Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Наш друг Журка, на жаль, тільки вовк. А на вовків є вовчі ями. Здається, хоробрий Журка впав у таку яму і, боюся, що вже не вилізе з неї.

– Чи не час вам узяти кермо в свої руки? – запитав я.

– Ні. Наш друг Журка надто честолюбний, і я не хотів би його образити.

– Але ж успіх слідства… – зауважив я.

Трепка перебив мене:

– Слідство розвивається нормально, будь спокійний, хлопче.

Розділ XIX

До тераси під'їхала наша стара міліцейська «Шкода».

Капрал Кайтус доповів, що привезли доктора Міхала Касіцу, і одночасно передав кореспонденцію, яка надійшла до «Ізолятора» в суботу і після свят. То були самі поштові листівки з святковими поздоровленнями.

Журка швидко переглянув їх і віддав Трепці.

– Але ж це смішно! – вигукнув капітан. – Ви читали це побажання Містралю? – показав він Журці банальну листівку, на якій була зображена пальма.

– Ви думаєте, про ту жінку з Кельць? – сказав Журка. – Справді, смішно.

– «Найщиріші побажання і привітання з веселими святами шле Моніка, зовсім сухопутна свинка», – прочитав Трепка. – «Зовсім сухопутна свинка…» – повторив. – Цікавий підпис.

Від автомашини почулися сердиті голоси. Там сварилися.

– Що сталося? – знервований Журка підійшов до автомобіля.

– Не хоче вилазити, громадянине поручику, – скаржився шофер на молодого Касіцу, який забився в куток кузова.

Син професора кидав на нас нервові погляди. Він був без шапки. Мав коротке волосся, яке стирчало на всі боки, і низький лоб. Складалося враження, що цей чоловік ненормальний. Сидів мовчки, не рухаючись з місця.

– Що це за фокуси, докторе? – запитав Журка.

– За що мене арештували? – видавив Міхал.

– Ніхто вас не арештовував, докторе, – весело відповів Трепка. – Ми привезли вас сюди на прохання батька, який боявся гм… боявся, так би мовити, за ваш психічний стан.

– Що? – Міхал недовірливо глянув на нас. – Ви серйозно?

В цю мить зі сходів збіг професор Касіца. Він з'ясував справу.

– Ти, мабуть, збожеволів, – сказав розлючений Міхал. – Тягнути мене з допомогою міліції!

– Я хотів, щоб ти відпочив.

– Гарне місце для відпочинку ти обрав! – злісно гукнув Міхал. – Дім убивців!

– Міхал!

– Я жодної хвилини тут не залишуся! Що, власне, тобі приверзлося?

– Але ж зрозумій, хлопче… Твій стан…

– Мені нема з чого радіти, – перебив Міхал. – Ти знаєш це найкраще. А про моє здоров'я не турбуйся, – процідив крізь зуби, – під трамвай не кинуся. Це все, що я хотів тобі сказати. І arivederci ^[4] _{4
   Arivederci (італ.) – до побачення.}


[Закрыть].

– Виїжджаєш?

– Негайно!

– А може, все-таки відпочинеш день-два….

– Ні. У мене сьогодні чергування.

– Залишився б хоч на обід.

– На обід можу залишитись, – знизав плечима.

З глибини саду вийшов Заплон.

– Міхале, ти тут? Що за скандал?

– Нічого. Мій старий збожеволів. Наказав привезти мене з допомогою міліції, – розумієш? – з допомогою міліції!

– Дуриш!

– Їй-богу…

Жваво розмовляючи, вони обидва зникли за поворотом алеї.

Під час обіду Міхал був неприродно збуджений. Я помітив, що Галінка занепокоєно приглядалася до нього.

– Ви звернули увагу на Міхала? – прошепотіла вона до мене. – З ним таки недобре. Як він на нас дивиться!

Справді, я відчував, що Міхал весь час стежить за нами, але як тільки наші погляди зустрілись, обличчя в нього неприємно застигло. Я, видно, не подобався хлопцеві.

На щастя, після обіду він одразу ж попрощався і вийшов. Касіца ніяково перепрошував Трепку за даремні турботи.

– Все-таки мені здається, що зараз йому краще. Депресія минула. Як ви вважаєте?

– Так, – відповів Трепка, – метод душевного струсу в таких випадках часто дає добрі результати… Мені здається, – додав він, дивлячись на небо, – погода утримається до вечора. Що б ви сказали, професоре, якби ми вибралися на прогулянку до Рудих Ям?

До Рудих Ям? – здивувався Касіца.

Ви забули, що там у нас хворий…

– Ах, справді… Ну, звичайно, – швидко згодився Касіца. – Іду.

На жаль, у Рудих Ямах на нас чекала сумна звістка: Інох уночі помер.

Наступного дня Журка з самого ранку замкнувся в кімнаті, щоб, як він пояснив, теоретично розробити слідство. Трепка й далі був якийсь незрозуміло пасивний і весь час копався на городі.

Тому майже весь час до обіду мені пощастило провести сам на сам з Галінкою.

На жаль, ця невеличка ідилія була дуже несподівано порушена десь близько дванадцятої години. Ми сиділи, пригорнувшись одне до одного, на лаві під каштанами, здавалося, в повній безпеці, коли раптом перед нами виріс Міхал Касіца. Окинув нас похмурим поглядом і, не сказавши ні слова, пішов стежкою далі. Але в мене було враження, що він тиняється десь поблизу. І цього було досить, щоб зіпсувати нам настрій.

– Яка нечиста сила принесла його сюди? – буркнув я. – Вчора зрікався «Пристані», а сьогодні приїжджає, мов нічого й не було.

– Міхал нерозсудливий, – сказала схвильована Галінка. – Ніколи не знаєш, що йому спаде на думку.

– До того ж мені здається, що він не відчуває до мене особливої симпатії, – зауважив я, пильно дивлячись на Галінку. – Чи не ви бува цьому причина?

– Ох, напевно, – засміялася Галінка.

– Він закоханий у вас?

– Так мені здається.

– А ви?

– Нічого серйозного. Хіба взагалі можна думати про Міхала серйозно?

– Гм… – непевно буркнув я.

– Невже ви ревниві?

– Можливо.

– Не треба… – Галінка погладила мене по щоці. – Ви ревнивий, злий міліцейський вовк.

У Пясечному пробив годинник.

– Що, вже дванадцята? – Галінка схопилася з лави.

– Що сталося?

– Я мушу бігти до Мацьошеків, треба зробити перев'язку малому. Яцек розрізав учора коліно до самої кістки.

Ми розійшлися на головній алеї.

* * *

На веранді я зустрів Журку, який колупав зубочисткою в зубах.

– Що нового? – спитав я.

– Міхал повернувся, знаєш?

– Так, я бачив його.

– Знову посварився з батьком і побіг, мов божевільний, у сад. Я повинен допитати його. Не подобається мені цей тип.

– Він розбив машину і опинився в скрутному становищі.

– Думаю, що це йому не вперше в житті. Я знаю таких людей. З них усе – як з гуски вода.

Ми розговорилися про молодого Касіцу, а коли ввійшли до вестибюля, всі вже сідали обідати. Журка підійшов до Міхала.

– Після обіду я б хотів поговорити з вами, докторе.

– Про що? – видавив Міхал.

– На кримінальні теми. Це ж, мабуть, цікавить вас? – процідив Журка з посмішкою, яка заморозила загальний настрій.

Тільки тоді, коли вже подали другу страву, за столом виникла млява розмова на найбільш нейтральну тему, тобто про погоду.

– Страшенно душний день, правда ж, панове? – обізвався доктор Касіца, витираючи лисину.

– Скидається на те, що буде буря й натиск, – промовив доктор Заплон, наливаючи собі пива.

– Натиск? – засміялася доктор Протоклицька. – Який?

– Звичайно, міліцейський, – відповів Заплон, обертаючись до Журки. – Б'юсь об заклад, що ви плануєте вирішальний наступ.

Журка змірив його крижаним поглядом, і розмова знову зав'язла.

– Відчиніть вікно, колего, – збудженим голосом звернулася доктор Протоклицька до Йонаша.

– Ви гадаєте, що це очистить атмосферу? – пожартував Заплон.

Йонаш нервовою ходою підійшов до вікна і почав возитися з защіпкою. Зненацька почувся глухий стук. Усі обернулися до Йонаша. Він, червоний, мов буряк, збирав з підлоги черепки з вазона.

– Цього ще невистачало! – зітхнула Протоклицька. – Облиште, Мацьошекова прибере.

Йонаш витер руки і, мимрячи якісь виправдання, попрямував до столу. Раптом став мов укопаний.

– Що з вами, Міхале?

Міхал Касіца підвівся з стільця. Обличчя його перекосилося. Він хотів щось сказати, але тільки змахнув руками і впав на підлогу. Професор Касіца розпачливо крикнув і кинувся до сина. За ним схопились усі. Але допомога була вже зайва. Міхал був мертвий. Професор Касіца важко опустився на крісло.

– Це вбивство… – прошепотів він. – Його вбили… – І професор затулив обличчя долонями.

– Мабуть, ціаністий калій, – тихо промовив Заплон до Журки.

На обличчі поручика заблищали дрібненькі крапельки поту.

– Сядьте всі на свої місця, – сказав він, силкуючись бути спокійним.

В тяжкій мовчанці ми розглядали стіл і людей, які сиділи навколо нього. На столі, біля місця Міхала, стояла відкрита пляшка, тарілка і недопитий кухоль пива. Поруч лежала зібгана паперова салфетка. Перед Йонашем і Протоклицькою, які сиділи поруч, були тільки тарілки і кухлі.

– А де ваша пудрениця? – запитав Журка.

– Пудрениця? – доктор Протоклицька збентежено глянула на нього.

– Пудрениця лежала на столі.

– Ах так… справді… – видавила доктор Протоклицька. – Я сховала її в кишеню.

– Дайте, будь ласка, її мені, – холодно сказав Журка.

Протоклицька нервовим рухом подала йому круглу срібну річ.

– Що це має означати? – схопився Йонаш. – Яке відношення до всього цього має пудрениця?

Замість відповіді Журка спитав:

– Хтось бачив, як доктор Міхал брав паперову салфетку?

Ніхто не обізвався.

– Хтось бачив, як Міхал обтирав нею губи?

Знову мовчанка.

– Що означають ці запитання? – видавила доктор Протоклицька.

– Ціаністого калію в пальцях не принесеш, – відповів Журка.

– Але ж Міхал міг прийняти його в капсулі або в облатці! – вигукнув Йонаш.

– Ви певні, що не в пиві? – процідив Журка.

– Це можна легко перевірити, – обізвався Заплон. – Давайте зробимо дослід на миші. Ви згодні?

– Дуже прошу, – сказав Журка.

Заплон побіг у лабораторію і приніс білу піддослідну мишу. Устромив її головою в пиво, яке не допив Міхал, а потім пустив на підлогу. Ми затамували подих. Зробивши кілька кроків, миша раптом задрижала і застигла мертва.

Розділ XX

Першою ми допитували доктора Протоклицьку. Вона ввійшла до кімнати аж надто енергійною ходою. – по-солдатськи, як сказав би Журка, – і прямо з ходу запитала:

– Чому ви починаєте з мене?

– Ви сиділи найближче від самовбивці, – відповів Журка.

– Що ви хочете цим сказати?

– Нічого. Просто відзначаю факт. Ви сиділи біля Міхала, отже, найбільше могли… гм… бачити.

– Я нічого не бачила. Ми всі дивилися тоді на доктора Йонаша і розбитий вазон. Чудовий момент для самовбивці.

– Або для вбивці, – холодно сказав Журка.

Протоклицька штучно засміялася.

– Я бачу, Касіца вас переконав.

– А хіба ви виключаєте можливість вбивства?

– Звичайно. Я його не отруювала. Хтось інший не мав такої можливості. Пиво у пляшці теж не могло бути отруєне, його пив не тільки Міхал, а й я, і доктор Йонаш. Виходить, що ціаністий калій, – якщо взагалі це був ціаністий калій, – хтось сипнув прямо в кухоль. Або ж Міхал прийняв його в облатці. Ну, а так прийняти отруту міг тільки самогубець.

– Які, по-вашому, причини до самогубства були в Міхала?

– Причини – це справа відносна, – сказала доктор Протоклицька, спокійно закурюючи цигарку. – Міхал був неврастеніком. Він завжди був то хворобливо збуджений, то впадав у крайню апатію. Якась дрібниця могла штовхнути його на цей крок. Та, зрештою, він не раз жартував, що найкраще було б покінчити з собою.

– А проте ви самі визнаєте, що якась причина мусила остаточно штовхнути його на це.

– Причини могли бути різні, – знехотя мовила Протоклицька. – Історія з автомашиною, наприклад.

– Ви вважаєте, що це достатня причина?

– Ох, ні! Я ж сказала вже – Міхал взагалі мав схильності до самогубства. Важливе значення мало те, що він втратив інтерес до життя. Історія з автомашиною мала бути останнім поштовхом… Але хлопець міг мати й інше горе. Наприклад… – Протоклицька завагалася.

– Наприклад? – підхопив Журка.

Лікарка злорадно примружила очі.

– Запитайте краще свого колегу, поручика Дзярмагу.

– Дзярмагу? – здивувався Журка. – Павле, ти щось маєш сказати?

Я зашарівся.

– Що ви маєте на увазі, пані Протоклицька? Я не зовсім розумію.

– Невже ви вважаєте, що ми сліпі, поручику Дзярмага? – в'їдливо посміхнулася Протоклицька. – Всі бачать, що ви підтримуєте тут славні уланські традиції.

Я хотів щось сказати, але Протоклицька не дала мені й слова вимовити.

– Не виправдуйтесь, будь ласка, – обрізала вона з іронічною усмішкою. – Мене мало цікавить, що ви робите з тією сорокою Галінкою, але я маю підстави припускати, що це дуже цікавило Міхала.

Я прикусив губи.

– Ви кажете, що Міхал Касіца… гм… був закоханий у панну Стор? – гостро запитав Журка.

– Це всім відомо.

– І вона відповідала йому взаємністю?

– Цього не знаю. Галінку трохи зіпсував успіх. Думаю, що вона скоріше полювала на крупнішу дичину. Наскільки я знаю Галінку, вона дуже тверезо підходить до життєвих справ.

– Але ж по її поведінці ви, певно, могли зорієнтуватися…

Протоклицька похитала головою.

– Ви не знаєте малої Стор… – У її очах спалахнули неприязні вогники. – Це людина дуже спритна і так само скритна.

– Ви, здається, не дуже-то симпатизуєте їй, – зауважив Журка.

– Відверто кажучи, ні.

– Чому?

– Не люблю дівчат такого типу.

* * *

Ми трохи сумнівалися, чи допитувати професора Касіцу безпосередньо після події, що, напевно, приголомшила його як батька. Але професор виразив готовність розповісти про все і запросив нас до своєї кімнати. Він, здавалося, постарів років на десять, але вже повністю володів собою.

– Що ви можете сказати про смерть свого сина, професоре? – запитав після короткої паузи Журка.

– Це вбивство, – тихо відповів Касіца.

– Чому ви так думаєте?

Професор безпорадно розвів руками.

– Якби це сталося вчора, у мене ще були б сумніви. А сьогодні я цілком певно можу сказати, що це не самогубство. Немає причини. Адже я пообіцяв йому владнати справу з автомашиною так, як він хотів.

– Можна поцікавитись, як саме?

– Потерпілий згодився взяти мій новий автомобіль замість свого шкарбана і доплатити мені шістдесят тисяч злотих.

– Хто подав таку думку?

– Інженер Карась.

Ви вважаєте, що така операція корисна для вас?

Для людини в моєму становищі, мабуть, корисна. Як-не-як, я одержую готівкою чималі гроші, а разом з тим з моєї голови спадає клопітлива і прикра справа.

– Але спочатку, здається, у вас була невеличка суперечка з сином?

Ви чули про це? – скривився Касіца.

Дещо… – пробурмотів Журка.

– Я поставив перед Міхалом одну умову, яка досить рознервувала його.

– Яку умову?

– З вашого погляду, вона, можливо, смішна, – промимрив Касіца. – Словом, я сказав, що востаннє допоможу йому, але тільки тоді, коли він одружиться.

– Одружиться? – витріщив очі Журка.

– Так. З Галінкою Стор. Я ціню цю малу. Дуже енергійна дівчина. Думаю, що вона зуміла б приборкати Міхала. До того ж я знав, що Галінка подобалася синові. Тому мене страшенно здивувала його дуже гостра реакція. Негативна реакція, – додав Касіца. – Міхал відповів, що про це не може бути й мови, бо Галінка його не любить. Я сказав, що поговорю з нею. Син згодився, але зауважив, що це методи минулого століття і я нічого не допоможу.

– Одним словом, справу поки що відклали?

– Так.

– А ви розмовляли з Галінкою?

– Не встиг… – похмуро прошепотів Касіца.

– То виходить, – промовив Журка, – що справа з автомобілем під час вашої розмови остаточно все-таки не була розв'язана?

Професор Касіца здивовано глянув на Журку.

– Невже ви думаєте, що Міхал отруївся саме через це?.. Ну, то було… просто безглуздя.

– Звичайно, – коротко відповів Журка.

* * *

– А тимчасом це надзвичайно важлива деталь, – усміхнувся поручик, коли ми вийшли з кімнати Касіци.

* * *

Заплон прийшов у поганому настрої. Правда, він не втратив свого специфічного гумору, але тепер це був гумор приреченого.

– Я волів би зустрічатися з вами за веселіших обставин. Похоронний реквієм – це не в моєму стилі.

– Що поробиш!.. – крякнув Журка.

– Ця забава починає не подобатись мені. Цікаво, хто тепер на черзі? – криво посміхнувся він.

– Ви думаєте, що це вбивство?

– А ви як вважаєте?

– Відповідайте, будь ласка, на моє запитання.

Заплон знизав плечима.

– Напевно, вбивство. Я досить добре знав Міхала. Без дуже поважної причини він не наважився б на самогубство.

– Доктор Протоклицька твердить, що Міхал був неврастенік.

– Можливо. Але не більшою мірою, ніж ви і я. Хіба ви покінчили б самогубством через автомобіль або нещасливе кохання? Дурниці! На мою думку, Міхала отруїли. Мабуть, він щось знав про вбивство Містраля або підозрівав когось…

– Або сам був причетний до нього, – процідив Журка.

– Ви підозрівали Міхала? – витріщив очі Заплон.

– Це тільки припущення, – буркнув Журка. – Але, в усякому разі, він дуже збентежився, коли перед обідом я сказав йому про допит. Це впадало в очі..

– Ну, якщо ви тільки на цьому будуєте свої припущення, – посміхнувся Заплон, – то не далеко заїдете. Зрозумійте, поручику, що у вас незвичайний хист нервувати людей. Ваші допити багатьох можуть кинути в дрож.

– Вам у всякому разі це не загрожує, – огризнувся Журка.

– Я щасливий виняток, – відповів Заплон. – Але, відхиляючись від цього питання, мушу сказати, що ваша робота була дуже невправна. Як ви могли при всіх попередити Міхала про допит? Адже таким чином ви попередили і вбивцю. Хто знає, чи не на вашій совісті життя цього хлопця…

Журка крякнув знервований.

– Отже, ви думаєте, що Міхал щось знав про вбивство Містраля?

– Так мені здається. Я вже давно помітив, що він носиться з цим, наче курка з яйцем. А особливо один факт примусив мене замислитись.

– Який?

– Того вечора я бачив Міхала біля «Пристані».

– О, це цікаво! – Журка зручніше сів на стільці. – Чому ж ви раніше про це не згадали?

– Я не думав, що це так важливо. Не хотів заплутувати справи.

– Он як!.. – Журка підозріливо глянув на Заплона. – То, значить, ви бачилися того вечора з Міхалом?

– Не бачився, а тільки бачив його. Я звичайно повертаюся з Пясечного найближчою дорогою, через ліс. Дійшовши вже до муру «Пристані», – до східного муру, коли це вас цікавить, – я помітив людину, яка прогулювалась, ходячи туди й сюди стежкою.

– Ви певні, що то був Міхал?

– Я впізнав його по капюшону на голові. Міхал під час дощів носив плащ з капюшоном.

– А Міхал помітив вас?

– Ні. Він, здається, був дуже заклопотаний. До того ж я одразу подався назад і підійшов до брами з іншого боку.

– Чому?

– Я підозрівав, що в Міхала якесь побачення. Мені цікаво було знати, з ким, і я не хотів виявляти себе. Увійшовши до саду, я став під деревом біля тераси і чекав, чи не вийде хто з дому. Але ніхто не вийшов. Зате я помітив, що в кухні засвітилося світло. Я заглянув у вікно і побачив Мацьошекову. Вона мене теж, мабуть, помітила, бо злякалась і втекла з кухні.

Журка багатозначно глянув на мене. Невже так може з'ясуватися та історія з обличчям у вікні?

– І що ви робили далі?

– Подався назад в глиб саду. Я бачив, як з будинку вийшли Трепка і Дзярмага, а потім побачив вас, поручику, – ви хоробро марширували від брами.

– І це все? – крякнув Журка.

– В основному. Потім я бачив уже тільки вашу молодецьку атаку. Я був захоплений, поручику.

– Це не важливо, – сердито перебив Журка. – Розповідайте про істотні речі.

– Нічого істотного більш не трапилось. Я ще кілька хвилин блукав по саду. А потім набридло, і я повернувся додому. Але справа здалася мені досить загадковою, і коли ви вчора привезли сюди Міхала, я запитав його, що він робив у суботу ввечері за муром.

– І що він відповів?

– Помітно зніяковів і сказав, ніби хотів ще раз поговорити з батьком, поставити, як він висловився, «ультиматум». Але передумав і поїхав у Варшаву.

– І ви повірили?

– Ні.

* * *

Коли Заплон вийшов з кімнати, Журка тихенько вилаявся.

– Хай йому чорт! Завжди з своїми шпильками. Ну, що ви про все це скажете, Трепка? – звернувся Журка до капітана, який з гідним подиву спокоєм слухав розповідь Заплона, не обізвавшись за весь час жодним словом.

– Дуже дивна історія, – скромно відповів Трепка.

Журка скривився.

– Запроси панну Стор, – сказав він мені.

Галінка ввійшла.

– Ви дуже горюєте у зв'язку з цим сумним випадком? – поцікавився Журка, допитливо дивлячись на підпухлі очі Стор.

– Я дуже любила Міхала…

– Розумію, – співчутливо посміхнувся Журка.

– Нічого ви не розумієте. Міхал був моїм товаришем, і це все. Дуже милим і добрим товаришем. Я не можу збагнути, хто і за що його вбив… – голос її затремтів. – Мабуть це якась жахлива помилка. Адже він нікому не загрожував. Нічого не знав. Весь час тримався збоку.

– Гм… – промимрив Журка. – Ви, значить, теж твердите, що то було вбивство?

– А що ж могло бути інше?

– Доктор Протоклицька вважає, що Міхал сам отруївся.

– Може, у неї для цього є спеціальні підстави, – холодно сказала Галінка.

– Ви підозріваєте, що доктор Протоклицька могла б…

Галінка захитала головою.

– Ні… Ні! Я нікого не підозріваю…

Журка вмостився зручніше.

– Давайте говорити відверто. Ми знаємо, що Міхал кохав вас. Ви розмовляли з ним перед обідом?

– Так… – видавила Галінка.

– Вибачте, що доводиться втручатись у ваші особисті справи, але я хочу встановити обставини смерті Міхала… Тому повинен запитати, про що ви розмовляли.

Галінка зашарілася.

– Міхал… Міхал докоряв мені. Він бачив мене разом з поручиком Дзярмагою і…

– І влаштував вам сцену ревності?

– Без будь-яких підстав. Я… я ніколи не казала Міхалові, що люблю його. Я завжди була з ним щира…

– І чим закінчилася та сцена?

– Я сказала, що з нього немає ніякого права докоряти мені, що ми можемо бути друзями, та й тільки. Міхал пішов дуже знервований.

– Ще одне запитання. Що ви робили під час обіду в ту мить, коли Йонаш пішов відчиняти вікно?

– Я дивилась на Йонаша… Як і всі.

– І ви не помітили, що діялося в той час біля стола? Ви ж сиділи навпроти Міхала і могли щось помітити.

Галінка завагалася.

– Здається, нічого.

– Пригадайте добре все, що тоді було. Йонаш іде до вікна… що в цей час робить доктор Протоклицька?

– Доктор Протоклицька… – Галінка зморщила брови. – Здається… здається, що доктор Протоклицька пудрила тоді обличчя.

Ми з Журкою переглянулись.

– А Міхал? – запитав поручик.

– Міхал? Наливав собі пиво в кухоль. Так… Він наливав пиво.

– Дякую вам! – підвівся задоволений Журка.

* * *

– Мені здається, – сказав я, коли ми залишилися в кімнаті самі, – що цього разу справа посунулася трохи вперед. Зізнання Галінки проливає світло.

– Пудрениця? – перебив замислено Журка. – Ну, побачимо. Експертиза встановить.

– У всякому разі акції професора Касіци на нашій біржі падають дедалі нижче, – посміхнувся Трепка.

– Взагалі втратили ціну, – відповів Журка.

– Що ж у такому разі ви зробите з своєю основною гіпотезою?

– Здам її в музей, – посміхнувся Журка. – У мене є звичка дотримуватись фактів, а не гіпотез.

– Дуже похвальний принцип, – кашлянув Трепка.

* * *

Допит Йонаша не дав уже нічого нового. Асистент твердив, ніби він пив пиво з тієї самої пляшки, що й Міхал, отже отрута мала бути всипана прямо в кухоль. Йонаш рішуче відкидав думку, що це міг зробити хтось із присутніх. Він був певен, що Міхал покінчив самогубством. Але чому молодий Касіца так зробив, Йонаш не міг сказати.

* * *

Я надто добре знав Журку, щоб мене міг обманути його вдавано хороший настрій. Це явно була добра міна при поганій грі. Останні події перевернули догори ногами його гіпотезу, а збудувати нову було нелегко. Перед нами була порожнеча. Протоклицька, що вплуталася в наші карти, була мов п'яте колесо у возі. Вона зовсім не пасувала до зібраного вже фактичного матеріалу. Або в гру входило щось нове, про що ми досі не мали уявлення, або ж…

У всякому разі Журка, напевно, потрапив у скрутне становище, якщо вже запропонував Трепці провести спільну нараду в зв'язку, як він висловився, з новими аспектами справи. Але Трепка не підтримав його в цьому.

– Ви забуваєте, друже, про нашу домовленість. Я перебуваю тут як стороння особа. Проводжу невеличкий науковий експеримент. І цей експеримент втратив би своє значення, якби я почав якось спрямовувати слідство. Настане час, і я втручусь в справу. Але поки що він ще не настав… – Трепка демонстративно глянув на годинник і промимрив щось про свої городні роботи.

– Здається, мене тут хочуть пошити в дурні! – вигукнув Журка. – З вашого боку це було б диявольськи хитро. Ви звалили на мене цю брудну роботу і самі вмиваєте руки!

– Не вмиваю рук, приятелю, – кашлянув Трепка. – Пильную… пильную за ходом справи вдень і вночі…

– Тільки коли я хочу запитати про вашу думку, то вас немає. Ваша байдужість до колективної праці, Трепка, дуже симптоматична.

– Наш друг Журка час від часу згадує про колективну працю, – сказав Трепка, коли ми вийшли з кімнати. – І – дивний збіг обставин! – це трапляється саме тоді, коли голуб ніяк не хоче вилетіти з чародійного рукава нашого хороброго Журки.

– Дозвольте сказати, капітане, – зауважив я, – ваше мовчання в цій справі таки нервує.

Трепка якось дивно глянув на мене і не промовив ні слова.