Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тоді ж, коли частина, в якій воював Туркенич, успішно просувалася з боями на захід, його викликали в Москву. За участь у підпільній організації Краснодона «Молода гвардія» Туркеничу вручили орден Червоного Прапора.

Кілька днів він провів у Москві і знову повернувся на фронт у свою дивізію, його призначили помічником начальника політвід-ділу дивізії по роботі серед комсомольців.

Радянська Армія уже визволяла від німецьких загарбників землю Польщі.

Дні помічника начальника політвідділу дивізії минали швидко, заповнені бесідами з комсомольцями підрозділів, підготовкою доповідей про воєнне і міжнародне становище.

В середині серпня, ввечері, Туркенича викликали на нараду до командира дивізії. Коли він увійшов у простору землянку штабу, там уже зібралось багато офіцерів.

– Наша розвідка доносить,– почав командир дивізії,– що у противника зосереджені значні сили поблизу містечка Глогув. Треба вияснити, де знаходяться основні резерви ворога. Перед нами командування поставило завдання: провести розвідку боєм. У цей бій виділені по одному батальйону від полків першого ешелону.

Крім цих батальйонів нашої дивізії, розвідку боєм вестимуть ще два батальйони сусідньої дивізії. Основне завдання наших батальйонів – вийти в район Глогува і спробувати захопити місто з ходу. Бій наших батальйонів підтримає вся артилерія дивізії. Ворог добре розуміє, які наслідки викличе визволення Глогува: контрольована зараз ворогом дільниця довжиною десять-п'ятнадцять кілометрів опиниться в наших руках. От чому бій треба почати зненацька й одразу ж перейти в атаку. Політпрацівники перед боєм ще раз підуть у підрозділи, поговорять з бійцями, особливо комуністами й комсомольцями. Належить виконати важке завдання. Після наради у командира дивізії Туркенича викликав начальник політвідділу. Досвідчений офіцер, він перед кожним боєм розмовляв із своїм помічником. Він умів просто пояснити своєму співрозмовнику значення майбутньої операції.

– Бачиш, Ваню, як повертається справа: ми повинні виявити розташування основних сил ворога, щоб потім напевне прорвати його оборону. Але зробити це треба з найменшими втратами. Успіх розвідки боєм залежить від дружного натиску всіх підрозділів. Кожна наша перемога наближає день остаточного розгрому ворога! Оцю думку і треба роз'яснити комсомольцям і комуністам усіх рот, щоб бійці зрозуміли: на своїй дільниці фронту ми боремося за цілковиту перемогу над ворогом. І чим успішніше, тим ближчий цей сподіваний час!

Наприкінці бесіди Туркенич підвівся:

– Я відразу ж іду в другий батальйон і зостанусь там і під час бою.

Начальник політвідділу подивився на схвильоване обличчя свого помічника. Він подумав про небезпеку, в якій опинитьсяТуркенич на передньому краї під час навальної атаки другого батальйону, і загаявся з відповіддю.

– Ну що ж, на місці буде видніше, як діяти. Подзвониш мені.

Цей вечір Туркенич провів на передньому краї нашої оборони. Він пройшов у розташування рот другого батальйону, розмовляв з комсомольцями, пояснюючи їм значення Глогува як пункту, довкола якого ворог зосередив значні сили.

– Наше завдання таке: треба провести розвідку боєм, примусити ворога виявити свої головні сили, які він поки що старанно приховує… Успіх нашої розвідки – в раптовості удару, в умінні підтримати один одного кожним взводом, кожною ротою.

Вечір 13 серпня минув у поодинокій стрілянині. Німці покладались на свої оборонні споруди і не сподівалися удару радянських військ.

Туркенич лежав в окопі на передньому краї і розглядав у бінокль розташування оборонних ліній ворога. Чітко й виразно, ніби намальовані, виднілися чорні ниточки – окопи німців, звивисті ходи сполучень, прикриті зів'ялим дерном доти.

Коли настала темрява, Туркенич пройшов у землянку командира другої роти. Вийнявши із планшетки блокнот, він переглянув свої записи і помітки, що їх звичайно робив у поході. їх зібралося чимало – про розмову з комсомольцями, місцевими мешканцями.

Багато чого пригадав Туркенич, коли при тьмяному світлі гортав свій похідний блокнот. Великою подією для нього був прийом у кандидати партії. Він пригадав, як щиро вітали його бойові товариші, як схвильовано він відповідав, потискуючи їх дружні руки:

– Спасибі, братці, спасибі, любі! Постараюсь виправдати ваше довір'я.

І тепер, готуючись до бою, він розмовляв з командиром роти про комсомольців.

– Знаєте, товаришу старший лейтенант, з Авіновим нещастя: кілька годин тому поранений пострілом снайпера.

– Авінов? Секретар ротної комсомольської організації? – перепитав Туркенич.– Тяжко поранений?

– Із медсанбату повідомлень не було, але рана тяжка, в груди навиліт.

Туркенич одразу ж подзвонив начальникові політвідділу:

– Становище складається так, що мені необхідно залишитись у другій роті на ніч і бути з бійцями під час наступу.

Начальник вагався з відповіддю.

– Чи дуже необхідна твоя присутність?– перепитав він Туркенича і у відповідь на нове прохання свого помічника дозволити йому залишитись на передньому краї сказав:

– Гаразд, Ваню, тобі видніше. Туркенич віддав трубку телефоністу.

– Я у вас переночую, а вранці разом підемо у розвідку,– сказав він командирові роти.

На світанку спалахнув бій. Він почався, як і сподівався командир дивізії, зненацька, після короткої артилерійської підготовки.

Противник відповів на атаку наших батальйонів потужним мінометним та гарматним вогнем. Із-за Глогува по бойових порядках нашої наступаючої піхоти частими залпами била німецька артилерія. Проте бійці другого батальйону збирались на узліссі, маскуючись у складках місцевості.

Кулеметні черги ворога зрізали гілки кущів, зривали листя, брижили застояну воду канав.

Розгорівся запеклий, тяжкий бій. Нашi підрозділи зазнавали великих втрат під зосередженим вогнем ворога.

Туркенич із самого початку бою був у першому взводі другої роти. Тут майже всі бійці були комсомольцями, і він багато разів бував у них. Туркенич добре знав Трохима Клевашного, веселого баяніста, незмінного заспівувача під час відпочинку, що останнім часом так рідко випадав на долю бійців. Знав він і Павла Черних, високого стрункого сибіряка, який славився на весь полк влучною стрільбою. Часто розмовляв Туркенич і з «Стареньким»,-так називала молодь сорокалітнього Семена Євстигнєєва. Трохи забарний, з неквапливою ходою і мовою, «Старенький» навіть пишався тим, що він старший за всіх своїх бойових друзів, і, розмовляючи з Туркеничем, любив натякнути на свій життєвий досвід:

– Ось як проживеш чотири десятки на світі, то й довідаєшся, що воно й до чого.

Але зараз, у вирішальний час запеклого бою, і молодь, і старший Євстигнєєв були охоплені єдиним прагненням.-швидше добратися до маленького містечка.

Взвод, з яким Туркенич пішов у наступ, на кілька хвилин затримався на узліссі. Сирий, багнистий грунт уповільнював швидкий рух бійців.

Перебігаючи від дерева до дерева, переховуючись по улоговинках, бійці, проте, посувалися до поля, що виднілося на взгір'ї, де ще темніли полукіпки.

Туркенич ішов поряд з Клевашним і Євстигнєєвим. Ще кілька перебіжок – і вони будуть на краю узлісся.

– Вперед, братці, вперед! Зараз виберемося із ліска, а там видніше буде! – сказав Туркенич, озираючись на бійців.

Крізь поодинокі поріділі кущі він побачив, як солдати другого батальйону то поодинці, то невеличкими групами перескакували через неДезпечні місця, по яких ворог добре пристрілявся.

Два ще зовсім юних солдати з'явились на самому узліссі і відразу ж залягли поблизу самотнього високого дуба. Вони дали кілька коротких автоматних черг і, ніби по команді, кинулись уперед, вирішивши швидше перебігти небезпечне місце. Та не встигли вони ступити й кілька кроків, як поблизу завихрився смерч із вогню й диму. Один боєць спіткнувся, упустив автомат і повалився на землю.

«Осколком… на смерть…» – подумав Туркенич, пильно поглядаючи на дорогу. Товариш пораненого підбіг до нього і намагався підняти друга, але рана, очевидно, була тяжкою: закривавлена голова солдата безсило звисала додолу.

Клевашний теж бачив, як упав після вибуху молодий боєць, і з жалем сказав:

– Ось воно, солдатське життя. Командир взводу підійшов до своїх бійців.

– Хлопці! Тримайтесь правого боку! – крикнув він і побіг на галявину.

Туркенич, Євстигнєєв і Клевашний рушили слідом за ним.

– Ой, глянь…– коротко крикнув Євстигнєєв.

Поміж двох осичок з майже дочиста зрізаним кулеметною чергою листям лежав командир взводу. Він лише на кілька кроків випередив своїх бійців – куля наскрізь пронизала груди.

Туркенич і Клевашний мов укопані зупинились над убитим./Адже щойно вони бачили молодого командира сповненого життя, руху… Ось тут, на сусідній галявинці, він кликав за собою…

А зараз взводний лежить нерухомий. Пілотка злетіла з голови, і буйні кучері впали на високе загоріле чоло… Вітер ворушив їх, і здавалося, що от-от устане молодий ставний командир, трусне головою і скаже щось" веселе, задерикувате своїм бійцям. Та не судилося йому стати в ряди своїх товаришів – назавжди зупинилось пробите кулею серце, потьмяніли великі голубі очі…

На галявинці з'явилась решта бійців взводу, Вони нерішуче зупинились біля осичок, під якими лежав їх убитий командир.

Успіх бою для взводу вирішували секунди… Противник знову посилив артилерійський вогонь. Два-три снаряди уже знову підняли фонтани застояної болотної води.

– Взвод! Слухай мою команду! За мною! – крикнув Туркенич і побіг вперед.

Солдати кинулися за ним. Кілька перебіжок – і взвод увірвався на околицю містечка.

Туркенич ступив ще кілька кроків – майже стрибків – і раптом упав, мов підкошений, навзнак. Чорно-багровим віялом злетіла всього за кілька метрів перед ним пухка земля… Біль був таким різким, що старший лейтенант знепритомнів. Кров ринула з грудей, заливаючи все навколо. Євстигнєєв підбіг до командира, став на коліна й обережно повернув його на плече. Туркенич був майже неживий. Євстигнєєв озирнувся на всі боки. Недалеко, біля в'їзду в Глогув, з'явилась санітарна двоколка.

«Молодці санітари, слідом за бійцями їдуть»,– подумав солдат і замахав пілоткою. Через кілька хвилин двоколка під'їхала. Санітарка, вже немолода висока жінка, підбігла до Євстигнєєва. Той мовчки показав їй на нерухомого Туркенича.

Санітарка спритно зробила першу перев'язку. Та хоч як туго старались накласти бинт її мускулясті, звичні до фізичної роботи руки, кров, хоч повільно, все ж проступала.

– Живий… Живий! – прошепотіла санітарка, прислухаючись до уривчастого хрипкого дихання Туркенича.

– Чого стоїш? – сердито звернулась вона до Євстигнєєва. – Допоможи перенести. Та, гляди, обережно… Не спіткнись.

Бій затихав. Залпи гармат поступово відкочувались далеко-далеко, нагадуючи розкоти грому.

Медсанбат містився поблизу від штабу дивізії. Командир дивізії, побачивши двоколку, ступив кілька кроків назустріч.

– Хто поранений? Тяжко?

Євстигнєєв кинув повід і, віддаючи честь, відповів:

– Тяжко, товаришу полковник… У груди осколком…

Полковник підняв шинель:

– Туркенич?!.

Поранений на мить опритомнів, але говорити не міг. Життя зосередилось у великих сірих очах. Він поворушив губами, намагаючись щось сказати. Упізнавши полковника, Туркенич хотів підняти руку, але відразу опустив її.

Полковник узяв цю холодіючу, безсилу руку і, намагаючись говорити звичайним тоном, сказав:

– Нічого, Ваню, не сумуй! Зараз тебе оглянуть лікарі, перев'яжуть добре, лікуватимуть. І знову повернешся в нашу дивізію. Правда, друже?

Туркенич нічого не міг відповісти, голова хилилась набік, очі заплющувались.

Офіцери й солдати оточили двоколку.

– Тяжко поранений… старший лейтенант Туркенич… Ледь живого привезли…

– Навряд чи виживе… В груди осколком…

Командир дивізії звелів подзвонити в штаб армії, прохаючи прислати відомого всьому фронту спеціаліста-хірурга.

– Чого ж ви стоїте? – звернувся він до санітарки.-Негайно в медсанбат. Скажіть лікареві, що я прошу зробити все можливе. І щоб мені відразу ж подзвонили про результати першого огляду.

…Рана виявилась дуже небезпечною: великий, з рваними краями осколок снаряда глибоко проник у грудну клітку.

– Ми вжили всіх заходів,– сказав лікар ад'ютантові командира дивізії.– Зробимо переливання крові. Через дві години приїде професор, порадимось разом, що можна ще зробити. Але не буду приховувати: рана страшна, та й крові багато втрачено.

Лікарі доклали всіх зусиль, але врятувати Туркенича було неможливо. Кров уперто пробивалась крізь тугу пов'язку, накладену досвідченим лікарем. Рідшим і слабішим ставало дихання…

Надвечір Туркенич знову на мить опритомнів. Він подивився на чергову санітарку, перевів погляд на серйозне обличчя лікаря. Насилу повернув голову до вікна. Легенький вітерець ворушив верхівки дерев; наступав тихий, ясний вечір.

Туркенич глибоко-глибоко зітхнув. Червона піна виступила в куточках губів. Він завмер… Життя відлітало… відлетіло…

Санітарка підійшла до вікна й відчинила вузеньку створку. Останнє проміння сонця заглянуло в просторе приміщення медсанбату.

***

Минуло два дні. Стихли постріли гармат. Бої точились уже далеко за Глогувом. У містечку знову почалось мирне життя: з полів звозили на токи важкі снопи жита й пшениці; з навколишніх лісів повертались у свої хатки місцеві мешканці; синій димок закучерявився над критими червоною черепицею будиночками. Глогув – невелике містечко, проте і його не пошкодувала війна: на самому в'їзді, в містечко чорніло згарище спаленої німцями школи; у багатьох будинках вибиті рами; обвуглились і почорніли дерева вздовж вулиць.

…Ховали Туркенича ввечері. На околиці Глогува лунала траурна мелодія. Тужливі звуки линули над полями й перелісками. Покрита червоним полотнищем труна височіла на лафеті гармати. Щільними рядами ішли в строю солдати першої і другої рот другого батальйону – їх командири просили призначити на похорон саме ці роти. Виднілися білі косинки і червоні нарукавні хрести медичних сестер, вузенькі погони лікарів. І звідусюди – з вулиць містечка, з навколишніх хуторів – прийшли місцеві жителі провести в останню путь радянського офіцера. Дівчата й хлопці несли квіти.

Офіцери зняли труну з лафета і понесли до могили. її викопали друзі Туркенича, обіч з якими він воював у останньому бою. Серед них був і Євстигнєєв – він стояв тепер у перших рядах бійців, що вишикувались перед могилою.

Сумно і тяжко було на душі солдата. Затуманеними очима дивився він, як до труни підійшли командир дивізії та начальник політвідділу. Говорили коротко, всі знали свого бойового товариша, його геройську пїдпільну боротьбу в Краснодоні, самовіддану працю в політвідділі дивізії.

– Ти був справжнім другом солдатів, -_} братом наших хороших комсомольців, які ви– 1 зволили радянську землю від ворогів і тепер визволяють братів-поляків,– говорив начальник політвідділу дивізії. – Хай буде легкою І тобі ця земля – із далеких донецьких степів І прийшов ти сюди із своїми друзями, щоб і тут, над Віслою, розцвіло мирне щасливе І життя!

Євстигнєєв помітив, як сльози заіскрились на очах командира дивізії, як він, не соромлячись, повільно витирав їх. І Євстигнєєв відчув, що і по його обличчю котились скупі солдатські сльози.

Перед ним знову постали епізоди недавнього бою, він уявив Туркенича на чолі взводу з автоматом у руці… І ще нижче опустив голову солдат, затуливши широкою долонею обличчя.

Запала тиша. Бережно опустили труну в могилу. Пролунав залп, автоматники віддали останню шану своєму командирові. Могилу засипали свіжою землею, і горбочок одразу зник під квітами. Молоденька полька, майже дівча, поклала зверху букет скромнихПОЛЬОВИХ квітів. Мов краплі крові, зачервоніли гвоздики. Дівчина хотіла щось сказати, але ридання перешкодило їй. Затуливши обличчя руками, вона плакала, повертаючись до своїх подруг нерівною ходою. Євстигнєєв допоміг їй піднятись на пагорбок, де стояли городяни Глогува. Дівчина довірливо взяла його руку й припала заплаканим обличчям до солдатської гімнастьорки.

* * *

Минуло ще кілька днів.

Підрозділ, в якому служив Євстигнєєв, вирушив до Вісли. Бійці йшли мовчки. Не чути було звичайних у поході балачок і жартів. Євстигнєєв ішов задумливо, притримуючи рукою автомат. Він нахилив голову, не звертаючи уваги ні на своїх товаришів, ні на першу позолоту придорожніх осик та беріз.

– Глянь, скільки їх прилетіло! – вигукнув сусід Євстигнєєва.

– Ти чого? – обізвався Євстигнєєв і знехотя позирнув на телефонні дроти, що тягнулись уздовж дороги. Він мимоволі зупинився – так здивувала його звичайна мирна картина, на яку він, мабуть, і не звернув би уваги, якби не вигук сусіда. На блискучих тонких проводах сиділи десятки ластівок. Вони нагадували жвавих дітлахів, які сидять погожого вечора на узбіччі дороги.

Гуркочучи і скрегочучи гусеницями, ішли дорогою важкі танки, з-під величезних гармат курився пил, земля гула під міцними кроками тисяч солдатів, а зовсім недалеко від дороги на сонці грілися зграйки легких і веселих ластівок. Вони чепурились, підставляючи золотисточервоному промінню сонця то блискучі чорні спинки й боки, то сніжно-білі груди. І щебетали, щебетали, ніби старались досхочу наговоритись, перш ніж на землю впаде ніч. Іноді на мить замовкали, і тоді особливо виразно лунав щебіт однієї ластівки, ніби вона в чомусь переконувала своїх подруг. Але це тривало недовго, весь табунецъпочинав навперебій галасувати і щебетати, перебиваючи і заплутуючи одна одну.

– Касатки,– сказав Євстигнєєв, пригадуючи, як називала його мати цих щебетливих бистрокрилих пташок.

– Еге ж, касатки,– тихо погодився сусід.

Євстигнєєв прискорив ходу, зрідка озираючись на веселу зграйку ластівок, що ніби проводжала солдатів у далеку дорогу добрими побажаннями.

«Так, життя все перемагає і все відроджує», – подумав солдат.

Він ішов своєю звичайною, чіткою ходою фронтовика, підвівши голову і поправивши пілотку, що, було, зовсім з'їхала набакир.

«Життя перемагає… Але якою дорогою ціною доводиться нам платити за це! Кров'ю… Кров'ю своїх найкращих друзів».

КИIВ 1963