Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Даремно стараєшся: адже там залізні грати на вікнах.

Пробратись усередину було неможливо, та в цьому й не було потреби: з гуркотом обвалилася стеля, і полум'я ще вище підскочило вгору, діставши нову поживу – меблі й підлогу. Етерніт, яким була покрита біржа, тріщав і безперервно злітав уверх, захоплюючи за собою частинки палаючих уламків. Тільки кам'яні стіни стояли, перетинаючи шлях вогню і людям.

Нарешті, приїхала пожежна команда. Сонний вигляд пожежників немовби промовляв: «Чи варто було турбувати нас, коли тут уже все догоряє?»

– Швидше, швидше,– підганяв пожежників їх начальник,– підключайте шланг до насоса. Качайте!

– Хоча б устигнути викачати воду з бочки, поки будинок згорить… І то менше балачок буде потім,– спокійно сказав один з пожежників.

Струмінь ударив по стіні, і та у відповідь затріщала, засичала, ніби обурювалась. Вода ковзнула в охоплене різнокольоровим вогнем вікно і зникла в язиках полум'я.

Севастянов послав на допомогу пожежникам ще чотирьох поліцаїв.

У сквері з'явились перші, найсміливіші чи найцікавіші, городяни. Прибіг, схопившись за голову, Стаценко, за ним директор біржі. Він держав у руках в'язку ключів і, жахаючись, дивився туди, де раніше були вхідні двері.

– Що ж тепер буде? Що скаже комендант? – скрушно промовив Стаценко.– Від чого вона спалахнула? Де черговий поліцейський?

– Біржу хтось підпалив,-спокійно зауважив один із пожежників, натискаючи на рукоятку насоса,– он драбина догоряє'з того боку будинку.

Стаценко і директор біржі кинулись до задньої сторони, ніби це зараз допомогло б погасити пожежу.

– Так, так, правильно!

– Он, ще не зовсім згоріла,-майже водночас промовили вони з якоюсь радістю в голосі.

Уламки обвугленої і розваленої драбини лежали поряд із стіною, пломеніючи синенькими язичками полум'я.

– Соліковський приїхав! – гукнув хтось. Поліцаї заметушились, намагаючись якомога далі заховатись від його очей.

Начальник поліції підійшов до палаючої будівлі, глянув на Севастянова, який негайно підбіг, намагаючись доповісти, і спитав:

– Від чого загорівся?

– Поки що не встановлено, пане начальнику… Пожежна команда приїхала дуже пізно,– ніби виправдовуючись, відповів поліцай.

– Хто вартував? – роздратовано спитав Соліковський і, не діждавшись відповіді, додав: – Спав, звичайно, мерзотник!

– Авжеж, безумовно, спав,– підхопив Севастянов, радий з того, що начальник не повторив запитання про те, хто з поліцаїв чергував.

– Гаразд, потім дізнаємось.– Соліковський обережно озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи хто не підслуховує розмови.– А загорілась вона, очевидно, сама… зрозуміло? Можливо, забули піч погасити, коли додому йшли, чи хтось недокурок кинув.

– Так точно, пане начальнику!

Але Севастянову було зовсім незрозуміло, чому саме біржа повинна була сама загорітись і чим це поліпшує становище. «Але коли Соліковський сказав, значить, так треба»,– подумав він. Севастянов не став особливо го-лову собі сушити над цим запитанням. Його бентежила одна обставина: хто повірить, що впущений кимсь недокурок міг пролежати так довго? От, може, від печі… Це ще сяк-так.

Вода в бочці закінчилась. Струмінь, захлинувшись і кілька разів затріщавши, обірвався. Люди, які качали воду, зупинились, витираючи спітнілі обличчя.

– Слава тобі, господи,– промовив похмурий пожежник,– тепер усе.

– Що все? – перепитав інший.

– А те, що наше діло – качай, брат, поки вода є. Кінчилась вода – можна й відпочити.

– Але ж будинок горить?

– Догоряє, горіти вже немає чому. А ти думаєш, він,– пожежник показав на свого начальника,– не розумів, що з однією бочкою води, та ще коли стеля обвалилась, можна було б і не братися за гасіння? Це просто совість заспокоїти, а ймовірніше-від страху, перед начальством вислужується.

Біржа продовжувала горіти, але полум'я помітно спадало: догоряли столи, шафи, стеля, підлога.

– Що тепер робити? – розгублено спитав у Соліковського зляканим голосом начальник пожежної охорони.– Вода закінчилась… Якщо їхати до водонапірної башти за переїзд, то тут усе догорить.

– Не турбуйтесь,– процідив крізь зуби Соліковський,– підшукайте собі краще місце для зашморгу. А біржа і без вас догорить.

Той почав щось белькотіти у виправдання, але Соліковський не слухав його. Він повернувся до Севастянова.

– Зберіть усіх поліцаїв і отих зівак,– кивнув він на великий натовп людей, які стояли у сквері і сусідніх з біржею подвір'ях,– візьміть з десяток відер тут у мешканців,– він махнув шкіряною нагайкою.– І гасіть, поки горить.

– А вода? – обережно, боячись розгнівати начальника, щулячись від страху, спитав Севастянов.

– На Садовій є колонка, метрів за сто звідси. Беріть там…

Соліковський помітив товсту, громіздку постать Стаценка, який повільно виповзав із-за рогу будинку, і не докінчив речення. Але Севастянов зрозумів наказ начальника. Через кілька хвилин він уже голосно порядкував над поліцаями, вишиковуючи їх у ланцюжок. Загриміли порожні відра, і конвейєр запрацював.

Соліковський помітив у ході і тоні Стаценка, коли він розмовляв з директором біржі праці, спокій, що було зовсім невластиво йому в подібні хвилини.

«Щось ти рано заспокоївся, пане свиняче рило. Пропала твоя голова! За те, що згоріли списки, документи, тебе по голівці не погладять!»

Стаценко теж помітив Соліковського і повагом попрямував до нього. Директор біржі праці нерішуче зупинився і відійшов убік, очевидно не бажаючи бути присутнім при розмові двох «господарів міста».

– Щось ви рано заспокоїлись, пане голово!– почав злсрадно Соліковський.– Може. вам пощастило врятувати документи або хоч списки?

– Ні, ні того, ні другого. Мені, звичайно, неприємно, що так сталося, але водночас я співчуваю вам, пане начальнику поліції.

Соліковському здалося, що звужені масляні очиці його співрозмовника самовдоволено примружились.

– Ви співчуваєте мені, коли за біржу доведеться відповідати вам? – усміхнувся Соліковський.

– Мені? Навряд. Охорона біржі, як і спокій у місті, доручені вам, пане начальнику поліції,– ущипливо підкреслив Стаценко, витираючи спітнілого лоба й потилицю.

– Біржа загорілася зсередини, – намагаючись триматися спокійно, але передчуваючи щось недобре, сказав Соліковський, нервово плескаючи себе нагаєм по халявах.

– Та її підпалили з того боку будинку, з горища. І це на совісті тих, хто її охороняв, або, точніше, повинен був охороняти. її підпалили партизани.

Соліковський здригнувся, і це помітив проникливий погляд голови міста, хоч сам він промовив слово «партизани», озираючись на всі боки.

Начальник поліції зрозумів, що Стаценко щось навмисне не доказує.

– З того боку будинку стояла драбина, якраз під віконечком на горище.– Стаценко сказав саме «віконечко», розуміючи, що це ще більше вразить небезпечного, хитрого, але зараз зовсім безсилого перед ним ворога.

Соліковський квапливо обійшов біржовий будинок, не звертаючи уваги на палаючі головешки, на грязь і кіптяву. Стаценко ледве встигав за ним.

– Ось вони, слідочки драбини, яка була поставлена отак,– і міський голова прокреслив дві вертикальні лінії уздовж кам'яної стіни.

Соліковський з люттю вдарив носком чобота по обвуглених щаблях драбини.

– Так, так…– скрушно похитав головою Стаценко.– Але тепер пізно: її бачили пожежники, директор біржі, ваші поліцаї і я. Я теж бачив,-додав він, бажаючи показати Соліковському, що в разі потреби він зможе все це засвідчити коменданту або начальнику гестапо.

Починало світати. З'явились перші ознаки ранкової зорі. Юрба довкола біржі безперервно зростала. Люди все щільніше оточували пожарище.

– Згоріла, проклята! – І списки згоріли?

– Все згоріло, біржа з усіма потрухами по вітру полетіла! – чути було в юрбі.

– Що ж тепер буде? – нерішуче спитала літня жінка, звертаючись чи то до своєї сусідки – сивої бабусі в поношеному пальті, чи до всіх навколо.

– А те й буде,– відповів чоловік років п'ятдесяти, повагом запалюючи від трута люльку,– що тепер вони не зможуть зібрати й вивезти силоміць людей. А добровільно дурнів не знайдеш.

«Добре сказав чоловік! Про це треба буде сьогодні ж написати в листівках і попередити населення,– подумав Туркенич, який мовчки стояв тут і дивився на догоряючий будинок.– Він сам додумався, а іншим підказати не завадить».

– А від чого вона загорілась? А чому її відразу не погасили? – чути було довкола запитання.

– А чого, а чому…– пробурчав той самий чоловік, розкурюючи люльку,– напевне, не сама загорілась: хтось піклується про наших людей, хоче врятувати від німецького рабства.

– А ти помовч…– осадив його худий чоловік, що стояв поруч.

– А чого мені мовчати? Адже я тут ні до чого. Горить – і хай собі горить на здоров'я.

Бабуся в поношеному пальті нахилилась до самого вуха цікавої сусідки і щось зашепотіла. Та ствердно похитала головою і сказала:

– Звичайно, тепер вони не зможуть знайти вашу внучку. Заспокойтеся, Маріє Василівно.

– Дай-то бог цьому чоловікові найбільшого щастя, сохрани й помилуй.– Бабуся довго хрестилась, примовляючи щось до себе.

Туркенич мовчки слухав ці балачки. Разом з людьми він радів з їхнього щастя, але стояв так само безмовно, дивлячись на метушню і гомін поліцаїв, які гасили пожежу. Він помітив, як обережно пробиралися крізь натовп Володя Загоруйко і Вася Пиріжок, але не зупинив їх.

Раптом Туркенич побачив за кілька кроків Земнухова. Той стояв, заклавши руки за спину, і спокійно дивився на біржу. Обережно, обходячи людей у сквері, Туркенич підійшов ззаду до Земнухова і легенько потягнув його за рукав.

Земнухов здригнувся від несподіванки, але, побачивши Ваню, радісно посміхнувся. Вони мовчки потиснули руки, вітаючи один одного з удачею.

– Здається, нічого не лишилось,– сказав Земнухов.

– Якщо не брати до уваги безмовних стін.

– Так, але вони німцям погані помічники. Що тепер наші «панове» робитимуть без документів?

– Облави.

– Не допоможе: на все місто облави наосліп не влаштуєш.

– Дай боже, як сказала б одна симпатична бабуся,– посміхнувся Туркенич.

– Яка бабуся?

– А он стоїть,– і Ваня кивнув головою на двох жінок, які стояли збоку, і розповів другові про все, що чув.

– Дивись, нашим друзям не терпиться! Осторонь промайнули постаті Радика Юркіна і Степана Сафонова.

– Я бачив багатьох хлопців: тут і Левашови, і Лопухов, і навіть первомайці. Чи не краще було б їх відіслати по домівках?

– Добре було б, якби вони сюди взагалі не приходили. Ну що вдієш, коли вже прийшли, то не проженеш! Народу – поглянь, скільки, не страшно, хай поснують серед людей. А потім краще взнаємо, що люди говорять. Це навіть на краще, що ми тут: почуємо багато цікавого,– відповів Туркенич.

– Гаразд, ходімо звідси. Давай заглянемо на Садову, побачимо, як гасять поліцаї відрами пожежу. І вони пішли, пробираючись навпомацки крізь чагарник і обходячи людей, які стояли уздовж паркана.

Коли Туркенич і Земнухов одійшли від палаючого будинку і пробирались до Садової, вони побачили величезний натовп. Усі з затаєною ненавистю дивилися на довгий ланцюжок поліцаїв і пожежників, які намагались остаточно збити полум'я.

Стало зовсім видно. Легенький вітерець затих. Натовп не був нерухомий і безмовний, як здавалось на перший погляд. Люди потихеньку перемовлялись, ділилися своїми думками.

– Тепер дурнів мало знайдеться піти на біржу реєструватись: не сьогодні-завтра наші прийдуть!

Хлопці сповільнили ходу, але розмова обірвалась. Чоловік подивився на хлопців, ніби даючи зрозуміти, що він говорить зовсім не для них і вони можуть іти швидше. Друзі пройшли мимо, задоволені тим, що ці слова зовсім незнайомого чоловіка виражали думки не тільки його одного, а більшості присутніх.

Туркенич, який ішов попереду, зненацька зупинився. На його завжди спокійному обличчі промайнула легенька тінь тривоги. Він напружено вдивлявся в живий ланцюжок людей, які передавали один одному відра з водою.

Земнухов замалим не наштовхнувся на нього:

– Ти чого?

Земнухов перевів погляд на той бік вулиці, куди дивився Туркенич, і сам на мить завмер.

– Що ти скажеш? – спокійно запитав Туркенич.

– Поки що нічого не можу сказати,– Земнухов чомусь сумнівався в тому, що побачив за двадцять метрів од себе. Але дзвінкий, веселий голос, що долинув з того боку вулиці, остаточно розвіяв його сумніви.

– Давай, давай! Хлопці, швидше, ще небагато лишилось. Ще разочок, ще раз!..

Земнухов і Туркенич упізнали голос Сергія Тюленіна. Він стояв у ланцюжку людей і разом з поліцаями передавав відра з рук у руки.

– Подивись, адже поруч з ним стоять Лук'янченко, Дадишев, Остапенко…

– Що вони роблять? – знизав плечима Земнухов.

– Гасять згорілу біржу,-всміхнувся Туркенич,– але до чого цей маскарад?

Сергій вийшов з ряду і, розмахуючи руками, дзвінко закричав:

– Хутчіше, хлопці, хутчіше!.. Поснули, чи що?

Його слова стосувались, очевидно, тільки до своїх хлопців, але ожив увесь ланцюг. Відра швидше заходили з рук у руки від водопровідної колонки до догоряючої біржі.

Метушливий Севастянов схвально поплескав його по плечу:

– Молодець, хлопче, молодець! Сергій закричав ще голосніше:

– Давай, давай! Ворушіться, панове, ворушіться!

Земнухов і Туркенич знову перезирнулись, посміхаючись.

– Гаразд, уже нічого гасити,– пробасив Севастянов.– Кінчайте!

Ланцюжок розпався. Сергій побіг до біржі ближче, ніби щоб переконатися в правильності слів старшого поліцая. За ним попрямували його юні помічники. Тюленін вліз усередину будинку, щось поковиряв там на землі залізним прутом і виліз назад, збурюючи попіл. Вимазане в сажу обличчя його сяяло.

– Ну, спасибі, хлопці, за допомогу,– простягнув Севастянов руку Сергієві.

Тюленін нерішуче подав йому свою вимазану, брудну, мокру руку, рукавом другої витираючи піт з лоба і водночас розмазуючи сажу на щоці. Вихрястий чуб, вибившись з-під шапки, неслухняно спадав на гладеньке чоло, а досить жваві очі його іскрились.

Севастянов сприйняв це як почуття радості за його похвалу і подяку.

– Що ви, пане начальнику,– збентежено знизав плечима Сергій і звернувся до своїх помічників: – Ось що, хлопці, ми своє діло зробили… і, як сказав пан начальник, непогано. А тепер – марш додому!

Тим часом Севастянов, доповідаючи Соліковському про виконаний наказ, не забув згадати і про бідового хлопчака, який з своїми друзями допомагав гасити пожежу.

– Хто вони? – спитав Соліковський.– Видати їм усім денний пайок.

– Дозвольте, я виясню, пане начальнику. Але Соліковський повернувся і пішов до саней, запряжених парою баских коней.

Севастянов марно старався знайти ватажка хлопців. Нікого з них ніде не було. Вони наче випарувались, і жоден з поліцаїв не міг сказати, куди вони зникли.

– Чортенята! – сплюнув Севастянов.

А Сергій зібрав у сквері, недалеко від біржі, всіх своїх друзів.

– Ну ось, поки що все обійшлось якнайкраще, а тому треба швидше розбігатися по домівках. І не попадатися на очі поліцаям, особливо Севастянову.

Хлопці були збуджені, навперебій розповідали один одному про те, що кожен з них і сам добре бачив.

Туркенич і Земнухов теж одійшли вбік.

– Тепер можна йти спокійно досипати.

– Точніше поспати, – поправив Земнухов.

– Хто як, а я звечора трохи поспав.

Вони направились у сквер, але їх зацікавила велика група людей. Усі вони товпились біля виходу з скверу і, повернувшись спиною до безмовної біржі, показували кудись в інший бік.

– Що там ще трапилось? – здивувався Земнухов.– Ходімо побачимо.

Туркенич мовчки пішов за ним. Хлопці пробрались уперед і здивувалися з того, що люди дивляться кудись угору. Дехто сміявся, а старі хрестилися.

Побіжний погляд на приміщення колишнього клубу інженерно-технічних працівників, зайняте під церкву, пояснив хлопцям усе. Поки горіла біржа, ніхто не помічав, що на хрест дерев'яного купола, надбудованого на покрівлю, було повішено червоний прапор.

– Я думаю, що це діло одних рук,– сказав Земнухов.

– Але коли він устиг це зробити? – здивувався Туркенич.

– Ти не дивуйся. Я не можу поручитись, що він і зараз спокійно сидить вдома, а не пішов ще кудись.

– Давай послухаємо, що говорять про це,– порадив Туркенич.

Вони змішалися з натовпом. Якийсь чоловік реготав, узявшись у боки, і, хвацько задерши голову вгору, повторяв:

– Ну й молодці! Ну й здорово! Оце так потішили!

– Чого витріщився, окаянний! – люто накинувся на нього дід, який мовчки хрестився і чимось нагадував Земнухову Тараса Бульбу.– Знайшов з чого сміятися, сопляк!

Земнухов і Туркенич переглянулись і пішли, намагаючись швидше вибратись із юрби.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Увечері 30 грудня 1942 року на квартирі Віктора Третьякевича було зібрано розширену нараду штабу. Вона проходила бурхливо. Було вирішено: в новорічний вечір, коли німці відзначатимуть різдвяне свято, висадити в повітря дирекціон. Докладний план розробили Третьякевич, Туркенич і Мошков. На нараді доповідав Женя Мошков, і лише зрідка Туркенич або Третьякевич додавали невеликі поправки. Успіх плану залежав від сміливих і рішучих дій.

Вибух намічався не під час урочистих зборів, які мали відбутись у клубі, а коли почнеться банкет у приміщенні дирекціону. Дирекціон розташувався в приміщенні колишньої школи імені Горького. Тут буде менше невинних людей, їх легше буде вивести.

Запрошення підпільники одержали на Мошкова і Земнухова – як на директора і адміністратора районного клубу дирекціону. З цими і ще двома квитками, які дістала Люба Шевцова, четверо хлопців із первомайської групи прийдуть на банкет і о 12-й годині ночі, коли всі за столом підійматимуть бокали, за сигналом Жені Мошкова закидають гранатами зал і в колотнечі виберуться з будинку. Біля входу в парк первомайців чекатимуть ще четверо підпільників з автоматами. На випадок необхідності вондопоможуть.

Для того щоб відволікти німців і поліцію з міста, група Тюленіна десь о десятій-одинадцятій вечора вчинить напад за містом на німецькі машини.

Було також ухвалено в цей вечір викрасти прапор дирекціону. Туркеничу доручалось вивести з будинку дирекціону всіх тих, хто не повинен потерпіти від вибуху.

Для надійнішої конспірації всього задуманого було прийнято додатковий план, розроблений Земнуховим. Вирішили зібрати новорічний вечір, запросивши на нього хлопців і дівчат з підпільної міської групи. Вечір буде звичайнісіньким: патефон, танці, самодіяльність кожного з присутніх. На цей вечір для ширми запросять і Жоржа Стаценка – сина міського голови.

Мошков з своєю групою теж прийде на вечір, і годині об одинадцятій дівчата попросять учасників струнного гуртка щось зіграти. Але, мов на гріх, інструментів під рукою не буде. Люба Шевцова пошле хлопців у клуб по гітари й мандоліни. Але ключі від музичної кімнати клубу в Моткова – значить, і йому треба піти з хлопцями. Учотирьох вони з'являться в дирекціоні на початку дванадцятої. Якщо все пройде благополучно, хлопці, виконавши завдання, повернуться на вечір, а інструменти завчасно принесуть до кого-небудь на квартиру, ближче до будинку, де організовуватиметься вечір молоді.

План Земнухова сподобався всім, і його палко підтримали, тим більше, що кожному хотілося провести новорічний вечір весело й цікаво. Віктор Третьякевич жартома навіть зауважив Земнухову:

– Знаєш, Ваню, якби німці знали про твої адміністративні здібності, вони б запропонували тобі посаду не менше як заступника начальника гестапо.

– А я б не погодився.

– Чому?

– Так безпечніше: ходиш спокійно І знаєш, що тебе ніхто з-за рогу не стукне.

– Ай правда, – сказав Тюленін, і його завжди ясні очі спалахнули посмішкою. – Адже вони, «господарі наші», ночей не сплять спокійно,– так і чекають, що граната у вікно влетить або по голові хтось увечері на вулиці вдарить! – І впевнено додав: – Так їм, чортам собачим, і треба.

Хлопці раділи в душі з майбутнього великого, цікавого і небезпечного завдання.

Сергій Тюленін радів удвоє більше: по-перше, йому з Анатолієм Лопуховим доручено було викрасти прапор дирекціону, а по-друге, група, яку пошлють за місто, складатиметься з його хлопців, і він, коли як слід постарається, до десятої-одинадцятої години встигне повернутись до міста, щоб очолити в цей вечір ще одну, не менш цікаву справу.

Сергій хотів попервах спробувати взяти участь і у вибуху приміщення дирекціону, але зрозумів, що і прапор, і вибух поєднати неможливо, та й, як кажуть, треба міру знати. Тому він особливо не наполягав.

Натягнувши пальто і шапку, Сергій вийшов на вулицю. Слідом за ним почали розходитися й Інші. Пішли первомайці, Кошовий.

– Ви всі разом не йдіть,– затримав решту Ваня Земнухов. – Через півгодини ще група піде.

Хлопці, перебуваючи під впливом плану майбутньої операції, сперечались і щось доводили один одному. Не помітили, як минув час, і раптом на порозі знову стали Сергій Тюленін з Валею Борц.

Віктор Третьякевич здивовано позирнув на збентежене обличчя Сергія, а потім перевів погляд на Валерію, яка м'яла в руках вовняну, вишиту красивим візерунком рукавичку.

– Що трапилося? – злякано спитав Віктор, знову переводячи погляд на Сергія, який уже встиг трохи оговтатись. Обличчя його набуло звичайного задерикуватого вигляду, тільки зіниці швидко бігали, очевидно його щось схвилювало.

– Ми тут дурня клеїмо, а там подарунки повезуть,– сказав він.

– Які подарунки? – не зрозумів Віктор. – Які, які! З Німеччини прислали…

Віктор нічого не міг розібрати з цієї квапливої розповіді. Він вирішив ще трохи почекати, щоб дати можливість ясніше висловити свою думку Сергієві.

– Там, недалеко від міської управи, стоїть машина, навантажена подарунками,– порушила мовчанку Валя.– Ми з Сергієм проходили мимо, там нікого немає. Машину ніхто не охороняє.

– Там мішки з подарунками. Я один роз в'язував,– перебив її Сергій, помітивши, що Віктор почав розуміти, у чому річ.

– Ви хочете їх забрати? – посміхнувшись, спитав Віктор.

– А чому б і ні? Вони наші! Адреса може й не наша, а посилки наші.

– Як так наші? – здивовано знизав плечима Третьякевич.

– А так! Хліб вивозять наш? Наш! Цукор наш вивезли? Вивезли! А тепер ми їх подарунки собі візьмемо. Це не крадіжка, а просто ми у грабіжників своє добро заберемо, причому не все, а тільки маленьку частину!

– Так, але ж ти знаєш, що в місті ні машин, ні німців ми не чіпаємо.

– Тому ми й прийшли порадитись. А де Ваня Земнухов? Я Туркенича шукав, але не міг знайти. Він бідовий хлопець, одразу погодився б. Я знаю, що його не довелося б умовляти.

Віктор зрозумів нехитрий натяк, розрахований на його самолюбство, і злегка посміхнувся самими куточками губів, але так, що ні Сергій, ні Валя цього не помітили.

Сергій безумовно зробив би це і сам зі своїми друзями, яких він одразу розшукав би у себе на «Шанхаї», але знав, що дисципліна в організації, особливо останнім часом, коли в неї вступив Туркенич, була майже військова і порушення її навіть йому не простили б.

В організації було неписане правило, щоб у межах міста ні машин, ні німців не чіпати, бо за вбитого німця постраждає все населення вулиці, де стався напад.

– Так чого ж ти мовчиш? – не вгамовувався Сергій.– Давайте вирішувати! Де хлопці? Хто ще тут залишився?

– Ну й хлопець же ти бойовий, Сергію! Але тільки не гарячкуй, це тобі, брате, не кішку проти шерсті гладити.

– Ти мені зуби не забалакуй! – майже закричав Тюленін.– Де хлопці? Ще б чоловік шість, сім… Вулиця людна, і перехрестя поряд, так що треба патрулі свої поставити на кожному розі.

В кімнату зайшли Туркенич, Земнухов, Мошков і Вася Левашов.

– А, ви ще тут, – зрадів Сергій, відчуваючи, що йому зараз пощастить умовити їх. І хоч Земнухов був дуже обережним у таких справах, але все-таки і він не міг встояти перед переконливими доказами Сергія, тим більше, що несподівано план захоплення подарунків став підтримувати Віктор Третьякевич, переконуючи, що небезпеки й риску майже немає. Німців убивати не доведеться та й машину підривати теж.

– Це так, але що там, крім подарунків, ще є? Не станемо ж ми рискувати заради них?

Сергій задумався, але його несподівано виручила Валя Борц.

– А там повинна бути пошта.

– Чому повинна?

– Тому що машина поштова. Я бачила на ній німецький напис «поштова».

Сергій з подивом і захопленням позирнув на Валю: «От молодчина! І як це я сам не догадався подивитися на цей напис!..»

– Ну, це інша річ,– втрутився Вася Левашов,– поштову машину втрачати не можна.

– Саме з цього і слід було б починати,– зауважив Туркеиич,– а то подарунків захотіли.

Одразу ж ухвалили зібрати хлопців, хто жив поблизу, і йти на вулицю, де стоїть машина з подарунками.

Зрадівши, що їх пропозицію прийнято, Сергій з Валею не пішли, а помчали до цієї машини.

– Куди ви поспішаєте? – здивувався Вася Левашов.

– На розвідку! Ми вас зустрінемо на розі біля аптеки,– тільки й устиг крикнути Сергій.

Вулиці вже обезлюдніли. Дві невеличкі постаті, наче тіні, сковзнули і зникли у подвір'ї колишньої аптеки. Навпроти, біля будинку міської управи, стояла закрита вантажна машина.

– Ще стоїть.., А я думав, поки ми умовимо хлопців, її вже не буде,– голосним шепотом кинув Сергій на ходу.

– Де там їй подітись, незабаром ніч, а вночі німці бояться їздити по наших дорогах, та ще й на одній машині,– відповіла Валя.

Німці знали, що в самому місті невидимі вороги ще ні разу не чіпали машин.

Страх окупантів перед партизанами поступово перетворився на самовпевненість. Місто було для німців фортецею, вони вважали себе тут у безпеці.

Але в пам'яті німців були, проте, свіжі і такі випадки, як пожежа в тресті, в міській лазні, підпал біржі праці, пожежі на складах з зерном, на станції Верхнєдуванна, червоні прапори на спорудах міста 7 листопада. Нарешті, листівки – невловимі, страшні листівки, що невідомо звідки з'являються і поширюються чиєюсь невидимою рукою. І все це відбувалося в місті, так, саме в цьому місті, де німці могли, не рискуючи, залишити свій пістолетна стільці і йти танцювати. І все-таки окупанти вважали, що всі ці диверсії – справа партизанів, яких потрібно шукати десь за містом, у лісах. Заспокоюючи себе думкою, що великим загоном у місто пробратись непомітно не можна, вони вважали цілком достатнім, коли поліцаї патрулювали по вулицях увечері.

Так було і з машиною, навантаженою поштою, різдвяними подарунками.

Довкола було тихо і темно. З боку переїзду почулися кроки.

– Наші звідти не можуть іти,– сказала Валя.

– Та наші так і не підуть, вони задвір'ями пробиратимуться.

Почулась розмова, люди швидко наближались.

– Та це ж мерзотник Севастянов, мій найкращий друг,– і Сергій смикнув за рукав Валю, яка намагалася заглянути через напівполаману огорожу.

Голосно розмовляючи, Севастянов, наче хазяїн завмерлого містечка, йшов серединою вулиці з якимось поліцаєм.

– Що це за машина? – спитав він у поліцая і, зупинившись, заглянув у темну пащу кузова.

– Німецька, навантажена чимось. Залишили на ніч, без охорони, навіть шофера немає! І не бояться? – здивувався поліцай.

– А кого їм боятись?

Севастянов сказав це таким тоном, що не могло бути ніякого сумніву: поліцаї – цілком надійна охорона порядку в місті.

– Так воно, звичайно… а хай щось трапиться, відповідати доведеться нам, з нас спитають,– невпевнено сказав поліцай.

– Ну гаразд, ходімо. Надто вже ти трусишся не до речі, – перебив його начальник.

Поліцай мовчки послухався, і вони пішли далі.

– Стривай, бісова твоя душа! Що ти заспіваєш завтра вранці або вночі, коли довідаєшся, що машина порожня? – засміявся Сергій, притискуючи однією рукою Валю за плече до паркана, щоб вона не визирала, а другою намацуючи в кишені штанів пістолет.

– Аби тільки не зустрілися з ними наші хлопці,– несміливо промовила Валя, яка досі мовчки сиділа навпочіпки.

З Сергієм вона нічого не боялась. От і зараз Валя сидить під парканом, відчуваючи на своєму плечі руку безстрашного юнака, і їй не страшно.

– Там народ досвідчений, вони не попадуться… а якщо попадуться, так не вони, а Севастянов з тим недолюдком,– прошепотів Сергій і знову замовк, вдивляючись у темряву й насторожено прислухаючись до кожного шурхоту.

– Глянь! – показав Сергій у протилежний бік.

Від Клубної вулиці до них посувалися ледь помітні постаті.

– А якщо і це не вони? – промовила Валя, тримаючись за рукав Сергійового пальта.

– Я Ваню Земнухова відразу впізнаю,– заявив Сергій. Він глянув на всі боки і додав: – Почекай тут, я їх зустріну.

Він спритно одним рухом перестрибнув через старий паркан.

Хлопці помітили Сергія, випрямились і пішли назустріч. Сергій не помилився-це був Земнухов, з ним ішли Мошков і Василь Левашов.

– А всі інші де? – спитав Сергій.– Може й без них почнемо?

– Ні, не будемо поспішати. Треба як слід роздивитись і зважити, ще ціла ніч попереду,– відповів Ваня і взяв Сергія під руку.– Чи все спокійно?

– Так, тихо.

Сергій промовчав про те, що тільки-но бачив Севастянова з поліцаєм.

– Ваню,– раптом жваво й голосно спитав Сергій,– а де Віктор, Туркенич?

– Вони зайдуть по Олега і разом прийдуть, а більш нікого вирішили не турбувати.

– Ви зараз підходили ще раз до машини? – спитав Женя Мошков. Ледь пригнувшись, він розглядав сліди, що вели за паркан аптеки, звідки щойно вискочив Сергій.

– Ти, Женю, не бійся,– зрозумів його побоювання Сергій.– Сліди наші лишаться непоміченими. Від машини ми носитимемо мішки не сюди, а по дорозі, де слідів не видно буде, потім – по стежці, за аптеку, на Клубну вулицю. Я це передбачив, і ми з Валею вже обійшли довкола, Женя усміхнувся. Вася Левашов, якому були такі зрозумілі ці застережні заходи (в партизанській школі їх учили замітати свої сліди), в думці радів з того, що Сергій уміло підготував цю операцію.

– Ну що ж,– додав він уголос,– оскільки Сергій готував усе від початку до кінця,– нехай він і командує.

– Командуй, Сергію, командуй! – погодився Ваня.

Незабаром прийшли Третьякевич, Туркенич, а разом з ними Загоруйко, якого вони випадково зустріли. Олега не було вдома.

– Треба було б перекрити вулицю,– рішуче сказав Сергій.– Крім того, біля будинку, де стоїть машина, поставити одного чоловіка. Очевидно, фрици і шофер машини перебувають саме там. Ви з Валею та ще хто-небудь допоможете нам, і через десять хвилин усе закінчимо!

Хлопці переглянулись, мовчки схвалюючи сміливий і водночас досить простий Сергіїв план. Туркенич кивнув головою і попрямував до будинку, де стояла машина. Він обережно звів курок пістолета, але зробив це так, що ніхто з присутніх не почув. Ваня розумів, як важливо зараз дотримуватись тиші і спокою. «Навіщо випробовувати нерви товаришів?» – думав він, і в душі йому жаль було і маленьку, ще зовсім дитину, Валю, яка так сміливо йшла за Сергієм, і відчайдушного Сергія, який, не задумуючись, ладен піти на все, і цих юних і водночас уже загартованих і з'єднаних міцною бойовою дружбою хлопців. – При першому ж пострілі – ніяких вагань, усім розбігатись,– наказав Туркенич.