Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Дев'яносто дев'ята стрілецька дивізія продовжувала свій важкий бойовий шлях…

Лишились позаду донецькі степи, українські поля, по яких ішла вперед дивізія. Бійці проминули міста Ромни, Прилуки, Бровари.

8 листопада 1943 року вони ввійшли у визволену від німецьких загарбників столицю України – Київ. Проте, поспішно підтягуючи підкріплення, ворог на деяких дільницях фронту досяг чисельної переваги і задумав завдати удар у відповідь. Кілька днів точилися бої із змінним успіхом. Ворог вводив у бій усе нові й нові резерви. Його замисел зводився до того, щоб, навально розвиваючи свій успіх, оточити наші частини і скинути їх у Дніпро.

Перед дев'яносто дев'ятою стрілецькою дивізією командування поставило складне завдання: будь-що стримати натиск ворога. Коли на командному пункті було одержано повідомлення про те, що готується танковий напад німців, командир дивізії вирішив виставити вперед дивізіон винищувально-артилерійського полку. Саме тут німецькі танки могли прорвати нашу оборону, рухаючись невеликою долиною, що тяглася від гаю до річки.

Туркеничу було наказано організувати на місці взаємодію винищувально-протитанкового дивізіону з гарматним. Туркенич попрямував на позицію. По дорозі йому зустрівся листоноша і простягнув листа.

Лист! Хто з бійців не мріяв одержати кон-вертик із штампом польової пошти!.. Лист із дому, від рідних, близьких людей! Нерідко приходили вони на фронт і без конверта, квапились рідні, дружина чи друзі – згортали трикутником старанно написаного листа, і йшов він за тисячі кілометрів, через степи й ліси до далекої лінії фронту, невтомно передавали його з однієї польової пошти в іншу, і все-таки звістка з дому знаходила свого адресата.

Туркенич сів на колоду, що лежала біля входу в землянку, і жадібно пробігав очима рядки, написані чітким почерком Олі.

«Дорогий наш синку і братику Ванюшо! Спасибі тобі велике за твого листа й листівку, одержали ми їх майже разом, тепер ми не так про тебе бідкаємось: довідались про твоє фронтове життя, про твої турботи. Раді ми дуже-дуже, від усієї душі, що ти живий, здоровий, не поранений, хоча бої там у вас на фронті точаться запеклі.

І мама, і тато сидять у нашій кімнатці і дивляться, як я тобі, дорогий братику, пишу цього листа. Новин особливих у нас немає, живемо помаленьку. Прибрали наш городик, заготували картоплі й овочів' на всю зиму, так що не турбуйся. А от новина у нас велика про молодогвардійців, точніше про тих, хто їх зрадив…»

Аркуш затремтів у руці Туркенича. Він пересів трохи вбік, щоб промінь світла падав прямо на листа, і з ще більшим хвилюванням читав далі:

«Про це у нас в місті говорять усі, всі хвилюються, проклинають зрадників… Недавно арештували справжнього зрадника. Це – хлопець із Первомайки Геннадій Почепцов, ти його, може, пам'ятаєш? Він там поступив у групу Толі Орлова, пробрався в організацію, як чорна змія. А ще впіймали Кулешова, який працював у німців слідчим…»

Туркенич підхопився: він не міг далі читати. Думки вихором, перебиваючи одна одну, проносились у голові.

«Почепцов з Первомайки»,– думав він, намагаючись пригадати хлопця з цим прізвищем. Але пригадати не зміг. Туркеничу як командирові «Молодої гвардії» довелося всього кілька разів побувати там, і Почепцова він не зустрічав.

Трохи заспокоївшись, Туркенич знову став жадібно пробігати очима рядки листа:

«Батька в Геннадія немає, помер кілька років тому, а мати вдруге вийшла заміж за гірничого майстра Громова, однофамільця Улі Громової. І от цей недолюдок, як тільки з'явились у Краснодоні німці, став служити в їх таємній поліції… Він і Почепцов повідомили про молодогвардійців начальника поліції Соліковського. В руки німців попала ниточка, і вони з допомогою Почепцова та Громова стали розшукувати підпільників – хлопців і дівчат. Що кати робили з арештованими, як вони їх мучили, згадувати не буду, ти сам, коли був у Краснодоні, чув про це. Ну, певна річ, як тільки арештували Громова, Почепцова і Кулешова, то військовий трибунал розпочав докладне слідство. Доказів було стільки, що мерзотники не могли відмовлятись і призналися у всіх своїх чорних злочинах.

Судили Громова з Почепцовим і Кулешовим відкрито, народу було – ніде яблуку впасти. Кулешов поглядав на всіх, як вовк зацькований, та й Громов не підводив голови, щоб не зустрітися з палючими поглядами сотень шахтарів, червоноармійців, мешканців сусідніх селищ.

Присудили їх до розстрілу. Весь майдан біля лазні – пам'ятаєш, там ще така велика стіна зосталась – був укритий народом. Поставили їх під цією стіною, прочитали, як належить, вирок, і негідників розстріляли. Ось які, дорогий братику, були діла у нас в Краснодоні…»

Туркенич не дочитав листа. Опустивши руки, він сидів, згорблений під тягарем болючих спогадів. Вітер ворушив білі аркушики, що принесли йому з далеких донецьких степів такі хвилюючі вісті…

Опанувавши себе, Туркенич попрямував далі.

Уточнивши з командиром винищувально-протитанкового дивізіону вибрану позицію, Туркенич пішов до розташування гарматного дивізіону свого полку. Перед ним лежали три лінії піхотних траншей.

Коли він підійшов до третьої траншеї, розташованої поблизу від позицій гарматних батарей, пролунали постріли на далекій першій траншеї.

«Танки!» – промайнуло в свідомості Тур-кенича.

Справді, на першій траншеї нашої оборони уже з'явилась група ворожих танків. Туркенич побачив близько десятка машин. На великій швидкості, маневруючи по пересіченій місцевості, танки йшли на наші позиції. Противник вів сильний вогонь прямою наводкою, прагнучи придушити кулеметні та протитанкові гнізда нашої оборони.

Поодинокі хмарки диму спливали над першою траншеєю: наші піхотинці стріляли в танки із протитанкових гармат. Але стрільба ця не давала ніяких наслідків – танки йшли, як і раніше, упевнено і швидко. Вони прагнули вирватися в долинку, щоб з ходу придушити опір захисників другої траншеї.

Увагу Туркенича привернула група піхотинців, які причаїлися в невеликому чагарнику. Один із бійців заліг за деревом, що самотньо стояло попереду окопів.

«З гранатою…» – подумав Туркенич, стежачи за боєм, що розвивався на його очах. Зовсім близько від бійця, на відстані кількох десятків метрів виріс німецький танк. Його екіпаж вів безперервний вогонь по наших піхотинцях із гармати і– кулеметів.

Стиснувши гранату, боєць поліз назустріч ворогові.

– Ах сміливець…– прошепотів Туркенич,– сам на сам проти танка.

Пілотка злетіла з голови солдата, але він упевненими, точними рухами посувався назустріч ворогові. На мить затримавшись на узбіччі дороги, боєць подався трохи вбік.

«Куди ж він? А-а, правильно розрахував: за пагорком хоче заховатись»,– хвилюючись, продовжував стежити за ним Туркенич.

Здавалося, що сміливий піхотинець досягне своєї мети: танк був уже від нього метрів за п'ятнадцять. Ще мить – і граната, описавши півколо, полетить прямо під гусениці. Хмарка сивого диму й куряви злетіла на місці поєдинку бійця з танком.

Туркенич зрозумів, що сталося: кулеметна черга пронизала піхотинця, і граната вибухнула у нього в руці.

Туркенич мимоволі заплющив на мить очі. Коли він знову глянув у бінокль, танки вже прорвалися крізь лінію першої оборони. Дві ворожі машини зупинились перед окопами, підбиті пострілами із протитанкових гармат, але основна сила наступаючої танкової групи посувалася до другої траншеї. Танки розділились: приблизно половина з них посунула на позицію винищувально-протитанкового дивізіону, а інші вели бій із захисниками другої траншеї та гарматною батареєю. Артилеристи вели густий вогонь прямою наводкою, то тут, то там злітали фонтани чорної землі. Одна з ворожих машин зупинилась.

– Іще, ще б разочок!.. Бік підставив!..– голосно промовив Туркенич.

І, ніби здійснюючи його пристрасне бажання, від нового влучення снарядів танк здригнувся і завмер на місці. З машини повалив дим, вирвались вузенькі язики полум'я.

Але інша частина танків півколом охоплювала позицію батареї. Вони зосередили вогонь на крайніх гарматах.

Туркенич добре знав обслугу цих гармат, розмовляв з трохи повільним Ареф'євим, заряджаючим четвертої гармати. Його друг з третьої гармати Чернишов, на відміну від Ареф'єва, був рухливий, моторний і нерідко квапився виконати наказ, навіть до ладу не усвідомивши змісту поставленого завдання.

Ареф'єв жартома називав свого приятеля «скороспіхом», а той, у свою чергу, добродушно кепкував над «сибірським ведмедем». Ареф'єв, уродженець Красноярського краю, не ображався на це прізвисько, спокійно погоджуючись:

– Було таке, і на ведмедя з облавою не раз ходив.

Але тепер обидва приятелі діяли напрочуд чітко і злагоджено. В умовах жорстокого бою з наступаючими танками, коли вогонь точився на найкоротших дистанціях, успіх залежав від якихось хвилин.

Туркенич бачив, як швидко і спритно заряджали свої гармати Ареф'єв та Чернишов, як невтомно вели вони рясний і влучний вогонь.

Два танки темніли на сріблястій, за ніч підмороженій першими холодами долинці. Здавалося, що на рівному блискучому полотні, натягнутому від гаю до річки, зненацька виросли чорні закурені громаддя. Гай стояв майже оголений, заморозки вбили листя, яке облямовувало землю на узліссі барвистими торочками.

Яскраве, сліпуче світло спалахнуло між третьою і четвертою гарматами батареї. Туркенич побачив, як розтрощена снарядом крайня гармата нахилилась набік. Ні Ареф'є-ва, ні Чернишова не було видно…

Гул моторів наростав. Танки з'явилися праворуч від затихлої батареї.

– Прориваються до останньої траншеї,– прошепотів Туркенич.

Нахиляючись, короткими перебіжками він поспішив туди ходами сполучень. Попереду траншея майже під прямим кутом вигиналась до невеличкого рівчака, за яким починалося поле. Там уже з'явилися ворожі танки.

Короткий різкий постріл із траншеї примусив Туркенича ще більше прискорити ходу.

– Протитанкова!..– промовив він і, не дійшовши до повороту, роздивився навкруги.

«Чого ж це вони замовкли?.. Танки зовсім близько!» – подумав Туркенич, побачивши двох піхотинців біля протитанкової гармати. Підбігши ближче, він побачив, що стрілець якось неприродно прямо витягнув обидві руки, ніби хотів підтягнути до себе затихлу гармату, його товариш лежав долілиць, стискуючи руками голову, з якої цебеніла кров. Обслуга була виведена з ладу.

Туркенич підбіг до протитанкової гармати. Він любив цю зброю і курсантом артилерійського училища кілька разів заслужив подяку за влучну стрільбу із «маленької гарматки» – так молоді артилеристи поміж себе називали ці небезпечні для танків гармати.

Поранений стиха застогнав, але товариш не міг допомогти йому.

«Устигну перев'язати… Хоча б не стік кров'ю!» – подумав Туркенич.

Боєць лежав непритомний, як і раніше, стискуючи голову руками.

– Нічого, браток, нічого… потерпи трошки… я тебе перев'яжу…– говорив Туркенич, не зовсім уміло, але швидко забинтовуючи голову бійця. Поранений розплющив очі і хрипко, ледь чутно промовив:

– Облиш мене… он вони… близько.

Туркенич озирнувся. Два танки, підминаючи кущі чагарника, з'явилися зліва від окопу. Зціпивши зуби, офіцер закінчував перев'язку, раз у раз поглядаючи на машини ворога. Вони все наближалися.

– Устигну, устигну… повинен устигнути! – шепотів Туркенич, обережно опускаючи солдата на дно окопу.

Через хвилину він знову пішов до гармати.

Нелюдським зусиллям волі він зосередився, ловлячи на мушку німецький танк. Туркенич вирішив підпустити його на гранично коротку відстань, щоб першим пострілом зупинити ворога.

У ці вирішальні хвилини він не звертав уваги ні на гарматні постріли, ні на скоромовку кулеметів. Вся увага його була прикована до танка. Яка радість охопила Туркенича, коли він побачив, що танк здригнувся і завмер!

– Підбив! – закричав Туркенич, замалим не піддавшись спокусі випростатись, аби побачити, куди влучив.

Уривчастий рев мотора залунав зовсім близько: ще один танк, важко перевалюючись на купинах, що вкрили долину, виринув на лінію оборони і на великій швидкості попрямував на останню гармату другої батареї.

– Як же це? Невже не встигнуть? – подумав уголос Туркенич, побачивши, як танк посунув прямо на гармату.

Та за мить гармата була націлена на ворога. Блиснув вогонь, але постріл виявився єдиним і марним: поспішаючи, навідник промахнувся. Другого пострілу він дати не зміг – броня танка підім'яла навідника і його гармату. В ту ж мить кулеметна черга пронизала верхів'я кущів, що маскували хід сполучення. «Коли б пощастило дати ще хоч один постріл!» Але танк уже зник.

…Ворог зазнав чималих втрат: шість танків чорніло поблизу першої та другої траншей. Але в цьому короткому запеклому бою потерпіли і гарматні батареї: із семи гармат двох батарей, які відбивали атаку танків, Туркенич побачив тільки три.

Бій перемістився на позицію винищувально-протитанкового дивізіону, чіткі удари гармат гучно відлунювали в гаю.

Поранений боєць, що лежав на дні ходу сполучення, насилу підвів голову і спитав:

– Невже обійшли нас?

– Ну, що ти! – відповів Туркенич.– Тепер не сорок другий рік, сила у нас інша. Кілька машин, правда, зуміли прорватись, але в глибині нашої оборони їх не так зустрінуть!

У повітрі почувся різкий свист і шум наших штурмовиків, що на бриючому польоті пронеслись ряд за рядом у тил противника.

– Бачиш, як піхоту й артилерію з повітря підтримують? – зауважив Туркенич.

У цей час характерний, розкотистий грім перекрив шум бою.

– «Катюша»!.. «Катюша» заграла! – пожвавішав поранений, забувши про біль і намагаючись підвестись.

– Лежи, лежи,– нахилився над ним Туркенич.– Зараз тебе перев'яжуть і віднесуть у медсанбат – он бачиш, санітарки з'явились.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Почався 1944 рік. Частина, де був Туркенич, з боями ішла до Польщі. В зимових шатах простяглися навколо землі України. На вододілах і невисоких пагорбах височіли вікові праліси, і сонячні зайчики спалахували на посріблених інеєм пухнастих соснах.

То тут, то там проступали сліди воєнної грози: обвалені окопи й ходи сполучення,чорні безформні кістяки згорілих танків, загрузлі в болотах розбиті німецькі машини. Он за озером, недалеко від перехрестя польових доріг, на лісовому фоні вирізняється довгастий курган з слідами жорстокого бою. А трохи віддалік ледь помітний горбок.

Що таїть він? Може, це могила партизана-білоруса? Чи місцеві жителі тут таємно поховали солдата Радянської Армії, якого вони, рискуючи життям, підібрали вночі на полі бою і намагались вилікувати дбайливим піклуванням і настоями цілющих весняних трав? Так з'явилася в густому лісі ще одна могила.

Ох, могили, могили!.. Безіменні скромні горбочки, ви майже зрівнялися вже з рідною землею… Скільки ж вас розкидано уздовж доріг великої війни! Нашвидкуруч копали вас друзі-однополчани. Поодинокими пам'ятниками височієте ви і серед моря кубанської пшениці, і в березових перелісках Орловщини, і в широких сухих степах Донбасу, і в білоруських пущах. Німі свідки смертельної сутички з ворогами, тихо спочиваєте ви у вечірніх сутінках…

Туркенич з самого ранку перебував на командному пункті другого дивізіону, яким командував недавно призначений на цю посаду капітан Михайлов. Разом Із зв'язківцем Пашею Скворцовим Туркенич обійшов майже всі вогневі позиції батарей і, важко видираючись на косогір, повертався на командний пункт.

– Ти, Пашо, хоч уночі спав?

– Майже ні, товаришу старший лейтенант.

Білявий короткий чуб і такі ж білясті вії слабо відтіняли змарніле бліде обличчя молодого бійця з незагоєним шрамом на щоці.

– Ми вночі ПСП * з лейтенантом Травінцевим ходили вибирати,– пояснив Скворцов.

* ПСП – передовий спостережний пункт.

– Ну, нічого, сьогодні поспиш досхочу.

– Знову не доведеться, – серйозно, навіть з якоюсь гордістю за те, що він, як дорослий, переносить тягар похідно-бойового життя, сказав Паша,– іду чергувати на ПСП.

– Давай покуримо,– запропонував Туркенич і сів на пеньок край дороги.

Паша сів поблизу від командира, скрутив цигарку, недовірливо поглядаючи на похмурий ліс, що обступив галявинку з усіх боків. Густий димок тютюну сірим серпанком повис над кучугурами снігу.

– Звідси наш ПСП видно: он за першою траншеєю нашої піхоти – метрів двісті уперед невеличкий пагорб, за ним чагарник. Там і вибрали ми вчора наш пункт. Далі польова дорога проходить, її звідси не видно.

Туркенич подивився в бінокль, куди вказав Паша:

– Хороше місце вибрали, там повинен бути великий обзір.

– Зате цілу ніч проходили, замалим до німців не втрапили, але все-таки вибрались і навіть сховища викопали, тепер там можна вартувати під самим носом у фриців.

Туркенич подивився на Пашу, і йому стало жаль цього хлопчиська з м'яким пушком на підборідді і густими веснянками на кирпатому носику, жаль його втраченого дитинства і юності.

«Тепер, якщо навіть скоро закінчиться ігійна і його відпустять додому,-думав Туркенич,– все одно у нього не буде справжньої юності. Він у неповних вісімнадцять років став зовсім дорослим. І всьому винуватий фашизм».

А Паша, дивлячись на завмерлі в снігових шатах дуби та берези, згадав рідні ліси.

Вийнявши планшетку, Туркенич іще раз звірив місцевість з картою і звернувся до Скворцова:

– Ну, перекурили і ходімо!

Солдат хутко підвівся і рушив за командиром, на ходу поправляючи ремінь автомата. Але спогади про далеку домівку, що так жваво постали в його пам'яті, коли він дивився на могутні кремезні дуби, усе ще не кидали його.

– А дуби у нас, в Мордовії, далебі кращі за тутешні! Ого які! В три обхвати. По триста років стоять.

Туркенич посміхнувся:

– У три обхвати? Значить, метрів шість у діаметрі?

– Не менше, товаришу командир, не менше! – вигукнув Паша.– У нас на дні Сури або Мокші морені дуби досі лежать. Подумати тільки – кілька віків у воді! І міцні вони страх! Не те що залізо – сталь не бере, твердіші від будь-якого металу, їй-богу!

Туркенич озирнувся на Пашу, і легенька усмішка промайнула по його стомленому обличчю.

– Ти, Павлику, часом не мисливець? Па ведмедів не ходив?

Солдат розвів руками:

– Чого не було, того не було.

Туркенич похитав головою:

– Жаль, жаль… А я думав, ти до цих дубів ще двійко ведмедиків додаси… метрів по шість! Усі ж мисливці утроє збільшують.

Паша збагнув затаєний сміх у голосі командира і, образившись, сказав:

– Що з вами говорити, все одно не повірите. Бач, вигадали: «мисливець утроє…» – Раптом обійшовши кущі, він опинився попереду. – Ось приїдете в гості, у наш «Красньїи богатьірь», самі побачите, які там дуби ростуть! А сосни, сосни!.. Ну, прямо як свічки – стрункі, жовті, сонце в крапельках смоли, мов зайчики, бігає. І високі_:високі! Глянеш, так шапка на землю падає!

– Метрів сорок буде? – знову посміхаючись, спитав Туркенич, та, побачивши, що солдат справді образився, примирливо сказав: – Гаразд, Павлику! Обов'язково на берегах Сури ці самі дуби та сосни оглянемо і в колгоспі твоєму побуваємо.

Солдат одразу заспокоївся:

– От і спасибі, товаришу старший лейтенант! Та приїжджайте влітку, коли на берегах Сури шипшина цвіте. Сура у нас таки справжня красуня!

– Приїду, Пашо, адже пообіцяв.

– Скоро на кордон вийдемо, а там і Берлін недалечко, – збуджено говорив Скворцов.

– Ох, Павлику, Павлику! Звичайно, ми до Берліна дійдемо– хто в цьому сумнівається? Тільки роботи солдатові нашому буде немало. Найзапекліші бої попереду.

Повернувшись на командний пункт, Туркенич зв'язався по телефону з начальником штабу полку.

– Я закінчив огляд вибраного вночі передового спостережного пункту.

– А вогневі позиції батареї?

– Також вдало вибрані.

– Як з боєприпасами? Батареї забезпечені повністю?

– Так, я сам перевірив: основний склад готовий до бою.

– Добре.

Командир полку приїхав у дивізіон пізно ввечері і не зміг оглянути на місці вогневі позиції. Командир дивізіону, доповідаючи про становище, весь час поглядав на Туркенича, ніби хотів почути його схвалення. Але Тур-кенич мовчав.

– Ви згодні з командиром дивізіону? – спитав його командир полку.

– Згоден.

– Ну, що ж, це добре, що у вас єдина думка.

Усі троє вийшли із землянки. Командир полку дістав портсигар і простягнув його офіцерам. Михайлов не курив.. Туркенич узяв цигарку.

– Щось фрици замовкли зовсім. Другий день від них нічого не чути.

– Оце-то й підозріло,– зауважив командир полку,– готуються до наступу. За даними нашої розвідки, в цьому районі вони зосереджують дві піхотні і одну танкову дивізію з якихось резервів – так що сподівайтесь непроханих гостей. Ну, гаразд, Михайлов, бувай здоров,– і він попрямував до машини.– Що буде неясно,– дзвони, та й Туркенич тут поки що зостанеться,– додав він.

Туркенич хотів був доповісти командирові полку про наказ начальника штабу повернутися на КП, але той, очевидно знаючи про це, перебив його:

– Залишайся, Іване Васильовичу, допоможи Михайлову, та й заразом подивишся, як він у бою. А начальнику штабу я сам передам, що залишив тебе тут.

Ніч минула спокійно. На світанку Туркенич вийшов із низької землянки командного пункту й роздивився навколо. В глибині лісу ще панував густий морок, дерев не можна було розрізнити. Туркенич любив побути на самоті у цю досвітню пору, коли прокидається життя, любив постежити за народженням нового дня.

Із землянки вийшов Михайлов.

– Ну що, не спиться? – пожартував Туркенич.

– Щойно подзвонили з «Фіалки».

– Це з ПСП?

– Еге. Травінцев передав, що в районі сорок другого квадрата чути приглушений шум моторів, очевидно – танки.

Туркенич глянув на годинника. Було шість годин двадцять хвилин.

– Он як, приглушений шум… Значить, заговорили.

Він повернувся в землянку і підійшов до карти, що лежала на столі.

– У штаб полку подзвонили?

– Щойно подзвонив. Сказали, що й сусіди звернули увагу на цей шум.

– Сорок другий квадрат, кажеш? Це отут, за лісовим масивом?

– Тут. Ось невеликий ряд озер, а за ними добра бита дорога,– показав Михайлов на карті.– Ми тому тут на виході з лісу й підготували РЗВ

«Молодець,– подумав Туркенич,– буде з нього хороший командир дивізіону». Він швидким поглядом окинув карту з поміченими на ній різними видами вогню артилерії і Зрозумів, як правильно передбачив командир дивізіону можливий хід бою, який міг нав'язати ворог.

Якщо справді підтвердиться здогад лейтенанта Травінцева про те, що в сорок другому квадраті німецькі танки, то атака з-за лісу буде зустрінута сильним артилерійським вогнем.

«І ми, здається, не помилились»,– задоволено думав Туркенич, розглядаючи квадратики та інші спеціальні значки, нанесені на карті командира дивізіону за вказівкою штабу полку.

– Товаришу капітан, знову «Фіалка»,– перервав думки Туркенича телефоніст.

Михайлов узяв трубку і почув схвильований голос Травінцева:

– Товаришу капітан, із-за лісу виткнулися танки… Поки що не видно скільки, але здається, що дуже багато.

– Стежте уважно, про все докладно доповідайте, готуйтесь коригувати вогонь наших батарей,– наказав Михайлов.

Він передав трубку телефоністу, підійшов до Туркенича, щоб доповісти, але той узяв Михайлова під руку, даючи зрозуміти, що офіціальність не потрібна.

– Що, танки? – спитав Туркенич.

– Так. Здається, починається наступ.

– Ну що ж, робота буде.

Десь далеко за нашим переднім краєм почувся гарматний залп. Противник почав артилерійську підготовку. .

Михайлов запитливо подивився на Туркенича, чекаючи його вказівок як представника штабу, але той спокійно звелів:

– Командуй, Михайлов, командуй. Через кілька секунд долинув вибух перших снарядів на передньому краї нашої піхоти.

Артпідготовка була короткою, але потужною. Ворог розраховував на раптовість. Дивізіон Михайлова майже не постраждав, був порушений тільки зв'язок з командним пунктом полку.

– Мовчить «Фіалка»,– доповів телефоніст.

– Травінцев, Травінцев, чому не відповідаєте?

Замість командира відповів Скворцов:

– Товаришу капітан, лейтенант Травінцев тяжко поранений. Танки розгортаються в лінію. Це «тигри»… їх штук п'ятнадцять… Швидше, швидше стріляйте.

Михайлов скомандував. Батареї відкрили вогонь.

– Ну, як, Скворцов, справи?

– Добре, товаришу капітан: один танк горить і один зупинився. Стріляйте ще! Бийте по перехресті доріг, вони вже туди підходять…

– Зв'язок з полком відновили?– спитав Михайлов у командира взводу управління.

– Ще ні, чекаю от-от. Я на лінію трьох чоловік послав.

– Давайте зв'язок негайно… Командир взводу управління шмигнув із командного пункту. Туркенич мовчки стояв у кутку, не втручаючись у дії командира дивізіону та його штабу. Як поведеться Михайлов без зв'язку з командиром полку? Це для нього велике випробування.

– Танки йдуть на мене, вони вже зовсім близько,– тривожно кричав у трубку Паша Скворцов,– їх багато… і німців теж багато.

Батареї вели вогонь майже безперервно. Михайлов помітно нервував, поглядаючи на телефоніста, який тримав зв'язок з полком. Але хоч як той кричав у трубку, викликаючи «Дунай», відповіді не було. На мить замовк і Скворцов. Потім у трубці знову почувся його зляканий голос:

– Вони прорвались… зовсім підходять до нас… Що ж тепер…

І знову телефон замовк. Михайлов не витримав, передав Туркеничу Пашині слова і схвильовано спитав:

– Що ж тепер робити, товаришу старший лейтенант? Адже там Травінцев і…

Туркенич не міг одразу відповісти. Він розумів, що Михайлов у тяжкому становищі і напружено шукає відповідного рішення.

«Що ж робити? Адже через кілька хвилин танки прорвуться на спостережний пункт, загинуть наші товариші…» – гарячково думав Туркенич.

Короткими окремими картинами постали в пам'яті епізоди такої самої атаки на його батарею в донецьких степах…

Він пережив тоді тяжкі хвилини нерівного бою і тому особливо близько прийняв до серця скрутне становище своїх друзів.

Коротке запитання – що ж робити? – настійливо вимагало відповіді, і до того ж негайної. Відкрити вогонь по спостережному пункту? Знищити ворога, не допустити прориву до нашого переднього краю? Це рішення найбільш доцільне, необхідне. Але що буде тоді з Травінцевим, з Пашею? Адже вони загинуть. А не стріляти? Все одно їх роздавлять танки.

Михайлов, не повторюючи свого запитання, глянув на мовчазного Туркенича, потім – скоса – на годинник.

Минуло всього дві-три хвилини, а якими нескінченними вони здались обом офіцерам…

І з кожною секундою Туркенич переконувався, що вихід тільки один – не допустити, щоб прорвалися ворожі танки. Адже в траншеї – сотні бійців.

– Так, іншого виходу немає,– тихо ска зав він.

Мовчки взяв трубку і знову став викликати Скворцова:

– Пашо! Павлику! Чуєш мене? Нарешті почувся голос Скворцова, він здавався таким близьким і рідним. Туркенич полюбив Павла як брата за один тільки день, проведений разом, коли обидва обходили бойові порядки дивізіону.

Паша відразу впізнав Туркенича.

– Товаришу старший лейтенант, це я!..– зраділо закричав він.– Це я, Паша!

– Павлику, слухай мене! Де танки?

– Вони вже поряд, ось вони… мені страшно!

Туркенич догадався, що Павлик плаче.

– Павлику, лягай у траншею!.. Туркенич витер піт з обличчя, опустився на лавку поруч з телефоністом і наказав Ми-хайлову:

– Вогонь з усіх батарей!

* * *

Увечері, після бою, від санітарів, які виносили поранених бійців, Туркенич довідався про загибель Павла Скворцова і лейтенанта Травінцева. їх знайшли поруч в одному окопі; за кілька метрів від них завмер, ніби пам'ятник, могутній «тигр», знищений прямим, влучанням снаряда.