Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Г. Арутюнянц, М. Новоселов
IВАН ТУРКЕНИЧ

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

– Куди йдемо – самі не знаємо… Два місяці відступаємо й відступаємо… Україну всю пройшли, Донбас позаду залишився, тепер до Волги-матінки німець пробивається. Невже він такий нездоланний, що до Сибіру нас відтисне? – говорив низенький рухливий їздовий, поспішно зачерпуючи відром каламутну воду із невеликого степового озерця.

Його сусід, заряджаючий третьої гармати, здавалось, не слухав свого товариша. Він із злістю розбирав заплутані і порвані посто ронки.

– Ногу!.. Ногу, ч-чорт!..– сердито кричав він на давно не чищену, покриту потом коняку. Їздовий сяк-так набрав у відро води, підніс його до коня, який від нетерпіння аж заіржав. Кінь жадібно ковтнув, але зразу ж форкнув і одвів голову.

– Чому ж це ти не п'єш? – здивувався артилерист.– Адже зранку, вважай, не поїли, ніде вода не траплялась.

– «Не траплялась»,– перекривив заряджаючий, який ледве розплутав посторонки,– а зараз, думаєш, вода тобі трапилась?

– А що ж іще, Іване? – відгукнувся їздовий.

– Дурна твоя, Семене, голова! – раптом на весь голос закричав товариш, ніби зрадів можливості зірвати накипіле роздратування.– Та ти сам спробуй, ковтни, лишень, цю воду: адже вона, напевно, солона! Їздовий присів навпочіпки і зачерпнув пригорщу коричневої густої води. Ні слова не кажучи, він махнув рукою і витер мокрі долоні об брудні, подерті штани.

– Що, сьорбнув шилом патоки? – із злістю запитав Іван і, мабуть, відвівши душу, спокійніше додав: – Тут доброї води не відразу знайдеш. Я в цих місцях чабаном не один рік по балках отари ганяв, степи ці, сухі й солончакові, мені добре відомі.

З-за кущів, що самотньо чорніли біля яру, вийшли два командири, запорошені, почорнілі на нещадному степовому вітрі й сонці. Вони про щось напівголосно говорили, зрідка поглядаючи на карту, яку держав у руці командир батареї. Нетерпляче засунувши карту у планшетку, що висіла через плече, командир попрямував до гармат, його супутник ненадовго затримався на горбочку, вдивляючись у хмари пилу, що застилав увесь горизонт.

– Що, Лагутін, і тут вода солона? – запитав командир, кивнувши на майже висохле озерце.

– Солона… Коні ж дуже пити хочуть, а навіть у рот її не беруть,– відповів заряджаючий.

Командир похитав головою і почав оглядати коней. Відступ тривав уже не один тиждень, у батареї лишилось тільки три гармати, але й на них не вистачало їздових і заряджаючих.

– Поки що відпочивайте. Можливо, в сутінках ми когось із своїх зустрінемо.

Лагутін і Семен переглянулись.

– А може,– почав було їздовий, але заряджаючий подивився на нього так, що Семен замовк і, нічого не відповівши, сів на березі озерця. Простягнувши ноги в порваних, розбитих чоботях, він тяжко зітхнув, радий нагоді хоч трохи відпочити.

– Туркенич,– крикнув командир,– чого там затримався?

Той швидко наблизився. На гімнастьорцi – темні плями від поту й грязюки, лице чорне від пилу і загару.

Командир батареї одійшов з Туркеничем вiд червоноармійців, які розташувалися на відпочинок, і тихо спитав:

– Що ж робити? Чекати тут чи далі йти на південний схід, щоб німецьке кільце навколо нас не зімкнулось?

Туркенич поглянув навколо:

– Позиція зручна, видно буде противника здаля. Якщо він з'явиться з боку ген тієї балки, ми встигнемо приготуватися до зустрічі.

– Якщо, якщо…– раптом роздратовано перебив його командир. – А якщо тим часом танки обійдуть нас з південного сходу, тоді що?

Туркенич мовчав. Командир подивився на нього і ще більш роздратовано майже крикнув:

– Чорт знає, яке всюди безладдя… Зв'язок з дивізіоном перерваний… Бредемо хтозна-куди, дивись, ще до німця у пазури попадем!..

Заспокоївшись, він прийняв рішення:

– До ранку залишаємося тут. У сутінках ще раз перевіримо позицію.

– Добре,– коротко відповів Туркенич і, підійшовши до гармат, стомлено сів біля першого їздового.

Той зразу пожвавішав, з лейтенантом солдати почували себе запросто, позначалися і майже однакові роки, і простота нового командира взводу.

– Значить, повечеряємо, товаришу командир?– привітно запитав Туркенича їздовий і на його ствердний кивок головою весело додав: – Так ми, значить, зараз і вогнище організуєм! У мене з десяток картоплин лишилось, спечем залюбки.

Туркенич промовчав. У наболілій від спеки і втоми голові билась одна думка: прилягти і хоч на годинку забутися. Він накрив лице вицвілою пілоткою і, поклавши голову на зігнуті руки, горілиць ліг на теплий, ще не охололий від денної спеки пісок. Кілька^ хвилин чулися чиїсь голоси, форкання коней, потріскування гілок у вогнищі. Смолистий запах горілих дров приєднався до запаху сухого полину. А потім все якось одразу затихло, і в стомленому мозку несподівано спливло недавнє минуле.

Вечір у школі перед весняними канікулами. Весна вже одягнула степ своїм пишним барвистим килимом. Зовсім недовго – лише півтора-два тижні красується донецький степ під весняним життєдайним промінням. А потім наступить жарке засушливе літо, трава степових балок побуріє, зів'яне, і лише перекотиполе під поривами гарячого вітру переміщатиметься по вигорілій, пожухлій жорсткій траві.

Але з самого початку весни у невеликому шахтарському містечку Краснодоні буйно цвітуть акації. їх багато – і біля будиночків шахтарів, і в парку. Навколо школи, де вчився Туркенич, також височать стрункі, всипані пахучими квітками акації. Ваня чує свій голос, згадує, як він читав любимий вірш Майкова, присвячений донецьким степам, «Ємшан»:

Трави пучечок степовий,

Він і сухий благоухає! І степ безмежний, дорогий В моїй уяві виникає, Ваня бачить, з якою увагою слухають школярі, і з новим піднесенням читає строфи старовинної легенди…

А ось інша згадка. Він чує десятки молодих голосів:

Степ, широкий степ, І привільний степ!

Дужими і смілими

Породив ти нас…

Де він? До чого ж знайома ця вузька закурена дорога, що веде з Краснодона в Луганськ… Ось і Гостра Могила – пам'ятне всім донецьким шахтарям місце бою червоноармійців з білими загонами у 1919 році за серце Донбасу – місто Луганськ.

Старий учитель історії немов живий з'явився перед школярами-екскурсантами, і Ваня Туркенич виразно чує його спокійну розповідь.

– Ось тут, діти, ми і тримали оборону міста. Я в той час був кіннотником, змінив шкільну указку на шаблю. Зі мною з Краснодона пішло немало добровольців на захист Луганська – і шахтарі, і батраки з навколишніх хуторів, і козача біднота… Луганськ взяти білим не вдалося. Не забувайте ці дні, завжди пам'ятайте про своїх батьків і старших братів, які поховані тут, у братській могилі. Дивіться, який скромний і в той же час величавий пам'ятник створений над ними: гранітні орли схилили голови, ніби охороняють спокій загиблих героїв…

Школярі тихо, поодинці піднімаються вузькою стежечкою до пам'ятника. В руках у них вінки із скромних польових квітів. Червоніють гвоздики, темніють сині волошки. І раптом – нова хвиля згадок. Безкрайнє Чорне море… Севастопольське артилерійське училище, голоси Друзів, спритних, проворних курсантів. І… усміхнене лице дівчини-рибачки, сестри одного із друзів Туркенича. Часто втрьох вони запливали на човні в море. …Чийсь різкий голос примусив Туркенича розплющити очі. Минуло, мабуть, не більше години: тінь від обриву, що перетинав дорогу, була майже такою ж, якою бачив її Туркенич, упавши на пісок.

– Так, так!.. Негайно!..– кричав невідомий Туркеничу літній командир із зарослим до чорноти, давно не голеним лицем.

Його загнаний кінь, який важко водив боками, ронив з вудила коричневі від грязюки і поту клапті піни.

Туркенич швидко підвівся і, навіть не обтрусивши пісок з колін і ліктів, підбіг до командира батареї. Той уже вислухав поспішно передане йому зв'язковим повідомлення з дивізіону і наказав підготувати батарею До маршу. Зв'язковий взяв повід свого коня і, важко сівши у сідло, рушив.

– Не знаю, чи знайду штаб,– сказав він, порівнявшись з Туркеничем.– Така метушня, Що нічого не зрозумієш… Віддають наказ, тут же його відміняють, а через годину знову підтверджують…

Батарея просувалась по степу обережно, намагаючись сховатися в складках пересіченої ярами місцевості. Курява стовпом клубилася вслід змученим коням, густим шаром сідала на гімнастьорки і обличчя бійців. Дуже хотілося пити, але тільки у деяких червоноармійців у баклажках збереглася тепла, з тухлим присмаком вода. Командир батареї їхав попереду, пильно вдивляючись у закурені хмари, що висіли над горизонтом. Туркеничу здавалось, що їх батарея одна-однісінька у цьому степу і що противник обов'язково помітить її.

Особливо тривожно і напружено почували себе бійці і командири ночами, коли на заході й на півночі спалахували вогні і доносився гул канонади, то несподівано миготіли спалахи і гриміли постріли на сході, де, здавалось би, мали бути з'єднання Червоної Армії. «Чому це майже скрізь ідуть бої?.. Невже німецькі танки прорвалися так далеко?..»– мимоволі думали вони, силкуючись проникнути зором крізь туманну завісу куряви і диму, що затягнула обрій.

Туркенич намагався не виказувати свого хвилювання, гнітючого відчуття самотності і наростаючої небезпеки, яке іноді охоплює недосвідченого і ще не звиклого до складної бойової обстановки командира… Він то поправляв поводи свого коня, то починав розмову з Лагутіним про дрібниці похідного життя. А сам між тим зрідка, але уважно і насторожено поглядав на літнього, зосередженого командира батареї.

Федір Петрович Костров був на фронті з перших днів війни. Він опинився в числі тих захисників прикордонних рубежів, які прийняли на себе найсильніші по своїй иесподіваиості удари фашистської армії. Потім протягом року Костров воював у Білорусії, на Україні, в Донбасі. Кілька;разів майже повністю вибував із строю особовий склад батареї: жорстокі бої вели артилеристи з насідаючим ворогом. Ллє сам Костров був лише двічі легко поранений. Скупо згадуючи про бої на Україні, при переправі через Дніпро, він якось сказав Туркеничу, що артилериста або легко поранять, або зразу вб'ють. У найтяжчих, здавалося, безвихідних становищах Костров, не кваплячись, знаходив найпростіше і тому найбільш правильне рішення.

– Знаєш що, Іване,– звернувся він до Туркенича,– незабаром темнітиме, треба позицію вибрати на всякий випадок. Адже вночі можна й у танкові лещата влетіти. А тут,– показав він на глибокий яр і густий чагарник,– ми години за півтори укриття зробимо. Коли фрици і навідаються сюди, батарея їх добре зустріне.

– А як з розпорядженням?.. Костров пильно глянув на Туркенича: -3 розпорядженням? – не кваплячись перепитав він.– Адже за батарею відповідаємо ми з тобою. Треба вирішувати так, щоб своя голова на плечах працювала. Я ось не впевнений,– розумієш, перед самим собою не впевнений,– що відомості штабу цілком вірні. А якщо німці встигли прорватися через переправу і ось-ось з'являться нам напереріз? Може ж таке бути?

– Так, може…

– Ну, а в такому разі треба вжити всіх заходів, щоб нас зненацька не захопили.

Позиція для бою непогана, готуватимемос завидна.

Через кілька хвилин бійці спішились, від вели коней у яр і встановили гармати на ви значених Костровим місцях.

– Ось так, хлопці, надійніше буде,– на мічаючи лопатою місце для укриття, сказа: бійцям командир батареї.– Переночуємо туї а на світанку далі рушимо.

Швидко і вміло взялися артилеристи де роботи, щоб викопати укриття. Через годиш воно було майже готове. Туркенич і Кострої перевіряли маскування гармат.

– Товаришу командир,– звернувся до Туркенича Лагутін, який чергував на горбочі ку з біноклем у руках,– здається, хтось де нас скаче…

– Де, де? – запитав Туркенич.

– Не туди дивитесь,– відповів Лагутін,– ген вздовж яру мчить.

Костров подивився у тому напрямку І здивовано сказав:

– Звідкіля це він?

Через кілька хвилин до батареї підскакай на змиленому коні молодий артилерист.

– Це батарея Кострова? Товаришу командир… мені наказав командир дивізіону.. я ледве вас розшукав… мені наказано…– заговорив він, простягаючи незапечатаний пакет.

– Спокійно, товаришу, спокійно,– голосно сказав Костров, беручи пакет.– Чом розпечатаний?

Приїжджий замахав руками:

– Та що ви, товаришу командир!.. Там така… така…– він підбирав слово менш різке,– така нерозбериха!.. Хіба тут до запечатування… Наказано усно ще передати: німецькі танки вже переправились біля станиці і зразу ж рушили півкільцем на південний захід! Можуть з'явитися у вас з тилу!..

Помітивши, що Лагутін та інші бійці слухають уривчасті, плутані слова зв'язкового, Костров різко перервав його:

– Спокійно, кажуть вам. Злізайте з коня, сідайте і відпочиньте.

Молодий артилерист ніби зрадів, що врешті він потрапив до рішучого, вольового командира, вмить опинився на землі і, винувато посміхаючись, сів недалеко від Туркенича, важко переводячи подих.

Почало темніти. На заході, як і раніше, висіла димова імла. Костров і Туркенич пильно роздивлялися у біноклі степ, що розкинувся на десятки кілометрів.

– Поки що нічого підозрілого,– сказав командир батареї.– Помовчавши, він додав: – 3 цього боку. А звідти? – І Костров направив бінокль на.південний схід.

– Невже вони можуть…– почав було Туркенич, але замовк, не закінчивши фрази.

– Можуть,– неквапливо відповів Костров.– На те, брат, і танки.

Наказавши Туркеничу продовжувати спостереження, командир батареї пішов до гармат.

Туркенич повільно, намагаючись якомога пильніше вдивлятися у яри і чагарники, які швидко огортали сутінки, обводив біноклем горизонт. Незабаром його увагу привернула невеличка димова смужка, що з'явилася з того боку, звідкіля він найменше чекав небезпеки. Хвилюючись, він майже до болю притиснув бінокль до очей. Сумніву не могло бути: напереіріз їм у бойовому порядку сунули танки.

– Лагутін!-крикнув він.– Скажи командирові – ворог з'явився.

Лагутін кинувся з горбка до Кострова, а Туркенич спрямував бінокль вправо на широку дорогу, що зникала в степу, а потім знову навів скельця на пелену диму і куряви.

«Так, танки… штук десять, не менше…»– подумав він.

Костров швидко підійшов до Туркенича і, не запитуючи, також почав вдивлятися у дальні хутори. Дивився він недовго, бойовий досвід визначив його дальші дії.

– Батарея, до бою! – почулася голосна, чітка команда.

Разом з наводчиком Туркенич навів гармату на ворога і схилився над панорамою. Він ще опівдні перевірив бойові запаси і знав, що на кожну гармату залишилося тільки по дванадцять пострілів.

Молодий командир подивився на обвітрені, схудлі обличчя артилеристів і сказав Ла-гутіну, ніби закінчуючи недавно розпочату з ним розмову:

– Підпустимо фриців якомога ближче і з першого залпу по головному.

Лагутін кивнув головою.

Брязкаючи гусеницями і перевалюючись, все ближче й ближче просувалися броньовані машини ворога. У вечірніх сутінках вони здавалися ще грізнішими, ніж удень.

Туркенич глянув на годинник і чомусь запам'ятав лише положення великої стрілки: вона була біля цифри «З». «П'ятнадцять хвилин… п'ятнадцять… якої ж години?» – подумав він, але не встиг глянути вдруге, бо почулася нова команда Кострова.

Два німецьких танки звернули з дороги і, гуркочучи моторами, посунули степовою цілиною прямо на батарею.

За командою Туркенича обидві гармати його взводу відкрили вогонь. Перші постріли виявилися успішними: передній танк, який на граничній швидкості мчав на батарею, огорнувся димом і різко загальмував.

– Ага, не подобається? – вигукнув Лагутін, змінюючи приціл.– Ось тобі ще гостинець!

Успіх окрилив артилеристів. Не кваплячись, вони посилали у ворожі машини снаряд за снарядом. Другий взвод вів вогонь по двох інших танках. Але потужні машини, лиш трохи знизивши швидкість, вперто просувалися до горба, покритого чагарником.

Туркенич закусив губи… Залишилось не більше як двісті метрів… Він поглянув на гармати другого взводу і побачив, як Костров сам припав до панорами, вичікуючи, поки танк, долаючи горб, на кілька секунд затримається. Постріл,– важка машина ворога обкуталась димом. – І цей підбитий!..– закричав Лагутін. Над переднім танком спалахнули яскравi язики полум'я. Інші машини посилили вогонь на батарею.

Величезний сніп полум'я піднявся над гарматами другого взводу. На кілька секунд Туркенич втратив слух. Він судорожно заплющив очі, ловлячи широко відкритим ротом задушливе повітря, насичене пороховими газами. З зусиллям розтираючи пальцями повіки, дивився на пагорок, за яким тільки-но бачив біля гармати Кострова. Командира не було видно.

Туркенич повернувся до заряджаючого. Лагутін щось кричав, показуючи на німецькі танки, але що саме, так і не зміг почути: в очах ще виблискували темно-червоні снопи вогню, у вухах дзвеніло. Лише через кілька хвилин він зрозумів, що танки розділилися. Частина машин, набираючи швидкість, по-вернула на пагорок, де щойно була виведена з ладу гармата. Задихаючись, Туркенич шарпонув комір пропотілої гімнастьорки. Рухом наказав Лагутіну подати снаряд. Два нових вибухи підняли фонтани землі і піску метрів за десять від гармати. Туркеничу все ж вдалося зробити ще кілька пострілів. З радістю він побачив, як зупинився і позадкував, намагаючись розвернутися, передній танк. Він простяг руку до Лагутіна. Але заряджаючий із злістю штовхнув ногою порожній ящик: снарядів більше не було. Туркенич метнувся до другого ящика і похитнувся: з величезною силою, неначе розпеченим ломом, хтось ударив його у праве плече. Снаряд, який розірвався біля його гармати, підняв хмару диму. В гарячці бою, напружуючи всі сили і нерви, молодий командир у перші хвилини майже не відчував болю: всі його помисли були спрямовані на те, щоб зробити ще хоч один постріл.

А танки були вже зовсім близько…

– В укриття! – скомандував, втрачаючи сили, Туркенич і разом з Латутiним кинувся до щілини. …Коли Туркенич розплющив очi, то в першу хвилину байдуже дивився прямо вгору. Він поворухнув лівою рукою з легким шарудінням на лице посипався пісок. Жахлива Думка, що його присипало землею живцем, заставила Івана, зібравши всі сили, вибиратися на поверхню. Розгрібати землю і пісок правою рукою він не міг. Кожний рух відзивався у плечі пекучим болем. Нама-гаючись повзти на лівому боці, Туркенич з неймовірним зусиллям виліз з укриття. Холодний піт вкрив усе тіло, зуби нервово цокотіли, ноги тремтіли… Лице пашіло від подряпин, на зубах хрустів пісок, у горлі нестерпно пекло…

Біля дороги догорав німецький танк. Над ним висіла хмара сизо-чориого диму. Побачивши танк, Туркенич в одну мить згадав подробиці бою. Нарешті отямившись, він подивився на кров, що виступила на гімнастьорці, і, діставши з польової сумки індивідуальний пакет, перев'язав рану. Притримуючись лівою рукою за кущі, він підвівся і вибрався на пагорок, де ще недавно стояла його батарея. Молодий командир обдивився навколо, шукаючи своїх товаришів. Одного з них він знайшов тут же, за два кроки від розбитих гармат: Костров лежав горілиць, широко розкинувши руки. Можна було подумати, що командир батареї приліг відпочити по-похідному, не знявши ні чобіт, ні пілотки, якби не калюжа крові, що гусла біля його голови на пом'ятій, витоптаній траві. Серед обпалених, майже начисто зрізаних кущів лежали бійці батареї. Туркеничу вже доводилось, у дні важких боїв при відступі, бачити мертвих, наче велетенською силою кинутих на землю друзів і товаришів. Вже здалеку він з болем відчув, що і балакучий, веселий їздовий Ларіонов, і статечний заряджаю-чий першої гармати Петров, який сумно тримався осторонь, назавжди залишаться у цьому безкрайньому степу. Туркенич переходив від одного безмовного бійця до іншого.

Легкий стогін почувся з невеликої полянки, де тіснилися кущі дикого вишняка і терну. Туркенич побачив Лагутіна, який сидів біля укриття, що його танк майже зовсім зрівняв з землею.

– Що з тобою? – опустився Туркенич на коліна перед бійцем, який глухо стогнав.

– Поранило,– показав Лагутін рукою на голову, яка безсило хилилася на плече.-Пити, пити…

Туркенич дістав баклажку з речового мішка, який недалеко валявся, і швидко, у два ривки, відкрив алюмінієвий стаканчик-по-кришку. Води не було, лише кілька крапель пролилось на брудну, потріскану долоню. Туркенич попрямував до яру, сподіваючись у заростях знайти струмок, де можна було б набрати води. Він ішов повільно, ноги здавалися якимись занімілими, неслухняними, неначе він ішов на ходулях, Шум у вухах зменшився, але сильний головний біль, не припинявся ні на хвилину. На кожному кроцi вiн бачив жахливі сліди нерівного бою: гармати батареї розбиті, друге укриття зовсiм зрiвня не з землею, – ворожi танкгї кiлька разiв пройшли по цiому місцю, намагаючьсь знищити рештки і підрозділу гармат. Бiля третьої гармати, яка зарилася дулом у землю, лежали командир другого взводу і заряджаючий – снаряд німецького танка розірвався майже біля них.

«Друзями жили, друзями і загинули…» – подумав Туркенич, згадуючи, як часто у тяжких похідних умовах допомагали вони один одному, як іноді сперечалися, завжди закінчуючи суперечки дружнім перекуром. Він опустився на коліна: може, як і Лагутін, вони тільки приглушені або поранені? Але Тур-кенич даремно намагався вловити хоч би іскринку життя. Тяжко зітхнувши, він попрямував далі до яру. Біля одного куща, листя якого здавалось свіжішим за інше, в глибокій ямці виднілась калюжка,– мабуть, весною тут протікав струмок. Туркенич з насолодою відчув, як натруджена загрубіла долоня торкнулась вологої поверхні піску. Ніби найбільшу дорогоцінність, боячись пролити хоч би кілька крапель, по півпригорщі набирав він воду, обережно зливаючи її у баклажку. Скоро баклажка наповнилась майже наполовину. Він поборов спокусу одним духом випити зібрану з таким зусиллям воду i, обмежившись тим, що витер лице мокрими руками, поспішив назад.

Лагутін напівлежав біля куща. Побачивши командира, махнув рукою і жадібно припав пересохлими губами до баклажки.

Лагутін, якого освіжили кілька ковтків води, випростався і обдивився навколо. Смеркало. Ще півгодини тому було видно і далекі, на самому горизонті, високі верби вздовж дороги, і телеграфні стовпи, що рівною ниткою перетинали степ, і приярки. Але тепер все навколо вкрилося непроглядною чорною завісою, на якій деінде миготіли перші зорі. Збоку почувся наростаючий, з характерним виттям гул. Ніби чорні, невидимі у тьмі наступаючої ночі коршуни, летіли німецькі літаки. Вони не квапились, знаючи, що не зустрінуть відпору над цими степовими просторами, по яких з таким же могутнім, за-грожуючим гулом йшли на схід колони німецьких танків і машин. Степ наповнився тривожним, лячним рокотом. Здавалося, неймовірна кількість ворожих літаків заполонила все небо і летить прямо над головами бійців, які принишкли біля яру.

– Прокляті… Наче хазяї літають! – прошепотів у безсилій люті, Туркенич.

Він переживав складні суперечливі почуття. Бій, що тільки-но закінчився і в якому загинули його друзі, був для нього жорстоким випробуванням війни. Туркенич вперше один на один зіткнувся з смертельною небезпекою, побачив перевагу противника, і почуття тривоги й побоювання закралося в його душу. В училищі він був.переконаний у силі і непереможності нашої армії, в її хорошій технічній оснащеності. Але труднощі першого етапу великої війни, коли нашій армії доводилось вести тяжкі оборонні бої, з усією силою постали перед Туркеничем якраз у цьому бою.

Бойове життя було зовсім не таким, яким він його уявляв, вивчаючи в училищі тактику і воєнне мистецтво.

Глибоко замислившись, він мовчки сидів біля Лагутіна. Чи далеко просунулися німці? Може, пощастить приєднатися до підрозділів наших частин, які так само потрапили в оточення? Цілком можливо, що десь недалеко, в найближчій балці, ховається ще кілька груп піхотинців або артилеристів? Треба спробувати вийти з оточення, тримаючи путь на схід, до лінії фронту..

Цими думками Туркенич поділився з Ла-гутіним. Той відповідав коротко, він ледве тримався на ногах, спираючись на руку свого командира. Плече Туркенича теж боліло, пов'язка зроблена була наспіх, і кров просочувалася крізь бинт. Кривлячись від болю, він підтримував Лагутіна лівою рукою:

– Ну, що ж, друже! Давай пробиратися до своїх, на схід!

***

Вже три доби Туркенич і Лагутін намагалися вийти з оточення. їм доводилося йти тільки ночами, вдень у голому степу навіть одинокий подорожній міг привернути до себе увагу ворогів. Як тільки на сході з'являлася біла смужка-вісник близького світанку, обидва артилеристи ховалися у глибокому яру чи балці, забиралися у густі зарослі дерези, акації, дикого вишняка і просиджували там довгий літній день. Провіант, який залишився у речових сумках,– кілька банок консервів, зо два десятки сухарів і невеликий шматок сала вони поділили між собою. Сірники закінчувались, і тому Лагутін і Туркенич закурювали разом. Курити намагалися тільки вдень, вночі вогник самокрутки міг демаскувати їх укриття. Сховавшись у глушині балок, що перетинали степ в усіх напрямках, друзі вдень відводили душу, викурюючи підряд по дві великі «козячі ніжки»,– так Лагутін називав самокрутки, які умів звертати вправно і швидко.

– Ми наче бабаки з яру на божий світ дивимося,– сказав він Туркеничу на другий день їхнього блукання степом.

– Нічого, потерпимо. Може, знайдемо когось, хто теж виходить з оточення,– відповів Туркенич. І йому, і Лагутіну дуже хотілося знати, де ж приблизно вони знаходяться. Але заходити на хутори було небезпечно: по дорогах до станиць проносились німецькі мотоциклісти, просувались танки й артилерія.

Пробираючись глухими зарослями ярів, Лагутін побачив овець і хлопчика-підпаска, який примостився під деревом. Підпасок злякано зірвався з місця і кинувся було тікати по краю яру. Вівці теж заметушились, а потім скупчились біля свого ватажка-барана, який важко водив боками із збитою і кошлатою вовною.

– Тю, божевільний… куди ж ти? Ми ж свої, чуєш, свої! – закричав Лагутін.

Підпасок зупинився, злякано вдивляючись у червоноармійців, які підходили до нього. По їх стомлених, змучених обличчях, по запорошеному, порваному одягу хлопчик переконався, що перед ним не вороги.

Він сам підійшов до Лагутіна:

– Дядечку, ти, виходить, наш? Також від німців ховаєшся?

– А хіба й ти, хлопчику, від них ховаєшся? Та ще з вівцями?-запитав Туркенич.

– Чи далеко фронт проходить? З якого боку бої? – звернувся до підпаска Лагутін.

Хлопчик охоче розповів бійцям все, що знав про становище у навколишніх станицях. За його словами, фронт відсунувся на схід ще кілометрів на шістдесят.

– Ох, там і бої йдуть!.. Дивитися страшно!.. Так ночами все небо і палає вогнем! А німці, як таргани з-під запіччя, так і сунуть, так і сунуть видимо-невидимо. А вже лютують вони, і сказати страшно!.. Чотири шибениці у нас на хуторі поставили, щодня людей вішають… А худобу колгоспну ми ще раніше погнали, щоб німчурі не дісталась. Ось дядько мій,– він чабаном у колгоспі працює,– велів мені надійно сховати овець на ніч, щоб німці не розшукали. «Краще,– каже,– поріжемо всю худобу, аніж фрицам її віддавати!..»

Зустріч з підпаском підбадьорила Турке-нича і Лагутіна. По схвильованому обличчю хлопчика, по його очах, що палали, вони зрозуміли, як ставиться народ до жорстоких і нахабних окупантів.

Минула ще доба. Сили бійців гасли з кожною годиною. Речова сумка спорожніла. З'явилась сильна втома, хотілося лягти в якомусь глухому відрозі балки, забитися в густий чагарник. Але Туркенич заставляв себе і Лагутіна йти. І чим ближче просувались бійці до лінії фронту, тим небезпечнішою ставала дорога. На хуторах і в станицях сновигали есесівці.

Ще через кілька діб, знесилені, вкрай стомлені, артилеристи перед світанком добралися до зарослів лозняка і ліщини, що зеленіли біля неширокої степової річки.

– Ось тут ми І переднюємо,-сказав Туркенич.– Як стемніє, знову підемо.

Він відчував, як посилювався пекучий біль у плечі. Рана загноїлася, рука безсило висіла на зашкарублому від крові і поту бинті-перев'язці.

Друзі вибрали затишне місце, напилися із джерела води і лягли. Непомітно обох перемогла дрімота: позначилась надлюдська напруга усіх сил за останні дні…

– Хенде хох!..– почулися раптом охриплі від ранкового туману голоси.

Туркенич опам'ятався, хотів швидко піднятися, але застогнав від нестерпного болю: у нього вчепилися, злісно лаючись, двоє німецьких солдат.

– Рус, сдавайс! – крикнув один з них і штовхнув автоматом у плече.

Туркенич майже хвилину не міг перевести подих, до того пекучою і гарячою була хвиля болю. Зціпивши зуби, із спотвореним, помертвілим лицем дивився він, як фашисти в'язали Лагутіна, який одчайдушно відбивався.

Через півгодини полонених погнали до переправи через річку Чир у табір біля станції Суровикіно.

Туркенича й Лагутіна привели туди надвечір.

Кілька годин колона військовополонених простояла перед високими воротами, густо обплетеними колючим дротом. Дріт у три ряди був також і огорожею табору. Через кожні сто кроків височіла сторожова будка, біля якої ходили вартові і бігали спеціально видресирувані вівчарки.

В колоні полонених було багато поранених. Вони ледве трималися на ногах, намагаючись не показати конвоїрам утоми: тих, що опускалися на землю або навіть прихилялися один до одного, німці «підбадьорювали» ударами прикладів. Поранених били особливо сильно.

– Ох, швидше б за ворота потрапити… Там, можливо, перев'яжуть та хоч напитися дадуть…– прошепотів Лагутін, який намагався будь-що триматися прямо.

– Ти думаєш? – запитав його Туркенич.

Лагутін хотів було відповісти, але, оглянувши ще раз довгу низку стомлених, почорнілих полонених, задумався і опустив голову.

Уже вночі їх впустили в табір. Ніяких будов не було видно.

– Лягай! Хто встане до світанку – стріляти на місці! – закричав ламаною російською мовою один з конвоїрів.

При світлі «летючої миші», прикріпленої до одного із стовпів, Туркенич і Лагутін якось обдивилися і лягли на землю. Незважаючи на задушливе, сперте повітря, на тісноту від сотень людей, звалених в одну купу, Туркенич швидко забувся важким сном.