди, але тепер трошки привітніший. Напевне, в нього вдача така – легко сходитися з людьми.

З насолодою розсівшись на просторому сидінні, я подумав, куди мені краще податися. Повертатися у контору я не збирався. Від одної думки про те, що доведеться щось пояснювати, заболіла голова. Я навіть не уявляв собі, як мав би це зробити. А крім того, у мене відпустка. Однак і їхати відразу додому не хотілося. Мені здавалося, що перед тим, як повертатися додому, бажано подивитися на нормальний світ, по якому нормально ходять на своїх двох нормальні люди.

– Сіндзюку [15]15
  Сіндзюку – один з районів Токіо, а також станція метро.


[Закрыть], західний вихід, – сказав я.

Наближався вечір і, мабуть, тому дорога до Сіндзюку була страшно переповнена. В якийсь момент автомобіль майже перестав рухатися – здавалося, став на якір, мов судно. І лише іноді він пересувався на декілька сантиметрів, наче підхоплений якоюсь хвилею. Я почав думати про швидкість обертання Землі. Цікаво: скільки кілометрів за годину пролітає оце шосе в космічному просторі? Я спробував у голові підрахувати, але так і не збагнув, рухається воно швидше від «кавових чашок» у парку розваг чи ні. Взагалі ми багато чого не розуміємо в цьому світі. Нам лише здається, що розуміємо. Якби прилетіли інопланетяни і запитали: «Слухай, з якою швидкістю обертається екватор?» – я страшно розгубився б. Мабуть, я навіть не зумів би пояснити їм, чому після вівторка настає середа. Вони сміялися б з мене? Я тричі прочитав «Братів Карамазових» і «Тихий Дон». І навіть «Німецьку ідеологію» один раз. Я пам’ятаю число «пі» до шістнадцятого знаку після коми. І все одно вони з мене сміятимуться? Мабуть, сміятимуться. Умруть від сміху.

– Музику послухаєте? – запитав водій.

– Якщо можна, – відповів я.

І залунала всередині автомобіля балада Шопена. Атмосфера стала урочистою, як на церемонії одруження.

– Слухайте, – спитав я водія, – а ви знаєте число «пі»?

– Ви маєте на увазі 3,14…?

– Саме так. І скільки знаків після коми можете пригадати?

– Тридцять чотири пам’ятаю, – просто сказав водій.

– Тридцять чотири?!

– Чого б ні, якщо є один простий спосіб запам’ятати… А що?

– Та нічого, – пригнічено відповів я. – Байдуже.

Поки якийсь час ми слухали Шопена, автомобіль просунувся ще на кілька десятків метрів уперед. Водії автомобілів і пасажири автобусів навколо нас дивилися на наш лімузин, як на якесь чудовисько. Навіть знаючи, що крізь його вікна, зроблені із спеціального скла, ззовні нічого не видно, під чужими пильними поглядами я почувався не дуже затишно.

– Ого, який страшний затор! – сказав я.

– Авжеж, – погодився водій. – Але так само, як після ночі настає ранок, скінчиться колись і ця дорожня перешкода.

– Правду кажете, – сказав я. – Та хіба це вас не дратує?

– Звичайно, і дратує, і завдає прикрощів. Особливо коли поспішаєш – мимоволі починаєш нервуватися. Однак я намагаюсь завжди думати, що все це – випробування для нас. Інакше кажучи, що нервування – визнання своєї поразки.

– Усе це звучить як релігійне пояснення дорожніх заторів…

– Так я ж християнин. До церкви, щоправда, не ходжу, але в душі – давно християнин.

– Он що-о-о! – протягнув я. – Та чи немає суперечності в тому, що християнин служить водієм у вожака правих?

– Шеф – чудова людина. Серед тих, кого я в житті зустрічав, він для мене – другий після Бога.

– То ви і з Богом зустрічалися?

– Звичайно. Щовечора розмовляю з Ним по телефону.

– Але ж… – почав я і розгубився. У голові наставав безлад. – Але ж якщо всі почнуть телефонувати Богові, лінія може виявитися зайнятою, хіба ні? Скажімо, як телефонний номер довідкового бюро пополудні.

– О, цим не треба перейматися. Бог всюдисущий. Навіть якщо Йому одночасно зателефонує мільйон людей, Він говоритиме з кожним окремо.

– Я цього не зовсім добре розумію. Та хіба це загальновизнане тлумачення? Так би мовити, з теологічного погляду.

– Я – радикал. А тому не в ладах з церквою.

– Зрозуміло, – сказав я.

Автомобіль просунувся ще на метрів п’ятдесят. Я затиснув у губах сигарету і вже збирався прикурити, як раптом уперше помітив, що тривалий час тримаю в руці срібну запальничку – ту саму, виробництва фірми «Дюпон», з овечою емблемою, яку мені показував секретар Шефа. Я мимоволі забрав її із собою і тепер вона лежала в моїй долоні настільки звично, що здавалося, була тут від самого мого народження. Це була бездоганна річ як на вагу, так і на дотик. Подумавши трохи, я вирішив залишити її собі. Бо хто ж бідкатиметься, якщо загубить запальничку чи що? Я кілька разів відкривав-закривав кришку, прикурив – і засунув запальничку в кишеню. Натомість у кишеньку на дверцятах автомобіля кинув свою стару, фірми «Біґ».

– Кілька років тому я дізнався від Шефа, – раптом сказав водій.

– Що?

– Телефонний номер Бога.

Я тихо зітхнув. Невже я збожеволів? А, може, вони?

– Шеф тільки вам по секрету сказав?

– Саме так. Тільки мені і то під великим секретом. Чудова людина… А що, ви теж хочете знати?

– Якщо можна, – відповів я.

– Тоді слухайте. Токіо, 945…

– Стривайте! – попросив я і, добувши ручку із блокнотом, записав номер. – А таким, як я, можна давати?

– Можна. Давати кожному не годиться, але ж ви, здається, порядна людина.

– Спасибі за добре слово, – сказав я. – Однак про що, власне, можна говорити з Богом? До того ж, я не християнин…

– Гадаю, це не так важливо. Можете щиросердо розповісти про те, що вас хвилює і мучить. Бог не нудьгуватиме і не глузуватиме з вас, навіть якщо скажете якусь нісенітницю.

– Дякую. Я зателефоную.

– От і добре! – сказав водій.

Автомобіль плавно наддав швидкості – і спереду почали з’являтися хмарочоси Сіндзюку. Решту дороги ми проїхали мовчки.

4. Кінець літа й початок осені

Коли автомобіль прибув до станції Сіндзюку, місто вже поринуло в легку темно-синю вечірню темряву. Віщуючи кінець літа, верткий вітер шмигав між будинками і колихав спідничками дівчат, які поверталися з роботи. Підбори їхніх босоніжок вистукували своє «цок-цок-цок» на кахельних плитках тротуару.

Я піднявся на верхній поверх висотного готелю, зайшов у просторий бар і замовив банку «Хайнекена». Поки принесли пиво, минуло хвилин десять. Увесь цей час я сидів у кріслі, підперши щоку рукою і заплющивши очі. У голові не було жодної думки. При заплющених очах я почув шум – наче сотні карликів підмітали в голові віниками. Час минав, а вони не збиралися закінчувати свою роботу. І ніхто з них навіть не думав користуватися совком.

Принесли пиво – і я за двома ковтками спорожнив банку. Потім з’їв усю тарілочку арахісу. Шурхоту віників уже не було чути. Я зайшов у телефонну кабіну поряд з касою і спробував зателефонувати до своєї подружки з чудовими вухами. Однак її ніде не було. Напевне, вийшла кудись повечеряти. Вона ніколи не харчувалася вдома.

Я набрав номер своєї колишньої дружини, але після другого дзвінка передумав і поклав трубку. Як добре подумати, то я не мав про що з нею говорити, а до того ж, не хотів чути звинувачень у бездушності.

Більше не було кому дзвонити. Серед десяти мільйонів людей, які вешталися по місту, я міг поговорити по телефону лише з двома. Крім того, одна з них – моя колишня дружина. Я поклав десятиієнову монету в кишеню і вийшов з кабіни. А тоді в офіціантки, що проходила мимо, замовив дві банки «Хайнекена».

День закінчувався. Здавалося, що такого беззмістовного дня в моєму житті не було ні разу. Адже останній день літа мав би вирізнятися хоч якоюсь своєю принадою. Однак цей минав, немов у собаки на шворці, якого смикають у всі боки. За вікном розпливалася холодна пітьма початку осені. Повсюди на землі тяглися ряди жовтих міських ліхтарів. Зверху здавалося, ніби вони так і ждуть, щоб по них хтось пройшовся ногами.

Принесли пиво. Відкривши першу банку, я згріб у жменю зернята арахісу з другої тарілочки і заходився їсти їх одне за одним. За сусіднім столом четверо літніх жінок, які поверталися з уроків плавання, про щось теревенили, попиваючи різнобарвні тропічні коктейлі. Один офіціант стояв нерухомо, як стовп, і лише голову повертав, щоб позіхнути. Інший пояснював меню американському подружжю середніх літ. Я з’їв увесь арахіс і висушив третю банку пива. Після третьої банки пива робити не було чого.

Із задньої кишені «лівайсів» я витягнув конверт, відкрив його і взявся рахувати одну за одною десятитисячні банкноти. Обгорнута паперовою стрічкою пачка новісіньких банкнот скидалася швидше на колоду карт. Не встиг я дорахувати до половини, як різко заболіли руки. На цифрі дев’яносто шість підійшов офіціант, прибрав порожні банки і спитав, чи принести ще пива. Не відриваючись від банкнот, я мовчки кивнув. Здавалося, офіціантові байдуже, що я рахую купу грошей.

Коли, нарахувавши сто п’ятдесят банкнот, я вклав пачку в конверт і запхав у кишеню джинсів, принесли пиво. Я розправився ще з однією тарілочкою арахісу. І після того задумався: чого це я такий ненаситний? Відповідь була тільки одна: я зголоднів. Якщо подумати, то на сніданок я з’їв лише шматок фруктового кексу.

Я покликав офіціанта і попросив показати меню. Омлетів не виявилося, а були бутерброди. Я замовив бутерброд з огірком і сиром. На додачу мені запропонували картопляні чіпси і квашені огірки. Від чіпсів я відмовився, а квашених огірків попросив дві порції. Потім запитав, чи немає в них гострозубців для обрізання нігтів. Звісно, гострозубці в них знайшлися. Чого тільки немає в барах готелів! Одного разу в такому барі я навіть позичив французько-японський словник.

Я поволі пив пиво, поволі розглядав нічний краєвид, поволі обрізував нігті над попільничкою, ще раз подивився за вікно і відполірував нігті. І так до пізньої ночі. Взагалі-то я вже сягнув ветеранського рівня у тому, як згаяти час у великому місті.

З гучномовця, вмонтованого у стелю, вигукували моє ім’я. Спочатку воно не здавалося моїм. Через кілька секунд після того, як оголошення скінчилося, я поступово почав усвідомлювати, що сказані слова чимось дотичні до мого імені, аж поки нарешті в моїй голові воно справді-таки стало моїм.

Я подав знак рукою – й офіціант приніс мені радіотелефон.

– Плани трохи змінилися, – сказав знайомий голос. – Стан Шефа раптом погіршав. Часу вже не лишилося. А тому скоротився ліміт часу і для тебе.

– Який він тепер?

– Один місяць. Більше чекати ми не зможемо. Якщо впродовж місяця вівця не знайдеться – тобі кінець. Тобі вже не буде куди повертатися.

«Місяць!» – забриніло в моїй голові. Однак у ній був такий безлад, що загубилося правильне уявлення про час. Здавалося, що вже не важливо, скільки місяців – один чи два. Хіба не однаково, якщо взагалі немає критеріїв щодо часу, потрібного для пошуку вівці?

– Як це ви дізналися, де я? – здивувався я.

– Нам відомо практично все, – відповів секретар Шефа.

– Крім того, де шукати вівцю, – сказав я.

– Саме, так, – відповів він. – В усякому разі, швидко ворушися і не марнуй часу. Раджу тобі не забувати, в якому становищі ти опинився. Бо ти сам винен, що загнав себе в нього.

Це була чиста правда. Вийнявши з конверта першу десятитисячну банкноту, я оплатив рахунок і спустився ліфтом на землю. Як і раніше, по землі ходили нормально, двома ногами, нормальні люди, але від такої картини мені вже не могло полегшати на душі.

5. 1: 5000

Повернувшись додому, я виявив у поштовій скриньці разом з вечірньою газетою три конверти. В одному містилося банківське повідомлення про залишок на рахунку, у другому – запрошення на явно нудну вечірку, а в третьому – рекламний листок центру старих автомобілів. «Якщо продасте старий і натомість купите новий автомобіль вищого класу, то ваше життя посвітлішає» – було написано в листку. «Обійдуся без ваших порад!» – подумав я. Всі три листи склав докупи, розірвав навпіл і жбурнув у кошик для сміття.

Я добув з холодильника сік, налив його у склянку і сів пити за кухонним столом. На столі лежала записка від подружки. «Іду їсти, повернуся не пізніше 9.30». Електронний годинник на тому ж столі показував дев’ять тридцять. Поки я дивився на нього, на ньому з’явилася цифра тридцять один, а трохи пізніше – тридцять два.

Надивившись донесхочу на годинник, я роздягся, заліз під душ і вимив голову. У ванній кімнаті було чотири види шампунів і три – освіжувачів волосся. Бо щоразу, коли подружка ходила до супермаркету, накуповувала всякого дріб’язку. Як тільки зайду у ванну кімнату – відразу побачу щось нове. Самого крему для гоління я нарахував аж чотири види, а зубної пасти – п’ять. Якщо б поставити їх одне за одним, то вийшов би довжелезний ряд. Коли я вибрався з ванни, натягнув на себе шорти для бігу підтюпцем і футболку з короткими рукавами, липке відчуття неприємності зникло і настрій нарешті став бадьорим.

О десятій двадцять вона повернулася додому з пакетами в руках із супермаркету. У неї така звичка – ходити туди поночі. У пакетах були три щітки для підмітання, пачка скріпок і шість банок добре охолодженого пива. Мені знову доведеться його пити.

– Розмова була про вівцю, – сказав я.

– А я вам що казала? – відповіла подружка.

Вона вийняла з холодильника сосиски, підсмажила на сковорідці – і ми взялися їх уминати. Я з’їв три, вона – дві. Крізь кухонне вікно просочувався прохолодний нічний вітер.

Я розповів про те, що сталося в конторі, розповів про автомобіль, про садибу, про дивного секретаря, про гематому і про крижасту вівцю із зіркоподібною емблемою на спині. То була довга розповідь – коли вона скінчилася, стрілка годинника стояла на цифрі одинадцять.

– От такі справи, – підсумував я.

Навіть коли я закінчив розповідати, на її обличчі не було жодного подиву. Слухаючи мою розповідь, вона увесь час чистила свої вуха і кілька разів позіхнула.

– То коли вирушаємо?

– Вирушаємо?..

– Адже, здається, треба їхати шукати вівцю, хіба ні?

Засунувши палець у кільце, щоб відкрити другу банку пива, я завмер – і глянув на подружку.

– Нікуди я не поїду! – сказав я.

– Як не поїдете – будуть неприємності, чи не так?

– Нічого такого не буде. Зрештою, з фірми я вже давно збирався піти. Хоч би хто вставляв мені палиці в колеса, а таку роботу, яка мене прогодує, я завжди знайду. Та й навряд чи вони мене вб’ють.

Вона вийняла з коробочки паличку із свіжим тампоном і покрутила її в руках.

– Хіба це така важка справа? Коротко кажучи, вам доведеться знайти лише одну вівцю, чи не так? Це ж так цікаво!

– Та ніколи в житті мені її не знайти! Острів Хоккайдо набагато більший, ніж ти думаєш. Та й овець там сотні тисяч. Як же я розшукаю серед них одну-однісіньку вівцю? Це неможливо зробити! Навіть якщо в неї на спині зіркоподібне тавро.

– П’ять тисяч, – заперечила вона.

– Чого п’ять тисяч? – перепитав я.

– Овець на Хоккайдо. Сорок сьомого року їх було двісті сімдесят тисяч, а тепер залишилося всього-на-всього п’ять тисяч голів.

– Звідки ти це знаєш?

– Коли вас не було, я пішла до бібліотеки і все розізнала.

Я зітхнув.

– Бачу, тобі все на світі відомо.

– Нічого подібного. На світі набагато більше того, чого я не знаю.

– Гм-м-м, – промимрив я і, відкривши другу банку пива, розділив його на нас двох.

– В усякому разі, на Хоккайдо зараз лише п’ять тисяч овець. Згідно з державними статистичними даними. Ну що, трохи полегшало?

– Аніскільки! – відповів я. – П’ять тисяч чи двісті сімдесят тисяч – невелика різниця. Питання в тому, як на таких просторах знайти одну-однісіньку вівцю. Тим паче коли немає за що зачепитися.

– Як це немає? По-перше, є фотографія. По-друге – ваш товариш у тих краях. Гадаю, що як не одне, то друге може навести на слід.

– І те, й інше – надто туманні підказки. Краєвид на фотографії звичайнісінький. А що стосується Пацюка, то на його листі навіть штемпель годі розібрати.

Вона ковтнула пива. Я також.

– Ви що, не любите овець? – запитала вона.

– Навпаки – дуже люблю, – відповів я.

У голові знову починався безлад.

– Нікуди не поїду – це вже вирішено, – сказав я. Сказав, щоб переконати себе в цьому, але як слід не зумів.

– Кави вип’єте?

– Давай, – відповів я.

Вона прибрала зі стола порожні банки, поставила кип’ятити воду в чайнику. Поки вода закипала, вона слухала в сусідній кімнаті магнітофонні записи. Джоні Ріверз проспівав одну за одною пісні «Mіdnіght Specіal» і «Roll Over Beethoven», а потім – «Secret Agent Man». Вода закипіла – і вона, розливаючи окріп по чашках, підспівувала услід за «Johnny В. Goode». Увесь цей час я читав вечірню газету. Яка зворушлива сімейна ідилія! Якби не проблема вівці, ми, напевно, були б щасливі.

Поки магнітофон не клацнув, щоб сповістити про закінчення стрічки, ми мовчки пили каву і хрумали печиво. Я не переставав читати вечірню газету. Дочитав до кінця – і почав з початку. Десь стався військовий переворот, десь померла кінозірка, а ще десь показував свої акробатичні трюки кіт. Усі ці події ніяк мене не стосувалися. Тим часом Джоні Ріверз і далі співав свій старенький рок-н-рол. Коли стрічка скінчилася, я склав газету і глянув на подружку.

– Я і сам ще не знаю, як бути. Напевне, краще вже податися на пошуки вівці, навіть якщо вони виявляться марними, ніж сидіти без діла. Однак, з іншого боку, я не хочу, щоб мною командували, мене залякували та поштуркували.

– Але ж усі люди на світі більшою чи меншою мірою живуть під чиєюсь командою, залякуванням та поштуркуванням. І взагалі не можуть сподіватися на щось гідніше.

– Можливо, – сказав я після короткої паузи.

Вона мовчки й далі чистила свої вуха. Їхні пухкі мочки раз по раз визирали з-під волосся.

– Тепер на Хоккайдо чудово! Туристів мало, погода добра, а вівці всі на випасі. Прекрасна пора року!

– Мабуть, що так…

– А якби… – сказала вона, схрумавши останнє печиво. – А якби ви взяли і мене з собою, то, гадаю, я, напевне, стала б вам у пригоді.

– Навіщо здалися тобі пошуки цієї вівці?

– Бо я теж хотіла б її побачити.

– Але ж може статися так, що пошуки цієї нікудишньої вівці – марна затія. А я тебе в них затягну.

– Ну і що? Ваші клопоти – це мої клопоти, – і вона злегка всміхнулася. – Ви мені дуже подобаєтеся.

– Дякую, – сказав я.

– І це все?

Я відсунув складену газету на край стола. Легенький вітерець, що пробивався крізь вікно, розганяв дим від моєї сигарети.

– Чесно кажучи, вся ця історія мені чомусь не подобається. Тут є якась заковика.

– З чим?

– З усім, – відповів я. – Хоча загалом уся ця історія про вівцю настільки безглузда, що не варта ламаного гроша, її складові частини цілком переконливі і, до того ж, між собою добре узгоджуються. А проте враження від неї неприємне.

Вона мовчала і лише гралася гумовим кільцем для волосся, перекочуючи його сюди-туди по столі.

– А, крім того, навіть якщо я знайду ту вівцю, то що далі? Якщо вона і справді така особлива, як стверджує той секретар, то може статися, що я до кінця життя не виберуся з великої халепи.

– Але ж ваш друг уже давно в ній опинився, хіба ні? Бо якби це було не так, то він спеціально не прислав би вам такої фотографії.

Вона була права. Я викладав на стіл свої козирі – вона била їх одного за одним. Ніби читала всі мої ходи.

– Мабуть, таки доведеться їхати, – сказав я приречено.

Вона всміхнулася.

– Не сумніваюсь, що так буде краще і для вас. Гадаю, що вівця обов’язково знайдеться.

Вона дочистила вуха, загорнула тампон у паперову серветку і викинула у кошик для сміття. Потім взяла гумове кільце і, підібравши назад волосся, відкрила вуха. Мені здалося, ніби кімнату провітрили.

– Ходімо спати, – сказала вона.

6. Пікнік у неділю пополудні

Коли я прокинувся, була дев'ята ранку. У ліжку поряд зі мною її не було. Мабуть, вийшла перекусити та й пішла до себе додому. Жодної записки не залишила. Тільки у ванній кімнаті сушився її носовичок і нижня білизна.

Я вийняв з холодильника помаранчевий сік і випив. Підсмажив у тостері хліб триденної давності, що своїм смаком нагадував штукатурку. З вікна кухні було видно олеандр у сусідньому дворі. Хтось удалині вправлявся у грі на піаніно. Гра була схожа на біг униз ескалатором, який піднімається вгору. Вмостившись на телеграфному стовпі, беззмістовно воркували три товстих голуби. Та ні – може, вони вкладали якийсь зміст у своє воркування. Може, в них мозолі на лапках боліли, а тому вони не переставали туркотіти. Може, з їхнього погляду моє існування було беззмістовним.

Коли я проковтнув два шматки підсмаженого хліба, голуби зникли, залишивши у вікні тільки телеграфний стовп та олеандр. Був недільний ранок. У недільній газеті містилася кольорова фотографія коня, який перестрибує через живопліт. Блідий вершник у чорному кепі, сидячи на коні, своїм злим поглядом упивався у текст на сусідній сторінці. На ній докладно описувалися способи вирощення орхідей. У кожної із кількох сотень видів орхідей своя історія. В якихось країнах особи королівського роду віддавали життя заради орхідей. У статті стверджувалося, що орхідеї несуть у собі елемент фаталізму. Що в будь-якої речі є своя філософія і своя доля…

Завдяки тому, що я нарешті вирішив їхати у пошуках вівці, настрій у мене різко покращав. Здавалося, ніби життєва сила розлилася по всьому тілу й дійшла до кінчиків пальців. Уперше відтоді, як я переступив через двадцятирічну переломну вікову межу, я відчув такий настрій. Я склав посуд в умивальник, нагодував кота і набрав номер телефону чоловіка в чорному костюмі. Після шостого гудка той нарешті взяв трубку.

– Сподіваюсь, не розбудив, – сказав я.

– Не турбуйся. Я завжди встаю рано, – відповів він. – А що таке?

– Які газети ви читаєте?

– Усі центральні і вісім провінційних. Однак провінційні прийдуть аж під вечір…

– І ви їх повністю прочитуєте?

– Це – частина моєї роботи, – терпеливо відповів чоловік. – А що таке?

– І недільні читаєте?

– Звісно, і недільні читаю.

– А в сьогоднішньому випуску фотографію коня бачили?

– Еге ж, фотографію коня бачив.

– А вам не здається, що кінь і вершник думають про зовсім різні речі?

З телефонної трубки по кімнаті розлилася глибока тиша. Навіть дихання не було чути. Від такої тиші, здавалося, от-от заболять вуха.

– І з цієї причини ти подзвонив? – спитав чоловік.

– Та ні. Це – лише проста балачка. А хотілося б знайти спільну тему для розмови…

– У нас і так є про що поговорити. Скажімо, про вівцю, – і чоловік відкашлявся. – Пробач, але в мене немає стільки вільного часу, як у тебе. Ти не міг би коротко викласти суть справи?

– А справа ось у чому! – сказав я. – Коротко кажучи, я надумав відправлятися завтра на пошуки вівці. Довго вагався, але нарешті вирішив це зробити. Однак робитиму так, як сам захочу. І говоритиму так, як сам захочу. Я маю право балакати про все, що спаде на думку. А ще мені не хочеться, щоб за кожним моїм кроком хтось стежив і невідомі люди мною попихали… Ось що я мав на увазі.

– Ти неправильно уявляєш собі своє становища.

– І ви неправильно його собі уявляєте. Послухайте, що я вам скажу. Я цілу ніч думав про своє становище – і збагнув, що мені майже немає чого втрачати. З дружиною розлучився. З роботи хоч сьогодні готовий піти. Квартиру наймаю, а серед домашніх речей немає нічого пристойного. Вся моя власність – два мільйони ієн заощаджень, зужитий автомобіль і старий кіт. Одяг давно не модний, а платівки – ніби з антикварної крамниці. Ні слави, ні положення в суспільстві, ні успіху в жінок. Ні таланту, ні молодості. Базікаю всяку нісенітницю – і потім жалкую. Одне слово, як ви сказали, – посередність. То що ж я міг би втратити? Скажіть, якщо знаєте.

Мовчанка тривала досить довго. За той час я встиг відірвати нитку, що заплуталася під ґудзиком сорочки, і намалював кульковою ручкою тринадцять зірочок у записнику.

– У кожного є одна-дві речі, які він не захоче втратити. Є вони і в тебе, – промовив чоловік. – Розшукувати такі речі – наш фах. Можна бути певним, що в людини є щось схоже на точку рівноваги між жадобою і гордістю. Як у всіх твердих тіл – точка рівноваги. А усвідомлює вона її існування лише тоді, коли вже втратила її… – і на хвилину чоловік замовк. – Однак мова про це піде пізніше. А тепер я не хочу сказати, що не зрозумів суті твоєї запальної промови. З твоїми вимогами я вирішив погодитися. Я не збираюсь зайвий раз утручатися. Можеш робити так, як хочеш. Один місяць… Згоден?

– Згоден, – відповів я.

– Ну, тоді бувай!

І чоловік поклав трубку. Поклав так, що в мене на душі лишився гіркий присмак. І щоб прогнати його, я тридцять разів віджався від підлоги, двадцять разів присів, вимив посуд і виправ білизну, що зібралася за останні три дні. Відразу після цього поганого настрою наче й не було. Була прекрасна вереснева неділя. Літо кудись ділося як давній призабутий спогад.

Я надягнув нову сорочку, вліз у «лівайси» без жодної плямки кетчупу, натягнув на ноги однакові за кольором шкарпетки і причесався щіткою для волосся. Однак відчуття недільного ранку, яке я мав у сімнадцятирічному віці, не повернулося. Це ж зовсім природно. Хоч би що казати, роки взяли своє.

Я вивів із стоянки під будинком свій перестарілий фольксваґен і, відправившись на ньому до супермаркету, купив дюжину котячих консервів, коробку з піском для кота, дорожню бритву і нижню білизну. У кондитерській я сів за прилавок і, попиваючи каву, майже позбавлену смаку, закушував пампушками з корицею. У дзеркалі на стіні за прилавком, уминаючи пампушок, відбивалася моя фізіономія. Тримаючи надкушений пампушок у руці, якусь хвилину я придивлявся до себе. І мене зацікавило, що думають про мене інші люди, коли бачать моє обличчя? Та, звісно, мені не дізнатися, що там вони про мене думають. Я доїв пампушок, проковтнув рештки кави і вийшов надвір.

У туристичному бюро перед залізничною станцією я замовив два авіаквитки на завтра до Саппоро. Потім, уже всередині станції, придбав парусинову сумку на ремені й непромокального капелюха. Я оплачував покупки, витягуючи з конверта одну за одною десятитисячні банкноти, та, здавалося, їх не ставало менше. Скоріше навпаки – менше ставало мене самого. Ось якими бувають гроші в цьому світі. Їхнє зберігання дратує, а витрачання псує настрій, робить нещасним. Нестача ж породжує огиду до самого себе. А коли відчуваєш огиду до себе, хочеться їх витрачати. Та грошей більше немає. Немає і порятунку.

Сівши на лавку перед залізничною станцією, я скурив дві сигарети – і вирішив більше не думати про гроші. Пристанційну площу цього недільного ранку заповнили батьки з дітьми та молоденькі парочки. Окидаючи їх неуважним поглядом, я раптом пригадав, що сказала дружина перед розлученням – мовляв, чи не краще було обзавестися дітьми?.. Ясна річ, було б зовсім природним у моєму віці мати декількох дітей. Однак досить мені було тільки спробувати уявити себе батьком, як я занепадав духом. Мені здавалося, що в дитинстві я не хотів би мати такого, як я, батька.

Обхопивши обома руками пакети з покупками, я скурив ще одну сигарету, а потім, проштовхнувшись крізь людський натовп до стоянки супермаркету, скинув їх на заднє сидіння автомобіля. Поки на заправці мені в автомобілі міняли мастило і заливали бензин, я зайшов у найближчу книгарню і купив три томики книжкової серії. На це пішло ще дві десятитисячні банкноти, а кишеня заповнилася рештою дрібних грошей. Повернувшись додому, я висипав дрібні монети у скляну чашу на кухні і помив обличчя холодною водою. Мені здалося, ніби відтоді, як я прокинувся, минула ціла вічність, а насправді на годиннику не було ще і дванадцятої.

Подружка повернулася о третій пополудні. На ній була картата сорочка і гірчичного кольору бавовняні штани. На очах темні окуляри – настільки темні, що від одного погляду на них боліла голова. З її плеча звисала велика парусинова сумка – така, як у мене.

– Я вже зібралася в дорогу, – і вона поплескала долонею по напханій сумці. – Мабуть, подорож буде довга?

– Можливо, що так…

Не знімаючи окулярів, вона прилягла на старий диван під вікном і, втупивши погляд у стелю, курила ментолову сигарету. Я приніс їй попільничку, сів поряд і погладив її по волоссю. Кіт вистрибнув на диван і поклав морду разом з передніми лапами їй на щиколотку. Накурившись, вона сунула мені залишок сигарети в губи і позіхнула.

– Рада, що їдеш у подорож? – спитав я.

– Ага, дуже. Особливо – що разом з вами…

– Але нам не буде куди повернутися, якщо вівці не знайдемо. Хтозна, може доведеться тоді все життя мандрувати.

– Як ваш друг?

– Аякже. У певному розумінні ми з ним – обоє рябоє. Різниця лише в тому, що він утік з власної волі, а мене викинули силоміць.

Я сторчки загасив сигарету в попільничці. Кіт підвів голову, довго позіхнув і знову влігся по-старому.

– Ви вже зібрали речі? – спитала вона.

– Ще ні, зараз буду. Та й збирати особливо не було чого – білизна для переміни і туалетні аксесуари… До речі, й тобі не варто брати з собою такого великого багажу. Бо все, що нам потрібне, можна там купити. Грошей у нас аж надто багато.

– А мені так подобається! – сказала вона і хихикнула. – Яка ж це подорож без великого багажу?

– Невже?..

З відчиненого вікна долинало різке пташине щебетання. Такого щебетання я ніколи раніше не чув. Нова пора року привабила нових птахів. Я спіймав у долоню сонячний промінь, що падав на нас з вікна, і легенько поклав їй на щоку. У такій позі ми пролежали досить довго. Неуважним поглядом я спостерігав, як біляста хмарка пересувалася по небу від одного до другого краю вікна.

– Щось не так?.. – спитала вона.

– Може, тобі здаватиметься дивним те, що я скажу, але… У мене таке відчуття, ніби зараз – це зовсім не зараз. А я – не я. І що тут – це зовсім інше місце. Таке відчуття не покидало мене довго. Цілих десять років.

– Чому саме десять?

– Бо це схоже на вічність… Лише тому.

Вона засміялася, взяла кота на руки й обережно спустила його на підлогу.

– Обніміть мене…

Ми лежали в обіймах одне одного на дивані. Куплений у крамниці старих меблів диван, коли ми уткнулися в нього носом, відгонив старовиною. Її м’яке тіло розчинювалося в такому запаху. Воно було ніжне й тепле, мов призабутий спогад. Я обережно відсунув убік волосся – і торкнувся губами її вуха. Світ злегка затремтів. Світ став маленьким, зовсім крихітним. І час у ньому плив, як спокійний вітерець.

Я розстебнув ґудзики її сорочки, поклав свою долоню під її грудьми – і, не ворушачись, довго розглядав її тіло.

– Зовсім як жива, – сказала вона.

– Ти?

– Ага… Моє тіло і я сама.

– Правильно, – погодився я. – Ти справді як жива.

«Як тихо!» – подумав я. Навколо – жодного звуку. Всі, крім нас, кудись подалися святкувати першу неділю осені.

– Слухайте, мені так це подобається, – прошепотіла вона.

– Ага.

– Здається, ніби ми на пікніку. Так приємно.

– На пікніку?..

– Авжеж.

Я міцно обійняв її обома руками. Потім, відхиливши губами пасмо волосся, ще раз поцілував вухо.