Текст книги "Iван Туркенич"

Автор книги: Георгий Арутюнянц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Сергій, озираючись на всі боки, впевненою ходою попрямував до машини. А слідом навшпиньках, стараючись не відстати від нього і не озираючись, у всьому звіряючись на нього, квапливо перебігла вулицю й Валя. Володя причаївся на своєму місці, щоб, як тільки вони залізуть у машину, приймати від них мішки.

Сергій ще раз обдивився навколо. Безшумно і хутко, мов кішка, ковзнув уздовж заднього борту і зник у кузові. Він подав руки і майже підняв Валю. Вона встигла відштовхнутися ногою від борту, щоб не забитись, і теж зникла під тентом.

Володя, трохи почекавши, перетнув вулицю і, зупинившись ззаду машини, прошепотів:

– Ну, що там, Серьожо? Давай швидше.

– Зараз,– почулась відповідь Сергія, і щось дзвінко загриміло всередині кузова.

Володя присів, притулившись до заднього колеса. Сергій прикрив Валю рукою, наче бажаючи захистити її від невідомого ворога. Він ладен був вилаяти себе за те, що взяв її на цю рисковану операцію.

Але Валя не крикнула і взнаки не дала, що страшенно злякалась, хоча Сергій відчував, як вона тремтить усім тілом.

– Тьху, будь ти проклята, – просичав злісно Сергій, намацавши під ногою порожню каністру. Він трохи підвівся і поставив її під борт, щоб не заважала.

Рука його намацала цупкий мішок. «Пошта, – промайнуло у нього в голові.– Напевне, поздоровчі листи.– Він хотів відкласти мішок, але промайнула нова думка:– А що як пошта важлива?»

– Подивись, де там Володя,-прошепотів він Валі.

Та швиденько підповзла до заднього борту машини і, стоячи на колінах, зашепотіла в темряву:

– Володю, Володю!

– Я тут,– почувся схвильований голос Загоруйка.

– Каністру порожню зачепили, не хвилюйся.

– Та я нічого, – піднімаючись з-під машини, сказав Володя. – Давайте, що там є.

– Держи,– обізвався Сергій і висадив на борт великий мішок.

Володя підхопив його. За першим мішком пішов другий, третій, нарешті, останній.

– Ти, Володю, йди зовсім… Більше мішків нема. А ми ще оглянемо кузов як слід, чи не забули чого.– І Сергій нишпорив у темряві руками по порожньому кузові машини, просуваючись уперед до кабіни.

Валя повзала на колінах, не відчуваючи холоду. Її охопило радісне почуття від такого успіху. Справу зроблено! Машина порожня.

Раптом почулись квапливі кроки. Валя не встигла виглянути, як чиїсь руки схопилися за борт і в одну мить з'явилась голова Загоруйка.

– Патруль! – тільки й видихнув він і спустився на землю. Сам Володя поліцаїв не бачив, але його попередив Земнухов, який стояв біля аптеки.

– Володю, ховайся за паркан. Ми будемо тут,– сказав Тюленін і, обережно взявши Валю за руку, додав: – Лягай на дно і не дихай.

Обоє припали до холодних дощок кузова.

Голосно розмовляючи, вулицею йшли два поліцаї. Хоч Валя була впевнена у відвазі свого друга, а також у силі й сміливості товаришів, які причаїлись поблизу, її серце стукало дужче й дужче. їй здавалось, що його уривчасте биття неодмінно почують за десять кроків…

– Знову цей клятий Севастянов,– прошепотів Сергій.

Ці слова вивели дівчину з заціпеніння. Валя знову відчула його близькість. Вона не звернула уваги на те, що Сергій лежав, затамувавши дихання, і що, можливо, і в нього зараз у ці секунди так само калатало серце. Поліцаї пройшли. їхні хода й гомін поступово стихли. Тільки тепер Сергій відчув холод, що йшов від зледенілого кузова машини. Він підвівся на руках, озирнувся на всі боки і прошепотів Валі:

– Вставай, пронесло.

В цей час до машини підійшли Загоруйко, а потім Мошков і Земнухов.

– Ну що, все? – спитав Земнухов, розуміючи, які хвилини пережили в машині Сергій, а особливо Валя. – Вилазьте, – не діждавшись відповіді, запропонував він уже тоном старшого товариша.– Серьожо, допоможи Валі вибратись із машини.

– Зараз, постривай одну мить,– відповів Сергій. Він щось накинув на плечі Валі і, допомагаючи дівчині перебратися за борт, опустив її, закутану в кожушок, на руки Жені й Вані.

– Держіть іще! – І на хлопців полетіли кілька хутряних курток-безрукавок. Слідом за ними одним стрибком на землі опинився і Сергій.

– Ось тепер усе!

Речі вирішили скласти в Анатолія Лопухова, який жив на Клубній вулиці, а завтра вранці перевезти їх, на випадок облави, в зручніше місце.

Рано-вранці Ваня Земнухов, Сергій Тюленін і Володя Загоруйко прийшли до Анатолія Лопухова, щоб забрати мішки. Ще ніхто не придумав, де найкраще заховати їх.

– Якомога далі звідси – в Первомайку! Жодному мудрецеві не спаде на думку шукати їх там у клубі! – запропонував Сергій.

Ваня, здавалось, вираховував усі «за» і «проти».

– Ну гаразд, поїхали,– сказав він.

– Куди? – здивовано спитав Толя.

– Як куди? У клуб, де директором пан Мошков,– серйозно зауважив Ваня. – І адміністратором пан Земнухов,– у тон йому додав Сергій.

– Досить чекати, давайте вантажити. Ваня підняв і обережно поклав чималий лантух на великі дерев'яні сани, привезені Сергієм.

Усі п'ять лантухів акуратно вклали. На кожному з них стояв великий чорний штамп: орел з фашистською свастикою.

– Це паскудство треба прикрити,-Сергій показав на штамп.

– Зараз я що-небудь принесу.

Анатолій хутко побіг додому і повернувся з старою постілкою, яка звичайно лежала біля дверей на підлозі.

– Годиться! – зрадів Сергій і накинув її зверху на мішки.– Поїхали швидше, поки фрици не кинулись шукати.

– А звідки ти знаєш, що вони ще не шукають? – спитав Володя.

– Я був біля машини годині о сьомій.

– Ну й як?

– Сплять, напевне, ще пани німчаки. Поки прокинуться, ми встигнемо проскочити.

– Ну, зараз майже дев'ята, можливо, вони вже прокинулись,– зауважив Анатолій.

– Ну й чорт з ними! Поки вони опам'ятаються, ми будемо вже в клубі. Хлопці, гайда!

– А як поїдемо? – несподівано запитав Володя Загоруйко. – Треба, мабуть, повз гараж до лікарні, а звідти через п'яту шахту до клубу.

– Ти думаєш, буде безпечніше, якщо ми зробимо такий круг і повеземо околицями?– спокійно спитав Земнухов.

– Авжеж!

– А якби ти був начальником поліції і тобі стало відомо, що викрадено мішки з машини, чи подумав би ти, що, можливо, їх спробують переправляти?

– Звичайно, подумав би.

– Але куди? – І Ваня запитливо обвів поглядом усіх присутніх.

– Ясно куди – до партизанів,– відповів Тюленін.

Ваня, очевидно, чекав саме такої відповіді і розвивав далі свої запитання:

– А де, на думку німців та поліції, перебувають партизани?

– На Дінці.

– Отже?..

– Отже, дорога, яку я запропонував, якраз і веде в бік Дінця,– визнав Володя.

– Так. І німці її відразу перекриють, якщо вже не перекрили, і нас, мов курчат, переловлять.

– Я думаю, краще буде, якщо ми поїдемо повз базар прямо до клубу: і ближче, і безпечніше,– засміявся Анатолій.

– Неймовірно, але справді безпечно!

– Виходить, що треба проїжджати повз поліцію? – здивувався Володя.

– Саме тому й безпечно, хоч і дуже рисковано,– тим самим рівним, спокійним тоном підтвердив Ваня.

Через півгодини по Клубній вулиці йшла група підлітків. Два хлопчаки тягли за мотузок навантажені лантухами сани, третій, низько зігнувшись і впершись руками в мішки, підштовхував їх ззаду, а четвертий, щось весело співаючи, квапливо йшов слідом, засунувши руки в кишені.

Перехожі мало звертали уваги на підлітків. У місті за п'ять місяців окупації вже звикли до того, що люди возили мішки влітку на тачках, а взимку на санках, вирушаючи по зерно на Дон, в Міллеровські степи. У краснодонців навіть з'явився новий вираз: «на мінку пішли».

– Обережніше, ви можете розсипати мішки,– сказав Сергій, який ішов ззаду. Зрідка, коли сани наїжджали на яку-небудь грудомаху чи вибоїну й зупинялись, він підштовхував їх ногою.

Ніби на підтвердження його слів, сани наскочили одним полозком на вмерзлий у землю камінь і підстрибнули. Вантаж поповз набік. Але Володя і Сергій швидко поправили мішки.

– Слухай, Сергію, піддерж мішки, щоб вони не розповзались.

– Скоріше б піроїхати через базар,-важко дихав Анатолій,– а там ми були б як дома.

Хлопці вже звернули на дорогу, що вела до поліції.

Раптом сани зупинились. Сергій поглянув уперед уздовж дороги і завмер: назустріч повільно йшли два поліцаї. Він одразу впізнав їх по білих пов'язках на рукавах. Обличчя одного з поліцаїв навіть видалось йому знайомим. Де він його бачив?

– Ну чого стали? Вперед! – і Сергій смикнув одразу за обидві вірьовки, як за віжки.

Сани ніби нехотя зарипіли і посунули назустріч поліцаям.

Тюленін лежав на мішках. «А все-таки я його десь бачив»,– думав він.

Поліцаї похмуро і, як здавалось хлопцям, підозріло дивились на мішки.

Раптом поліцай, якого десь бачив Сергій, зупинився, і обличчя його розпливлось у посмішці… Він простягнув руку. Хлопці завмерли. Сергій зіщулився, мов кішка, що готується до стрибка на свого ворога. Але поліцай добродушно поплескав Сергія по плечу:

– Здрастуй, хлопче! Ти чому ж не признаєшся? І Сергій пригадав: ніч, біржа, живий ланцюг…

– Аякже! Пам'ятаю! – намагався вдати радість на обличчі Тюленін.

Поліцаї вже пройшли, коли хлопців привів до пам'яті задирливий окрик Сергія:

– Ну, чого витріщились? Не бачили, як двоє друзів зустрічаються? Мій приятель, разом біржу гасили.

Хлопці навіть не посміхнулися на цей жарт, який іншим часом розвеселив би кожного з них. Вони з такою силою потягли за вірьовку, що сани, трохи перекошені на правий бік, різко рвонули вперед і Сергій разом з мішками вивалився в сніг. На одному з них мигнув чорний орел, і Тюленін миттю опинився на цьому мішку, прикриваючи страшний знак. Він помітив, як поліцаї озирнулись і голосно засміялись. Тепер це його не злякало, а навіть підбадьорило.

– Хоча б не надумав допомагати нам мій друг. Принесла його нечиста сила, – сказав Сергій і одним ривком підняв мішок, чекаючи, поки хлопці вкладуть решту.

Коли від'їхали від поліції, Володя, якому доводилось штовхати сани нахилившись, запропонував трохи перепочити. Хлопці звернули з дороги, зупинились під парканом і щиро засміялися і над страхом, якого нагнали на них поліцаї, і над знайомством Сергія, яке виявилось на цей раз дуже доречним. До клубу під'їхали з боку чорного ходу, але він, на превелике незадоволення хлопців, був зачинений.

Ваня запропонував хлопцям почекати і попрямував у клуб через головний вхід. Він розшукав Мошкова, повагом узяв його під руку й одвів убік:

– Мішки з машини ми привезли сюди, їх треба сховати в клубі. Я думаю, ми їх складемо поки що на другому поверсі, в приміщенні колишньої бібліотеки, там стелажі завалені різним мотлохом.

– Але ж тут часто відбуваються репетиції,– кивнув головою Женя на сцену, де розташувалась танцювальна група.

– Танцюристів ми на сьогодні відпустимо.

Мошков підійшов до керівника танцювального колективу і тоном директора сказав:

– Оголосіть, що репетицію сьогодні відмінено.

Помітивши, що той хоче про щось запитати, перебив його тим самим тоном:

– Чекаємо пана Стаценка. Можливо, з ним приїде хто-небудь із дирекціону. Треба підготувати сцену і зал. Прошу не баритися, у нас обмаль часу!

– Чого вони ніяк не домовляться? – обурювався Сергій, пританцьовуючи на морозі довкола навантажених саней.

– Адже там заняття відбуваються,– пояснив Володя.

– Так треба команду подати: «Всі додому» – ось тобі й самодіяльність. А, нарешті, йде!..

З-за рогу будинку виткнувся Ваня. Він поспішав і, підійшовши до саней, узяв Сергія під руку.

– Серьожо, треба зробити так, щоб із кімнати, де проводить репетицію хоровий гурток, ніхто не зміг вийти, поки ми переносимо мішки на другий поверх.

– Це зробити дуже просто! – стріпнув головою Сергій.

– Тільки без шуму.

– Ніякісінького шуму. Жодна душа не пройде, хіба що у вікна з другого поверху почнуть стрибати.

– Ти ж тут, – пожартував Володя, – а, крім тебе, стрибати нікому буде.

Сергій не відповів і попрямував до парадного входу.

– А ви,– командував Ваня далі,– зараз підвезіть сани до бічних дверей, там чекають Женя і Левашов. Одразу всі мішки заберемо і віднесемо нагору.

Сергій підійшов до дверей, за якими чути було голоси хористів, щільно зачинив і, взявши стілець, просунув ніжку його в дверну ручку. Женя, який уважно стежив за цими діями, підійшов до нього і, дружньо привітавшись, спитав:

– А коли хто-небудь захоче вийти?

– Ніхто не вийде, адже я стою для цього.

– А якщо почнуть стукати в двері, кричати, що ти скажеш?

– Жодної душі не випущу. А потім скажу, що пожартував. Ну, а ти, директор, оголосиш найбільшим бешкетникам і крикунам… догану за «недоречний жарт».

– Але ж тоді доведеться оголосити догану тобі першому.

– Можеш оголосити аж дві і найсуворіші. Через чверть години Женя замкнув двері на ключ, і хлопці, завмираючи від нетерпіння, вирішили, нарешті, подивитися, що ж лежить у мішках. Почали з того, в якому була пошта. Купи поздоровчих листів, листівок, складених у пачки і акуратно перев'язаних шпагатом, висипались на підлогу.

Ваня Земнухов, стоячи на колінах, уважно розглядав кожний пакунок і передавав товаришам.

– Скільки це фриців і гансів не одержать новорічних поздоровлень,– сказав Сергій, поглядаючи на зростаючу купу барвистих конвертів та листівок.

Ваня насторожився, поправляючи окуляри, і з відвертою радістю промовив тремтячим голосом:

– А ось те, що завдасть найбільшої неприємності тим, хто відповідав за цю машину. Штабна пошта, – подав він Жені невеличкий пакет, обгорнутий цупким папером з п'ятьма сургучевими печатками і штампом якоїсь військової частини.

– Та-ак,– протягнув багатозначно Женя, перевертаючи і розглядаючи пакет з усіх боків, але не наважуючись зламати сургуч.

– Ламай печаті, відкривай, чого дивишся? – нетерпляче вигукнув Тюленін.– Може, там що-небудь цікаве є.

Женя подивився на Васю Левашова, Ваню й Анатолія і, прочитавши на їх обличчях затамоване бажання дізнатись про зміст пакета, обережно зламав печать з витисненим на ній орлом. Усі з напруженою увагою стежили за Жениними рухами.

Хлопці розчаровано зітхнули, коли той розгорнув паку списаного паперу, ніби всі сподівалися побачити щось надзвичайне, все що завгодно, а не звичайнісінькі аркуші паперу. Кожен у душі розумів, що в них міститься, можливо, щось дуже важливе коли не для них, то для частин Червоної Армії, яка стояла тепер за кілометрів сто п'ятдесят від Краснодона. Але що написано, ніхто, звичайно, розібрати не міг. Усі по черзі перебирали аркуші, намагались знайти кілька знайомих слів, з яких можна було б скласти хоч одне речення. Але марними були їхні старання. Сергій Тюленін засмучено махнув рукою і сів. Спроба пригадати уривки фраз, завчених на уроках німецької мови, ні до чого не привела. Він дивився на німецький текст і злився.

– От би через фронт їх переправити…

– Поздоровчі листи, очевидно, доведеться спалити? – запитливим поглядом обвів усіх Ваня.

– Звичайно, чого там з ними возитись,– сказав Анатолій, збираючи їх назад у мішок.

Сергій Тюленін до того часу встиг відкрити ще два мішки і витягнути все звідти.

– А що будемо робити з посилками, ласощами, сигаретами? – спитав Володя.

– Усе доведеться зберегти, а що може зіпсуватися, треба сьогодні ж роздати нашим,– відповів Ваня,– тільки зробити обережно, без галасу. Хутряні тілогрійки дамо хлопцям, які виконуватимуть завдання за містом. Іноді доводиться цілу ніч мерзнути в балці на морозі, виглядаючи німецькі машини. От і знадобляться. А вони теплі,– Земнухов узяв одну з курток.

Біла хутряна безрукавка була зовсім легенька, її можна було одягти під будь-яке пальто, навіть піджак, особливо якщо він був батьків.

Сергій Тюленін узяв одну з посилок, акуратно зашиту в білий мішечок, і, діставши складаний ножик, розпоров її. В пергаментному папері було крихке печиво, посилане зверху блискучими кристаликами цукру.

Він дістав кілька штучок і обережно, щоб не поламати, почав загортати їх у клаптик паперу.

– Племіннику Валерику понесу,-широко і добродушно усміхнувся він,– йому вже третій рік пішов, а він, бідолаха, давно вже солодкого не куштував.

Сергій сказав це з такою ніжністю і теплотою, що Вані аж дух перехопило. «Адже він сам ще зовсім хлопча… Що він сам побачив у житті? А скільки ніжності і піклування про племінника».

Справді, Сергія не можна було впізнати в цю хвилину. З якою ніжністю загортав він кілька штучок печива для свого улюбленого Валерика…

Вані захотілося сказати Сергію, щоб він сам поїв досхочу. Але він розумів, що Сергій не візьме.

– Та ти більше візьми,– тільки й спромігся сказати.

– Не треба, а то він мене видасть. Потім попробуй пояснити матері, де я все це взяв. Трошки дати можна, ніхто не дізнається.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Земнухов поспішав до клубу дирекціону. В фойє стояв галас. Ваня квапливо пройшов у кімнату директора, – там сидів тільки Мошков.

Женя одразу збагнув, що товариш чимось схвильований.

– Як добре, що я тебе застав тут.

– А що трапилось? – занепокоївся Женя, встаючи із стільця.

– Та нічого, а могло трапитись, якби я тебе не знайшов, – посміхнувся Земнухов.– Дирекціон висаджувати в повітря не будемо, – спокійно вимовляючи кожне слово, промовив Ваня.

Женя розумів, що це ухвала не самого Земнухова, проте мовчки дивився на Ваню, чекаючи пояснення і збираючись з думками для того, щоб заперечити, якщо буде хоч найменша можливість.

– Треба негайно все припинити.

– А чому?

– Нам не дозволили цього робити.

– Як же ми тепер це пояснимо хлопцям?

– Пояснити ми пояснимо, але розчарування буде багато. Хлопці з такою нетерплячкою чекають цього вибуху… Та нічого не вдієш… Поясни своїм хлопцям і дівчатам, що вони можуть спокійно зустрічати Новий рік, і приходь з ними на вечір.

– Ні, я не прийду. Ти мене приголомшив.

– Ну, ще що! Прийдеш.

– Ні, ні, Ваню, краще не вмовляй. Який там уже вечір!

– Відміняти його не можна. Це викличе непотрібні підозри.

– Навіщо ж відміняти? Хіба без мене він зірветься? Ти краще скажи, як пояснити хлопцям – чому не буде вибуху?

– А так, як мені пояснили: план цілком реальний, і ніхто не має сумніву в тому, що його можна здійснити, але наслідків ми не врахували.

– Яких наслідків?

– Якщо ми виконали б цей план, то населення міста втратило б своє «славетне» керівництво, а Німеччина – десяток миршавих, не придатних для фронту офіцерів, але користі від цього було б мало.

Ваня помітив нетерплячий рух Жені і попередив його:

– Звичайно, це було б не так погано, але через день-другий знайшовся б новий комендант, і новий начальник поліції, і навіть новий бургомістр. Але що було б з городянами? Шибениці, розстріли, звірства… Ось що чекало б на них. І ми назавжди б утратили співчуття і підтримку краснодонців.

– Ай правда! Ми цього не передбачили. Тобто ми подивились прямо перед собою, розпланували все на сьогодні, а не подумали про те, що буде завтра. В цьому наша помилка.

– А як же інших, хто виконує це завдання, ти вже попередив?

– Ні, але я ще встигну. Як це не дивно, але моє завдання на сьогодні полягає в тому, щоб зберегти життя найбільш ненависних нам звірів.

– Але вони коштували б життя сотень дорогих нам людей!

– Саме так! Треба було б попередити ще Туркенича. Але тепер уже пізно.

– Він усе одно повинен бути в дирекціоні, бо виступає в концерті. Про те, що виведе звідти невинних людей і сам не буде на банкеті, він не пошкодує,– сказав Мошков.

– Але викрадення прапора залишається,– зауважив Земнухов.

– Ще б пак! Інакше Сергій Тюленін помер би з горя.

– Уяви собі, що заради цього його група повинна буде вийти за місто. Ти знаєш, я нутром, як кажуть, відчуваю, що він устигне і там побувати, якщо все успішно обійдеться з прапором.

***

В приміщенні міського клубу відбувалися збори. В залі сиділо повно німецьких офіцерів, представників дирекціону, жандармерії. Далі, в глибині залу, сиділи, боячись поворухнутися, поліцаї, працівники біржі, міської управи та інші запрошені.

Вони сиділи з серйозними обличчями, вдаючи, що коли не все, то хоч зміст доповіді їм зрозумілий.

«Ех ви, а ще людьми називаєтесь. Як це ми раніше не помічали всього цього наброду, цієї мерзоти? Як дешево ви продали і себе, і свою Вітчизну!» -думав Туркенич, розглядаючи зал із-за куліс.

Крім коменданта міста, начальників жандармерії, гестапо та інших німецьких офіцерів, Туркенич побачив у другому ряду фізіономію Соліковського та круглу голову Стаценка.

«І вони тут,– думав Ваня.– А чому б їм тут і не бути? Теж начальством вважаються!»

Ваня пильно вдивлявся і запам'ятовував обличчя німецьких офіцерів. На трибуні стояв якийсь незнайомий німець з майорськими погонами і монотонно, ніби читаючи молитву, виголошував доповідь. Що оін говорив, важко було зрозуміти, та Туркенич і не старався вслухатися в невиразну повільну мову доповідача. Швейде сидів у центрі стола і дивився в зал.

«Отут, праворуч від сцени, повинен бути прапор дирекціону,– подумав Ваня, згадавши Тюленіна й Анатолія Лопухова, які затаїлись десь у залі.– Напевне, на останній, двадцять четвертий ряд забрались. Чи пощастить їм зняти і винести прапор? А що як його залишать на стіні? Ну, тоді й.розмова про нього відпадає. Після зборів побачимо»,– вирішив Туркенич і повільно пішов гримуватися.

Після концерту, в якому Ваня грав діда в одноактному водевілі, він навмисне переодягався не поспішаючи в закиданій різним мотлохом холодній кімнаті за сценою. «Чи пощастить винести прапор?» – мучило його питання. У двері заглянув поліцай.

– Час виходити, чого возишся? Приміщення звелено очистити! – Іду, іду.– Ваня надягнув піджак і, поправляючи на ходу шапку, вийшов з кімнати. Він ішов вузеньким коридорчиком поміж рядами стільців до бокового виходу. За ним плівся поліцай.

Ваня блискавично, не повертаючи голови, перевів погляд на сцену і полегшено зітхнув. «На місці… Де ж хлопці? Чи пощастило їм заховатись?»

Він вийшов на вулицю і попрямував через парк до яскраво освітленої школи, куди перебралися святкувати німці і міська знать. Ваня чув, як клацнув за його спиною замок у дверях. Але від його погляду не сховалось і те, що біля головного входу до клубу стояло ще двоє чи троє поліцаїв. Народу було вже мало, і кожного перехожого могли помітити, до того ж через півгодини біля будинку залишиться охорона.

Темрява непроглядна, навіть дерева зливались в одну густу масу. Здавалося, попереду була суцільна чорна стіна.

«Ніч просто чудова, якщо хлопцям пощастить викрасти прапор і вони виберуться прямо в парк, їх тут ніхто не помітить»,– подумав Туркенич.

Він ішов не поспішаючи, навпомацки, мов сліпий, пробираючись по знайомих заметених снігом доріжках. Удалині спалахнули вогні, і крізь морок проступили темні силуети дерев. «Ось вона, наша школа!» Ваня відчув, як у нього забилося серце. Скільки спогадів пов'язано було з шкільними роками!.. Де вони тепер, шкільні товариші? Більшість хлопців на фронті. Чи живі? Можливо, десь воюють, а дехто, напевне, вже не повернеться в рідний Краснодон…

А вчителі!.. Тільки тепер, озираючись на минуле, можна сказати, скільки праці, енергії і здоров'я вкладають вони, щоб зробити кожного з нас справжньою людиною. Яка велика і непомітна ваша праця, і, на жаль, оцінити її можна лише потім, коли мине не один рік з дня закінчення школи, коли ти, крокуючи дорогами життя, зумієш відчути все те, що вони дали тобі. Нічого, що минули роки і кожен з нас міцно укріпився на життєвому шляху, ви назавжди зостанетесь найулюбленішими, найкращими наставниками, порадниками, старшими друзями. Кому, як не вам, звіряємо ми свої перші таємниці, до кого, як не до вас, ідемо у важкі хвилини за порадою? Ви зароджуєте в юному серці віру в свої сили, ви пробуджуєте в допитливім мозку велику мрію – мрію, яка потім стає дороговказом у житті.

Туркенич не помітив, як підійшов до паркана, що відокремлював парк від школи імені Горького, тієї самої школи, куди він стільки років щоденно ходив на заняття, школи, з якою було пов'язано багато спогадів… І сьогодні, через якісь дві години, злетить у повітря її чудовий спортивний зал, що зв'язує два крила шкільного будинку. «Чи міг я повірити, прощаючись з школою, що через кілька років сам буду винуватцем її руйнування?»

Великі вікна спортивного залу яскраво світилися, чути було уривки мелодії якогось танцю.

Ваня підійшов до школи, показав поліцаю запрошення. Поряд стояв єфрейтор. Не звертаючи уваги на те, як старанно він розглядав спершу запрошення, а потім і самого власника, Ваня витирав ноги об якусь ганчірку на підлозі.

Поліцай віддав запрошення, і Туркенич, не глянувши ні на поліцая, ні на єфрейтора, рішуче попрямував по знайомому вестибюлю до сходів на другий поверх. Зверху линула мелодія танго, чулись голоси танцюючих, жіночий сміх. Сходами метушились, бігали німецькі офіцери. Туркенич піднявся нагору. Посеред залу стояла велика пухната ялинка. Вона була обвішана різними прикрасами і маленькими кольоровими лампочками, які зараз, коли зал був освітлений електрикою, здавались яскравими барвистими цятками на темно-зеленому фоні.

Навколо ялинки – накриті столи. У протилежному кутку залу біля зачинених дверей балкона стояв комендант міста. Поряд – німецькі офіцери із дирекціону, гестапо, жандармерії. Швейде про щось розмовляв з майором, що доповідав у клубі. Здавалось, що його сухе суворе обличчя ніби закам'яніло, тільки губи, що ледь-ледь ворушилися, свідчили про те, що він живий. За кілька кроків від них, очевидно не наважуючись підійти до компанії вибраних, стояв Соліковський разом з своїм заступником Захаровим і слідчим поліції Кулешовим.

Ваня повільно оглядав присутніх. Він пам'ятав наказ штабу. Жодна невинна людина не повинна постраждати.

Німецькі офіцери танцювали захоплено, голосно сміючись з своїми дамами і зрідка позираючи на коменданта. Промайнула усміхнена фізіономія Стаценка. Він кланявся наліво й направо, не стараючись навіть до ладу роздивитись, з ким вітається.

Ваня так пильно вдивлявся в людську масу, яка кружляла, снувала і просто товпилась по кутках, що не помітив, як і сам когось зацікавив. Біля вікна стояла білява жінка років двадцяти п'яти і крадькома позирала на нього. На Туркенича дивилася ще одна жінка з яскраво нафарбованими губами і молодим, але вже прив'ялим обличчям.

Туркенич стояв збоку, недалеко від дверей. Він вирізнявся з-поміж усіх своїм незалежним виглядом. Світлі очі, високе чоло, яке вже встигли прорізати ледь помітні зморшки, серйозний, навіть трохи суворий вираз обличчя – все це надавало йому якоїсь суворої чоловічої краси, що одразу помітили присутні на банкеті жінки.

Але раптом Ваня побачив у дальньому від себе кутку знайоме обличчя дівчини. Він придивився. Так, це вона, шкільна подруга Таня Горілова. Але що вона тут робить? Таня стояла осторонь, намагаючись не привертати до себе уваги німецьких офіцерів. Але її становище було складнішим, ніж його. Бліде обличчя дівчини, каштанове волосся, акуратно заплетене в дві тугі коси, що, як вінок, прикрашали її голову,– все це приваблювало. Просте, скромне плаття м'яко облягало її струнку постать. Ваня підійшов до неї. Він помітив її нетерплячий рух і іскорку радості на обличчі, яку важко було приховати, та вона, очевидно, й не старалась цього зробити, їх погляди зустрілись. Молоді люди простягли одне одному руки.

– Яким чином ти тут? – з ледь помітною тривогою в голосі спитала Таня.– От не сподівалась ніколи, що після стількох років зустріну тебе… І де? На банкеті в дирекціоні…

– Чесно кажучи, я йшов до тебе з подібним запитанням. Я навіть не повірив спочатку, що ти…

– Що я можу бути тут? – перебила вона Ваню і сміливо подивилась йому в очі.-Я випадково потрапила сюди. Мені принесла запрошення сюди подруга.

Таня не назвала її, а Ваня не став цікавитися, хто ця дівчина, хоч і помітив, що вона навмисне не назвала імені своєї знайомої.

– Мені просто було цікаво подивитись, що тут буде і особливо – хто сюди прийде.

– А що ти зараз робиш?

Вона здивовано глянула на Ваню.

– Я хотів сказати – що робиш у місті,– пояснив він.

– Ах, ти ось про що… Читаю, читаю і читаю… Що ж можна ще робити тепер?

Ваня зрідка поглядав на двері, помічаючи нових людей, які заходили в зал.

– Я виступав у концерті, і мені дали запрошення,– перемінив він тему розмови й одразу ж помітив несхвальну посмішку дівчини, навіть не посмішку, а легеньку гримасу.– Мені теж хотілося подивитись, що роблять наші хлопці й дівчата, от я і пішов у клуб,– додав Ваня. – І що ж ти помітив там цікавого?

– Багато, багато того, над чим доведеться замислитись, коли життя знову потече по мирному руслу.

Він навмисне не сказав про те, яке життя має на увазі. Але Таня зрозуміла. Вони стояли біля величезного вікна, що виходило в міський парк, і Ваня побачив ту саму біляву з нарум'яненими щоками жінку, яка вперто переслідувала його поглядом кілька хвилин тому.

– Чого ї від мене треба?

– Кому? – Таня подивилася в той бік, куди був спрямований погляд Туркенича, і лукаво посміхнулась.

– Ти чого посміхаєшся?

– Так просто…– Трохи помовчавши, вона додала: – Хіба не догадуєшся?

– Ні, а що? – спитав Ваня і подивився на жінку.– «Чи вона не стежить за мною? – промайнула думка.– Ні, занадто настирлива…»

Таня ніби вгадала його думки і знову посміхнулась:

– Не турбуйся, ти просто сподобався їй.

– Що? – здивувався Ваня.– Ти глузуєш з мене?

– Ваню, якби поруч з тобою стояв чоловік, твій друг, він сказав би тобі те ж саме… Можливо, тільки в іншій формі. А я прямо говорю те, що бачу.

Туркенич не сподівався, що так повернеться розмова. Він навіть почервонів, але взяв себе в руки і запропонував Тані:

– Ходімо звідси. Здається, і ти, і я доволі надивилися на ці веселощі сильних світу цього! У мене вже голова розвалюється від цих безперервних танців.

– А тобі не хотілося б подивитись, що буде опівночі, коли проголошуватимуть тости? – спитала Таня.

– Ми до того часу повернемось. Пройдемося по морозяному повітрі і прийдемо. Зараз одинадцята, і в нашому розпорядженні майже година.

– Ну що ж, ходімо,– погодилась Таня, і вони стали пробиратись до виходу.

– Ваню, зверни увагу, яким засмученим поглядом проводжає тебе ця особа.

– Перестань знущатися,-не озираючись, сказав Туркенич.-Яке мені діло? Я її вперше бачу. Не знаю і, по правді, знати не хочу.

– Я теж її не знаю, вона, очевидно, приїжджа,– відповіла Таня.

Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо, тільки зверху лунали набридливі звуки фокстрота.

– Пройдемо по Піонерській,-запропонував Ваня.

Таня мовчки кивнула головою. Вони повагом брели по снігу, згадуючи школу, друзів, учителів. Говорили про самодіяльність, про різні витівки в школі і хороші дружні вечори. Особливо яскраво постав у пам'яті вечір у лютому 1937 року, присвячений Пушкіну. Ваня тоді грав старого цигана в інсценівці пушкінської поеми. Він навіть пригадав і продекламував уривок з його монолога:

«Оставь нас, гордый человєк!

Мы дики, нет у нас законов.

Мьі не терзаєм, не казним,

Не нужно крови нам и стонов;

Но жить с убийцей не хотим.