Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Ты не рожден для дикой доли,

Ты для себя лишь хочешь воли;

Ужасен нам твой будет глас;

Мы робки и добры душою,

Ты зол и смел; – оставь же нас,

Прости! да будет мир с тобою».

До півночі лишалося чверть години, коли вони, добряче змерзнувши, зупинились навпроти приміщення колишньої фабрики-кухні.

– Тут, здається, якийсь буфет чи чайна,– сказав Ваня.– Може, зайдемо погріємось? Тобі холодно?

– А котра година?

– Ще встигнемо,– ухиляючись, відповів Туркенич,– зайдімо вип'ємо по склянці гарячого чаю.

Таня мовчки погодилася.

В залі стояла напівтемрява, по кутках коптіло кілька каганців. Молоді люди сіли за столик. Розмова, що так гарно почалася під час прогулянки, обірвалась. Таня раділа з випадкової зустрічі з шкільним товаришем. «Чому він мовчить? Не довіряє, очевидно… Особливо після зустрічі в дирекціоні… А як хотілося б у ці важкі дні окупації, коли не знаєш, що робити, інколи порадитися з такою людиною»,– думала дівчина. Вона й гадки не мала, що Ваня зв'язаний з підпільниками чи партизанами, про яких так багато говорили в місті. Але Таня не здивувалася б, якби дізналась, що він один із керівників підпільної організації. Вона крадькома позирнула на Туркенича. Погляд його був скерований кудись далеко, за межі цієї темної брудної кімнати. Здавалося, він чогось насторожено чекав.

Ваня глянув на годинник. Без п'яти дванадцять. «Ось зараз, через п'ять хвилин… скоро-скоро…– Погляд його впав на Таню.– А чому вона зосталась поза боротьбою? Щось перешкодило їй,– подумав він.– Мабуть, тому, що наших однолітків майже нікого немає. Але чому вона не попала в нашу організацію? І це просто з'ясувати. Не міг же Сергій Тюленін залучити її в свою групу чотирнадцяти-шістнадцятирічних школярів чи Земнухов, хоч учасники його групи трохи старші. От і вийшло, що вона опинилась осторонь…»

Ваня пригадав останню розмову з своїми юними товаришами, які палко підтримали його план – підняти повстання при підході до міста частин Червоної Армії. Озброїти населення і не випустити з міста ні німців, ані їх посіпак.

План був рискований, але Ваня ще раз упевнився, що їх намір правильний і цілком здійсненний. Цей план був схвалений підпільною партійною організацією. Коли про нього доповіли її керівникові Пилипу Петровичу Лютикову, Ваня Земнухов розказував, що Лютиков уважно вислухав усі деталі наміченого молоддю збройного виступу і, усміхнувшись, сказав:

– Ну, прямо схоже на те, що вони викрали наш план. Молодці хлопці! Ось тоді будемо діяти разом і відкрито з усім народом.

«Сьогодні вже пізно, а завтра обов'язково треба поговорити з Танею про її наміри. Можна не сумніватися, що скоро вона буде серед нас»,– вирішив Туркенич.

Ваня знову дістав із кишені батькового годинника і поглянув на циферблат.

– Здається, ти вже поспішаєш до дирекціону?

– Ні, Танечко, по-моєму, там більше нічого нам робити.

– Ще б пак! Уже перша година.

– Звідки ти знаєш?

– Видно по твоєму обличчю.

– Ну що ж, тим краще. Ходімо, я проведу тебе додому.

«Невже провал? Що ж перешкодило Жені Мошкову?» – думав він, устаючи з-за столу.

***

Пізнього вечора в умовленому місці на околиці Краснодона Лук'янченко чекав Тюленіна. Віктор раз у раз вибігав із-за напіврозваленого старого сарая на безлюдну дорогу, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги і подивитись, чи не йде Сергій. Як звичайно в таких випадках, час минав дуже повільно. Віктор уже втратив будь-яку надію діждатися Сергія і неохоче вдивлявся в темний, ніби спустошений провулок. Раптом йому здалося, що чиясь постать промайнула під парканом останнього на вулиці будинку і завмерла. Віктор насторожився і теж причаївся, припавши до холодної кам'яної стіни сарая.

Зненацька нічну тишу розітнув протяжний свист,– він здався хлопцеві гучнішим від пострілу гвинтівки, хоч насправді був досить звичайним. Невдовзі пролунав другий свист. «Тепер повинен бути один короткий»,-подумав Віктор, і в ту ж мить він пролунав. Зраділий Віктор вискочив назустріч другові:

– А я думав, що ти вже не прийдеш!

– Це ж чому не прийду? – спитав Сергій. Віктор помітив тремтіння в голосі Сергія, який пережив недавно, всього годину чи півтори тому, велике напруження. Та чи обійшлось усе як слід, чи викрадено фашистський прапор – це лишалося загадкою для Віктора, і хоч як він старався, але не зміг прочитати відповіді на серйозному, зосередженому обличчі Сергія.

Вони йшли мовчки. Віктор не наважувався спитати про прапор, а Сергій уперто мовчав. «Невже не пощастило?» – подумав Віктор.

– А де засідку влаштували? – несподівано спитав Сергій.

– Кілометрів за півтора звідси, хлопці вибрали зручне місце. Там близько підходить до дороги балка, вони у ній і засіли. Але щось не видно машин. А що як не буде жодної?

– Буде! Зараз десята, у нашому розпорядженні більше години.

– Серьожко, га, Серьожко! – несподівано насмілився Віктор.– А як же з прапором?

– Усе в порядку,– ледь посміхаючись, відповів Сергій, і якби було трохи видніше, то Віктор, напевне, помітив би, як очі його радісно засяяли.

– Пощастило?

– Звичайно, прапор уже в первомайців, у групі Анатолія Попова. Ото завтра в місті галасу буде! Швейде сказиться, коли довідається про це. А ми вже посміємося досхочу з мерзотників…

– Та-ак, – протягнув Віктор, захоплюючись своїм сміливим другом.

– Ото ж то! – обізвався Сергій, і обидва замовкли, прискорили ходу, розтираючи охололі носи й вуха.

Незабаром назустріч їм вибіг Степан Сафонов:

– Ми, здається, даремно сьогодні чекаємо. Німці бенкетують зараз, Новий рік зустрічають. Жодної машини! Розумієш, Сергію, хоч би напоказ одна проїхала!

– Будуть,– упевнено сказав Сергій, звертаючи з дороги до того місця, звідки щойно вискочив Степан.

Хлопці стукали ногою об ногу, штовхались або, мов півні, боком наскакували один на одного.

– Замерзли? – занепокоївся Сергій.

– Самі нічого, а ось черевики чомусь мерзнуть,– пожартував Вася Пиріжок, штовхаючись з Остапенком.

– Нічого, аби німці попались, а тоді і холоду не помітиш,– утрутився Дадишев.

– Не сумуй, Льоню, ми з Віктором щасливіші: не встигли прийти, а вже, здається, й дочекались.

Усі нерозуміюче подивилися в обидва кінці дороги.

– Гляньте,– і Сергій показав убік.

За схилами пагорба, мов далека блискавка, спалахував промінь фар поки що невидимої машини. – Їдуть… Біля Самсонівки. Васю,– звернувся Сергій до Пиріжка,-ви з Льонею і Степаном зостанетесь тут і, на випадок нашої невдалої спроби, доб'єте машину. А ми доберемося балкою до повороту дороги і там її зустрінемо. Скільки у вас гранат?

– По дві на брата,– за всіх відповів Дадишев.

– А у нас по скільки буде?

– У мене дві,– Сеня Остапенко, ніби на підтвердження своїх слів, дістав і повертів у руках гранати.

– У мене одна,-додав Лук'янченко.

– Значить, три… Малувато… Доведеться дві у вас, братці, забрати. Давайте ще два автомати. У вас теж два зостанеться.

Сергій не помилився. Коли вони добралися до того місця, де дорога почала спускатися з пагорба вниз, то ясно побачили вдалині світло фар автомашини. – Їх дві, а не одна! – вигукнув Сеня.

– Тим краще! – зрадів Лук'янченко. Сергій уважно вдивлявся в нічну пітьму, намагаючись визначити, дві чи більше автомашин ішло по дорозі. А коли переконався, що дві, рішуче звелів:

– Вікторе, збігай до хлопців і передай, щоб другу машину не чіпали, пропустили в місто. Ясно? Одна з них обов'язково повинна пройти в Краснодон. Бігом туди і назад! Зрозумів, що передати?

– Що передати – зрозумів, а чому – не зрозумів.

Віктор не став чекати пояснень, знаючи, що їх зараз не буде, та якщо Сергій сказав, то так треба. Він швидко побіг просто по дорозі і за хвилину зник з очей. Важко дихаючи, Віктор невдовзі повернувся і ліг поруч із Сергієм у невеликому, але досить глибокому для того, щоб сховатися, яру, метрів за п'ятнадцять від дороги. Чути було розмірений гуркіт моторів, що все наближався.

– Здається, вантажні, – прислухавшись, сказав Сеня.

– Байдуже. Сьогодні не має значення – вантажні вони чи легкові,– обізвався Сергій. – Так ти зрозумів, навіщо треба одну машину пропустити?

– Щоб паніку в місті серед німців викликати?

– Ех, ти, філософ! Адже нам треба, щоб поліція на дванадцять годин ночі, коли висаджуватимуть у повітря дирекціон, була тут. Якщо підірвем обидві, ти ж не побіжиш розповідати про це Соліковському? От і треба, щоб німці самі повідомили.

– От здорово придумав! А ми обидві рознесли б ущент.

Машини були вже зовсім близько. На взгір'ї швидкість переключили, і мотор грізно заревів. Яскравий промінь світла облизував гребінь пагорба.

– Почнемо з першої і, якщо все буде гаразд, другу пропустимо, а якщо промахнемось, тоді перепаде другій. Гранати приготуйте всі. Кидати будемо ми з Сенею, а ти, Вікторе, обстріляєш із автомата кабіну. Стеж і за кузовом; якщо там будуть фрици, то щоб не розбіглись, а то потім уночі їх, як бліх, не знайдеш.

– Жоден не вискочить. На випадок чого – ви допоможете, та й хлопці поряд.

На гребені пагорба спалахнули фари й на мить засліпили хлопців. Вони завмерли І, не відчуваючи холоду, припали до землі.

Зволікати було не можна: перша машина була зовсім поруч. Шофер знову переключив передачу і став добавляти газу. Сергій підвiвся, злегка випростався і різко махнув рукою. Майже одночасно з ним, стараючись не відстати від свого командира, кинув гранату й Сеня.

Два невеликі спалахи, а за ними вибухи розітнули тишу і лунко прокотились по засніженому пустинному степу.

– Влучили, влучили! – зраділо закричав Віктор і натиснув на спусковий гачок автомата. Застрекотіла черга. Одна граната влучила в носову частину. Машина різко пересмикнулась і, втративши управління, уткнулась у кучугуру, з неї вискочило двоє – їх добили. В цей час друга машина вискочила на пагорб.

– Проїжджай, проїжджай,– тихо підбадьорював Сеня Остапенко,– тебе, на жаль, чіпати не можна.

Машина набирала швидкість, щоб хутчіше проминути небезпечний проміжок дороги.

Ось вона порівнялася з засідкою. Сергій дістав із кишені другу гранату і, чи то звертаючись до хлопців, чи сам до себе, спитав:

– Може, рискнемо?

– Давай, Сергію, давай! – підхопив Віктор, до ладу ще не знаючи, в чому полягатиме цей риск. Побачивши в руках Сергія гранату, він зрозумів, що й друга машина від них не втече.

– Ех, хай буде, що буде! – Сергій замахнувся гранатою і кинув и услід машині, що була за якихось кроків десять від хлопців. Усі знову припали до землі;

Граната влучила в кузов. Ледь помітний спалах і вибух. До хлопців долинув відчайдушний крик.

– Тільки б шофера не зачепило,– підвівся на весь зріст Сергій.

Машина на повній швидкості мчала в напрямі Краснодона.

– Тепер треба поспішати,– сказав Сеня Остапенко.

– Вікторе, дай-но мені автомат. – Сергій одвів затвор, подивився, чи є ще в диску патрони, і квапливо попрямував до машини, що завмерла біля кучугури.

Помітивши групу Сергія, Вася Пиріжок з Дадишевим і Сафоновим підбігли до них.

– Що в кузові? – спитав Сергій.

– Якісь ящики… Напевне, боєприпаси: важкі, не підняти,– скоромовкою сказав Сафонов.

– А що з фрицами?

– Було чотири, а тепер жодного не зосталось,– показав рукою на непорушні трупи на узбіччі дороги Вася Пиріжок,– а в кабіні шофер і єфрейтор убиті наповал.

– Обшукайте і заберіть документи. Хлопці мовчки взялися до роботи. Сергій відкрутив ковпачок бензобака, дістав із кишені носову хустинку і спробував намочити її бензином.

– Сергію, каністра з бензином потрібна? – почувся Васин голос із кузова.

– Безумовно! Обливай, тільки обережно,– він подав Васі свою хустинку.– Намочи в бензині і давай сюди.

Сергій почекав, поки з машини вистрибнув Вася Пиріжок, і голосно сказав:

– Васю, ти з Сенею і Льонею підете додому через Талове. Та не подумайте виходити на дорогу. А ми підемо іншим шляхом. Одійдіть усі!

Хлопці одійшли. Сергій запалив хустину і кинув її в кузов, відскочивши вбік. У ту ж мить нічну темряву прорізав яскравий сніп вогню. Полум'я охопило всю машину.

Сергій махнув рукою, і хлопці групами розбіглись. Вони були вже далеко, коли глухі вибухи пролунали в степу.

– Снаряди рвуться.

– От і зустріли Новий рік,– сказав Сергій.– Що нас чекає в 1943 році?

***

Рано-вранці 1 січня 1943 року почались облави й арешти молодогвардійців.

О дев'ятій годині в клубі дирекціону схопили Женю Мошкова, трохи пізніше арештували Віктора Третьякевича. Опівдні взяли Земнухова.

Фашисти влучили в серце організації, арештували трьох її керівників.

Про арешти Туркенич довідався від Сергія Тюленіна. Вирішено було скликати засідання штабу.

Збиралися недовго. Настрій був пригнічений.. Навіть Сергій Тюленін і Люба Шевцовз сиділи мовчки – такого раніше не було.

– Ну, ми їм, гадам, покажемо,– погрозив кулаком Сергій, коли Туркенич розповів присутнім усе, що було відомо про арешт хлопців.

– Показати їм, очевидно, нічого не пощастить,– сказала Уляна Громова,– організацію хтось зрадив. Коли приїжджали в клуб дирекціону, у них був список, в якому були і ти, Серьожо, і ти, Васю, і ти, Любо, і багато інших.

– Якби взнати цього негідника,– блиснула очима Люба.

– А про весь список не можемо довідатися, Улю? – спитав Туркенич.

– Зараз, очевидно, ні, бо в цьому списку були ті, хто працює в клубі дирекціону, а ще про кого вони знають, трудно сказати.

– Потім, коли всіх арештують, буде пізно,– зауважив Вася Левашов,– нам треба зв'язатися з комуністами і разом вирішити питання про визволення хлопців.

– Цього,– сказав Туркенич,– ми не можемо зробити. У нас обрубано обидві руки, що зв'язували нас з комуністами: нема Земнухова і Мошкова. До того ж ми не маємо права рискувати тепер підпільною партійною організацією. Уявляєш, що буде, коли ми наведемо, і на них поліцію й німців. Найголовніше зараз – сказати нашим товаришам, що робити далі. Вони чекають від нас цього, і ми повинні дати їм чітку відповідь.

– Розгромити вночі поліцію і визволити хлопців,– запропонував Сергій.

– Ти подивися, що робиться зараз у місті,– зупинив його Туркенич.– Усюди німці, поліція.

– Поліцію перевели на казармений стан,– зауважив Кошовий,– тепер вони не проґавлять нагоди розправитися з «Молодою гвардією».

– Вихід тільки один,– і Туркенич підвівся, як і того дня, коли його призначили командиром загону. Він розумів, що на ньому і на інших членах штабу лежить дуже відповідальне завдання: вирішити долю всієї організації. – Ми повинні віддати наказ про те, щоб усі учасники нашої підпільної організації розходились із Краснодона. Іншого виходу немає. Хоч як ми любимо наших друзів, що опинилися в поліції, але ми відповідаємо і за долю молодогвардійців, яких ще не встигли забрати.

Усі мовчали.

– А як же вони? – не втерпів Олег. – Іншого виходу немає,– повторив Туркенич.– Урятувати їх ми не зможемо. Сили занадто нерівні. Ми загубимо й інших. І навіть Сергій Тюленін не міг заперечити проти тверезої пропозиції Туркенича. – Іти з міста всім негайно, в тому числі і членам штабу, а наказ наш треба передати через зв'язкових по всій організації. …П'ять днів тривали суцільні обшуки й облави в місті. Незважаючи на те, що багато хто намагався одразу ж покинути Краснодон, в поліції опинились Уляна Громова, Володимир Осьмухін, Анатолій Попов, Анатолій Ковальов, Михайло Григор'єв, Майя Пегліванова, Віктор Лук'янченко, Семен Остапенко, Дем'ян Фомін…

Арешти не припинялись. Туркенич переховувався на квартирі знайомих, чекаючи нагоди зв'язатися з комуністами. В руках поліції і німців було понад вісімдесят молодогвардійців.

П'ятого січня він дізнався про арешт Пилипа Петровича. Провал Лютикова, а потім Баракова, Соколової та інших комуністів остаточно позбавив його надії врятувати хлопців.

Поліція і німці нишпорили по місту, шукаючи учасників організації, які залишилися на волі.

Темної січневої ночі Туркенич перейшов Донець, а потім лінію фронту і попав в одну із військових частин Радянської Армії.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

З кожним днем фронт посувався на захід. В одній з частин, що з'явились у Краснодоні наприкінці березня, перебував Іван Туркенич.

З яким хвилюванням вдивлявся він, під'їжджаючи на вантажній машині, в знайомі обриси рідного міста! Ось переїзд через Кам'янку, де в невеликому плесі біля загати він з хлопчаками-однолітками цілими днями ловив голованів і плотву. Ось праворуч, біля шахти, видно клуб імені Горького. Тут, на вершечку високої труби, майорів червоний прапор на світанку 7 листопада. А ось замиготіли дерева крізь огорожу краснодонського парку. Туркенич обіруч вхопився за борт машини, насилу стримуючись від майже непереборного бажання зіскочити на ходу. Вій ледве вдержав себе й зостався в машині, коли грузовики, навантажені солдатами й військовим спорядженням, повертали від парку на одну з околичних вулиць, де містився штаб.

З'єднання, в якому служив Туркенич, стояло в місті всього два дні. Почувши схвильоване прохання Туркенича, командир частини дозволив йому добову відпустку для побачення з батьками і друзями.

Майже бігцем поспішав Ваня до рідного будинку. Він ступив на маленьке подвір'ячко, вкрите талим снігом і гряззю, одним духом вистрибнув на ґанок і, не стукаючи, відчинив навстіж двері.

Вдома була тільки сестра Валя.

– Ванюша… живий…– тільки й спромоглася вона крикнути, опинившись у дужих обіймах брата.

Після перших хвилин побачення, коли обоє навперебій запитували одне одного і, не слухаючи відповіді, запитували знову й знову, Ваня перевів подих і сів на своє улюблене місце край вікна.

– Чи надовго? Ой, нене! Ото мама й тато зрадіють! А Ольга зовсім збожеволіє од радості!..– цокотіла сестра.

– Ні, ненадовго… Завтра виступаємо… Я тут проїздом, з частиною,-відповів брат.– А де мама й тато?

– Скоро повинні прийти. А Оля? Та ось вона, легка на згадку!..-відповіла дівчина і, відчинивши двері, закричала: – Бігом, швидше!.. Ваня повернувся!..

Оля влетіла в кімнату і, не роздягаючись, кинулась до Вані.

Коли всі трохи вгамувались, Туркенич узяв сестру за руку.

Хвилюючись, він про щось хотів запитати її, але не наважувався.

Валя помітила його стан:

– Що з тобою, братику?

Туркенич провів рукою по лобі і тихо, з надзвичайним хвилюванням, ніби боячись почути відповідь, що підтверджувала б страшну звістку, спитав:

– Валю! Це правда, що їх усіх… замучили?

Сестра здригнулась і, замість відповіді, низько-низько опустила голову.

Туркенич підвівся і, навстіж одчинивши вікно, кілька хвилин стояв мовчки, жадібно вдихаючи свіже повітря широко розкритим ротом.

Насилу опанувавши себе, він тихо додав:

– Закатували… і кинули в шурф п'ятої шахти?

– Еге…– так само тихо, в тон йому, відповіла сестра.

– Ходімо туди?

– Ходімо! А потім у парк,– обізвалася сестра.

– Ходімо зараз? Чи тато з мамою скоро повернуться?

– Я збігаю по них! – схопилася моторна Оля і, хутко вдягнувшись, вибігла на вулицю.

Чекаючи батьків, Ваня коротко розпитував Валю про те, як загинули його друзі, як діставали із шурфу їх понівечені тіла й ховали в парку.

– Ой братику!.. їх так мучили, так катували… У багатьох перебиті руки, ноги… А Уля Громова… Та не можу говорити про це… Серце завмирає…– І дівчина гірко заридала.

Незабаром на подвір'ї залунали схвильовані голоси. Фіона Іванівна обігнала Василя Гнатовича і, побачивши у вікно Валю, крикнула:

– Та де ж він, де?

Туркенич вибіг на ґанок і, обнімаючи матір, радісно відповів:

– Тут, мамо, тут!

Узявши її та батька під руки, він зайшов з ними в кімнату. Довго не змовкали квапливі, радісні розпитування і розмови. Василь Гнатович з задоволенням поглядав на підтягнутого, з військовою виправкою сина і згадував, як він ось у цій же маленькій кімнатці задушевно розмовляв з Ванею восени після того, як той повернувся з полону. А Фіона Іванівна не могла без сліз говорити про дні, коли вони всі очікували від Вані хоч якоїсь звісточки, не знаючи, чи пощастило синові перейти лінію фронту.

– Насилу переправився через Північний Донець, спасибі хуторянам, вони й переховували мене і дорогу темною ніччю до річки показували. В одному місці, вже на тому березі, німці ракетою освітили… Ясно стало, як удень. Ну, думаю, зараз із кулемета як полоснуть, тут мені й кінець настане. Упав я долілиць прямо в сніг і лежу, не ворухнусь, поки клята ракета, ніби вогненна куля, прямо, здається, над головою висіла,– розказував Ваня.

– Ой боже! – сплеснула руками Фіона Іванівна.

– Обійшлось на цей раз… Посвітила та її погасла. Я ще для певності полежав, а потім, згорбившись, стежиною через чагарник рушив. Іду, пам'ятаю, а сам задубів увесь, щелепи звело, до того на вітрі мене пройняло.

Мати безгучно плакала, опустивши голову на руки.

– Ну, мамо, ну що ти, адже все минуло, живий братик повернувся… Живісінький, ось він сидить тут, перед тобою, – втішала її Оля.

– Тепер, значить, знову офіцером воюєш?– показав Василь Гнатович на погони сина.

– Так, звання старшого лейтенанта мені присвоїли. Знову артилерист,– кивнув головою Ваня.

Мати пересилила себе, витерла сльози і сіла ближче до сина:

– Болісний ти мій! Уже вкотре тебе виряджаю…

Ваня лагідно взяв її зморшкувату, схудлу руку в обидві свої:

– Що ж поробиш, мамо. Така солдатська доля. Але ви з батьком не сумуйте. Я, може, скоро повернусь після нашої перемоги та й скажу: «Ну, мамо, відвоювався. Приймайте на постійне проживання!» – умовляв її Ваня. Глянув на батька: – Правда, тату?

– А зараз хоч надовго прийшов? – не витерпіла мати.

– До завтра…– тихо, ніби вибачаючись за таке коротке гостювання, відповів син.

– Ох-хо-хо! – так само тихо, з глибини душі зітхнула мати і вже більше не могла ні про що питати.

– Нічого не вдієш, він людина військова,– вступився Василь Гнатович,– сама знаєш, війна ще не закінчена, діла попереду багато.

– Правда, тату, роботи попереду ще багато,– сказав Ваня й обняв матір за плечі.– Але я весь день буду з вами. Тільки до шурфу та в парк сходжу з сестричками.

– Сходи, синку, сходи… Ми з батьком майже щодня там буваємо. Як ідеш додому, так і заглянеш у парк поклонитись могилкам наших рідних. Вони ж обидві – і шатарська, і молодіжна – недалеко одна від одної…

Ваня повернувся до батька й сестер:

– От я знову про те саме думаю, прямо місця собі не знаходжу… І на фронті однією думкою собі голову сушив: хто нас зрадив? Адже хтось стежив за нами, за кожним нашим кроком. Чи хтось із молоді катувань не витримав… Адже їх мордували не один день?..

Батько похмуро обізвався:

– Ех, синочку, синочку… Вже так їх катували та мучили, що не віриться, ніби це люди з людьми таке могли робити. Звірі – і ті, здається, так не лютували б. Одне жахливо: як, бувало, в громадянську війну білі вирізували на грудях полонених червоноармійців зірку та очі живим випалювали, так і німці із своїми прихвоснями – поліцаями таке над нашими дівчатами й хлопцями витворяли!

Валя хотіла була щось додати, та тільки рукою махнула:

– Ой братику…

Пошепки, широко розплющивши очі, ніби знову переживаючи незабутні страшні дні, проговорила:

– Коли ми з Олею прибігли до шурфу, то там, просто на снігу, лежало кілька хлопців, їх щойно із шурфу витягли. У одного голови не було, у іншого обличчя майже не впізнати… І, ніби захищаючись від страшної картини, що знову постала перед нею, дівчина витягнула перед собою руки і здавлено прошепотіла:

– Ні, не можу… Всього не розкажеш.

– Правда, доню, всього не розкажеш. Краще не тривож ні собі, ні йому душу…– коротко обізвався батько.

– Але хто ж зрадив? – не витерпівши, підвівся з місця син.– Хто цей іуда проклятий?

Василь Гнатович розвів руками:

– Хто ж його знає, синку? Знайшовся, мабуть, такий недолюдок.

– Таки справді недолюдок,– кивнула головою Оля і з ненавистю додала: – Ох, якби вже довідатись, хто на таке страшне діло наважився – своїх же німецьким катам видати…

– Постривай, дочко, дай строк, дізнаються і про це чорне діло! – хвилюючись сказав Василь Гнатович.

Кілька хвилин усі сиділи мовчки, думаючи важкі думи.

– То що ж, сестричко, підемо? – Ідіть, ідіть, дітки…

Недалеко від шурфу назустріч їм трапилась мати Жені Мошкова. Скромно одягнута, в чорній хустці, вона повільно брела вздовж дороги.

Туркенич прискорив ходу і поспішив до неї.

– Здрастуйте!

Мошкова зупинилась, руки її затряслись.

– Здрастуй, Ванюшо, здрастуй! Я вже й очам своїм не вірю – чи це ти?

– Я, я… На день з частиною своєю зупинився.

– Я чула, що ти в ті страшні дні зумів піти від німців, і раділа всією душею, що хоч трохи дівчат і хлопців, а уціліли. А мій Женя…– І, пересиливши себе, Мошкова спитала брата й сестру: – Далеко зібрались?

– До шурфу,– тихо відповів Туркенич. Мошкова подивилася на терикон п'ятої шахти і глибоко зітхнула.

– До шурфу…– повторила вона і несподівано для них додала: – І я з вами піду, тут уже недалеко. Не була я там з того дня, як мого Женю діставали… А серце так і тягне подивитися на те місце, де вони всі…– і вона не могла докінчити.

Вибравшись із провулків, що плутаною сіткою оточили 28-й квартал, вони вийшли до великого незабудованого пустиря, на якому виднілась низенька приземкувата будівля з наглухо забитими маленькими вікнами. Ваня запитливо глянув на сестру, не наважуючись потурбувати затихлу Мошкову.

– Лазня?

Сестра мовчки кивнула головою. Але Женина мати почула запитання і тихо, ніби сама до себе, сказала:

– Еге ж, лазня. Отут вони, соколики наші, свою останню ніч провели. Багато хто й ворухнутися не міг, до того були змучені. І впізнати їх, бідних, було важко. Юрика Віценовського його мати й брат тільки по латці на рукаві й упізнали: майже напередодні мати залатала йому рукав темно-сірими нитками, не зовсім під колір, вони й виділялись… нитки… по них і впізнала.

Туркенич ніжно обняв Мошкову… Оля мовчки притулилась до паркана.

Не поспішаючи, піддержуючи з обох боків під руки Мошкову, Ваня й Оля направились у парк. Недалеко від могили закопаних шахтарів з'явилась друга братська могила; над свіжим ще горбочком виднівся скромний, простий напис. На ньому перелічено імена комуністів і молодогвардійців, тіла яких були перенесені з шурфу.

– Скільки ж їх тут полягло за нашу землю…– тихо промовила Мошкова.– Майже всі тут поховані… Як билися з ворогами разом, так разом і полягли…

Туркенич зняв пілотку і прочитав напис: – Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Володимир Осьмухін, Євгеній Мошков…

Він не міг прочитати всі прізвища, очі затуманились… Притулившись до стовбура високої акації, Туркенич ніби про себе промовив:

– Ваня, Серьожа, Уля, Женя… Всі мої товариші… брати! Клянусь помститися за вас! Я не скину військової шинелі, не випущу із рук автомата, поки хоч один загарбник залишиться на нашій землі!..