Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Одного осіннього вечора 1942 року клуб у Краснодоні був незвичайно освітлений. Ішла вистава «Ой, не ходи, Грицю…» у виконанні артистів обласного театру.

Людей, особливо молоді, зібралось багато. Дехто, чекаючи вистави, гуляв по парку, а дехто терпляче стояв біля входу в клуб.

Перші місяці фашистської окупації встигли накласти свій відбиток всюди. Місто, здавалось, завмерло в чеканні чогось страшного, непередбаченого. Десятки шахт, які раніше, здавалось, наповнювали все життям, тепер стояли мовчазними свідками страшної катастрофи.

Міський парк, посаджений і викоханий краснодонською молоддю, названий іменем комсомолу, теж спустів. Скільки тут бувало перед війною народу! Яскраво освітлений парк привертав краснодонців свіжістю повітря і вечірньою прохолодою.

На танцмайданчику завжди було жваво і весело. Навколо фонтана, який переливався сотнями струменів води, гралися діти. А тепер? Як все змінилося!.. Навколо тихо і темно. На околицях парку стояли закопані в зем-лю фашистські танки і зенітні гармати. Десятки дерев, безжалісно вирубаних фашистами, служили маскуванням для техніки.

Василь Левашов, який сидів у парку поряд з Женею Мошковим, чекаючи вистави, чомусь згадав про ті тривожні і радісні дні, коли разом з двоюрідним братом Сергієм І ще кількома комсомольцями він поїхав за путівкою райкому комсомолу в обласну партизанську школу.

Одержавши атестат про закінчення середньої школи ще до початку екзаменів, вони прийшли ось у цей самий парк попрощатися з друзями. …Як чітко спливали у пам'яті Василя ці, здавалось, далекі-далекі дні. Адже минуло всього півроку. Але як змінилися за цей час і він сам, і шкільні товариші. Одні пішли на фронт, інші евакуювались, а чимало залишилось у місті, і більшість з них вступили в підпільну організацію. А скільки нових чу-дових друзів з'явилось тепер у нього. Ось поруч сидить Женя. Що він знав про нього до війни? Нічого, та й не міг знати… А скільки в ньому енергії, життєвого досвіду, яку організованість він вніс своїм приходом у «Молоду гвардію», як дисциплінує він своєю присутністю і поведінкою хлопців. До нього придивляються, прислухаються всі, і не дивно – адже він кандидат у члени партії.

Тепер вони друзі, великі друзі по підпіллю.

Вася так замислився, опустивши низько голову, що не помічав ні людей, які проходили мимо, ні Жені Мошкова, який сидів з ним поруч.

Лице Левашова то освітлювалося ледь помітною усмішкою, то хмурніло і ставало суворим. Він не чув, як до нього звернувся із запитанням Женя, і здригнувся, коли той злегка штовхнув його в бік.

– Ти що, заснув?

– Ні, а що? – соромливо відповів Вася.

– Мені здалося, ніби я бачив тут у саду одну знайому дівчину. Вона вчилася разом з нами у спецшколі…

В зал ще не пускали, і молодь зібралась у фойє.

При електричному світлі, яке вмикали лише у дні концертів і кіно, було особливо помітно, як занехаяли раніше чистий, затишний клуб – улюблене місце відпочинку красно-донців. Стіни фойє, покрашені масляною фарбою, забруднені. Замість картин, які були раніше, висіли німецькі плакати, прибиті цвяхами з паперовими прокладками. Плакати закликали молодь їхати в Німеччину. Тут же розклеєні різні картинки. На них зображувалось «райське життя», яке ніби чекає добровольців у Німеччині. Стеля і стіни були вкриті смугами кіптяви від шахтарських ліхтарів, якими освітлювали клуб у дні танців. Давно не мита підлога зберегла ще по кутках, де раніше стояли ряди стільців, темно-коричневу покраску. Стільців тепер не було, біля стін де-не-де стояли лавки. Все свідчило про відсутність дбайливих господарів. І це особливо впало в очі сьогодні, коли після довгої перерви в клубі спалахнуло світло.

Люди стояли у фойє групами попід стінами і по кутках, не наважуючись вийти на середину, ніби не бажаючи потрапляти одне одному на очі.

– Виставу призначили о пів на шосту, а чомусь у зал нікого не пускають,– сказала Клава Ковальова подрузі Ксені, яка стояла біля неї.

– Чекають когось»-відповіла Ксеяя.

– Господарів, звичайно, кого б їм ще чекати,– втрутився у розмову Володя Загоруйко.

Він пошепки розмовляв з Земнуховим.

– Нарешті і пани з'явились! Ощасливили нас, грішних,– кивнув Володя в бік вхідних дверей.

У фойє зайшло кілька німецьких офіцерів із комендатури і жандармерії. Разом з ними був і начальник поліції Соліковський, який недавно змінив Орлова.

Всі затихли. Німці намагалися не дивитися на людей, вони з досвіду знали, якими багатозначними можуть бути мовчазні погляди росіян…

– Коменданта не видно,– зауважив Володя.

– Зате начальник жандармерії прийшов,– сказав Земнухов, поправляючи свої старенькі окуляри.

Забіг, перелякано поглядаючи навколо, директор клубу. Він поспішно пройшов до дверей, що вели до залу, і сам широко відчинив їх перед німецькими офіцерами.

Начальник жандармерії, заклавши руки за спину, йшов не поспішаючи і щось говорив високому худому обер-лейтенанту. Той тримав руки по швах і тягнувся як на параді. Навіть ішов так поштиво, що, здавалось, за начальником крокує добре видресируваний пудель. Солдати, які сиділи на лавках, встали, виструнчились і завмерли, повертаючи голови за начальством. Лампочок в залі було зовсім мало, і, щоб догодити «господарям», директор клубу розпорядився вкрутити лам– НІпочки ближче до сцени, біля перших рядів партеру, де завжди сиділи німецькі офіцери. Зал швидко заповнився. Лише перші чотири-п'ять рядів залишалися майже порожніми.

Вітаючись із знайомими хлопцями то кивком голови, то привітним підморгуванням, Земнухов помітив Левашова і Мошкова, які зайшли у зал. Вистава йшла при слабому освітленні, а тому багатьом сцену було важко роздивитися, особливо із двадцять першого ряду, де сиділи Ваня Земнухов і Володя Загоруйко.

Після першої дії фойє знову заповнилось, всі загомоніли, почувся сміх.

Володя Загоруйко, зустрівши однокласників Валю Сергєєва і Аню Козакову, вийшов з ними у парк, залишивши Земнухова разом з Клавою Ковальовою і Женею Толчеєвою. Вася Левашов і Женя Мошков вирішили ви-брати темніше місце, щоб краще було спостерігати за всіма, залишаючись непоміченими. Але не встигли вони як слід прилаштуватись в одному з кутків, як Вася насторожено почав кудись вдивлятись. РІого увагу привер-нула велика група молоді, яка вийшла в парк із фойє. Женя теж насторожився.

– Ти кого там шукаєш? – запитав він.

– Я просто так.– І Вася спокійно продовжував почату розмову.

Але Женя все ж поглядав у той бік, куди так тривожно щойно дивився Вася. Він зовсім уже заспокоївся, як раптом до них рішуче підійшла струнка дівчина. Вася зразу ж помітив, а можливо, відчув її наближення. Так, це вона… Але було вже пізно, і він лише встиг прошепотіти чи то Жені, чи то самому собі:

– Вона! – і опинився у її міцних обіймах.

Це сталося так швидко і несподівано, що обидва хлопці не встигли промовити жодного слова. Женя відразу зрозумів, що це та сама дівчина, про яку казав Вася. Левашов від несподіванки ніби скам'янів. Він був со-ромливий, особливо з дівчатами. І раптом у клубі, на очах у стількох людей…

Він стояв, опустивши руки, готовий провалитися крізь землю.

Йому здалося, що тьмяні електричні лампочки, наче потужні прожектори, освітлюють зараз його в обіймах дівчини. її м'яке каштанове волосся лоскотало йому лице. Але він цього зовсім не помічав, а лише від-чував, як на нього сиплються один за одним поцілунки.

– Васильку! Яка я рада, що зустріла тебе! Адже ми стільки часу не бачились! Нам треба багато розповісти одне одному,– говорила пошепки дівчина, не звертаючи ніякої уваги на присутніх і навіть на оторопілого Мошкова.

– Оце так! – нарешті вигукнув Женя, отямившись трохи.

Метка незнайомка перевела на нього погляд своїх швидких карих очей, підійшла до нього і простягнула міцну худеньку руку.

Женя розгублено ступив крок назад, боячись, що сам може потрапити в таке становище, як його товариш, і про всякий випадок притиснувся до стіни.

– Ви, мабуть, друг Васі? Здрастуйте! – дівчина потиснула простягнуту їй руку і, не чекаючи відповіді, заявила:-Я відразу зрозуміла, що ви друзі. Будемо знайомі: Люба Шевцова.

Ваня Земнухов і Олег Кошовий швидко йшли по Клубній вулиці, перескакуючи через невеликі калюжі, що не встигли ще висохнути після нічного дощу. Ваня поправляв лівою рукою окуляри, які весь час сповзали на ніс. Хлопці пошепки розмовляли, озираючись на всі боки.

– Ти розумієш, Ваню, він небезпечний для нас і, якщо ми пропустимо момент, все рознюхає і видасть, бо знає нас усіх. Знає і те, що ми комсомольці.

– Про те, що ми комсомольці, знає не лише він,– зауважив Земнухов.

– Не люблю рискувати. Правда, ми можемо уточнити, що він зараз робить, де і кому служить.

– Кому служить – зрозуміло, але коли ми його зачепимо, в місті зразу нашорошаться ті, хто його підіслав. А з якою метою підіслали, ми ще твердо не знаємо.

– Зрозуміло, для чого. Шукають підпільну організацію,– схвильовано відповів Кошовий.

– Ну, ось ми і прийшли. Ти, Олег, поволі йди, а я зайду за Туркеничем.

– Добре, тільки не затримуйся.

– Я швидко.

Земнухов рішуче відчинив хвіртку, яка заскрипіла на іржавих петлях. Він підійшов до дверей і тихо постукав. У вікно виглянув Василь Гнатович. Побачивши Земнухова, він повільно відійшов од вікна. На порозі з'явився Ваня Туркенич. Привітно посміхнувся Земнухову і, взявши його за рукав, потягнув у хату.

– Заходь, заходь.

– Ні, ні, я в кімнату не піду, на вулиці нас чекає Олег. Швидше одягайся і виходь.

– Щось трапилося?

– Нічого особливого, треба порадитись в одній справі.

Туркенич вбіг у кімнату, поспішно одягнувся і через хвилину вискочив, застібаючи на ходу стареньке, з потертими рукавами пальто.

Олег стояв на розі вулиці, прихилившись до дерев'яного паркана, і чекав.

– Здрастуй! – Туркенич простягнув йому руку.

– Давайте підемо по Клубній. Туркенич ішов спокійно, не подаючи й знаку, що йому не терпиться довідатись про справу, з якою прийшли його друзі.

– Ваню, питання серйозне, треба обміркувати як слід, а часу обмаль,– почав Олег.

– Скажемо відверто,– додав Земнухов,– вирішити треба відразу.

Туркенич мовчав. Тільки губи ледь стиснув та обличчя стало напрочуд суворим. Він ішов розміреною ходою, спритно перестрибуючи великі калюжі, що зрідка траплялися їм на шляху.

– Так ось: недавно до міста повернувся один із наших шкільних учителів,– говорив далі Олег,– ти його, звичайно, не можеш знати, він з'явився у нашій школі наприкінці сорокового року. Вчитель історії…

Олег на хвилину замовк.

Туркенич усе ще мовчав. Він розумів – сталося щось значно важливіше, ніж звичайне повернення учителя історії. Олег не став би так схвильовано говорити про це. Мовчання Земнухова було не менш красномовним: воно свідчило багато про що. Він ще скаже своє слово; цю рису вдачі друга – не кваплячись обмірковувати найважливіші питання– добре вивчив Туркенич за невеликий проміжок часу, що минув з дня їхньої першої зустрічі.

– Позавчора,– знову заговорив Олег,– цей учитель уперше зустрів наших хлопців, у тому числі й Ваню,– він кивнув на Земнухова,– й обмовився про те, що змінив свої погляди і тепер служитиме німцям.

– А може, він випробовував вас? – тихенько спитав Туркенич.

– Він саме з цього й почав, але потім обмовився,– втрутився Земнухов,– і, чесно кажучи, я довгий час сумнівався в тому, що він зрадник. Хоча все свідчило про його зраду, якось не хотілося вірити. Адже ми так поважали, скажу більше, навіть любили його в свій час, коли він викладав нам історію.

– У тому-то й річ, що не хотілося вірити,– сказав Олег.– Але тепер усі сумніви розвіялись. Він – зрадник.

– За ним стежать? – спитав, як і раніше спокійно, Туркенич.

– Так. Учора ввечері він був у поліції, а потім у дирекціоні. У кого він там був, сказати важко, але, як відомо, туди абикого не пускають. Що ж нам з ним далі робити? – спитав Олег.

Земнухов помітив, як злегка здригнулось обличчя Туркенича.

– Що робити? Стежити, звичайно.

– Але він може виказати хлопців, він знає багатьох із нас,– повторив Земнухов питання, задане перед цим Олегом.

Збагнувши тактику Земнухова, Туркенич посміхнувся.

– Звичайно, може, якщо довідався про створену нами підпільну організацію.

– Що ти! – перебив його Олег і замахав рукою.– Цього він, на щастя, не знає.

– А що ж тоді він про вас знає? Що ви були його учнями? Але учнів поки що не розстрілюють. Що ви комсомольці? Так. Цього для хазяїв «нового порядку» цілком досить для того, щоб…– і він замовк.

– Але про це знає багато хто в місті,– тепер уже за Земнухова відповів Олег. – І це правильно,– сказав Туркенич.– Значить, йому щось потрібне. А що саме – це нам необхідно взнати. Тому будемо пильно, але дуже обережно стежити за кожним його кроком. До речі, хто це має робити?

– Первомайці і хлопці із школи, ті, кого він не знає.

– Це добре. Треба тільки частіше змінювати їх, та й не завадить ще раз нагадати про обережність. А знищити його, я думаю, ми завжди встигнемо, він од нас нікуди не втече. Де він живе?

– В Шевирівці, кілометрів за два від міста. Очевидно, зупинився там на квартирі у когось.

– Родичів у нього тут немає?

– Ніби немає,– подивившись на Земнухова, відповів Олег.

Той теж не міг дати вичерпної відповіді.

– Треба з'ясувати,– сказав Туркенич,– чому він не поселився в місті, хоч, звичайно, цілком міг це зробити. – І все-таки, чому не можна його зараз знищити? – допитувався Олег.– На розплід ще одну погань залишити, чи що?

– Ні, він повинен допомогти викрити таємних агентів, які нишпорять по місту, розшукуючи підпільну організацію. Безумовно, він з ними має зв'язок. Крім того, він рано чи пізно, а виявить, чому повернувся в Кра-снодон. А якщо ми відчуємо, що він натрапив на слід організації, ну що ж, тим гірше буде для нього. Переховуватись од відвертого ворога значно легше, ніж від невидимого,– докладно пояснив Туркенич.

– Це правда,– погодився Олег,– намацаємо через нього й інших ворогів.

– Отже, продовжуємо стежити: ми – за ним, а він – за нами,– сказав Земнухов.– Крім усього іншого, він обіцяв мені, що влаштує Володю Загоруйка та всіх бажаючих у добровольчу козачу армію, а мене влаштує, як він зволив висловитись, на «порядну роботу» в дирекціоні чи в міській управі.

– Ти це серйозно кажеш? – зрадивши свій спокій, майже вигукнув Туркенич.

– Цілком,– і Земнухов докладно розповів Туркеничу про свою зустріч з учителем.

– Щастить же тобі, Ваню,– сказав Олег.– За протекцією Стаценка вас з Мош-ковим взяли у клуб дирекціону, а тепер новий покровитель об'явився.

– А в добровольчу армію він тебе серйозно обіцяв улаштувати? – допитувався Туркенич.

– Не мене, а Володю Загоруйка та інших хлопців, хто побажає. Він обіцяв поговорити про це з кимось, напевне, з комендантом чи начальником жандармерії,– відповів Земнухов.

– А ти чого напросився туди?

– Це мені довелося викручуватися через Володю, він ледве не провалився. От я на ходу й придумав, що Загоруйко, мовляв, тільки язиком плеще багато, а насправді хоче потрапити в цю саму добровольчу козачу армію. Ну, вчитель і причепився зі своєю допомогою. Хіба я знав, що він такий послужливий. – І, головне, досить впливовий у німців,– додав Туркенич.

– А що як насправді почне клопотатись і влаштує Загоруйка у «велике військо донське»? – спитав Олег.

– Найдемо відмовку: мати сама залишається, захворіла… щось придумаємо. Та й учитель сам, очевидно, вирішив, що ми йому тут більше станемо в пригоді, тож можемо не хвилюватись. Нагадувати ж йому самі ми, звичайно, не будемо,– відповів Земнухов.

Туркенич ішов мовчки, про щось замислившись. Але невдовзі обличчя його осяяла посмішка, і він, не стримавшись, зареготав.

– Ти чого? – здивовано поглянули на Туркенича Земнухов і Кошовий.

– Ви у неділю не були на базарі? – запитанням відповів Туркенич, тамуючи посмішку.

Друзі знову перезирнулись.

– Ні… а що? – спитав Олег.

– Який був парад цих добровольців! Хоч на кінострічці увічнюй! Хочете, я розповім?

– А чого ж,– посміхнувся Земнухов,– я, правда, трохи чув про це, та коли ти сам бачив, то розкажи, послухаємо.

– До того ж ти майстер розповідати,– підтримав Олег,– адже і в театрі ти все, бувало, старих грав.

Олег зробив нетерплячий жест, намагаючись підігнати Туркенича, але Земнухов притримав Кошового за плече.

Туркенич перестав сміятися. Він так готувався до розповіді, як до виступу в клубі. Було видно, як змінювався вираз його обличчя.

Почав він повільно, спокійно розтягуючи слова, а потім заговорив дедалі швидше.

– Надумав я піти в цей день на базар. Ні про який парад я ще нічого не знав. Не дійшовши метрів двісті до пагорка, що біля поліції, бачу – діється щось незвичайне. Галас якийсь, народ тиснеться не на самому базарі, а ближче, на майдані. Ну, думаю, щось трапилось. Грішним ділом, промайнуло в голові, чи не хлопці наші щось накоїли. Прискорив ходу, підійшов ближче, люди штовхаються і дивляться в напрямі поліції. Деякі аж навшпиньки стають, а один дядько навіть на паркан виліз. Спитати б у кого-небудь, так не наважуюсь. Тут випадок допоміг. Чую, хтось запитує у дідуся: «Дідусю, що трапилось?» – «Нічого поки що, але скоро трапиться»,– сердито відповів дід. «А що?» – не вгамовується той. «Козацтво донське на ганьбу виведуть»,– остаточно розізлився дід і перестав розмовляти, тільки плюнув. «Хай їм біс… хоча б колишньої слави козацтва не ганьбили…» Тут мені все стало ясно. Ну, думаю, пощастило: зараз подивлюсь я на цих «козачих добровольців».

Ваня замовк, як досвідчений артист, що переходить до найцікавішої частини оповідання.

– Ну, ну, а далі що? – не терпілось Олегові.

– А далі почався парад. Я чомусь уявляв собі і сподівався побачити молодих здорових парубків, що гарцюють на баских конях. Одне слово, що називається, справжніх козаків: з вихрястими чубами, в повній формі, як у кіно, наприклад в «Тихому Доні». Та де там! Бачу – від поліції ідуть пішки козаки один від одного «молодші». І наймолодшому років п'ятдесят напевне буде. Ідуть вони, задерши голови вгору, ще й намагаються карбувати крок, як їх колись муштрували, та тільки ноги уже своє відходили, і колінця від незвичної напруги тремтять. А вдягнуті – ну просто як у комедії,– що у кого було, те й надів.

У одного діда старі пом'яті козацькі шаровари з лампасами і більше нема нічого з військової форми. У іншого – засмальцьований мундир з хрестом якимсь і погонами, зім'ятими від довгого лежання в сундуці, а штани цивільні та ще й латані. Ідуть вони, а з натовпу їх за рукави смикають і крутими жартами сиплють.

Одна бабуся впізнала якогось Якима і давай кричати на все горло:

– Дивіться, люди добрі, дід Яким у добровольці записався. І як це ти з печі зліз? То сам не ходив, усе тебе баба навіть до вітру водила, а тут на тобі, доброволець. Ось постривай, побачить твоя баба, відразу всі витребеньки з тебе, поздирає…

Два літні чоловіки побачили серед козаків свого знайомого:

– Глянь, он у другому ряду, здається, Остап. Так і є. Шкандибає, старий гусак…

– А таки він… Теж, виходить, у доброво-лію подався.

– Це він не інакше як від своєї баби дьору дає: вона його за самогонку рогачем по двору ганяє. От він і радий нагоді спека^ тись баби. І знайомий безталанного вояки загорлав:

– Остапе, Остапе, повернись! Дома піч за тобою плаче. Завезуть далеко, як дорогу додому знайдеш?!

Туркенич умить перевтілювався, змінювався вираз обличчя, зовсім іншим ставав голос. Юнак то шамкотів, мов беззубий дід, то плутав ногами, як старий, то вдавав приятеля майбутнього «рятівника вітчизни», самогонника. Туркенич мистецьки передавав войовничі вигуки беззубого діда, який очолював «парад добровольців».

– Нішого, земляшки, підіть наш ш перемогою, шкоро повернемошя… І, відразу змінивши голос, кричав, ніби хтось з натовпу: -' Діду, держи міцніше штани, а то вся твоя перемога звідти висиплеться.

Нарешті, Ваня надзвичайно вдало зобразив молодого парубка, який закричав ново-з'явленому «рятівникові порядку»:

– Діду, га, діду, а чому ти ноги так широко розставляєш?

Земнухов і Кошовий сміялися так, що в обох сльози виступили на очах. А Туркенич жваво малював усе нові й нові типи учасників і глядачів цього надзвичайного параду. Він робив це так талановито, що його слухачі яскраво уявляли собі все видовище на базарі. Юнаки наче бачили старих козаків різно-масного загону, які ще в громадянську війну боролися в бандах Краснова чи Каледіна проти молодої Радянської республіки, а після розгрому інтервентів та білогвардійців з прихованою злобою стежили за відбудовою зруйнованих шахт Донбасу. З такою ж при-чаєною люттю вичікували вони нагоди, щоб ударити в спину Радянській владі. І ось така нагода, на їхню думку, трапилась. Але роки минули, а з ними зникли молодість і сила, зостались тільки дика злоба та звіряча ненависть до всього нового.

– Ну й майстер ти, Ваню, розповідати.

Тобі б артистом бути,– сказав Олег, ледве переводячи подих.

– А поруч зі мною,– розповідав Туркенич, серйозно поглядаючи то на Кошового, то на Земнухова,– стояла вже немолода, але ще сповнена сили козачка, як кажуть, молодиця – кров з молоком.

– Постривай,– почав благати Земнухов,– дай трохи перепочити, доконав ти нас, немає сили вже сміятись… Розповідає з таким серйозним виглядом, а у нас животи від сміху болять.

Туркенич не вгамовувався.

– Дивилась вона, дивилась на цю отару баранів і не витерпіла, закричала на весь майдан. «Ех ви (тут вона таке сказала, що всі на базарі покотились від сміху), обідрані… Куди вас нечистий дух несе? У вісімнадцятому році вам зади понабивали, а тепер куди носи тичете? Вам з бабами воювати, та й то на печі. Коли вже дійшла черга до таких опудал, то погані справи в німців».

***

Уже зовсім стемніло, коли до Туркенича прийшли Земнухов з Поповим.

– Ваню, ось Анатолій прийшов з пропозицією від первомайців,– сказав Земнухов.

– Полонених червоноармійців привели в селище і розмістили в лікарні.

При слові «полонені» у Туркенича защеміло серце. Останнім часом, коли кожен день був заповнений боротьбою проти окупантів і в нього з'явилося стільки нових друзів,– фронт, війна, окупація стали сприйматись якось по-іншому. І літні невдачі на Дону, свідком і жертвою яких виявився і він сам, поступово забувались.

А тепер це страшне слово знову розбурхало все всередині, повернуло його свідомість до недалекого, але страшного минулого.

– Вигляд у них жахливий, голодні, худі, зарослі, майже роздягнуті. Навіть не віриться, що це молоді люди.

– Скільки їх? -тільки й спромігся запитати Туркенич.

– Чоловік двадцять.

– Треба, мабуть, зібрати штаб і порадитись, як їх визволити,– зауважив Земнухов.

– Та завтра їх поженуть. Це просто вночі побоялися вести далі,– захвилювався Анатолій.

– Адже ми з тобою в організації перебуваємо, а не анархісти якісь.

– Ти краще не марнуй часу, іди збирай хлопців, чоловік десять, не більше; огляньте все довкола лікарні та й водночас подумайте і про визволення. А ми порадимося з іншими членами штабу, я думаю, що у них заперечень не буде,– і Туркенич поглянув на Земнухова.

– Я не маю сумніву в цьому, але глядіть не подумайте самі що-небудь вчинити,– попередив він Попова.

– Ну що ти, Ваню, ми ж не анархісти, дисципліну знаємо,– і Анатолій лукаво усміхнувся, даючи зрозуміти, що натяк Туркенича зайвий.

– Біжи, Толю, зараз не до жартів,– пом'якшив тон Туркенич, беручи за плечі Попова.

Він знав, що Анатолій не образиться. Його група не раз виконувала найскладніші завдання штабу. Коли обмірковували такі операції, Анатолія відзначали як одного з найдисциплінованіших виконавців.

– Чекай нас о дванадцятій у районі клубу. Біля лікарні особливо не стовбичте.

– Все зрозуміло! І Попов, окрилений надією, побіг на Первомайку. …Очолити операцію по визволенню військовополонених штаб доручив Туркеничу і Земнухову з тим, щоб вони залучили учасників первомайської групи.

О першій годині ночі хлопці зустрілися з Анатолієм Поповим, вислухали його пропозиції і прийняли спільну ухвалу: в районі лікарні розставити юнаків та дівчат із групи Попова, щоб до будинку не змогли підійти непомітно ні поліцаї, ні фашисти, зняти вартових, а потім розпустити полонених по Первомайці.

– Але попередь своїх, щоб жодного пострілу,– сказав Туркенич,– особливо по німцях. Сам розумієш, Толю, звільнимо чи ні, а за вбитого фашистського мерзотника доведеться розплачуватися первомайцям.

– Розумію.

– Стріляти тільки в тому разі, якщо кому-небудь реально загрожуватиме небезпека,– додав Земнухов.

– Друзі,– звернувся Туркенич до Земнухова і Попова,– а що як ми червоно-армійців розіб'ємо на групи і на кожну з них дамо по пістолету і хоча б по дві-три гранати?

– Оце здорово! – зрадів Анатолій.

– Було б добре, коли б пощастило їх попередити про наш план, бо для того, щоб їм розтлумачити, як і до чого, потрібен час, а поміж них можуть бути і хворі, й поранені, які самі йти не зможуть, – сказав Земнухов.

– Ні,– заперечив йому Попов,– вони всі самі йшли, а тих, хто не міг іти, фашисти розстріляли біля Королівки.

– От мерзотники,– з ненавистю сказав Земнухов.

– Ну що ж, мені здається, є ще одна пропозиція, яка допоможе нам навести організованість і серед них,– знову озвався Туркенич.

Земнухов і Попов перезирнулись.

– Ти, Анатолію, підшукай серед своїх хлопців Сергія Тюленіна.

– Кого? – здивувався Попов.

– Ну такого бойового, як Серьожа.

– Он воно що! Сергія у нас, звичайно, нема, але Демко є.

– Який Демко?

– Фомін.

– Ну що ж, хлопець як слід,– втрутився в розмову Земнухов.

– А що ти йому запропонуєш?

– Хочу, щоб він пробрався до них через вікно чи підвал.

Анатолій замислився, прикидаючи щось у думці, пригадуючи будинок лікарні, підходи до неї.,

– Так, можна, звичайно, спробувати.

– Ні, пробувати не можна, бо все завалимо. Треба, щоб усе було напевне. Або так, або ні – середини бути не може.

– Можна пролізти через вікно, адже багато шибок розбито. Демко Фомін це зробить, він хлопець тямущий, спритний, та й кмітливості йому не бракує.

– Отже, вирішили,– підсумував Турке-нич.– Ми утрьох знімемо вартового, Демко попередить червоноармійців про наш план. Ви, хлопці,– до речі, Анатолію, скільки ти чоловік узяв?

– Десять, я – одинадцятий.

– Добре. Ви будете прикривати підступи до лікарні і, коли операція пройде вдало, допоможете вибрати дорогу і передати зброю.

– Нічого не пропустили?

– Наче нічого, хіба що на випадок провалу…– нерішуче почав Попов.

– Провалу не повинно бути. Але якщо план зірветься, всім відходити в степ і далі в балку.

– От тепер, здається, все,– сказав Земнухов.– Можна йти. Решту обміркуємо на місці.

О третій годині ночі все було готове до початку операції. Туркенич чекав, поки Фомін підготує полонених. На все це було дано рівно тридцять хвилин.

– Ваню,– штовхнув Туркенич Земнухова, який лежав поруч,– скільки часу минуло? Чи пішов Фомін?

– Почекаємо ще хвилин десять і почнем.

– Як повільно спливає час,-зітхнув Анатолій.

– Тихше,– Туркенич указав на ледь помітну в нічній темряві постать поліцая.

Той пройшов уздовж паркана за два кроки від юнаків. Коли поліцай знову повернув у протилежний бік, Туркенич сказав:

– Це його останній похід. На випадок чого, хлопці, допоможете мені.

Поліцай тимчасом порівнявся з ними. Туркенич до болю в руці стиснув рукоятку пістолета. Він зараз не відчував, як тяжко дихав поруч Земнухов, як напружився Анатолій Попов. «Тільки б не промахнутися, тільки б не пропустити»,– думав він. Зараз у його руках життя дванадцяти молодогвардійців, що притаїлися десь недалеко в провулку, на подвір'ях, городах, готові до вирішальної сутички. А там, у лікарні, двадцять чоловік полонених. І вони, затамувавши дихання, теж чекають. Попереду в них – смерть., Не сьогодні, так завтра. Не від голоду, так від приклада чи ворожої кулі.

Туркенич схопився і одним стрибком догнав поліцая. Він з розмаху вдарив його пістолетом по потилиці й затиснув рукою рота, щоб той не крикнув. Удар був такий сильний, що Ваня відчув, як пістолет залила кров.

Поліцай глухо застогнав і повільно осів на землю. Земнухов і Попов мовчки стояли поруч, не наважуючись запитати, що ж робити далі з цим поліцаєм.

– Він не скоро підведеться… якщо взагалі зможе підвестися,– прошепотів Туркенич,– облиште його. І вони кинулись до будинку лікарні, що здавалась пусткою.

Та досить було тільки прочинити вхідні двері, як усередині почувся глухий шум і стриманий гомін.

У дверях хлопців зустрів Фомін.

– Ну що, вони готові? – спитав Туркенич.– Ти про все їх попередив?

– Про все. їх двадцять один чоловік, розбились вони на п'ять груп, як і домовились. Тепер чекають команди.

Туркенич, а за ним Земнухов з Поповим зайшли в приміщення. І відразу їх оточили, почали обіймати і дякувати незнайомі, але такі близькі і рідні радянські люди. Сльози застеляли очі, та було темно, і хлопці не стримували їх.

– Друзі, не гайте часу, виходьте групами на вулицю, вам наші хлопці покажуть дорогу.

До Туркенича підійшов високий на зріст худий чоловік, простягнув кістляву руку і спитав:

– Браток, скажи, кому нам дякувати за своє визволення?

– Та дякувати нема за що.– А потім, трохи подумавши, додав:-«Молодій гвардії».

– «Молода гвардія»,– повторив боєць так, немов хотів на все життя запам'ятати ці два слова, і ще міцніше стиснув руку бойового командира підпільників.– Якщо житиму, то не забуду ніколи.– І він ступив у темряву.