Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Як важко жити людині, коли для неї все навколо стає байдужим, коли втрачається інтерес до життя!..

Туркенич майже два тижні жив у Краснодоні, але тільки сьогодні вперше вийшов з дому рано-вранці і повернувся увечері, стомлений і змучений.

Мати весь час турбувалася, чи не забрали його: мало хто може побачити і виказати. Заберуть у гестапо і розмовляти не будуть. Скільки людей уже в Краснодоні розстріляли…

Вона щохвилини виглядала у вікно, чи не йде син. «І навіщо він ходить, сидів би вдома»,– думала Фіона Іванівна.

– Ти б поговорив з Іваном,– сказала вона чоловікові,– не можна йому на люди виходити, час тепер такий. Хай би посидів дома, не піде ж він працювати зараз.

– Не бубни, про що не треба: «час, час»,– передражнив Василь Гнатович.– Він і сам добре знає, не маленький, знайде собі діло.

Ця розмова трохи заспокоїла Фіону Іванівну, а коли Ваня прийшов, вона й зовсім заспокоїлась. Туркенич не міг повірити в те, що фашисти довго господарюватимуть у місті. «Пройде небагато часу, і все зміниться,– думав він,– все буде, як раніше». Він вірив у це зараз так же твердо, як колись у дитинстві був переконаний, що ніколи не помре, житиме набагато довше, аніж найстаріші вікові дуби на берегах Північного Дінця. «А може і це така ж дитяча самовпевненість, як і безсмертя? Але ні! Ось Пилипович – який ста-резний, а й він не втратив віри в те, що побачить перемогу. А от сам я щось трохи розкис». І він спробував посміхнутись, але губи скривилися у скорботну гримасу.

Втома давала про себе знати – адже він сходив немало кілометрів. Боліли ноги, ломило поперек. Хотілося спати, але в пам'яті спливали події минулого дня. Пустинний степ навколо Краснодона. Ніби мертві гігантські чудовиська, завмерли терикони шахт з деформованими від вибуху металевими копрами. А який похмурий вигляд відкрився, коли він сів на шматок обвітреної породи поряд з териконом біля шахти № 9…

Усе навколо сіре і безлюдне: ні зелені, ні життя, навіть будинки здавалися здалеку вимерлими. У місті було надзвичайно тихо. Воно здавалося зовсім іншим, незрозумілим для тих, хто звик до його бурхливого життя, до вогнів і диму шахт. День, і ніч, із року в рік шахти наповнювали місто шумом вагонеток, брязкотом лебідок, гудками паровозів, які спішно вивозили вугілля – чорне золото Донбасу. А тепер… все тихе і мертве… Можливо, ця гнітюча тиша й була головною причиною нудьги, що всі ці дні не давала йому спокою.

Та хіба тільки вона? А фронт… Що зараз там робиться? Де наші війська, де його бойові друзі?.. Скільки гострих, до болю гірких згадок поставало перед ним у ті хвилини, коли він сидів біля підніжжя терикону. Іван зовсім був відірваний од життя після розгрому їх батареї і поранення. Що було далі, що зараз на фронті, він не знав і не міг про це ні в кого запитати. Та він і боявся почути гірку правду, невідання ще давало йому надію: «Може, тепер все змінилося на краще!..»

Він згадав слова командира батареї Кострова, які глибоко запали йому в серце: «Ех, Ваню, ми дивимось з тобою на війну з дуже низенької вишки. Ти ж знаєш, що фронт розкинувся на багато тисяч кілометрів. А ми тут бачимо перед собою його невеличкий шматочок. Уяви собі великий будинок. Якщо з його стіни витягнути одну або кілька цеглин, утвориться невеличка дірка, добре помітна, коли стояти поряд. А відійдеш вбік на сотню кроків, і її вже не видно, а дім такий же, як і раніше. Так, зараз у стіні нашого будинку великий пролом, це видно навіть здалеку. Але все це поправиме, головне – не дати можливості ворогові ламати далі».

Згадуючи ці слова, Туркенич уявив собі багатоповерховий будинок із зяючим проломом у стіні. Що буде далі? Як хотілося почути, що ворога зупинили, що тепер наступають наші, так само як це було взимку 1941 року під Москвою. Хоча б когось із знайомих хлопців зустріти в місті. Але де їх знайдеш? Він почав перебирати в пам'яті сусідів і знайомих. Хіба що на Донець піти та походити в лісі. Він чомусь був переконаний, що саме десь на Дінці, в лісах ховаються партизани і звідти роблять наскоки на Краснодон. У місті з'являлися листівки, згоріли трест і лазня. На шосейних дорогах, кажуть, була підірвана не одна фашистська автомашина. Але куди йти, весь ліс не обійдеш, може, вони під Суходолом або Підгорним, або десь під Каменськом. Все одно треба шукати. В місті партизани напевне мають з кимось зв'язок. Але. з ким? Іван перебирав у пам'яті всіх, кого знав із комуністів, старих шахтарів, депутатів міськради. Де вони зараз, він не знав і запитати не було в кого. Мабуть, найкраще поговорити з батьком.

Уже зовсім стемніло, а Ваня все ще сидів на ґанку, похиливши голову, нічого не помічаючи. Несподівано покликала Фіона Іванівна:

– Синку, щось ти все сумуєш. Ходімо до хати, а то ще простудишся, на вулиці холодно.

– Нічого зі мною не станеться, мамо, ти не турбуйся, не те довелось пережити, та й тоді не простудився.

Але він все-таки встав і ще більше відчув утому. Все тіло нило, хотілося лягти, хоч ненадовго забутися.

На столі вже була приготовлена бідна вечеря – варена картопля в мундирах, кілька розмочених житніх сухарів замість хліба та каструля гарбузової каші. За ці дні Ваня звик,– що дома голодно, але зараз він почував.чомусь себе винним за все: і за те, що раптом заявився в сім'ю зайвим ротом, і за те, що нічим не міг допомогти (рідним.

Справді, не йти ж працювати до окупантів на шахту і за це одержувати триста грамів ячного хліба. Але з іншого боку,– доки все це може тривати? Дещо зібрали з городу, трохи на речі наміняли – Оля і Ваня ходили за Донець, у район Каменська. А далі що? Та найбільше його мучила совість перед батьком за те, що довелось повернутися до Кра-снодона в самий розпал війни.

Батько з великою радістю зустрів його, але жодного разу не запитав про причину, яка привела сина в окуповане німцями місто. Ваня відчув, що старого щось мучить, але що саме – батько не наважувався про це сказати. Дуже виріс і змужнів син за ці роки, і несподіваний його прихід настільки ж порадував, наскільки й здивував Василя Гнатовича. Він вірив, що Ванюшка вимушено прийшов додому. Лише Оля без всякого роздуму в перший же день, залишившись удвох з братом,запитала:

– Ваню, а як же ти в полон потрапив? Ваня опустив голову.

– Так трапилось, Олю… Та я, можна сказати, в полоні й не був. І він змовк, ніби йому перехопило дух. Він не сказав їй про ті страшні дні, які провів у таборі, про те, як тікав з полону. «Розкажу усе докладно батькові,– вирішив Ваня,– він зрозуміє».

Туркенич почував себе в ці дні винним і перед людьми, і перед комсомолом, якому він зобов'язаний своїм вихованням, і перед шахтарями-краснодонцями, які вірили в нього, як вірили мільйони радянських людей у своїх синів, посилаючи їх на фронт.

За вечерею розмова не клеїлася. Ваня потроху брав ложкою гарбузову кашу з великої миски. Батько мовчки присунув до нього картоплю, яка апетитно пахла, і кивнув головою,– мовляв, їж. Ваня також мовчки відсунув її.

– Ну чого ти? – втрутилася мати. – Адже не в чужих, кого соромишся? Картоплі у нас ще багато, надовго вистачить. Прохолоне – не така смачна буде.

– Та ні, я просто трохи стомився… їсти зовсім не хочеться.

З-за столу встали також мовчки. Фіона Іванівна з Олею почали мити посуд. Завжди весела і гомінка, Оля відчула, що батько і Ваня мають про щось поговорити. Вона витерла посуд, потім взяла саморобний світильник і сіла в куток з книгою в руках, вдаючи, що цілком поринула в читання. Батько і син вийшли, ніби змовившись, у другу кімнату.

– Подай, мати, нам недогарок! – крикнув з темряви Василь Гнатович.

Ольга віднесла свою коптилку в спальню, де сиділи батько й брат, поставила її на підвіконня, а сама вийшла на кухню. Ваня взяв сімейний альбом і мовчки почав роздивлятися фотографії. Василь Гнатович, понуро опустивши голову, скручував «козячу ніжку».

Понад чотири роки минуло з того часу, як Іван виїхав з Краснодона. Єкільки сталося змін за цей час! Він уявляв собі, що першого ж дня після повернення побачить, з одного боку, бадьорі обличчя краснодонців, сміливі нічні нальоти партизанів на місто, а з другого-наляканих німців і поліцаїв, які не знають, що їм робити, куди подітися. Насправді ж все виявилось не таким. Скільки він не бачив жителів,– майже в кожного на обличчі застигла туга, вони похмурі, серйозні. І скільки він не виглядав вечорами за хвіртку,– навколо було тихо.

Оповите мороком місто здавалося мертвим. Де ж партизани, де їх сміливі наскоки?

А вдень з пихатим, самовпевненим виглядом розгулювали по Краснодону фашисти. І, ніби так і повинно бути, з підлесливими обличчями у присутності німців і з нахабними пиками, коли нема поблизу «господарів» міста, ходили поліцаї.

«Невже партизани розгромлені і в місті твердо встановився фашистський порядок?»– думав Ваня.

– Закуриш? – порушив мовчанку Василь Гнатович, простягаючи синові старенький кисет з тютюном-самосадом.

Він бачив, як Ваня перегортає альбом, а сам думає про щось інше.

– Ні, батьку, не хочу,– відповів син, але тут же додав: – А взагалі давай, з горя затягнусь.

– Що за горе раптом трапилось? – обережно, з похмурим виглядом запитав батько, подаючи кисет і клапоть старої газети.

– Яке? В рідному місті живеш, мов у тюрмі.

– Так це горе загальне,– воно, сину, не перший і не останній день. Ми вже три місяці ось так і живемо. День пройшов, і добре, а чи будем живі завтра – лиш богові відомо. Однією надією і живеш – взнати б у кого-небудь, що там робиться, у наших.

Ваня при слові «наших» трохи здригнувся.

– Кажуть, німці вже на Волзі, та й Кавказ увесь прихопили. Що ж лишається,– і батько знизав плечима, уже не звертаючись до Вані, а розмовляючи сам з собою:

– Сибір та схід.

Вогник цигарки спалахнув, угору потягнулись нитки сизого диму. Знову стало тихо.

– Хоч би Москву не здали,– продовжував Василь Гнатович, зажурено хитнувши головою.

– Ні, Москву їм не взяти! Вихваляється мімчура,– сказав Ваня. – Є чим вихвалятись їм. Всю Європу та пів-Росії забрали і тепер пруть як скажені на схід. Чого ж їм не вихвалятись. Такого сорому в нас ще ніколи не бувало! Так осоромитись!

Лице старого шахтаря виражало страшенну образу за ті невдачі й поразки на фронтах, у яких був винний і його син.

Ваня миттю глянув на суворе лице батька і зрозумів: настав момент розказати йому все, що мучило, давило його тяжким каменем. Він, можливо, зробив би це і в перший день повернення, але тоді відчував, що так ось зразу не млаже, треба зібратися з силами. Та й батько в перші два-три дні після по-вернення ставився до нього дивно, зовсім не так, як до дорослого. Іван Туркенич не розумів, що своїм поверненням він зробив переворот у свідомості батька. Василь Гнатович довго не міг звикнути до того, що його син уже не хлопчина, яким він проводжав його на військову службу в 1938 році, а доросла людина. І його ще більше почало мучити питання: «Чому ж тоді син повернувся в окуповане місто? Потрапив у оточення? Чому не перейшов лінію фронту?»

Василь Гнатович намагався не муляти очі сусідам, йому було незручно, соромно перед ними, особливо перед тими, у кого сини були в армії. Хоч він і заспокоював себе тим, що Іван, звичайно, тут не з своєї вини (в цьому він не сумнівався), та все ж у глибині душі наростала образа на сина за його невдачу.

Треба було все з'ясувати, можливо, тоді легше стане. Але як це зробити? Ваня вперто мовчав, щодня кудись ходив і повертався ще більш задумливим, інколи навіть похмурим. Василь Гнатович ніяк не міг наважи-тись прямо, по-батьківському поговорити з сином про все, що накипіло на душі.

– Становище справді важке,– почав нерішуче Ваня,– але не все ще загублене…

– Так, звичайно, не все,– передражнив його батько.– Я ж і кажу, що Сибір та схід ще лишились, якщо їх японці не прихоплять. А ти ось сиди і гадай по німецьких зведеннях, скоро чи ні вони це зроблять.

Тонкі, немов шнурок, Іванові брови зовсім зійшлись на переніссі, на високий лоб лягло кілька зморщок.

Василь Гнатович зрозумів, що надто грубо повівся з сином, і зразу замовк, поклавши руки на коліна, і якось увесь згорбився, ніби на його старі плечі раптом звалили непосильний тягар.

В кімнаті запанувала тиша. Тільки було чути, як важко дихає Василь Гнатович, нагадуючи собою рибу, яку викинули на берег.

– Ти, батьку, даремно на мене образився,– сказав Ваня, чітко вимовляючи кожне слово, неначе боявся, що його не зрозуміють.– Я не дезертир і з фронту не втік. Я виконував наказ до останнього снаряда. Якби хто бачив, що довелось пережити мені за ті кілька днів… Я втратив усіх близьких бойових друзів…

Василь Гнатович, наче вилитий з бронзи, непорушно сидів, схиливши голову.

– Після останнього бою нас лишилося тільки двоє,– розповідав далі Ваня.– Кілька днів ми, поранені, бродили, мов дикі звірі, в степу, намагаючись перейти лінію фронту. Голодні, майже без води, металися ночами, поки не потрапили у лабети до німців…

– Ти був поранений? – раптом випростався батько.– Чому ж ти нічого не казав? А я-то…– і він винувато опустив голову.– Вибач, Ваню, а то я, старий дурень, подумав…

Василь Гнатович згадав про те, як здригнувся Іван першого вечора, коли він його поплескав п? плечу. Батько зрозумів, чому праву руку син тримав так дивно, майже не згинаючи.

– А як же тепер?

– Та ти не хвилюйся, батьку, нічого страшного нема, уже майже зажило. Дивись, матері лишень не кажи нічого. Навіщо їй даремно тривожитися. Через тиждень і сліду поранення не залишиться.

Лежачи в ліжку, батько й син ще довго розмовляли про життя в Краснодоні, про становище на фронті, і, мабуть, вперше за ці два тижні вони обидва спали спокійно.

Вранці Ваня був незвичайно веселий. Він устав рано, швидко одягнувся і почав жартувати з сестрами, а потім вирішив піти з матір'ю на базар. Фіона Іванівна його вмовляла, щоб він не йшов, але Ваня стояв на своєму.

– Чого мені ховатися, я нікого не пограбував і нічого не вкрав. А побачать люди, так що ж? Я і раніше по місту ходив і від людей ховатися не збираюсь.

Ваня сподівався зустріти когось із знайомих, але на базарі так нікого і не зустрів, хоч надії все ж не втрачав. Увечері він пішов у міський парк і сів на лавку на центральній алеї, що вела до фонтана. В парку прогулювалась молодь. «Багато з них, звичайно, ще не встигли і школу закінчити,– подумав Ваня,– а все ж не сумують, сміються, жартують, наче нічого й не сталося».

Він сидів, глибоко задумавшись, і не помітив, як хтось обережно сів поряд з ним і важка рука раптом лягла на його плече. Від несподіванки Туркенич здригнувся і різко повернувся. Він побачив кремезного, ши-рокоплечого юнака, що посміхався до нього.

– Це ти? – радісно промовив Ваня і простягнув обидві руки: він упізнав свого колишнього сусіда – Анатолія Ковальова.

– Я! – так само радісно потиснув йому руку Анатолій.

– Дивись, як ти змужнів: нічого не скажеш – справжнім мужчиною став.

– А ти що думав? Ми тут теж недаремно сиділи, а росли потихеньку,– пожартував Анатолій і спитав: – Ваню, а ти як тут опинився?

– Та так трапилось,– ухилився від прямої відповіді Туркенич.– Довелось, брате. Я і не думав, що у своє місто повернуся.

Анатолій не став розпитувати, розуміючи, що Туркеничу, мабуть, важко про це згадувати і говорити. І він змінив тему розмови.

– Невеселий час настав. Я ось хотів евакуюватися – не вдалось.

– Чому?

– Як чому? Бачиш, скільки хлопців у місті залишилось. А більшість хотіли виїхати. Не вийшло: на переправах усі застряли.

– А що тепер робите?

Ваня звернувся до нього як до учня, як до молодшого, маючи на увазі усіх тих, хто зараз гуляв по парку, ходив у клуб.

Анатолій був розумним хлопцем. Він одразу збагнув, про кого йде мова,– про його ровесників. Як-не-як, а Туркенич був старший від нього років на п'ять.

– А ось так і живемо. Гуляємо, танцюємо, а дехто працює.

– Де працюють?

– А хто де. Хто на німців, а хто і проти них.

– Як проти них? – присунувся до нього Туркенич. Очі його радісно заблищали.– Та кажи, чого ти приховуєш. Щось знаєш?

Ваня мало вірив, що Анатолій може бути зв'язаний з партизанами. Але… хто знає, адже он як змужнів, не скажеш, що підліток.

– Звідки мені знати? Та ти сам, мабуть, чув: днями у місті листівки з'явилися, а за день до цього біля Хамівки машину з фашистами підірвали.

– Так хто ж таки все це робить?

– Люди, звичайно.

Туркенич чекав. Ніздрі його розширились, наче йому важко стало дихати.

– Ну чого ж мовчиш? Ти про цих людей знаєш що-небудь? І Ваня подивився в очі Ковальова. Той, витримавши пильний погляд, спокійно спитав: – А ти шукаєш їх, чи що?

Ваня зупинився на секунду в нерішучості, а потім тихо сказав:

– Цікаво було б хоч одного побачити.

– Ну, ну, подивись,– теж ухилився од відповіді Ковальов. Але Туркенич зрозумів: Анатолій, якщо і не має зв'язку з партизанами, то дещо про них знає.

Але цього вечора йому не вдалося більше нічого дізнатися від Анатолія. Вони довго прогулювались по темних алеях міського парку. Кожний намагався більше слухати, ніж розповідати, але врешті-решт обоє, наскільки вважали можливим, розповіли про те, як провели ці роки. Колись вони були сусідами, і хоч Ваня був старший за Анатолія (в шкільні роки різниця у чотири-п'ять років дуже помітна),– досить добре знали один одного і могли багато про що поговорити.

Але і Ваня, і Анатолій розуміли: у кожного з них є щось таке, чого вони зараз не могли сказати.

– Ваню, а ти у когось був уже? – запитав Анатолій, коли вони виходили з парку.

– Ні! У мене зараз немає знайомих у місті. Я тебе першого зустрів.

– Якщо хочеш, приходь увечері, повеселимося! Завтра збираємось в однієї дівчини.

– Ну що ти, незручно. Там, мабуть, будуть самі учні.

– А ти хіба давно із шкільної лави? Приходь, не соромся, та пластинок патефонних принеси, у тебе, здається, їх було чимало? – Є дещо у сестер. Ти можеш зайти взяти. А я, мабуть, не піду, незручно. Я нікого не знаю, та й мене ніхто там не знає.

– Нічого, познайомишся.

Відчувши деяку нерішучість Туркенича, Анатолій запропонував:

– Принеси пластинки завтра вранці годині о десятій до клубу, а я тебе з хлопцями нашими познайомлю.

Ваня зрозумів, що його запрошують не випадково.

– Добре, принесу.

– От і чудово, чекаю тебе біля фонтана рівно о десятій! – весело закінчив Анатолій.

Другого дня в призначену годину Ваня пішов у парк із загорнутими в газету пластинками. Похмурі осінні хмари затягнули все небо. Різкий поривчастий вітер наче решето продував стареньке пальто Туркенича. В парку було порожньо. Лише біля клубу зустрілись кілька перехожих. Ваня глянув мимохідь на вилинялу від дощів і вітрів афішу – «Сьогодні в міському клубі великий вечір танців». Мудрий автор афіші не вказав на ній ні числа, ні місяця. Вона висіла постійно, і вся молодь знала, що в клубі щодня можна потанцювати. І лише в ті дні, коли було кіно, на афішу наклеювали маленьку смужку паперу з назвою кінокартини.

Чим ближче підходив Туркенич до фонтана, тим тривожніше билося серце. «Невже мої пошуки увінчаються успіхом? Треба взяти себе в руки»,– думав він, мимоволі прискорюючи ходу, і пішов по алеї, яка вела до фонтана.

Ще здалеку між стовбурами дерев Туркенич побачив кількох молодих хлопців. Баня впізнав серед них постать Ковальова, який стояв біля лави. «Кого ж це він привів? Мабуть, зв'язкові від партизанів…» – думав Туркенич. Але коли підійшов зовсім близько і помітив на собі погляди всіх трьох, йому стало незручно.

– Ну, ось говорив я вам, що прийде рівно о десятій, і прийшов, прямо по-військовому,– промовив, посміхаючись, Анатолій.

Хлопці мовчали. Двоє з них, котрі до приходу Вані сиділи на лаві, квапливо підвелися. Вані не сподобались слова Ковальова: «по-військовому». До чого це підкреслювання перед хлопцями?

«Так воно і є, на танці запросять»,– подумав Туркенич. Захотілося віддати пластинки Ковальову, а самому, вибачившись, що зайнятий, піти. І раптом він зустрівся поглядом з юнаком в окулярах, його лице видалось йому дуже знайомим.

«Та це ж молодший брат Саші Земнухова! – подумав Туркенич і трохи заспокоївся.– Хоч про Сашу взнаю. Може, він теж тут, удвох веселіше буде. А що як він послав брата для зустрічі зі мною, а сам у партизанах?..»

Анатолій нарешті вирішив познайомити хлопців з Туркеничем і, підійшовши до нього, простягнув руку.

– Здрастуй, Ваню. Звертаючись до хлопців, він додав:

– Знайомтесь, Туркенич.

Першим підійшов і подав руку юнак в окулярах:

– Ти, мабуть, мене не пам'ятаєш, тезко? Що ж, це не дивно, старшокласники завжди дивляться на хлопців із молодших класів, як дорослі на дітей. А я тебе добре пам'ятаю по школі.

– Ні, чому ж, я теж тебе пам'ятаю. Ти – брат Олександра Земнухова, вірно?

– Вірно. Саша зараз на фронті. А це Віктор Третьякевич і Олег Кошовий. їх ти не знаєш.

Туркенич привітався з ними і зразу забув про своє бажання піти.

– Візьми,– згадав він і простягнув Земнухову, який стояв біля нього, згорток з пластинками.– Ось, веселіться.

– Що це?

– Пластинки.

Земнухов, не розуміючи, про що йде мова, повернувся до Анатолія.

– Це я попросив принести,– втрутився Ковальов і взяв згорток.– Тепер, мабуть, і не потрібні будуть,– додав він.

«Значить, не на танці вони мене запросили»,– з задоволенням подумав Туркенич.

– Чого ж ми стоїмо? Давайте сядемо в ряд та поговоримо в лад,– посміхаючись, промовив Віктор Третьякевич.

– Ось що, Ваню,– сказав Земнухов, коли сіли,– ми зразу ж після твого повернення в Краснодон зацікавились тобою.

Туркенич сидів спокійно, прикусивши білими рівними зубами червоний кленовий листок.

– Але ти не ображайся, якщо нам доведеться все-таки дещо тебе запитати,– продовжував Земнухов.

– Та ти не бійся,– несподівано втрутився Ковальов,– тут хлопці свої.

Туркенич не думав розігрувати з себе ображеного. Він приготувався до відповіді, напевне знаючи, яке буде запитання. Але він глибоко помилився.

Земнухов запитав:

– Ваню, ти комуніст?

– Ні,– відповів Туркенич і зразу ж, ніби у своє виправдання, додав: – Ще не встиг вступити.

– Комсомолець?

– Так,– підтвердив Туркенич.

– Хочеш вступити в організацію? Туркенич чекав чого завгодно, але не цих прямих запитань. Він розгублено обвів поглядом усіх хлопців і, розтягуючи слова, тихо спитав:

– У яку організацію?

– В підпільну, звичайно.

Туркенич ще раз поглянув на хлопців і рішуче запитав:

– А що для цього треба?

Йому не вірилось, що довгі й болісні пошуки партизанів раптом так несподівано й просто закінчились.

– Твоє бажання,– відповів Третьякевич. – І навіть вступні внески н-не візьмемо,– пожартував Олег. Він трохи заїкався. і це надавало його жартові якоїсь теплоти і приязні.

– Згоджуйся, Ваню, не пожалкуєш,– посміхаючись, підбадьорював Ковальов.-Адже тобі не звикати, ти вже стріляний горобець.

– Та я ж вас… Ні, звичайно, не вас, а партизанів всі ці дні шукаю! І раптом ви пропонуєте… Як це все-таки несподівано…– сказав Туркенич і скуйовдив чуба.

– Ну так що, по руках? – І Земнухов простягнув йому тонку, але міцну РУку.

Туркенич потиснув її. Земнухов без слів зрозумів, що Ваня з радістю прийняв їхню пропозицію. Так само він міцно і по-дружньому потиснув руки товаришам Земнухова.

– Слухайте, хлопці, а чому ви не поцікавились, як я в Краснодон потрапив і що думаю робити? Хіба вас це не цікавить? – трохи заспокоївшись, запитав Туркенич.

– А ми сподіваємось, що ти нам про це коли-небудь сам розкажеш,– за всіх відповів Віктор Третьякевич. ще довго ходили по парку, згадували минуле, але розмова про організацію, в яку запропонували вступити Туркеничу, не відновлювалася. А той вважав, що йому незручно знову повертатися до цієї теми. «Значить, так треба, коли мовчать…» І лише прощаючись, Земнухов запитав:

– Ваню, ти завтра вдень вільний? Приходь До Віктора Третьякевича годині о десятій. Там про все поговоримо.– І тихо додав: – Ми сподіваємось, що про сьогоднішню розмову ніхто не взнає. І дома теж… Туркенич ствердно кивнув головою. Наступного дня, як домовились, Туркенич спочатку зайшов до Ковальова. Той уже чекав на нього і, як тільки побачив у вікно, швидко одягнувся і вибіг назустріч.

Туркенич не приховував радості, що охопила його після вчорашньої розмови. Але розпитувати про те, що найбільше цікавило, він і тепер не наважувався.

Ковальов не поспішав, і Ваня ледве стримував ходу, щоб не побігти вперед. Коли вийшли на площу, Анатолій тихо сказав:

– Трохи на базарі поштовхаємось, а потім і до них підемо.

– Для чого?.. Адже скоро десята година, 1 а ти збираєшся ще по базару ходити?

– Так треба,– по-діловому зауважив Анатолій.– Трохи походимо, а потім подивимось. І Якщо зайти за книжковий магазин, то звідтіля добре видно будинок Віктора Третьякевича. От ми не поспішаючи і підемо. Кажуть же розумні люди: «Тихіше їдеш, далі будеш».

Ваня знову подивився на Анатолія і лише тепер зрозумів, що має справу з дорослою людиною. «Ніколи б не подумав, що такий хлопець-шибайголова про обережність міркує так розумно. Конспірація… Мабуть, життя в І окупації навчило. І не так просто, певне, зразу звикнути до цього».

Вони пройшли кілька разів по базару. І Анатолій прицінювався біля бабусь-торговок до молока, похитував головою і майже із страхом примовляв:

– Що ти, бабусю, бога не боїшся, чи що? Адже за таку ціну можна корову купити, а ти за літр молока загнула!.. – Іч, який грамотій знайшовся! Про бога коли згадав! Проходь собі, проходь,– бурчала на хлопця торговка.

А Ковальов уже мацав пальцями худющу курку на сусідньому прилавку.

– Чого мацаєш,– накинулась на нього завзята хазяйка,– грошей, мабуть, і копієчки нема.

– Те-те… Якби і були, все одно не купив би.

– Ну йди собі звідси, йди!

Ваня здивовано подивився на Анатолія, потім на курку, не розуміючи, до чого ця розмова. «А може, так і треба. Так, багато мені доведеться попрацювати, доки опаную тонкощі підпільної роботи»,– думав Туркенич, дивлячись на курку, яку знову тримав за ногу Анатолій. – Ідіть, кажу вам, своєю дорогою, вуркагани! – розізлилась хазяйка.– Шастаєте тут по базару, баб дражните, замість того щоб ділом займатися.

– Ну й злюща ви, тітонько, ніякої культури "у вас нема,– удавано образився Анатолій.

Хазяйка, вже немолода жінка, готова була продовжувати словесну бійку. Але Анатолій стояв уже за кілька кроків од неї і роздивлявся невеликих окунців, привезених, мабуть, з Дінця.

– Дідусю, чуєте, дідусю, самі ловили чи знайшли де?

– Чорт тобі за дідуся,– ображено промовив літній козак,– чого мелеш? Де б це я міг їх знайти?

Ваня не витримав і потягнув Анатолія за рукав. Той слухняно відійшов і, не чекаючи запитань, сказав:

– Мабуть, тепер підемо.

Селище, де проживав Віктор Третьякевич, звалося «Шанхай». Хлопці зупинилися на горбку. Анатолій щось очима шукав і, мабуть знайшовши, з радістю промовив:

– Ага, ось вона!

– Хто? – здивувався Туркенич.

– Покрівля Вітьчиної мазанки.

– Для чого тобі та покрівля?

– А як знайти дорогу? Тільки по ній. Бачиш, відро вмазане в трубу?

Анатолій не показував рукою, а намагався пояснити словами:

– Ось так і приміть: на неї і підемо. Я сам у Віктора лише один раз був. Він мені звідціля показав покрівлю, а я потім шукав годин зо дві…

Ваня оглянув селище. Густо тіснились уздовж великого яру одна до одної мазанки найрізноманітніших видів і фасонів, наче ластів'ячі гнізда. Тут були будиночки і глиняні, і зроблені з саману. Лише де-не-де виднілися дерев'яні, побудовані в останні роки перед війною. Ваня і Анатолій ледве добралися до будиночка Третьякевичів. Анатолій пішов, а Ваня тихо постукав у напіввідчинені двері.

Хлопці вже чекали на нього. Крім тих, що були вчора в парку, Ваня побачив двох незнайомих. Один, середній на зріст, з неслухняним вихором на голові, з швидкими і розумними очима, гладив проти шерсті великого сірого кота і голосно, по-дитячому сміявся. Кіт лягав на спину і відбивався, то розпускаючи, то втягуючи в бархатні лапки гострі і довгі кігті.

– Сергій,– відрекомендувався він Вані і знову почав гладити кота.

– Тюленін,– додав Віктор Третьякевич.

– Ага,– не підводячи голови, ствердно кивнув Сергій.

Другий юнак спокійно сидів і перегортав якусь книгу.

– Вася Левашов,– сказав він, подаючи руку Туркеничу.

Хлопці розказали Івану про те, що в місті створено підпільну комсомольську організацію, в яку входять хлопці і дівчата краснодонських шкіл.

Ваня зрозумів, що вони не є зв'язковими якогось партизанського загону, а самі створили свою підпільну організацію і працюють у Краснодоні та хуторах, які до нього прилягають.

Він, із захопленням слухав розповіді то про одну, то про іншу справу сміливих молодогвардійців. І серце його сповнилось вдячністю за довір'я, виявлене до нього молодими підпільниками.

– Отже, листівки, що з'являлися час від часу в місті, це теж справа ваших рук? – запитав Туркенич.

– Звичайно, ми ще не те зробимо,– сказав Олег Кошовий,– ми будемо тепер розклеювати листівки по місту не від випадку до випадку, а систематично.

– Хлопці дістали шрифт, отже, ми будемо їх друкувати,– пояснив Земнухов. – І в необмеженій кількості,– пожартував Віктор.

– Хлопці, невже ви самі, без старших працюєте? – здивовано запитав Туркенич.

– Чому ж самі,– відповів за всіх Третья-кевич,– подивись навколо і побачиш, як Донбас піднімається.

Туркенич розумів, що вони мають зв'язок з кимось, але з ким, звичайно, не можуть сказати. «Важливо, що ми не самі,– подумав він, – і в цьому сила підпільної організації».

– Тепер давайте вирішимо головне питання,– запропонував Земнухов,– яке доручення дамо Туркеничу, враховуючи його досвід командира Червоної Армії. На мою думку, треба доручити йому керівництво бойовими групами організації. Досі всією діяльністю цих груп керував штаб, а завдання здійснювали командири груп. Зараз, як мені здається, треба всю відповідальність за бойові дії молодогвардійців покласти на Туркенича і ввести його в штаб. А штаб, як і раніше, здійснюватиме загальне керівництво організацією, в тому числі і бойовою діяльністю. В наших умовах, особливо в умовах такої конспірації, по-іншому неможливо,– закінчив Віктор.

– Ну як, Ваню, згоден? – запитав Олег.

Туркенич раптом розгубився, він чекав чого завгодно, але тільки не цього. Адже йому запропонували очолити всю бойову діяльність підпільної організації!

«А як не справлюсь? Ні, повинен справитися! Я повинен як командир Червоної Армії виправдати їх довір'я»,– думав Туркенич.

– Ну так що ж, Ваню? – вдруге запитав Кошовий.

– Хлопці,– Туркенич встав,– я у вашому розпорядженні, і якщо ви прийняли мене в свою організацію, то рішення штабу для мене закон.

Він стояв, витягнувшись по-військовому, стрункий, щасливий і гордий за довір'я.

Розходились, коли зовсім стемніло. Віктор Третьякевич попросив Туркенича затриматися. Коли вони залишились удвох, він сказав: