Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Ледь почало світати, почулися глухі, розмірені удари по рейці.

– Вставай швидше!.. Перевірка!..-штовхнув хтось Туркенича у плече.

Ще не зовсім отямившись, Туркенич перепитав:

– Перевірка?

Сусід, який його розбудив, виявився маленьким худорлявим хлопчиною років вісімнадцяти. Він старанно перев'язував свою поранену ногу брудним ганчір'ям.

– А, новенький… Мабуть, вночі пригнали? Наших порядків ще не знаєш? Вставай, вставай жвавіше, а то, дивись, ген ота жердина довга з нагайкою і до нас добереться! – говорив хлопчина, нашвидку закінчивши перев'язку і ледве піднімаючись з землі. Туркенич побачив, як в їхній бік крокував високий есесівець, справді схожий у своїй довгій сіро-зеленій шинелі на жердину. Мовч-ки, не зупиняючись, він хльостав навідліг нагайкою тих полонених, котрі, як йому здавалося, недостатньо проворно вистроювалися на перевірку. В його озвірілій, діючій, мов автомат, постаті було стільки ненависті до беззбройних людей, що Туркенич мимоволі, з почуттям страху і гидливості поспішив під-вестися на ноги.

Полонені вистроїлися. Навколо гойдався світанковий холодний туман. Солдати дрижали, мовчки переступаючи з ноги на ногу. Конвоїри не кваплячись ходили між шеренгами, шукаючи нагоди, щоб з найменшого приводу «перехрестити» полоненого кількома ударами нагайок.

Світало. Туркенич міг тепер роздивитися увесь табір. Він був обнесений з усіх боків стовпами і колючим дротом. Направо від колони, в якій чекали перевірки Туркенич і Лагутін, виднілась у тумані така ж колона полонених, а зліва, за бараками охорони, темніли тіла людей, які безладно лежали на землі в найрізноманітніших позах.

– Вони вже не можуть стояти на ногах, а ген ті, з номерами, ще ледве піднімаються,– пошепки сказав Туркеничу сусід, який його розбудив.

– Чого ж вони не встають? – не втримався від запитання Лагутін і зойкнув: есесівець, який почув розмову полонених, зі всієї сили вдарив його нагайкою по обличчю.

Лагутін обхопив руками голову… Кров просочувалась крізь пальці…

Перевірки довелось чекати понад три години. Есесівці два рази змінились, а полонені все стояли, не наважуючись порушити лінію. Нарешті, з'явився комендант табору. Його супроводжував ад'ютант з вівчаркою коменданта на поводку І писар, який тримав у руках старанно розграфлені списки, де були записані «табельні номери».

Перевірка почалася з того, що ті, яких вчора пригнали в табір, одержали номери. Писар викрикував прізвище, а підсліпуватий конвоїр з витягнутою шиєю запобігливо називав номер, одночасно вішаючи раніше заготовлену дерев'яну бирку на шию полоненому. Туркеничу і Лагутіну дали бирки з номерами 1072 і 1073. Один із сусідів одержав номер 1080 і з такою злобою стиснув бирку у руці, що дощечка тріснула. Писар замотав головою і закричав:

– Ні, ні! Одягнути треба! Тепер нема твоя прізвище! Ти тепер єсть номер одна тисяча нуль вісімдесят!

Полонений начепив бирку на шию, прошепотівши:

– Дожився… Номером став… Нарешті перевірка закінчилась, і полоне-ним дали команду:

– Вільно!

Туркенич і Лагутін звалились на землю. Туркенич вдивлявся у схудлі, потемнілі обличчя сусідів. Було видно, що полонені вже протягом тривалого часу голодували.

– Ну, тепер «весела смерть» нас оглядатиме, реготатиме й дивуватиметься,– пробурмотів крізь зуби худорлявий хлопчина, що лежав поряд з Туркеничем.

Лагутін уже встиг узнати його ім'я і тихенько перепитав:

– Це ти про кого, Тимофію? Це що за «весела смерть»?

– Сам узнаєш,– скривившись від болю і намагаючись зручніше покласти хвору ногу, відповів молодий солдат.

Розкотистий сміх і вигуки донеслись до Туркенича і його товаришів. Полонені повернули голови до комендантського барака, звідкіля швидко йшов до них лікар. Тимофій стиснув кулаки, прислухаючись до запитань і зауважень товстенького веселого німця у формі офіцера медичної служби.

– О, номер сто сімдесят ще живий! Міцна натура: Ілля Муромець!

Лікар розкрив велику записну книжку і зробив якусь помітку.

– Я дивуюся цьому богатирському організмові! За медичними показниками, він повинен був два дні тому померти. А ще живий! О, я у захопленні цією богатирською натурою! І, не зупиняючись перед пораненим, що безсило лежав на землі, лікар на ходу кинув:

– Ну, дамо ще два контрольних дні! Медицина не може помилятися так довго! Ха-ха-ха!..

Підійшовши до Тимофія, лікар дружньо, ніби розмовляючи з давнім знайомим, махнув своєю книжкою:

– А, номер вісімсот сім? Кульове поранення ноги!.. О, знаю, знаю!.. У мене все записано!

Тимофій мовчав, спідлоба дивлячись на лице лікаря, яке розпливлося у добродушній посмішці.

– Ай-ай, яку нога пухлину має!.. Це погано, може бути нагноєння – і кінець. Але не печалуйся, руський солдат: треба частіше робити перев'язки, добре їсти, і все пройде!

– Та де ж бинти? Адже черви завелись!..– не витримав Тимофій, важко піднявши ногу і розмотуючи ганчірку.

– Шерви в ранах? Да-а?..– вигукнув лікар і засміявся ще добродушніше і веселіше.– Так це добре, дуже добре – найновіша медицина говорить: вони зменшують гній! Дуже добре!..

Туркенич лежав, притулившись до Лагутіна, і намагався не потрапляти на очі «веселій смерті». А лікар, який заносив у записну книжку помітки, продовжував свій «обхід» табору, сміючись і дивуючись «міцності російської натури»…

– Ось тепер принесуть вам і полуденок, І обід, і вечерю – все разом: кварту моченого жита. Хочеш – зразу з'їж, хочеш – на цілий день розтягуй,– сказав Тимофій.– Потім на елеватор поженуть та в полі ганятимуть. А ввечері мертвих заставлять виносити.

– Багато вмирає? – запитав Лагутін.

– Дизентерія майже у всіх,– відповів Тимофій,– з десяток, а то й більше за день помирають. Ну, а фашистам це і вигідно: менше в дев'ятнадцятий табір «на профілактику» переводити доводиться.

– Це що за табір?

– Отам,– нижче по течії річки Чир розташований. Звідтіля, кажуть, живим ніхто не виходить…

Годині о дев'ятій ранку почулася нова команда:

– На навчання стройся!

Лагутін здивовано запитав Тимофія:

– Яке це ще вони навчання видумали? Той не відповів, із злістю махнув рукою і зашкутильгав у шеренгу, спираючись на палицю.

– Куди ти? Нога ж у тебе…– почав було Лагутін. Але Тимофій перебив його:

– Ти що, не знаєш їхніх порядків? Хто не може йти на навчання або хоча б на елеватор, того пристрілюють. Он бачиш шакалів? Вони так і приглядаються, щоб з кимсь розправитися.

«Справді, шакали… або, швидше, вони схожі на більших хижаків – гієн…» – подумав Туркенич, скоса глянувши на поліцаїв, які не поспішаючи крокували, гумовими палицями намагаючись вселити у серця полонених страх до себе. На їхніх рукавах виднілися чорні пов'язки з наспіх намальованим білим черепом. Повільно походжаючи між рядами полонених, які вишикувалися «на навчання», поліцаї вимахували своїми палицями. Раз по раз чулися різкі удари по чиємусь обличчі або плечах…

Нарешті, полонених трьома шеренгами погнали до воріт табору і вивели на околицю Суровикіна. Стояли задушливі дні. Сухий, випалений літньою спекою степ перетинали неглибокі балки з пониклою від сонця травою. Але на околиці Суровикіна, на хуторах і в станицях, виднілись, немов оазиси, темно-зелені плями садів. Посьолок Суро-викіно і залізнична станція тієї ж назви роз-кинулись на рівному місці в степу. Прикрасою цього посьолку були сади: із-за тинів зеленіли яблуні, груші, сливи. Біля вікон невеликих хат, щільно зачинених від спеки ставнями, привітно гойдалися на вітрі високі різнокольорові мальви. Вулицями котилися хмари пилу, до півдня вітер посилився, і колона полонених згодом вкрилася густим сірим, наче попіл, шаром. Йти було важко, пилюка сліпила очі, піт нерівними струмками стікав по схудлих, змучених об-личчях полонених. Конвоїри, лаючись, підганяли колону, щедро орудуючи направо й наліво прикладами.

Попереду, за полотном залізниці і невеличкими станційними будиночками, безформною громадою здіймався елеватор. Відступаючі радянські війська його підпалили, і тепер чорний каркас з вузькими проваленими вікнами, виламаними дверима здавався особливо похмурим на фоні садів і біленьких хаток, які вціліли у дні захоплення Суровикіна німцями.

– Ось і наш «продсклад»,– буркнув про себе Тимофій.

Полонені зупинилися перед згорілою спорудою. Незважаючи на те, що був вітер, задушливий і гіркуватий запах горілого зерна забивав дух.

По команді конвоїрів полонені невеличкими групами попрямували через залізничне полотно. їм доводилось лізти під напівзгорілі, розбиті товарні вагони, обходити деформовані, зірвані з коліс цистерни, розкидані серед шпал під'їзної колії. Німці встигли відновити лише одну головну залізничну лінію, а на запасних ще чітко виднілися сліди недавніх боїв. Купи напівзгорілого, почорнілого зерна валялися у приміщенні.

– Ех, пшеничка-матінка, ось що з тобою зробили,-зажурено мовив Лагутін, окинувши поглядом зруйновані пакгаузи, згорілий елеватор і зірвані склади.

Але жалкувати і оглядатися було ніколи: поліцаї кожній групі полонених давали не більше чверті години на розшуки харчів.

Туркенич, Лагутін, Тимофій перерили кілька невеликих куп зовсім чорної пшениці, намагаючись знайти зерна, які б можна було їсти.

Елеватор, мабуть, горів довго, бо майже всі запаси пшениці або згоріли, або пропахли гірким димом.

– Ану, хлопці, спробуємо знайти ще отут, коло цього бугра, – запропонував Лагутін, показуючи на купу почорнілого, злежа-ного зерна біля високого кам'яного муру зліва від входу.

Полонені нашвидку рилися в залишках пшениці. Цього разу їм пощастило: кожний назбирав у кишеню по дві-три пригорщі хоч і дуже попсованого, але все ж придатного для їжі зерна.

Наближався полудень. Спека посилювалась, дихати ставало важче.

– Ну, тепер вони нам таку баню влаштують, що ледве живим залишишся,– пробурмотів Тимофій, побачивши новий загін конвоїрів, які наближалися до станції.

– Построїтися поротно! Виходити на навчання! – кричали вони.

Полонених вивели за селище, у степ. Розділивши їх приблизно на дві рівні частини, поліцаї відійшли на пагорок і, сміючись, почали спостерігати за «навчанням». Командував цим «навчанням» есесівець, який добре володів російською мовою, Він примушував полонених то відступати, то наступати на крутий яр, що тягнувся обіч дороги.

Перед Туркеничем і Лагутіним з'явилося двоє поліцаїв – помічників командира «навчання». Зрідка один із цих запроданців коротко покрикував:

– Швидше! Повзти по-пластунськи!.. Хто відстане – заставимо землю їсти!..

Туркенич і Лагутін взяли під руки Тимофія і поповзли до крутого обриву…

Лише пізно ввечері закінчилось «навчання». Вкрай змучені, ледве ішли полонені в табір. Тимофій шкутильгав, ховаючись серед товаришів від гострих очей поліцаїв. Разів зо два все ж до нього підбігав високий худорлявий поліцай, який наглядав за шеренгою, у якій ішли Туркенич і Лагутін. Вишкірившись, з якимось нелюдським виразом обличчя він підганяв пораненого Тимофія, на-магаючись вдарити по його хворій нозі:

– Ось я скажу панові коменданту, що ти зовсім нездатний до «навчання». Він тебе швидко накаже в розход списати.

Вдалині показалися вишки табору з есесівцями, які там вартували. Біля входу в табір виднівся великий натовп. «Мабуть, нове поповнення»,– подумав Туркенич.

Коли полонені, які поверталися з «навчання», підійшли ближче, Туркенич і Тимофій побачили помічника коменданта табору в есесівській формі й десятків зо два поліцаїв, які стурбовано шукали когось серед натовпу.

– Пан комендант наказав жодного «чорного» в табір не впускати! – верескливо кричав російською мовою помічник коменданта.

Поліцаї запопадливо старалися виконати це розпорядження: вони вдивлялися у полонених, які стояли перед ними, і коротким ривком відкидали деяких вбік. – Єврей… єврей… ти теж наліво ставай…– чулися хриплі вигуки поліцаїв, які увійшли в азарт.

Ніби гончі пси, сновигали вони серед натовпу.

– Куди, чорний? Наліво!-закричав один з поліцаїв.

– Та я…– спробував було сказати полонений, якого поліцай щойно штовхнув у гурт приречених.

– Що, скажеш, ти не єврей? Ну, все одно лицем чорний, зійдеш за єврея! Розстріляєм залюбки! – засміявся поліцай.

Тимофій, не розуміючи, подивився на Туркенича:

– Та хіба ж за це можна…

Міцно стиснувши кулаки, так, що нігті вп'ялися в долоні, дивився Туркенич на «профілактичний відбір» біля воріт табору.

Поліцаї проворно вивертали кишені полонених, відібраних для розстрілу «чорних», кидали на розстелену шинель годинники, записні книжки, документи, олівці… Один з полонених махнув рукою;

– Не стану я сюди… за що ви мене?..

Закінчити йому не вдалось: сам помічник коменданта, побачивши «безпорядок», підбіг ззаду до неслухняного і квапливо вистрілив йому в потилицю. Полонений упав у придорожню пилюку.

Коли всі євреї і схожі на них були відібрані, групу приречених, в якій виявилось не менше сотні людей, поліцаї оточили щільним кільцем і відвели до ближчого бугра. З табору на допомогу катам прийшов ще один загін есесівців.

– Ух, сволота! – зціпив до болю зуби Лагутін, коли почув безладні залпи, а потім короткі, одиночні постріли…

Нарешті полонених впустили в табір. Туркенич, Тимофій і Лагутін намагалися триматися разом. Всі троє мовчали, пригнічені подіями нескінченного, здавалося, дня.

– Ну, що ж, братці,– заговорив першим Лагутін, дістаючи з кишені невеличку консервну банку,– треба вечерю приготувати. Як зовсім стемніє, німці заборонять розводити вогонь. Зваримо пшеничку, може, проковтнемо.

З досвідом і спритністю фронтовика він із зібраних Туркеничем і Тимофієм трісок і сухого полину розвів невеликий вогонь, приладнав дві половинки розбитої цеглини і поставив на них консервну банку з пригорщею пшениці. Воду ледве розшукав Туркенич: у найдальшому кінці табору, де місцевість різко понижувалась до яру, темніла ще не висохла калюжка затхлої, зелено-коричневої води. Тут товпилися полонені, обережно за-черпуючи похідними баклажками дорогоцінну рідину. У запасливого Тимофія знайшлася ще одна консервна банка.

– Цю я вчора приховав, у піску закопав. Нас троє, так що вечерю варитимемо не один раз. Поспішайте, братці, поспішайте, незабаром з вишок сторожі з кулеметів сигнал довгою чергою дадуть, тоді вогонь доведеться погасити.

Синій димок вився з-під почорнілих, потрісканих цеглин, білі бульбашки скипали у майже чорній воді. Похмуро сиділи навколо вогню друзі, зрідка перекидалися короткими фразами – згадками про тяжко пережитий день.

– Що ж, давайте вечеряти,– пробуючи вариво гладенько виструганою паличкою, сказав Лагутін,– кажуть, гаряче сирим не буває. Їли поспішаючи, поглядаючи на конвоїрів, які чергували на вишках. Як тільки зовсім стемніло, почувся сигнал відбою, і весь табір завмер.

Курити вночі суворо заборонялося, на вогник цигарки з'являвся поліцай, і палиця звалювалася на того, хто насмілився порушити наказ.

А на ранок -знову перевірка, похід на «продсклад» – згорілий елеватор, а потім – нестерпне «навчання».

Через тиждень, увечері, коли Лагутін і його друзі сиділи біля вогню і готували «страву», до групки полонених підійшов поліцай.

Помахуючи палицею біля обличчя Туркенича, він уїдливо кинув:

– До пана коменданта.

Лагутін і Тимофій тривожно подивилися на свого товариша: немало людей, викликаних на допит, не повернулися з комендантського приміщення… Туркенич встав і не поспішаючи, розміреною ходою пішов попереду конвоїра в глиб таб^ру.

– Ти що, думаєш, до тещі на млинці тебе кличуть? – закричав поліцай і навідліг ударив Туркенича палицею між лопаток.– Ану, швидше!..

Туркенич нервово сіпнувся і не оглядаючись прискорив ходу.

Біля входу в комендатуру полоненого ретельно обшукали. Дві сильних злючих вівчарки стежили за кожним рухом есесівця, який керував обшуком, готові вчепитися полоненому в горло.

– Проходь! – коротко сказав есесівець, показуючи Туркеничу на двері у кімнату коменданта.

Самого коменданта не було, за його столом сидів помічник, якого Туркенич бачив біля воріт табору, коли відбирали на розстріл «чорних». Підсліпуватий, в круглих окулярах з золотими обідками, він стомлено рився у купі паперів. По обидва боки крісла свого начальника стояли поліцаї.

Байдуже, ніби продовжуючи уже почату розмову, помічник коменданта, який непогано говорив російською мовою, запитав писаря, що сидів у кутку кімнати за маленьким столиком:

– Взятий біля переправи? Пробирався до лінії фронту?

Писар, мов заведений автомат, схилив голову:

– Справді так. Документи у синій папці.

– А-а, в синій,– потягнувся до краю стола помічник коменданта і, діставши загорнуті у папір документи, відібрані німецьким патрулем, не поспішаючи протягнув:

– Значить, удвох ішли. З ким же?

Туркенич мовчав. Гітлерівець так само спокійно і холодно знову запитав:

– Я тебе питаю: з ким ти йшов?

– З бійцем моєї частини,– відповів Туркенич. – І куди йшов?

– Хотів вийти з оточення.

– Де поранений?

– В бою нашої батареї з танками. Помічник коменданта дещо пожвавішав.

– О, це цікаво. Танки, звичайно, знищили батарею? Знаєш, як це… оцей… ну, розумієш, білизну гладять… а згадав: утюг.

Він зробив кілька кругоподібних рухів, показуючи, як танки повинні «утюжити» підбиті гармати.

Туркенич знову промовчав.

Фашист кивнув головою, ніби не сумнівався в тому, що батарея росіян була знищена.

– Ну, звичайно, від ваших гармат залишився тільки… Як це? Порох! Так-так, порох! Адже німецькі танки надзвичайно сильні машини, правду я кажу? І, не діждавшись відповіді, запитав:

– Твоє прізвище… Тур… Туркенич?

– Так.

– А звати Іван? Адже всі росіяни Івани, ха-ха!

Поліцаї підлесливо посміхнулись. Офіцер продовжував розглядати документи.

– Де жив?

– У Краснодоні.

– Ну, я так і знав: всі росіяни – Івани, і всі – червоні! За винятком, звичайно, оцих молодців,– німець кивнув на поліцаїв.

– Так, за винятком мізерної купки запроданців,– голосно сказав Туркенич.

– Що ти сказаав? – розтягуючи слова, загрозливо запитав офіцер.– Ти, звичайно, комуніст?

– Ні,– відповів Туркенич.– Я – комсомолець.

Фашист відкинувся на сидінні крісла.

– Ось як? Так і запишемо: комсомолець. Це, значить, як у вас, росіян, прийнято називати, ти помічник комуністів?

– Так,-чітко промовив Туркенич.

– Тоді відповідай: хто комуніст у таборі?

– Не знаю.

Німець постукав пальцем по краю стола:

– Ось що, Іване, ти, здається, людина розумна. Ну, подумай сам: адже я тебе за те, що відмовляєшся відповідати, накажу розстріляти. Або ні: відправлю тебе в інший табір, у нас є недалеко таке місце для впертих полонених. О, там особлива розмова з тобою буде! І розмова дуже-дуже коротка. Зрозумів?

– Зрозумів,– глухо відповів Туркенич.

– Ну, і як ти вирішив? Будеш відповідати?

Туркенич, різко хитнувши головою, відмовився.

– Значить, ні? Не будеш? Ну, як знаєш. Ще пожалкуєш, голубчику, пожалкуєш.

Зібравши документи Туркенича, він кинув їх писареві.

– У дев'ятнадцятий. З першою ж партією.

– Добре,– підскочив писар, беручи папери.

Він поклав їх на свій столик; маленька Фотокарточка випала з його рук на підлогу. Офіцер зацікавився:

– Що там таке?

Туркенич метнувся до столика писаря,але обидва поліцаї повисли на його плечах. Гострий біль примусив Туркенича глухо застогнати,

– О-о, яка красива особа! Це твоя, як кажуть, подружка? – сказав офіцер, розглядаючи фотокарточку дівчини, з якою Туркенич дружив, коли вчився у Севастопольському артилерійському училищі. І, насміхаючись, закінчив: – Шкодую, що вона незабаром залишиться без свого жениха.

Поліцаї схопили Туркенича і потягнули з комендатури. …Минуло ще кілька днів. «Турботи» лікаря «весела смерть» і дизентерія робили свою справу: в байраці за табором щодня росли маленькі горбики.

– Що ж, вони нас мором вирішили знищити? – із злістю запитав Лагутін своїх друзів.– Але ж ми люди, люди!

Тимофій осміхнувся і коротко відповів: – Ми – люди. А ось вони хто? На п'ятий день, надвечір, під час перевірки до номера 1072 підійшов поліцай і махнув рукою:

– Йди за мною.

«В дев'ятнадцятий…» – майнуло в Туркенича, і він завмер, не відриваючи погляду від безмовно спрямованих на нього очей Лагутіна і Тимофія, Як багато може передати поглядом солдат солдатові в коротку мить розлуки! І братський привіт, і підбадьорення, і побажання мужньо пройти останню путь…

У новий табір полонених погнали ввечері. В голові колони їхав німецький офіцер, але конвоїрами були румуни. Вони нервували й поспішали: ще вчора партизани обстріляли штабну машину і підірвали міст на шосе. На ремонт дороги пішло чимало часу, і останні кілометри перед новим табором полоненим довелося йти уже в густих сутінках. Коли минули основне шосе, конвоїри попрямували степом. У темряві, що швидко опускалась на землю, нечітко вимальовувались то кургани, то зарості. Вузька доріжка вилася між балками, здалеку виднілись контури невисоких будинків.

«Табір… або, можливо, якийсь розбитий фашистами радгосп»,– подумав Туркенич.

Кілька разів перед полоненими виникали силуети підбитих танків – колона проходила по місцях недавніх боїв. Туркенич ішов в одному з останніх рядів. Плече дуже боліло, в усьому тілі відчувався то озноб, то сильний жар.

«Що ж робити? – думав він, інстинктивно намагаючись пробратися до краю.– Смерть у «таборі профілактики» або від голоду і хвороби?..»

– Швидше, швидше!.. Темпо, темпо!..– квапили конвоїри.

Дорога ставала вужчою, колона полонених розтягнулась, огинаючи глибокий яр. Дикий вишняк, таволга і дикий мигдаль буйно розрослися по його краях.

Туркенич, напружуючи зір, хотів визначити віддаль до яру. Він знав, які глибокі і звивисті глухі балки в донецьких степах.

Попереду почулися крики і лайка: хтось із поранених полонених упав, а конвоїр «піднімав» його ударами приклада і важкого кованого чобота.

Туркенич на секунду затримався. Долаючи біль, він кинувся до яру. Почулись крики конвоїрів, кілька пострілів. Але Туркенич їх уже не чув: не розбираючи дороги, він добіг до крутого обриву і кинувся вниз, ударившись при падінні головою об вапняк…

Конвойні обмежились безладною стріляниною. Обшукувати яр у густих сутінках вони побоялись.