Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Отямився Туркенич у напівтемряві. Голову підняти він не міг,– кожний порух віддавався по всьому тілу різким, пекучим болем. Але поступово очі звиклися з темрявою якогось незвичайного приміщення, у якому він лежав. Поранений ледве розрізнив спочатку маленький триногий столик, грубо збиту табуретку, земляну долівку.

Невелика печера-землянка, всього кроків чотири у довжину, була вирита в глибині балки, недалеко від піщаного насипу. Навколо – густі кущі дикого терну, акації, ожини. Лише погляд досвідченої людини міг знайти між піщаних горбків і пожухлої спаленої пекучим сонцем трави ледве помітну лазівку у землянку.

В літню спеку чабани зберігали тут молоко, закопували у прохолодний грунт глечики із свіжою холодною водою, принесеною з віддаленого, ледве видного на горизонті селища – центральної садиби радгоспу. Денне світло скупо пробивалося з майже непримітного отвору у стелі землянки, обережно зробленого біля коріння розлапистого куща терну. Таких потайних печер було чимало вирито пастухами по глибоких, глухих ярах." Поступово свідомість повернулася до Туркенича, і він трохи підвівся. Під стелею землянки на мотузочках висіли пучечки дикої м'яти, волошок, буркуна. Від гостро-солодкого аромату в'янучих трав запаморочилося в голові. Майже посередині землянки білів свіжообтесаний з обох кінців березовий комель, що служив підпіркою для двох навхрест збитих під стелею дощок-перекладин. Але кора на підпірці була не зідрана, тому погляд пораненого затримався довше на срібному одязі берези. Туркенич лежав на снопках пшениці. Груба, але чиста, ще трохи волога наволочка невеликої подушки освіжала лице, яке аж пашіло.

Туркенич мимоволі простягнув руку до правого боку грудей, але замість кишені намацав пов'язку. Плече було туго перетягнене бинтами.

– Де ж це я? Мабуть, знову рана відкрилась… Хто ж перев'язав? – прошепотів він і спробував сісти на незвичайній постелі. Але біль примусив його впасти на подушку. Вирвався глухий стогін, ще сильніше занило плече, на яке він необережно сперся, намагаючись підвестися.

Біля входу почувся шурхіт. Тоненькі дощаті двері відчинились, і в землянку, зігнувшись, увійшла жінка. В одній руці вона несла вузлик, а в другій – вишиту хустинку, обережно зв'язану всіма чотирма кінцями.

– Ожив, рідненький? Полегшало? – привітно сказала вона. її грудний, ласкавий голос звучав сердечно й схвильовано.

Жінка поклала вузлик на столик, щільніше причинила за собою двері і підійшла до постелі. Вона стала перед пораненим на коліна і, обережно піднявши його голову, підбила подушку. Таким же легким і в той же час впевненим, сильним рухом опустила і тихо промовила:

– Лежи, рідненький, поправляйся. Давай-но руку отак, вище покладем, я тобі м'якенького сінця підмощу під неї. А головою не крути, бач, он яку ґулю набив, на весь лоб… Об камінь, мабуть, вдарився, коли в яр падав. І, схилившись над ним, додала: – Бач, як схуд… У домовину кращих кладуть…

Туркенич хотів пильніше вдивитися в лице жінки, але дрімота знову охопила його. Наче здалеку чулися йому підбадьорюючі слова:

– Ти ні про що не думай, а лише про те, щоб тобі швидше з болем своїм справитися. Станеш злим на свою рану, задумаєш поправитись швидше, і всю твою хворобу як рукою зніме.

– Не помру я? – несподівано для самого себе зашепотів Туркенич.

– Поомреш? – щиро здивувалася жінка, обережно наливаючи на долоню густу, маслянисту рідину з пляшечки, принесеної в хустинці.– Та хіба від таких |ран помирають? Ні, про це ти і думати забудь. Ось я тебе тижнів зо три полікую маззю цією та відваром з семи корінців, так ти швидко і на коня попросишся!

Вона вправно трохи підвела пораненого, стягнула з нього через голову сорочку і, ніби відповідаючи на думки Туркенича, спокійно додала:

– Ти мене не соромся. Я трохи знаю, як доглядати поранених. Та ще й бабуся, царство їй небесне, навчила мене маззю рани лікувати. Бач, знову кров через пов'язку проступила. Та не сумуй, тіло твоє молоде, переборе напасть.

Туркенич у напівсні слухав її. Він відчував, як стихав біль при кожному дотику хоч і загрубілих, шорстких, але теплих і ласкавих рук, що натирали йому плече й груди маззю, яка гостро і пряно пахла медом, шипшиною, чебрецем. І під тихий, ласкавий говір жінки поранений знову забувся освіжаючим, перемагаючим смерть сном…

Спав Туркенич довго. Коли прокинувся, в землянці було, як і раніше, темно і тихо. Він не міг зрозуміти, чи знову настав вечір, чи скоро буде світати. З напівзабуття вивів його знайомий голос:

– Знову я прийшла, поїсти тобі принесла. Ти так довго спав, майже цілу добу.

Як і в перший свій прихід, жінка дбайливо причинила двері, щільно затулила травою і дерном отвір у стелі землянки.

– Мені покращало,– тихо сказав Туркенич.

– От і добре! Ти, либонь, і їсти хочеш? Адже вважай – два дні макової росинки в рот не брав.

Вона підсунула до постелі табуретку, розстелила білу вишивану хустину, поклала на неї кілька скибок хліба, намащених медом, поставила великий глиняний глечик і миску.

– Ось поїж-но, рідненький, поїж на здоров'я, тут молоко топлене, а ось і кисле у мисці. Я каганець засвічу, щоб не пролити.

Нерівне, тремтливе світло відбилося на темних стінках землянки, неясними плямами пробігло по наволочці подушки. Туркенич підвів голову. Минулого разу він у темряві майже не бачив лиця своєї рятівниці і тепер мимоволі з цікавістю дивився на неї. Над ним нахилилась висока, струнка козачка. Білий, очіпок відтіняв темно-каштанове волосся, яке при світлі каганця здавалося зовсім чорним. Непокірними, густими пасмами вибивалося воно з-під очіпка і ще більше підкреслювало свіжий, чистий колір лиця. З першого погляду легко було взнати, що ця жінка з берегів Дону. Якась невловима легкість рухів, ходи, манера ледь схиляти голову-все говорило про козачку, яка звикла до верхової їзди, до широких степових просторів. Навіть родимка біля лівого вуха, схожа на багряний листок клена, надавала її обличчю своєрідного виразу, який назавжди запам'ятовується.

– Поїж-но, поїж! Хлібець з медом завжди на користь,– говорила вона, простягаючи Туркеничу духмяний, м'який шматок.

– Дякую,– відповів він і з апетитом дуже голодної людини взявся за їжу.

Жінка сиділа поруч, співчутливо дивлячись на нього. Коли поранений припав до краю глиняного глечика і відчув ледь гіркуватий запах топленого молока, вона спокійно промовила:

– Дай-но я тобі допоможу.

Підтримуючи однією рукою глечик з молоком, жінка долонею другої руки торкнулася підборіддя Туркенича і ласкаво додала:

– Ну, пий на здоров'я! Як у нас на Дону кажуть: пий до дна – жисть одна! А до того ж тобі поправлятися треба. І Туркенич вперше близько побачив її очі. Під широкими бровами, які майже зрослися на переніссі, вони здавалися двома темно-синіми озерцями. «Яка ж вона гарна,– подумав він,-і молода… Мабуть, років на п'ять старша за мене»..

Козачка підтримувала його голову доти, поки глечик з молоком не спорожнів.

– Дякую, я наївся,– сказав Туркенич, витираючи здоровою рукою підборіддя, по якому стікало молоко.

– Ну, ось і добре, рідний мій, ось і добре. А тепер берися за кисле,– поставила вона на табуретку миску.

– Та я вже ситий, дякую.

– Дякуватимеш, як дно побачиш,-всміхнулася жінка.– Ти чого соромишся? їж-но, їж, коли здоровим хочеш бути.

Туркенич мимоволі посміхнувся їй у відповідь і знову почав їсти. – Ось так воно краще,– зав'язуючи у хустину порожню миску, сказала жінка і встала, збираючись іти.– Завтра я до тебе у цей же час навідаюсь,– додала вона, затя-гуючи зубами тісніше вузол.

– Як вас звати? – запитав Туркенич.

– Пелагея Дмитрівна, а простіше – Поля. А тебе? – Іваном.

– У мене брата теж Ванею звуть, отже, не забуду. Я тебе так Ванею і зватиму, а ти мене – Полею.

– Де я? Де ви мене сховали?

– Біля кошари старої, в яру. Тут безпечно, німці лише по хуторах нишпорити сміливі, а в яр їх і калачем не заманиш, партизанів бояться. От радгосп пограбувати, худобу породисту знищити, на це вони мастаки!.. Або в сусідньому колгоспі всіх дівчат забрати в Німеччину свою прокляту!.. І така пекуча ненависть прозвучала в її словах, що Туркенич гаряче відгукнувся:

– Дайте строк, Полю! За все їм відплатимо, дайте строк!

Козачка кивнула головою і обережно вийшла із землянки, пошепки повторивши обіцянку прийти другого дня, як посутеніє.

Туркенич залишився сам. Він ліг зручніше, підклав здорову руку під голову і замислився. Над землянкою, як і раніше, посвистував вітер, зрідка чувся сухий шелест піску, що осипався з кручі. Десь далеко пролунав постріл. «Може, польова жандармерія старається, розшукує поранених і пристрілює?»– мимоволі подумав Туркенич. По засвоєній на фронті звичці при найменшій тривозі перевірити зброю, він потягнувся до кишені, але згадав, що у нього нема ні пістолета, ні навіть ножа. Намагаючись відігнати набридливі думки про небезпеку, Туркенич примусив себе думати про завтрашній день.

Тільки б минула ця нескінченна ніч! Вдень, мабуть, буде веселіше: можна розрізняти, хоч і не повністю, двері землянки, віконця в дальньому кутку. А надвечір знову прийде ця турботлива, смілива жінка.

– Чи прийде? – майже вголос сказав Туркенич, але тут же з певністю відповів: – Прийде! Обов'язково прийде!..

Нарешті почало розвиднятися. Настав ранок, і розцвів ясний сонячний день. Туркенич лежав, майже не повертаючись, терпляче ждав вечора.

Поля прийшла, коли вже стемніло. Вона знову перев'язала Туркенича, нагодувала його і пошепки заговорила як з давно знайомою людиною.

– Ось як тобі полегшає, я принесу одяг наш пастуший, ти додому і доберешся. Скажеш, що ти племінник наш, Дмитро Романенко. Він ще в позаминулому році в Донбасі у шахту пішов, але не повезло там хлопцеві, писав він нам, що вирішив повернутися, простудився на підземній роботі. Ми з чоловіком чекали його, та щось затримався, а тут і війна почалася.

– То ви, Полю, заміжня? – спитав Туркенич.

Молода жінка нічого не відповіла, старанно підмітаючи віником добре змочену водою долівку. По її різких, поривчастих рухах Туркенич зрозумів, що запитання було для неї неприємне, і теж замовк. Але Поля, закінчивши прибирати землянку, випросталась і неохоче, ніби їй важко було признатися в цьому, сказала:

– Заміжня… Отож-то й горе моє, що заміжня… Він чабаном у радгоспі працює…

Туркенич не відзивався, відчуваючи, що розпитувати недоречно. Його стриманість, мабуть, їй сподобалась. Вона скоса разів зо два подивилася на Туркенича, ніби чекаючи, що він сам заговорить. А коли виходила, то вже на порозі додала:

– Тя мене про це не розпитуй… не ятри душу… Якось я тобі сама все розкажу.

Довго, майже до світанку, не спав цієї ночі Туркенич…

Поступово він почав звикати до свого становища. Вдень тихо сидів у землянці, а в сутінках відхиляв дверці і чекав козачку.

Одного разу Туркенич пізно ввечері сидів біля порога. Побачивши свою рятівницю, він привітно махнув лівою рукою. Поля, задихавшись, спускалася з обриву по вузькій стежці.

– Ой, та ти, либонь, вже на повітря свіже вийти можеш? Ну, значить, справа швидко на поправку піде!..– весело заговорила Бона.

Не запалюючи вогню – місячне світло прямою і широкою доріжкою лягло із дверцят на гладеньку утрамбовану долівку – козачка поставила на столик їжу і привітним жестом запросила Туркенича в землянку: – їж, та не поспішай, я нині довше побуду з тобою.

– Дякую, Полю, дякую! – відповів Туркенич і, не чекаючи другого запрошення, сів до столика.

Поля мовчки, підперши за звичкою лице обома руками, дивилася на нього.

Повечерявши, Туркенич подякував їй, але Поля, здавалося, не чула, вона про щось глибоко задумалася. І навіть не прибравши, як раніше, із столика чисту хустину, що була за скатертину, і залишки їжі, тихо заговорила:

– От ти недавно запитав, чи я заміжня. Я тобі згарячу відповіла, а тепер ось, коли хочеш, розкажу про моє життя безталанне…

Туркенич співчутливо поклав їй руку на плече:

– Ні, якщо важко згадувати, то не треба. Я ж не з цікавості запитав.

– А хіба я будь-кому душу свою відкрию? – гордо повела плечем козачка.– Я, може, не один рік у себе все на серці таїла. А ось почула, як ти мене задушевно спитав, і мені вже несила своє сеірце стримувати,– відповіла вона.– Ходімо, сядемо.

Сівши з Туркеничем біля куща акації, недалеко від землянки, Поля почала повільно, тихо розповідати, ніби вдивляючись у минуле життя, яке проходить перед нею.

– Що тут казати, лише серце краяти… Живу яз чоловіком сьомий рік, і хоч він мене не лає, але й ласки не маю… Ні, не те я сказала… Він до мене ласкавий: «Полюшко, Полюшко! Щастя ти моє!..» – завжди говорить… йому вже, вважай, півсотні років набігло, а мені двадцять шостий лише від петрівки пі-шов… Мені його ласки ці гостріші від ножа! Краще б, здається, він батогом мене плетеним до смерті забив або в льоху тримав тільки на хлібові та воді!.. Засне він, а я до стінки відвернусь та без сліз плачу… плачу і все згадую Артемка свого,– це я з хлопцем дружила з рік до одруження. Отак до ранку друга мого світлого згадую… І очі його добрі, і пісні веселі, все, все пригадую… Ніби живий він переді мною посміхається знову, як пушинка, проворний та легкий… А на світанку оглянешся – поряд чоловік, з бородою, старий, неповороткий… Ох, не дай бог нікому з жінок найлютішої кари – з немилим жити!.. Вона хотіла ще щось додати, але стрималась. Туркенич бачив, як червоними плямами вкрилось її лице. Родимка стала ще виразнішою.

– Ех, та що казати… Хіба серце своє словами перекажеш? – мовила козачка. І, схвильована, пішла, навіть забула попрощатися з Туркеничем.

А він дістав старенький, вилинялий кисет, скрутив цигарку і жадібно затягнувся. До глибини душі схвилювала його ця розповідь. «Посиджу тут… місяць ген який!» – подумав Туркенич.

Ніч повільно минала. Ще довші і темніші вимальовувалися тіні на горбі, зовсім непроглядним здавалося дно яру. Лише дорога по верху балки, як і раніше, блищала під спокійним блідо-голубим сяйвом місяця. …Минуло ще близько двох тижнів. Поля дбайливо доглядала Туркенича. Рана його зажила настільки, що він міг, хоч йому було й нелегко, ворушити рукою і навіть намагався, зціпивши зуби, натягнути старенький піджак чабана.

Туркенич почав збиратися в дорогу. Він вирішив спробувати перейти лінію фронту, хоч і не знав, чи далеко вона тепер. Якщо ж перейти фронт неможливо,– доведеться піти південніше і обхідними дорогами пробиратися в рідний Краснодон… Цікаво, що там робиться зараз?.. Думки його були перервані бережним стуком.

– Це я, Ваню,– сказала козачка, входячи в землянку,– принесла тобі в дорогу поїсти та дещо з одягу, щоб варвари, на випадок чого, не впізнали в тобі військового.

– Дякую, дякую! – відповів Туркенич.– Куди ж ти мені стільки всього принесла? – додав він, побачивши в її руці вузол.

– Ну, чого там! Шматок сала та печена картопля з окрайцем хліба – оце і все, що придбала.

Вона поставила на столик глечика:

– Молока на дорогу випий,– з-під корови. А ось тобі і тютюн, повний кисет.

– Як і віддячити тобі? Просто не знаю! Я вже другий день не курю: тютюн увесь вийшов ще вчора вранці, та й кисет свій десь подів, ніяк знайти не можу.

Він хотів розгорнути принесений нею кисет, але молода жінка соромливо стиснула його руку.

– Почекай, встигнеш закурити. Поїж спочатку.

Туркенич присунув до себе глечик з молоком і взяв скибку хліба. Поля сіла на табуретку навпроти нього і додала:

– А твій кисет я взяла: про тебе згадка залишиться.– І, помовчавши, сказала: – Може, і ти колись про мене згадаєш?

Туркенич подивився на неї:

– А як ти думаєш, може людина забути, що ти для мене зробила?

Вона теж глянула на нього, але зразу ж перевела погляд на напіввідчинені дверці. Кілька хвилин вона мовчала, перебираючи торочки своєї хустинки.

– Як живий будеш, надумаєш написати, то пиши не в радгосп, бачиш, тут фашисти все Дочиста пограбували та спалили, а в -Луганськ сестрі моїй, вона там у лікарні міській санітаркою, працює. Запам'ятаєш?

– Ще б не запам'ятати! – гаряче відгукнувся Туркенич.– Як ім'я і прізвище сестри?

– Олена… Олена Дмитрівна Коваленко… Напишеш, що для мене, і вона мені передасть.

– Напишу, обов'язково напишу! А як війна закінчиться, розшукаю тебе неодмінно. Тобі я життям зобов'язаний!

– Ну, от іще! Не я, так інший хтось з наших допоміг би тобі: адже своєму братові всі з дорогою душею допомогти раді.

Туркенич знову почав розпитувати її про дорогу до фронту, хоч майже кожного дня вона детально розповідала йому про найближчі поселення і обхідні дороги.

– Значить, все ж вирішив до наших пробиватися? – запитала Поля і задумалася.

– Так, попробую, може, пощастить.

Вона помовчала, допомагаючи йому вкла-дати у мішечок їжу і білизну. Коли все було укладене, сунула йому в кишеню кисет і по-діловому, як господиня, сказала:

– Присядемо, за звичаєм, на хвилинку, щоб дорога була щасливою.

Туркенич зняв старенький кашкет, принесений йому козачкою замість його армійської пілотки. Поля з зосередженим лицем сіла на табуретку. Трохи посидівши, встала:

– Ну, тепер можна йти. Я піду одразу,, а ти – як зовсім-зовсім стемніє.

Туркенич простягнув їй ліву руку:

– Дякую сердечно ще раз! Побачимося, я розшукаю тебе: неодмінно!..

Туркенич відчув, як тремтить її рука. Поля майже відштовхнула його і швиденько мовила:

– Ти, Ваню, бережи себе… та пиши… А ще краще – приїжджай, як війна закінчиться!..– І Поля швидко відчинила дверці, вийшла з землянки.

Туркенич витяг залишений нею кисет, почав скручувати з обривка газети цигарку. Але кисет настільки був красиво прикрашений, що він почав уважно роздивлятися складний візерунок. Посередині вишите якесь слово. Туркенич нахилився над каганцем і побачив старанно складене із різнокольорових ниток своє ім'я. Остання літера була повернута вправо, мабуть, Поля поспішала.

Довго він сидів у задумі і роздивлявся дорогий йому подарунок. А потім, погасивши каганець і щільно причинивши двері, ступив у темну і холодну осінню ніч…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Повернувшись у Краснодон після невдалої евакуації, Іван Земнухов кілька днів сидів дома, не знаходячи собі місця. Читати не хотілося. Він намагався допомагати матері, але все чомусь падало з рук, і мати, бачачи, що у нього нічого не виходить, робила все сама. Якось Ваня прийшов усарай до батька,: який там щось майстрував.

– Ну, чого нудишся? Сів би та почитав. То, бувало, від книги не відірвеш, обідати не докличешся, а тепер чого ж не читаєш? – запитав батько. – Інший час був, тату. Мені хочеться подивитися, що діється навколо, що люди роблять?

– Що роблять? Та ось так само сидять дома, як і ми.

– Ну, і довго ж це буде?

– Побачимо! Поспішати нікуди. Роботи все одно ні в кого нема.

– Треба піти в місто і подивитися, що там робиться. Я, мабуть, під вечір сходжу.

– Сидів би ти, а то такий час, побачить хтось та ще заявить.

– Нічого,– перебив його Ваня.

Не страх за себе тримав його всі ці дні дома, не страх перед німцями, хлопця непокоїло, що він зустріне заляканих жителів, які з острахом оглядаються, особливо молодь, хоч в глибині душі Ваня вірив, що ті, з ким він учився, працював у комсомолі, не повинні були занепасти духом. І він вирішив знайти своїх шкільних друзів. Кілька останніх днів ходив до знайомих хлопців, декого з них застав удома. Увечері він пішов до міського парку, встиг побувати у селищі Перво-майка і тепер знав, що робиться навколо.

Якось увечері в парку він зустрів Анатолія Лопухова. Це був середній на зріст, широкоплечий юнак, з вузькими, але швидкими очима, світлим, зачесаним набік неслухняним чубом, з широкою усмішкою, від якої з'являються невеликі ямочки на щоках. Він підійшов до Земнухова першим і, задоволений, простягнув руку:

– Здрастуй!

– Здрастуй! Ти поспішаєш кудись?

– Ні, просто вирішив прогулятися, більше ж нікуди піти.

Вони пішли поруч.

– А ці,– Анатолій кивнув убік від алеї, де чорніли силуети вантажних машин і самотньо стояв вартовий,– поводять себе як господарі, забирають ні за що людей… Нічого розумнішого не знайшли, як вирубувати парк і закопувати тут машини та бочки з пальним. Хіба їм шкода? Чуже для них це, тому вони так легко і знищують все навколо.

– Я відчуваю, тобі нова влада не дуже сподобалася,– з усмішкою сказав Земнухов.

– Можна подумати, що тобі вона припала до смаку? – запитанням відповів Анатолій.

– Та й мені вона не до смаку. Кому вона може сподобатись? Але мені і та влада не подобалась,– спокійно зауважив Ваня.

– Яка та? – здивувався Анатолій.

– Радянська,– спокійно уточнив Ваня. Анатолій зупинився і подивився йому в лице, ніби бажаючи переконатися, чи той не збожеволів.

Спокійне, розумне лице Земнухова було, як і раніше, таким же суворим і серйозним. Лише десь у куточках губ заховалася невидима для звичайного спостерігача усмішка. її не помітив навіть Толя. Він так і залишився стояти, не розуміючи, що слід відповісти.

– А яка ж тобі подобається? – трохи годом запитав він, внутрішньо розуміючи, що Ваня хитрує. «Здорово ховає свої думки, молодець!»

Сумніватися в чесності Вані Анатолій не міг, бо він добре знав Земнухова по школі.

– Пам'ятаєш, як на уроках історії ми вивчали період громадянської війни, коли наш український народ боровся за самостійну Україну? – нагадав Баня.

Але тепер Анатолій побачив не помічену раніше усмішку. Зрозумівши, він все ж таки вирішив продовжувати поєдинок і всміхнувся в душі. «Ні, мене ти не проведеш,-подивимось, хто кого перехитрить».

Вони ще деякий час жартома перевіряли один одного. Нарешті вирішили говорити відверто.

– Жарти жартами, а справи мають бути великі,-сказав Ваня уже серйозно.

– Ти б з цього і починав!

– Бачиш, Толю, тепер, май на увазі, не завжди прямо можна довіритися людині. Ти знаєш, хто працює в поліції? Запроданцями ж виявились наші краснодонські. А зараз, коли я йшов сюди, на Садовій вулиці зустрів Жоржа Стаценка, ти його повинен знати,

– Ну, ще б пак! Батько ж його тепер шишка в місті, або, як там його величають, голова, чи що?

– Ото якраз «голова». Так знаєш, Жорж перейшов на другий бік вулиці, щоб зі мною не привітатися. Він побоявся, звичайно, що я зупинюся, і це зганьбить його як сина бургомістра.

– Та плюнь ти на нього! Такі люди, як вужі між вилами, звиваються,-пристосовуються до життя. До речі, Ваню, ти не знаєш, хто підпалив трест? Мабуть, не сам загорівся?

– Звичайно, я теж про це думав.

Ваня підійшов до Анатолія зовсім близько і прошепотів:

– А накази коменданта в день по два, по три вивішують, і один за одного грізніший. Здається, і це не випадково. Значить, у місті хтось працює. І, помовчавши трохи, додав:

– Ось що я хотів ще у тебе спитати: ти знаєш Сергія і Василя Левашових?

– Знаю. А що?

– Вони повернулися в Краснодон. – І про це знаю.

– Звідки?

– Бачив Василя, розмовляв з ним.

– Адже їх посилали у Луганську спецшколу по путівці райкому комсомолу. Чому ж вони повернулися?

– Після закінчення школи їх переправили в тил для уточнення цілей нашій авіації. Але закинули невдало: спустилися вони на парашутах біля якогось села, а рація і все інше устаткування потрапило з іншим парашутом в розташування німецької частини. Але їм все ж удалося врятуватися. Походили вони кілька днів… Що залишалося робити? Кругом – фашисти. Вони й повернулися додому. Про дальші їх плани не знаю. – їх також треба залучити,– ніби для самого себе, стиха сказав Ваня.

– Куди залучити? – здивувався Анатолій.

– У нашу групу.

Ваня ще не наважувався сказати, в організацію чи в загін. Група – простіше і більше відповідає дійсності.

– Яку нашу групу?

– Добре, я тобі потім поясню. А поки ось що: ти зайди до Василя Левашова і попроси, щоб вони завтра з Сергієм прийшли до мене.

– Гаразд,– коротко і серйозно відповів Толя.

Коли він ішов додому, велике радісне почуття сповнювало його душу: він буде разом з друзями! Ваня Земнухов йому довіряє.

Останній рік Земнухов працював у школі старшим піонервожатим і був авторитетом не лише для піонерів, але й для комсомольців. Учасник усіх шкільних заходів, починаючи від стінної газети і кінчаючи волейболом, активіст райкому комсомолу, Земнухов був відомий молоді. Хто не пам'ятав його виступів на комсомольських зборах: короткі (він завжди закінчував свою промову, перш ніж кінчався регламент), чіткі і глибокі за думкою, вони подобалися товаришам, його жартома називали професором. І ця кличка під-креслювала щиру повагу до нього. Земнухов і своєю зовнішністю, і знаннями виділявся в колі друзів. Розумні великі очі приваблювали погляд співбесідника. Темне волосся, зачесане назад (таку зачіску називали чомусь «політикою»), відкривало високий лоб. Ваня вмів привернути до відвертої розмови.

Одягнутий Земнухов був просто, але акуратно. В школі він любив гуманітарні науки і особливо літературу, багато читав, писав навіть вірші, але ні з ким не ділився своєю творчістю. «Так, на нього можна покластися»,– подумав Анатолій.

Увечері наступного дня в парку зібралася група хлопців. Вони сіли на лавці посеред однієї з найглухіших алей так, щоб було видно всю алею від початку й до кінця. Густі високі кущі бузку ховали їх від чужого ока.

– Здається, зібралися всі, хто мав прийти,– спокійно сказав Ваня Земнухов, вітаючись з братами Левашовими і Толею Лопуховим, які щойно з'явилися.– Сідайте, хлопці,– показав він на лавку.

Вася Левашов, середній на зріст, худорлявий юнак, обвів поглядом усіх, хто тут був. Його увагу привернув незнайомий смаглявий, з швидкими очима юнак, одягнутий у спортивний костюм. Це був Борис Главан, який приїхав з Бессарабії разом з рідними майже перед самою окупацією Краснодона.

Сергій Левашов, двоюрідний брат Васі,– високий, вродливий юнак з ледь помітним пушком там, де мають вирости вуса, виділявся богатирською силою. Здавалось, тільки йому й бути ватажком і в школі, і на вулиці. Сергій був хлопцем добрим і справедливим. Він захищав слабких, але робив це просто і спокійно: брав забіяку за руку і починав переконувати його в несправедливості. Чим більше забіяка заперечував, тим міцніше стискували його руку пальці Сергія. Запал «хороброго» спадав: він розумів, що опиратися даремно. Тоді Сергій так само спокійно відпускав його, сказавши наостанок:

– Сподіваюся, ти зрозумів?

От і сьогодні Сергій скромно присів на край лавки, хоч місця було досить.

Ваня відрекомендував товаришів, а потім звернувся до одного з присутніх – Загоруйка:

– Володю, ти стань за кущами, щоб хтось, бува, випадково не підслухав,– він показав йому на густий кущ бузку і додав: – На випадок чого – кашляни.

– Добре,– трохи незадоволено відповів той густим басом, боячись, що йому не доведеться почути найцікавішого.

Ваня зрозумів його і кинув навздогін:

– Ти далеко не заходь, тут за кущами постій.

– Гаразд,– вже бадьоріше відповів Володя.

– Тепер, мабуть, можна про справи? – нетерпляче запитав один із юнаків, що сиділи на лавці.

Ваня глянув на високого худенького хлопця з темними очима – Володю Осьмухіна, який теж учився в їхній школі, але з дев'ятого класу пішов працювати у механічний цех.

– Тут усі свої, казатиму одверто,– не кваплячись почав Земнухов, поправляючи окуляри.– Обстановка всім ясна. Фронт від нас далеко, німці засіли в нашому місті невідомо на скільки часу. В Краснодоні багато молоді залишилось: хто не встиг евакуюватися, а хто виїжджав, та не зміг заїхати далеко. Як кажуть, кадри є для створення…– Він зупинився, шукаючи потрібне слово. Але, оглянувши мовчазні, зосереджені обличчя друзі і побачивши приховані вогники в їх очах, Земнухов сказав: – Все одно як ми назвем: партизанський загін чи підпільна організація. Головне – треба збирати молодь і боротися!

Ваня вирішив, що недоречно і навіть незручно запитувати у хлопців, чи згодні вони на цю справу. Думку декого з них він уже знав раніше. А про Левашових подумав, що коли вони прийшли – значить, згодні.

– Треба тільки вирішити ще важливе питання: чи створювати організацію тут, у Краснодоні, чи є інша думка.

Ваня подивився на Бориса Главана.

– Так, я думаю, що тут робити нічого: лісів нема, гір теж. Треба пробиратися через лінію фронту в Червону Армію,– гаряче відповів Борис і швидко обвів очима присутніх, намагаючись знайти підтримку. Хлопці мовчали.

– А для чого пробиратися? – підвів голову Вася Левашов. – Лісу нема, це вірно. Якщо брати до уваги лісок на Дінці, то там нас, як курчат, переловлять. Адже можна залишитися в місті і створити підпільну організацію. Тим більше, ми тут все знаємо і, що треба, завжди знайдемо.

– А ні, то й самі зробимо,– втрутився Володя Осьмухін.– Треба подумати і про сім'ї. Якби ми евакуювались до приходу німців,– це одна справа, а тепер, коли нас тут всі бачили, нам нікуди не можна, це буде вважатися як партизанство, постраждають сім'ї.

– Вірно,– підтримав його Вася Левашов і повернувся до брата, який сидів поряд з ним: – А твоя думка, Сергію?

– Я думаю, що пропозиція Бориса майже нездійсненна.

– Чому нездійсненна? – не здавався Борис, піднявшись з лавки і гаряче розмахуючи руками.– Я особисто берусь перевести через лінію фронту! Сам спочатку перейду фронт, а потім проведу решту.

Він говорив так переконливо, поспішно, ніби боявся, що не повірять. Але ніхто, звичайно, не сумнівався в тому, що Борис дійсно перейде лінію фронту і повернеться назад заради своїх друзів.

– Ти не гарячись і не галасуй, а то тебе за сотню метрів чути,– стримав його Земнухов.

Він ніби кинув іскру в купу сухого хмизу і тепер сидів і дивився, як спалахне полум'я. І вогонь розгорівся!

– Ми віримо тобі, Борю,– поплескуючи Главана по плечу, сказав до цього часу мовчазний Толя Лопухов. – Але зрозумій,– те, що ти пропонуєш, дуже важко здійснити.

– Скажемо прямо – навіть неможливо!– перебив його Вася Левашов.– Ось ми з Сергієм недавно йшли додому, пробирались кілька днів підряд і знаємо, що означає зараз перейти лінію фронту. Навіть невеликою групою – в п'ять-шість чоловік – не пройдеш.

А ми підемо по двоє, по троє!

– Припустімо,– вів далі Вася,– а куди йти? Де лінія фронту? Адже ні ти, ні я не знаємо, а поки ми знайдемо, нас двадцять разів схоплять і розстріляють.

Борис мовчки дивився на останню надію– Ваню Земнухова, бо лише він ще не висловився. Думка більшості зрозуміла. Всі очікувально дивилися на Земнухова.

Раптом за кущами почувся глухий розкотистий кашель Володі Загоруйка. Він стояв за кущами, прислухаючись до розмови товаришів. Згадавши про те, що він охороняє таємну нараду, хлопець не без гордості випростався, але раптом у нього почало дерти в горлі, можливо, тому, що він думав про цей умовний сигнал. Загоруйко, затамувавши подих, старався дихати через ніс. Він уже пере-став слухати, про що говорили хлопці, зосередив усю увагу на тому, щоб не кашлянути. Але його дедалі більше душив приступ кашлю. Володя відчув, як змокріли шия і лоб. Він хотів попередити хлопців про те, що його кашель викликаний не небезпекою, але не втримався і голосно кашлянув.