Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XXVII

О дев'ятій ми були на Підкоморській вулиці. Тут було темно, хоч око виколи. Ні зірок, ні місяця, а вуличні ліхтарі страйкували, як то часто буває в нашому столичному місті. Тому ми. легко й непомітно пробралися на територію «Ізолятора». Видно, Кайтус виконав наказ, бо в жодному вікні не світилося, було схоже на те, що в будинку немає живої душі.

У нас були дублікати ключів від «Ізолятора». Я велів зробити їх ще на початку розслідування. Спочатку ми хотіли ввійти через головні двері, але виявилося, що вони замкнуті зсередини і в замку стирчить ключ. Я запропонував Трепці ввійти через кухню, однак Трепка волів скористатися з лапки. Він застосовував цей інструмент дуже охоче, де тільки траплялася нагода, щоб не позбутися вправності. Дивлячись, як спритно орудує Трепка цим знаряддям, я подумав, що, мабуть, небезпідставно говорять люди про злочинне минуле капітана.

У вестибюлі я вийняв з портфеля захисні туфлі, – такі, в яких ходять у музеях, – ми наділи їх на своє взуття і ввійшли в кімнату Містраля.

Я глянув на годинник. Було п'ять хвилин на десяту. Циркова вистава вже, мабуть, закінчилась, отже, незабаром мав повернутися доктор Йонаш. Ми перевірили штори на вікнах. Усі вони були щільні, і Трепка дозволив засвітити кишеньковий ліхтарик. У тьмяному світлі я оглянув кімнату. Тут панував педантичний порядок, я не помітив ні найменшого сліду якихось розшуків.

– Здається, тут ще ніхто не був, – прошепотів я.

– Можеш говорити нормально, друже, – Трепка показав на двері, оббиті товстим шаром повсті, – це справжня радіостудія. Містраль любив тишу.

Я думав, що. ми вчинимо в кімнаті деякий розгардіяш, але Трепка одразу вказав мені на високі вольтерівські крісла, які стояли в кутках по обидва боки дверей.

– Сядьмо тут, Павелеку.

Отже, нам належало чекати. Цього я найбільше не любив у нашій праці.

– Чи не можна було б тим часом пошукати трохи по шухлядах? – запитав я, обмацуючи світлом ліхтарика письмовий стіл і ряди книжок у бібліотеці.

– Навіщо? – незадоволено промовив капітан. – Хіба я не вчив тебе, хлопче, працювати економічно? Навіщо шарпати собі нерви? Нехай злочинець хвилюється за тебе, нехай відчуває корчі в шлунку, нехай йому стискає горло. Хай він лазить, наче мавпа, по полицях, витягує тремтячими лапами шухляди, залишаючи скрізь чудові відбитки пальців. Нехай платить повну ціну за злочин. Не відбирай у нього цієї приємності. – Трепка зручно вмостився в кріслі. – Це важливо з погляду справедливості. А коли вже він схопить здобич і полегшено зітхне, коли його організм от-от позбудеться напруження, – тоді ми вийдемо на сцену і одним жестом обеззброїмо злочинця. Так, спіймати його на гарячому! Уявляєш собі, що то за удар буде для нього! Ми нокаутуємо його психічно. Ні, я не хочу позбавити себе цього ефекту.

Нічого не вдієш. Я сів і склавши руки чекав. Настрій був досить кислий. Коли, нарешті, минула дванадцята, а в домі все ще панувала жахлива тиша, Трепка почав ворушитись у кріслі і зітхати, а потім раптом підвівся і пішов у ванну. Незабаром звідти почулося підозріле хлюпання. Шум води не стихав, я занепокоєний увірвався до ванної і, на превеликий свій подив, побачив Трепку у ванні.

– Що ви робите! – видавив я.

Трепка спокійно намилював лисину.

– Ти, як завжди, ставиш недоречні запитання, – бачиш же, що я купаюсь.

– Купаєтесь?

– А чого б я мав позбавляти себе щоденної ванни?

– Але ж служба… – видавив я.

– Так ти ж, Павелеку, на посту, – промовив він з легким натиском.

– Так, звичайно, – промимрив я, зрозумівши натяк.

Я подався назад до кабінету і знову всівся в кріслі.

Трепка хлюпався ще хвилин десять, потім вийшов, загорнувшись, немов житель східної країни, в узорчату одежину, в якій я, придивившись ближче, розпізнав халат покійного Містраля. Від капітана пахло милом і жасмином.

– Раджу й тобі прийняти ванну, – сказав Трепка. – Треба якнайповніше використати всі можливості – ото, друже, вся мудрість розвідника. Коли вже доля закинула тебе в приміщення з ванною і теплою водою – приймай ванну, друже. Що зробив би на нашому місці Журка? Наш друг Журка чигав би, як звір, у повному розумінні цього слова. Кожна клітина його жилуватого тіла чекала б. Завмерши, скорчившись у кутку, він напружено підстерігав би. Горло у нього було б здавлене, кулаки затиснуті, губи закушені. І так години зо дві. А потім – непереборна втома, затуманений погляд, розслаблені м'язи, отупілий розум. Йому байдуже, де довелося б чекати – на дереві, на даху чи в затишному приміщенні з усіма вигодами. Бо й тут і там він був би переповнений чеканням, захоплений тільки однією думкою. І багато хто хвалив би його за це, бо, на їх думку, такий працівник – ідеал розвідника… Але я думаю інакше. Я вважаю, що така позиція примітивна і дурна. Дуже не люблю я, друже, коли в тебе захаращений розум, не люблю такої монолітної блокади свідомості. Розвідник, який так підходить до справи, вже через три роки вибуває, стає непридатним до дальшої служби. Через три роки, друже, коли ще тільки починає набувати досвіду, такий працівник перетворюється на ганчірку, і його треба звільняти, бо в нього вже зовсім виснажені нерви. Ось чому, хлопче, я ще раз повторяю: уникай зайвої напруженості, вивчай техніку чекання. А напруженість бережи на ту мить, коли в замку заскрегоче ключ. Коли в замку заскрегоче ключ! – повторив капітан урочисто. – Отож, приятелю Дзярмаго, іди прийми ванну і душ.

* * *

На жаль, тої ночі ключ у замку не заскреготав, і я не міг перевірити ефективності наукового і нічим не ускладненого чекання. Зате я пересвідчився, що розслаблення, прописане мені Трепкою, хоча й, безумовно, приємне, мало одну ваду. Цією вадою був міцний і абсолютно не службовий сон, який зморив мене, коли, добре викупавшись, я спочивав у м'якому кріслі. Признаюся в цьому з каяттям і соромом, але факт лишається фактом: коли я розплющив очі, в кімнаті було вже видно, і Трепка порався з термосом та запасами їжі.

Після сніданку нам пощастило налагодити зв'язок з Кайтусом, який саме прибув на роботу і просунув нам під двері папірець з новими відомостями, а також свіжі газети.

Ми дізналися, чого Йонаш не прийшов увечері в кімнату. Коли він повертався з цирку, біля хвіртки на нього чекав посланець з клініки, і Йонаш усю ніч провів у лікарні, консультуючи при операції якоїсь високопоставленої особи. Потім він поспав кілька годин там же, в клініці, а з сьомої години влаштовує різноманітні свої справи в місті. Побував у інституті гематології на Хоцімській вулиці і в інституті онкології на Вавельській.

Трепка сказав, що доведеться сидіти в приміщенні ще одну добу, На другий день був призначений похорон професора Містраля, мали прибути гості, родичі і знайомі. Отже, якщо Йонаш хоче здійснити свій план, то він не відкладатиме.

Не маючи ліпшого заняття, ми почали переглядати газети. В деяких із них уже була вміщена частина матеріалів слідства, які ми одібрали для опублікування.

Трепка, зітхнувши, показав мені набраний величезним шрифтом заголовок статті у «Штандарі Млодих». «Де рукопис «Епсилон»? запитував молодий журналіст-кримінолог.

– От результат підняття так званої завіси таємниці, – розумний з півслова розуміє.

На щастя, до інших щоденних газет не можна було застосувати прислів'я про розумного, і це дуже поліпшило настрій капітана. Газети займалися не стільки таємницею вбивства, скільки нашими скромними особами. Вони підкреслювали бездарність міліції і критикували методи слідства в цій справі. Найбільше злорадних нападок зазнав Трепка і його експерименти. У деяких висловлюваннях ми впізнали отруйне перо редактора Галастри, нашого противника в пресі, який до війни сам був приватним детективом, а тепер, за визначенням Трепки, «закінчував свою кар'єру в пресі».

Назви статей були красномовні:

НЕПРИПУСТИМІ ЕКСПЕРИМЕНТИ БІЛЯ ТРУПА ВЧЕНОГО

«ПРИСТАНЬ ЕСКУЛАПА» ЧИ ПРИСТАНЬ ЗЛОЧИНЦЯ?

99 ГОДИН ПСИХІЧНИХ ТОРТУР У «ПРИСТАНІ ЕСКУЛАПА»

Під цим останнім заголовком «Експрес» надрукував інтерв'ю доктора Йонаша, який скаржився на стиль роботи слідчих органів.

Припинення слідства у «Пристані Ескулапа» газети вважали за фіаско методів Трепки.

«Здитинілий старик у міліції», писало «Жицє Варшави». «Шпильки» вмістили карикатуру – Трепка в коротких штанцях обриває пелюстки з квітки і ворожить: «Йонаш… Заплон… Касіца…» А «Кур'єр» сповіщав: «КАПІТУЛЯНТСЬКА ПРОМОВА КАПІТАНА ТРЕПКИ В «ПРИСТАНІ ЕСКУЛАПА». І далі: «Я НАТРАПИВ НА БІЛЬШОГО ЗА СЕБЕ», сказав відомий спеціаліст криміналістики Трепка, після чого безслідно зник. Нашому представникові ще й досі не пощастило розшукати його. Треба думати, що переможений старик пережовує на самоті гіркоту поразки. «Треба покінчити з несерйозним експериментуванням, – писала газета, – і зайнятися нормальною працею. Експериментування на поточних справах, зв'язаних з громадським інтересом, неприпустиме».

– Чудово, – бурмотів задоволений Трепка. – Це мене заспокоює. Думаю, що це так само заспокійливо вплине на вбивцю… І він без потреби не сполохається. На щастя, розумний детектив із «Штандару Млодих» є винятком. До того ж наші ескулапи не читають його благородної газети. Ну і – хоч це й найменш важливо, – можна бути спокійним за долю наших експериментів. Ці сердеги підготовляють чудову основу для нашої перемоги. Бо, пам'ятай, друже, найбільші, найгучніші перемоги – це перемоги несподівані, непередбачені.

* * *

Дальше читання перебили якісь крики на кухні. Ми прилипли до дверей. Крики повторилися, потім почувся плач. Хтось кілька разів грюкнув дверима. Нарешті все затихло.

Ми з Трепкою міркували, що все це означає, коли раптом у дверях заскреготів ключ. Ми поспіхом сіли на свої місця. В ту ж мить двері відчинилися навстіж, і перед нашими здивованими очима з'явився… Кайтус у власній особі, його обличчя, мов місяць, сяяло в посмішці. Він тримав піднос з графином і чарками. Спочатку Кайтус не помітив нас. Поставив піднос на письмовому столі і підняв штори. Ясне денне світло залило кімнату.

– Ти збожеволів! – у розпачі засичав Трепка.

– Ні, все гаразд, громадянине капітане, – обернувся до нас Кайтус. – Випийте по чарці!

– Бійся бога! Що за ідея?! Ти ж нас викрив.

– Перед ким?

– Перед Котовською.

– Котовської немає. В будинку нікого немає.

– Вона може повернутися.

– Сьогодні не повернеться.

– Тобто?

– Її вирядили звідси, громадянине капітане, – офіційним тоном сказав Кайтус.

– Вирядили? Кайтус, говоріть по-людськи… Ті крики… – занепокоївся Трепка.

– Жінка нервова, опиралася.

– Що таке?!

– Вибачте, громадянине капітане, але довше я не міг з погляду… гм… громадської моралі. Чорт у неї вселився. За всяку ціну хотіла одружитися зі мною. Випийте, капітане, – він подав Трепці чарку, – і ви, поручику.

Трепка мимоволі випив і тільки після цього опам'ятався.

– Кайтус, – запитав він грізно, – це коньяк?

Так точно, громадянине капітане.

Ти нишпорив у погребі?

– Ні, тільки в комірчині.

– Як тобі не соромно!

– Пийте сміливо, громадянине капітане. Господиня надала мені повну свободу щодо спиртних напоїв. Чесна жінка зрозуміла, що циклувати насухо ніяк не годиться. До речі, відносно циклування, громадянине капітане, – я сподіваюся, що мені заплатять від метра, як і домовилися.

* * *

Решту дня, завдяки чисто чоловічому рішенню капрала Кайтуса, а також його кухонним старанням, ми провели у стані повної розрядки. Згідно з рапортами, які до нас надходили, Йонаш усе ще був зайнятий, а інші ескулапи так і не виїжджали з «Пристані».

Правда, я ще раз запропонував зробити обшук у кімнаті Містраля, щоб знайти рукопис, якщо він справді тут, але Трепка знову заперечив, для різноманітності посилаючись тепер на естетичні, аргументи.

– Невже ти не розумієш, друже, – сказав, – який то чудовий ефект буде, коли ми відберемо твір прямо з рук злочинця? Я ж учив тебе, Павелеку, що наша праця – мистецтво, отже, її можна виконувати красиво або погано. Краси нашому мистецтву надає і доцільність. Я вирішив досягнути нашої мети найпростішим, найефективнішим і найекономічнішим способом. Так само, як художник, що однією безпомилковою лінією надає творові потрібного характеру.

Виголосивши цю досить незвичайну, як для фахівця з криміналістики, тезу, Трепка заявив, що, за його припущеннями, цієї ночі настане розв'язка. Йонаш почне діяти. Щоб полегшити йому завдання, Трепка доручив Кайтусу вже о четвертій годині піти з вілли, залишивши нас самих.

Ми зайняли свої місця в кріслах. Була вже, мабуть, восьма година вечора, коли біля замка почулося, нарешті, підозріле шарудіння і довгожданий скрегіт ключа. Ми затамували подих. З самого початку слідства це була чи не найбільш хвилююча мить.

Двері тихо заскрипіли, і хтось майже безшумно ввійшов до кімнати, присвічуючи електричним ліхтариком. Трепка не помилився. То був Йонаш, я впізнав його по характерній округлій фігурі. Я напружено стежив за силуетом. На ногах у Йонаша були тільки шкарпетки. Hepвово поправляючи рукавички, він поволі підходив до письмового стола. Чи не помітить нас передчасно? Ні, Йонаш, мов загіпнотизований, вдивлявся у письмовий стіл. Дійшовши до мети, він витягнув з кишені велику в'язку ключів і почав обшукувати шухляди. У тиші ми чули його часте дихання, що свідчило, як сказав Трепка, про прискорений процес обміну матерії і швидке витрачання психічної енергії.

Але розшуки, як видно, були безрезультатні, бо Йонаш витер лоб і підійшов до стінної шафки, де професор ховав спиртні напої.

Настала невеличка передишка. Йонаш випив дві чарки і важко зітхнув. Якусь мить я бачив його обличчя, обрезкле і змучене. Потім він знов одвернувся і підійшов до бібліотечних полиць. Жовтаве кружальце світла повільно просувалося по рядах книг. Перегляд нічого не дав, і Йонаш приставив крісло. Незграбно вилізши на нього, почав обома руками ритися поміж книжками. Нервуючи, він скинув кілька томів на підлогу, підняв їх, знову виліз на крісло. Він дихав дедалі важче, рухи ставали чимраз нервовіші. Раз у раз обтирав лице, знімав окуляри, знову надівав. Я бачив, що він змучений. Страшенно змучений.

Це тривало добрих півгодини, потім, збентежений, Йонаш зліз, нарешті, додолу. Погасивши ліхтарик, сидів кілька хвилин у темряві. Потім у нього, мабуть, сяйнула якась думка – з шумом відсунулося крісло, і знову блиснуло світло. Ми помітили, що Йонаш стояв тепер біля шафи, риючись у білизні і костюмах професора, відкриваючи порожні чемодани. Нарешті він стягнув піджак, зірвав з шиї галстук, зняв окуляри і підійшов до вмивальника. Якусь хвилину тримав обличчя під струменем води, голосно пирхаючи, потім витерся носовою хусточкою, опорядився і, немов для того, щоб сумління було спокійне, заглянув ще під велику картонну папку на письмовому столі.

Ми почули, як він полегшено зітхнув. У руках лікаря блиснула жовта, гладенька обкладинка рукопису. Я ледве стримався, щоб не зірватися з місця. Тим часом Йонаш зсунув окуляри на лоб і, тримаючи рукопис біля носа, почав нервово переглядати його.

Раптом його плечі затремтіли мов у лихоманці. А потім почувся сміх. Ні, я не помилився. Йонаш весь трясся у Жахливому приступі якогось хворобливого сміху.

Нарешті він повернувся на наш бік і, мов п'яний, рушив до дверей.

І в цю мить помітив нас. Ми нерухомо, наче статуї, сиділи у високих кріслах.

Розділ XXVIII

Побачивши нас, Йонаш був страшенно вражений. Він здавлено скрикнув, мимоволі подався назад, рукопис випав у нього з рук.

– Ото дивна зустріч, докторе Йонаш, – зітхнув Трепка, не рухаючись з місця. – Чого ж ви не вітаєтесь? А-а… ви остовпіли. Як це називається в медицині? Rigor mortis? А все-таки ви мене здивували. Від вас я цього не сподівався, думав, що наш фініш буде більше стильний, а тимчасом ви не витримали до кінця. Жаль. Finis соronat opus ^[5] _{5
   Finis coronat opus (лат.) – кінець – ділу вінець.}


[Закрыть].

Йонаш стояв нерухомо, немов загіпнотизований. Я дивився в його перекривлене обличчя, яке маячило в півтемряві, і спочатку ніяк не міг примиритися з думкою, що так виглядає вбивця. Тільки згодом голова почала прояснюватись. Йонаш убивця? Що ж! Хіба докази з самого початку не вказували на нього? Це ж він дав Містралю порошок, йому Містраль довірив ключ від шафи з отрутами, і хто ж краще за нього міг знати про роботу професора? Він же був асистентомМістраля. Я пригадав усю брехню Йонаша, всі ухиляння. То чому ж це мене здивувало? Чому я не хотів погодитися з цим, чому всередині у мене все бунтувало проти такої розв'язки? Я гарячково шукав відповіді і, здалося, знайшов.

Все це було на вигляд занадто просте, щоб скидалося на правду. Я шукав надто далеко! У житті все простіше. Не тепер, а тоді я мав рацію. Тоді, коли говорив Журці про психологію навиворіт, Йонаш застосував цей прийом.

Я відчував себе приниженим, – і мене охопила злість на цього лавандовогопана. Я не міг подарувати йому те, що він так легко обманув нас і до останньої хвилини водив за ніс. Може, це пояснить і хоч трохи виправдає мій грубий вчинок, якого я тоді допустився. Не володіючи собою, я зірвався з місця, скочив до Йонаша, вхопив його за груди, струсонув, мов деревину, і крикнув:

– Руки вгору, злочинцю!

В очах Йонаша замиготів жах. Асистент мимоволі підніс руки, а потім зненацька випростався, мов струна, й безсило опустився на підлогу.

Ще не добравши як слід, що сталося, я з жахом помітив, що тримаю в повітрі порожній піджак.

Трепка спокійно засвітив світло, підняв штори і відчинив вікно. Потім з досадою глянув на лежачого.

– Що ти наробив, Павелеку?

Не знаю, не стримався, капітане.

Так не можна. Ти перелякав людину. Перелякав безпідставним звинуваченням.

Я сторопів.

– Як так?! – викрикнув. – То, по-вашому, не Йонаш убив?

– Звичайно, ні… – Трепка нахилився над асистентом, намагаючись привести його до притомності.

– Але ж ваші слова…

– То, друже, був тактичний хід. Будь ласкавий, допоможи мені перенести його.

Я вхопив асистента за плечі, і разом з Трепкою ми поклали його на ліжко.

– Але ж Йонаш… – спробував я заперечити, але Трепка гостро перебив:

– Про Йонаша поговоримо потім. А тепер найважливіше – це рукопис.

І дійсно, в цій справі люди вже відійшли на другий план. Найважливішим був твір. Тремтячою рукою я підняв з підлоги рукопис у пластмасовій обкладинці, на якій була одна буква – епсилон.

Я не маю нахилів до фантазування, але в цю мить моя уява добре-таки розійшлася. В моїх руках епохальний твір! Верстовий стовп на шляху прогресу! Врятування людства! Ключ до біологічного опанування наслідків радіоактивності! І це в моїхруках!.. Моє прізвище з цього часу буде невід'ємне від винаходу Містраля. Мене охопила урочиста, благородна радість – адже я добре послужив людству. Я зрозумів, чому так багато людей палають бажанням врятувати народи навіть помимо їх волі. Це робить людину надзвичайно щасливою! Десь далеко за вікном грало радіо. Виконували Дев'яту симфонію Бетховена. А може, мені тільки так здалося? У всякому разі музика мала бути.

– Що з тобою, друже? – занепокоївся Трепка.

– Радість, капітане. Світова радість!

– Дай же мені той рукопис!

Трепка взяв у мене з рук твір і почав зосереджено переглядати його.

Опам'ятавшись, я оглянувся. Як би вшанувати цю історичну хвилину? Погляд упав на аптечку, з якої підкріплювався Йонаш. Тремтячою рукою я наповнив чарки.

– Капітане, випиймо за перемогу.

Раптом почулося якесь ідіотське хихикання. Здригнувшись, я оглянувся. На ліжку сидів навпочіпки згорблений Йонаш і нервово хихикав. Я перевів погляд на Трепку і, вражений, онімів. Мій начальник виконував гімнастичні вправи – ритмічно присідав. Мені здавалося, що всі збожеволіли.

– Капітане, що, в дідька, ви робите?!

– Спокійно, друже, – засопів Трепка. – Тільки спокій та інтенсивні фізичні вправи можуть нас врятувати.

– Врятувати? Не розумію! Капітане, що сталося?

– Читай рукопис, хлопче, і ти все зрозумієш.

Я схопив твір «Епсилон», і мені одразу все стало ясно. На першій же сторінці я прочитав слово «авітамінози».

Ніде анічогісінько про лейкемію і радіоактивність.

– Що це означає? – промимрив я, заспокоївшись.

– Це означає, що ми стали жертвою помилки.

– Але ж на обкладинці є епсилон!

– І це найжахливіше.

– Ошукали нас! – вигукнув я.

На жаль, ще гірше, – безпорадно буркнув Трепка.

Гірше?

– Вони самих себе ошукали.

– Праці про білокрів'я взагалі не було? – висловив я припущення.

Трепка сумно похитав головою.

– Була, але доля жорстоко пожартувала з нами.

Я відчував, що мене обливає холодним потом.

– Ви ж не хочете сказати… це ж, мабуть, не означає, що рукопис «Епсилон»…

– На жаль, це означає, що рукопис «Епсилон» був у іншій обкладинці.

– Обкладинки були замінені? – простогнав я.

– Так. Рукопис «Епсилон» був у обкладинках «Дзета», і його… Його, друже, спалили.

Я опустився в крісло. Кілька хвилин підлога гойдалася передо мною. Коли я підвівся, в кімнаті не було вже нікого.

У ванній хлюпотіла вода – Трепка приймав душ. Я відчував, як у мене наростає гостра неприязнь до капітана. Він не зумів бути навіть трагічним! Але де ж Йонаш? Я схопився і через відчинені двері влетів у вестибюль. У півтемряві маячила знайома постать. З пляшкою в руках асистент хитався, бурмочучи щось під ніс. Він був зовсім п'яний. У першу мить мені хотілося вдарити його, та як тільки я подумав, що все це вже ні до чого – руки опустилися. Ганебний кінець! Який ганебний кінець! Не буде великої епопеї! Не буде навіть матеріалу для драми! Буде лише гротескна кримінальна повість.

І я з своїм передчасним захопленням та мріями сам собі здавався тепер уже тільки смішним. Нещасний поручик міліції, який заплутався між своїм здичавілим начальником і п'яним ескулапом! Смішний і страшенно незграбний! Доля ще раз насміялася надо мною. Мені завжди не щаститиме. До самої смерті.

І замість того, щоб дати п'яному ляпаса, я вирвав у нього з рук пляшку і наповнив чарку.

* * *

Була дев'ята година ранку, коли я злякано схопився. Виявилося, що я одягнутий лежав на дивані у вестибюлі. В роті було гірко, хотілося пити. Дуже боліла голова. Я пам'ятав усе, що сталося вчораїй страшенно сердився. Розумів, що поводився по-дурному, зовсім розклеївся. До того ж я встановив, що свою поведінку я переживаю болючіше, ніж втрату рукопису, і цей висновок; остаточно пригнічував.

Я пішов на кухню, напився води, потім заглянув до кімнати професора. Трепка без сорочки, свіженький, рожевий, як завжди, сидів за столом, а капрал Кайтус у кухонному фартусі подавав йому на підносі рідко зварені яйця і чай.

– А, ось і ти, нарешті, – сказав капітан, побачивши мене. – Твій психічний стан, Павелеку, турбує мене. Правда, ти був свідком сумних сцен, але ж треба вміти й програвати, хлопче. Наша робота – це гра. Трапляється, нашу карту б'ють. Але ж маємо ще втіху: нам лишилося закінчити гру. Треба піймати вбивцю.

– Тобто кого? – я похмуро глянув на нього.

Трепка поперхнувся яйцем.

– На жаль, хлопче, поки що не можу задовольнити твоєї цікавості. Доведеться тобі запастись терпінням.

Я прикусив губу.

– Ви певні, що це не Йонаш?

– Я вже сказав тобі: Йонаш не вбивця, хоч, мабуть, теж не кришталева особа.

– На чому базується ваше твердження?

– На тому, що я знаю прізвище вбивці. Але це ще не виключає участі Йонаша у вбивстві Містраля. Якби ти подумав, хлопче, то сам дійшов би до такого висновку. Адже вчора ти випробував Йонаша. Це слабка людина, психічно нестійка, боягузлива і нервова. Тимчасом спосіб, який застосував убивця, свідчить, що злочинець – людина холоднокровна, відважна і з залізними нервами. Звертаю твою увагу і ще на один, не менш важливий аргумент, Йонаш не знав про трагічну помилку. Навіть не знав, як слід, де шукати рукопис.

– То яка ж у всьому цьому роль Йонаша?

– Просто він хотів скористатися з нагоди. Всупереч своїм брехливим твердженням, Йонаш добре знав про рукопис «Епсилон». Чому асистент приховав перед нами цей важливий факт? Бо хотів заробити на смерті професора Містраля. А може, пощастить? Може, ні вбивця, ні ми не догадаємося, що професор таємно, ховаючись від усього світу, зробив цінний науковий винахід? Є сорт людей, які думають практично і не вважають, що обкрадати покійників – нечесно, – адже ніхто на цьому нічого не втратить, нікому з того не буде кривди, а вони скористаються з нагоди. І Йонаш хотів скористатись. Якби все скінчилося щасливо, ми через рік чи два довідалися б про геніальне відкриття доктора Йонаша в галузі боротьби з білокрів'ям. Але йому не пощастило, Йонаш зазнав подвійної поразки. Він потрапив у нашу пастку, а до того ж виявилося, що в обкладинці, позначеній буквою епсилон, очікуваного рукопису немає, його щастя, що натрапив на нас. Якби Йонаша застукав тут наш хоробрий Журка, то хлопцеві нелегко було б виплутатися з обвинувачення у вбивстві. Думаю, що цей випадок по-справжньому відучить його від злочинів «при нагоді». Власна зухвалість добряче налякала хлопця, тепер він як вогню боїться компрометації. Крім того, Йонаш уже зовсім протверезився і думає про те, як відповісти на мої запитання, тобто готується до генеральної сповіді.

Я приглядався до Трепки, охоплений неприємним подивом. Скільки вже разів капітан вражав мене своєю витримкою, але в даній ситуації його холоднокровність здавалася мені просто цинічною.

– Ви, здається, не дуже засмучені втратою рукопису, капітане, – з гіркотою зауважив я.

Трепка флегматично витирав рот.

– Розумію твій жаль, друже, але що ж, по-твоєму, мені робити? Адже розпач тільки збільшить нещастя. Повір мені, друже, – та мить, коли я зрозумів трагічну помилку вбивці, була найчорнішою хвилиною мого життя. Але я. вже старий, у мене був час навчитися чинити опір зрадливій долі. Програючи, я тільки запитую сам себе, чи з моєї це вини? Якщо відповідь звучить: «Ні», то намагаюся бути спокійним.

– А… значить, у вас чисте сумління, – сказав я з іронією.

– А ти думаєш, якби у мене було нечисте сумління, то я о дев'ятій годині їв би тут рідко зварені яйця? Ні, друже, запобігти нещастю ми не могли. Вже тоді, коли ми дізналися про рукопис «Епсилон», було пізно.

– Невже не можна було дізнатися раніше?

– Чудес не буває, – буркнув Трепка. – Коли б я був ясновидцем, то не працював би за собачі гроші в міліції, а почав би ворожити… Якби ж то професор повірив нам… а я ж просив його про це, Павелеку… Але він приховаввід мене справжню причинузамаху, хоч, безумовно, догадувався про неї. Це була фатальна обставина і для нього, і для всіх нас. Це трагедія недовір'я, хлопче.

– Капітане, – сказав я, – ви справді не маєте вже надії?.. А може, той рукопис…

– Ні! – перебив мене Трепка. – Обманювати себе з приводу цього – божевілля. Механізм цієї історії дуже простий.

Трепка схилився над письмовим столом і з хвилину щось креслив на папері.

– Глянь на цю табличку. Професор Містраль працює одночасно над трьома творами, позначаючи їх порядковими буквами грецького алфавіту. Ось вони:

праця про авітамінози – «Дельта»;

праця про білокрів'я – «Епсилон»;

праця про агранулоцитоз – «Дзета».

Праці «Дельта» і «Дзета», тобто праці про авітаміноз і агранулоцитоз, не мали для нього великої цінності. Зате праця «Епсилон» була сенсаційним твором неоціненного наукового значення. Містраль мав намір оголосити її на Всесвітньому конгресі гематологів у Токіо. Як ми знаємо, професор не дуже довіряв своєму оточенню, для чого, зрештою, у нього були певні підстави. Він боявся, що хтось може вирвати з його рук твір, який був для нього питанням усього життя. Тому й працював таємно, не допускаючи до цієї справи навіть найближчих своїх співробітників. Останні події ще підсилили його підозри. Щоб бути спокійнішим за безпеку рукопису, професор, виїжджаючи до «Пристані Ескулапа», замінив обкладинку. Глянь, будь ласка, як розміщено твори тепер, – Трепка показав мені таблицю:

праця про авітамінози – в обкладинці з позначенням «Епсилон»;

праця про білокрів'я – в обкладинці «Дзета»;

праця про агранулоцитоз – в обкладинці «Дельта».

– Чекайте, – сказав я, – а на якій підставі ви твердите, що розміщення було саме таке?

– Ти забув про зізнання Мацьошека. Мацьошек сказав, що на обкладинці, яку він знайшов у теплиці, був знак «Дзета». Отже, в ній мала бути праця про агранулоцитоз. Тимчасом, як нам відомо, рукопис роботи про агранулоцитоз був підкинутий Йонашу, і асистент заховав його в шпаківні. А оскільки у знайденій сьогодні третій обкладинці – «Епсилон» – був рукопис про авітамінози, то виходить, що знищений рукопис, який містився в обкладинці «Дзета», був твором про білокрів'я. Зрозуміло?

– Так… – видавив я приголомшений. – Але навіщо вбивця забрав усі три рукописи? Адже його цікавила тільки праця «Епсилон».

– То був злочин, розроблений, так би мовити, науково, – пояснив Трепка, – злочин, де все було передбачене чи, скоріше, мало бути передбачене. Убивцю справді цікавила тільки праця «Епсилон», але два рукописи, які лишилися, теж мали виконати певну функцію. По-перше, крадучи їх, злочинець хотів створити фальшивий мотив злочину. По-друге, підкидаючи їх Йонашу і Мацьошекам, він хотів спрямувати підозру на них.

Якусь мить я мовчав, намагаючись розібратися в своїх думках.

– Одно мені ще здається дивним, – сказав я нарешті. – У професора вкрадено всі три рукописи…

– Правильно.

– У вбивці, напевно, була можливість ознайомитися з їх змістом. А підкинули працю «Епсилон», яка саме й цікавила вбивцю. Чим же пояснити цю катастрофічну помилку?

– На жаль, друже, – зітхнув Трепка, – все відбулося так, що вбивці ніколи було вивчати рукописи. У цьому слабке місце всього задуму злочинця. Вбивця надто довірився обкладинкам. Коли він довідався про помилку, було вже запізно.

– А як, у дідька, той третій рукопис з'явився в «Ізоляторі»?

Трепка кашлянув.

– Ти, друже, занадто багато хочеш знати. Якби я взявся тобі все пояснювати, то мусив би назвати прізвище вбивці, а цього, ти сам знаєш, я не можу зробити.

– Чому? – спитав я ображений.

– Навчись думати сам!

– Тільки тому? Я відчуваю, що тут у вас є якась спеціальна мета.

– Можливо, – обрізав Трепка.