Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Ти, Ваню, запитував, чи самі ми тут працюємо, чи є в нас з кимось зв'язок. Ми працюймо зараз під керівництвом підпільної партійної організації. Очолює її старий досвідчений комуніст. Колись пізніше я назву тобі його прізвище. До речі, він підтримав наше сьогоднішнє рішення про твоє призначення.

Почуття гордості заповнило душу Туркенича. Йому хотілося на ділі проявити себе і довести своїм юним бойовим друзям, невідомому йому партійному керівникові підпілля свою готовність до останнього подиху боро-тися проти ворогів Батьківщини. …Перше бойове завдання було не дуже складне. Власне, такі виходи робилися вже не один раз групами Сергія Тюленіна, Василя Левашова і первомайцями. Але для Турке-нича це було перше бойове завдання в умовах підпілля.

Метою виходу було підірвати одну-дві фашистські машини.

Туркенич не знав, як бути. Чи діяти так, як діяли до нього диверсійні групи, виходячи на завдання: вирішувати все залежно від обстановки на місці чи, може, поставити, нехай дуже коротко, завдання раніше.

Нарешті він вирішив зібрати хлопців на квартирі у Володі Загоруйка. Говорив спокійно, чітко, тоном командира. Він розумів, що це треба не для того, щоб підкреслити зараз своє «я». Ні, це треба було, щоб підпорядкувати зусилля групи людей єдиній волі, єдиному замислу.

Хлопці з перших же слів зрозуміли, що це вже не гра у війну, в командирів і бійців. Цей чоловік знає, що робить, на нього мо^кна покластися.

Коли Туркенич разом з Тюленіним і Ле-вашовим прийшли до умовленого місця, решти юнаків ще не було. Вони з'явилися через кілька хвилин. Група Туркенича встигла за цей час оглянути місцевість вздовж дороги, що вела до Ізварина.

– Треба передусім піти далі від населених пунктів, щоб не піддавати рискові жителів,– зауважив Сергій Левашов.

– Це правильно,– підтримав його Туркенич,– але й не можна далеко заходити в степ. Після вибуху треба буде встигнути сховатися. Підемо вздовж дороги. Одна група справа, друга – зліва. Без команди нікому нічого не робити. Йти мовчки, уважно слідкувати за дорогою і не втрачати зорового зв'язку. – І навіщо така застережливість? – втрутився Михайло Григор'єв, коли вже перейшли дорогу.

– Вночі найменший шурхіт чути на сотні метрів,– відповів йому Загоруйко,– і ризикувати немає потреби, Туркенич робить правильно.

– Ось і вийшли, нарешті, в степ,– озвався Анатолій Ковальов, який досі мовчав.

– Тепер можна було б іти разом,– знову не втримався Григор'єв.

– Чому? – запитав Володя.

– Веселіше буде.

– Хіба що. А коли засідку зустрінемо?

– Яку засідку?

– А ти впевнений, що її нема?

– На дев'яносто дев'ять процентів. – І на один процент не заважає бути обережним.

Місце вибрали глухе, там, де дорога робила крутий поворот, а потім збігала у видолинок.

– Мабуть, тут і засядемо,– сказав Туркенич, але не тоном наказу, а поради.

– Так, місця кращого не знайти. На повороті, та ще під час спуску, будь-який шофер не їхатиме на великій швидкості. А цього нам і треба,– погодився Сергій Левашов.

– Це вірно. Але якщо засісти в долині, то погано видн.0 дорогу,– зауважив Ковальов.

– А можна піднятися трохи вище, якраз звідтіля добре спостерігати за фрицами,– посміхнувся Григор'єв, хоча всім було не до сміху.

Туркенич радів, що його план виявився таким простим і зрозумілим для всіх товаришів, тому, не втручаючись у розмову, чекав, щоб вони самі висловились. І коли зрозумів, що план визрів, тихо, але владно сказав, по-казуючи на невеликі кущі:

– Так і зробимо. Ми заляжемо наверху, а ви всі троє – ген у тих кущах. Без команди нікому не стріляти.– І Ваня рушив на гребінь пагорба. За ним мовчки пішли Левашов і Тюленін.

– Як ти гадаєш,– звернувся Туркенич до Левашова,– дочекаємось машини чи ні?

– Хіба що запізниться яка чи зіб'ється з дороги,– відверто признався той.– Німці дуже бояться їздити вночі без охорони, тим більше маленькими колонами.

– Та на колону машин, яка б вона не була, ми нападати не можемо. Для чого ризикувати?

Але чекати довелося недовго. Не минуло й години, як вдалині засвітились промінці фар. Через кілька хвилин почувся рокіт мотора.

– Ось і вона,– прошепотів Тюленін, трохи підвівшись, щоб краще роздивитись машину,

– Легкова!

– Приготувати гранати й автомати,– скомандував Туркенич.

Машина була вже поряд. Ось крутий поворот, і, різко осівши при гальмуванні, вона повільно почала спускатися вниз, Туркенич підвівся, висмикнув ледь тремтячою рукою запобіжну чеку гранати, голосно скомандував:

– По фашистах – вогонь!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Туркенич якось запитав у Віктора Третьякевича:

– Цікаво, як розуміють наші листівки люди. Чи їх чекають, чи шукають?

– Листівками, звичайно, цікавляться,– спокійно сказав Віктор,– а чи розуміють їх і чи більшість розуміє, це справді цікаво.

– А давайте перевіримо,– запропонував Туркенич.– Тільки треба обміркувати, як це зробити.

– А що тут обмірковувати? Ось ми завтра з Тосею Мащенко і перевіримо,– впевнено сказав Володя Загоруйко.– У мене є знайомий мельник. Ми з матір'ю до нього зерно ходимо молоти, він зі мною часто го-ворить, особливо коли що-небудь почує.

– А що він з себе являє? Хто він такий?

– Та ніби гарний дядько,– знизав плечима Володя.– У нього старшу дочку в Німеччину погнали, а він удвох з сусідом млин зробив, от і живуть.

– Дивись, будь обережним.

– Та що я, маленький?

Наступного вечора, коли молодогвардійці розклеювали по місту листівки, Володя Загоруйко разом з Тосею Мащенко обережно пробирались по 28-му кварталу від будинку до будинку, непомітно залишаючи листівки біля дверей або наклеюючи їх на паркані. І коли вони наклеїли останню листівку на двері кам'яного двоповерхового будинку, Тося полегшено зітхнула:

– Ну, здається, все! Мабуть, всю дільницю обійшли. Завтра всі будуть задоволені.

Вона зупинилась у тіні від великої тополі і, трохи помовчавши, запитала:

– Слухай, Володю! Невже це правда, що на Волзі так фриців притиснули?

– Та ти що?

– А що?

– Ти, здається, запитуєш про те, що сама написала у листівках?

Вони дружно розсміялися.

У провулку з'явився перехожий. Мабуть, він поспішав додому. Люди обходили поліцейські патрулі і особливо намагалися не потрапляти на очі німцям. Краще раніше піти додому і зачинитися, ніж давати пояснення в поліції.

Володя взяв Тосю під руку і повів її вузькою стежкою у провулок. Тося злякано висмикнула руку.

– Для чого це? Що люди подумають? – обурено прошепотіла вона.

– А так і треба, щоб вони це подумали,– і Володя рішуче взяв її знову під руку.

– От ще що придумав…– відбивалася дівчина.

– Не придумав, а виконую вказівку організації. Конспірація, розумієш?

– Теж мені конспіратор,– з усмішкою зауважила Тося.– Скажи, будь ласка, де це ти такого досвіду конспірації набув? – Але тепер вона вже руки не висмикувала.

Запізнілий перехожий, підозріло глянувши на гуляючу пару, поспішно пройшов і звернув за ріг.

– Слухай, Володю, а куди ми йдемо? Адже ми, здається, вже зробили все і, мабуть, пора додому?

– Тосю, у мене залишилась ще одна листівка, і нам треба її приклеїти не на нашій дільниці, а біля млина. Розумієш?

– Поки що нічого не розумію. Але якщо ти поясниш, то, можливо, й зрозумію. Для чого це раптом нам треба йти до млина?

– Там мельник!

– Який мельник?

– Та я до нього ходжу з матір'ю молоти зерно.

– Ну й що?

– А те, що нам доручено з тобою перевірити, як люди розуміють листівки. От і треба наклеїти її коло млина. Завтра я піду з матір'ю і спробую дізнатися, як зрозуміли листівку. Тепер ясно?

– Не зовсім розумію, чому саме там треба наклеювати? Можна було б і в нашому будинку перевірити на сусідках. Ну добре, якщо вирішили до мельника, то й підемо до нього. І вони поспішно пішли в напрямку до млина.

– А ти, я бачу, ретельно виконуєш усі вказівки організації,– засміялася Тося.

– Аякже! – здивовано знизав плечима Володя.

– Та я не про те…

– А про що?

Тося мовчки повела рукою, за яку тримав її Володя, даючи цим зрозуміти, що зараз можна було б іти і не під руку, бо ніде нікого не було видно.

– Та ну, що ти…– соромливо промовив Володя і висмикнув руку.-Це я тому, що так безпечніше, ти нічого не подумай поганого. І якщо ти вже так протестуєш, то я не буду,– ображено, з невловимою ноткою суму додав він.

– Ні, якщо цього вимагає конспірація, то тут нічого не скажеш,– і Тося весело розсміялась.

Коли підходили до двору мельника, кругом було тихо і спокійно. Кожна далека і неясна тінь викликала посилене биття серця. І навіть у Володі, який вважав себе хоробрим, по тілу пробігали мурашки. Тепер уже Тося сама міцно тримала його під руку. Місяць виплив з-за хмар і освітив усе навколо блідим жовтуватим світлом. Тіні стали ще різкішими, а тиша здавалась ще більш напруженою. Тося мимоволі подивилася на місяць… Вперше у житті вона з таким страхом дивилась на нього. Раптом дівчині привиділось, що на місяці з'явилися невиразні тіні. Тося ще міцніше стиснула руку Володі. Але, придивившись, вона зрозуміла, що це тоненька прозора хмарка набігла на місяць. Тося лише зараз побачила, що все небо вкрите хмарками, які швидко проносились, хоч на 3?млі зовсім не було вітру.

Вони мовчки йшли вулицею. Здавалося, навколо все вимерло. Лише здалеку чулося то протяжне завивання, то хриплий гавкіт неспокійних собак.

– Ну, от ми і прийшли,– намагаючись бути спокійним, сказав Володя.– Піду у двір і наклею листівку, а ти почекай мене тут. Добре?

– Добре,– ледь чутно промовила вона.

У цьому слові було стільки тривоги, що навіть такий «досвідчений» психолог, як Володя, міг зрозуміти стан Тосі. І йому було до болю жаль її, цю ніжну дівчину, йому навіть здалося, що Тося стала якоюсь зовсім маленькою і беззахисною, але вона все ж наважилася залишитись тут одна, вночі, на чужій пустинній вулиці…

Тося боязко притулилася до паркана,ніби приготувалася зустріти невідомого ворога віч-на-віч.

Дівчина дуже боялася темряви, мишей і небіжчиків. Траплялося, якщо вона побачить домовину де-небудь, то кілька днів увечері не може ходити сама вулицями. А ось зараз готова залишитися тут зовсім сама. Де взялося стільки сміливості? Яка сила допомагає їй перебороти страх, стояти отут біля паркана і чекати, чекати? Вона усвідомлювала, що їй треба залишитися, і тому не просила Володю взяти її з собою.

Хлопець ступив кілька кроків до хвіртки. Оглянувся на Тосю, і йому стало навіть прикро за себе. «Ні, не можу я її залишити!» – подумав він. Забувши про Тосину насмішку щодо конспірації, Володя повернувся до неї.

– Знаєш, Тосю, мабуть, безпечніше буде нам обом піти, у дворі нас ніхто не помітить. Ходімо разом?

Тося пожвавішала, випросталась, ніби за одну мить підросла. В цей час чорна хмара зовсім закрила місяць.

– Ні, якщо треба, я постою,– ледве чутно промовила Тося. Але це було сказано таким тоном, що Володя мимоволі відчув у цих словах прохання: «Тільки не залишай мене тут!»

– Ні, ні, підемо разом,– сказав Володя і відчув, з якою вдячністю маленька ніжна рука дівчини потиснула простягнену їй руку.

Вони крадькома підійшли до хвіртки. Володя злегка натиснув на неї. Скрипнувши іржавими петлями, хвіртка відчинилась. Мить, друга… Кругом було тихо. Навшпиньках, держачись за руки, вони підійшли до хати. Володя просунув листівку в щілину під дверима.

– Ну, що? Здається, все обійшлось? – тихо прошепотів Володя, коли вони йшли Садовою додому.

Тося промовчала. Обоє були задоволені: Володя – що виконали завдання, а Тося – найбільше тим, що, врешті, вони йдуть додому і всі страхи позаду…

Вранці Володя ще спав, коли мати пішла займати чергу на млині. Він прийшов туди о сьомій годині, а робота уже йшла на повний хід. Саморобний млин було споруджено у невеликому сараї. Він трохи похилився від часу. Жорна млина крутилися не електричним мотором, не парою і навіть не вітром, а мускульною силою людей. Велике колесо, принесене, мабуть, із шахти, з привареними до його осі ручками було серцем, джерелом життя ручного млина. Одягнутий на колесо старий, зшитий в кількох місцях брезентовий пас крутив через систему передач жорна. Все зроблено хоч і самотужки, але добротно і разом з тим розумно: подача зерна регулювалась, а від цього залежала якість помолу. Можна було змолоти зерно і на борошно, і на м'який, і на грубий помол, настроїти млин і на пшеницю, і на ячмінь, і навіть на кукурудзу. «Живеш і не бачиш круг себе багато чого… Життя йде, і все ніби поряд з тобою звичайне, буденне… А варто трапитися горю, біді – змінилися обставини життя, і люди швидко пристосовуються…– думав Володя, дивлячись на жорна.– Адже не якийсь незвичайний винахід цей млин. Дідівський спосіб, про який уже встигли забути ті, хто його бачив, і про який можна лише прочитати або почути із дідусевих оповідань».

Роздивившись у напівтемряві, Володя побачив дві зігнуті жіночі постаті, що рівномірно крутили колесо. Сарай був наповнений монотонним гарчанням жорен і поскрипуванням стояка, на якому була закріплена вісь махового колеса. В кутку на лавці сиділа мати, чекаючи своєї черги. Поруч неї стояло відро з ячменем. Володя підійшов і сів біля матері. Літня жінка, яка крутила колесо, підняла стомлене лице, подивилася на нього і знову опустила голову, щоб не порушувати ритму.

Володя встиг роздивитися лице незнайомої жінки, а потім глянув на її струнку, незважаючи на роки, постать. їй можна було дати років сорок – сорок п'ять. Біля очей була сітка зморщок. На всьому посірілому обличчі – втома. Дивним контрастом здавались її руки, що були завжди відкриті сонцю і вітрам; вони сильно загоріли і більше були схожі на чоловічі, ніж на жіночі. В усій постаті жінки помітна була звичка до важкої фізичної праці. Вона крутила колесо за ручку рівно й спокійно. Поряд з нею стояла ще зовсім молода, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти дівчина, з миловидним веснянкуватим обличчям. її губи потріскались од вітру і безперервно ворушились, ніби вона при кожному русі ручки щось говорила чи рахувала про себе. Каштанове волосся дівчини було заплетене у дві тугі коси. Одна з них лежала на спині, а друга непокірно звисала на груди. Володя не бачив очей дівчини, але чомусь вирішив, що вони повинні бути голубими. Вона дивилася на брудну долівку сарая, вкриту мукою, перемішаною з пилом.

– Може, перепочинеш? – запитала літня жінка.

– Як ти, а я не стомилась,– важко дихаючи і запинаючись майже на кожнім слові, відповіла дівчина.

Володя бачив, що вона крутить ручку колеса, напружуючи останні сили, подаючись усім корпусом то вниз, то вверх. Легкий рум'янець виступив на її обличчі, а на чолі, біля скронь – великі краплини поту.

Він встав і підійшов, але не до дівчини,– йому чомусь здавалось незручним запропонувати їй свою допомогу,– а до літньої жінки.

– Давайте, я допоможу.

– Дякую, хлопче, у тебе своє відро з зерном, ще намахаєшся, це штука нелегка,– кивнула головою жінка на жорна.

– Та мені вже доводилось їх крутити, справа знайома,– і він простягнув руку до рукоятки.

– Ну, вже коли така твоя охота, то допоможи Уляні.

– Та ні, я не втомилася,– ледве промовила дівчина.

Але Володя підійшов до неї і, злегка торкнувшись до її плеча рукою, сказав:

– Відпочинь, ти ж стомилася. Я сам знаю, що це справа нелегка: з незвички хвилин п'ятнадцять покрутиш, і в очах стає темно.

Дівчина відчула, що хлопець не кепкує з неї. Вона відпустила ручку колеса і підняла на Володю великі, але не голубі, як він думав, а сірі очі.

Літня жінка'натискувала на ручку рівно, і в парі з нею крутити колесо було легко.

Рипнули двері, сніп сонячного світла освітив задню частину сарая. Увійшов господар млина, поважний літній чоловік, з невеликими, ще густими чорними вусами, швидкими веселими очима. Говорив він, змішуючи російські слова з українськими, трохи поспішаючи і ковтаючи закінчення фраз.

– Здорові були!

Господар постояв біля дверей, підійшов до відра, куди зсипалась мука, попробував її, розтираючи пальцями, і підкрутив подачу, щоб поліпшити помол. Знову постояв і, не знаючи, з чого почати розмову, підійшов до Володиної матері. Сівши поруч на лаву, він витягнув ноги, взуті у старі, добре поношені, але добротно відремонтовані чоботи, і, сперши руки на коліна, промовив, невідомо до кого звертаючись:

– Біс його знає, що воно таке кругом робиться?

Володя відчув: мельник дивиться на нього, але вдавав, ніби не помічає цього.

– Ви б відпочили,– трохи помовчавши, кинув мельник.

– Треба кінчати,– по-діловому зауважила літня жінка,– люди на черзі сидять, та й залишилося небагато. Ти, Уляно, зміни хлопця, йому ж зараз самому треба буде крутити це пекельне колесо.

– Давайте, я вже відпочила, ми з мамою вдвох докрутимо,– стрепенулася дівчина.

Володя не примусив себе вмовляти. Він відійшов убік, закинувши назад пасмо волосся, що впало йому на чоло, витер піт з обличчя і сів поруч з мельником на лавку.

Мельник ляснув долонею по коліну, підвівся і, йдучи до дверей, сказав:

– Ходімо покуримо, Володю, поки тут жінки мелють.

– Мамо, я вийду на хвилинку.

– Добре. Тільки недалеко, бо зараз ми будемо молоти.

– Та я тут у дворі постою.

Вони вийшли. Сонце піднялось уже високо. Мельник, повільно, але твердо ступаючи, попрямував у затінок, де біля тополі стояла невелика лава.

– Останні теплі деньки стоять,– заговорив він.

– Так, у цьому році погода стоїть хороша: кінець листопада, а дощів ще й не бачили.

Розмова не клеїлась.

– Ну що, посидимо? – промовив мельник.

Змахнувши рукою лушпиння соняшникового насіння, він сів і жестом запросив Володю сісти поруч. Володя сів. Старик поліз у кишеню, дістав кисет і люльку.

– Закуриш?

– Я… я, дядьку Максиме, не курю ще,– соромливо відповів Володя.

– Знаю. То я так запитав, для порядку. Зараз молодь майже вся курить.

– Та ні, я багатьох хлопців знаю з нашої школи, майже ніхто не курить.

– Так то школярі – А молодь вся ж у школу ходить.

– То правда, тобто – ходила. Мельник очікувально подивився на співбесідника, але розмова все ж не в'язалася.

Володя почував, що господар хоче щось сказати, але не наважується. А можливо, це йому так здалося, тому що він сам нетерпляче чекав нагоди дізнатися про враження від вчорашньої листівки. Максим Петрович дістав із кисета пучку тютюну, набив ним люльку, не поспішаючи затягнув кисет шнурочком і поклав його в кишеню. Потім дістав кремінь, поправив білий круглий гніт у металевій трубці і невеликий уламок старого терпуга. Поклавши гніт на кремінь, він взяв у руки уламок терпуга і почав різко бити по кременю, висікаючи іскри.

Володя з цікавістю стежив за рухами мельника, і хоч йому доводилось спостерігати 1 це не раз, він похитав головою і промовив:

– А здорово виходить.

– Здорово чи ні, а сірники краще,– сердито кинув мельник, нарешті запаливши і люльку.

Помовчали.

– Ну, що нового, Володю? – почав розмову Максим Петрович, розкурюючи люльку.

– Нічого особливого,– знизав плечима його молодий співрозмовник. І ніби зненацька додав:

– Чути, неначе генерал Краснов приїде в Новочеркаськ і в Каменськ. його і до нас чекають.

– Чорта йому тут робити? – сердито перервав Володю мельник.– Мало він крові пролив, чи що, на Донщині у ту війну, не сидиться йому в чужій стороні!..

Сильно затягнувшись, так що аж трубка захрипіла, він додав:

– Тепер дурнів не лишилося, щоб іти за ним. Хто він тепер? Прихвостень німецький. Ті, хто чекав німців, уже в поліції та в різних там установах, ну ти знаєш сам де… І, трохи заспокоївшись, неголосно закінчив: – Хто до німців, а хто і до партизанів іде. Життя ж різне… так, хлопче, різне. Чув, може, що вночі було?

«Клюнуло,– подумав Володя. – Мабуть, він листівку знайшов».

Намагаючись бути спокійним, він запитав:

– Ні, не чув. А що?

– Та як же? Сьогодні вночі партизани в місті були.

– Які партизани?

– З-за Дінця, мабуть. Так біля опівночі,– місяць вже високо піднявся,– чую шум, собаки так і заливаються… ледь чую – скачуть! Так, так, хлопче. їх, мабуть, багато було. Я, правду кажучи, не наважився ви-ходити, а вранці під дверима листівку знайшов…

– Та що ви, дядьку Максиме? – уже по-справжньому здивувався Володя, а в самого майнула думка: «А може й справді вночі налетів якийсь партизанський загін? Цікаво, щр ж партизани пишуть?»

– А де ж та листівка? – запитав він мельника.

– Та Настя взяла з собою, дочка моя менша, ти, мабуть, знаєш її, вона в сьомому класі вчилася в школі імені Горького.

– А де вона зараз?.. Можна мені листівку побачити?

– Звичайно, можна, але вона пішла на базар і забрала ту листівку з собою. Каже, до тітки зайду, їй покажу. – І ви дозволили?

– А чому ж ні?

– А якщо зловлять з листівкою, що буде? Заберуть же в поліцію і закатують до смерті! Ви ж знаєте німецькі «нові порядки».

– Та вже дуже здорово там написано про те, що робиться на фронті. То ж як ми її, голубоньку-правду, сховаєм? І таким задушевним теплом повіяло на Володю від короткого слова «ми», вимовленого Максимом Петровичем українською мовою, з легким видихом.

Він не став розпитувати мельника про листівку, а вирішив дочекатися повернення Насті.

Далі розмова зайшла про фронт. Володя більше мовчав, слухав співрозмовника. А старий шахтар, який мимоволі тепер став мельником, повідав свої задушевні думи Володі, який годився йому в сини чи навіть у внуки. Він вірив цьому зовсім юному, але не по роках серйозному хлопцеві, вірив у те, що він свій, що йому можна відкрити душу.

– Що буде далі? Людям уже зовсім нічого їсти, останню одежину на ячмінь, на кукурудзу поміняли.

Мельник глибоко затягнувся і зосереджено похитав головою. Він обережно, постукавши люлькою об край лавки, вибив попіл і дбайливо поклав її в кишеню піджака.

– Як не кажи, адже всім серцем з нею зрослися! Вважай, своя ж влада, Радянська!

– Правда ж?

– Звичайно! – гаряче відгукнувся Володя.– Ми іншої ж не знали, хіба що ось тепер побачили.

– От я і кажу, ми всім корінням вросли в неї, як ген тополя ота в землю нашу донецьку вросла,– кивнув мельник на могутнє дерево, яке красувалося на горбочку біля його хати.– Ну, скажімо, у мене син Петро в армії нашій. Де тепер він, що з ним?.. Не знаю… ніякої вісточки з сорок другого року!.. Місяців за чотири до того, як німців чорт приніс, одержав я одного листа розпечатаного, і все… А дочку старшу, так ту фашисти у Ні-меччину погнали. Де вона, що з нею? Теж не відаємо… Загинула, мабуть, голубка… Подумати тільки – так серце защемить, а кулаки міцно-міцно стискаються.– Він замислився і, трохи заспокоївшись, продовжував: – Інші дівчата звідтіля, з неволі тої каторжної німецької, хоч зрідка пишуть… а від нашої – жодної вісточки нема… Менша дочка вчилася, а тепер… дивись, як би і її туди ж не погнали. От і радій новому порядкові!.. Як подумаєш, так у душі все кипить, а я мовчу і мовчу, кому скажеш?.. Ось партизанська листівка всю душу перевернула!.. Із сарая вийшла жінка з Уляною.

– Ну ось, мені пора йти, мати, мабуть, вже зерно засипає,– сказав Володя.

– Йди, йди, синку,– похитав головою мельник, ніби шкодуючи, що доводиться так недоречно переривати розмову,– а за листівку не турбуйся, я тобі покажу. Поки змелете, дочка повернеться з базару.

– Добре, дядьку Максиме, у крайньому випадку я на неї зачекаю,– відповів Володя.

Мати уже засипала зерно і зняла ватянку, готуючись почати роботу.

– А, прийшов. Ну, про що ж ви там говорили?

– Та так, про все, у людини сім'я розпалася.

– Кому зараз легко? Чи думали ми з тобою, що колись доведеться отак добувати собі хліб, та ще ячмінний, а ось доводиться. Ну, починай, тільки не спіши, мені важко за тобою гнатися.

Мололи мовчки, кожний думав про своє. Коли закінчили, Володя обережно запитав:

– Мамо, ти сама донесеш відро з борошном? Я хотів ще поговорити з Максимом Петровичем.

– Донесу, звичайно, тільки ти не затримуйся.

– Ні, ні, я швидко.

Володя обережно постукав у двері.

– Заходь, заходь,– почувся голос мельника.– Дочка щойно повернулась.

Володя увійшов і нерішуче зупинився біля дверей.

– Насте, де той листок, що ти брала з собою на базар? – Донька здивовано подивилася на батька, потім на незнайомого юнака і знизала плечима.– Давай, давай. Це хлопець свій. Йому молена,– підморгнув їй батько.

Вона пильно подивилася на Володю, дістала пом'ятий, в кілька разів складений папірець і простягнула його батькові. Мельник розгорнув, подивився на нього уважно і передав Володі. Серце Загоруйка колотилося, готове вирватися з грудей, ніби він складав найважчий екзамен. Невже їхня маленька листівка так вплинула на цього старого шахтаря, який пережив на своєму віку чимало радощів і знегод, переніс стільки горя за останні місяці?.. Тремтячими руками розгорнув він аркушик паперу. Так, це була вона! Во-. лоді від радості аж дух перехопило, він ладен був затанцювати, обняти мельника… Але взяв себе в руки і почав читати лише вчора написану ним листівку. Потім спокійно згорнув її і запитав:

– Звідкіля вони все це знають?

– Хто?

– Партизани.

– Значить, знають. Даремно не стали б писати та ще приїжджати сюди.

Володя в душі радів, але, як і раніше, був спокійним.

– А ви її порвіть, а то хто-небудь побачить, донесе, і будуть неприємності,– тихо сказав він.

– Ти до кінця дочитав?

– Так. А що? – і Володя, ніби не розуміючи, розгорнув і знову прочитав про себе останні рядки листівки.– А-а, ось що: «Прочитай і передай товаришеві!» Так, це вірно!– сказав він і додав: – Небезпечно все ж…

– А той, хто писав та привозив її до нас у Краснодон, мабуть, теж розуміє, що це небезпечно?-дивлячись у вічі Володі, голосно запитав мельник.

Тоді Володя відповів таким же впевненим, твердим тоном:

– Ви дайте мені, я декому почитаю її. – Оце інша справа! Але не можу, хлопче! У мене домовленість з людьми: хто знайде нову листівку, обов'язково повинен показати сусідові. Ти вже не гнівайся, ніяк не можу.

– Ну якщо так, то пробачте. І за це дякую! І Володя, згорнувши вчетверо пом'яту і вже досить вимащену листівку, простягнув її старому мельнику.