Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XVI

Після обіду Трепка запропонував мені прогулятися до Рудих Ям. Цю назву я вже чув. Мені пригадалася рання прогулянка професора Містраля за день до смерті і його вимазані червоною глиною калоші, потім – пізніші зізнання Мацьошека. Так, не лишалося сумніву, що в п'ятницю Містраль був у Рудих Ямах.

Мацьошек показав нам дорогу, і через півгодини ми опинилися перед руїнами цегельні. Місце було пустинне й похмуре. Рештки зруйнованих печей лякали темними щелепами. Поруч було кілька ям, повних каламутної води. Звідси, мабуть, брали колись глину. Де-не-де стирчали в небо криві, покручені сосни. На неродючому червонуватому грунті росла рідка трава. Було тихо, тільки час від часу з боку глинищ долітало несміливе кумкання жаб.

– Не дуже веселе місце, – зауважив я. – Цікаво, що міг тут шукати Містраль?

Трепка нічого не відповів, він тільки уважно розглядався.

Раптом із-за червоних мурів цегельні почулося мекання кози. Ми рушили туди. За руїнами біля невеличкої мазанки побачили трьох кіз, що сновигали туди й сюди, а також хлопця з вудочкою.

Помітивши нас, хлопець схопився з землі і ступив кілька кроків назустріч, але одразу ж спинився і тільки поглядав підозріло.

– Ти що ж, хлопче, злякався нас? – привітно запитав Трепка.

Хлопець мовчав, дивлячись на нас спідлоба.

– Ти подумав, що це хтось інший?

– Так…

– Може, думав, що це доктор Містраль? – сміливо рискнув Трепка.

– То ви знаєте доктора? – пожвавішав хлопець.

– Ми з того самого дому. Доктор Містраль був тут у п'ятницю, правда?

– Так, він був у тата і сьогодні теж мав прийти.

– Твій батько хворіє?

– Хворіє…

– Ми б хотіли його побачити.

– То пан доктор Містраль не прийде?

– Доктор Містраль помер.

Хлопець витріщив очі.

– Саме тому ми б хотіли побачитися з твоїм батьком. Як тебе звати, хлопче?

– Єжи Інох.

Він повів нас до великої купи жужелиці. За нею місцевість значно знижувалась. У долині ми побачили три хатини, які майже повністю ховалися за деревами.

– Он та остання хата – наша, – показав хлопець.

На подвір'ї ми застали трьох малих дітей і кремезну жінку, схилену над балією.

– Це до татка, – сказав хлопець і пішов до своїх кіз.

Жінка витерла руки і запитливо глянула на нас.

– Ми друзі доктора Містраля, – промовив Трепка. – Доктор Містраль помер на свята, і ми б хотіли побачити, чим можна допомогти хворим, яких він лікував, бо доктор не залишив ніяких вказівок.

Інохова заломила руки.

– Помер… Господи боже… І що ви кажете! Ми ж бачили його в п'ятницю.

– Він помер несподівано, – сказав Трепка. – Проведіть, будь ласка, нас, до хворого.

– Сюди… сюди, панове… – жінка штовхнула двері в хату. – Ніяк не вкладається в. голові – такий лікар і помер… – бубоніла вона сама до себе. – От і вір лікарям! Я завжди казала – якби доктори були чогось варті, то вони жили б по сто років. А вони… ех… кому вже випаде доля, то йому ніщо не допоможе.

Не слухаючи скептичних зауважень Інохової, ми ввійшли в хату. Тут було темно, і ми ледве розрізняли речі. На ліжку лежав, важко дихаючи, неголений, лисуватий чоловік.

– Хто це?.. – підвівся він занепокоєно.

– Це прийшли замість доктора Містраля, – пояснила Інохова. – Доктор Містраль помер.

Хворий спочатку не зрозумів.

– Що ти кажеш?

– Кажу, що доктор Містраль помер.

Худий кадик Іноха неспокійно заворушився.

– Помер…. – простогнав чоловік на ліжку. – Ну, то й мені, видно, кінець.

– Вас лікуватиме хтось інший, – сказав Трепка. – Ми прийшли саме в цій справі.

– То ви лікарі?

– Ні. Ми друзі доктора Містраля.

– Другого такого лікаря я вже не матиму, – прошепотів хворий. – Тепер уже мені кінець. Така воля божа…

– На що ваш чоловік хворіє? – звернувся Трепка до Інохової.

– Ну така слабість у нього, страшенна слабість… – зітхнула жінка.

– А як називається хвороба?

– Хіба ж доктори кажуть? Уже рік, як він нездужає, пане. Лікувало його двоє з Пясечного, та нічого не допомогли. А потім та Павличанка, яка працює в «Пристані», сказала нам, що, може, пан професор Містраль допоміг би, бо він варшавський лікар і вчений. То я пішла до пана професора. Золота людина той професор. Ні копійки з нас не взяв, сказав, що безплатно вилікує.

– А професор Містраль теж не казав, на що ваш чоловік хворіє?

– Ні, пане. Казав тільки, що він ще поживе. «Важко з ним, але видужає», – так він сказав.

– А що, власне, у нього болить?

– А все, пане. Весь він уже ні до чого не придатний. Часом кров піде з рота і з носа. Їсти не може. Потіє весь час. І задишка його мучить. Зимою, добродію, велів відчиняти вікна, бо, казав, задихається.

– А температура?

– То буває жар, то проходить. Але вже як учепиться, то мучить до непритомності, пане.

За вікном пролетіла з криком зграя галок. Хворий підвівся на ліктях і, важко дихаючи, прислухався.

– Ляж, Антосю, вони пролетіли, – Інохова прикрила його ковдрою.

Хворий упав на подушки.

– Скільки разів приходив до вас професор Містраль?

– Поки що два рази. У вербну неділю і в п'ятницю.

– Які ліки він призначав чоловікові?

– Таблетки і порошки. І щоразу брав кров.

– У якій аптеці ви купляли ті ліки?

– Ні в якій. Пан професор сам приносив. Що то була за людина – із свічкою такого лікаря не знайти.

– У вас є ще ті ліки?

– Тільки оці таблетки, – жінка показала нам два флакончики.

Трепка глянув на них, і на його обличчі з'явився вираз розчарування. Це були флакони з вітамінами.

– Ви казали про якісь порошки. Де вони?

– Нема вже, пане. Останній порошок чоловік прийняв сьогодні вранці. Доктор сказав, що сьогодні прийде і принесе нові.

– Може, лишилися пакетики від тих порошків?

– Ні, добродію. Я сьогодні прибирала і спалила їх. Але там нема нічого цікавого. Звичайні папірці, такі, як в аптеках дають. Навіть без напису.

Трепка зітхнув і заклопотано погладив лисину, дивлячись через вікно на галок, які обсіли тин і пронизливо верещали.

Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка.

– Лежи, не вставай! – крикнула жінка.

– Повидзьобують… повидзьобують, кляті… – пробурмотів Інох, вириваючись.

– Горенько мені з ним, – поскаржилась жінка. – Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю.

Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті, дотягнувся до вікна, відчинив його навстіж, взяв у руки довгий віхоть, яким обмітають піч перед тим, як пекти хліб, почепив на нього чорну ганчірку і, висунувши в вікно, повільно почав махати ним. Сполохані галки зірвалися з голосним криком і похмуро закружляли над городом.

* * *

– Бідна людина, – промовив Трепка, коли ми йшли назад.

Опинившись біля мурів зруйнованої цегельні, ми оглянулися. Палиця все ще стирчала з відчиненого вікна, і на ній, мов зловісний прапор, метлялася чорна ганчірка.

– Значить, у Містраля просто був тут пацієнт, – сказав я. – Але чому він приховував це?

– Свої наукові праці він тримав у таємниці, – зауважив Трепка. – Я хотів би довідатись, на що хворіє цей чоловік і чим лікував його Містраль. Безсумнівно, це якесь захворювання крові, щось близьке до спеціальності Містраля.

– Наприклад, агранулоцитоз.

– Наприклад, агранулоцитоз, – повторив Трепка. – Не забувайте, що ця хвороба була предметом наукової праці професора.

– Наукової праці «Дзета», – додав я. Трепка кивнув головою.

– Завтра прийдемо сюди з нашими ескулапами. Цікаво, що вони скажуть.

Розділ XVII

В садибі «Пристані Ескулапа» по головній алеї прогулювався професор Касіца. У його ході відчувалась якась нервовість. І в мене мимоволі постало питання, чи випадково він тут прогулюється чи, може, чекає на нас. Бо як тільки-но ми вийшли з прохідної будки, професор попрямував назустріч.

– Ви з прогулянки?

Хоч Касіца вдавав, що в нього добрий настрій, в очах таїлася якась турбота.

– Повертаємось із Рудих Ям, – спроквола мовив Трепка, допитливо дивлячись на професора, але обличчя того лишалося байдужим. – Виявляється, професор Містраль залишив там хворого.

– Он як? Я не знав про це, – відповів здивований Касіца.

– Ця людина в тяжкому стані, добре було б, якби ваші лікарі потурбувалися про нього. Чи можна буде це зробити?

– Звичайно, – сказав Касіца. – здивовано глянувши на нас. – На що хворіє ця людина?

– На жаль, ми не змогли довідатися. Мабуть, це якийсь цікавий випадок. Наскільки мені відомо, у професора Містраля не було зайвого часу, щоб особисто забавлятися в благодійника. Скоріше він послав би асистента. Що ви про це думаєте, професоре?

– Поділяю вашу думку, – відповів Касіца. – Це, безумовно, якийсь особливий випадок, що зацікавив Містраля з наукового боку.

– І на якому він міг би випробувати нові методи і засоби лікування.

Мені здалося, що Касіца чуйно глянув на нас.

– Нові засоби? Що ви маєте на увазі, капітане?

– Наприклад, нові засоби проти агранулоцитозу, які містяться в праці «Дзета»?

– Ах, ви це маєте на увазі! – Касіца невимушено розсміявся. – На жаль, ви помиляєтесь. У науковій праці «Дзета» були деякі міркування щодо етнології і патогенезу агранулоцитозу, але в ній не було жодного слова про лікування цієї хвороби. Ви, панове, з якоюсь незрозумілою пристрастю вхопилися за цю наукову працю. Стався навіть один прикрий факт, я хотів би вас поінформувати про нього і разом з тим висловити рішучий протест. Уявіть собі: нещодавно мені подзвонили по телефону від машиністки з Пясечного, що поручик Журка забрав у неї обидва рукописи професора Містраля. Мені здається, що це, делікатно кажучи, перебільшення ваших повноважень. Рукописи я одержав перед смертю свого незабутнього колеги з його власних рук і не розумію, яке відношення це має до справи. Ви затримуєте публікацію цих матеріалів.

– Не турбуйтеся, – намагався заспокоїти його Трепка, – рукописи вам повернуть.

– Але чому їх забирали? Я розумію, поручик Журка міг не повірити, що я справді віддав їх передруковувати, але ж досить було переконатися. Навіщо порушувати порядок нашої праці?

– У поручика Журки є деякі свої методи… – почав Трепка.

– Мушу вам признатися, – перебив його професор, – що методи поручика Журки починають вилазити мені боком. Ця людина просто дратує мене.

Касіца зняв капелюх і схвильовано обмахувався ним.

– Хочу запитати вас, капітане, – сказав він раптом, – чи доводилося вам коли-небудь посадити у в'язницю невинну людину?

Трепка похитав головою.

– Я ніколи не арештую людини, доки не пересвідчуся, що вона винна.

– А чи не доводилося вам коли-небудь помилитися?

– Не пригадую такого випадку, – відповів Трепка.

– Але ж такі речі трапляються в практиці міліції?

– Безумовно.

Касіца засопів.

– Я хотів би бути з вами відвертим. У мене склалося враження, що ваш колега мене посадить.

– Чому?

– У мене таке враження, – пробурмотів Касіца, витираючи лоб. – Я намагаюся, як тільки можу, вдавати веселого, але мушу признатися вам, що боюся і неабияк боюся. Ця людина переконала себе, що вбивці потрібні були ті прокляті рукописи, а в мене, як на те, немає свідків, що Містраль сам віддав їх мені. Крім того… крім того… – Касіца завагався, – є ще одна справа, яку можуть неправильно витлумачити… Мене…. гм… бачили в суботу в костьолі. І пан Журка уявив собі, що я ходив туди на підозріле побачення. Тимчасом… буду цілком відвертим, капітане, справа виглядає зовсім інакше. У мене клопоти з сином. У суботу ввечері він раптом подзвонив по телефону і сказав, що хоче неодмінно побачитися зі мною. Чого йому треба було – син не сказав. Мовив тільки, що «почуває себе, немов муха в окропі». Ми умовилися зустрітись у костьолі.

– Це справді досить дивно. Чому син не приїхав сюди? – запитав Трепка.

– Це, власне, – пробурмотів Касіца, – може здатися підозрілим, але я постараюся все пояснити вам. Я ж сказав уже, що буду цілком відвертим. Отже, в суботу одразу ж після приїзду мене попередили, що ви з міліції.

– Он як! – у Трепки була явно кисла міна. – Хто ж вам про це сказав, професоре, Заплон?

– Ні, Мацьошек. Він – надзвичайно недовірлива людина. Кілька років сидів у тюрмі і з того часу скрізь пронюхує таємну міліцію. Ви здалися йому підозрілим. Щождо мене, то я боявся, що ваша присутність тут зв'язана з моїм синком Міхалом. У хлопця досить забруднена репутація. На його рахунку кілька екстравагантних подвигів. Я подумав, що син, можливо, знову влип у якусь історію, і волів би, щоб він тут не показувався.

– Розумію. А думка про зустріч у костьолі належала вам чи йому?

– Звичайно, мені. Я хотів розмовляти без свідків. На жаль, вибір місця, як виявилося, був не дуже вдалий. Мене впізнали.

– Що саме треба було Міхалові?

– Шмаркач заліз у борги. Якщо говорити конкретно – розбив на минулому тижні машину інженера Карася, батька свого товариша. Добре, що хоч без людських жертв обійшлось. Але власник зажадав досить солідного відшкодування і пригрозив передати справу до суду.

– Отже, син хотів, щоб ви дали йому грошей?

– Так.

– І що ж? Ви дали?

– Ви, мабуть, вважаєте, що я крез. Йому треба сорок тисяч злотих, а моя каса в такому стані, що я не міг би йому дати й чотирьох. Зрештою, справа тут і в моєму принципі.

– В принципі?

– Авжеж. Цей хлопець уже коштує мені надто багато нервів і грошей! Місяць тому в мене була з ним рішуча розмова на цю тему. Я категорично заявив, що більше не платитиму за його витівки.

– Словом, на цей раз ви не витягнули «муху з окропу».

– Думаю, що ви на моєму місці зробили б так само. Хлопцеві двадцять чотири роки, він лікар, час уже відповідати самому за себе.

– Справді, час, – погодився Трепка. – А як на це реагував пан Міхал?

– Він був у розпачі. Мушу признатися, що мені стало шкода його. Та що ж, грошей я все одно не мав. Єдине, що я міг для нього зробити, це пообіцяти, що поговорю з інженером Карасем і спробую якось улаштувати справу. З цією метою я поїхав у неділю до Варшави. На жаль, інженер не захотів узяти від мене векселів і рішуче вимагав заплатити готівкою щонайменше двадцять тисяч злотих.

– А ви в той день зустрічалися з Міхалом? – запитав Трепка.

– Так, я бачив його. Він зовсім занепав духом. Я хотів забрати його сюди, але Міхал відмовився, сказав, що постарається дістати грошей, хоч сам, напевно, не вірив у це.

– Ви казали йому про вбивство професора Містраля?

– Так.

– Ну й що ж?

– Міхал був вражений… може, навіть, це занадто слабке слово. Він просто перелякався. Так, перелякався! Висловився не дуже делікатно про життя взагалі. А потім сказав буквально таке: «Не знаю, чи не краще було б для мене опинитися на місці Містраля. Мені так не щастить, попереду – ніяких радісних перспектив». Боюся, щоб він не зробив з собо якоїсь дурниці. Я ніколи ще не бачив його таким пригніченим. Пообіцяв дзвонити мені щоденно: я домігся цього. Та, на жаль, він мовчить, і мої нерви напружені до краю. Тому я б вас дуже просив, панове: притягніть його сюди. Якщо треба буде, то навіть офіційно, під будь-яким приводом. Чи можна буде це зробити, капітане?

Трепка зосереджено тер лисину.

– Звичайно, – промовив він за якусь мить, – можемо зробити це для вас, професоре.

– Я б хотів, по можливості, якнайшвидше.

– Уже шоста година, – буркнув Трепка, – сьогодні, мабуть, не встигнемо, але завтра це можна зробити… – Капітан пильно подивився на руку професора.

– Чому ви так приглядаєтеся? – здивувався професор.

– Дивлюся на ваш годинник. Це «Омега»?

– Так, – відповів здивований Касіца. – Бачу, ви розумієтесь на годинниках. Я купив його минулого року в Швейцарії.

– Годинники іноді відіграють серйозну роль у слідстві. – відповів Трепка. – То, кажете, це справжня «Омега»?

– Так… – професор занепокоєно оглядав свій годинник.

– Альфа… дельта… омега… – промимрив Трепка. – Букви грецького алфавіту мають назви, які впливають на уяву. Ви не згодні?

Касіца витріщив очі.

* * *

ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ

Вівторок, 2 квітня.

Прогулянка з Галінкою після вечері. Цього вечора Галінка була в кращому настрої, але, як і раніш, ухилялася від розмов на особисті теми. Мені ледве пощастило дізнатися про її дитинство. У неї була важка молодість. З чотирнадцяти років вона утримувала себе сама. Мріяла стати лікарем. На жаль, необхідність рано заробляти на шматок хліба позбавила її такої змоги. Галінка вважає, що вона скривджена життям.

Потім ми розмовляли про медицину взагалі, хоча й відчували, що могли б обійтися без цієї теми. І знов у мене було враження, що все тут – якась обопільна помилка.

Напевне, у мене був дуже нещасний вигляд, бо навіть Галінка звернула на це увагу. Вона вивела мене на освітлену місяцем стежку і стурбовано заглянула в очі:

– Що з вами, Павелеку?

Я глянув на неї, мов сумний кінь, якого вивели із змагань ще в попередньому забігу.

– Якийсь дивний сьогодні настрій, правда? – запитала Галінка. – Ви теж це відчуваєте?

Я кивнув головою.

– Так, досить сумний.

– Сумний? – засміялася Галінка. – О ні! Я не це мала на думці.

– А що ж?

– Прислухайтесь. Ви нічого не чуєте?

– Ні.

– Ото ж бо й воно. Я думала про цю незвичайну тишу. Ви помітили, що жоден собака не гавкає? А вони ж кожного дня вили в цей час. Я думаю, що це добрий знак.

– Для кого?

– Для нас. Адже це перша прогулянка.

– Ви дуже мила, – я вдячно глянув на неї. Все-таки прогулянка не була марною.

– Чому ви так дивитесь? О, який ви… який ви смішний, Павелеку!

* * *

Я повернувся додому в доброму настрої, хоч трохи й сердитий на себе. Відчував, що поводився по-дурному – був сентиментальний і смішний. «Не той стиль, Павелеку, – подумав я, – ти запізнився на півстоліття». Мені здавалося, що я розумію, чому Галінка уникала принципової розмови про нас обох. Її зв'язувала моя поведінка.

* * *

Я довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, не маючи сили відігнати неприємні думки. Стало мені душно. Я встав, підійшов до вікна і прочинив його. І тільки тепер усвідомив те, що так вразило Галінку під час нашої прогулянки.

Ця тиша була справді незрозумілою. Що сталося з собаками? Жодна тінь не шмигала в місячному сяйві за вікном. Не знаю чому, але в мене похололо на серці. Я сприйняв цю тишу зовсім не так, як Галінка. Для мене це була могильна тиша.

Розділ XVIII

Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.

– Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!

Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.

– Не дев'ять, а дванадцять, – поправив він і зник на сходах.

Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.

– Їх, безумовно, отруїли, – сказав він. – Думаю, що треба віддати їх на дослідження.

– Ну, звичайно, капітане, – погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.

– Пане Мацьошек, – промовив він суворо, – що ви можете нам сказати?

Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.

– Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.

– Усі зразу? – вигукнув Журка.

Мацьошек безпорадно розвів руками.

– Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, – зауважив я.

– Пане Мацьошек, – голос Журки став схожий на сичання вужа, – хто вам наказав отруїти собак?

– Їй-богу, ніхто, пане поручику.

Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.

– Куди ви, Мацьошек, – звернувся він гостро, – вивозите сміття з того ящика, що біля брами?

– За мур, – злякано відповів Мацьошек, – засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.

– За північний мур?

– Так, пане поручику.

– Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, – зробив висновок Журка. – Сідайте-но, Мацьошек.

Мацьошек сів і витріщив очі.

– Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, – Журка присунувся до нього. – Коли ви востаннє вичищали ящик?

– Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.

– Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?

– Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.

– А ви нічого не забули, Мацьошек? – втрутився Трепка. – Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.

– Не розумію, – блимнув Мацьошек очима, – що ви маєте на увазі, пане капітане?

– Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.

– Це правда, – зніяковів Мацьошек, – зовсім забув.

– Відро! – вигукнув Журка. – Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?

– Виносив, пане поручику.

– О котрій годині.

– О, вже після одинадцятої.

Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.

– Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, – зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.

– Як це не важливо? – обізвався я. – Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.

– Ні, Павле, – посміхнувся Журка. – Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.

– Звичайно, – кивнув головою Трепка, – професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.

– Хвилиночку, – сказав я спантеличено, – а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?

– Дуже просто, – сказав Журка. – Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.

– Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? – намагався я захищатися.

Журка схвильовано глянув на мене.

– Може, не було часу точно відміряти, може, взяв приблизно, може, хотів ще когось послати на той світ – пояснень багато. Але важливо те, що в момент смерті професора у вбивці ще був ціаністий калій. Довідавшись, що тут міліція, він хотів якнайшвидше позбутися його. Єдине місце, де отрута не викликала б підозріння, це лабораторія. Але потрапити в лабораторію було неможливо, тому він і вкинув отруту в відро.

– А що ж тоді сталося з горілкою у графині?

– Її випив… Мацьошек. У тебе є ще сумніви? – посміхнувся Журка. – Можна зараз перевірити.

Ми повернулись у прохідну будку.

– Пане Мацьошек, – сказав суворо Журка, – ви тільки-но сказали, що в суботу після одинадцятої години виносили сміття з кухні. Це все, що ви тоді робили в кухні?

– Не розумію… – відповів Мацьошек, уникаючи наших поглядів.

– Ви не щирі з нами, Мацьошек, – процідив поручик. – Збрехали нам ще при першому допиті, а тепер брешете й далі. Хіба це розумно з вашого боку, пане Мацьошек?

– Про що ви говорите? – пробубонів садівник.

– Про те, що на графині є сліди ваших пальців, – рискнув Журка. – Ви хильнули тоді, га?

Закусивши губи, Мацьошек мовчав.

– Не бійтеся ж. Дружина не дізнається про це. Даю вам слово! – Журка підморгнув. – Ну то як, Мацьошек, хильнули трохи?

– Якщо казати правду, то ковтнув… – видавив садівник. – Ви ж, пане поручику, розумієте…

– Розумію, – перебив Журка. – Скільки там було?

– Дрібниці… Не було й півграфина.

– У вас чудовий апетит! – засміявся Журка.

Мацьошек вишкірив зуби.

– Можете йти, – сказав Журка і звернувся до нас. – Ну як? Тепер, мабуть, ясно? Горілка в графині не моглабути отруєною. Не шукай, Павелеку, дірки в цілому. Моя теорія перемагає по всіх пунктах. Убив Касіца! Тільки він міг винести рукописи. Тільки він мав можливість домішати чогось у порошок. Тільки у нього була ця можливість, а насамперед у нього був мотив. Такий мотив, панове! – Журка підніс руку – Повторюю: дайте мені один бодай маленький відбиток пальця, і я з'їм Касіцу з кістками!

Я глянув на Трепку – що він про все це думає. Проте обличчя капітана було непроникне.

* * *

Виявилося, що з тим «маленьким відбитком пальця» Журка мав деякі труднощі. За кілька хвилин я застав поручика біля телефонного апарата, – рознервований, він саме кинув трубку.

– Ні, це просто неможливо! – вигукнув Журка, побачивши мене. – Дактилоскопічні результати все ще не готові. Завжди так буває, коли не сидиш у них на шиї. Ні, так діла не буде. Їду до Варшави.

* * *

Того дня я ще раз міг дивуватись енергії поручика Журки. Він повернувся буквально через дві години. Побачивши машину, яка мчала алеєю, я попрямував до будинку. На моє здивування, Іполита не було дома. Я вийшов знову надвір і тільки тоді помітив Журку. Він сидів біля відчиненого вікна в лабораторії, притискаючи до голови рушник. Побачивши мене, швидко сховав його і відійшов од вікна. Я поспішив нагору. Двері лабораторії були замкнені.

– Іполите, що, в дідька, ти там робиш?

Журка впустив мене всередину і замкнув двері на ключ. Обличчя його аж позеленіло.

– Що з тобою?

– Макітра, Павле, в мене лопається від усього цього. Трепка мав рацію, – я занадто підірвав своє здоров'я. Ти не знаєш, де в цих ескулапів порошки від головного болю?

– Сумніваюся, щоб ти щось тут знайшов… – здивовано глянув я на нього. – Останнім часом у цьому домі в багатьох боліла голова, – навряд чи тобі щось лишилося. Якщо хочеш, попрошу Галінку, то вона щось приготує.

– Ні, облиш, – стримав мене Журка, – це може викликати погане враження. У того, хто провадить слідство, не повинна боліти голова. Так мені здається. Я почав дещо розуміти.

– Іполите, ти не кажеш мені про найважливіше. Що з відбитками?

Немов у відповідь мені, почувся несамовитий писк. То Кайтек виліз із соломи і, побачивши Журку, мов скажений, почав метатися в клітці.

– Чого ця тварюка від мене хоче? – спитав Журка.

– Мабуть, він голодний, і твоя присутність дратує його.

Журка оглянувся. У коробці під кліткою він помітив моркву. Просунув її через грати Кайтекові. Кайтек перестав пищати і недовірливо наблизився. Журка спокусливо помахав морквою. Тварина стала на задні лапи і клацнула різцями.

Поручик засичав од болю і почав оглядати палець.

– Вкусив тебе?

– До крові… – Журка замахнувся морквою й, помітивши, що тварина зовсім не боїться і спокійно поглядає на нього своїми свинячими очицями, вдарив її по носу.

Кайтек пронизливо квакнув, потім рвучко обернувся і почав шкрябати задніми лапами, сиплючи на нас полову, солому, різні нечистоти.

Затуливши очі, ми кинулися до дверей.

– Що тут діється? – на порозі з'явилася доктор Протоклицька.

– Маленьке дружнє непорозуміння, – пояснив я. – Поручик годував Кайтуся.

– Ви знову нишпорите по лабораторії, – докірливо сказала доктор Протоклицька до Журки. – Що у вас з рукою?

– Та… та це Кайтек… – видавив червоний від сорому Журка.

– Треба перев'язати, – Протоклицька відчинила аптечку. – А надалі пам'ятайте і не дратуйте тварини.

– Огидна потвора! Звідки ви взяли цього гризуна? – запитав Журка, кривлячись від болю. Протоклицька не шкодувала йоду.

– Тут допит?

В прочинених дверях блиснули випуклі скельця окулярів Йонаша.

– Мутант укусив поручика, – пояснила лікарка.

– Ви мусите пробачити Кайтека, – глузливо мовив Йонаш, – мутація дуже шкідливо вплинула на його характер.

– Зате дуже корисно на організм, – почувся позад нас веселий голос доктора Заплона.

– Чи не замало ще нас у цій комірчині? – роздратовано сказав раптом Йонаш. – Тільки вас тут і невистачало.

– Ви, колего, виганяєте мене? А я так люблю товариство! З дитинства я горнувся до людей.

– Ви щось почали говорити про організм, – зацікавився Журка.

– Мутант має одну цікаву властивість: він витримує в тридцять шість разів більші дози випромінювання, ніж звичайна свинка.

– Що це за відкриття, колего? Звідкіля це ви взяли? – здивувався Йонаш.

– Так вважає професор Танімото.

– Це японець? – запитав Йонаш.

– Японець з Нагасакі. Саме від нього професор Касіца дістав Кайтека.

– А ви не перевіряли цієї властивості? – запитав Журка.

– Та це ж нісенітниця! – нервував Йонаш. – Японець брехав. Цієї властивості не можна перевірити, не наражаючи тварини на смерть.

– Справді, ми не перевіряли. Єдиний дослід, який професор Касіца провадив з мутантом, це спроба викликати у нього інстинкт розмноження. На жаль, Кайтек зовсім не розуміє, про що йдеться, – посміхнувся Заплон. – Мабуть, він – стопроцентний євнух.

* * *

– Що це тобі дасть? – запитав я Журку, коли ми вийшли в сад. – Невже ти думаєш, що мутант має якесь відношення до справи?

– Невідомо, – сказав, скривившись, Журка. – Невідомо, хто і яке відношення може мати до вбивства. Відбитки пальців…

– А що, власне, з відбитками? – підхопив я. Журка тихенько вилаявся і подав мені конверт. Мене охопили погані передчуття.

– Знайшли відбитки пальців Галінки? – спитав я занепокоєно.

Журка махнув рукою.

– Нема ніяких відбитків пальців Галінки.

– А на скляній баночці з отрутою?

– В тому ж то й заковика, брате, – застогнав Журка. – Уяви собі: на скляній баночці з отрутою – відбитки пальців Протоклицької.

Я на мить остовпів.

– Здається, вона рішуче твердила, що не брала баночки в руки, – промовив я.

– Ото ж бо й є!

Я переглянув протокол.

У кімнаті Містраля на крані вмивальника – відбиток пальця Містраля. На столику – ніяких відбитків. На вікні – сліди пальців Журки.

На меблях відбилися пальці Містраля і Мацьошекової.

На склянці з-під горілки – пальці Містраля і Мацьошекової.

На склі письмового стола – відбитки пальців Містраля.

У кухні на графині – тількипальці Мацьошекової і Мацьошека.

В лабораторії на скляній баночці з ціаністим калієм – пальці Протоклицької. Зате нідене було відбитків пальців Касіци.

Я глянув на Журку: тепер мені було зрозуміло, чому у нього болить голова.

* * *

Трепка з інтересом переглянув результати дактилоскопічних досліджень.

– Дуже шкода, друже, – звернувся він до Журки, – але виходить, що лихий старигань Касіца, мабуть, надівав рукавички.

Журка не відповів.

– А крім того, це дуже цікаві результати, – закашляв Трепка. – Дуже цікаві і повчальні.

– Це все, що ви можете сказати? – скривився Журка.

Трепка похитав головою.

– Ні. Я ще радив би вам вивчати грецький алфавіт. Дуже раджу. Вивчайте, друже, грецький алфавіт.

Журка спідлоба глянув на Трепку і, ображений, відійшов.

Трепка подивився вслід йому і зітхнув.