Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Хлопці зразу ж насторожились. Анатолій кинувся до Володі узнати, в чому справа. Незабаром почувся регіт Лопухова. Всі переглянулись, залишаючись, як і раніше, настороженими. Анатолій за руку витягнув із-за кущів почервонілого від кашлю Володю. Коли той розповів, що з ним сталося, всі ми-моволі розсміялися.

– Треба змінити сигнал,– запропонував Володя Осьмухін.

– Я кілька хвилин тримався,– виправдовувався Загоруйко,– а потім навіть дихати перестав. Самі розумієте, коли повітря вдихнув, то й закашлявся.

Він не ображався, що хлопці сміялися, і сам зайшовся таким розкотистим басом, що його зупинив Ваня Земнухов:

– Ти що? На твій сміх збереться цілий натовп народу!

– Ну добре,– стримуючись, щоб знову не розсміятися, сказав Анатолій,-ти тут посидь, а я подивлюсь за кущами, у мене горло не простуджене.

Всі заспокоїлись. Обличчя юнаків знову стали зосередженими.

– Перебив ти мене, Володю, своїм кашлем та сміхом,– незадоволено зауважив Земнухов і змовк, збираючись з думками. Потім заговорив знову: – йти нам звідси не можна. Це правильно. Припустімо, пощастить перейти лінію фронту шістьом-сімом. Навіть якщо всіх візьмуть в армію, що це за сила – сім чоловік?

– А тут що ми, ці ж сім чоловік, зробимо? – уже не заперечуючи по суті, тихо зауважив Борис.

– Тут ми можемо зробити багато, якщо піднімемо молодь! Нас буде уже не сім, а десятки, можливо, навіть сотні!.. Нам не можна відриватися од свого міста. Тут ми знаємо всіх, і нам легше буде працювати. Кожний з нас вчився в різних школах, а Володя,– він кивнув на Осьмухіна,– працював у механічному цеху. Борис живе у Первомайці,– дивіться, скільки зразу молоді ми зможемо охопити!..

Ваня сам загорявся від своїх слів, уявляючи організацію великою і діючою. Але зовні він залишався спокійним, лише іноді піднімав руку і відкидав назад волосся, що спадало на лоб і очі.

– В тому, що ми житимемо вдома, не йдучи нікуди,– говорив Земнухов,– є чимало позитивного. Передусім нам не треба буде думати ні про їжу, ні про нічліг. Крім того, фашисти звикли вважати, що партизани – це лісові жителі, бородаті, літні, в усякому разі, дорослі люди. А тут молодь, та ще шістна-дцяти-вісімнадцятирічна!.. І в лісах не ховається, живе вдома, під крильцем своїх рідних. Мене на цю думку наштовхнув один випадок. Ви, мабуть, чули, скільки галасу було після того, як хтось підірвав німецьку машину на дорозі в Ізварино. А що було далі?

Хлопці уважно слухали, чекаючи, що він скаже.

– А далі – німці послали військову частину прочесати ліс по Дінцю, бо вважали, що це, звичайно, справа рук партизанів, які ховаються в лісах десь під Суходолом, Полівкою і Гундорівкою. Не знаю, знайшли вони когось чи ні, але факт лишається фактом: фашисти зовсім не думають, що в такому невеличкому містечку, як наш Краснодон, можуть ховатися партизани, та ще такі, у яких не росте навіть борода!

«Розумно говорить, – подумав Сергій Левашов.– І шкіл ніяких спеціальних не закінчував, а розуміє все, як спеціаліст. І як він дізнався про те, що німці прочісували ліс?»

– Отже, вирішили,– сказав Вася Лева-шов.– Залишаємось! Тепер треба обережно, уважно, не поспішаючи підбирати людей.

– Не поспішаючи, не кваплячись, пам'ятаєте, як говорив Антон Васильович? – додав Володя Загоруйко.

– Це наш улюблений шкільний учитель,-пояснив Ваня Борису Главану,-на фронт пішов.

– Насамперед відбирати комсомольців. Але й тут треба бути обережним, спочатку придивитися до нього, приглянутися з усіх боків, здалеку вести розмову, та так, щоб він сам запропонував боротися з фашистами, а вже потім говорити про справу. І все це, звичайно, не зразу, не в один день,-спокійно і розсудливо говорив Земнухов.

– Крім того, треба залучати і дівчат,– сказав Сергій Левашов,– вони нам в усьому допоможуть.

– Звичайно,– підтримав його пропозицію Володя Загоруйко.-Тільки їх треба зразу попередити про труднощі і всякі можливі випадки.

– Тепер про найголовніше,– вставив Вася.– Треба буде налагодити зв'язок з тими партизанами, про яких говорив Ваня. Якщо дістанем рацію, то спробуємо встановити зв'язок з Червоною Армією, тоді буде ясніше, що робити.

– Я про це сам думав,– погодився Земнухов,– але не знаю, чи пощастить знайти цих партизанів. Є інша важлива справа. В Краснодоні залишились комуністи. Безперечно, дехто з них має завдання для роботи у підпіллі. З ними насамперед нам і треба зв'язатися. Але хто вони, де їх знайти? Складне завдання. Звичайно, за ними стежать, отже, йти до них додому – значить накликати підозру. Але про це ми ще подумаємо. Вважайте, що зв'язок з комуністами наше основне, першорядне завдання,– закінчив Земнухов.

Незабаром у Краснодоні з'явився ще один з комсомольських активістів міста – Віктор Третьякевич, коренастий широкоплечий юнак із світлим кучерявим чубом, великими проникливими, глибоко запалими очима. У школі товариші обрали його секретарем комсомольської організації. До початку війни Віктор закінчив дев'ятий клас.

Наприкінці 1941 року разом з рідними він поїхав до брата Михайла, який працював секретарем Луганського міськкому партії. Там він закінчив десять класів, а у вересні 1942 року сім'я знову повернулася в окупований Краснодон. Ваня Земнухов добре знав Віктора по комсомольській роботі і звернув увагу на його появу в місті. Він, звичайно, не знав, що Віктор був залишений у Луганську в складі підпільного міськкому комсомолу і разом з братом перебував у партизанському загоні Яковенка, а тепер приїхав у Краснодон з завданням підпільного обкому комсомолу. Зустріччю були задоволені обоє. Віктор не приховував своєї радості. Це було видно з того, як він міцно, по-дружньому взяв Ваню за плечі і потряс його, примовляючи:

– Попався, друже, тепер я тебе не відпущу!

– Та я й не збираюся від тебе тікати,– поправляючи окуляри і закидаючи назад рухом голови чуб, відповів Ваня.

– Ти що тепер робиш? Як і раніше, старший піонервожатий? – жартував Віктор, продовжуючи тримати однією рукою за плече Земнухова.

– На жаль, ні, ось ходжу без роботи.

– Не варто сумувати! Роботу знайдемо, якщо, звичайно, захочеш. Згоден?

– Чому б і ні? Аби гроші платили.

– А це вже від тебе залежатиме,– пожартував Віктор.– А все-таки, чим ти займаєшся? Я ж знаю, ти без діла не сидітимеш.

– Думаю йти на біржу, можливо, якусь роботу й підберуть,– відповів Ваня.

– А ти що, вже встиг на біржі зареєструватися?

– Як і всі,– ухилився од відповіді Земнухов і сам почав розпитувати Віктора:– А ти що робиш?

– Вирішив німців порахувати у Краснодоні.

– Тоді, може, разом? Ти на своєму краю, а я на своєму?

– Ах, ти, професоре, і тут серйозно ведеш мову.– Віктор з розмаху ляснув Ваню долонею по плечу.– Я не сумнівався, що листівки у місті – це справа твоїх рук. Вгадав? Тільки не відмовляйся, а то зараз відведу у поліцію прямо до Соліковського.

– А він тобі багато за мене і не дасть: вигляд у мене непереконливий.

– Зате голова професорська!

Поступово розмова набрала більш серйозного тону. Вони стояли поруч, біля огорожі невеличкого садка на Клубній вулиці.

Земнухов дуже здивувався, коли взнав, що Третьякевич уже кілька днів був у підпільній групі, яку очолював один із шкільних знайомих Земнухова. Хто цей знайомий, Віктор не сказав, але натякнув, що всі недавні справи, про які чув Ваня,– підпал тресту, підрив машин за містом – все це робота тієї самої групи, куди прийняли і Віктора. – І все ж таки, хто б це міг бути? – знову запитав Ваня.

– Не суши голови. Хочеш, я тебе завтра з ним познайомлю. Скажи, куди нам прийти?

– Чудово, тим більше завтра о десятій ранку ми зустрічаємося з первомайцями. Було б дуже добре, якби ти з ним прийшов до мене додому.

– Чекай, прийдемо.

За кілька днів до цієї розмови Ваня одного ранку побував на Первомайці. Він турбувався про розширення підпільної групи, про залучення краснодонської молоді до боротьби з фашистськими загарбниками. Ваня зайшов спочатку до Бориса Главана, а вже з ним обійшов з десяток первомайських хлопців і дівчат. Робив це не поспішаючи, з властивою йому обережністю.

Розмову починав здалеку. Говорили про школу, про тих, хто евакуювався, про необхідність підтримувати зв'язок один з одним… Але вже в розмові з комсомолкою Улею Громовою, з колишнім секретарем комітету ком-сомолу первомайської школи Майєю Пеглівановою та іншими юнаками й дівчатами Ваня відчув, що всі вони горять бажанням діяти, боротися з ворогом. Того ж дня Ваня дізнався, що в Первомайці вже існує підпільна група. З кого вона складається і скільки там людей, він не допитувався. Вирішили найго-ловніше: домовились про злиття груп.

Ваня встав рано. Йому не давала спокою думка: хто ж у місті ще працює? Чого йому не вдалося натрапити на їх слід? Можливо, це підпільна партійна організація? Він нетерпляче чекав приходу Віктора з керівником цієї діючої групи.

– Ти б, може, Ванюшо, на роботу влаштувався, чи що…– нерішуче мовила йому мати, її просте лице, густо вкрите зморшками, було німим свідком важко прожитого життя. – Хліба ж у нас зовсім вже нема, і чекати нізвідкіля, а хто працює – тим, кажуть, дають трохи,– вела далі мати.

Вона наважилася поговорити з сином про це тільки тому, що бачила, як він з дня на день ставав радіснішим, чимось занепокоєним, кудись поспішав. Іноді він забував приходити пообідати, і це дуже тривожило її материнське серце.

– Не хвилюйся, захоче їсти, то прийде. Значить, зайнятий, мабуть, роботу шукає, – заспокоював батько.

Анастасія Іванівна з виразу обличчя сина зрозуміла, що це питання для нього найвразливіше. Він, звичайно, знав, що сім'я потребує допомоги, в домі було четверо разом з ним. Сестра Ніна теж ніде не працювала, допомагала матері по господарству.

– Матусю, ти не сумуй, скоро почнемо працювати. Тільки ось за роботу мою фашисти, мабуть, нічого не платитимуть…

– Невже кращої роботи не зміг знайти?

– Ні, кращої не було!-твердо відповів Ваня.

Мати… Рідна, добра мати… Скільки б він віддав за те, щоб заспокоїти її, пояснити усе! Він не може їй зараз про це розповісти, але, безперечно, прийде час, і тоді він посадить матусю напроти себе і тихо, не поспішаючи, так, щоб вона могла зрозуміти все до дрібниць, розкаже про ці дні.

Мати не зрозуміла відповіді, але відчула серцем, що син чимось заклопотаний. «Адже він у нас освічений. Значить, так треба»,– думала вона.

– Мамо, до мене прийдуть хлопці, нам треба поговорити. Можна буде у великій кімнаті? Ми годинку-другу посидимо, в шахи пограємо.

– А чому ж ні? Може, щось приготувати?

– Ні, ти не турбуйся, нічого не треба – це мої шкільні товариші, – відповів Ваня.

Яке ж було його здивування, коли він здалеку побачив, що поряд з Віктором Третьякевичем до нього спокійно, не поспішаючи йде середній на зріст юнак, якого він добре знав. Це був Сергій Тюленін, відчайдушний і сміливий хлопець, з якоюсь стрімкістю у всій постаті.

Сергій був молодшим сином у великій сім'ї відомого шахтаря Гаврила Петровича Тюленіна. Його знали не лише в школі, де він вчився останні роки, але й в інших школах. За ним встановилася слава «справедливого забіяки», тому що бився він тільки тоді, коли бачив несправедливість, але бився відчайдушно. Рідко коли він був переможеним. Серьожка ніколи не шукав захисту у старших, а тим більше у рідних. Коли доводилось йому приходити додому з синяками, він старався прийти пізніше, але так, щоб світло ще не запалювали, і лягти в ліжко, посилаючись на кволість. Батько не втручався в такі дрібниці, а метарі ніколи було через велике господарство. Але сестри… Ох, оці вже сестри! Вони допитували, розпалюючи почуття сорому за бійку, особливо програну.

Запустивши руки в кишені довгих стареньких штанів, Сергій трохи відстав, даючи дорогу Вікторові.

– Ви, здається, вже знайомі? – запитав Віктор.

Ваня простягнув руку Сергієві, ніби він не чув Віктора і навіть не помітив його. Він перехопив в очах Сергія іскринку радості.

– Ти що,– здивовано запитав Віктор Третьякевич,– зі мною не хочеш вітатися?

– Не тільки вітатися, а якби міг – то побив би тебе як слід.

– За що? – здивувався той.

– Ти не міг мені вчора сказати, що це Сергій?

– Міг, але просто хотів, щоб ти голову посушив, як над шаховим завданням. Ти ж любитель шахів.

– А це вірно! Я годин до двох не міг заснути, все думав, хто б це міг бути.

У розмові з'ясувалося, що у Сергія є теж група, в яку входять і дівчата віком 15-16 років (а декому було навіть чотирнадцять років).

– Менше підозри буде. А всі у нас в групі бонові, з ними хоч у вогонь і воду! – сказав Сергій.

Незабаром прийшли Уляна Громова і Анатолій Попов, а за ними Борис Главан і Василь Левашов.

Земнухов запросив усіх до кімнати і, хвилюючись, звернувся до присутніх:

– Друзі, сьогодні ми наче наново створюємо комсомольську організацію.

– Але тільки підпільну,– вставив Левашов.

– Справді, підпільну комсомольську організацію. І нам треба вирішити, з чого ми почнемо роботу.

Ваня зробив паузу, обвів усіх спокійним поглядом своїх добрих короткозорих очей, ніби запрошуючи присутніх висловити з цього приводу свою думку. Потім сказав:

– Ми перед цим радилися і з первомайськими товаришами. Правда, Улю?..

– Так, звичайно, думки в нас збігаються. Кажи, Ваню.

– З Віктором Третьякевичем теж ніби не розходимося в думках.

– Та не тягни ти, Ваню,– сказав Віктор.– Ми всі згодні з твоїм планом, давай обговоримо.

– План простий,-зразу перейшов до діла Земнухов. – Ми всі залишаємось у місті і працюємо передусім серед молоді, розширюючи організацію. Важливим завданням залишається зв'язок з партійним підпіллям чи партизанським загоном. До встановлення такого зв'язку працюємо самостійно, дістаємо зброю і вивчаємо її всі без винятку. – І дівчата? – з іронією запитав Тюленін.

– Так, і дівчата теж. А доти, поки не буде зброї і всі ми не навчимося користуватися нею, ніяких диверсій і зайвих ризикованих вилазок робити не будемо. Зараз треба змонтувати хоч би зо два приймачі, щоб слухати зведення Радянського Інформбюро і розповсюджувати їх в листівках, прокламаціях і закликах. Листівки повинні розповідати жителям міста і навколишніх хуторів і сіл правду про становище на фронті. Звичайно, всі ми повинні додержуватись конспірації.

– Вірно,– підтримали присутні.

– А хто ж буде у нас секретарем? – запитав Борис Главан.

– Якого тобі ще секретаря треба? – здивувався Левашов.

– Як якого? Комсомольського. А то і внески нікому буде платити. Я думаю, що Віктору Третьякевичу це вже знайоме, він і в школі секретарював, – сказав Земнухов.

– Е-е!.. Ні, так не піде! – втрутився Віктор.– Секретаря треба обрати на загальних комсомольських зборах, а так це буде порушення комсомольського Статуту.

– Тоді назвем його по-іншому – комісаром, – зразу ж запропонував Земнухов. – Комісар загону.

Так і вирішили.

– А як назвемо нашу організацію? – запитала Уляна.– Треба грізне ім'я дати, таке, щоб страх на німців наганяло.

– Артіллю інвалідів назвемо,– сердито буркнув Сергій.

Такий жарт нікому не сподобався, і всі незадоволено глянули на Тюленіна. Лише Віктор Третьякевич розумів, чим той незадоволений.

– Листівками багато страху не навієте, та й користі від них буде мало. А як дівчата зброю вивчатимуть – ми в школі бачили,– зауважив Сергій.

– Та зрозумій же ти, що все це треба: і листівки, і заклики,– пояснив Вася Левашов.

– Треба, треба… А я вважаю, що треба німцям і поліцаям голови відкручувати, машини фашистські підривати, ні вдень ні вночі їм спокою не давати,– ось що треба, а не папірці у місті розклеювати.

– А взагалі він має рацію,– втрутився Третьякевич.– Ми забули про те, що серед нас є хлопці, які мають хоч невеликий, але досвід, і зброю знають добре. Ось із них і треба створити спочатку хоча б одну-дві диверсійні групи. А як буде у нас більше зброї і досвіду, ми розширимо такі групи.

– Це вірно,– погодився Земнухов.– Василя Левашова призначимо командиром бойової групи. Ще в неї можна включити його брата Сергія, Загоруйка…

– Бориса Главана,– вставив Вася Левашов.

– Володю Осьмухіна,– додав Земнухов.

– Та мало ж це,– нетерпляче втрутився Сергій.

– Сергія Тюленіна,– сказав Третьякевич, який уважно спостерігав за ним і бачив, з якою потаємною увагою стежив Сергій за тим, щоб не забули про нього.

Почувши своє прізвище, він засяяв, зразу підбадьорився і заявив:

– Оце вірно, тепер і на підпільну організацію буде схоже, а назвемо її «Гвардією».

– Чи не дуже гучне ім'я? Адже гвардією називають відбірні, кращі військові частини, які вкрили вже себе славою,– сказав Лева-шов.

– А ми її «Молодою гвардією» назвем,– не розгубився Сергій.

– Кращої назви і не придумаєш,– загомоніли всі,– «Молода гвардія»!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Уже зірки почали гаснути на небосхилі. Непомітно відходила ніч. Ранкова прохолода бадьорила свіжістю, розганяла сон на стомлених, серйозних обличчях юнаків, які обережно пробиралися провулками міста. Кругом було тихо. Лише собаки то тут, то там, почувши здалеку кроки, тривожили тишу. Це вони так «проводжали» подорожніх, ніби передаючи їх своєю гавкотнею сусіднім сторо-жам-собакам. І знову тиша. Хлопці йшли мовчки але поспішали, ніби боялися запізнитись. На плечах у кожного в такт швидкій ході погойдувалась вудочка. Двоє несли корзини, з якими звичайно їх матері ходили на базар. Крізь перепліт однієї з корзин виднілася банка з землею.

– На рибалку йдуть,– сказав би сторонній перехожий.

Та коли б він придивився уважніше, то помітив би, що на кінці волосіні лише у Степана Сафонова був справжній гачок. В решти були саморобні гачки з дроту або навіть просто зігнуті булавки. Все це була конспірація, ще не удосконалена, але все ж таки конспірація.

Де тепер дістанеш гачок? Магазинів нема, а справжній рибалка не дасть, гачки стали дорожчі від золота. Але хто вночі почне приглядатися, які у них гачки?

Хлопці дійшли до селища Первомайки. Як і раніше, було тихо, хоч перший вітерець вже пробігав по вершечках дерев. Недалеко тьмяно вилискувала річка. Як тільки рибалки спустилися в долину, прохолода стала ще відчутнішою.

В садах прокинулись птахи і наче по команді почали пересвист і співи. Дзвінкі голоси шпаків найдужче виділялися, ніби ці чорні клопотуни намагалися перекричати один одного у тиху ранкову годину.

– Як гарно на світанку,– зітхнув на повні груди Сергій Тюленін.– А так же починається кожен день! Скільки, виявляється, цікавого ми в житті не бачимо. Так, дивись, і проспиш усе!

– Ти чого? – здивовано зупинився Віктор Лук'янченко.

– Та так, проспимо, кажу, все в житті.

– Що проспимо? – допитувався Віктор.

– Найцікавіше… А взагалі – це я просто так.

Хлопці переглянулись між собою, ніби запитували один одного: що з ним?

Розмова знову обірвалась. Минули останні будинки Первомайки, оточені вишневими садками.

Рибалки вийшли в поле. Вдалині видні-лися терикони шахт Ізварино.

– Ми Ізварино, мабуть, обійдемо,– сказав Сергій.– Степом іти спокійніше. Та не забудьте: якщо застукають поліцаї, все валіть на ракети. Розряджаємо патрони, збираємо порох і робимо ракети. Сліз не шкодуйте!

Юнаки йшли збирати зброю і патрони не перший раз. Це вже їх третій похід. Перші два пройшли вдало.

Хлопці старанно вишукували автомати, карабіни і особливо пістолети. їм не довелося б іти в третій раз, якби не з'ясувалося, що до всієї зібраної в попередніх походах зброї є лише кілька десятків патронів.

Особливо мало було патронів до автоматів і пістолетів.

– Хлопці, а для чого це німці збирають зброю і патрони? – запитав Степан Сафо-нов.– Мабуть, знову повезуть на фронт?

– Не думаю,– по-діловому зауважив Віктор.– Це вони від партизанів ховають.

Хлопці пирснули. Навіть Сергій, і той не витримав – усміхнувся.

– Чого смієтесь? Це ж правда, Сергію?– як до найавторитетнішого з присутніх звернувся Віктор Лук'янченко, намагаючись вгадати по виразу обличчя – схвалює він його припущення чи ні.

– Звичайно, вони побоюються, щоб ця зброя не потрапила до партизанів. Судячи з усього, вони бояться партизанів.

– Але я гадаю, нас вони не беруть до уваги і, мабуть, не стали б із-за таких партизанів збирати на полях цю зброю,– промовив півголосно Дадишев, худий смаглявий юнак, середній на зріст, з великими карими очима.

«Ну що ж, смійтесь… Хто знає, можливо, і ми своєю групою навіватимемо на німців і поліцаїв страх»,– подумав Віктор, але сказати про це вголос не наважився.

– Ти не сумуй, Вікторе,– підбадьорив його Сергій, вгадавши розчарування друга,– ми такого страху навіємо, що їм, гадам, аж нудно стане, жодної ночі спокійно не спатимуть. Дай лише зібрати зброю! Та й організацію нашу збільшимо…

Віктор пожвавішав, очі його запалали, він пішов швидше.

Як легко можна було прочитати зараз його думки по виразу обличчя! Він пишався, що його підтримав такий авторитетний хлопець, яким він вважав Сергія. Але нічого не сказав. Лише на лиці його проступали то рішучість, то нетерпіння зробити щось героїчне.

Почало розвиднятися.

– Ех заснути б,– промовив позіхаючи Степан Сафонов, низенький підліток років п'ятнадцяти.

– Так само думає і вартовий, який зараз стоїть біля купи зібраної зброї,– зауважив Сергій.

– Якщо не спить,– додав Віктор Лук'янченко.

Юнаки вийшли на гребінь невеликого горба. На віддалі кілометра розтягнулися біленькі хатки, що потонули у вишневих садках Нижнєдуванного хутора.

Курна дорога, огинаючи невелику балочку, спускалася вниз і зникала, ніби танула в туманній далині. Хлопці мовчки повернули вправо і пішли степовою цілиною. Росиста трава освіжила босі загорілі ноги.

– Не коле в ноги, братці? – стурбовано повернувся Сергій до своїх босих супутників. Сам він був у добряче поношених черевиках.

– Та нічого,– за всіх відповів Степан Сафонов,– нам не звикати.

Йшли мовчки, сторожко вслухаючись у тишу і намагаючись триматися низовини.

– Ось ми, здається, й прийшли. Тепер розділимось на дві групи. Ми з Віктором підійдемо з боку балки,– сказав Сергій,– а ви ярочком підберетесь до патронів, та дивіться: побільше автоматних набирайте. Зараз безпечніше буде, бо вартовий частіше стоїть біля тієї купи, де зброя. Старайтеся без шуму. Старший – Степан. Ясно?

– Куди вже ясніше,– відповів Віктор Лук'янченко.

– Зустріч через годину у балці біля дерева, звідки перший раз розходились.– І Сергій з Віктором безшумно пішли в обхід яру. Незабаром їх не стало видно за кущами терну.

Степан Сафонов зупинився, пильно вдивляючись. Він сподівався розгледіти в тумані дерева Нижнєдуванної балки, але, як не напружував зір, нічого не було видно.

– До балки метрів вісімсот-дев'ятсот,– сказав Льоня Дадишев,– давай спустимося, підійдемо яром, звідти краще буде.

– Добре, так і зробимо,– згодився Степан і попрямував до того ж яру, мимо якого щойно пройшли Сергій і Віктор.

Метрів через 300-400 яр поступово розширився, став глибший. Можна було йти не згинаючись. Денеде в яру виднілися кущі і невеличкі деревця. Під ногами хрустіло висохле перекотиполе. Воно заросло густою травою і боляче дряпало ноги. Хлопці йшли обережно, прислухаючись до кожного звуку і намагаючись ступати нечутно. Незабаром були в умовленому місці. Степан виглянув з яру. Неподалік– чи то на пеньку, чи на купі гвинтівок – сидів вартовий. Важко було помітити – спить він чи ні. Сидів боком, спершись на гвинтівку.

– Ех, пістолет би сюди, ми б одразу впорались. І чого це Сергій не дозволив захопити з собою хоч один пістолет на двох? – бідкався Льоня.

– Сказано без шуму, значить без шуму. На твій постріл, знаєш, скільки їх збіжиться. Пам'ятаєш, як були в розвідці, то помітили, що вони один від одного стоять метрів на 400-500. А ти з пістолета стріляти вмієш? Адже ні? Ну, ось і підстрелив би якщо не сам себе, то мене – напевно.

– Можна навчитися.

– Кинь ти про це. Краще підемо, щоб даремно часу не гаяти. Я полізу попереду, ти за мною, та, дивись, не виглядай, я сам стежитиму за поліцаєм.

Хлопці обережно вилізли з яру і по-пластунськи поповзли колючою травою. Лобода, жовтий молочай, гіркий полин лоскотали обличчя, руки. Серце билося сильніше, наче звірятко, спіймане у пастку…

Степан зупинився.

– Ну що там? – пошепки запитав Льоня.

– Зараз… перепочинемо трохи,– обережно звів голову Степан і глянув, щоб переконатися, чи спокійно кругом, йому здалося, що поліцай дивиться в їхній бік. У Степана завмерло серце, перехопило подих… Але незабаром він заспокоївся. Поліцай сидів, як і раніше, спершись на гвинтівку, і куняв.

Тихенько поповзли далі. До наміченої мети лишилося якихось сім-вісім метрів. Коники, потривожені непроханими гостями, розлетілися в різні боки. Прямо над головою, в голубіючому небі, заливався жайворонок.

Степан обережно підтягнувся, підповз до купи і не поспішаючи простягнув руку. Пальці намацали перший патрон. Щось дзвякнуло об порожню гільзу. Виявилося, що це був диск від автомата. Затаївши подих, Степан відклав його набік.

Через кілька хвилин хлопці поверталися тим же шляхом. Якою довгою здалась їм зворотна путь! В яру вони зсипали патрони із сумок і кишень у корзину.

– Уф-ф! – зітхнув на повні груди Степан.

Сергій з Віктором вже були на місці.

– Все гаразд? – поцікавився Сергій.

– Повний порядок!

– Тепер ідемо різними шляхами, ви знову вздовж яру, а ми з Віктором через шахту № 5. Ходімо швидше, щоб менше людям на очі показуватися. Зустрінемось знову в старій лазні.

Степан добре знав місце зустрічі-міську лазню, спалену в перші ж дні окупації. Тепер підпільники влаштували там свій арсенал.

Коли минали останню вулицю Первомайки, з-за рогу вийшов поліцай. Хлопці хотіли було кинутись вбік, але, опам'ятавшись, зупинилися.

– Ви куди так рано?– здивувався поліцай.

– Та ми йшли… Ми йдемо, дядечку…

– Що несете в корзині?-І він потягнувся до корзини, прикритої зверху травою.

Хлопці завмерли. Степан вийшов на крок уперед, заступив корзину, що стояла на дорозі.

– Ми додому йдемо… Пустіть нас, будь ласка.

– Що несете? – не заспокоювався поліцай і, відштовхнувши Степана, згріб і скинув траву, що прикривала патрони.

Від несподіванки він остовпів.

– Це що? Що це, я вас питаю?

– Дя-дядечку… Ми хотіли робити раке… раке-ти,– крізь сльози, ледве вимовляючи слова, протягнув Льоня.

– Ану, марш за мною! – не слухаючи їх, закричав поліцай і, взявши гвинтівку на плече, підштовхнув корзину ногою.– Заберіть і це з собою, зараз в усьому розберемося.

Хлопці взяли корзину і з похиленими головами, плачучи, поплентались спереду поліцая.

– Дядечку, відпустіть,– спробував проситися Степан.

– Замовч, щеня! Йди мовчки! – закричав поліцай.

Він привів їх у дільницю Первомайки. Хлопці боязко увійшли в приміщення і, поставивши в куток корзину, стали біля неї, ніби могли ще врятувати якось свою здобич.

За невисокою перегородкою сидів черговий. На його обличчі були червоні рубці, він щойно спав, поклавши голову на стіл.

– Що за дрібнота? – звернувся черговий до поліцая, який зайшов з підлітками.

– Ти поглянь, що за чортенята,– грубо відштовхнувши Степана, сказав той, схопив корзину і підніс її ближче до столу, за перегородку.

– Що це? – здивовано промовив черговий і схопився з місця наче вжалений. Сон у нього мов рукою зняло.– Де це ти їх зловив?

– Та ось тут недалеко, на вулиці,– знизуючи плечима, ніби сам дивуючись, відповів поліцай.

– Ви кому несете? – черговий кивнув на корзину.

– Со… собі,– шморгнувши носом, промимрив Степан.

– В суп, чи що?..– єхидно допитувався поліцай.

– Ні… Ми хотіли зробити з них ра… ракети…

– Що? Які ще ракети?

– Ми хотіли розрядити, а порох – на ракети,– продовжував схлипувати Степан.– Ми раніше ракети із сірників робили.

Відчуваючи, що обидва поліцаї потроху починають вірити його вигадці, Степан трохи заспокоївся.

– А зараз сірників нема, у всіх, хто курить, заведені кресала. У матері одна коробка залишилась, хіба допросишся,– пояснив він.

– Як же ви їх розряджаєте? – запитав поліцай, який стояв збоку, скручуючи «козячу ніжку».

– А ось як! – Льоня, перебивши Степана, кинувся до корзини, порився в ній, знайшов патрон до гвинтівки, дістав його і кулею вперся в перегородку. Натискуючи то з одного, то з другого боку, спритно витягнув кулю з дульця гільзи. Із перевернутої гільзи на шершаву долоню підлітка посипались дрібні зерна.

– От і все,– Льоня акуратно поклав гільзу і кулю в корзину, а порох висипав у куточок на підлогу.

Навіть Стьопа здивувався, як швидко все це сталося.

Поліцаї переглянулись.

– Спритно,– зауважив поліцай, який їх затримав. Він здавався хлопцям зговірливішим, ніж черговий.– А скільки вам років?

– Мені тринадцятий, а йому й стільки нема,– відповів Степан, скинувши по півтора року.

– Глянь, які меткі,– похитав головою поліцай і звернувся до чергового: – Відпустимо їх, чи що? Ну, що з ними робити? Так і ми бавилися, ракети із сірників пускали.

– Відпускати чи ні, а провчити треба,– витягаючи із столу листок паперу, сказав черговий.– Як ваші прізвища?

– Степанов Борис,– без запинки відповів Степан Сафонов.

– А твоє?

– Моє?.. Сулимов!

Льоня злякано подивився на поліцая і почервонів мов рак. Побачивши, що черговий пише, з радістю подумав: «Значить, повірив!» …В умовлене місце хлопці прийшли о десятій годині. Сергій був сам. Він здивовано глянув на заплакані обличчя своїх друзів і, не розуміючи, в чому справа, запитав:

– Що трапилось? Де патрони?

– Все пропало,– винувато опустивши голову, сказав Степан, тримаючись за те місце, по якому півгодини тому дістав десять нагайок.

– Що пропало? Сідайте та розкажіть усе,– Сергій підсунув перевернутий ящик.

– Не можемо.

– Що не можете?

– Сідати…

Сергій зрозумів, що його друзів десь добряче побили.

Коли Степан і Льоня, перебиваючи один одного, розповіли про свій похід, Сергій усміхнувся. Хлопці відчули, що і тут вони легко відбудуться. Вони розповіли, як їх били, як вони плакали, не шкодуючи голосу й сліз.

Закінчивши розповідь, хлопці змовкли, чекаючи рішення свого керівника.

– Що ж, будемо вважати, що з завданням ви справились,– сказав він,– тим більше, що ревіли в поліції здорово.– Патронів поки що досить, а там ще дістанемо. І друзі, веселі й бадьорі, незважаючи на те, що двоє з них ішли, ледве переставляючи, ноги, поспішили до «Шанхаю»,– спати їм хотілося нестерпно.